Реферат на тему:
А.Чепа і невідомі маргіналії з його бібліотеки
Андріян Іванович Чепа належав до славної когорти українських патріотів
кінця XVIII – початку XIX ст., просякнутих духом гордості за “славу
батьківщини”, до тих, хто пам’ятав козацькі часи, автономію Гетьманщини
й спрямовував свою енергію на дослідження історичного минулого України,
збереження народних традицій, на обґрунтування гідності й справедливості
домагань з боку української шляхти і козацької старшини щодо здобуття
дворянського статусу в зв’язку з інтеграцією українського суспільства в
соціальні структури Російської імперії на зламі XVIII-XIX ст. [1], коли
почалося українське національне відродження, центрами якого виступали
Лівобережна Україна і Слобожанщина.
Остання чверть XVIII ст. – “Золотий вік” дворянства Російської імперії,
коли воно отримало у 1785 р. грамоту про “вольність дворянства”.
Одночасно з апогеєм дворянських привілеїв відбувалося скасування
української автономії й обмеження прав українського шляхетства і
козацької старшини. У процесі нобілітації українська соціальна еліта
змушена була доводити свою шляхетність, заслуги і права на дворянство
[2].
Це був період творчості “славетної верстви військових канцеляристів”
[3], діяльності Новгород-сіверського патріотичного гуртка 1780-1790-х
рр., на чолі з лідером українських автономістів В.В.Капністом, до складу
якого входив в тому числі й останній архімандрит Запорозької Січі
Володимир Сокальський. Це і діяльність масонської ложі “Любов до
істини”, заснованої у 1818 р. в Полтаві М.М.Новиковим (небожем видатного
російського просвітника і масона М.І.Новикова), і
літературно-просвітницького гуртка князя М.Г.Рєпніна-Волконського, до
якого належали Василь та Іван Капністи, М.П.Миклашевський,
Д.П.Трощинський та ін. [4] В цей час В.В.Капніст створює “Оду на
рабство” (1783), Я.Маркович – “Записки о Малороссии” (1798),
І.Котляревський – “Енеїду” (1798), Т.Калинський – “Мнение о
малороссийских чинах и о их преимуществах», «Примечания о малороссийском
дворянстве», Д.М.Бантиш-Каменський “Историю Малой России”, О.Мартос –
“Историю Малороссии” та ін.
У 1790 р. російський уряд розпочав прискіпливу перевірку прав
української козацької старшини, і Герольдія заперечила їхню нобілітацію
у російське дворянство. Обурені представники українського суспільства,
передусім Лівобережжя, почали боротьбу за свої права, зверталися до
монарха з петиціями [5], підтверджували свої права документами. На зламі
століть, як підкреслила Т.Ф.Литвинова, в Лівобережній Україні набуло
особливої гостроти питання “відшукування козацтва” [6]. Почався масовий
розшук і збирання документальних доказів – привілеїв, грамот, інших
актів, літописів, складання сімейних хронік, генеалогічних розписів,
формування фамільних архівів та бібліотек. Як зазначила Г.К.Швидько,
формування фамільних архівів слугувало доказом давності старшинського
роду, його привілеїв, прав на володіння землею та селянами [7]. Вже у
середині XVIII ст. були зібрані великі родинні архіви Стороженків,
Сулим, Скоруп, Войцеховичів та ін. Однією з кращих не тільки в Україні,
але в цілому в Російській імперії була збірка Г.А.Полетики [8].
В історичній літературі існують різні точки зору на мотивацію
студіювання історичного минулого, власної генеалогії, розшуку документів
з боку української шляхти та козацької старшини кінця XVIII – початку
XIX ст. Одні дослідники вважають, що причиною тому були практичні
потреби узаконити свій дворянський статус [9]. Інші акцентують увагу на
історизованості суспільних настроїв в Малоросії того часу [10], на
стійкому інтересі до сімейної історії й до історії країни, до розшуку
старожитностей, що було, як зазначила Т.Ф.Литвинова, духовною потребою
людей епохи Просвітництва і класицизму [11], складовою шляхетського
етикету, шляхетської ментальності. Безумовно, ці явища активізувалися в
зв’язку з інкорпорацією козацької старшини в нові соціально-політичні
структури Російської імперії [12]. І.І.Колесник підкреслила, що
збиральницька діяльність А.Чепи та інших антикваріїв, їхні колекції були
“виразною прикметою часу і побуту української інтелігенції кінця XVIII –
початку XIX ст., важливою складовою культурно-громадського і духовного
відродження України” [13].
На полі документальної евристики й розробки вітчизняної історії у цей
період визначаються постаті українських патріотів й оборонців прав
козацької старшини: А.Чепи, В.Чарниша, В.Полетики, Я.Марковича,
О.Шафонського, М.Антоновського, М.Берлінського, І.Квітки та ін. Зібрані
ними документальні колекції, ці подвижники вважали “вітчизняними
дорогоцінностями” [14].
Андріян Іванович Чепа увійшов в українську історіографію як “один з
найбільш поважних українських антикваріїв” [15], один з найвідоміших
колекціонерів, аматорів рідної старовини, знавців історичних пам’яток і
джерел, що мріяв про створення повної історії України (Малоросії) [16].
Про життя і творчість А.Чепи збереглося небагато інформації. Невідомо
навіть коли він народився і помер. Його ім’я і заслуги відзначали у
своїх працях О.Лазаревський [17], В.Горленко [18], М.Грушевський [19],
О.Оглоблин [20], Д.Дорошенко [21] та ін.
Проте одним з перших, хто ввів “до наукового обігу” ім’я А.Чепи й
повідомив про його документальну збірку, був автор першої узагальнюючої
праці з історії України Д.М.Бантиш-Каменський [22], який надав високої
оцінки збирацькій діяльності А.Чепи та інших українських
патріотів-інтелектуалів того часу. «Хвала и честь сынам Малороссии, –
писав Д.М.Бантиш-Каменський, – сохранившим для потомства деяния их
предков!» [23].
Приділяють увагу діяльності А.Чепи й сучасні українські дослідники [24].
Ім’я А.Чепи згадується й у довідкових виданнях [25].
Більшість дослідників вважають, що народився А.Чепа близько 1760 р. в
козацькій родині на Полтавщині, здобув добру освіту; службу розпочав
1779 року підписком у земському суді Роменського повіту, згодом перейшов
до канцелярії генерал-губернатора Малоросійського намісництва
П.О.Румянцева (1725-1796), де прослужив, як він сам зазначив у листі до
В.Г.Полетики, 19 років.
Канцелярія малоросійського генерал-губернатора була створена у 1765 р. й
здійснювала керівництво Малоросійською колегією, полковими і сотенними
канцеляріями, а також судами усіх рівнів, а з 1782 р. (після відкриття
намісництв – Новгород-Сіверського, Чернігівського та Київського) –
намісницькими і повітовими адміністративними і судовими установами. По
ліквідації намісництв указом Павла І від 12 грудня 1796 р. на
Лівобережній Україні була створена Малоросійська губернія, центром якої
став Чернігів. Ймовірно, за часів існування Малоросійської губернії
А.Чепа продовжив службу у поштовому відомстві, а саме у Чернігівському
поштамті, що був заснований у 1781 р. На той час в Російській імперії
існувало лише 5 поштамтів: в Санкт-Петербурзі, Москві, Ризі, Ольвіополі
та Чернігові. Очолювали поштамти пошт-директори, яким підпорядковувалися
губернські поштмейстери, а останнім – повітові поштмейстери. На нижчому
щаблі місцевого поштового управління знаходилися поштові станції.
У 1802 р. А.Чепа перебував на посаді помічника малоросійського
пошт-директора. Того ж року відбулася ще одна
територіально-адміністративна зміна. 27 березня 1802 р. Малоросійська
губернія була ліквідована і натомість створені Чернігівська та
Полтавська губернії, які підпорядковувались Малоросійському
генерал-губернаторові.
Інститут Малоросійського генерал-губернаторства проіснував з 1802 р. до
1856 р., спершу в складі Полтавської та Чернігівської губерній, а з 1835
р. ще й Харківської губернії. Як зазначила дослідниця історії
Малоросійського генерал-губернаторства В.С.Шандра, за першу половину ХІХ
ст. імперська влада «досить гнучко провела ліквідацію решток
гетьманської автономії» [26]. Такі урядовці, як О.Б.Куракін та
М.Г.Рєпнін виявляли гнучкість у своїй політиці на посаді Малоросійського
генерал-губернатора, враховуючи особливості підлеглого їм краю,
намагаючись залучити до співпраці місцеву еліту [27].
За життя А.Чепи змінилося три генерал-губернатори: О.Б.Куракін
(1759-1829) обіймав цю посаду у 1802-1807 рр., Я.І.Лобанов-Ростовський
(1760-1831) – у 1808-1816 рр. і М.Г.Рєпнін-Волконський (1778-1845) – у
1816-1834 рр. За часів правління цих генерал-губернаторів українські
інтелектуали продовжили активно доводити свої права й шляхетство.
Генеральний суддя Р.І.Маркович, за дорученням О.Б.Куракіна, підготував
записку «Замечание о правах малороссийского дворянства». Чернігівська
шляхта у 1806 р. та у 1808 р. виступила з петиціями про відповідність
українських військових рангів російським офіцерським чинам при
переведенні в дворянство [28]. За генерал-губернаторства
Я.І.Лобанова-Ростовського полтавська шляхта виступила із запискою про
обґрунтування прав малоросійських старшинських чинів на здобуття
дворянства. У 1809 р., за дорученням полтавського маршала В.І.Чарниша,
статський радник А.Чепа підготував «Записку о преимуществах чинов
малороссийских», в якій, ґрунтуючись на досить репрезентативному
комплексі документальних джерел, переконливо довів шляхетність
малоросійських військових чинів та право їх носіїв на дворянство [29]. В
цьому творі він яскраво продемонстрував глибокі знання з історії України
з найдавнішніх часів, оперуючи привілеями, універсалами, статутами,
указами, грамотами, рескриптами, пропозиціями та іншими документами.
Відомо, що за генерал-губернатора князя М.Г.Рєпніна А.Чепа як
досвідчений фахівець, неодноразово запрошувався ним на посаду правителя
губернаторської канцелярії, що знаходилася у Полтаві. Проте Андріян
Іванович кожного разу відмовлявся. Як вважають дослідники, саме
М.Г.Рєпнін, який сприяв українським інтелектуалам (нащадкам козацької
старшини) в створенні власної писаної історії, звернувся до А.Чепи з
проханням надати зібрані ним документи у користування правителю
канцелярії малоросійського генерал-губернатора історику
Д.М.Бантишу-Каменському, який працював над 4-томною «Историей Малой
России», що була видана коштом М.Г.Рєпніна [30]. З аналогічним проханням
допомогти Д.М.Бантишу-Каменському документальним матеріалом звертався
М.Г.Рєпнін й до чернігівського губернського прокурора В.Г.Полетики.
Більше того, для «Истории Малой России» Д.М.Бантиша-Каменського
М.Г.Рєпнін сам підготував текст розділу про битву під Берестечком 1651
р. [31]. Сама ідея написання цієї “Истории” виникла в оточенні
М.Г.Рєпніна і належала дипломату А.К.Розумовському [32].
В архіві М.Г.Рєпніна в Яготині Полтавської губернії було знайдено
листування А.Чепи з його однодумцями: з Василем Івановичем Чарнишем
(маршалом Полтавської губ. (1802 р.), генеральним суддею 1-го
департаменту) та Василем Григоровичем Полетикою (1765-1895) – знаним
збирачем старовинних рукописів і книг, сином Григорія Андрійовича
Полетики (відомого депутата від шляхетства Лубенського полку до
Катериненської Уложенної комісії) [33]. З цих листів відомо, що Андріян
Іванович листувався також з Г.А.Полетикою. Останній для А.Чепи був
гідним захисником “малороссийских преимуществ” [34].
Сучасники вважали А.Чепу людиною начитаною, такою, що досягла
«посредством упражнения искусства писать превосходно и даже опередивший
в том своё время» [35]. Він відзначався ґрунтовністю думок, великими
знаннями, шляхетністю, патріотизмом, був авторитетною особистістю в
своєму співтоваристві. У 1809 р. місцеве дворянство висунуло його
кандидатуру на посаду генерального судді 2-го департаменту [36]. Натура
доброзичлива, толерантна, А.Чепа і в інших поціновував людяність,
гостинність та інші чесноти.
Водночас із загальновідомою характеристикою А.Чепи, який надавав для
користування усім бажаючим зібрані ним документи та книжки, певним
дисонансом звучить твердження М.О.Судієнка про те, що Андріян Іванович
був «человек тяжелый, вялый, от которого трудно было добыть что-нибудь
для сведения» [37].
Листи А.Чепи до його однодумців В.І.Чарниша та В.Г.Полетики, з якими він
працював «для славы и пользы отечества», наповнені щирим патріотичним
пафосом, усвідомленням значення своєї громадської діяльності на користь
земляків. Над “Запиской о преимуществах чинов малороссийских» він
працював, за його власним висловом, «по усердию и любви к нации» [38].
Особливо відзначився А.Чепа у царині документальної евристики. Він
відзначив, що документи з історії України («политические, исторические и
прочая, общие и частные, в том числе некоторые сочинения, речи,
произнесенные в собрании шляхетства малороссийского и достопамятные
письма незабвенного защитника малороссийских преимуществ»
[Г.А.Полетики]), він розпочав збирати ще працюючи в канцелярії
П.О.Румянцева [39].
Евристична діяльність А.Чепи мала чітку спрямованість. Перш за все він
акцентував увагу на збиранні документів, що стосувалися України, і, як
він зазначив в листі до В.Полетики, «не только исторических документов,
но всяких до прав обстоятельств и состояния народа касающихся пиес»
[40]. А.Чепа не тільки розшукував і збирав документи та інші пам’ятки
писемності, але й здійснював їхню систематизацію – «порядок, удобный к
приисканию». Він усвідомлював значення зібраного ним матеріалу не тільки
для власних студій, але й для майбутніх дослідників рідної історії, для
тих, зазначав він, кому «случится моё собрание употребить в пользу для
отечества нашего» [41]. І.Крип’якевич вважав, що саме А.Чепа першим в
українській історіографії звернувся до систематизації джерел [42].
Відомо, що А. Чепа планував укласти реєстр на зібрані ним матеріали
[43]. Певні тематичні лакуни в своєму зібранні А.Чепа намагався
«заповнити» розшуком, придбанням чи запозиченням у знайомих необхідних
йому матеріалів [44]. Окрім історичних джерел він збирав також і
фольклорно-етнографічний матеріал. Один його рукопис з таким матеріалом
був опублікований М.В.Стороженком в «Киевской старине» [45]. Зібрані ним
рукописні пам’ятки А.Чепа сподівався опублікувати. Він мріяв про видання
української історичної бібліотеки («Журналу», чи «Записок
малороссийских»), на зразок «Древней российской вивлиофики» М.І.Новікова
[46].
Документальна збірка А.Чепи стала у пригоді відомим дослідникам
української історії – О.Рігельману [47], Я.М.Марковичу [48],
Д.М.Бантишу-Каменському [49] та іншим.
На превеликий жаль, документальні та книжкові збірки А.Чепи загинули під
час пожежі в його маєтку Чепурківці. Збереглися лише незначні фрагменти
(«розсипи»), що знаходилися в інших дослідників. Свого часу А.Чепа
передав 13 великих збірників до Петербурга Я.М.Марковичу (онуку
славнозвісного мемуариста), який працював над книгою з історії
Малоросії. Але ці збірники були втрачені по раптовій смерті
Я.М.Марковича і лише 2 збірники А.Чепі вдалося розшукати [50]. З листа
А.Чепи до матері Я.М.Марковича (24.03.1804 р.) відомо, що Андріян
Іванович позичив небіжчикові 13 книжок («большою частию рукописных»),
які потрібні були Я.М.Марковичеві «к сочиненной им малорусской истории»
[51]. В цьому листі міститься цікава інформація щодо характеристики
книгозбірні А.Чепи. В листі він вказує інвентарні номери усіх 13 книжок,
що він їх позичив Я.М.Марковичу. Найбільший номер – №615; тобто на
момент написання листа (24.03.1804 р.) в бібліотеці А.Чепи налічувалося
не менше ніж 615 томів, серед яких було багато рукописних кодексів [52].
e
Дещо з колекції А.Чепи збереглося і в Яготинському маєтку князя Рєпніна,
що знаходився у Пирятинському повіті, де мешкав і Андріян Іванович [53].
Збереглися також окремі листи Андріяна Івановича, що були опубліковані
наприкінці ХІХ ст. у часописі «Киевская старина» [54]. В евристичному
плані існує перспектива розшукати листи А.Чепи в особових фондах
(архівах) його потенційних адресатів.
Нещодавно у фондах Дніпропетровської обласної наукової бібліотеки було
знайдено 4 книги з бібліотеки А.Чепи. Враховуючи трагічну долю його
зібрання, цю знахідку можна вважати сенсаційною. На жаль, не вдалося
з’ясувати “міграційний шлях” і джерело надходження цих кодексів до
бібліотеки, але те, що ці книжки належали саме А.Чепі, переконливо
підтверджують маргіналії [55] на титулах кожної з 4-х книжок.
Ця знахідка деякою мірою дозволяє уявити склад бібліотеки А. Чепи, його
книжкові уподобання. Були виявлені такі видання:
1.Московский любопытный месяцеслов на 1776 год. – М., 1776.
На титулі цієї книжки зроблено дві власницькі маргіналії. Перша свідчить
про те, що примірник належав Іванові фон-Гаудрингу. Нижче – надпис
А.І.Чепи: «а ныне Андреяна Чепы» [56].
2.Эмин Ф. Куриер из ада с письмами. – СПб., 1788.
На титулі маргіналія: «Андреяна Чепы» [57].
3.Месяцеслов на лето от рождества Христова 1802, которое есть простое,
содержащее в себе 365 дней, сочиненный на знатнейшия места Российской
империи. – СПб.: АН, 1802.
На титулі маргіналія: «Андреяна Чепы» [58].
4.Аврора: Ежемесячное издание. – М.: тип. Хр. Шильдбаха, 1805. – Т.1.
На титулі маргіналія: «Андреяна Чепы» [59].
Як бачимо, тут представлені періодичні видання і твір російського
історика Ф.Еміна (1735-1770). Особливу цінність має «Месяцеслов» на 1802
р., тому що цей примірник містить щоденникові записи, які були зроблені
А.Чепою на кількох сторінках книги. Архітектоніка таких видань, як
«Месяцеслов», вміщує чисті аркуші, які спеціально призначалися для
нотаток. А.Чепа залишив записи на 11 сторінках (с.2а, 6а, 10а, 14а, 18а,
22а, 26а, 30а, 35а, 38а, 42а). Хронологічно записи охоплюють період з 5
січня до 27 листопада 1802 р. й зроблені вони чорнилом розбірливим
почерком рукою А.Чепи.
Окрім того, що це – автограф А.Чепи (що вже є великою цінністю), ці
маргіналії є цінним історичним джерелом, тому що стосуються досить
значимого періоду в історії Лівобережної України і віддзеркалюють як
важливі події в адміністративно-територіальному устрої даного регіону,
так і повсякденне приватне життя А.Чепи та його родини. Записи містять
інформацію, що доповнює маловідому біографію А.Чепи.
Маргіналії мають щоденниковий характер і відзначаються тематичною
різноманітністю. Записи робилися по «гарячих слідах» й тому вони
відзначаються хронологічною точністю і вірогідністю фактів, а іноді
супроводжуються і авторською оцінкою. Останнє є особливо цінним у плані
вивчення суспільної думки, світогляду, менталітету репрезентантів
українського суспільства початку ХІХ ст.
Взагалі історичні маргіналії робилися “для себе”, “для пам’яті”, й тому
О.М.Апанович запропонувала називати їх “меморіальними” [60].
Маргіналії набувають особливу цінність у дослідженнях на мікрорівні, що
є вельми актуальним у зв’язку з так званим «антропологічним поворотом» у
світовій історіографії.
Маргіналії А.Чепи містять інформацію щодо
адміністративно-територіального устрою України початку ХІХ ст.,
дворянських виборів 1802 р. в Чернігівській губернії, діяльності
малоросійського генерал-губернатора О.Б.Куракіна, організації поштової
служби і шляхів сполучення, світського життя в Чернігові, подій
повсякденного й приватного життя, родинних, дружніх та службових
стосунків, генеалогічних зв’язків представників відомих українських
козацько-старшинських родин, виховання дітей, проблем здоров’я, медичної
профілактики (зокрема щеплення від віспи), природнокліматичних явищ та
інше.
Хронологічна інтенсивність записів відзначається нерівномірністю. Всього
зроблено 57 записів, різних за обсягом. Найбільша кількість записів
(16), але досить стислих (телеграфних), зроблена А.Чепою у серпні 1802
р. і стосується “відкриття” Чернігівської губернії, дворянського
зібрання і виборів. В своїх записах А.Чепа сповістив також про
“відкриття” й Полтавської губернії 9 березня 1802 р., але дворянське
зібрання в Полтаві відбулося пізніше (27.06.1802 р.) за сценарієм, що
його розробив новопризначений малоросійський генерал-губернатор
О.Б.Куракін під назвою: «Обряд выборам малороссийской Полтавской
губернии благородного дворянства в г. Полтаве».
Другого серпня 1802 р. князь О.Б.Куракін прибув до Чернігова, де 14
серпня розпочалось дворянське зібрання, за тим самим сценарієм, що й у
Полтаві. Зібрання тривало до 18 серпня і на ньому відбулися вибори
посадових осіб дворянського самоврядування та їхня присяга. Як свідчать
записи А.Чепи, робота зібрання супроводжувалася обідами та балами у
генерал-губернатора та високих посадовців Чернігівщини. З князем
О.Б.Куракіним приїхав його син Борис, який також влаштував бал. Проте
свою резиденцію генерал-губернатор розташував у Полтаві. Правління
О.Б.Куракіна, що сповідував ідеї Просвітництва, супроводжувалося широкою
будівельною програмою. Це була, за висловом І.Ф.Павловського,
«будівельна епоха» в Малоросії.
В записах А.Чепи спостерігаємо “краплинну” інформацію щодо біографій
відомих українських діячів, представників української еліти того часу,
нащадків славетних козацьких фамілій, як-от: В.К.Лизогуб, О.І.Полетика,
М.П.Свічка. О.С.Судієнко, М.М.Стороженко. Згадує Андріян Іванович імена
Г.П.Милорадовича, архієпископа чернігівського Віктора, князів О.Б. та
Б.О.Куракіних, С.К.Вязьмітінова, княгиню С.І.Прозоровську, В.С.Попова та
ін. Особливо часто у записах зустрічаємо ім’я малоросійського
пошт-директора Петра Степановича Волховського, під керівництвом якого
працював А.Чепа в цьому поштамті на посаді заступника пошт-директора.
Коли П.С.Волховський тимчасово залишав Чернігів, А.Чепа виконував
обов’язки пошт-директора. Завдяки виявленим маргіналіям стає відомим, що
7 жовтня 1802 р. А.Чепа був переведений у Литовський поштамт. У записах
згадується ім’я роменського поштмейстера Олександра Івановича Полетики і
листоноші Лавровського.
У маргіналіях А.Чепи зосереджено багато інформації про його родину:
матір – Марфу Григорівну, дружину Наталію Ісаківну, дочок Валентину та
Нацьку, дядька Василя Григоровича Михаловського – ймовірно, рідного
брата матері А.Чепи, тобто можна припустити, що мати А.Чепи була з роду
Михаловських. Також згадується якась родичка (чи, можливо, гувернантка)
Катерина Іванівна і люди, що служили у А.Чепи: лакеї Павло та Федір,
кучер Лук’ян, кучер Василь, форейтор Кирило Федоренко, покоївка Тетяна,
нянька Я.А.Темірова, кухар С.Пшеничний. “Тон” записів свідчить про
дружність і повагу, що панували в родині А.Чепи і про патріархальні його
відношення до слуг.
Маргіналії, зроблені А.Чепою, висвітлюють його міцні стосунки з
архітектором Д.Г.Котляровим, Д.І.Шпановим (з Ніжина), Г.М.Гербаневським,
із сім’єю Романовських, з Хоменком, що мешкав у Прилуках. Спектр
міжособистісних контактів включав і економічні стосунки, які нерідко
перетворювалися на конфлікти, що вирішувалися судовим порядком. В
записах Чепи згадується його тяжба з М.П.Свічкою стосовно “чепурківських
справ”.
Особливу увагу А.Чепа приділяв здоров’ю – своєму і своїх рідних. На той
час, коли робилися маргіналії, А.Чепі йшов 5-й десяток. Вік нагадував
хворобами й … випаданням зубів, про що А.Чепа із сумом філософські
зазначив, що це – «убедительное напоминание осени жизни моей».
Подією в житті родини було щеплення від віспи доньці Валентині. Того
часу це була нова і відповідальна справа. Для цього уся родина А.Чепи
відправилася у Батурин до лікаря Гунера.
У записах А.Чепи йдеться про влаштування старшої доньки (Нацьки) в
пансіон Федора Мартиновича Гакеля в Новгород-Сіверському. Її виховання в
цьому пансіоні коштувало батькові 80 руб. на рік.
Маргіналії свідчать про достатню мобільність родини А.Чепи. Досить часто
і швидко уся сім’я Андріяна Івановича збиралася і відправлялася в дорогу
з Чернігова до Чепурківки й назад, а також в Батурин й інші міста
Чернігівської та Полтавської губерній. На підставі записів А.Чепи можна
скласти ітінерарій не тільки його родини, але й П.С.Волховського,
генерал-губернатора О.Б.Куракіна.
В записах А.Чепи йдеться про побутові речі, наприклад: придбання
П.С.Волховським карети, крадіжку в Чепурківці волів та ковальських
інструментів. Маргіналіст не обійшов увагою природні явища, що
спостерігалися того часу у Чернігові, зокрема льодохід, землетрус, що
відбувся 14 жовтня 1802 р. в Чернігові, Ніжині та Глухові.
Проте не усе А.Чепа «довіряв» паперу й розшифровував, не про усе писав
відверто. Незрозуміло, яку саме «известную весть» повідав йому
роменський поштмейстер О.І.Полетика, що прибув до Чернігова 29 квітня
1802 р.
Незважаючи на свою толерантність і доброту, А.Чепа був людиною з
почуттям гідності, про що свідчить його запис, що був зроблений 7 жовтня
1802 р., коли чернігівський пошт-директор П.С.Волховський оголосив йому
наказ про переведення його (Чепи) у Литовський поштамт. Повідомляючи про
це Андріян Іванович помітив: «Объявил, но с каким высокомерием!».
Маргіналії, що розглядаються тут, відзначаються тематичною
різноманітністю, містять місцевий матеріал, віддзеркалюють повсякденне
приватне життя, душевний настрій автора, його внутрішній світ, й
зроблені вони видатною в українській історії кінця XVIII – початку XIX
ст. особистістю.
Література
Стрункевич О.К. Україна – Гетьманщина та Російська імперія протягом
50-80-х рр. XVIIІ століття (політико-адміністративний аспект проблеми).
– К., 1996; Галь Б.О. Інтеграція української еліти до
політико-адміністративних структур Російської імперії у XVIII – першій
третині XIX ст.: Автореф. дис. … канд. іст. наук. Д., 2000. Процес
нобілітації дворянства Південної України досліджується у творах Д.Г.
Каюка; див.: Каюк Д.Г. Родина дворян Миклашевських і Південна Україна //
Київська старовина. – 1999. – №6; Він само. Проблеми формування
дворянства Південної України: Нові археографічні можливості //
Дніпропетровський історико-археографічний збірник / За ред. О.І.Журби. –
Д., 2001. – Вип.2. – С.578-598.
Історію козацько-старшинських і дворянських родів Лівобережної України
див.: Лазаревский А.М. Описание старой Малороссии. К., 1888. – Т.1-3;
Він само. Прежние изыскатели малороссийской старины // Киевская старина.
– 1894. – №11, 12; Горленко В. Южно-русские очерки и портреты. – К.,
1893; Миллер Д. Превращение малорусской старшины в дворянство //
Киевская старина. – 1897. – №№ 1-4; С/тороженко/ Н. К истории
малоросийских козаков в конце XVIII и в начале XIX вв. // Киевская
старина. – 1897. – №4, 6, 10 – 12; Милорадович Г.А. Родословная книга
Черниговского дворянства. – СПб., 1901. – Т.1-2; Павловский И.Ф. К
истории полтавского дворянства 1802-1902 гг.: Очерки по архивным данным.
– Полтава, 1906. – Вып. 1; 1907. – Вып.2; Модзалевский В.Л.
Малороссийский родословник. – К., 1908. – Т.1-3; Лукомский В. К.,
Модзалевский В. Л. Малороссийский гербовник; Оглоблин О.О. Люди старої
України. – Мюнхен, 1959; Панашенко В.В. Соціальна еліта Гетьманщини
(друга половина XVII-XVIII ст.). – К., 1995; Білокінь С.І. Доля
української національної аристократії // Генеза. – 1996. – №1(4). –
С.132-148; Когут З. Російський централізм і українська автономія.
Ліквідація Гетьманщини 1760-1830. – К., 1996; Кривошия В. Українська
козацька старшина. – К., 1996. – Ч.1; 1998. – Ч.2; та ін.
Пріцак О. Доба військових канцеляристів // Київська старовина. – 1993. –
№4. – С.62-66.
Дремлюга С.П. З історії суспільно-політичної думки України першої
половини ХІХ ст. Гурток князя М.Г.Рєпніна-Волконського //
Дніпропетровський історико-археографічний збірник. На пошану професора
М.П.Ковальського. – Д.: Промінь, 1997. – Вип.1. – С.386-397.
Зокрема дворянство Малоросійської губернії уклало колективне прохання
під назвою «Записка 1801 г. о нуждах малороссийского дворянства». Див.:
Киевская старина. 1890. № 8. С. 310-316.
Литвинова Т.Ф. «Сословные нужды и желания» дворянства Лівобережної
України на початку ХІХ ст. // Український історичний журнал. – 2005. –
№2. – С.72.
Швидько А.К. Актовые документы по истории городов Левобережной Украины
XVII – XVIII веков в фамильных архивных комплексах // Историографические
и источниковедческие проблемы отечественной истории. Актуальные проблемы
источниковедения и специальных исторических дисциплин. – Д.: ДГУ, 1985.
– С.103.
Литвинова Т.Ф. Малоросс в российском культурно-историографическом
пространстве второй половины XVIII века // Дніпропетровський
історико-археографічний збірник. – Вип.2 / За ред. О.І.Журби. – Д.:
Генеза, 2001. – С.29, 31.
Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура
// Український історичний журнал. – 1991. – №3. – С.103.
Журба О.І. Михайло Єгорович Марков: росіянин на полі малоросійської
історіографії початку ХІХ століття // Дніпропетровський
історико-археографічний збірник. Вип.2 / За ред. О.І.Журби. – Д.:
Генеза, 2001. – С.76.
Пор. з діяльністю московського та петербурзького гуртків
О.І.Мусіна-Пушкіна – шанувальників історії та збирачів писемних
пам’яток. До цього гуртка належав історик-архівіст М.М.Бантиш-Каменський
– батько Д.М.Бантиша-Каменського; Козлов В.П. Кружок А.И.Мусина-Пушкина
и «Слово о полку Игореве». – М., 1988. – С.5, 6, 9, 10.
Литвинова Т.Ф. «Прогресивний консерватизм» – випадкове словосполучення
чи факт української суспільної думки другої половини XVIII ст. //
Дніпропетровський історико-археографічний збірник. На пошану проф.
М.П.Ковальського. – Д.: Промінь, 1997. – Вип.1. – С381; Вона само.
Малоросс в российском культурно-историческом пространстве второй
половины XVIII века // Дніпропетровський історико-археографічний збірник
/ За ред. О.І. Журби. – Д.: Генеза, 2001. – Вип.2. – С.55.
Колесник І.І. Українська історіографія. XVIII – початок XX століття. –
К.: Генеза, 2000. – С.193.
З листа В.Г.Полетики до А.І.Чепи. 2.02.2810 р.: Горленко В.К истории
южно-русского общества начала XIX века (Письма В.И.Чарныша, А.И.Чепы,
В.Г.Полетики и заметки к ним) // Киевская старина. – 1893. – №1. – С.56.
І.І.Колесник подає таке визначення цього поняття: “антикварій – це
збирач старожитностей, історичних документів, книг, матеріалів рідної
історії. Антикварна діяльність була досить різноманітною і передбачала
збирання, опис, коментування, вивчення матеріалів з минулого
громадського устрою і старосвітського побуту колишньої Гетьманщини”.
Див.: Колесник І.І. Українська історіографія. XVIII – початок ХХ
століття. – К.: Генеза, 2000. – С.187. М.С.Грушевський зазначив, що з
усіх форм антикварної діяльності найбільш поширеною була збиральницька
робота. Див.: Грушевский М. С. Развитие украинских изучений в XIX в. и
раскрытие в них основных вопросов украиноведения // Украинский народ в
его прошлом и настоящем. – СПб., 1914. – Т.1. – С.6-15.
Колесник І.І. Українська історіографія. XVIII – початок XX століття. –
С.6, 7, 142, 158.
Лазаревский Ал. Прежние изыскатели малорусской старины // Киевская
старина. – 1894. – № 12. – С.351, 356, 357, 386, 387.
Горленко В.К истории южно-русского общества начала XIX века. – С.43.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
