Реферат на тему:
Іоанн Пастелій – предтеча Закарпатської історіографії
Засвоєння набутків своїх попередників сприяло підвищенню наукового рівня
як власних досліджень, так і визначенню їх внеску у процес становлення і
розвитку історичної думки на Закарпатті, про що сам зізнавався: “Я радо
звертаюся до стародавніх книг і рукописів і їх змушую говорити”. (2).
Насамперед М.Лучкай добре ознайомився з першою друкованою працею з
історії краю закарпатця І.Базиловича “Короткий нарис фундації Федора
Корятовича… (1799, 1804-1805 рр.) (3), запозичив від неї ряд грамот,
декретів та інших документальних матеріалів, а головне – підтримав і
далі розвинув його історичну концепцію. Використав також і працю
трансільванського єпископа І.Баттяні “Канонічні закони Угорського
королівства” (1785) (4), відкинувши його заперечення існування в
минулому Мукачівської єпархії східного (грецького) обряду. Не обминув
він і праці угорця Й.Балайті “Мукачево. Топографічний, географічний,
історичний та статистичний опис міста Мукачева та його замку” (1836) (5)
і словака А.Сірмая “Історія Земплинського комітату” (6). І це зроблено у
повній відповідності з науковим принципом – вказівкою на джерело, з
якого запозичено відповідний матеріал. Завдяки введенню в науковий обіг
праць попередників до нас дійшла не тільки історична концепція авторів,
а й уривки з праць, в тому числі і рукописних, значна частина з яких на
сьогодні важкодоступна, а то й безнадійно втрачена. Мається на увазі
рукопис Д.Бабілі (Бабиловича) “Історія Мукачівської єпархії”, який М.
Лучкай вважав за “книжку великої святої єпархіальної історії, яку я
часто цитую” (7, с.254). Та найбільш широко М.Лучкай використав уривки з
рукопису І.Пастелія “Історія Мукачівської єпархії” (8), а повний його
текст включив як п’ятий том до своєї шеститомної “Історії карпатських
русинів”.
Що за постать Іоанн Пастелій і яке його місце в культурно-освітньому
житті Закарпаття другої половини ХУІІІ ст.? Він ввійшов в історію краю
як церковний і культурний діяч, педагог, дослідник історії церкви,
поет-сатирик. Його біографічні дані досить скупі. Документально не
доведено навіть точне місце його народження. Більшість дослідників
вважають, що він народився 21 січня 1741 р. у с. Мала Пастіль – сьогодні
с. Пастілки Перечинського району Закарпатської області (9, с.80). Це
найбільш ймовірно хоча б тому, що саме в цьому селі і сьогодні
проживають мешканці з прізвищем Пастелій. Від назви села згодом прийняв
псевдонім Пастелій, а за справжнє прізвище вважають – Іван Ковач
(10, с.78).
Освіту здобув у навчальних закладах Ужгорода, Будина, Егера, був
священиком у Хусті, Мукачеві, Гуменному, Керекні, працював професором
етики в Мукачівській богословській школі. Для свого часу він був
високоосвіченою людиною і свої знання, талант і здібності поклав на
вівтар розвою духовності рідного краю. Своєю невтомною працею, діловими
якостями та високою ерудицією він викликав повагу і довіру до себе не
тільки з боку близького оточення, а й єпархіального керівництва. І коли,
після передачі ряду парафій грецького обряду Списького комітату під
юрисдикцію Мукачівського єпископату в 1787 р., виникла потреба у посаді
другого генерального вікарія для керівництва новоутвореним 27 липня 1787
р. Кошицьким вікаріатом, то єпископ А.Бачинський без найменших вагань
рекомендував саме каноніка І Пастелія. У листі від 30 грудня 1787 р. до
австрійського імператора Йосифа ІІ єпископ охарактеризував його як
такого “ який має дуже потрібні знання і необхідні якості для цієї
важливої посади й відзначається особливою розсудливістю і досвідом” (11,
с.103). Імператор зважив на вказані достоїнства кандидата і погодився
“призначити славного каноніка з Ужгорода за ті самі його добрі якості та
грунтовні знання другим вікарієм”. А в листі до угорського королівського
намісника від 27 липня 1787 р. єпископ охарактеризував його “як
найпридатнішу постать із заслуженим правом то рекомендували обрати
другим генеральним вікарієм, що разом зі своїми природними задатками,
досвідом і старанністю зможе керувати новоствореним Спиським вікаріатом
та надавати мені допомогу в обширній Мукачівській єпархії” (11, с.
104-105). Рекомендація в усіх інстанціях була врахована і угорський
королівський намісник граф Христофор Ніцьки 27 липня 1787 р. “призначив
славного каноніка з Ужгорода Іоанна Пастелія за самі його добрі якості
та грунтовні знання другим вікарієм” (11, с.107).
Якісне виконання обов’язків генерального вікарія вимагало переїзду до м.
Кошиці і будівництва помешкання для нього. Для цього ще раніше було
виділено місце у монастирі домініканців, але справа з будівництвом
просувалася дуже повільно. Міська влада під впливом Егерського єпископа
неприязно ставилася до греко-католицького вікарія і всіляко перешкоджала
побудові помешкання для нього. І.Пастелій 2 травня 1787 р. змушений був
доповідати А.Бачинському, що “справа даного вікаріату загалом
систематично розглядається таким чином, що частково не дає жодного
реального результату…” (11, с. 97). Єпископ нагадав угорському
королівському наміснику, що “в цьому плані високопоставлений намісник ще
нічого не зробив”. Однак замість того, щоб прискорити будівництво
І.Пастелію запропонували поселитися в іншому місці – монастирі
францисканців разом з немічними й хворими воїнами. Таке зволікання з
будівництвом резиденції він “дуже боляче переносив і цю впертість, і
(внаслідок) очікування свого переселення, власне, був поставлений у
важке становище” (11, с.137). Резиденцію для греко-католицького
генерального вікарія так і не було збудовано в Кошицях, згодом його
осідок був перенесений в Пряшів.
Труднощі з будівництвом, вікаріальна посада вимагали додаткових зусиль
та й вік давав себе знати і стан здоров’я І.Пастелія погіршився.
Усвідомлюючи велику відповідальність за доручену справу та відчуваючи,
що не в силі її виконувати на належному рівні, він звернувся до єпископа
А.Бачинського з листом. У ньому він зізнався, що для нього “вікаріальна
посада є дуже обтяжливою, зважаючи на обшир й гірське розташування
округу” (11, с.138), і просив звільнити його з посади генерального
вікарія. Зважаючи на ці обставини, І.Пастелія було увільнено з посади
генерального вікарія і на його місце 13 січня 1790 р. було призначено
Михайла Брадача – рідного брата єпископа Івана Брадача.
Думається, що однією з причин відмови І.Пастелія від посади генерального
вікарія було нестримне бажання завершити свій твір з історії духовного
розвою на Закарпатті в другій половині ХУІІІ ст., справедливо вважаючи,
що краще за нього цього ніхто не зробить, оскільки був учасником цього
процесу. Він мріяв написати широкоплановий твір з історії Мукачівської
єпархії, що видно із слів, датованих 2 березнем 1790 р. якими
закінчується рукопис: “Однак, як наслідок того, що це я зібрав у один
том, то я показав приклад, що слід робити, іншому ж хочу допомогти, (а
тому) не закінчуватиму (дане дослідження)” (11, с.141). На жаль, не
судилося твору бути продовженим – його автор Іоанн Пастелій у 1799 р.
закінчив свій земний шлях. Похований в Ужгороді.
Його справу – вивчення історії Закарпаття, успішно продовжив
І.Базилович, а рукописну працю І.Пастелія врятував М.Лучкай. Він її
виявив у єпархіальному архіві, працюючи над історією свого народу.
Примітним є той факт, що наш славний історик не піддався спокусі
привласнити або скомпілювати чужу працю, а зробив усе можливе, щоб
зберегти добре ім’я І.Пастелія для нащадків. Зворушливо звучать такі
слова вченого у вступі до твору: “Я був би несправедливим стосовно
небіжчика великого мужа Івана Пастелія, якби не опублікував його
рукопис, який випадково потрапив у мої руки. Я нічого не приписую собі
та й не можу, для мене досить утіхи, що він не зник, але на мою долю
випала честь якомога скоріше видати цей твір” (12, с.86). Такий вчинок
переконливе свідчення наукової порядочності і сумлінності М.Лучкая як
людини і вченого, взірець для сучасників як треба ставитись до надбань
своїх предків. Сьогодні оригінал рукопису зберігається в державному
обласному архіві (м. Берегово) (13), а чистовий варіант, підготовлений
М.Лучкаєм до друку – у відділі рукописів і стародруків в бібліотеці
Ужгородського національного університету (14).
Твором І.Пастелія було започатковано вивчення однієї і сьогодні
малодослідженої проблеми – духовної культури краю. Він правильно
визначив роль єпископа М.Ольшавського у заснуванні Мукачівської
богословської школи у 1744 р., приміщення для якої збудував, за його ж
словами, на “кошти, відірваних від власного рота”, а також роль цього
“Мукачівського Афінея” у вихованні священиків у “руському” дусі (17,
с.52,287). Він охарактеризував культурно-освітню і педагогічну
діяльність, за визначенням М.Лучкая, “славних мужів ХУІІІ століття”, які
“скеровували народ до світла і на шлях чеснот та моралі”. Матеріали про
цих освічених русинів не були ще зібрані і систематизовані, а тому й
залишалися малодоступними. Рятувало те, що І.Пастелій був очевидцем
культурно-освітніх зрушень другої половини ХУІІІ ст. і багатьох
сподвижників знав особисто. Про це він сам заявив: “Усе це маю намір
описати з настільки більшою впевненістю, оскільки це здебільшого
відбувалося в моїх очах, а далі – загальні обставини і самих осіб, про
яких у томі йшлося і яких я знав особисто, бо сам я також був вихованцем
у цьому закладі” (7, с.198).
М.Лучкай зізнається, що дану проблему важко вивчати із-за відсутності
джерельної бази, а тому щедро її почерпнув від свого попередника: “Ці
трактати, здобуті з великими труднощами з юридичних актів єпархіального
архіву, я запозичив із похвальних виступів Іоанна Пастелія. Я подаватиму
свої глави і збережу його параграфи” (7, с.197). Не скупився М.Лучкай і
на похвалу, однозначно оцінив І.Пастелія і як досвідченого дослідника:
“Він був оригінальний сучасний автор, до того ж гідний повного довір’я”
(7, с.197). Завдяки копіткій праці цих двох дослідників ми сьогодні
знаємо багато імен викладачів Мукачівських шкіл, інших вихідців з
середовища духовенства з викладом їх біографій та характеристикою їх
педагогічної, культурно-освітньої діяльності. Ця сторінка історії нашого
краю перестала бути безіменною, а пам’ять про цих освічених русинів, за
справедливим переконанням М.Лучкая, буде благословенна.
За характером тематики досліджуваної проблеми та історичною концепцією
твір І.Пастелія вдало вписується в широку панораму історії Закарпаття,
зокрема в таку її складову як релігійні відносини. Актуальність їх
вивчення посилювалася тим, що вони в той час були формою прояву
суспільного руху, вираженням національних інтересів народу. Під їх
оболонкою приховувалися економічні і політичні інтереси різних держав, у
даному випадку Угорського королівства і Австрійської імперії, по
відношенню до Закарпаття. Тому головним змістом релігійних відносин у
першій половині ХУІІІ ст. було змагання за канонізацію (усамостійнення)
Мукачівської єпархії. Успішне їх завершення в 1771 р. пов’язане з
іменами мукачівських єпископів Михаїла-Емануїла Ольшавського
(1743-1767), Іоанна Брадача (1768-1772) та Андрія Бачинського
(1772-1809) – вони “наче атлети, які скинули нарешті ярмо егерців”. (7,
с.52). Це висвітлено у четвертому томі праці М.Лучкая.
Однак у другій половині ХУІІІ ст. загострилися релігійні відносини у
Спиському комітаті (сьогодні частина Словаччини), на території якого
були конфесії як латинського обряду, так і грецького (східного) обряду,
підпорядковані Спиській єпархії, під юрисдикцію Мукачівського
єпископату. Належало вивчити суть цього конфлікту, як продовження
непростих релігійних відносин першої половини ХУІІІ ст. Із цим завданням
успішно справився І.Пастелій у своєму творі, за що М.Лучкай і включив
його до своєї праці “Історія карпатських русинів”. Цим він розширив
географію досліджуваного об’єкта, осягнувши всю територію історичного
Закарпаття.
І.Пастелій вникає в історію церкви на Закарпатті, зокрема вивчає статус
парафій грецького обряду на Спиші. Він доводить, що ці конфесії до
укладення Ужгородської унії 1646 р. належали до Мукачівської єпархії і
тільки після унії вони поступово потрапляють під юрисдикцію латинників.
Одну з причин цього дослідник вбачає в тому, що деякі мукачівські
єпископи, як, наприклад, Іван Годермарський (1707-1716 рр.) спрямовували
свої зусилля не на відстоювання прав єпископату, а на зміцнення власних
позицій у церкві. Тому втративши підтримку з боку своїх наставників,
рядові священики почали переходити на бік латинників із надією, що
“матимуть великі беніфіції, а саме впевненість у юридичному й
канонічному привілеї, гарантію в зборі десятини та інше”. В свою чергу
із канцелярії Естергомського єпископа примаса Угорщини Георгія Сечені
вийшло не одне розпорядження з домаганням права збору податків із
вірників – уніатів та нехтування їх обрядів. Так він відверто наказував
“аби всіх тодішніх священиків грецького обряду та їх наступників уважали
справжніми і безсумнівними католиками” (12, с.154). Саме між ієрархами
двох єпархій і розгорнулося змагання за вплив на них. Дослідник наводить
численні факти переманювання списькими латинниками на свій обряд цілих
руських (українських) сіл грецького обряду.
Якщо в 1771 р. успішно було завершено змагання за канонізацію
Мукачівської єпархії, то наступні роки були заповнені напруженою працею
по включенню до її складу парафій грецького обряду. Адже Мукачівська
єпархія хоч і звільнилася від Егерських єпископів, але залишилася в
залежності від латинського Остригомського архієпископату, а
греко-католицькі вірники від Списького латинського капітулу. Завдання
полягало в тому, щоб передати їх під юрисдикцію Мукачівської єпархії. І.
Пастелій справедливо відводить головну роль у цій нелегкій справі
мукачівському єпископу А.Бачинському. Він веде жваве листування з
високими чинами світської влади і ієрархами Церкви. На основі церковного
права він аргументовано доводить правомочність такого акту, оскільки
кожний народ вправі зберігати і свято шанувати власні традиції, звичаї й
обряди. Це право стверджували найвідоміші авторитети Церкви, починаючи
від святого Августина (354-430 рр.) і сам апостольський престол. Так,
вживаючи заходів по зміцненню католицької віри папа Бенедикт ХІУ в
енцикліці проте зауважив, що “аби всі були католиками, а не щоб усі
стали латинянами”. (12, с.163).
?????????}?І.Пастелій як очевидець і учасник руху за вихід з-під
юрисдикції латинян, віддає належне і рядовим священикам, які жертвували
власним благополуччям, терпіли всіляких кривд, але не зраджували духу
предків, а активно захищали свій народ і обряд. Вони відкрито виступали
на конгрегаціях, десятками підписували скарги як у місцеві, так і у вищі
світські і церковні інституції. В них наводилися численні факти утиску з
боку латинян “які всіма способами відривали народ від грецького обряду”.
Наприклад, їх священиків призначали в села в яких було всього 2-3 жителі
цього обряду. З приводу цього уніати не раз зверталися, до Списького
єпископа Кароля Салбеека, але він категорично заявив койшівському
пароху: “Я призначу католицького латинського пароха і сам одержу поля,
луки і весь доход, після того він нехай робить зі своїми русинами, що
хоче” (12, с.127).
Дослідник наводить багато імен активних захисників грецького обряду з
числа сільських священиків. Одним із них був Василь Ямборський з с.
Словинки. Від імені 11 священиків він написав скаргу самому імператору,
в якій виклав цілий ряд обмежень прав вірників грецького обряду. Та й
він сам “ як декан понад 30 років, свавільно був позбавлений посади і
був засуджений у в’язницю. Зрештою, тут тримають мене до цього часу, бо
мені суворо заборонено виїжджати за межі Списької єпархії” (12, с. 167).
Він просить підпорядкувати його і цих 11 священиків Мукачівській
єпархії. Подібну скаргу від імені громад грецького обряду 30 липня 1786
р. надіслав імператору іглянський (гундермарський) коад’ютор Михайло
Канюка. Він навів ряд прикладів про утиски з боку Списького латинського
капітулу греко-католицького народу, який “день у день під всяким
приводом відвертався католицькими душпастирями від грецької уніатської
релігії” і змушений “платити десятину зі свого врожаю католицькому
пастирю”, у якого він “на Великдень ані не сповідався, ані не
причащався”. Мали місце і зловживання “частково внаслідок надання
індульгенції у минулому році та відпущення гріхів, до чого грецькі
церкви зовсім не мають звичку…” (11, с.53). Автори скарги просили
імператора сприяти вирішенню питання про передачу їх під юрисдикцію
Мукачівського уніатського єпископа.
І.Пастелій досліджує хід розв’язання конфліктної ситуації, що виникла у
другій половині ХУІІІ ст. між духовенством Мукачівського єпископату
грецького (східного) обряду і Спиським латинського обряду, через вплив
на вірників. Керівництво обох конфесій, намагаючись поширити на них свою
юрисдикцію, писало скарги у відповідні церковні і світські інстанції,
обгрунтовуючи кожний своє історичне право на це. Автор наводить цілий
ряд таких скарг.
Для розв’язання конфлікту було створено спеціальну комісію і І.Пастелій
документально простежує її роботу та досягнуті результати. Він, як
об’єктивний дослідник, не робить власних висновків, а лише наводить
важливий фактологічний матеріал і закликає до роздумів самого читача.
Повчальним є методика обробки, систематизації матеріалів,
аргументованість висновків. І.Пастелій постає перед нами як
кваліфікований дослідник-історик. Він часто залишає читача наодинці з
джерелом, заявляючи: “Моя благородність не дозволяє, щоб я в поганому
смислі судив про той час”. Ці документи яскраво відбивають сутність
релігійних відносин, завдяки чому читач відчуває дух епохи, своєрідність
подій, рівень свідомості народу. Сам він виступав активним прихильником
грецького обряду, всіма доступними йому засобами захищав інтереси його
носіїв і всієї Мукачівської єпархії. Так, віддаючи належне єпископу
Георгію Блажовському (1738-1742), в той же час гостро засуджував його
покору егерським єпископам, яка проявлялася вже в тому, що на
консисторіальних засіданнях з його дозволу на першому місці завжди
сиділи члени консисторії латинники – плебан Франциск Страбо та
Мукачівський капелан Симеон Тірхен. Вони ж і першими підписували важливі
документи, і тільки після них свої підписи ставили посадові особи
грецького “ніби справді людей (русинів – Д.Д.) із всебічними
обдаруваннями треба було принижувати” (15, с.277). І.Пастелій, як
керекненський парох і світський нотаріус допомагав укладати заяви
священиків у вищі інстанції зі скаргами на утиски грецького обряду з
боку латинників (7, с.174).
На основі незаперечних доказів королівська висока рада Угорщини 3 лютого
1787 р. вирішила суперечку на користь Мукачівського єпископату:
греко-католицькі громади латинського Списького комітату передавалися під
його юрисдикцію. Однак у місцях, де народ кожного обряду є змішаний,
“латинники хай справляють свої свята, а греки свої”. Спірне питання
успішно було розв’язане і завдяки великій організаторській діяльності
А.Бачинського, його високому авторитету серед вищих кіл світської і
церковної влади, і особливо серед народу. Він зустрічався з
греко-католиками Спиша, добре знав їх чаяння і устремління, робив все
можливе, щоб створити умови для задоволення їх духовних потреб. Єпископ
особисто займався організацією акту передачі і прийняття парафій,
визначенням місця і дати його проведення. Це видано, зокрема, із листів
єпископа 1786 р. до списького генерального вікарія Павла Ордоді і
списького ординарного графа Теке, яких уклінно по-братньому просить
вдало організувати передачу греко-католицьких общин (12, с.107-109).
І.Пастелій документально висвітлює цей урочистий і історично вагомий
акт, що відбувся у приміщенні списького капітулу 23 квітня 1787 р.
У цей день в присутності повного складу консисторії списький генеральний
вікарій Й.Віталіс вручив єпископу А.Бачинському грамоту передачі йому 11
греко-католицьких парафій “з парохами і народом, вірним грецькому
обряду… що ще повсюди проживають і перебувають серед латинян як у
вищезгаданих матірних парафіях, так і у їхніх парафіях, які здавна і аж
до цього дня були і вважалися під юрисдикцією латинського єпископа й
відповідно шановного Списького капітулу, зрештою в силу цього передаю і
відмовляюся” (11, с. 67).
А.Бачинський в свою чергу дав грамоту про включення до складу
Мукачівської єпархії і прийняття під свою єпископську юрисдикцію названі
парафії. Окремою грамотою обидві сторони спільно узгодили порядок
дотримання обрядів у селах з населенням різних конфесій.
28 квітня 1787 р. на конгрегації в с. Якуб’яни декан мусинського округу
Любовнянської домінії Василь Вислоцький за дорученням Перемишлянського
єпископа Максиміляна Рило подібною грамотою передав, а єпископ
А.Бачинський прийняв під свою юрисдикцію 10 парафій грецького обряду
названої домінії (11, с. 75). В той же день в Ужгород для підтвердження
цього акту листом єпископа М.Рило прибув канцлер кафедральної
Перемишлянської церкви Іоанн Хреститель Касилевич-Литинський. (11, с.
88-89). Подібною грамотою про передачу і прийняття парафій 7 травня 1787
р. в с. Гельниці обмінялися єпископ А.Бачинський і уповноважений
Рожнявського єпископа Антонія Андрашія канонік єпархії і архідиякон
Списького гірського округу Іоан Шнерер (11, с. 90-93). Так єпископ
А.Бачинський не лише успішно завершив багаторічні зусилля своїх
попередників по канонізації єпархії, а й домігся взаєморозуміння між
релігійними конфесіями. Важливо, що в Акті передачі перераховуються
громади, наводиться кількість віруючих, храмів, наявність у них книг,
шкіл при церковних фарах, що побічно дозволяє судити і про
культурно-освітній рівень русинів Списького комітату у другій половині
ХУІІІ ст.
Та головний і повчальний висновок, зроблений М.Лучкаєм і І.Пастелієм з
даної проблеми, той, що суперечки між різними релігійними конфесіями
“шкідливі для загального добра, а для народу скандальні”. А для сучасної
церковної і світської влади – актуальний, бо дає приклад розумного
вирішення конфліктної ситуації, досягнення взаєморозуміння між вірниками
різних релігійних конфесій. Так, історія вчить, що мир і злагода
забезпечується тоді, коли духовні пастирі різних конфесій спільно
радяться як між собою, так і з народом, а не в кабінетах владних
структур. Це добре видно на прикладі релігійного життя в другій половині
ХУІІІ ст., історія якого так достовірно викладена у творі І.Пастелія
“Історія Мукачівської єпархії”, який став предтечею закарпатської
історіографії. Дослідження І.Пастелія і М.Лучкая вчать, як не слід
втручатися в устої духовного життя народу, бездумно порушувати обряди,
звичаї і традиції, які складалися віками.
І.Пастелій залишив нащадкам в рукопису ще одну історичну працю – “Про
походження русинів” (1781). Вона зберігається в облдержархіві (м.
Берегово) (16). Ксероксне зображення уривку з неї вперше поміщено в
монографії автора цих рядків (17, с.118-б). Історична концепція
І.Пастелія зводиться до твердження автохтонності закарпатських русинів і
початкової належності їх до грецького (східного) обряду. Вона домінує і
в рукописній праці сучасника І.Пастелія – Д.Бабілі. Матеріал з праць
обох дослідників широко використали І.Базилович і М.Лучкай, а згодом і
І.Дулішкович у тритомнику “Историческия черты Угро-Русских” (18,
с.122-125, 225, 226, 229, 230). Він і сьогодні залишається основним
джерелом для вивчення церковного життя ХУІІІ ст. Однак, М.Лучкай
запозичений матеріал глибоко осмислював і перевіряв його достовірність і
в багатьох випадках виправляв висновки попередників. Так, він не
погоджується з характеристикою Д.Бабілі діяльності єпископа
Е.Ольшавського, назвавши її “грубою й жорстокою” (7, с.109) і висуває
власні аргументи.
В Закарпатському облдержархіві зберігаються і суто релігійні твори
І.Пастелія – канонічна дисертація про дисциплінарні питання монахів
(19), а також роздуми над покращенням відносин між вірниками і
священиками (20). Є.Сабов ще в 1893 р. повідомив, що І.Пастелій написав
латинський рукопис “Animadversiocritica”, “драгоценные сообщения из
времени борьбы за независимость Мукачевськой епархии” (21, с.188).
І.Пастелій залишив помітний слід і на літературній ниві. Відзначається,
зокрема, його латинський вірш
“ElegiaeMusaeUngvariensisadCaesazemJosephumII” (1788). Однак увагу
дослідників найбільше привернув вірш “Піснь Пастелія”, який пізніше
видавали під назвою “Піснь пастиря душевного” та “Пастирю душевний”.
Заголовки різні, але зміст один і той же – засудження порушень окремими
священиками норм християнської моралі і заклик до покаяння. А.Кралицький
надіслав вірш М.Драгоманову, який опублікував його у ж. “Житє і слово”.
(1894, Т.1.- с.452-453). Окремі його уривки звучать так:
Пастирю душевный и попе избранный,
Людей просвіщати от Бога данный.
Як же ты их просвіщаешь,
Кедь осквернен сам застаешь,
Жіючи блудно !
Идут, попе, літа, прийдет кончина,
Абы тя не застала лиха година !
Глибоко спишь, пробудися,
Заблудил есь, навернися,
Попе, покайся ! (22, с.595-596).
На літературну творчість І.Пастелія звернув увагу І.Франко у статтях
“Карпаторуське письменство ХУІІ-ХУШ вв.” і “Южнорусская литература”.
Великий Каменяр відніс І.Пастелія до тієї частини закарпатської
інтелігенції, яка “ не порвала зв’язків з простим народом і його мовою
(23, с.228) і є “автор багатьох історичних записок і дуже популярної
сатири на попа” (24, с.123).
Так І.Пастелій своїми працями “Історія Мукачівської єпархії” та “Про
походження русинів” заклав основи історичної концепції Закарпаття і
започаткував вивчення такої важливої теми як історія церкви краю. Разом
з рукописом Д.Бабілі “Історія Мукачівської єпархії” вони стали важливим
джерелом для створення першої наукової праці з історії Закарпаття
І.Базиловича „Короткий нарис фундації Федора Корятовича…” (Кошіце, у 2
книгах, 1799, 1804-1805 рр., 862 с.). Їх дослідницьку роботу на вищому
науковому рівні продовжили М. Лучкай, О.Духнович, А. Кралицький,
І.Дулішкович та інші (25).
ЛІТЕРАТУРА
Гаджега В. В.Михаил Лучкай. Житєпис и творы. (Факсимільне видання) –
Ужгород, 2000.- С.53,56.
Лучкай М.
Basilovits Ioannicio Brevis notitia fundationis Theodori Koriathovits,
olim ducis de Munkacs… – Pars I-III.- Cassoviae, 1799; Pars IV-VI.-
Cassoviae, 1804-1805.
Batthyany I. Leges Ecclesiasticae Regni Hungariae etc… Alba Karolina,
1785.
Balajthy I. Munkacs. Az az Munkacs varosanok es varanak topographiai,
geographiai, historiai es statisztikaj leirasa. Debreczenben, 1836.
Szirmaj Antonium. Notitia politica, historica, topographica inclyti
comitatus Ungochiensis.- Pestini, 1805.
Лучкай М. Історія карпатських русинів.- Т.ІУ.- Ужгород, 2000.
Historia Dioces Munkacsiensis – concinnata per Ioannem Pasztelyi.
Мишанич О.В. Література Закарпаття ХУІІ-ХУШ століть.- К., 1964.
Рудловчак О. Хрестоматія закарпатської української літератури ХІХ ст.
Частина перша. Друге перероблене і доповнене видання.- Пряшів, 1990.- С.
19; Краєзнавчий словник русинів-українців. Пряшівщина.- Пряшів, 1999.-
С. 260.
Пекар В. Атанасій, ЧСВВ. Нариси історії церкви Закарпаття.- Т.І.-
Рим-Львів, 1997.
Лучкай М. Історія карпатських русинів.- Т.5.- Частина друга // НЗМУК.-
Пряшів, 1998.- № 21.
Лучкай М. Історія карпатських русинів.- Т.5.- Частина перша // НЗМУК,
1995.
Державний архів Закарпатської області (Далі – ДАЗО), ф. 151, оп. 22,
справи 67-69.
Лучкай М. Історія карпатських русинів: церковна і світська (давня і нова
аж по наш час. ).- Т.І-УІ. // Бібліотека Ужгородського національного
університету, відділ рукописів і стародруків.- №№ 395-398.
Лучкай М. Історія карпатських русинів.- Т.ІІІ.- Ужгород, 2002.
De origine Ruthenorum. // ДАЗО, ф. 151, оп. 1, од. зб. 2931.
Данилюк Д. Історична наука на Закарпатті (кінець ХУІІІ – перша половина
ХХ ст.).- Ужгород, 1999.
Дулишкович Іоанн. Историческія черты Угро-Русских.- Тетрадь ІІІ.-
Унгвар.- 1877.
ДАЗО, ф. 65, оп. 1, од. зб. 1172.
ДАЗО, ф. 64, оп. 1, од. зб. 1537.
Сабов Евмений. Христоматія церковно-славянских и угро-русских
литературных памятников… Унгвар, 1893.
Хрестоматія давньої української літератури.- К., 1967.
Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах.- Т.32.- К., 1981.
Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах.- Т. 41.- К., 1984.
Див. Данилюк . Історична наука на Закарпатті (кін. ХУІІІ – перша
половина ІХ ст.). – Ужгород: Патент, 1999. – 352с.
Данилюк Д. Іоанн Пастелій – предтеча закарпатської історіографії //
Лучкай М. Історія карпатських русинів. – Т.5. – Ужгород, 1999. – С.
5-16.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
