.

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 16901
Скачать документ

Реферат на тему:

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр.

У вітчизняній історіографії участь лівобережних полків в
російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. комплексно не досліджувалася.
Традиційно не виокремлюючи види бойової активності козаків, історики
лише згадують про їх участь у тому чи іншому поході. Проте від виду
походу залежало, які козаки брали в ньому участь. Тому існує
необхідність визначити відмінності між різними видами походів та формами
бойової активності, скориставшись при цьому термінологією XVIII ст. За
документами, походи поділяються на дальні та ближні.

Протягом війни лівобережні козаки використовувалися як у дальніх, так і
у ближніх походах. Дальній похід передбачав вихід козацького відділу за
межі Гетьманщини, ближній – оперування в її кордонах. Цей поділ був
важливий для раціонального використання виборних та підпомічників,
причому останніх ГВК мусила використовувати тільки для ближніх походів.
Певну специфіку мали козацькі команди, які відряджалися для ремонтних
робіт в Азов та Очаків. Хоча географічно такий похід був дальнім, проте
в нього вирушали, перш за все, незаможні козаки. Очевидно, керівництво
ГВК розглядало в якості дальнього власне бойовий похід у складі армії, а
всі інші трактувало як ближні.

4.1. Мобілізаційні можливості Гетьманщини напередодні та під час війни

Перш ніж проаналізувати форми бойової активності гетьманців під час
далеких походів, варто звернутися до планів уряду щодо залучення
лівобережних козаків у складі головних армій та визначити співвідношення
між планами та реальним їх виконанням. Розгляд механізму втілення в
життя урядових директив дозволяє визначити ставлення як козаків так і
старшини до участі в бойових діях. За наявними документами необхідно
відновити персональний склад старшини, яка очолювала козацькі полки та
з’єднання, оскільки в історіографії це питання висвітлено лише
фрагментарно.

Урядові плани використання козаків досить чітко простежуються за
паперами Кабінету Міністрів. 18 червня 1735 р. О. Шаховськой отримав
указ, який вимагав підготувати гетьманців та слобожан до можливої акції
проти Кримського ханства. Число козаків не визначалося, оскільки в
столиці чекали пропозицій О. Шаховського. 20 липня голова ПГУ отримав з
Петербурга підтвердження попереднього указу та сувору інструкцію щодо
забезпечення секретності підготовки до походу. О. Шаховськой та присутні
в ГВК визнали доцільним нарядити в Кримський похід козаків 8-ми
лівобережних полків (крім Стародубського і Чернігівського); вдома
залишалися лише ті, хто не мав коня та зброї. Проте генерал-аншеф
Вейсбах, призначений командиром Кримської експедиції, був невдоволений
кількісним та якісним станом козацьких команд, що відображено в указі
Кабінету Міністрів від 17 серпня 1735 р. Тут же вперше чітко
сформульовано вимогу щодо підготовки 20 000 гетьманців і слобожан. Саме
на цю цифру орієнтувалася ГВК, надсилаючи до полків свої розпорядження
[321, с. 212-213, 269, 310-311].

Надалі, починаючи з 1736 р., право визначати потрібну для походу
кількість військ було надано фельдмаршалу Мініху, пропозиції якого мала
схвалити імператриця. Надсилаючи 10 січня 1736 р. Анні Іоанновні план
кампанії, Б. Мініх передбачав участь в поході на Крим 4 000 донців, 16
000 гетьманців, 4 200 слобожан та 6 000 запорожців. Його плани було
схвалено. Маючи карт-бланш в стосунках з місцевою адміністрацією в
Україні, він 26 січня надіслав до ГВК промеморію з вищезгаданими
вимогами [332, с. 2; 366, с. С. 7].

Вже в листопаді 1736 р. Б. Мініх підготував план майбутньої кампанії,
але до грудня не міг остаточно визначитись, яке ж число боєздатних
козаків реально вимагати в 1737 р. І. Барятинський, який після смерті О.
Шаховського очолив адміністрацію Гетьманщини і Слобожанщини, 23 грудня
отримав указ, в якому було запропоновано нарядити в похід козаків
стільки, скільки запропонує Б.Мініх. Лише 4 січня 1737 р. врешті було
визначено цифру в 15 000 чоловік; з них на Кримському напрямку
планувалося задіяти 9 000, а на Очаківському – 6 000 чоловік [323, с.
4-5, 37; 366, с. 215-216, 243-244; 384, с. 357].

За планами на 1738 р., визначеними в Кабінеті Міністрів 20 січня,
передбачалось нарядити під команду фельдмаршала Мініха 6 000 гетьманців
та слобожан, 1 000 компанійців, 500 чугуївців та волохів. На додачу
лівобережні полки мали вислати декілька тисяч козаків на Дніпровську
флотилію. На Кримському напрямку планували задіяти 9 000 гетьманців і
слобожан. Ще 1 000 козаків мусили виконувати патрульні функції в районі
Ізюму, Тору та Бахмуту. В лютому на засіданні ГВК плани було
деталізовано: 4 000 гетьманців та 2 000 слобожан призначалися під
команду фельдмаршала Мініха, 6 000 гетьманців та 3 000 слобожан – під
команду фельдмаршала Лассі [110, арк. 3; 324, с. 39; 332, с. 38].

В 1739 р. передбачалося мобілізувати до армії П. Лассі 6 000 кінних
гетьманців та 3 000 кінних слобожан для Кримського походу, а також 3 000
піших гетьманців на флотилію в Азов. Для Хотинського походу армії Б.
Мініха планувалося залучити 6 000 гетьманців, 1 000 регулярних слобожан
та близько 2 000 запорожців [264, арк. 2; 324, с. 277; 378, с. 50].

З’ясувавши кількісні планові показники, слід розглянути вимоги до
козацького контингенту, які висувала ГВК: а) виборний козак, який
відряджався в далекий похід, не міг бути занадто молодим або старим
(чіткого визначення віку для виборного не знаходимо); б) брав з собою в
похід двох коней, рушницю з порохом, кулями та свинцем, спис, шаблю,
сідло; в) забезпечував себе одягом, взуттям та провіантом на весь час
походу. Урядові інструкції також забороняли висилати замість себе
наймитів. Очолювати козаків мусила дійсна, а не наказна старшина. Ця
вимога стосувалася і полковників-росіян [277, арк. 34; 323, с. 254].

Реально процес залучення козаків до походів у складі головних армій
наштовхувався на певні ускладнення. На час виходу указу Кабінету
Міністрів про підготовку до походу на Крим значна частина козацьких сил
вже була задіяна в Польщі, де на серпень 1734 р. оперували з’єднання
генерального обозного Я. Лизогуба (10 000 чол.) та прилуцького
полковника Г. Ґалаґана (3 000 чол.). За проханням О. Шаховського частину
з них відпустили додому, а їм на заміну прибули з Гетьманщини інші
козаки. Ймовірно, саме ця ротація відображена в полкових документах як
третій польський похід, причому для першого та другого походів вказані
прізвища командирів козацьких загонів, а для третього – такого прізвища
не знаходимо [16, арк. 26-28; 20, арк. 2; 294, арк. 1].

Перед лівобережними полками постала проблема нестачі боєздатних козаків,
оскільки велика їх кількість перебувала в польських походах. Наприклад,
у Київському, Прилуцькому та Чернігівському полках, звіти яких за
січень-квітень 1735 р. збереглися, до Польщі було відряджено: з
Київського полку – 777; з Прилуцького – 776 ; з Чернігівського – 2 270
козаків.

На початок 1735 р. залишалося: в Київському полку – 1304; в Прилуцькому
– 3282; в Чернігівському – 2598 козаків. Отже, вищезгадані полки були в
змозі мобілізувати значну кількість вояків. Але якщо визначити стан
козаків, які залишались у розпорядженні старшини, то картина вийде менш
обнадійливою. До Польщі було відряджено кінних і збройних козаків, а в
полках перебували переважно менш заможні, які не мали коней та зброї. В
Київському полку з 1304 козаків коня і рушницю мали тільки 580, в
Прилуцькому з 3282 – 1397, в Чернігівському з 2598 – 687 [16, арк.
26-28; 20, арк. 2].

У червні 1735 р. ГВК розіслала в усі полки (крім Стародубського та
Чернігівського) наказ, за яким полковники вирушали з кращою старшиною та
всіма збройними козаками на Українську лінію до фортеці Св. Іоанна.
Похід був розрахований на 3 місяця. В документах Кабінету Міністрів є
дані про те, що командувати гетьманцями мусив генеральний бунчужний С.
Галецький. Проте в Петербурзі вважали, що він нездатен впоратися з такою
великою командою. На початку вересня генеральний осавул Ф. Лисенко
замінив С. Галецького. До того часу функції командира виконував
миргородський полковник Павло Апостол [12, арк. 6-7; 321, с. 311; 331,
с. 440-443].

На 28 червня 1735 р. 8 полків вирушили в похід до Української лінії.
Проведений генерал-аншефом Вейсбахом огляд виявив реальний стан цієї
команди. Він разюче відрізнявся від змальованого в рапортах
О.Шаховського до столиці. За визначенням Вейсбаха, до лінії відряджені
незаможні козаки, котрі не мають не тільки рушниць, а іноді навіть і
сідел; полки очолила в переважній більшості наказна старшина , яка мало
чим відрізнялася від козаків. З полковників прибули тільки Петро та
Павло Апостоли [321, с. 311].

Гадяцький полк очолив полковий суддя М. Штишевський, оскільки всі інші
полкові старшини в цей час були у Польщі – полковник Г. Грабянка, писар
І. Ситенський, осавули І. Бутович та М. Клименко, полковий хорунжий Г.
Ципко. Таким чином у Кримському (1735) поході обов’язки полкового писаря
виконував канцелярист Я. Мартинов, полкового осавула – зн. т. В.
Шеремет, а з 11 сотників 8 були наказними [17, арк. 3-5].

ГВК, отримавши догану за поганий стан козаків, активізувала свою
діяльність. До полкових канцелярій надійшли укази від 4-го, 9-го, 13-го,
31-го серпня, за якими полки повинні були нарядити всіх козаків до
лінії, а на додачу вислати коней раніше відрядженим. Постійні
нагадування з боку ГВК мали певний ефект. 22 серпня 1735 р. в
розпорядженні генерал-аншефа Вейсбаха вже перебувало 12 000 козаків з 20
000 запланованих, а на початку вересня підійшло поповнення – 1024
переяславця (423 беззбройних, командир – золотоніський сотник К.
Леонтович); 1085 гадячан (командир – зіньківський наказний сотник К.
Василієвич), 1838 лубенців. Врешті, за свідченням генерального осавула
Ф. Лисенка до лінії прибуло 16000 гетьманців [14, арк. 11, 33-56; 17,
арк. 14; 331, с. 445].

Додатково ГВК вживала заходи для мобілізації дійсної старшини, що дало
результат. У Кримському (1735) поході взяли участь з Лубенського полку –
полковник Петро Апостол, писар С. Савицький, осавул І. Павлов; з
Миргородського полку – полковник Павло Апостол, суддя Ф. Остроградський,
писар Ф. Тихонович, осавул А. Волевач, хорунжий Т. Калмицький, хорунжий
К. Шкурка [261, арк.13, 28] ; з Ніжинського полку – обозний І.
Величковський, осавул А. Володковський [17, арк. 7] ; з Переяславського
полку – осавул Я. Пилипенко [296, арк. 3-4].

Як бачимо, початок російсько-турецької війни сигналізував про певні
негаразди в козацькому війську та про відсутність розуміння реального
стану речей з боку імперського керівництва.

Треба віддати належне заходам О. Шаховського, який зумів домогтися
зменшення кількості виборних козаків до 20 000. Згідно чернетковим
записам канцеляристів в Кримський (1736) похід полки виставили 16 001
чоловіка, втому числі Ніжинський – 2509, Київський – 671, Стародубський
– 995, Чернігівський – 1393, Переяславський – 1874, Лубенський – 2979,
Миргородський – 1196, Полтавський – 1324, Гадяцький – 1943, Прилуцький –
1116 [59, арк. 2; 74, арк. 6, 23, 47]. Додатково кожен полк мав нарядити
100 козаків до Царичанки (місце зосередження козацьких військ) для
заміни хворих, старих та небоєздатних [68, арк. 2-3]. В наявних
документах немає жодної згадки про те, що підготовка такої кількості
козаків була складною для ГВК.

Певні проблеми виникли з мобілізацією дійсної старшини. Указом ГВК від
14 березня 1736 р. 50% полкової старшини (не менше 2-ох чоловік) та
дійсних сотників відряджалось в Кримський похід. Прилуцька полкова
канцелярія так звітувала про стан і місцеперебування полкової старшини.
Полковник Г. Ґалаґан перебував у Петербурзі, осавул Г. Панкевич – на
Українській лінії, обозний М. Огронович, суддя М. Ягельницький та
хорунжий І. Семенович хворіли, ще один хорунжий, Г. Дубель, загинув у
Польщі. Таким чином полк міг задіяти лише писаря Ф. Голенковського та
осавула М. Мовчана. Врешті, козаків у Крим повів М. Мовчан, залишивши Ф.
Голенковського при полковому правлінні [46, арк.16-18].

Від лубенського полковника П.Апостола ГВК вимагала нарядити в похід 3-ох
полкових старшин. У відповідь він повідомляв, що обозний П. Мартос і
суддя С. Максимович відмовляються від походу за старістю, а хорунжий С.
Столпановський перебуває в Москві для перекладу правничих книг. Врешті
було заплановано, що полк у Кримському поході очолить осавул С. Корсун
[46, арк.19-21, 25].

Миргородський полковник Павло Апостол довго не вірив в хворобу обозного
С. Родзянки, який під цим приводом відмовлявся від участі у поході. Тому
лише після скарг С. Родзянки до ГВК, підкріплених свідоцтвом російського
офіцера, замість нього вирядили осавула С. Ґалаґана [46, арк. 22-23].

Як бачимо, спроби ухилитися від походу були поширеними серед козацької
верхівки. Результати перевірки полків у Царичанці показати недостатню
кількість дійсної старшини. Виходячи з цього, ГВК видала указ (так
званий другий наряд), за яким старшина могла втратити маєтки та посади в
разі відмови вирушити в похід. Частина старшини встигла наздогнати
головну армію, а частина залишилась на Українській лінії. Повний список
дійсної старшини, що вирушила в Кримський похід під командою
генерального хорунжого Я. Горленка по першому та другому нарядах,
наведено у таблиці № 18.

Плани на 1737 р. передбачали участь 15 000 козаків, з яких 3000 складали
слобожани, в двох походах: 1) на Крим – під командуванням П. Лассі; 2)
на Очаків – під командуванням Б. Мініха. В лютому військовий канцелярист
І.Покорський (незабаром він обійняв посаду Київського полкового писаря)
склав розпис на 12 000 чоловік по полкам. В команду Мініха призначалися:
Стародубський полк – 772 козака, Переяславський – 1254, Чернігівський –
1414, Київський – 486, Ніжинський – 2074. Всього в Очаківському (1737)
поході мусили взяти участь 6000 козаків [90, арк. 5].

В команду П. Лассі призначалися: Прилуцький полк – 803 козака, Гадяцький
– 1370, Лубенський – 2193, Миргородський – 849, Полтавський – 780.
Всього в Кримський (1737) похід мусили вирушити 6000 козаків. Після
рішення фельдмаршала Лассі залишити частину слобожан для охорони
кордону, їм на зміну було відряджено 1000 козаків, в тому числі з
Прилуцького полку -300, з Лубенського – 300, з Гадяцького – 200, з
Миргородського – 200 [90, арк. 5].

В березні 1737 р. ГВК визначилась з командирами загонів гетьманців:
Кримський похід – генеральний хорунжий Я. Горленко [90, арк.25];
Очаківський похід – генеральний суддя І. Борозна (згодом його замінив
генеральний обозний Я. Лизогуб) [90, арк.28, 63]. Вони отримали схожі
інструкції щодо виконання своїх обов’язків. Один з пунктів вимагав
пильно слідкувати за тим, щоб в похід вирушали придатні до служби
козаки, а не старі, підлітки чи наймити [90, арк. 34].

Мобілізація 1737 р. відбувалася під більш суворим наглядом ГВК.
Представники цієї установи інспектували полки перед виходом в похід.
Козаків генерального хорунжого Я. Горленка перевіряв підполковник
Пассек. Загальні результати були такими: непридатних до походу – 436;
наймитів -386; піших –75 чоловік [90, арк. 64].

Не всі козаки вчасно вирушили в похід, що підтверджується звітом
Прилуцького полку. З нього у березні 1737 р. було відряджено 783
чоловіка, при плані 1103 [86, арк. 2-25]. Час не чекав, і гетьманці
приєдналися до армії Лассі не в повному складі. Вже в травні він
скаржився І. Барятинському, що загальна кількість кінних козаків не
перевищувала 4000 (відсутнім був Переяславський полк) [85, арк. 3].
Скарга фельдмаршала не виглядає перебільшенням, оскільки за звітом
генерального хорунжого Я. Горленка 18 червня 1737 р. у його команді
були: Лубенський полк – 1723 козака, Гадяцький полк – 1796, Полтавський
полк – 728, Прилуцький полк – 823.Всього корпус Я. Горленка налічував
5070 козаків [80, арк. 2-4].

Після повідомлення П. Лассі ГВК почала вживати заходів для збільшення
кількості гетьманців в Кримському поході. До полків відрядили
уповноважених з відповідними інструкціями. Ці заходи та прибуття
Переяславського полку дозволили покращити ситуацію. Остаточний вигляд
корпусу генерального хорунжого Я. Горленка в Кримському (1737) поході
наведено у таблиці № 19. Всього в команді нараховувалось – 6684 козака
[78, арк. 2-3; 85, арк. 3; 296, арк. 2]. Таким чином, Переяславський
полк замінив Миргородський в армії П. Лассі. Ймовірно, це пов’язано з
втручанням Б. Мініха, який хотів бачити ініціативного миргородського
полковника В. Капніста під своєю командою.

Схожим чином відбувалася мобілізація козаків для Очаківського (1737)
походу. Київський та Переяславський полки прибули для перевірки
особового складу у м. Кобижчі (інспектор І. Барятинський). Ніжинський,
Стародубський і Чернігівський – у м. Батурин та Борзна (інспектор Ф.
Лисенко). Результати перевірок були невтішними, бо велика кількість
козаків не відповідала вимогам, які висувалися до виборних. Замість двох
коней частина гетьманців з’явилась з одним, до того ж старим і
виснаженим. За невідповідність вищезазначеним вимогам старшина відповіла
особисто – саме з їхніх табунів забрали коней для Очаківського походу. В
документах не зустрічаємо нарікань на малу кількість відряджених козаків
(схоже, що кількісний план було виконано). Дані про козацький загін
генерального обозного Я. Лизогуба в армії фельдмаршала Мініха наведені в
таблиці № 20. Орієнтовна кількість рядових козаків – 6000 чоловік [90,
арк. 39, 63; 261, арк. 30, 36-38].

Як вже було зазначено, у 1738 р. планувалося нарядити: а) 4 000
гетьманців до армії фельдмаршала Мініха; б) 6 000 – до армії
фельдмаршала Лассі, на його вимогу їх кількість була збільшена до 6 550
чоловік, проте і ця цифра не стала остаточною. Річ у тому, що за указом
І. Барятинського слобідські полки мали вислати 5332 козака: 1) 2 000 –
до Б. Мініха; 2) 3000 – до П. Лассі; 3) 332 – для патрулювання кордону.
Але всього в слобідських полках за імператорським указом нараховувалось
4200 козаків, тому було прийнято рішення додатково мобілізувати
гетьманців. В тому ж році стародубський полковий осавул С. Якимович з 1
954 пішими козаками вирушив до Азова, а полтавський полковий осавул А.
Прийма з 400 чоловіками поповнив залогу Очакова [146, арк. 2].

У Кримський (1738) похід мали вирушати Чернігівський, Стародубський,
Ніжинський, Гадяцький та Лубенський полки на чолі з генеральним
бунчужним С. Галецьким. 15 квітня козаки мали прибути до Ізюму.
Мобілізація відбувалася складно, не завжди вдавалося нарядити необхідну
кількість людей. Знову до полків були призначені представники ГВК для
виконання наглядових функцій. Один з них, полковник Пассек наголошував,
що П. Апостол виступив з Лубен з малою кількістю козаків [110, арк. 2-4;
146, арк. 2].

У Гадяцькому полку роль наглядача виконував підполковник Кольчугін. Він
доповідав, що 2 квітня полковник Г. Грабянка з 1076 козаками вирушив до
Ізюму. А пізніше з Глухова надійшов указ, за яким додатково треба було
нарядити 991 козака. Полковий писар І. Ситенський намагався переконати
керівництво у безглуздості такого рішення. Реально полк міг виставити
тільки піших підпомічників, оскільки на квітень 1738 р. були відсутніми
5 312 козаків, з яких в поході до Ізюму перебувало 1076 чоловік, в
поході до Очакова – 140, в поході до Азову – 230, в поході до Переволочи
– 110, на патрулюванні кордонів – 217, погоничами в армії були 839, не
повернулись з відряджень минулого року – 700, втекли з домів – 2 000
чоловік. Проте ГВК, яка мала звітувати перед Кабінетом Міністрів, була
невблаганною. Наряд цих козаків з Гадяцького полку розтягнувся майже на
два місяці: 13 квітня на чолі з опішнянським сотником І. Корицьким
вирушили 350 чоловік; 19 квітня – 103; 11 травня – 211; 27 травня – 327.
Більшість з них так і не змогли наздогнати армію фельдмаршала Лассі
[135, арк. 2-3; 138, арк. 23].

Певні проблеми виникали і в інших полках. Чернігівський полк нарядив 22
квітня 859 чоловік до Ізюму, 30 квітня – ще 67 [161, арк. 2]. Ніжинський
полк вислав 1 394 вояків 16 квітня, недовиконавши норму на 150 чоловік
[137, арк. 3]. Лише з Стародубського полку згідно з планом вирушив 661
козак [137, арк. 2; 162, арк. 2]. Склад команди генерального бунчужного
С. Галецького, яка надійшла у розпорядження П. Лассі, наведений у
таблиці № 21. Всього рядових козаків під Ізюм було відряджено 7274
чоловіка [137, арк. 4]. Ймовірно, значну частину гетьманців Лассі
залишив на Слобожанщині. Такий висновок ґрунтується на звіті С.
Галецького, в команді якого на річці Люб’язний Утлук (під час маршу до
Криму) нараховувалося лише 5 164 козака [384, с. 545].

До армії фельдмаршала Мініха у 1738 р. планували мобілізувати 4 000
виборних, які вже 1 квітня повинні були перебувати на річці Омельник. За
розпорядженням ГВК Миргородський, Переяславський, Полтавський, Київський
та Прилуцький полки в цьому поході очолив генеральний осавул Ф. Лисенко.
Полкова старшина мала проблеми з підготовкою до походу необхідної
кількості козаків. Наприклад, полтавський полковник В. Кочубей 30
березня писав у ГВК, що не сподівається прибути до армії з 882 вояками.
Причина була простою – 1 493 козак ще не повернулися з минулорічних
нарядів. До того ж значна частина полтавчан розбіглася. Винятком було
становище у Миргородському полку, який у складі 1 488 чоловік на чолі з
В. Капністом вчасно прибув до р. Омельник [146, арк. 6-11].

Склад корпусу гетьманців генерального осавула Ф. Лисенка в армії Б.
Мініха представлений у таблиці № 22. Всього рядових козаків – 3645 [137,
арк. 4].

Відтворити картину підготовки гетьманців до кампанії 1739 р.
проблематично. ГВК ще 16 грудня 1738 р. вирішувала питання поповнення
кількості виборних козаків. До всіх полкових канцелярій надійшли укази,
які передбачали покарання за нестачу виборних. З полковника і старшини
могли не тільки стягнути два карбованця штрафу за кожного козака, а й
конфіскувати майно та маєтки. На 18 березня 1739 р. гетьманці повинні
були підготуватися до походу. В експедицію фельдмаршала Мініха
планувалося нарядити 6 000 виборних козаків з Стародубського,
Чернігівського, Прилуцького, Переяславського, Миргородського та
Полтавського полків. Командиром цього загону було призначено
генерального осавула Ф. Лисенка. Його війська мали зібратися у трьох
містах. В Києві – Київський, Стародубський та Чернігівський полки, в
Переяславі – Переяславський та Прилуцький, в Каневі – Миргородський та
Полтавський [124, арк. 2-12].

ГВК вдалося виконати планові показники і в Хотинський похід вирушили:
Полтавський полк – 882 козака, Миргородський – 1194, Прилуцький – 841,
Переяславський – 1234, Київський – 549, Чернігівський – 800,
Стародубський – 500 [264, арк. 2]. Особовий склад старшини в команді Ф.
Лисенка невідомий. Ми тільки знаємо, що В. Капніст очолив Миргородський
полк, В. Кочубей – Полтавський, А. Танський – Київський, С. Сулима –
Переяславський [332, с. 68, 77].

В експедиції фельдмаршала Лассі мусили взяти участь 5 300 виборних
козаків з Лубенського, Гадяцького та Ніжинського полків. Їхній командир,
генеральний хорунжий Я. Горленко, мав зібрати війська неподалік Харкова.
Мобілізація відбувалася вкрай погано. Генерал-аншеф Румянцев (голова
ПГУ) 11 травня 1739 р. був вимушений відрядити б. т. В. Завадовського з
наказом заарештувати за затримку лубенського полковника П. Апостола і
командирів Ніжинського та Гадяцького полків [332, с. 63]. Врешті
заплановані цифри було виконано. Лубенський полк виставив 2100 козаків,
Гадяцький – 1400, Ніжинський – 1800) [264, арк. 2]. Проінспектувавши
свої регулярні і нерегулярні війська та оцінивши їхній склад, П. Лассі
звернувся до імператриці з пропозицією не проводити похід на Крим. Після
нетривалого вагання Петербург схвалив відповідне рішення [326, с.
384-385, 396].

4.2. Лівобережне козацтво в далеких походах

Розглядаючи участь лівобережних козаків у далеких походах необхідно
враховувати, що корпус гетьманців був складовою частиною російської
армії. Тому перед дослідником стоять кілька взаємопов’язаних завдань.
По-перше, визначити місце козацького корпусу у системі підпорядкування
під час походу. По-друге, проаналізувати форми бойової активності
гетьманців і специфіку їх використання під час походу вищим
командуванням. По-третє, вивчити звичайне життя в таборі та стосунки
козаків і російських солдат.

Питання субординації під час далекого походу є досить заплутаним.
Компетенція ГВК, здавалося б, закінчувалася після останнього
передпохідного огляду. Далі козаки переходили у відання фельдмаршалів
Мініха або Лассі. Проте могла існувати ще й маршова команда, і якщо
козацький корпус просувався до місця зосередження армії разом з іншими
військами, тоді гетьманці на час переходу підлягали старшому російському
офіцеру в цій команді. Наприклад, корпус генерального хорунжого Я.
Горленка у 1737 р. до Ізюма дійшов у команді генерал-квартирмейстра де
Брінея і вже у цьому місті козацький командир звітував про прибуття
фельдмаршалу Лассі, переходячи під його командування [80, арк. 2].

Очевидно, що на початку походу командир корпусу мусив зголоситися до
служби перед командуючим армією. Так діяв Я. Горленко у 1737 р., так же
він чинив і роком раніше, доповідаючи Б. Мініху про своє прибуття [68,
арк.2].

У поході командир гетьманців безпосередньо підлягав не
головнокомандуючому, а командиру нижчої ланки – дивізії, на які
поділялася армія. Наприклад, 14 квітня 1736 р. генерального хорунжого Я.
Горленка підпорядкували генерал-фельдцехмейстеру Гессен-Гомбургському.
Незабаром, 18 квітня, гетьманців перепідпорядкували генерал-лейтенанту
Леонтьєву, проте реально вони увійшли до йог команди 24 квітня [68, арк.
4, 6]. Після штурму Перекопу козаки знову опинилися у підпорядкуванні
генерал-фельдцехмейстера [68, арк. 13-15]. У 1737 р. генеральний обозний
Я. Лизогуб підлягав командиру 2 дивізії [385, с. 137]. Під час
Хотинського (1739) походу генеральний осавул Ф. Лисенко у різний час
виконував накази командирів дивізій генерал-аншефа Румянцева та
генерал-лейтенанта фон Левендаля [365, с. 35, 132]. Всі ці звістки
стосуються армії Б. Мініха. За браком джерел важко стверджувати, чи
повністю аналогічним було становище в армії П. Лассі. Логіка підказує,
що незначний за чисельністю корпус гетьманців справді мусив входити до
складу однієї з дивізій. Проте деякі повідомлення про самостійні дії
лівобережних козаків у складі армії П. Лассі дозволяють припустити, що у
певні моменти командуючий міг ставити їм завдання особисто [151, арк.
16; 339, с. 153; 384, с. 433].

У випадках, описаних вище, українські старшини підлягали
високопоставленим генералам, які керували значною кількістю підлеглих.
Невизначеність відповідності українських чинів російським рангам разом
зі впевненістю командування у вищості російських офіцерів призводила до
підпорядкування старшин офіцерам явно невідповідних рангів. Наприклад,
на зворотному шляху з Криму 1736 р. генеральний хорунжий Я. Горленко
підкорявся наказам підполковників Гарта та Друцького [68, арк. 16-17]. У
цьому ж поході лубенський полковий старшина входив до команди поручника
Єфремова [68, арк. 8]. Хоча ще в 1734 р. Кабінет Міністрів та Іноземна
колегія підготували проект рішення, згідно з яким російський
підполковник прирівнювався до козацького полковника, а генеральний
хорунжий стояв сходинкою вище. Аналогічне становище і з полковими
старшинами. Вони аж ніяк не могли підлягати поручнику, оскільки цей чин
відповідав сотнику [331, с. 417-418, 425].

Лівобережні полки під час походу від регулярних частин з точки зору
субординації відрізняла наявність ще одного, крім армійського
командування, центру підпорядкування – ГВК. Здавалось би, після влиття
гетьманців до складу армії всі зв’язки з ГВК мусили перерватися.
Документи свідчать, що це не так. ГВК та козацький корпус пов’язували,
наприклад, проблеми постачання [68, арк. 4, 6, 7] та доукомплектування
[68, арк. 6]. Тільки такими питаннями контакти не обмежувалися. Поруч зі
звітами до головнокомандуючого командир козаків про найважливіші справи
писав до ГВК [68, арк. 4, 7, 12, 13]. У цих звітах йдеться про стан
корпусу, його підпорядкованість, важливі битви і т. ін. Козацькі
командири явно розрізняли російських генералів регулярної армії та у
керівництві ГВК. На утиски під час походу козаки скаржилися, перш за
все, до Глухова і ГВК намагалася захистити їх [366, с. 92].

Конфлікт юрисдикцій розв’язувався на вищому, ніж командування корпусу,
рівні. Наприклад, наприкінці походу 1736 р. генеральний хорунжий Я.
Горленко не ризикував виконати наказ ГВК про демобілізацію більшості
козаків, оскільки він входив у суперечність з наказом генерал-майора
Трубецького. Лише після узгодження ГВК свого наказу з вищим військовим
командуванням козаків розпустили по домівкам. Для Я. Горленка похід
закінчився тільки після особистого звіту голові ПГУ, про що генеральний
хорунжий зробив власноручний запис у журналі своєї похідної канцелярії
[68, арк. 17-19].

Під час далеких походів корпус гетьманців, у залежності від рішень
командуючого армією, міг діяти як цілість, а міг бути розпорошеним.
Наявні джерела дають підставу стверджувати, що розподіл гетьманців між
частинами регулярної армії, особливо під час походів Б. Мініха, був
значно поширенішим явищем, ніж перебування їх у складі цілісного
корпусу. Для прикладу візьмемо Кримський (1736) похід. Наказний гетьман
Я. Горленко з самого початку мав під своєю командою Гадяцький,
Миргородський, Лубенський, Переяславський та охочекомонний Павлова
полки. У цей же час Полтавський полк перебував у складі бригади Девіца,
Прилуцький – у команді генерал-майора Шпігеля, Ніжинський – прибув до Я.
Горленка 3 травня і цього ж дня був відряджений до князя
Гессен-Гомбургського. Київський полк увійшов до складу команди
генерального хорунжого 2 травня, а про Чернігівський та Стародубський
полки Я. Горленко не мав інформації [68, арк. 11-12].

Дещо інший підхід спостерігаємо в Очаківському (1737) поході.
Лівобережні козаки були розподілені рівними частинами (по 2000 шабель)
між усіма трьома дивізіями, причому кожен з цих загонів мав свого
командира. Миргородський полковник В. Капніст очолив гетьманців у першій
дивізії, генеральний обозний Я. Лизогуб – у другій, а київський
полковник А. Танський – у третій [385, с. 137].

Розподіл гетьманців між частинами армії зафіксував журнал наказів
фельдмаршала Мініха у вересні 1739 р. Після того, як Миргородський полк
вирушив у рейд, козаків розподілили так: кордебаталія (центр) –
генеральний осавул Ф. Лисенко з бунчуковими товаришами та Переяславським
полком, лівий фланг – Київський та Стародубський полки (ймовірно, під
загальним командуванням А. Танського), правий фланг – Чернігівський та
Прилуцький полки [365, с.124, 132].

Козаки використовувалися не тільки у складі російських частин, а і як
окремі військові формування. Про відсутність принципових заперечень
проти об’єднання гетьманців свідчить поступове збирання полків у команду
генерального хорунжого Я. Горленка у 1736 р. (дивись таблицю № 23) [68,
арк. 2- 4, 10, 12, 15].

Єдиним корпусом у бойових діях гетьманці виступали, наприклад, 29 червня
та 8 липня 1738 р. [384, с. 506, 551], 22 вересня 1739 р. [365, с. 133]
та в низці інших випадків.

Розпорошення корпусу гетьманців, ймовірно, здійснювалося виключно з
поточних армійських потреб. Вищий російський генералітет вважав
лівобережних козаків звичайним нерегулярним військом, без якогось
особливого статусу, що різко відрізнялося від ставлення до запорожців.
Під час Очаківського (1737) походу Б. Мініх розподілив їх, як і
гетьманців, між трьома дивізіями. Однак кошовий І. Малашевич,
приєднавшись 17 травня 1737 р. до армії, без погодження з фельдмаршалом
віддав наказ січовикам об’єднатися. Б. Мініх змирився з таким порушенням
субординації. Для вищих офіцерів командуючий видав наказ, у якому
пропонував з запорожцями “осторожно поступать и ничем их не озлоблять”
[385, с. 137].

Джерела дозволяють з’ясувати питання про сферу компетенції командира
лівобережні козаків у далекому поході. Перед виступом у похід він
отримував від ГВК інструкцію. Цей документ визначав, які сили
передавалися командиру та які старшини поведуть свої полки у похід.
Командир корпусу був зобов’язаний провести перевірку особового складу
після прибуття в район зосередження. Інструкція мала загальний характер,
вимагала служити “в исправности” і виконувати накази командування [90,
арк. 34-36; 117, арк. 13-15]. ГВК висилала також у похід канцеляриста,
який був уповноважений пильнувати, щоби “непорядностей и неисправностей
не чинилося” [116, арк. 10].

При командирі корпусу знаходилася похідна канцелярія та його особисті
курінчики. Важко сказати, чи існувала корпусна похідна церква, а про
полкові є звістки в джерелах [332, с. 66, 77]. Для забезпечення
ефективної діяльності своєї канцелярії командир вимагав від полків
писців, які переходили до його ставки [68, арк. 3]. Крім того,
полковники вимушені були передавати до штабу музик (довбишів, сурмачів)
з інструментами та запасом провізії [68, арк. 3-4].

Певні ускладнення виникали у командира корпусу в листуванні з
Гетьманщиною. Фельдмаршал Мініх негативно ставився до можливості
надсилання старшинами додому листів з інформацією про бойові дії.
Дозволялося писати тільки про домашні справи і ці листи подавалися до
похідної канцелярії фельдмаршала [68, арк. 10]. Враховуючи конфлікт Б.
Мініха з головою ПГУ, керівництво ГВК передбачило таку реакцію
фельдмаршала і в 1736 р. наказний гетьман отримав кілька незаповнених
подорожних ГВК, призначених для гінців до Глухова [68, арк. 20]. Були
також випадки, коли подорожні видавалися командиром корпусу. З такими
подорожними старшини відсилали з походу слуг або синів [68, арк. 7, 9].
Станом здоров’я та віком кременчуцького (Миргородський полк) сотника Г.
Ілляшенка пояснюється рішення П. Апостола та Я. Горленка відпустити його
з походу. Це було зроблено за умови, що його син Павло очолить сотню
[68, арк. 4].

Командир гетьманців не мав повноважень вимагати з’єднання всіх полків
під своєю командою. Він хіба що міг звернутися до полків з наказом
доповісти, де і за чиїм наказом вони знаходяться і чому не рапортують.
На вимогу свого командира, генерал-лейтенанта Леонтьєва, Я. Горленко
доповідав, що якісь відомості про половину полків він подати не може. Ті
ж частини, які знаходилися під владою командира козацького корпусу,
постійно розпорошувалися. На це, наприклад, скаржився ніжинський осавул
А. Володковський. Він питав, чи й далі мусить виконувати накази
російських генералів без підтвердження з боку свого командира.
Катастрофічне зменшення кількості козаків у його загоні явно не
подобалось осавулу. Наказний гетьман, очевидно, не мав можливості
опиратися і підтвердив безумовне виконання наказів росіян [68, арк. 10].

Можна навести й інші приклади дуже вільного поводження з козаками.
Генерал-лейтенант Гейн позбавив лубенців полкової артилерії з усім
припасом, передавши її до ландміліції [68, арк. 12], а іваницький
(Прилуцький полк) сотник П. Миницький, який вів свій загін на з’єднання
з основними силами гетьманців , мусив залишити більшу частину козаків
під Перекопом [68, арк. 13; 453, с. 81].

Таким чином, повноваження генерального старшини, який очолював
лівобережні полки у поході, були доволі обмеженими. Фактично він
слідкував за внутрішнім порядком у таборі, розв’язував дрібні суперечки
між старшинами, інформував про стан полків російський генералітет та
ретранслював його накази для козаків. Командир козацького корпусу не мав
навіть достатніх повноважень у дисциплінарній сфері – дезертира –
лубенця Т. Ляшенка він передав для вирішення його долі російському
офіцеру [68, арк. 17]. Проте ситуація, очевидно, змінювалася тоді, коли
козаки діяли у відриві від основних сил, про що йтиметься нижче.

Під час далеких походів траплялися випадки, коли полковники та полкова
старшина очолювали кількатисячні загони козаків різних полків,
виступаючи таким чином у ролі корпусних командирів. М. Гербель
відзначав, що під час Очаківського (1737) походу слобідські полки
перебували у відання миргородського полковника В. Капніста [402, с. 81].
Він же очолював козаків, які обороняли Очаків [339, с. 131; 384, с.
413-420]. У джерелах фіксуються й інші випадки. Наприкінці Кримського
(1736) походу генерал-майор Аракчеєв під Перекопом провів огляд
лівобережних полків, з яких відібрав 3000 найбільш боєздатних козаків.
Цей загін під командуванням гадяцького полковника Г. Грабянки, посилений
артилерією, залишився під Перекопом, перетинаючи вихід з Криму
противнику і унеможливлюючи переслідування татарськими військами в степу
армії, що відступала. Проблеми у Г. Грабянки виникли зі старшиною і
значковими товаришами, які намагалися всіма правдами і неправдами
якомога швидше потрапити додому [68, арк. 15 –16]. Кількатисячна
спеціальна команда могла доручатися і старшині нижчого рангу. У квітні
1736 р. Я. Горленко відрядив прилуцького осавула М. Мовчана з 2000
козаків до генерал-майора Шпігеля [68, арк. 8]. Вибір саме М. Мовчана
напевне пояснюється величезним досвідом цього старшини, якому можна було
довірити командування великим загоном, що діяв у відриві від армії
[363].

Про життя табору лівобережних козаків у поході відомо небагато. Певну
інформацію містять документи похідної канцелярії 1736 р. та щоденник Я.
Марковича. Визначення місця табору було прерогативою командира дивізії,
до складу якої входили гетьманці. Один з наказів генерал-лейтенанта
Леонтьєва розкриває механізм цього процесу. Генерал визначив офіцера,
який опікувався розташуванням табору для дивізії. Наказний гетьман, у
свою чергу, надіслав з кожного полку по 100 козаків, які переходили під
командування росіянина – квартирмейстера і виконували його завдання як в
інтересах всієї дивізії, так і свого корпусу [275, арк. 9]. Проте така
велика кількість козаків-квартирмейстерів, очевидно, виявилася
непотрібною. Надалі гетьманці висилали 100 чоловік з одним сотником [68,
арк. 9, 10].

Табір гетьманців навіть у складі однієї дивізії не обов’язково був
цілісним. Командир дивізії міг розділити його, як це сталося 26 квітня
1736 р. По два полки стали праворуч і ліворуч від регулярних військ,
інші козаки – за половину версти попереду. У разі нападу лівобережні
козаки мусили прийняти на себе перший удар, даючи час регулярним
військам зайняти оборону [275, арк. 10].

Звичайне життя у таборі реконструюється досить складно, воно майже не
відбито у офіційних документах. Після денного переходу частина козаків
йшла у караули та на охорону табунів [275, арк. 8-14]. Обозні вози
розташовувалися поза місцем, де ночували гетьманці [68, арк. 6]. Було
кілька заборон для козаків, одна з яких виключала надмірне вживання
горілки. Цю вимогу ще перед походом , за свідченням лубенського
полковника П. Апостола, доводила до полкових старшин ГВК [46, арк. 20].
Пункти про заборону пиятик містить інструкція ГВК командиру козацького
корпусу [116, арк. 8]. Сам же командир під час стоянки вимагав, щоби
козаки знаходились у розташуванні полку, не зчиняли галасу і не стріляли
[68, арк. 6].

Кожен полк мав похідну канцелярію [68, арк. 17] та похідну церкву [332,
с. 77]. За свідченням Я. Марковича неодмінною складовою старшинського
життя у поході були бенкети [332, с. 69, 74].

Стосунки лівобережних козаків з солдатами регулярних частин були доволі
напруженими. Регулярні полки ще на початку Кримського (1736) походу
продемонстрували своє ставлення до гетьманців як до допоміжної сили, з
якою можна не рахуватися. Полковники гадяцький Г. Грабянка та наказний
переяславський В. Томара доповідали, що росіяни забирають у козаків
коней для своїх обозів [68, арк. 2] Обтяжливим для козацьких обозів був
наказ підбирати хворих з російських полків [68, арк. 14]. Такі допоміжні
обов’язки часто виходили за межі наказу. Наприклад, поширеною була
практика виділення 200 козаків для охорони коней драгунських полків,
причому гетьманці переходили під безпосереднє командування російських
офіцерів [384, с. 269]. Але цих козаків примушували до інших робіт,
наприклад молоти зерно у жорнах для солдатів [68, арк. 14].

Зловживання були швидше правилом, ніж винятком. Козацьких коней, яких
мобілізовували для перевезення артилерії та хворих, солдати по кілька
днів не випускали пастися [68, арк. 14]. Часто таких коней просто не
повертали [68, арк. 15]. Досить вільне ставлення до права власності
демонстрував фельдмаршал Мініх під час Хотинського (1739) походу.
Головнокомандуючий для святкування перемоги наказав видати кожному по
чарці. Якщо ж вина на всіх не вистачить, то його треба взяти у
гетьманців [365, с. 99].

Козаки рідко наважувалися на опір, взагалі на відкриті конфлікти з
росіянами. Один з таких нечисленних випадків зафіксовано у справі 103
фонду ГВПК. Тодішній голова ПГУ О. Румянцев отримав скаргу поручника
Ладозького полку Арбузова на білоуського (Чернігівський полк) сотника Д.
Малинського. Поручник скаржився, що Д. Малинський побив його. О.
Румянцев відіслав цю скаргу до ГВПК. Розгляд скарги проводили
переяславський писар К. Лесеневич та інші старшини. Думаю, що такий
склад суду, визначений генерал-аншефом Румянцевим, багато в чому
обумовив оправдальний вердикт [272, арк. 2-5]. Показово, що козаки
сподівались на захист з боку голів ПГУ, але звернення цих посадовців
ігнорувалися Б. Мініхом [366, с. 92].

На вільне поводження з собою та своїм майном козаки відповідали не менш
вільним поводженням з майном чужим. Йдеться, перш за все, про крадіжки
коней у регулярних полків. Про це у звіті до фельдмаршала Мініха писав
командир Володимирського полку Вендель. Він зазначав, що козаки під
виглядом татар постійно відганяють коней [384, с. 282-283]. Напевно
вершиною чиєїсь кар’єри конокрада стала крадіжка коней Б. Мініха.
Розслідування нічого не дало, хоча з канцелярії головнокомандуючого
гетьманцям погрожували всіма можливими карами [275, арк. 5-7].

Розповсюдженим явищем було дезертирство. Воно важко піддається
обрахунку, проте командування було впевненим, що з 691 гетьманця, яких
недорахувався Я. Горленко у 1736 р., більшість є дезертирами [384, с.
274]. Масовим був цей рух у 1735 р., коли наприкінці походу козаки
відмовились слухати командирів і рушили додому [11, арк. 2; 331, с.
446]. Судячи зі “сказок” дезертирів втеча після заглиблення на територію
противника не була поширена, що й не дивно. Козаки тікали з охорони
кур’єрів, з обозів, без дозволу залишали ретраншементи [33, арк. 3-6].

Під час перебування у таборі козаки несли караульну службу та виконували
різноманітні земляні роботи. До нас дійшов наказ фельдмаршала Мініха, з
якого стає зрозуміло, що караули гетьманців розташовувалися у дві лінії.
У степ висилали роз’їзди , які мусили відступити при появі противника.
Власне караульна команда розташовувалася поблизу табірної межі і була
постійно готова до бою [365, с. 2]. Наприклад, в інструкціях осавулам
миргородському, переяславському Я. Пилипенку та гадяцькому О.
Бугаєвському, кожен з яких виводив за табір 200-шабельний дозор з 2
гарматами, вказувалося, що козаки вартують з зарядженою зброєю і щомиті
готові відбити напад [68, арк. 7-9]. Щодня до командира козацького
корпусу доводили пароль, який він повідомляв караульній команді та іншим
козакам [275, арк. 2-6].

Караульну службу лівобережні козаки несли в інтересах усієї армії. У
наказах Б. Мініха часів Хотинського (1739) походу знаходимо норму,
згідно якої гетьманці складали 50% всіх армійських караулів [365, с.
12]. При звістці про наближення татар командуючий уточнив, що караули
повинні складаються на 50% з драгун і 50% – з гетьманців [365, с. 45].
Про сутички дозорних козаків з татарами повідомляв Я. Маркович. Особливо
багато було роботи у гетьманців у ніч з 16 на 17 серпня 1739 р., коли у
сутички по периметру табору втягнулися фактично усі козаки [332, с. 77,
82].

У значних масштабах козаки залучалися до різноманітних фортифікаційних
робіт. Наприклад, 1 500 гетьманців лагодили пошкоджені під час штурму
укріплення Перекопу 19-20 травня 1736 р., а днем раніше миргородський
осавул Г. Ґалаґан керував 150 козаками на земляних роботах. Трохи згодом
Я. Горленко знову мусив виділити 400 козаків для земляних робіт [68,
арк. 12].

Це не було явищем, характерним тільки для Кримського (1736) походу. Під
час Хотинського (1739) походу Б. Мініх віддав кілька наказів про
відрядження козаків на фортифікаційні роботи. Наприклад, для побудови
редуту 23 серпня він наказав використати лівобережних козаків та
маркітантів, а через місяць гетьманці були підпорядковані
генерал-лейтенанту Фермору для побудови мостів та редуту [365, с. 103,
133].

У жодному документі не вдалося виявити найменшого натяку на невдоволення
гетьманців. Це радикально відрізняється від реакції запорожців, які
вважали образою для своєї гідності працювати лопатами за наказом Б.
Мініха. Спроби росіян віддавати такі накази січовикам закінчувалися
нічим [385, с. 127].

Гетьманці також виконували обов’язки ординарців при російських
генералах. Для цього залучалися значкові товариші та виборні козаки.
Головною вимогою до ординарця була наявність гарного коня, що спеціально
оговорювалося у наказі [68, арк. 5; 275 арк. 15]. Очевидно, саме
ординарець генерал-лейтенанта Леонтьєва, полтавець М. Хмара, віз пакет
до князя Гессен-Гомбургського. Якщо врахувати, що генерал Леонтьєв ішов
на значній відстані від основних сил, стає зрозумілою вимога щодо добрих
коней для гетьманців-ординарців [68, арк. 8].

У джерелах немає відомостей про пересилання через лівобережних козаків
листів до Гетьманщини після того, як армія заглиблювалася у степ. Вже на
середині шляху до Перекопу у 1736 р. Я. Горленко віддав донесення до ГВК
армійському кур’єру [68, арк. 9].

Під час перебування війська у Криму Б. Мініх вже не ризикував доручати
доставку кореспонденції армійським кур’єрам. Цією справою займалися
запорожці, які набагато краще, за словами фельдмаршала, могли уникнути
зустрічі з татарами [366, с. 93].

Під час далеких походів використовувалися різні способи розташування
лівобережних полків відносно армії на марші. Найрідше гетьманці
прикривали фланги. У 1736 р. армія рухалася вздовж узбережжя Криму.
Захист флангу покладався на загін генерал-майора Леслі, який командував
2 піхотними і 2 драгунськими полками, а також 800 гетьманцями. Ймовірно,
це був один з полків, який не входив до команди генерального хорунжого
Я. Горленка, оскільки у паперах похідної канцелярії жодних згадок про
такий наряд немає [68, арк. 13-14; 384, с. 268]. Згадки про дії козаків
на лівому фланзі армії містяться у наказі Б. Мініха від 5 червня 1739 р.
[365, с. 46].

Набагато частіше козаків призначали до авангарду або ар’єргарду. Вже у
Кримському (1735) поході в авангарді армії генерал-лейтенанта Леонтьєва
йшов загін генерал-майора Дебріньї, до якого входили козацькі частини
[378, с. 172]. Схожу ситуацію спостерігаємо і під час походу 1736 р.
Корпус Я. Горленка разом з одним драгунським та трьома піхотними полками
складав авангард армії з 17 по 26 квітня [68, арк. 4-5; 384, с. 234].
Після переформування авангард очолив генерал-майор Шпігель. Він
командував п’ятьма драгунськими та п’ятьма піхотними полками, 3 000
запорожців та загоном гетьманців [384, с. 239]. Я. Горленко призначив до
Шпігеля 2 000 козаків (Гадяцький полк – 500, Переяславський – 321,
Миргородський – 300, Прилуцький – 879) під командуванням прилуцького
осавула М. Мовчана [68, арк. 8].

Козацькі підрозділи часто згадуються при описі особового складу
авангарду. Так, 4 травня 1736 р. до авангарду увійшли всі запорожці
[384, с. 243]. Поєднання у передовому загоні запорозьких та лівобережні
козаків зафіксовано в Очаківському (1737) поході. Тоді попереду армії
йшли січовики з кошовим отаманом І. Малашевичем та гетьманці під орудою
миргородського полковника В. Капніста [384, с. 376-377].

Активно використовував лівобережних козаків П. Лассі. Авангард, який у
1737 р. форсував Сиваш, складався з 4000 козаків та кількох драгунських
полків [339, с. 123]. Просуваючись вглиб Криму, П. Лассі відрядив вперед
генерала Дугласа, головну силу якого складали козаки Я. Горленка [378,
с. 174]. Підлеглим генерального хорунжого довелося чимало повоювати у
складі цього авангарду. За 30 верст від Карасу-Базару вони зазнали
нападу татар під проводом хана і вимушені були перейти до оборони. Лише
надана П. Лассі допомога врятувала козаків від поразки. Дуже непогано
показали себе гетьманці в іншому бою під Карасу-Базаром. Близько 5 тисяч
козаків, підсилені 2 тисячами регулярних солдат, атакували табір
противника. Вони захопили зненацька і вщент розбили 12-тисячний
татарський відділ [384, с. 431-432].

Дністровський (1738) похід характеризується сталим підходом до
формування авангарду, у який входили сім-десять регулярних полків та
більша частина козаків генерального осавула Ф. Лисенка [384, с. 505].
Завдання для передового загону ставилися традиційні, ускладнені хіба що
постійними переправами через річки. Такі переправи прикривав авангард,
як це було під час переправи через Інгул 06. 06. 1738 р. [384, с. 502].

Про схожі дії гетьманців, тільки роком пізніше, згадував Я. Маркович.
Козаки 18 травня 1739 р. форсували Дністер і не були атаковані
противником. Лише після цього фельдмаршал Мініх переправив основну
частину армії [332, с. 72]. Наказ Б. Мініха від 17 липня 1739 р. також
вказує на присутність лівобережних козаків у авангарді. Днем пізніше
підлеглі Ф. Лисенка знову першими форсували річку, розвідуючи наміри
противника [365, с. 59, 61]. У цьому ж поході з 1 червня діяв припис,
який забороняв гетьманцям, призначеним до авангарду, брати з собою вози
[365, с. 40].

Джерела містять дещо меншу кількість згадок про дії лівобережних полків
у ар’єргарді. Рух армії з тилу 4 травня 1736 р. прикривав загін
генерал-майора Гейна, до якого входило 2 500 ніжинців на чолі з обозним
І. Величковським [384, с. 243]. Під час відступу з Криму можливі
татарські шляхи через Сиваш перекривав ар’єргард генерал-майора Шпігеля,
який налічував п’ять драгунських полків та 2-тисячний козацький загін
[339, с. 87]. На зворотному шляху через степ у 1736 р. в ар’єргарді
рухалися запорожці [384, с. 291].

Важкі ар’єргардні бої довелося витримати гетьманцям під орудою Я.
Горленка під час відступу з Криму у 1737 р.. Фельдмаршал Лассі
переправляв армію через Сиваш в районі урочища Тунгари, куди наспіли
татарські й турецькі війська. Козаки відбивали атаки протягом 22-24
липня і переправилися останніми [384, с. 433].

Схожим чином, тільки тепер вже для подолання Сивашу у зворотному
напрямку, використав гетьманців та слобожан П. Лассі роком пізніше.
Козаки генерального бунчужного С. Галецького розташувалися в урочищі
Другий Одін і убезпечували армію від нападу з боку ногайського степу
[384, с. 548]. Найважчий ар’єргардний бій козаки прийняли 8 липня 1738
р. в Криму [151, арк. 16; 384, с. 551]. В літературі згадується про
прикриття гетьманцями й запорожцями тилу армії Б. Мініха 26 липня 1738
р. [384, с. 521].

У Хотинському (1739) поході переведення гетьманців до ар’єргарду
фіксується 5 липня. Головнокомандуючий повідомив армію про виявлення
неподалік противника і наказав гетьманцям, слобожанам, донцям та гусарам
рухатися позаду війська й пильнувати [365, с. 46].

Однією з особливостей ведення бойових дій російською армією було
заснування низки редутів та ретраншементів, які, мов пуповина,
зв’язували військо з Гетьманщиною. Особливо активно такі укріплення
засновував Б. Мініх під час Кримського (1736) походу. Лівобережні козаки
досить часто ставали частиною залоги у такому редуті або ретраншементі.

Вже на початку Кримського (1736) походу Б. Мініх залишив 300
чернігівців, які мали поганих коней, в Усть-Самарському ретраншементі
[384, с. 236]. Наступне укріплення спорудили на річці Білозерці, де
більшу частину залоги під командуванням полковника Пейча складали
гетьманці та запорожці [384, с. 240-241]. Я. Горленко виділив для цього
гарнізону 100 кінних та 100 піших козаків [68, арк. 10], з них чверть
складали вояки з Гадяцького полку [238, арк. 2]. Про те, що лівобережні
полки розпорошувалися по редутам, свідчить скарга ніжинського осавула А.
Володковського, датована 2 травня 1736 р. [68, арк. 10].

Накази про призначення козаків до редутів тривали. Чернігівський полк
виділив для редуту на річці Вороній 300 осіб [238, арк. 4]. З різних
полків комплектувалася залога Казикерменського ретраншементу. Гадяцький
полк виділив для неї суддю М. Штишевського, 2 значкових товаришів та 189
козаків [238, арк. 2], Прилуцький – 50 козаків [74, арк. 8].

Схожі призначення тривали й надалі. У редуті при Перекопі 21 травня Я.
Горленко залишив 150 козаків, а 28 липня, вже під час зворотного шляху,
до одного з редутів виділили ще 15 осіб [68, арк. 12, 16].

Точну кількість козаків, відряджених у редути, визначити проблематично.
Не збереглося зведеної відомості по всім полкам про такі відрядження, а
дані похідної канцелярії неповні через те, що часто аналогічні накази
віддавалися російськими офіцерами безпосередньо, без погодження з
генеральним хорунжим. Крім вже згаданих вище випадків, наприклад,
Гадяцький полк з 15 липня по 23 серпня виділив 69 козаків у форпост в
Усть-Протовчі, 33 – у редут в урочищі Дерикорчи і 22 залишилися під
місцевістю Біркути [74, арк. 23]. Прилуцький полк у різних
ретраншементах (крім вже згаданого Казикерменського) лишив 65 козаків
[74, арк. 8].

Проте не варто перебільшувати обсяги залучення козаків до гарнізонної
служби, як це робив, наприклад, А. Байов. Він стверджував, що весь
Чернігівський полк розпорошили по редутам. [384, с. 244]. Цьому
суперечать повідомлення про дії цієї частини у складі корпусу
генерального хорунжого Я. Горленка [68, арк. 15].

У наступні роки “редутна” лихоманка російських генералів дещо послабла.
Під час Кримського (1737) походу Я. Горленко залишив в Ізюмському редуті
118 козаків, переважно з Гадяцького та Лубенського полків [78,арк. 4].
Роком пізніше за наказом П. Лассі на річці Берда побудували укріплення,
де під охороною 577 козаків залишили усіх хворих, які були в армії перед
вступом до Криму [384, с. 544].

У наказах Б. Мініха за 1739 р. згадується норма, за якою у редутах,
побудованих в районі р. Прут, треба залишати по 30 кінних козаків [365,
с. 102, 104].

Певним чином споріднена з попередньою служба козаків у залогах
захоплених фортець. Російські війська взяли Перекоп 21 травня 1736 р. і
рушили вглиб Криму. Фельдмаршал Мініх залишив комендантом фортеці
полковника Девіца. Залога складалася з двох регулярних полків, 1000
гетьманців та 200 запорожців [365, с. 90; 384, с. 255]. Про те, які саме
лівобережні полки виділили козаків для перекопського гарнізону, судити
важко. Генеральний хорунжий Я. Горленко не призначав людей зі свого
корпусу до Перекопу. Очевидно, це були козаки, що перебували поза владою
наказного гетьмана. Достеменно відомо, що до залоги увійшли 94 козака
Прилуцького полку на чолі з наказним сотником У. Хоменком [74, арк. 7].

Перекопська залога відступила з Криму разом з усією армією. Інша
ситуація склалася зі здобутим Очаковом, який Б. Мініх вирішив утримати.
Генерал Штофельн очолив 9-тисячну залогу, значна частина якої складалася
з козаків під проводом миргородського полковника В. Капніста [402, с.
81]. У жовтні 1737 р. козаки, які несли сторожову службу, доповіли
командуванню про наближення турецько-татарських військ [339, с. 130].
Далі гетьманцям довелося витримати кілька сутичок з турками і врешті
відступити на стіни. Подальші атаки Очакова успіху не принесли і
противник 30 жовтня вимушений був відступити [339, с. 131; 384, с.
413-420].

Одним з видів бойових дій, у яких брали участь лівобережні козаки, були
оборонні бої. Напевно, найбільшими оборонними боями гетьманців були
битви 18 травня 1736 р. та 8 липня 1738 р. Обидві битви пов’язані з
Кримськими походами. Докладних описів цих боїв у документах козацьких
канцелярій немає. Бій при Чорній долині 18 травня 1736 р. розпочався
після того, як розвідувальні загони авангарду Б. Мініха, до одного з
яких входили 500 лівобережні козаків, наштовхнулись на противника. Ці
три загони встигли об’єднатися, причому регулярні частини опинилися у
центрі, гетьманці на лівому, а запорожці – на правому фланзі [384, с.
246]. Х. Манштейн повідомляв, що перший удар прийняли на себе 2 тисячі
драгунів та 2,5 тисячі козаків., атаковані 20 тисячами татарської
кінноти [339, с. 73-74]. Гетьманці під час бою діяли не лише на лівому
фланзі. У розпал битви Я. Горленко перекинув 500 підлеглих на правий
край [68, арк. 11]. Атака противника була масованою і йому вдалося
прорвати фронт оборони більшості лівобережних полків, утримався тільки
Переяславський [384, с. 247]. Про напругу битви свідчать втрати корпусу
Я. Горленка в Чорній долині. Тут полягло 496 рядових козаків і 4
старшин, було поранено 36 козаків і 1 старшину [68, арк. 11]. можна
точно навести втрати Гадяцького полку – 137 козаків, значковий товариш і
полковий осавул І. Бутович [50, арк 16; 74, арк. 11]. У цьому ж бою
загинули 80 козаків Київського полку [238, арк.3].

Менше інформації маємо про битву 8 липня 1738 р., яку вели козаки під
командуванням генерального бунчужного С. Галецького. Лівобережні полки
(загалом близько 5 тисяч шабель) прикривали відступ армії П. Лассі з
Криму. Їхній загін атакувала татарська кіннота, причому співвідношення
сил було 1:4 на користь нападаючих. Гетьманці встигли замкнути табір і
прийняли бій. Лише допомога генерала Шпігеля, а пізніше і основних сил
на чолі з П. Лассі дозволила відкинути противника. Загальні втрати армії
П. Лассі склали 562 чоловіка вбитими і 483 пораненими. Ймовірно, що
більшість цих втрат припадає на гетьманців [384, с. 551]. Втрати у цьому
бою були не тільки серед рядового козацтва. У битві полягли генеральний
бунчужний С. Галецький та гадяцький полковник Г. Грабянка. Після бою
найстаршим серед боєздатних старшин залишився ніжинський обозний І.
Величковський. На знак визнання заслуг гетьманців у битві фельдмаршал
Лассі передав їм трофейні гармати [151, арк. 15-16].

Поза цими наймасштабнішими зіткненнями зафіксовано багато випадків дій
лівобережних козаків у обороні. Чи не найпоширенішим варіантом був бій
удень, коли розвідка встигала повідомити про наближення противника, а
гетьманці – зайняти зручні для оборони позиції. Наприклад, з 25 по 28
травня 1736 р. документи засвідчують кілька атак татарської кінноти, яку
гетьманці зустрічали рушничним та гарматним вогнем [68, арк. 12-13].
Лівобережні козаки не завжди встигали приготуватися до оборони. Зранку 8
червня 1736 року під захист табору не встигли перегнати табун і татари
відбили 84 коней. Шестеро козаків загинули, намагаючись захистити табун
[68, арк. 14].

Оборонні бої гетьманці вели і в наступні роки. У Кримському (1737)
поході лівобережні козаки часто діяли у відриві від основних сил. Після
взяття Карасу-Базару козаки отримали наказ палити навколишні татарські
села. Але 26 липня, під натиском переважаючих сил противника, гетьманці
Я. Горленка відступили до свого старого табору. Проте татари, зважаючи
на відсутність регулярних військ, вирішили здобути табір. Козацька
артилерія близько години стримувала наступаючих. Врешті татари
прорвалися до позицій гетьманців і лише перехід у рукопашну дозволив
відкинути їх [339, с. 126-127]

Думку Б. Мініха про гетьманців як про “найгірше російське військо” Х.
Манштейн наводив поруч з описом бою 11 липня 1738 р. неподалік річки
Кодима. Цікаво, що сам же автор писав, що козаки успішно відбили напад
[339, с. 143]. Під час цього бою табір гетьманців знаходився між першою
та другою дивізіями і противник, атакувавши спочатку караули другої
дивізії, згодом весь удар переніс на корпус Ф. Лисенка. Гетьманці
відбилися навіть без допомоги регулярних частин і тому дивно виглядає
ремарка Х. Манштейна саме тут [384, с. 506-507].

Не так часто, як оборонні бої гетьманців, згадуються подібні дії
запорожців. Під час Дністровського (1738) походу, коли армія перебувала
в районі річки Саврань, саме швидкі дії запорожців дозволили уникнути
значних втрат. Турецькі війська з’явилися настільки несподівано, що
армія не встигла відреагувати. Натомість січовики висунулись трохи
вперед і зайняли оборону на висоті перед розташуванням регулярних
військ. Противник вимушений був атакувати спочатку їх, що дало час Б.
Мініху перегрупувати війська і, спершись правим флангом у табір
запорожців, а лівий прикривши гетьманцями, перейти у наступ [384. с.
511]. Про схожу ситуацію 8 травня 1739 р. згадував Я. Маркович, але у
ній замість запорожців фігурують гетьманці [332, с. 79].

Час на підготовку до оборони випадав не завжди. Татари дуже часто
атакували війська, які знаходилися на марші. Такі напади, наприклад,
доводилося відбивати 1 червня [68, арк. 13] та 2 липня 1736 р. Останній
напад противник здійснив не на основну армію, а на загін генерал-майора
Аракчеєва, який доставив провіант з Перекопу. До складу цього загону
входили козаки під командуванням стародубського обозного О.
Єсимонтовського, ніжинського обозного І. Величковського та
переяславського осавула Г. Лукашевича [68, арк. 15]. Схожий випадок
стався 2 травня 1736 р., коли під час татарського нападу на обоз
загинуло 2 козаків Чернігівського полку [238, арк. 4]. Постійні
татарські атаки на козаків під час маршу згадував у своїх донесеннях
імператриці Б. Мініх [366, с. 107].

За сприятливих умов гетьманці, відбивши атаку противника, переходили у
наступ. Наприклад, 23 липня 1737 р. татари атакували армію П. Лассі
неподалік від Карасу-Базару. Удар прийняли на себе нерегулярні війська,
після чого перейшли у контрнаступ. Підлеглі генерального хорунжого Я.
Горленка, підкріплені калмицькими загонами, переслідували противника
протягом 15 верст [339, с. 125-126].

Схожий алгоритм дій спостерігаємо під час Ставучанської битви. Жорстокий
бій точився навколо турецьких артилерійських позицій, розташованих на
узвишші. Вогонь російських гармат заважав роботі артилерії противника і
яничари спробували захопити їх. Однак щільний рушничний вогонь примусив
турок відступити, а козаки увірвалися до турецьких батарей на плечах
противника, після чого продовжили переслідування і першими увійшли до
ворожого табору [332, с. 83-84].

Як бачимо, межа між обороною та наступом була доволі хисткою. Гетьманці
брали участь і в наступальних діях, запланованих командуванням. Перш за
все, це стосується облоги й взяття міст. Під час штурму Перекопу 20
травня 1736 р. піші запорожці та донці влаштували демонстративну атаку
на фортецю, у той час як основні сили атакували Перекоп з боку лиману
[68, арк 12; 384, с. 252]. Гетьманці діяли разом з основними силами,
залишивши у таборі погано озброєних козаків та частину своєї артилерії
[275, арк. 22].

Захоплення Козлова було здійснено без участі лівобережних полків. До
складу загону генерала М. Бірона, який вирушив до цього міста, крім
гренадерів та донців, входили запорожці. Але татари не чинили опору,
підпаливши місто і відступивши [339, с. 81]. Очевидно, пожежа не знищила
міста повністю. Принаймні, вона не завадила генеральному хорунжому Я.
Горленку наступного дня обідати у Козлові [68, арк. 13].

За умови вмілого керівництва гетьманці могли бути вирішальною силою при
здобутті міст. Під час Кримського (1737) походу саме 5-тисячний корпус
Я. Горленка , зміцнений 2 тисячами регулярних солдат, здобув
Карасу-Базар. У бою під Карасу-Базаром поразки зазнав 12-тисячний
татарський відділ [339, с. 126; 384, с. 432].

У складі армії Б. Мініха гетьманці під командуванням генерального
обозного Я. Лизогуба штурмували Очаків. До нас дійшов документ, у якому
згадуються мінні тунелі, що їх вели гетьманці до очаківських стін [82,
арк. 2]. Про свою активну участь у штурмі Очакова писав б. т. В.
Романович [516, с. 17].

Лівобережні козаки вели наступальні дії також у полі. У червні 1737 р.
армія П. Лассі, залишивши захоплений Карасу-Базар, зіткнулася з
70-тисячним татарським військом. Гетьманці у складі загону генерала
Дуклуса здійснили обхід противника, пройшовши 4 версти вгору річкою
Карасу і несподівано атакувавши позиції ворожої артилерії. Татари зуміли
відбити 3 атаки гетьманців, але дії козаків не дозволили противнику
використати можливості артилерії у повному обсязі [384, с. 432].

Чимало боїв було у гетьманців під час Хотинського (1739) походу. Про
такі бої, наприклад, згадував фельдмаршал Мініх у своєму наказі від 5
серпня, а Я. Маркович описував постійні сутички, які мали козаки
протягом 15 серпня [332, с. 81; 365, с. 84]. Ефективно діяли лівобережні
полки у бою 14 серпня. Турки заважали переправі російської армії, але
вдалий рушничний та гарматний вогонь Миргородського та Переяславського
полків і загону бунчукових примусив противника відступити [332, с. 81].
Зауважимо, що у наступальних боях, починаючи з 8 серпня, після
відповідного наказу фельдмаршала, брали участь козаки-добровольці [365,
с. 86, 90, 95]. Гетьманці непогано проявили себе у Ставучанській битві,
атакуючи табір противника [332, с. 83-84]. Втрати корпусу генерального
осавула Ф. Лисенка були незначними. Загинуло двоє козаків Миргородського
полку, ще п’ятеро з різних полків поранено [365, с. 204].

Важливою складовою будь-якої успішної операції є достовірна інформація.
Дослідники, які вивчали російсько-турецьку війну 1735-1739 рр. звертали
особливу увагу на діяльність розвідників-запорожців. Січ забезпечувала
російське командування інформацією, здобутою безпосередньо на території
Кримського ханства [378, с. 152; 384, с. 197; 539, с. 391-392].
Наприклад, перед початком війни кошовий І. Малашевич повідомив про
існуючі серед ногайців наміри щодо переходу під протекцію Російської
імперії [316, с. 83]. Восени 1735 р. Б. Мініх доручив Кошу провести
таємні переговори з представниками Ногайської та Білгородської орд,
зацікавлених у російській протекції [316, с. 90]. Російський генералітет
звертався до Коша за відомостями про наміри татар [316, с. 79, 84-86], а
відсутність інформації ініціювала гнівні ордери Б. Мініха на адресу Січі
[316, с. 96]. Повідомлення запорожців про відсутність значних турецьких
військових контингентів у Криму фельдмаршал врахував під час підготовки
до походу 1736 р. [366, с. 82-83].

Запорожці також надавали російській армії дані про найзручніші степові
шляхи, як це було на початку Кримського (1736) походу чи при поверненні
з Дністровського (1738) походу [384, с. 241, 534]. Цікаво, що у сучасних
російських науково-популярних роботах зустрічаються звинувачення
січовиків у незнанні місцевих та кримських умов, що немов би стало
однією з причин поганого планування походу 1736 р. [373, с. 411].
Особливо непереконливим виглядає таке твердження у світлі повідомлення
Х. Манштейна про те, що козаки вказували броди під час перебування армії
в Криму [339, с. 80].

Запорозькі загони і після початку бойових дій робили розвідувальні рейди
вглиб степу. Б.Мініх у серпні 1736 р. виконав кілька прохань січовиків,
зокрема виділив Кошу провіант. Фельдмаршал у звітах до Петербургу
мотивував своє рішення тим, що він потребує інформації про Білгородську
та Буджацьку орди, а така інформація надходить тільки від січовиків
[366, с. 33].

У 1737 р. запорожці сягали Дніпрового лиману. Іноді такі партії вирушали
вниз по Дніпру не кінно, а водою. Полонені, захоплені козаками, свідчили
про ремонтні роботи і посилення залоги у Перекопі та про відсутність у
Криму, як і минулого року, турецьких військ [384, с. 341-342, 346].
Перед походом 1738 р. фельдмаршал Мініх скеровував запорозькі
розвідзагони в район Дністра. На початку весни 1738 р. одна з таких
партій досягла Бугу, не виявивши противника [384, с. 484-485].

Активно діяла запорозька розвідка і безпосередньо під час далекого
походу. На початку маршу у 1736 р. розвідка регулярною армією взагалі не
велася і січовики діяли за власною ініціативою [378, с. 154]. Така
ініціатива всіляко віталася командуванням. Б. Мініх прийняв рішення про
виплату 50 карбованців винагороди кожному запорожцю за захопленого
“язика”. (Байов. С. 55прим.) Це давало можливість козакам добре
заробити. Наприклад, четверо запорожців, які поверталися з Молдавського
(1739) походу, мали при собі 800 карбованців. Цілком можливо, що частина
цих грошей – премії за “язиків” [316, с. 277].

Про те, що одним з основних завдань Війська Запорозького було захоплення
“язиків” свідчать атестати козаків Д. Гуржія, Т. Горкушенка, К. Мишури,
Я. Козельського, О. Більського, В. Швидкого, Г. Федорова, М. Рогулі, Я.
Андрієвського [316, с. 439-440, 451-453, 465, 473, 499-500, 504, 509,
515]. Невеликі партії козаків відсилалися Б. Мініхом у напрямку Азова
[316, с. 509, 516], проте головні завдання щодо захоплення полонених
фельдмаршал ставив протягом маршу армії. Особливо важливим був випадок,
коли січовики захопили двох мурз, які володіли значно більшим обсягом
інформації, ніж рядові вояки татарської армії [316, с.439].

Ефективність запорозької розвідки була високою. Наприклад, після виступу
від річки Білозерки на далеких підступах до армії вони виявили татар
[384, с. 244]. Козаки також утруднювали контакти між частинами
противника, перехоплюючи гінців [384, с. 249]. Перед початком штурму
Перекопу загін запорожців переправився через Сиваш, провів розвідку боєм
і визначив, які саме татарські сили зосереджено під Перекопом [316, с.
439-440].

Не обійшовся без розвідників-січовиків генерал-лейтенант Леонтьєв під
час походу на Кінбурн. Проте йому доводилося ламати голову над тим, як
утримати запорожців у війську. Генерал вимушений був додатково
матеріально стимулювати їх, оскільки козаки виявляли все більше бажання
повернути на Січ [384, с. 275, 279].

На зворотному шляху з Криму січовики не тільки постачали інформацію про
найближчі терени, а й відрядили кілька партій у напрямку Очакова та
Бендер [339, с. 87; 384, с. 284].

Запорозька розвідка працювала протягом всієї війни. В жовтні 1737 р.
вони доповіли про появу великих сил противника коменданту Очакова
генералу Штофельну, що дало час гарнізону на підготовку [339, с.131,
135]. Про високу оцінку розвідувальних дій січовиків свідчать вагання Б.
Мініха, який у розпал Дністровського (1738) походу дізнався, що у Січі
зафіксовані випадки небезпечної інфекційної хвороби. Обережність
вимагала від фельдмаршала відіслати запорожців додому, але він вирішив,
що не обійдеться без їхньої розвід інформації. І вже незабаром, біля
річки Саврань, саме така інформація дозволила армії зайняти оборону,
зірвавши несподівану атаку противника [384, с. 503, 511].

П. Лассі знаходився у дещо гіршому становищі, ніж Б. Мініх, оскільки
останній залучав більшість запорожців до своєї армії. Але наявних
січовиків П. Лассі також використовував для розвідки. Як пам’ятаємо,
Кримський (1739) похід не відбувся. Фельдмаршал залишився у степу,
перетинаючи татарським військам можливий шлях в Україну. У такій
ситуації відомості про наміри противника ставали життєво важливими. П.
Лассі відрядив під Казикермен запорозького полковника О. Білого з
командою. Січовики захопили кількох “язиків”, які дали командуючому
необхідну інформацію [316, с. 500].

Розвідувальні операції лівобережні козаків не були такими численними та
яскравими. Але ми маємо дуже цікаве свідчення запорожців Полтавського
куреня, наведене в атестаті козака цього куреня Я.Козельського, який у
1759 р. обіймав посаду полтавського полкового осавула. Січовики
стверджували, що добровольці з-поміж гетьманців постійно входили до
запорозьких розвідзагонів [316, с. 465].

Всі ті види розвідувальної діяльності, які були характерні для
запорожців, притаманні і лівобережним полкам. Наприклад, київський
полковник А. Танський, чудовий знавець Правобережжя, давав поради Б.
Мініху під час вибору маршруту у 1738 р. [384, с. 534]. Гетьманці вели
далеку розвідку. На південь від кордонів Гетьманщини висилалися у 1736
р. партії компанійців полку Павлова [316, с. 217]. У цьому ж році
лівобережні козаки , тепер вже поодинці, збирали на Правобережжі
інформацію про активність поляків. Центром цієї розвідмережі стала Біла
Церква [385, с. 65]. Про таку діяльність козаків згадується й у звітах
Б. Мініха до Петербурга [366, с.187].

Окремі загони гетьманців виконували розвідувальні доручення під час
далеких походів. Такі завдання отримували лівобережні козаки , які діяли
у складі угруповання генерал-лейтенанта Леонтьєва під Кінбурном у 1736
р. [384, с. 275]. У серпні 1737 р. П. Лассі розсилав козацькі загони
степом, прагнучи виявити можливий похід татарського війська на
Гетьманщину. Врешті козаки захопили полонених, які засвідчили, що хан не
ризикнув йти у набіг, побоюючись бути відрізаним від Криму [384, с.
434].

Під час Хотинського (1739) походу фельдмаршал Мініх отримав інформацію
про те, що частина сил противника знаходиться у гирлі річки Кодима, а
основні сили – на правому березі Дністра. Усі нерегулярні частини, в
тому числі лівобережні полки, одержали наказ відряджати у степ посилені
загони, які мусили точно визначити місцезнаходження противника Схожі
завдання виконували козаки і під час переправи через Дністер, коли Б.
Мініх остерігався несподіваного нападу. Окреме завдання отримали козаки
Миргородського полку [365, с. 27, 61, 63].

Яскравим прикладом військової активності козацтва протягом
російсько-турецької війн 1735-1739 рр. були рейди та конвої. У таких
видах бойових дій козацькі загони оперували у відриві від основних сил,
демонструючи притаманні власне їм способи ведення війни. Особливо це
характерно для рейдів територією противника, оскільки завдання конвою
обмежене переважно охороною обозу з продовольством чи пораненими.

Даних про широке залучення січовиків до охоронної служби в джерелах не
виявлено, в той же час гетьманці були однією з обов’язкових складових
степового конвою. Такі конвої спрямовувалися від бази до самого війська,
яке заглибилося на територію противника, або навпаки. Базою могла бути
як своя територія, так і ретраншемент (чи фортеця) на території
противника.

Зі своєї території Прилуцький полк відрядив обоз з провіантом до
Перекопу. До конвою увійшло 284 козака під орудою зн. т. А. Кириленка
[74, арк. 7]. З Казикерменського ретраншементу під Перекоп конвой з
продовольством відрядив у травні 1736 р. гадяцький суддя М. Штишевський.
Козаки, які охороняли обоз, влилися до корпусу генерального хорунжого Я.
Горленка [68, арк 12; 238, арк. 2]. Після того, як армія заглибилася у
Крим, постачання ускладнилося. Генерал-майор Аракчеєв пробивався з
обозом до Б. Мініха з боями. До цього конвою входили команди ніжинського
(обозний І. Величковський), стародубського (обозний О. Єсимонтовський)
та переяславського (осавул Г. Лукашевич) полків [68, арк. 15]. Зі
схожими проблемами пробивався до армії генерал Леслі. До його конвою
входили козаки Миргородського та Лубенського полків. Під час одного з
боїв цього конвою картеччю в ногу був поранений миргородський полковник
П. Апостол. Через кілька днів, вже перебуваючи у розташуванні основних
сил гетьманців, П. Апостол вмер [343, с. 681; 384, с. 265].

Цілком можливим був варіант, коли конвой, сформований під час походу,
вирушав до складів за провіантом і з ним наздоганяв армію. Наприклад,
300 гетьманців вирушили з Білозерки до самарських магазинів за
провіантом на початку травня 1736 р. [384, с. 241-242]. Такий загін,
який складався виключно з гетьманців, відрядив у 1737 р. за харчами в
Азов фельдмаршал Лассі. У конвой, очолений переяславським хорунжим Д.
Прохоровичем, увійшли 968 козаків Лубенського, Гадяцького та Прилуцького
полків [78, арк. 3].

Відряджалися від армії і конвої, які не мусили повертатися. Найчастіше
це відбувалося наприкінці походу, коли командуючий прагнув позбутися
трофеїв, хворих та поранених, які обтяжували військо. М. Штишевський
наприкінці Кримського (1736) походу вивів поранених у Гетьманщину [68,
арк. 17]. Так було у 1737 р., коли наприкінці Очаківського походу
половина корпусу гетьманців генерального обозного Я. Лизогуба вирушила
до Мишуриного Рогу, супроводжуючи хворих та полонених [384, с. 399]
Точно так же діяв Б. Мініх наприкінці Хотинського (1739) походу,
відрядивши половину підлеглих генерального осавула Ф. Лисенка з трофеями
та хворими додому [332, с. 86-87].

Конвой міг виділятися для супроводу частин, які діяли у відриві від
основних сил чи не встигали за ними. У Кримському (1736) поході
гетьманці прикривали пересування понтонів. Вперше Я. Горленко отримав
відповідний наказ 23 квітня. Наказний гетьман виділив для конвоювання
понтонів 500 лубенців з 1 полковим старшиною [68, арк. 9]. Пізніше
кілька разів відбувалася ротація особового складу цього конвою [68,
арк.10-12]. Аналогічне за змістом завдання виконували гадяцький полковий
старшина та 40 козаків, відряджених у 1737 р. до флотилії віце-адмірала
Бредаля [78, арк. 3].

Тимчасовий конвой міг бути дуже великим кількісно. Під час
Дністровського (1738) походу Б. Мініх, знаходячись на річці Саврань,
щохвилини очікував нападу. Для конвоювання продовольчого обозу, який
відставав, він виділив весь корпус Ф. Лисенка та деякі інші частини
[384, с. 515].

Рейди легких військ вглиб території противника були поширеним видом
бойових дій. Вони приносили командуванню додаткову інформацію,
дезорієнтували противника та дезорганізовували його тили. Найчастіше
війська, які вирушали у рейд, отримували наказ палити й нищити все, що
може становити якусь цінність. Чимале значення мали трофеї та провіант,
здобуті у рейді.

Активно рейдували протягом війни запорожці. Тепер звичне “шарпання”
татарських улусів, яке раніше не схвалювалося, ставало формою служіння
інтересам імперії. Специфічним видом бойових дій були річкові та морські
рейди запорожців. Вони відбувалися як скоординовано з основними силами,
так і цілком самостійно. Зауважимо, що морські походи запорожців Б.
Мініх вважав однією з важливих складових дезорієнтації противника, що не
дозволяло туркам зосередити всі сили проти головної армії [365, с.143].
Запорозькі судна постачали продовольство гарнізону Очакова навесні 1738
р. [384, с. 469]. та зв’язували головну армію з тилом у 1739 р. [536, с.
89].

Такі допоміжні функції мали для січової флотилії другорядне значення.
Основними були бойові рейди. Спираючись на захоплений генералом
Леонтьєвим Кінбурн, 5 запорозьких кораблів перекинули 1000 козаків на
Буг. Цей загін спалив кілька татарських поселень і захопив полонених.
Інший загін (80 січовиків на 3 чайках) здійснив рейд під Очаків,
захопивши турецьку галеру з яничарами [384, с. 281].

Наймасштабнішим рейдом став похід у липні 1737 р. 1500 козаків на 38
кораблях під Очаків і далі, на Дністер. Піднявшись вгору цією річкою,
козаки захопили гарну здобич [339, с. 118-119].

Прикладом дій, які не узгоджувалися з російською армією, може служити
річковий похід у Дніпровий лиман, який відбувся в березні 1737 р.
Запорозькі козаки, очолені полковником, зненацька захопили татарські
війська, які поверталися з успішного набігу на Гетьманщину. Під час
переправи через Дніпро січовики атакували противника, завдавши йому
відчутних втрат і відбивши частину ясиру [366, с. 310-311].

У розпал війни російське командування всіляко заохочувало такі рейди.
Натомість у 1735 р., коли імперія зберігала надію на перехід ногайських
орд на бік Росії, “шарпання” татарських улусів суворо засуджувалося. У
грудні 1735 р. загін зі 137 січовиків на чолі з В. Малюгою здійснив
набіг на татарські кочовища між Очаковом та Білгородом. Козаки вбили
двадцятьох татар, а двох захопили у полон. Трофеями запорожців стали 500
коней. Двома тижнями пізніше схожу виправу проти калмиків здійснив загін
курінного отамана М. Мойсеєва [366, с. 16].

Такі прикордонні сутички були швидше правилом, ніж винятком, і ставлення
до них верховної влади залежало від стану стосунків між державами. Вже
менше ніж за рік, у жовтні 1736 р., запорозький загін у 40 шабель
здійснив набіг під Казикермен, захопивши 1000 баранів та кількох
полонених, за що козаки отримали подяку [366, с. 196]. У травні 1739 р.
близько 900 татар рейдували територією Вільностей Війська Запорозького.
Півтори сотні козаків, які швидко могли зібратися, наздогнали їх 10
травня поблизу річки Мертві Води. Січовики напали вночі, вбили до сотні
татар і визволили полон. У цьому випадку Б. Мініх знову подякував
Війську за виявлену ініціативу та двох полонених [366, с. 4].

Козацькі таланти до грабунків активно використовували російські генерали
під час перебування на території противника. Загони запорожців,
гетьманців та інших нерегулярних військ висилалися від армії з кількома
завданнями: палити поселення, захоплювати худобу, фураж і т. ін. Іноді
такі загони складалися виключно з січовиків чи гетьманців, але іноді їх
приналежність не фіксується і джерела містять доволі неясний термін
“наші козаки”, що могло означати в т. ч. донських та слобідських.

Про спільні дії запорожців та донців можна говорити, наприклад, 30
травня 1736 р., коли вони під час знищення татарських селищ
наштовхнулися на організований опір і зазнали значних втрат [68, арк.
13]. Більше двохсот козаків втратив І. Малашевич під час фуражировки
неподалік Бахчисарая [384, с. 270]. Значних втрат зазнавали і гетьманці
[339, с. 84]. Незрозумілими залишаються обставини загибелі наказного
переяславського полковника В. Томари. Принаймні корпус гетьманців у день
його загибелі активних бойових дій не вів і тому цілком вірогідним
виглядає припущення, що він загинув під час знищення одного з татарських
поселень, діючи у відриві від основних сил [68, арк. 14]. Такі рейди
могли мати на меті зруйнування не тільки сіл, а й міст. Зокрема,
десятитисячний загін генерала Ізмайлова, до складу якого входило дві
тисячі козаків, захопив та спалив Ак-Мечеть [384, с. 271].

Вище вже згадувалися активні дії корпусу Я. Горленка у Криму в 1737 р.
Для відвернення уваги від основних сил, які переправлялися через Сиваш,
фельдмаршал Лассі відрядив 1600 козаків та 300 драгун у демонстративний
напад на Арбат. Після форсування Сивашу гетьманці знову отримали
завдання нищити та палити все на теренах, куди тільки могли досягнути
[339, с. 126; 384, с. 431-433].

На початку Хотинського (1739) походу, який у першій своїй частині
відбувався територією Речі Посполитої, Б. Мініх спробував охолодити
запал козаків, заборонивши чіпати місцевих мешканців. Наприклад, 29
травня головнокомандуючий видав наказ, у якому погрожував козакам
смертною карою. Але вже наступного дня було спалено обійстя у м. Триліси
і винних знайти не вдалося. [365, с. 2, 5]. Упійманий же наприкінці
червня запорожець не мав жодних шансів на помилування і був повішений
[365, с. 32]. Така ж кара спіткала іншого запорожця, який відзначився
грабунками у м. Городенка, а його компаньйони, в т.ч. з Гетьманщини,
були засуджені до каторжних робіт [332, с. 80]. Фельдмаршалу, незважаючи
на рішучість, так і не вдалося остаточно припинити грабунки [365, с.
63]. Це, врешті, і не дивно, оскільки сам головнокомандуючий відряджав і
гетьманців, і запорожців грабувати підданих противника [332, с. 72, 73,
75] Захоплена у цих рейдах худоба за наказом Б. Мініха використовувалася
для потреб війська [365, с. 63, 73]

Одночасно з діями невеликих козацьких загонів, які знищували поселення
вздовж маршруту армії, здійснювалися і рейди вглиб території противника.
Миргородський полковник В. Капніст з 1000 відібраних гетьманців та 400
запорожцями 22 червня 1739 р. розпочав похід по Дністру в район м.
Сороки та Могилів. Його демонстративні дії мусили дезорієнтувати
противника. В. Капніст, залишивши з обозом під Сороками втомлених,
розділив свої сили на дві частини: перша (сотник бориспільський
(Переяславський полк) С. Афендик) атакувала Сороки, друга на чолі з
самим Капністом перетнула противнику шлях до відступу. Козаки спалили
Сороки, пограбувавши турецький склад провіанту. В. Капніст переслідував
противника близько 50 верст. Турецькі тилові команди були знищені у с.
Больницях та м. Могилев. Врешті противник оговтався і В. Капніст почав
відступ. Передовий загін переслідувачів з 400 ногайців так і не ризикнув
вступити у бій і обтяжений здобиччю та 18 полоненими миргородський
полковник приєднався до основних сил [332, с. 69; 365, с.38-40,
197-198].

Цей рейд не став для Миргородського полку останнім. Наприкінці серпня
1739 р. В. Капніст повів своїх козаків по річці Прут із завданням добути
провіант , а у середині вересня він же вирушив у глибину території
Валахії, маючи наказ знищувати села на своєму шляху. Зі схожими
інструкціями молдовською територією рейдував вже згаданий сотник С.
Афендик з добровольцями з різних полків [365, с. 104, 124, 191, 182].

4.3. Специфіка дій лівобережного козацтва в ближніх походах

Ближні походи, які передбачали виконання козаками завдань у межах
кордонів Гетьманщини, виразно розпадаються на козацькі виправи для
проведення фортифікаційних робіт та походи для охорони кордонів від
нападу противника. Вивчаючи ближні походи, дослідник стикається з
певними ускладненнями, оскільки іноді важко відповісти, для якого саме
виду служби залучалися козаки. Наприклад, вирядження на Українську лінію
іноді йде в документах без уточнення – чи то на охорону кордонів
виступають козаки, чи то для полагодження укріплень. Але не таке вже
часте “мовчання” джерел не є головною перепоною для чіткого поділу
ближніх походів на фортифікаційні та охоронні. Більшу складність вносить
нерозчленованість самого поняття “служби”. Козацька команда, яка
сьогодні переймалася полагодженням фортечних мурів, завтра, у разі
потреби, перекидалася на загрожену ділянку кордону для охоронної служби
чи відбиття татарського нападу. Одним з аспектів використання ресурсів
Гетьманщини стало залучення козаків, а пізніше селян та міщан до
проведення різноманітних фортифікаційних робіт. За законом проведення
таких робіт покладалося на підпомічників, яких, на відміну від виборних,
заборонялося відряджати у далекі походи і навіть ближні наряди
підпомічники мусили відбувати позмінно, не щороку [277, арк. 3, 25, 34].

Початок бойових дій у 1735 р. спричинив посилення уваги до укріплень на
південному кордоні. Особливу активність виявляв фельдмаршал Мініх, який,
проінспектувавши стан оборонних споруд на Українській лінії, знайшов
його незадовільним. Обравши Царичанку та Китайгород пунктами збору і
головним складом для армії, Б.Мініх домігся додаткового зміцнення
оборонних споруд навколо цих містечок. Для оборони Китайгороду слугував
зімкнутий окоп, який іменувався замком; перед містечком було побудовано
невелику фортецю з земляним валом, що поєднувався з Українською лінією.
Царичанку прикривав великий ретраншемент на 8 бастіонних фронтів. Для
зручності переправи через Оріль в районі Царичанка – Китайгород – Маячка
було побудовано 7 мостів [384, с. 195].

Шляхи сполучення лагодилися по всій Гетьманщині, про що турбувалася ГВК,
вимагаючи у жовтні 1735 р. від полкової влади ремонтувати греблі та
мости на дорогах, якими будуть просуватися війська [6, арк. 2].

Демонструючи подиву гідну активність, фельдмаршал Мініх постійно
знаходив у існуючій системі укріплень недоліки, усунення яких вимагало
залучення додаткової робочої сили. Всі замовлення цього воєначальника,
як свідчить указ Кабінету Міністрів від 26 листопада 1735 р. до князя О.
Шаховського, мусили негайно виконуватися [321, с. 497]. Масштаби
залучення людей до фортифікаційних робіт викликали все більше
роздратування у голови ПГУ, оскільки Гетьманщина і Слобожанщина,
доручені його управлінню, мусили продовжувати платити податки,
виставляти козаків і т. ін. Напруга, що існувала у стосунках О.
Шаховського та Б. Мініха, переросла у відкрите протистояння у березні
1736 р. Фельдмаршал вимагав виділення 24000 працівників для побудови
нової лінії від Донця до Лугані, ще 26263 працівника мали займатися
закінченням лінії між Дніпром та Дінцем. З цим абсолютно не погоджувався
О. Шаховськой, посилаючись на неможливість відрядження такої кількості
людей. Справу довелося розбирати у Петербурзі, де Кабінет Міністрів став
на бік правителя України, заборонивши будівництво нової лінії. Уряд
постановив, що з Гетьманщини треба вирядити 15000 працівників, які до 12
травня прибули у розпорядження генерал-лейтенанта Урусова [322, с. 142,
227]. ГВК так визначила кількість працівників від кожного полку:
Гадяцький – 743, Київський – 991, Лубенський – 1989, Миргородський –
1353, Переяславський – 1203, Полтавський – 1254, Прилуцький – 1292,
Стародубський – 1528, Чернігівський – 1730 [66, арк. 6].

A

A

Залучення українського населення до виконання різноманітних робіт
тривало й далі. У травні було ухвалено рішення про полагодження Ізюму,
Тора та Бахмата, у червні – про побудову мостів через Дніпро та флотилії
на Дніпрі та Дону. Новий голова ПГУ І. Барятинський 14 липня отримав
указ Кабінету Міністрів про відрядження додатково 5400 працівників на
Українську лінію. До речі, вищенаведена цифра знову являла компроміс між
прагненням генерал-майора Трубецького та можливостями підлеглих І.
Барятинському територій [322, с. 227, 262-263; 332, с. 8].

Документи полкового рівня не завжди чітко окреслюють, згідно якого
наказу здійснювався той чи інший наряд. Наприклад, з Прилуцького полку
на Українську лінію 29 червня 1736 р. прибули 490 козаків на чолі з
наказним сотником варвинським П. Ладинським. На місці вони зустріли
аналогічну команду Переяславського полку (командир – сотник
воронківський М. Афендик) [62, арк. 2-3]. Команда Прилуцького полку в
означеному випадку могла бути вислана для заміни частини козаків, які
перебували на лінії з березня 1736 р. В той же час не виключено, що це
окремий наряд, оскільки розпорядження Кабінету Міністрів дозволяли
генералітету вимагати від ГВК додаткових людей у разі потреби [322, с.
227]. Можливий ще один варіант. На випадок втечі козаків з лінії полк
мав додатково вирядити відповідну кількість людей.

Втечі були швидше правилом, ніж винятком. У жовтні 1736 р. б. т. В.
Завадовський звітував про стан справ у командах 7 полків, які
знаходилися на лінійних роботах. Втікачів у команді Гадяцького полку
нараховувалося 15, Київського – 8, Стародубського – 41, Лубенського –
184, Миргородського – 76, Прилуцького – 54, Переяславського – 216, що
разом складало цифру 680. Взамін втікачів надіслано 98 чол. з
Лубенського полку та 28 з Миргородського [70, арк. 5].

Іноді козацькі команди діяли досить далеко за межами кордонів
Гетьманщини та Слобожанщини, проте виконували там власне фортифікаційні
роботи. Після захоплення російськими військами Азова виникла
необхідність у поверненні артилерії, яка вже зробила свою справу, до
Ізюму. Для виконання цього завдання з Глухова 28 липня було відряджено 1
500 козаків з різних полків під командуванням миргородського осавула А.
Волевача, який на час походу отримав ранг наказного полковника. З
рапортів полковників чернігівського В. Ізмайлова та стародубського А.
Радищева стає зрозуміло, що ГВК вирядила навздогін А. Волевачу ще 500
козаків. Прибувши до Азова, загін гетьманців потрапив під команду
генерал-лейтенанта Левашова, який волів використовувати козаків на
ремонтних роботах у місті, оскільки артилерія вже була перевезена до
Ізюму. Лише у жовтні, отримавши відповідний дозвіл, козаки повернулися
додому [31, арк. 2, 6; 41, арк. 2-3; 55, арк. 5-7].

Успішний прорив татарськими військами Української лінії у жовтні 1736 р.
призвів до чергового пожвавлення фортифікаційних робіт. Полтавський
полковник В. Кочубей отримав наказ відрядити до південних сотень свого
полку кращих козаків, які одночасно з охоронною службою мусили зміцнити
укріплення Царичанки, Орлика, Маячки. У Китайгороді навколо
продовольчого магазину було побудовано ретраншемент. Увага до поновлення
укріплень торкнулася не лише Полтавського полку. Після відповідних
пропозицій фельдмаршала Мініха ГВК наказала розпочати ремонт фортець у
всіх полках [34, арк. 2; 68, арк. 17; 72, арк. 2-6; 322, с. 604; 384, с.
308-309, 312].

Ремонт укріплень на території полку не звільняв від постійних
фортифікаційних робіт поза його межами. Гадяцький полк у лютому 1737 р.
розпочав комплектування двох команд – 200 чоловік для ремонту Тору та
Ізюму й 700 чоловік для ремонту Української лінії в районі фортеці
Бузовської [98, арк. 2-3]. Надзвичайно обтяжливою справою для населення
було т. зв.” полонение льда”. Воно полягало у тому, що по Дніпру від
Києва до Самари . прорубували кригу, утворюючи безперервну лінію чистої
води завширшки у п’ять кроків [343, с. 681]. До цієї роботи залучалися
козаки та селяни зі своїм інструментом та провіантом. Механізм такого
залучення проілюструємо на прикладі Гадяцького полку. Полкова канцелярія
на початку січня 1737 р. отримала від генерала Леслі ордер, який вимагав
відрядження козаків для прорубування криги і вже 18 січня команда
полкового судді М. Штишевського вирушила до Дніпра. Проте за два тижня
до Гадяча надійшов черговий ордер за підписами генералів Леслі та
Гессен-Гомбургського, який вимагав додати до загону М.Штишевського всіх
козаків, крім тих, хто був задіяний при полкових справах. Ці козаки зі
зн. т. С. Цюпкою вирушили до Келеберди. Документ містить цифру 1019
козаків, не пояснюючи докладно, чи це всі гадячани, вислані на Дніпро,
чи тільки другий наряд. Більш вірогідним є перший варіант, бо доручення
команди у 1019 осіб значковому викликає певні сумніви. Показовим є той
факт, що полкова канцелярія негайно виконувала накази російських
офіцерів, лише повідомляючи про це ГВК [99, арк. 2].

Обсяги залучення населення до фортифікаційних робіт важко піддаються
обрахунку, проте орієнтовним показником для 1737 р. може служити цифра у
50 000 осіб, визначена Кабінетом Міністрів. Гвардії майор Шипов займався
мобілізацією цих людей, але вона проходила надзвичайно важко [324, с.
331]. У цьому ж році лубенський обозний І. Кулябка, призначений на
заміну полковникам стародубському А. Радищеву та переяславському М.
Богданову, прийняв головну команду на кордоні з Польщею. У своїй “сказке
о службах” І. Кулябка подав загальну чисельність цієї команди у 30 778
козаків та робітників, проте точно невідомо, чи одночасно ці особи
перебували на кордоні [310, арк. 2].

Види робіт та їх географія були різноманітними. Наприклад, у липні 1737
р. козаків та селян на 10000 возів мобілізували для перевезення
провіанту до порогів [323, с. 172] , а у вересні 2000 осіб вирушили до
нещодавно захопленого Очакова для відновлення укріплень [91, арк. 2]. На
півночі Гетьманщини близько 9000 осіб валили ліс для Дніпровської
флотилії. За звітом підполковника Владикіна внаслідок смертей, хвороб та
втеч його команда зменшилася майже на чверть [244, арк. 26-27]. З точки
зору урядових структур втечу з робіт не могло виправдати нічого, навіть
загроза для життя. Під час несподіваного нападу татар більша частина
робітників з Царичанки розбіглася. Коли все вляглося, ГВК мусила
розшукати їх і повернути на роботи, а за втечу накласти штраф [323, с.
172].

Наближення татар чи навіть чутки про це спричиняли пожвавлення
фортифікаційних робіт. У січні 1738 р. ГВК, виконуючи рішення Кабінету
Міністрів, надіслала до полків накази про полагодження укріплень всіх
полкових міст та сотенних містечок, особливо прикордонних [145, арк. 3].
Реакція полків була досить схожою, вони скаржились на нестачу людей.
Виключенням був лише Миргородський полк. Його нещодавно призначений
полковник, В. Капніст, розпочав ремонтні роботи на своїй території ще у
грудні 1737 р.. Власне, у січні 1738 р. він вже звітував про закінчення
робіт майже на всіх укріпленнях (крім м.Хомутці, Яреськівка та Шишаки.).
Сотні Миргородського полку описували роботи , які було проведено.
Зокрема, в звіті про стан м. Хорол зазначено: ”Вал очищен и на оном
кошики поставлены и землею насыпаны, ров подкопан, башты з воротами
построены и над ровом рогатины поставлены, округ вала пристби поделаны.”
[145, арк. 21].

З інших полків звіти були більш песимістичними. У Стародубському вдалося
полагодити лише полкове місто, а чернігівці не зуміли зробити нічого
[145, арк. 59, 61]. Старшинські пояснення у всіх випадках є більш-менш
однотипними. Переяславський обозний С. Сулима звітував, що всіх
дієздатних людей вислано на ”полонение льда”, а ніжинський суддя Л.
Гроновський у березні посилався на польові роботи посполитих та
відрядження козаків [145, арк. 14, 68]. ГВК, у свою чергу, посилювала
тиск. До полків надіслали наглядачів, які відстежували хід робіт.
Переважно таку інспекцію доручали бунчуковим товаришам [145, арк. 168,
190, 198-199], але іноді – значковим [145, арк. 247, 251].

Дозволивши використовувати для ремонтних робіт приватновласницьких
селян, ГВК у серпні вимагала від полкових канцелярій відомостей про хід
робіт. Звідти знову лунали вже знайомі аргументи, покликані пояснити
причини невиконання наказу. Гадяцький суддя В. Биковський навіть
дозволив собі висловити невдоволення залученням людей до фортифікаційних
робіт [145, арк. 228], але йому минулося, оскільки влітку полк навів лад
на своїй території і будь-які претензії були недоречними.

У вересні 1738 р. справа отримала новий поштовх завдяки промеморії Б.
Мініха і полкова старшина почала діяти енергійніше. ГВК, з свого боку,
для пожвавлення ремонту укріплень дозволила полковникам заарештовувати
бунчукових товаришів, які не надають для роботи своїх селян [145, арк.
206].

У листопаді 1738 р. голова ПГУ О. Румянцев наказав вирядити для
”полонения льда” 15 000 чоловік з Гетьманщини. В ході дослідження
вдалося розшукати цифри лише по двох полках – Миргородському та
Чернігівському. У першому мобілізували 1300 працівників, в другому – 1
817. Ймовірно, не були включені у 15-тисячне число 600 чоловік з
Київського полку, які працювали на річці Ірпінь та команди Київського й
Ніжинського полків, які зміцнювали укріплення Переяславської фортеці. До
речі, на 24 грудня 1738 р. всі робітники з-під Переяслава розбіглися і
їхні командири, значкові товариші Я. Зубко (Ніжинський полк) та І.
Бобруйко (Київський полк) змушені були просити інструкцій у ГВПК [249,
арк. 16-17, 36, 62; 332, с. 50].

У березні 1739 р. О. Румянцев отримав черговий указ Кабінету Міністрів
про спорядження працівників на Дніпровську флотилію та для
фортифікаційних робіт по Дніпру [326, с. 224]. Більш докладні відомості
про залучення населення до робіт у 1739 р. у обстежених фондах відсутні.

Ближні походи лівобережних козаків для охорони кордонів можна розділити
на планові, які передбачалися заздалегідь і тривожні, в які козаки
вирушали при загрозі прориву противника на територію Гетьманщини.
Основний тягар охорони кордону лягав на нерегулярні війська, власне на
гетьманців, слобожан та ландміліцію. Козаки використовувалися для
прикриття південного кордону Гетьманщини та Слобожанщини, а також
кордону по Дніпру. Мобілізація гетьманців на охоронну службу переважно
заздалегідь планувалася, але були і вирядження за потребою, коли
російські воєначальники, вважаючи недостатньою кількість військ на своїй
ділянці, зверталися до Б. Мініха або безпосередньо до ГВК. У переважній
більшості випадків прохання офіцерів та генералів про збільшення козаків
у їхній зоні відповідальності задовольнялися, незважаючи на протести
полкової старшини. Системи у таких вирядженнях за потребою не
простежується, що дозволяє створити дещо мозаїчну картину.

Після виступу війська під командуванням генерал-лейтенанта Леонтьєва в
похід постало питання про можливі контрзаходи з боку Кримського ханства.
ГВК 25 вересня 1735 р. розіслала до полкових канцелярій вимогу вирядити
до 1 листопада на охорону кордонів козаків, які повернулися з Польщі.
Фортеця Св. Анни, Ізюм та Суми були збірними пунктами для військ.
Наприкінці жовтня ГВК скасувала своє попереднє розпорядження і дозволила
повернути козаків додому, оскільки відступ корпусу генерал-лейтенанта
Леонтьєва зробив їхню присутність на кордоні непотрібною. На цей час до
кордону вже вирушили команди п’яти полків (дивись таблицю № 24) [23,
арк. 13, 26, 28, 32].

Скасування наказу зупинило вихід у похід Лубенського, Полтавського та
Переяславського полків, які приготували відповідно 1260, 777 та 1400
козаків [23, арк. 94, 123, 155]. Зауважимо, що частина козаків виступала
у похід без зброї: у Переяславському – 505, у Прилуцькому – 100 [23,
арк. 28].

Документи не засвідчують значної присутності гетьманців на кордонах
взимку 1735-1736 рр. У січні 1736 р. на Українській лінії знаходилася
команда полтавського полковника В. Кочубея у 1500 шабель, з них 690 осіб
складали власне полтавці [117, арк. 2]. У квітні, в зв’язку з виступом
головних армій у похід, справа охорони кордонів стала більш актуальною.
За вимогою Б. Мініха ГВК відрядила 2000 козаків до Дніпра. Крім
звичайних охоронних завдань вони мусили перегнати мешканців правого
берега на лівий [332, с. 5]. Виконання цього наказу не забарилося.
Верхню ділянку Дніпра прикривали козаки Стародубського, Чернігівського,
Київського, Гадяцького та Лубенського полків на чолі з стародубським
полковим суддею М. Ханенком; нижче форпости та редути були обсаджені
козаками Полтавського, Ніжинського, Миргородського, Прилуцького та
Переяславського полків [14, арк. 13].

Російський уряд нагадував голові ПГУ О. Шаховському про необхідність
підтримання пильності в умовах перебування основної маси військ в
далеких походах [322, с. 216, 227]. Влітку основна увага ГВК
скеровувалася на охорону кордону по Дніпру, оскільки Українська лінія
контролювалася переважно ландміліцькими полками (не без винятків, про
які мова піде нижче). У червні 1736 р. київський губернатор С. Сукін,
посилаючись на вищезгадану інструкцію з Петербургу про посилення
пильності, вимагав від ГВК відрядити 1 000 козаків до Києва та 2000 – до
Кременчука, де загальне керівництво здійснював підполковник Роде [45,
арк. 2]. Лінія редутів та форпостів від Києва до гирла Орілі не
задовольняла російське командування, оскільки іноді відстань між
редутами перевищувала 10 верст. ГВК ухвалила рішення про виступ 1000
козаків з Стародубського, Чернігівського, Київського та Переяславського
полків до Києва, в команду переяславського полковника М. Богданова, який
замінив М. Ханенка. До Кременчука мали вирушити 2000 козаків
Полтавського, Ніжинського, Миргородського, Прилуцького, Гадяцького та
Лубенського полків, яких очолив прилуцький полковий осавул Г. Панкевич.
Козаки збиралися надзвичайно повільно і ще на початку серпня Г. Панкевич
скаржився на відсутність у його команді ніжинців [45, арк. 2, 4, 8, 21].
Залоги редутів по Дніпру зміцнювалися неодноразово, як, наприклад, у
вересні (78 козаків Київського полку) чи у жовтні (460 козаків
Прилуцького полку) [117, арк. 4, 6, 8].

До кінця 1736 р. загальне командування над гетьманцями на київській
ділянці кордону зберігав М. Богданов. У листопаді під Київ перевели 1931
козака з команди прилуцького полковника Г. Ґалаґана. Цей загін перебував
в урочищі Кленики, очікуючи можливого татарського нападу, проте
привезений б. т. В. Гудовичем указ ГВК спрямував козаків під Київ. Як
далі використовувалися ці сили, сказати важко. Зрозуміло лише, що вони
не потрапили у відання М. Богданова, команда якого на початок 1737 р.
нараховувала не більше 2 000 осіб [76, арк. 2; 89, арк. 2].

Восени 1736 р. було здійснено кілька нарядів козаків на південний
кордон. Важливою лінією оборони була Самара, на якій розташовувалися
міцні Усть – Самарський та Самарський ретраншементи. Їх залоги, які
підпорядковувалися генерал-квартирмейстеру Дебрінею, за нашими
підрахунками в значній (30-50 %) частині складалися з гетьманців.
Спочатку ці загони комплектувалися з козаків, які поверталися з
Кримського походу, але у жовтні Дебріней відпустив 922 особи, які
взагалі не могли нести службу через нестачу одягу, взуття, через
хвороби. У його підпорядкуванні залишилося 319 козаків, чого було явно
недостатньо. Для поповнення команди Дебрінея 8 жовтня ГВК спорядила 1060
козаків на чолі з б. т. Я. Затиркевичем (Гадяцький – 522 чол.,
Прилуцький – 219 чол., Переяславський – 141 чол., Лубенський – 178
чол.). Додатково на заміну воякам, які вийшли з Криму, 7 листопада було
відряджено по 25 чол. з Полтавського, Гадяцького, Лубенського та
Миргородського полків. Крім Самарського та Усть-Самарського
ретраншементів гетьманці несли службу в редутах між Самарою та Орликом.
Їхній командир, полковник Лесевицький, звітував про наявність 911
козаків з полковим осавулом. З-поміж них значну частину, як і у
попередньому випадку, складали козаки, які вже відбули літню кампанію у
Криму. За рішенням ГВК їм на заміну відрядили 651 козака (Лубенський
полк – 356, Полтавський – 153, Миргородський – 142) [36, арк. 2; 75,
арк. 5, 9, 18].

На Українській лінії службу несли 1000 козаків під командою
чернігівського осавула М. Мокрієвича. У середині серпня кожен полк
відрядив по 100 чол. до фортеці Св. Параскеви, проте безпосередньо під
орудою Мокрієвича вони перебували недовго. Загони по 100 козаків
командування розпорошило вздовж лінії для патрулювання. За осавулом
залишився загальний нагляд і його звіти до ГВК дозволяють простежити, як
змінювалося становище козаків. У вересні, щойно прибувши до фортеці Св.
Параскеви, команда налічувала 959 чол., маючи, таким чином, зовсім
невеликий некомплект. Зведених даних про озброєння і спорядження знайти
не вдалося, але збереглися дані про сотню козаків Гадяцького полку.
Кожен з них мав коня, рушницю, списа, запас провіанту на 2 місяця.
Шабель, щоправда, було лише 76 [38, арк. 2; 63, арк. 7].

Донесення М. Мокрієвича від 13 жовтня 1736 р. подає вже іншу картину.
Генерали Урусов та Леонтьєв, які прибули на лінію, отримали від М.
Мокрієвича прохання про заміну, оскільки провіант вже закінчився та й
коні, яким зайняті щоденною службою козаки не встигли накосити сіна,
почали вмирати. З команди чернігівського осавула втекли 229 осіб з
різних полків, що примусило інших козаків нести службу інтенсивніше.
Проте ГВК ніяк не відреагувала на прохання і козаки мусили залишатися на
лінії далі. Наступний, грудневий рапорт М. Мокрієвича вражає. Козаки, не
маючи харчів, почали продавати сорочки, кожухи. Голод тягнув за собою
хвороби; на всю команду налічувалося не більше 200 коней, але й ті вже
не могли пересуватися. На такі умови козаки відповідали втечами. Зі 100
козаків Гадяцького полку втекло 75, з сотні одного з інших полків – 88.
Нарешті ГВК вирішила замінити цих козаків [40, арк. 2, 7, 8, 17-18].
Неважко уявити, у якому стані вони поверталися додому і як складно було
полковій старшині наступного року виставляти знову добре споряджених та
боєздатних вояків.

Коли йдеться про ближні походи, надзвичайно інформативними є звіти
полкової старшини про відрядження козаків, у яких враховуються всі,
навіть найдрібніші, наряди. Зокрема, звіт Чернігівського полку про
відрядження козаків, датований серпнем 1736 року, свідчить про те, що до
охоронної служби залучалися :на форпости під Київ з сотником вибельським
М.Тризною – 129 чол.; на форпости біля Любеча – 253 чол.; у команді
переяславського полковника Богданова на форпостах Київського полку – 298
чол.; у команді лубенського полкового судді С. Максимовича – 55 чол.; у
команді чернігівського осавула М. Мокрієвича – 124 чол.; у команді
сотника батуринського на форпостах на польському кордоні – 700 чол.; у
команді сотника понурницького на форпостах Київського полку – 93 чол.
Таким чином, на серпень 1736 р. для охорони кордону було залучено 1652
козака Чернігівського полку. Цікаво, що у Кримський похід цей полк
відрядив 1493 вояка [32, арк. 2-3].

На початку 1737 р. проблема охорони кордонів розглядалася на нараді
російського генералітету у Лубнах. Учасники наради прийняли рішення про
те, що основний тягар мусить лягати на плечі козаків та ланд-міліції, а
російські солдати не повинні складати більше 10% від загальної кількості
охоронців кордону [378, с. 138-139].

Наприкінці січня цього року І. Барятинський, серед іншого, отримав наказ
Кабінету Міністрів про виділення кількох тисяч козаків для несення
охоронної служби [323, с. 37]. Для охорони кордону в район Києва
стягнули близько 4000 гетьманців з Ніжинського, Прилуцького, Київського,
Чернігівського та Стародубського полків. Для оборони Української лінії
взимку було виділено 12000 чол.., з них 3000 – козаки з Гетьманщини та
Слобожанщини. Окремий наряд складали 500 козаків, призначених для
патрулювання в районі Тору та Бахмату [384, с. 303-305].

Частина з цих козаків використовувалася як залога форпостів вздовж
Дніпра. Точних відомостей про старшину, яка керувала цим загоном, не
маємо. Відомо лише, що стародубський полковник А. Радищев 20 січня 1737
р. замінив переяславського полковника М. Богданова на посаді командира
двохтисячного загону, штаб якого знаходився у Василькові. Тут же
перебував лубенський обозний І. Кулябка [89, арк. 2].

До заходів безпеки додавалася вимога до полкових канцелярій бути
готовими у будь-який момент відрядити козаків до загроженої ділянки
кордону. У найнезручнішому становищі опинився полтавський полковник В.
Кочубей, який за особистим наказом Б. Мініха мав з кращими козаками
свого полку зимувати у Царичанці, прикриваючи цей важливий прикордонний
пункт [261, арк. 18].

Неординарне рішення було прийняте щодо захисту кордонів влітку. Ще 4
лютого І. Барятинський отримав з Петербурга інструкції, які передбачали
мобілізацію для прикордонної служби 50000 козаків, селян та міщан.
Реалізовував цю ідею гвардії майор Шипов, переважно без залучення ГВК і
тому докладної інформації в фондах українських урядових установ не
знаходимо. Зазначимо, що мобілізація йшла надзвичайно важко. До заходів,
які мусили утримати татар від нападу на Україну, слід віднести план П.
Лассі та І. Барятинського про похід двох кірасирських полків та загону
козаків під Перекоп, причому голова ПГУ прагнув особисто очолити ці
війська. Втілити у життя цей задум не вдалося [323, с. 471].

Реалізація заходів по охороні кордону восени 1737 р. простежується більш
докладно. У жовтні за ордером Б. Мініха ГВК прийняла рішення про
відрядження на кордон бунчукових та значкових товаришів, які не були у
літньому поході. Ці старшини керували невеликими козацькими партіями та
роз’їздами, які пильнували кордон [332, с. 37]. Загальну команду над
3-тисячним загоном гетьманців на кордонах здійснювали полтавський
полковник В. Кочубей та ніжинський полковник І. Хрущев. Перший керував
1500 козаків, які розташовувалися вздовж Дніпра, другий – аналогічним
загоном на Українській лінії [117, арк. 3].

Спочатку до їхньої команди входили козаки Миргородського та Полтавського
полків, але в грудні відбулася заміна. На кордон було вислано 1105
козаків Гадяцького полку, 238 – Прилуцького, 476 – Ніжинського, 198 –
Київського, 274 – Чернігівського. Загалом отримуємо цифру 2291 козак.
Ймовірно, що до 3-тисячного числа команда доповнювалася за рахунок інших
полків. На охороні кордонів восени 1737 р. гетьманці діяли не тільки у
команді В. Кочубея та І. Хрущева. У листопаді-грудні на Українську
лінію, до фортеці Св. Параскеви було відряджено 757 козаків. Ця цифра не
є повною, оскільки в ній не враховано загони з Стародубського та
Переяславського полків, які також вирушили до цієї фортеці. Ймовірно, що
повністю ця команда нараховувала 1 000 козаків. Напевно, аналогічна
ситуація склалася ще з одним нарядом, який у документі іменується “ для
прикрития российских кордонов”. Кожен полк вислав близько 100 козаків.
Принаймні, так було у тих 8 полках, інформація про які нам доступна.
Вірогідно, що цю команду очолив гадяцький осавул. На листопад припадає
ще один значний наряд. 950 козаків з Лубенського та 600 з Миргородського
полків вирушили у редути вздовж Дніпра [117, арк. 2-8].

До вищезазначених заходів безпеки взимку 1737-1738 рр. додавали
відрядження в степ розвідувальних козацьких партій. Найчастіше це були
запорожці, але не тільки. На початку лютого 1738 р. китайгородський
сотник Є. Семенов очолив розвідувальну експедицію, яка дійшла до Берди і
повернулася з корисною інформацією про переміщення татарських військ
[384, с. 465]. Можна припустити, що до цієї партії була включена частина
з 476 козаків Прилуцького, Ніжинського, Лубенського та Чернігівського
полків, які у січні 1738 р. прибули до Китайгорода під орудою київського
осавула Ф. Гречки [117, арк. 3-8].

У січні 1738 р. генерал-лейтенант Дуклус, який за відсутності П. Лассі
відповідав за охорону Слобожанщини, доповідав до Кабінету Міністрів про
намір кримських татар здійснити напад на цю східноукраїнську територію.
З Петербурга до І.Барятинського надіслали указ, який вимагав збільшення
кількості козаків на кордоні. Голова ПГУ відреагував не так гостро,
розіславши у полки лише наказ про посилення уваги і потребу бути готовим
будь-якої миті вирушити до кордону. Це не дивно, оскільки на початку
1738 р. полки вже не раз надсилали додаткові команди на кордон. Не маючи
узагальнюючих відомостей, спробуємо за звітами двох полкових канцелярій
у загальних рисах уявити, які ж команди і з якими старшинами несли
службу на початку 1738 р. Гадяцький полк, крім уже згаданих вище,
нарядив 328 козаків під Київ, 450 – до Трахтемирівського перевозу у
команду прилуцького осавула Г. Панкевича та 477 до Усть-Самарського
ретраншементу. Про Чернігівський полк маємо ширші відомості. При
Василькові знаходилися 192 козака (сотник вибельський М. Тризна), під
Києвом – 747 (сотник киселювський І. Лисенко), сюди ж перекинули ще 298
козаків при значковому товаришу Булавці, у Переяславі несли службу під
командою чернігівського осавула С. Славатинського 244 чернігівця. Цьому
ж командиру підлягали 648 козаків Ніжинського полку. Ще 168 козаків
Чернігівського полку перебували на Любецькому форпості і 194 – на
польському кордоні. Таким чином, в далекий похід з фельдмаршалом Лассі
вийшло 1 006 чернігівців, а у ближніх походах було задіяно 1843 особи
[117, арк. 3-5; 118, арк. 3].

У 1738 р. знову давалася взнаки проблема втеч, з якою постійно стикалися
козацькі старшини. Наприклад, з команди у 325 козаків з різних полків,
які несли службу на дистанції Слобідського ландміліцького полку, втекли
185 чоловік. Ані їхній командир, писар охочекомонного полку Ф. Левенець,
ані контролер з ГВК, військовий канцелярист Й. Максимович не могли тому
ніяк зарадити [123, арк. 2-3].

Влітку, після того як армії вирушили у походи, Кабінет Міністрів
пропонував О. Румянцеву мобілізувати для охорони кордонів 16666 козаків
та селян, а минулорічна цифра у 50000 осіб визнавалася завищеною як на
реальні потреби. Крім цього, голові ПГУ наказали слідкувати, щоби селяни
та козаки обробляли землю й не тікали зі своїх обійсть [324, с. 331].

Документи ГВК свідчать про три великі команди, задіяні влітку 1738 р. на
охороні кордонів. Загальне керівництво козаками і селянами, які
пильнували кордон з Польщею, здійснював (з невеликою перервою для участі
у Немирівському конгресі) лубенський обозний І. Кулябка [310, арк. 2]. У
липні 1738 р. за наказом князя Трубецького ГВК відрядила до Усть-Самари
4666 козаків та селян з різних полків під командуванням ніжинського
осавула С. Костенецького. Реально до Самари прибуло на 98 осіб менше,
але не це турбувало командира. Протягом місяця через втечі команда С.
Костенецького зменшилася на 602 чол. [120, арк. 2, 24-26]. На
Українській лінії козаків та посполитих очолював генеральний хорунжий Я.
Горленко. Загальну кількість його підлеглих встановити не вдалося.
Збереглися звіти Гадяцького полку про відрядження 140 козаків [108, арк.
2], Орлянської та Нехворощанської сотень Полтавського полку – відповідно
165 [157, арк. 2] та 267 чоловік [156, арк. 2]. Зрозуміло, що загальна
чисельність команди Я. Горленка була набагато більшою, оскільки у травні
у генерального хорунжого відібрали 1600 козаків у погоничі для армії і
ГВК мусила відрядити на заміну відповідну кількість посполитих до лінії.

Врешті, російські офіцери часто забирали козаків з-під команди
українських старшин, залишаючи їх фактично ні з чим. Чудово ілюструє це
твердження доля команди нехворощанського сотника К. Слоновського, який
27 травня 1738 р. з 267 козаками та посполитими вирушив з Переволочи до
Маячки. Капітан Щетинін 6 липня “по ордерам высокого генералитета”
забрав 67 козаків та селян для земляних робіт на Лівенській фортеці.
Наступного дня він же забрав 50 кінних козаків для патрулювання
дистанції Лівенського ландміліцького полку та 30 кінних козаків для
прикриття косарів цього полку. Якщо врахувати, що трохи пізніше 100
козаків вирушать охороняти Самарський монастир, то не буде викликати
здивування листування між К. Слоновським та Я. Горленком. На початку
серпня генеральний хорунжий повідомляв нехворощанському сотнику про
чутки щодо появи татар неподалік Кодака і вимагав бути готовим до бою.
Слоновський не відмовлявся, він тільки питав у свого командира про
можливі форми опору з 6 пішими та 8 кінними козаками [156, арк. 2-4,
28-29].

До звичайних турбот по охороні кордону влітку 1738 р. додалися заходи,
спрямовані проти поширення пошесті. У червні фельдмаршал Мініх писав до
Кабінету Міністрів про швидке розповсюдження інфекційних хвороб з
Очакова. ГВК спробувала зупинити хворобу, як татар, на кордоні. Загони,
що поверталися зі степу, залишалися на карантин. Кореспонденція з
Очакова піддавалася термічній обробці. Проте наприкінці липня хвороба
з’явилася в Ізюмському та Харківському полках, у вересні – в
Полтавському і Гадяцькому. Козацьку старшину не треба було заохочувати
до протиепідемічних заходів. Полтавський полковник В. Кочубей, отримавши
звістку про появу хвороби у м. Соколки, спочатку блокував цей пункт
заставами і лише потім повідомив до ГВК [325, с. 2, 86-87, 101, 144,
227].

ГВК, намагаючись виконати різноманітні накази Кабінету Міністрів та
генералітету, іноді заплутувалася у наявній кількості козаків, ставлячи
перед старшиною явно нереальні завдання. На початку вересня 1738 р.
Стародубська полкова канцелярія отримала наказ відрядити Шептаківську,
Новоміську, Новгородську та полкову сотні (командир – полковий суддя А.
Рубець) на Українську лінію до фортеці Св. Іоанна. Всі інші козаки
мусили розташуватися на кордонах полку, пильнуючи ворога та виставляючи
застави для запобігання пошесті. У своєму звіті до ГВК стародубський
полковник А. Радищев доповідав про виконання наказу, але не без іронії
запитував, як він може з 400 козаками прикрити 569 верст кордону. ГВК
наказала А. Рубцю повернути 100 козаків на кордони полку, а сам він з
командою мав чекати біля Десни, допоки надійдуть нові інструкції [132,
арк. 2-3].

У жовтні 1738 р. за пропозицією фельдмаршала Мініха ГВПК мала відрядити
2000 гетьманців та 1000 слобожан на кордон по Дніпру (1500 чол.) та
Українській лінії (1500 чол.) За початковим розписом передбачалося так
розподілити лівобережних козаків: Гадяцький полк – 235, Київський – 80,
Лубенський – 380, Миргородський – 115, Переяславський – 230, Ніжинський
– 340, Полтавський – 130, Прилуцький – 180, Стародубський – 100,
Чернігівський – 190. За планом, складеним керуючим справами ГВПК А.
Безбородьком, було задіяно 2000 гетьманців. Козаки Полтавського,
Гадяцького та Миргородського полків спрямовувалися на Українську лінію
до генерал-майора Девіца, Лубенського, Переяславського, Ніжинського,
Київського та Прилуцького – у Кременчук до генерал-майора Бахметьєва, а
Чернігівського й Стародубського – у Переяслав, до генерал-аншефа
Румянцева [163, арк. 2, 6].

На етапі виконання до цього плану внесли певні корективи. До Переяслава
прибули тільки чернігівці на чолі з сотником любецьким І. Павичем, а
стародубців та лубенців об’єднали в одну команду під началом лубенського
хорунжого Г. Манжоса і передали в резерв О. Румянцева [109, арк. 2-6].
Таким чином до Кременчука прибули команди Переяславського, Ніжинського,
Київського та Прилуцького полків [163, арк. 2-6]. Збереглися докладні
відомості про загін киян. З 80 чоловік кожен мав коня, спис та
3-місячний запас провіанту. Лише 30 козаків мали шаблі та 58 – рушниці
[249, арк. 5-7].

Козаків, які вирушили на Українську лінію, очолив лубенський осавул Ф.
Зарудний [109, арк. 3]. До запланованих 235 гадячан та 115 миргородців
(сотник яреськівський Потапенко) додалися 300 (замість 130) козаків
Полтавського полку, яких привів великобудищанський сотник А. Сулима
[249, арк. 4, 6, 12, 16, 29, 62].

Крім згаданих вище команд, у листопаді під Києвом на форпостах
перебували 226 козаків Переяславського полку, 100 – Київського, 300 –
Чернігівського, 100 – Стародубського. Одночасно на фортифікаційних
роботах були задіяні 300 ніжинців та 100 прилучан [249, арк. 85-87].

Того ж місяця генерал-майор Бутурлін звернувся до полтавського
полковника В. Кочубея з пропозицією надіслати козаків до Мишуриного
Рогу. В. Кочубей, посилаючись на те, що у полку лишилося 800 козаків,
відмовив. Справа перейшла на розгляд генерал-аншефа Румянцева. Врешті по
250 козаків з Полтавського та Миргородського полків було надіслано під
Мишурин Ріг. У самому містечку лютувала пошесть і до пункту призначення
козаки не дійшли, отаборившись неподалік [248, арк. 2-3].

Крім того, лубенський, полтавський та київський полковники у грудні 1738
р. отримали наказ з усією полковою старшиною виступити на охорону
кордону. Чернігівський та стародубський полковники таких наказів не
отримали і тому важко сказати, скільки саме полків взимку у повному
складі перебували на кордоні. Такий захід виглядає доволі сумнівним з
точку зору ефективності. Звичайно, на випадок прориву татар той же О.
Румянцев міг виправдати себе перед Кабінетом Міністрів, подаючи виступ
полковника з полком як свою турботу про збереження кордону в
недоторканості. Але в реальності полковник (наприклад, той же В.
Кочубей) міг вивести з собою дуже малу кількість козаків [249, арк.10,
12, 14, 50, 60, 65].

На початку 1739 р. головну команду над гетьманцями на Українській лінії
мав генеральний обозний Я. Лизогуб, ставка якого розташовувалася
неподалік від фортеці Св. Олексія. У березні в його розпорядження ГВК
надіслала загін бунчукових товаришів, яких генеральний обозний
розподілив по козацьких командах вздовж лінії. Частину бунчукових було у
квітні відпущено додому для підготовки до походу у складі армії
фельдмаршала Мініха [332, с. 59-60]. Інші залишилися на кордоні, як це
видно з прикладу Г. Юркевича, який з березня по червень ніс службу з
командою неподалік від фортеці Орловської і навіть у червні не
сподівався потрапити додому [283, арк. 12-13].

Прикордоння навесні 1739 р. не виглядало спокійним. Мешканці Мишуриного
Рогу навіть не ризикували виганяти худобу в степ, оскільки декілька
сміливців вже потрапили до татарського полону. На прохання полковника
Мерзлякова, який командував мишуринорожинською залогою, з Полтавського
полку надіслали козацький загін, який певною мірою міг захистити селян
[267, арк. 2, 8].

До охорони кордону влітку 1739 р. планувалося залучити 8000 козаків,
половину з них кінних. Реально на кордоні перебувало 6708 гетьманців;
докладні відомості про їхній розподіл не знайдені. Вдалося виявити
згадки про команду стародубського полковника А. Радищева, 614 козаків
якого стояли у форпостах навколо Любеча та Лоєва [14, арк. 22]. У жовтні
1739 р. ще раз довелося підтягувати полки на кордон і лише у грудні 1740
караули було знято остаточно.

Однією з форм участі гетьманців у ближніх походах були тривожні походи
лівобережних полків. Козаки вирушали у тривожний похід за указом ГВК при
звістці про наближення та¬тарських військ до кордонів України. Від
планових нарядів козаків для фортифіка¬ційних робіт чи охорони кордонів
три¬вожні походи відрізнялись саме нагальні¬стю та залученням до них як
підпомічників, так і виборних козаків (цими соц¬іальними групами справа
іноді не обмежу¬валась).

Вперше в тривожний похід під час війни козаки вирушили в серпні 1736 р.
Зауважимо, що прихід татар не став несподіванкою. Російське
команду¬вання передбачало можливість відплатних акцій і 22 липня 1736 р.
І. Барятинський доручив ГВК оголосити в полках 24-годинну го¬товність до
виступу. Крім того, біля Пе¬реяслава планувалося залишити 12000 козаків
генерального хорунжого Я. Горленка, що поверталися з Криму. Зазда¬легідь
до Переяслава мав вирушити при¬луцький полковник Г. Ґалаґан з 6000
козаків з різних полків, які після прибут¬тя Я. Горленка з Криму
переходили в його підпорядкування, зам¬інюючи відповідну кількість
виснажених походом. За розписом ГВК планувалося нарядити з полків:
Стародубського – 332 козака, Київського – 232, Полтавського – 593,
Гадяцького – 708, Миргородського – 449, Чернігівського – 738,
Ніжинського – 935, Лубенського – 1151, Прилуцького – 391,
Переяславського – 471 [72, арк. 2, 14, 17-19].

Цікава справа пов’язана з оголошен¬ням 24-годинної готовності в полках.
Звіти про виконання надійшли з усіх полків, проте чернігівський
полковник В. Ізмайлов відмовлявся особисто очоли¬ти полк в разі тривоги.
Він посилався на свою хворобу, атестовану Військовою колегією та на указ
імператриці, в якому Чернігівський полк дається В. Ізмайлову для
прогодування. ГВК, не маючи в своєму розпоряд¬женні особливого указу
щодо В. Ізмайлова, наказала йому діяти згідно з попе¬редніми
інструкціями [72, арк. 10-12].

Всі вищезгадані плани складалися у ГВК з 22 лип¬ня по 9 серпня. Але 10
серпня ситуація почала стрімко змінюватися. Козацькими загонами в районі
Кременчука команду¬вав прилуцький полковий осавул Г. Панкевич, і саме
від нього надійшли перші звістки про небезпеку. Його підлеглий,
красноколядинський сотник М. Ангеліовський, з 220 козаками охороняв
кор¬дон неподалік Кам’янського перевозу че¬рез Дніпро. Він доповідав, що
10 серпня 1736 р. татари спалили декілька хуторів на правому березі,
відбулися сутички з козаками і одного татарина було захоп¬лено в полон.
Відомості М. Ангеліовського незабаром було підтверджено. 12 серпня
власівський наказний сотник Д. Василенко (Миргородський полк) надіслав
на правий берег Дніпра розвідувальний загін, який наштовхнувся на
татарський відділ. Обтяжені здобиччю татари не зумі¬ли уникнути сутички.
В бою було вбито одного татарина, ще одного захоплено в полон, а ясир в
11 чоловік звільнено. Цей поло¬нений дав більш докладну інформацію про
орду. З’ясувалося, що в районі р. Кам’ян¬ка отаборилася Білгородська
орда (20 000 чол.) на чолі зі Слан-Гіреєм, підсиле¬на 2000 яничар. В
подальших пла¬нах татар передбачався поділ війська на 3 частини, з яких
одна повинна була зали¬шитися проти Миргородського полку, а інші –
вирушити вгору та вниз Дніпром, шукаючи шпаринку, через яку можна було б
вдертися на лівий берег. Д. Василенко, крім повідомлень до полкової
канцелярії, надіслав інформацію про появу татар своїм сусідам-сотникам.
Про це сповіщав чигириндубровський наказний сотник Д. Булюбаш
(Лубенський полк) [37, арк. 3; 72, арк. 66-68, 77-78].

18 серпня 1736 р. з Глухова до При¬луцького, Лубенського та
Переяславсь¬кого полків було відряджено присутньо¬го в ГВК з російського
боку В. Гуреєва; до Пол¬тавського, Гадяцького та Миргородсько¬го полків
– генерального осавула Ф. Лисенка. Ці урядовці повинні були наряди¬ти
всіх наявних козаків вищеозначених полків для відсічі противнику.
Залучен¬ня козаків до походу відбувалося по¬вільно. Наприклад, В.
Гуреєв, доручивши розбиратися з Переяславським полком Г. Ґалаґану,
зосередив свої зусилля на Луб¬нах та Прилуках. В своїх звітах до ГВК В.
Гуреєв констатував, що полкова канцелярія обме¬жилася переадресуванням
наказу про похід до сотень. До речі, ГВК марно було наріка¬ти на
некваліфіковане виконання полко¬вою старшиною наказів, оскільки часто
полкове правління тримали сотники (у Гадячі – полковий сотник В.
Велицький) або взагалі значкові товариші (в Прилуках – зн. т. В. Білич).
Здійснюючи свою місію, В. Гуреєв іноді діяв жорстко. 22 серпня в Лубнах
він про¬сто заарештував полкову старшину, на¬казавши не випускати їх з
помешкання канцелярії доти, доки козаки не будуть відряджені в похід
[30, арк. 2-3; 37, арк. 2-4].

27 серпня до Г. Ґалаґана прибули козаки Переяславського, Прилуцького та
частини Лубенського полків. Схожим чином складалися спра¬ви у
генерального осавула Ф. Лисенка. Річ у тому, що старшина була
дезорієн¬тована. Чигириндубровський наказний сотник Д. Булюбаш запитував
у Лубенсь¬кої полкової канцелярії, як йому висила¬ти козаків до
Переяслава, маючи против¬ника на тому боці Дніпра. Схожі питан¬ня,
тільки тепер вже перед ГВК, ставив мирго¬родський полковий обозний С.
Родзянка. Врешті ГВК доручила Ф. Лисенку розташувати зібра¬них козаків
Полтавського, Гадяцького та Миргородського полків на найбільш
не¬безпечних ділянках кордону [72, арк. 47, 84, 94].

Наскільки дозволяють зрозуміти до¬кументи, більш віддалені полки
(Ніжинський, Київський, Чернігівський, Стародубський) не отримали наказу
щодо повної мобілізації. Принаймні 24 серпня 1736 р. ніжинський
полко¬вий писар І. Кужчич та 31 серпня ста¬родубський полковник А.
Радищев наво¬дили цифри, які цілком тотожні з почат¬ковим планом [34,
арк. 2; 52, арк. 2]. Але і в північних полках козаки збиралися важко.
Чернігівський полковник В. Ізмайлов, не встигаючи зібрати 738 козаків,
терміново відрядив до Переяслава 200 козаків з сосницьким наказним
сотником П. Ломиковським [32, арк. 2; 49, арк. 2-3].

На щастя, козакам, які наприкінці сер¬пня зібралися під Переяславом, не
дове¬лося вступати в бій. Татари, вдовольнив¬шись спаленням кількох
правобережних хуторів, не ризикнули перейти кордон, зважаючи на армію,
яка поверталася з Криму. Прорив кордону було здійснено значно пізніше і
значно східніше. 28 жовтня 1736 р. близько 6000 татар про¬рвалися через
Українську лінію між фор¬тецями Святого Михайла та Слобідсь¬кою. Князь
Урусов, який командував військами на Українській лінії, відрядив
полковника Штокмана з 80 компанійця¬ми до генерал-майора Радінга
(фортеця Св. Олексія) з наказом про виступ, а сам, не чекаючи підмоги,
ввечері 29 жовтня з 600 чоловіками ландміліції та 55 гетьман¬цями
вирушив назустріч татарам. Та¬тарські війська, не приймаючи бою,
відійшли у степ. Жовтневий прорив кор¬дону був настільки блискавичним і
закі¬нчився так швидко, що заклики до похо¬ду по полках ГВК навіть не
встигла розіслати [384, с. 308-309].

Проте, як з’ясувалося, жовтневі події були лише репетицією. Запорозькі
козаки, захопивши в полон декілька буджацьких татар, доповіли
фельдмаршалу Мініху про відплатні плани Туреччини. Як тільки замерзнуть
річки, в похід мали ви¬рушити 20000 буджацьких татар, мол¬довські та
боснійські загони. Найбільш сприятливими для удару місцями визна¬чалися
Царичанка та Посамар’я. Реак¬цією на ці повідомлення стало зміцнення
оборонних споруд навколо Царичанки, Орлика, Маячки, а полтавський
полков¬ник В. Кочубей збільшив залогу Цари¬чанки. Але прорив відбувся в
іншому місці. На початку січня 1737 р. кримсь¬кий хан Феті-Гірей,
зібравши 17000 кримських татар, перейшов Дніпро непо¬далік Казикермена.
Дочекавшись при¬єднання 20000 буджацьких, ногайських, білгородських
татар, хан вирушив на північ і 12 лютого форсував Дніпро по¬руч м.
Келеберда (Полтавський полк). 13 та 14 лютого татарські війська
просу¬нулись на 50 верст вглиб Гетьманщини між річками Псел та Ворскла,
винищую¬чи населені пункти та захоплюючи ясир. Відчайдушна спроба
генерала Леслі, який з двома сотнями драгун намагався перет¬нути шлях
татарам, коштувала життя йому та його загону. Гадяцький полков¬ник Г.
Грабянка був вимушений замкну¬ти ворота Гадяча, сподіваючись за стіна¬ми
пересидіти татарську загрозу. Напев¬но, йому було прикро згадувати, що
10 лютого він відрядив 1019 козаків з гадяцьким полковим суддею М.
Штишевським до Дніпра і тепер був не в змозі захистити свій полк [99,
арк. 2; 384, с. 346].

ГВК до¬відалася про напад противника від Г. Грабянки та миргородського
полков¬ника В. Капніста. Одним з перших було знищено с. Шиповка,
Остапівської сотні Миргородського полку. Керуючий спра¬вами ГВК А.
Безбородько негайно повідомив І. Барятинського і цього ж дня до кожного
полку виїхав гонець з указом, який ви¬магав від полкової старшини та
козаків протягом доби вирушити в похід. У розпорядженні ГВК на цей час
було близько 100 козаків Глухівської сотні та надвірна корогва (80
козаків). Генеральний осавул Ф. Лисенко з цими козаками негайно вирушив
до Ворскли, в його команду було включено полтавсь¬кого полкового осавула
І. Левенця [50, арк. 41; 100, арк. 2-4].

Про¬те швидкоплинність татарського нападу зробила непотрібною
мобілізацію ко¬заків . Хан 15 лютого відступив за Дніпро, але ще до 5
березня перебував в повній готовності загін Ф. Лисенка. Втрати
Гетьманщини від набігу були відчутни¬ми, перш за все, для Полтавського
полку, з якого 106 чоловік вбили, а 4296 захопи¬ли в полон.
Миргородський полк втра¬тив 6 чоловік вбитими та 627 полонени¬ми.
Татарська і турецька сторони були схильні перебільшувати успіх набігу, а
турецький історик Субхе писав про десятки тисяч полонених [385, с. 129;
530, с. 61].

Досить нервовими для військ в Геть¬манщині та Слобожанщині виявились
січень-лютий 1738 р. У розвідувальній інформації, яка поступала до
генерал-аншефа Румянцева, стверджувалось, що кримський хан Менглі-Гірей
II з Буджацькою, Ногайсь¬кою, Кримською ордами (близько 100000 чол.) та
4000 турок здійснить похід на Гетьманщину. Сам О. Румянцев планував 11
січня 1738 р. вирушити до Переволочни, щоби звідти керувати захода¬ми по
налагодженню охорони кордонів. Інформація О. Румянцева дублювалась
по¬відомленнями генерал-лейтенанта Дуклуса зі Слобожанщини [144, арк. 2;
244, арк. 16].

ГВК на¬рядила в похід генерального осавула Ф. Лисенка, який отаборився в
Гадячі і відслідковував появу татар. Ф. Лисенку, як і на початку 1737
р., довелося діяти терміново, але зараз під його коман¬дуванням
зосередилися досить значні сили. Вирушаючи з Глухова, він мав у своєму
розпорядженні 7 бунчукових то¬варишів, 41 жолдака, 72 козака з надвірної
корогви (ротмістр П. Кулюба), 45 регу¬лярних козаків (сотник М. Мороз).
На марші до нього приєдналися 6 засейменських сотень Ніжинського полку:
Глухівська (сотник Ф.Уманець) – 580 козаків, Кролевецька (сотник К.
Генваровський) – 90 козаків, Новомлинівська (сотник І. Шишкович) – 144
козака і посполитих, Королівська – 54 козака і 41 посполитий, Ямпільська
(сотник М.Одоманський) – 87 козаків і посполитих, Воронізька -236
козаків і посполитих. У Гадячі до гене¬рального осавула приєдналися
гадяцький полковник Г. Грабянка, з полкової старшини – обозний П.
Борзаківський, осавул О. Бугаєвський, хорунжий І. Донченко, а також 7
дійсних сотників та 18 значкових товаришів. Всіх козацьких чинів
Гадяцького полку у Ф. Лисенка було 527 та ще 63 посполитих. Таким чином
на 4 січня 1738 р. в його команді перебува¬ло 1987 чоловік, підсилених 6
гарматами Генеральної артилерії [125, арк. 2-7].

За пропозицією генерал-аншефа Румянцева 15 січня ГВК прийняла рішення
про виступ до кордону ще одного загону, очоленого цього разу генеральним
хорунжим Я. Горленком. Останньому належало включити до своєї команди
Ніжинський (крім засейменських сотень) та Прилуцький полки і чекати від
О. Румянцева інструкцій. Загін Я. Горленка комплектувався досить
складно. 15 січня 1738 р. Прилуцька полкова канцелярія отримала з ГВК
наказ у 24-годинний термін вируши¬ти до кордонів по Дніпру. Полковник Г.
Ґалаґан, посилаючись на хворобу, спо¬дівався обмежитися відрядженням
незначної кількості козаків з прилуцьким полковим осавулом М. Мовчаном.
Після кількох по¬переджень з ГВК та від Я. Горленка справа трохи
пожвавилась. Але ключове слово тут “тро¬хи”, оскільки після всіх
попередніх відряджень (останнім було відрядження 500 козаків в редути по
Дніпру) Прилуць¬кий полк був не в змозі виставити більш-менш прийнятне
число козаків. До Я. Гор¬ленка вирушили Григорій Ґалаґан (за пол¬кового
командира), полковий обозний М. Огронович, полковий осавул М. Мовчан та
180 козаків (з яких 34 були без зброї) [144, арк. 2, 6, 7-12; 304, арк.
1, 3, 5].

Генеральний хорунжий мав не менші проблеми з Ніжинським полком.
Над¬іславши до Ніжина вимогу прямувати на Переяслав, Я. Горленко отримав
відпо¬відь від полкового писаря І. Кужчича, який інформував, що полковий
обозний І. Величковський з козаками вирушив в похід ще 12 січня. Наказ
генерального хорунжого І. Величковському був пере¬адресований, але
останній звітував, що вирушив в похід за ордером О. Румянцева і отримав
указ ГВК йти до Я. Горленка вже на марші. І. Величковський доповів про
все генерал-аншефу Румянцеву і Я. Горленко вимушений був пого¬дитись з
втратою ніжинців. Цікавою є тональність листування між Я. Горлен¬ком та
І. Величковським. Генеральний старшина, схиляючи голову перед нака¬зами
російського генерала, все ж дорікав ніжинському полковому обозному за
те, що останній не приєднався до козацької команди. До речі, у Я.
Горленка намага¬лися забрати і Прилуцький полк. Г. Ґалаґан отримав
декілька гнівних ордерів ге¬нерал-майора Хрущева, який вимагав переходу
прилучан під його командуван¬ня. На початку лютого ГВК розіслала в усі
пол¬ки указ з пропозицією козакам і поспо¬литим вирушати до Дніпра для
відбиття можливого нападу татар. Команди Ф. Лисенка та Я. Горленка
перебазува¬лися до Лубенського полку в м. Соколки та Говтва, причому Я.
Горленко, як мо¬лодший за рангом, мав підлягати нака¬зам генерального
осавула [144, арк. 21, 27, 29-30, 42, 58, 82-83, 85]. 17 лютого 1738 р.
лубенський полковник П. Апо¬стол, залишаючи територію свого полку під
захистом козаків Ф. Лисенка та Я. Горленка, вирушив з 1000 шабель на
південь до Китайгорода [149, арк. 2].

Ймовірно, що комплекс заходів по охо¬роні кордонів вплинув на рішення
Менглі-Гірея ІІ про місце прориву. 6 лютого 1738 р. кримський хан з
40000 татар, пере¬правившись через Ганчул та Вовчі Води, підійшов до
Української лінії. Про по¬дальші події до ГВК доповів чернігівський
полко¬вий осавул М. Мокрієвич. Татари спро¬бували прорвати кордон між
Ізюмом та Співаковкою, але були зупинені та відки¬нуті у степ.
Фельдмаршал Мініх особисто очолив пере¬слідування, проте далі Самари
взимку йти не ризикнув, доручивши переслідування противника запорожцям.
Внаслідок відбиття татарського нападу 4 березня козаки генерального
осавула Ф. Лисенка та генерального хорунжого Я. Горленка були розпущені
по домівкам [144, арк. 93; 150, арк. 2; 384, с. 465-468].

Черговий тривожний похід було здійснено у вересні-жовтні 1738 р. Йому
передувала звістка, що татарські війська переправляються через Дніпро
неподалік Кодака. ГВК розіслала в усі полки наказ на протязі доби
вирушити в похід. Цікаво, що Гадяцький полк вирушив до лінії на ви¬могу
генерала Трубецького ще до того, як 31 серпня отримав указ з ГВК. Інші
полки (наприк¬лад, Переяславський та Чернігівський) от¬римали укази ГВК
2 вересня [152, арк. 2]. Не обходилося без плутанини. Чернігівський
полковник В. Ізмайлов отримав одночасно 2 накази, які суперечили один
одному. ГВК вимагала нарядити козаків до фортеці Св. Іоанна, а генерал
Леонтьєв пропонував прикрити Київ та кордони свого полку. ГВК прийняла
“соломонове” рішення, запропонувавши козаків півден¬них сотень нарядити
на Українську лінію, а інших – залишити для захисту кордонів полку [127,
арк. 2; 152, арк. 14].

Мобілізованих козаків розділили на 2 частини. П’ять полків
(Чернігівський, Стародубський, Гадяцький, Ніжинський (засейменські
сотні), Прилуцький) увійшли до команди генерального обозного Я.
Лизогуба. Ще п’ять (Київський, Лу¬бенський, Миргородський, Полтавський,
Переяславський) та частина Ніжинсько¬го полку отримали окремі завдання.

Команда генерального обозного Я. Лизогуба розташувалася в фортеці Св.
Іоанна на Українській лінії. Сам Я. Лизогуб прибув на лінію 22 вересня
1738 р. і прийняв командування над Чернігівським (командир – полковий
осавул С. Леонтович, 380 козаків та 357 посполитих) і Гадяцьким
(командир –зн. т. В. Яворський, 308 козаків) полками. 30 вересня до
фортеці Св. Іоанна прибули 613 козаків засей¬менських сотень Ніжинського
полку з осавулом Генеральної артилерії С. Карпекою [152, арк. 98-99].
Трохи пізніше до генерального обозного приєдналися Стародубський
(командир – зн. т. М. Юркевич, 320 козаків) та Прилуцький пол¬ки
(командир – полковий суддя Я. Огронович, 497 козаків і посполитих) [152,
арк. 216, 258].

З інших полків свою територію поки¬нув тільки Київський, 921 козак і
поспо¬литий, козаки якого з б. т. Д. Рубцем охороняли кордони
Переяславського полку, допомагаючи команді Переяславського полковника М.
Богданова (кількісно її склад не відо¬мий). 754 козака Миргородського
полку знаходились в с. Власівка, а Лубенський полк прийняв одразу 2
команди. В пол¬ковому місті перебувало 557 козаків – ніжинців з
полковником І. Хрущевим , а лубенська старшина (полковник П. Апо¬стол і
хорунжий Ф.Зарудний) з 2399 ко¬заками і 431 посполитим розташувалися на
кордоні, в Чигириндубровській сотні [152, арк. 62, 263].

Козаки перебували в тривожному стані до середини жовтня 1738 р., коли О.
Румянцев врешті наважився розпустити їх по домівках, так і не
дочекавшись напа¬ду. Незначна кількість людей залишилась в фортеці Св.
Іоанна для патрулювання, причому Я. Лизогуб навіть образився, коли
голова ПГУ О. Румянцев забув звільнити його від обов’язків командира
такого незначного загону. ГВК, звичайно, прислухалася до аргументів
людини, яка обіймала найвищу на той час серед українських старшин посаду
і Я. Ли¬зогуб міг вирушити додому [152, арк. 155-156]. Цікаво, як діяла
на самолюбство Я. Лизогуба ситуа¬ція, в якій він, генеральний обозний,
ви¬мушений просити дозволу покинути ко¬манду в сотню шабель?

Початок 1739 р. був знову затьма¬рений повідомленнями розвідки про намір
татар здійснити похід на Україну. На дея¬кий час Б. Мініх навіть був
вимушений відкласти свій від’їзд до Петербурга, про¬те наприкінці січня
все таки відбув. Фель¬дмаршал Лассі вже після від’їзду Б. Мініха
до¬повідав до Кабінету Міністрів, що татар помічено біля Тора та Дніпра
і варто чека¬ти спроби прорвати кордон по Дніпру на півдні Гетьманщини.
25 січня 1739 р. ГВК наказала усім полкам вирушати на захист кордону.
Певний час панувала тиша і лише 15 лю¬того загін татар перейшов Дніпро
між селами Власівка і Городище Миргородського пол¬ку. На зустріч їм
вирушив генерал-майора Бахметьєв з Кременчука, проте раніше встигли
компанійці полковника Часника та козаки Миргородського і Лубенського
полків (командир – миргородський пол¬ковник В. Капніст). В. Капніст,
оцінивши сили татар, частиною своїх козаків відрізав їх від Дніпра.
Татарські війська були роз¬биті, лише частині вдалося вирватися за
Дніпро. В погоню за ними нарядили загін у 1400 шабель з компанійців,
запорожців та козаків Полтавського полку, проте ус¬піху ця експедиція не
мала. В бою, за різни¬ми оцінками, було вбито від 1000 (Я. Мар¬кевич) до
4000 (В. Капніст) татар. Одно¬часно з проривом на території
Мирго¬родського полку були атаковані війська неподалік Китайгорода та
Усть-Самари, Однак, і тут спроби прорвати кордон були марними. Найбільше
відзначилися в под¬іях лютого 1739 р. козаки Миргородсь¬кого полку на
чолі з полковником В. Капністом, якому О. Румянцев висловив подяку
імператриці за вірну службу [326, с. 47, 109, 257; 332, с. 53, 57; 477,
с. 111].

Здатність козаків виконувати поставлені завдання під час походу залежала
не тільки від їхньої кількості. Багато важили досвід, озброєння,
наявність доброго коня. Російські командуючі неодноразово висловлювали
претензії з приводу стану козаків, які вирушали до головних армії,
наприклад генерал-аншеф Вейсбах 5 серпня 1735 р. так характеризував
більшість гетьманців, які прибули в м. Кишеньки: ” …самые неимущие, у
них не только ружей, но и седел нет, многие из ребят, а старшина почитай
вся наказная, которая от мужиков не отличается” [321, с. 310]. Схожі
думки висловлював фельдмаршал Мініх, підбиваючи підсумки участі
гетьманців в Кримському (1736) поході: “…многие слабые и безоружные, и
не прямые казаки, а наемники, а полковников и старшины почитай никого не
было, но большей частью были наказные. В той кампании оные казаки, не
имея над собой добрых командиров, в великой неисправности и безпорядке
находились” [366, с. 243-244]. Фельдмаршал Лассі, вимагаючи від ГВК
заміни небоєздатних козаків, давав їм таку характеристику: “…казаков в
команду …явилось много старых и малолетних, худоконных и худооружных”
[323, с. 342].

Скарги генералітету, потрапляючи до Кабінету Міністрів, перетворювались
на суворі догани, які отримували керівники ГВК. Ця установа, в свою
чергу, погрожувала полковій старшині санкціями за поганий стан козаків.
Цікавими є пояснення старшини, які дозволяють зрозуміти причини такого
жалюгідного становища гетьманців. Відсутність коней була викликана тим,
що їх забирали регулярні полки. Так, гадяцький полковник Г. Грабянка у
квітні 1736 р. писав генеральному хорунжому Я. Горленку про причини
своєї затримки: “…великоросийские полки в козаков полку в наряжених в
поход коней в подводу позабирали” [68, арк. 2]. У звіті Ніжинського
полку (березень 1736 р.) подано аналогічні пояснення того, що на цей час
було відряджено тільки другу полкову та Новомлинівську сотні [46, арк.
33-34]. Під час перевірки представниками ГВК у 1737 р. чернігівська та
переяславська старшина знову вказувала на самоуправство регулярних
полків [90, арк. 61-63]. Те ж саме робив полтавський полковник В.
Кочубей у березні 1738 р.[146, арк. 6].

Крім того, відсутність коней пояснювалася втратами під час походів, бо
нестача води та кормів призводила до того, що козак, який навесні вийшов
з двома конями, міг повернутися пішки. Про це йдеться в звітах
Переяславського та Київського полків у 1737 р. [139, арк. 2-3], а також
в листі В.Кочубея до ГВК у 1738 р. [146, арк. 6].

Нестача добре озброєних та досвідчених козаків була викликана тим, що
командири довго не відпускали таких вояків, і тому вони не встигали
повернутися до початку нового походу. Такі випадки траплялися з 1737 р.
До цього додавалося те, що регулярні полки використовували козаків як
погоничів [68, арк. 2; 90, арк. 61-63]. Окремо варто зауважити, що часто
козаки тікали від служби. Про це до ГВК писав гадяцький полковий писар
І. Ситенський у квітні 1738 р., доповідаючи про 2000 втікачів [146, арк.
23]. Роком пізніше полтавський полковий обозний І. Левенець недорахував
1506 козацьких дворів у своєму полку. Останню цифру не можна пояснити
тільки втечами, вона включає в себе також козаків, які загинули в боях
[106, арк. 3].

Гетьманці, відриваючись на довгий час від господарства, були не в змозі
забезпечити себе всім необхідним. Це значно знижувало їхню боєздатність.
Не принесли бажаного результату і зусилля російського уряду, спрямовані
на виокремлення групи заможних козаків, які б несли на собі основний
тягар воєнної служби. В умовах тривалих походів, не отримуючи платні, ці
виборні козаки швидко ставали незаможними. Щорічно уряд, враховуючи
реальну ситуацію, зменшував норму набору гетьманців до діючої армії.
Проте такі заходи не були ефективними, бо продовжувалось використання
козаків на різних допоміжних роботах. Проведення мобілізацій під час
російсько-турецької війни 1735-1739 рр. продемонструвало, що масове
залучення козаків до воєнних походів з одночасним використанням
території лівобережних полків як основної бази діючої армії, виявилось
неможливим

Аналіз бойової активності лівобережних козаків у далеких походах
1735-1739 рр. дозволяє поставити під сумнів усталені підходи до цієї
проблеми, які пропонують російська та українська історіографія. З одного
боку, твердження про абсолютну небоєздатність лівобережних полків, які
ґрунтуються на оцінках Б. Мініха та Х. Манштейна, виглядають дуже
суб’єктивними. Їх корені варто шукати у ставленні російських
офіцерів-сучасників до гетьманців, у другорядності лівобережних полків
щодо регулярних. З іншого боку, не можна розглядати армію фельдмаршалів
П. Лассі та Б. Мініха як російсько-українську в плані рівнозначності цих
частин. Ані кількісно, ані якісно українські частини не могли
конкурувати в означений період з регулярною армією. Лівобережні козаки
протягом війни брали участь у наступальних та оборонних боях. Проте по
справжньому вони проявили себе у тих видах бойової активності, для яких
найкраще придатні нерегулярні частини легкої кавалерії – розвідка, рейд
тилами противника, нанесення відволікаючого удару, демонстрація. Вдало
використовував ці козацькі якості фельдмаршал Лассі, довіряючи
лівобережному корпусу самостійні дії на території Криму. Фельдмаршал
Мініх, внаслідок несприйняття гетьманців як самостійної воєнної сили,
почав доручати їм такі завдання лише під час Хотинського (1739) походу.
Не варто, однак, і перебільшувати боєздатність лівобережних полків.
Гетьманці потребували допомоги з боку регулярної армії. Кількість,
виучка та озброєння гетьманців не дозволяють трактувати їх як
самодостатню силу.

Населення Гетьманщини розглядалося російським командуванням як джерело
безоплатної робочої сили під час війни, причому до проведення робіт
залучалися не тільки козаки, а й селяни та міщани. Зміцнення укріплень
фактично не припинялося протягом всієї війни. Виснаження населення під
час цих робіт бралося до уваги головами ПГУ, які намагалися знизити
норми мобілізацій, запропоновані вищим військовим командуванням.
Реакцією на надмірні вимоги стали перш за все втечі.

Ближні походи лівобережних козаків для планової охорони кордону
демонструють ті ж тенденції, які вже відзначалися при розгляді
проведення фортифікаційних робіт. Найголовніше, що планування
чисельності людей на кордоні, особливо у розпал війни, виходило з
апріорних уявлень генералітету про те, що чим більше там буде людей –
тим краще. Мобілізаційні можливості Гетьманщини почали враховуватися
лише наприкінці війни. Але і тут військові знаходили можливість під
маркою “нагальної потреби” вимагати і отримувати додаткові козацькі
команди на кордон, нехай навіть вони були мало боєздатні. Відсутність
вчасної зміни та тривала служба у відриві від обжитих районів
виснажувала лівобережних козаків.

В тривожних походах козаки діяли як з’єднаннями, під командуванням
гене¬ральних старшин, так і окремими полко¬вими командами. Не варто
перебільшу¬вати ступінь самостійності козацьких військ. По-перше, вони
підлягали рос¬ійському офіцеру, який відповідав за кон¬кретну ділянку
кордону. По-друге, до¬сить часто козацьку команду розпорошували по
різних місцях і її командир зали¬шався лише з гучним титулом.

Значні проблеми спостерігали¬ся під час мобілізації для тривожних
походів. Головною причи¬ною цих ускладнень слід вважати неврахування
можливостей полків. Хоча в 1738 р. було зроблено докладну рев¬ізію,
російський генералітет зважав не на можливості, а на потреби. Постійні
ви¬рядження козаків на роботи та планову охоронну службу призводили до
того, що старшина іноді фізично не в змозі була вирядити виборних чи
підпомічників в тривожний похід, оскільки їх на території полку
залишалася мізерна кількість. Не треба скидати з рахунку й ухиляння
ко¬заків від мобілізації, з яким старшина не завжди могла упоратись.
Крім того, дійсна старшина найчастіше вирушала влітку в похід з арміями
фельдмаршалів Лассі та Мініха, вимушено доручаючи полкове правлін¬ня
людям, які не мали досвіду. З 1737 р. нормою стає практика залучення до
охо¬рони кордонів не тільки козаків, а й міщан та селян. Відчувши згубні
для еко¬номіки наслідки такого рішення, ГВК з вересня 1738 р.
намагається обмежити вико¬ристання селян.

Складно оцінювати ефективність тривожних походів. Звичайно, велика
кількість людей відривалася від господар¬ства, іноді за фальшивою
тривогою. В той же час комплексні заходи по охороні кордонів, частиною
яких були тривожні походи, не дозволили противнику під час війни
1735-1739 рр. більш-менш тривалий час перебувати на території
Гетьманщини чи Слобожанщини.

Висновки

Проведений історіографічний аналіз показав, що спеціально участь
лівобережного козацтва в російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. не
розглядалася, а проблема вивчення еволюції козацтва як військового стану
через призму війни не ставилася. Козацтво у 1730-х рр. і його участь у
бойових діях розглядалися лише в контексті інших тем – політики Росії
щодо Гетьманщини, військової історії Росії, дипломатичної історії,
військового мистецтва козацтва, економічної історії Гетьманщини тощо.

Джерельна база дослідження є репрезентативною і дозволила розв’язати
поставлені завдання. Більшість документів вводиться до наукового обігу
вперше. Найінформативнішими відносно теми є фонди ЦДІАУК. Йдеться, перш
за все, про фонд ГВК (ф.51) та ГВПК (ф. 1501), які містять матеріали про
мобілізації козацьких полків, участь гетьманців у бойових діях, охорону
кордонів, матеріальне забезпечення. Унікальним є фонд 1560 – Канцелярія
наказного гетьмана у Кримському поході Я. Горленка. За документами цього
фонду чітко простежуються відносини між командиром козацького корпусу та
вищим російським генералітетом, маршрут війська у 1736 р. і т. ін. Менш
інформативними є деякі фонди полкових та сотенних канцелярій (63, 64, 98
та ін.). На цьому тлі вирізняється комплекс документів Шептаківської
сотні Чернігівського полку (фонд 64, справи 690-975), який дозволяє
досить повно судити про життя сотні під час війни. Найважливішим у
зібранні ІР НБУ стали матеріали колекції О. Лазаревського, які багато в
чому сприяли персоніфікації подій війни. Перш за все, йдеться про
документи, які фіксують службу козацьких старшин. Ставлення
представників цієї верстви до війни відбиває їхнє приватне листування.

“Козацька проблема” постала в контексті відносин між Російською та
Османською імперіями. Як Росія, так і Туреччина з союзниками звертали
увагу на три складові цієї проблеми – запорозьке козацтво, гетьмана –
емігранта П. Орлика та Гетьманщину. Активно діючими були перші дві
складові, і, якщо Туреччина прагнула утворення єдиного антиросійського
угруповання, створеного з прибічників П. Орлика та запорожців, то
зусилля Росії були спрямовані на повернення січовиків до своєї сфери
впливу, а згодом на утримання запорожців під російською протекцією та
нейтралізацію впливів П. Орлика серед козаків.

На перший погляд Гетьманщина у цій боротьбі не грала суттєвої ролі і не
виявляла рис суб’єкта міжнародної політики. Джерела не містять свідчень
щодо планів лівобережних старшин використати воєнну ситуацію для зміни
статусу Гетьманщини. Проте аналіз дій Російської та Османської імперій
дозволяють стверджувати, що радикально змінитись розклад сил у регіоні
міг би за умови орієнтації Лівобережної України на Туреччину. Ані
позиція Запорозької Січі, ані дії П. Орлика не могли суттєво вплинути на
ситуацію на чорноморському напрямку російської експансії. Водночас
ймовірна координація антиросійських зусиль запорожців та П. Орлика
створювала можливість для дестабілізації ситуації в Гетьманщині, давала
змогу проводити активну антиросійську агітацію, що в умовах неминучих
воєнних труднощів було небезпечно для російського уряду. Такий погляд на
проблему дозволяє пояснити увагу російського уряду до дій П. Орлика,
який не мав у своєму розпорядженні воєнних сил. Також стає зрозумілим
поблажливе ставлення до поведінки запорожців, яке неможливо пояснити
лише реальною значимістю січовиків для регулярної армії.

Після закінчення російсько-турецької війни 1735-1739 рр. позиція
українців у міждержавних переговорах не враховувалася. Козаки виступали
як консультанти з певних прикордонних питань та робоча сила, за
допомогою якої втілювалися рішення сторін щодо розмежування кордону.

Забезпечувати лояльність Гетьманщини мусив комплекс заходів. Відзначимо,
що традиційно велика увага приділялася недопущенню контактів
лівобережної старшини з представниками П. Орлика. Після початку
російсько-турецької війни 1735-1739 рр. втілення такої політики
полегшувалося комплексом проти – шпигунських заходів, припиненням
торгівлі з Османською імперією та жорстким контролем за прибулими на
прикордонних форпостах. Важливим елементом контролю за старшинською
лояльністю став перехід права земельного пожалування до виключної
компетенції Петербурга.

Впевненість російського уряду стосовно своїх позицій на Лівобережжі
проявилася у забороні виборів гетьмана та інших кроках, які обмежували
автономію Гетьманщини. Можна констатувати розбіжності у ставленні до
Гетьманщини з боку воєначальників та урядових чинників. Військові
вважали себе повноправними володарями краю, які не мусять рахуватися з
місцевими особливостями чи зважати на думку населення, в тому числі
козацької старшини. Реквізиції та примус щодо козаків, селян та міщан
пояснюється, перш за все, міркуваннями доцільності. З іншого боку,
російський уряд та його уповноважені намагалися проводити більш виважену
політику. Стосовно старшин, крім механізмів контролю, застосовувалися
механізми заохочення за вірну службу – кар’єрне просування, земельні
надання тощо. Уряд уникав репресивних заходів, які могли б викликати
гучний суспільний резонанс. Заборона реквізицій, нехай не втілена в
життя, мусила схиляти мешканців лівобережних полків до політики Кабінету
Міністрів.

Аналіз становища окремих категорій лівобережного козацтва засвідчив, що
правовий статус урядової старшини, на відміну від значного військового
товариства та рядового козацтва, не зазнав змін. Російський вплив на цю
групу мав швидше механічний характер і був пов’язаний з забороною
виборів гетьмана або призначенням на старшинські посади, в тому числі
росіян, що протягом 1735-1739 рр. знаходилося в руках голови ПГУ та,
рідше, залежало від російських воєначальників. Влада в умовах війни
вимагала виснажливої служби і не сприймала пояснень стосовно
неможливості її виконання. Існувала мобілізаційна норма, яка вимагала
виходу в далекий похід не менше ніж 50% урядової старшини. Якщо до цього
додати ближні походи, то стає зрозумілим, наскільки інтенсивною була
служба цієї категорії старшини.

Смерті, хвороби та відставки призвели до того, що протягом війни та
одразу після закінчення старшинський корпус значною мірою оновився
персонально. Умовами, які забезпечували отримання посади, були вірність
Російській імперії, спроможність виконання посадових обов’язків, зв’язки
серед високопосадових старшин та російських генералів. Воєнні обставини
збільшили вагу особистої хоробрості і ретельного виконання обов’язків
під час походів як підстави для призначення на посаду.

Російсько-турецька війна 1735-1739 рр. підкреслила поєднання цивільної
та військової складових влади козацької старшини. Найбільший тягар
власне військових обов’язків несли полковники, обозні , осавули, меншою
мірою – хорунжі. Найменше далекі походи зачепили суддів та писарів.
Проте в разі потреби старшини цих рангів вирушали в далекий похід або
очолювали козацькі відділи під час ближнього походу.

Значне військове товариство зазнало реформування у 1730-х рр.
Найголовніше, змінилося трактування цієї категорії козацького стану.
Російський уряд вважав їх не стільки заслуженими, значними козаками, чий
ранг підкреслює винятковість на тлі інших категорій, скільки офіцерами,
які мусять нести певний обсяг служби з наявних маєтків. Цікаво, що право
на землі забезпечувалося цією службою, однак її обсяг не залежав від
розміру маєтку.

Наявність значної кількості привілейованих старшин з дещо невизначеним
статусом не вкладалася у регулярне мислення російських чиновників. Це
призвело до низки розслідувань з приводу підстав, які давали право
козакові на певні привілеї. Значно зменшилась під час війни кількість
військових товаришів. Очевидно, уряд волів мати справу з бунчуковими або
значковими товаришами, не розуміючи доцільності існування ще однієї,
проміжної, категорії. Стосовно бунчукових товаришів окремого указу не
видавалося, влада обмежилась з’ясуванням законності універсалів, які
підтверджували чин, та залученням бунчукових до реальної служби.
Кількість значкових товаришів визначалася імператорським указом, а
надання цього статусу передавалося з полкового рівня на рівень ГВК.

Суттєвими були реформи, яких зазнало рядове козацтво. Поділ 1735 р. на
виборних та підпомічників засвідчив глибоку кризу козацтва як військової
сили. Це було пов’язано, перш за все, з суперечливою становою природою
козацтва, яке поєднувало в собі риси “людей меча” та “людей праці”.
Безперервні фортифікаційні походи, які не приносили військової здобичі,
виснажили більшу частину козаків економічно. Реформа 1735 р. зафіксувала
втрату значною кількістю лівобережних козаків якостей “людей меча”,
попри те, що офіційно вони зберегли більшість козацьких прав.

Бойові дії 1735-1739 рр. показали неефективність реформи. Відмова уряду
виплачувати козакам жалування під час походу після 1735 р., виснажливе
самозабезпечення всім необхідним, нерозуміння з боку чиновників того, що
козак не може щороку виходити в похід, призвели до зубожіння переважної
більшості рядових козаків, що чітко відзначено в ревізьких книгах. Все
це безпосередньо відбилось на боєздатності лівобережних полків, а спроби
у 1738 р. поповнити лави виборних звелися до переведення до цієї
категорії тих, хто раніше був записаний як підпомічник. Якщо в 1736-1738
рр. за кількісними показниками Гетьманщина в цілому виконувала
мобілізаційні плани уряду, то спорядження козацького контингенту,
починаючи з 1737 р., було вкрай незадовільним. У 1739 р. лівобережні
полки фактично зірвали мобілізацію для Кримського походу.

Лівобережні полки протягом війни брали участь як в далеких, так і в
ближніх походах, залучаючись до відбиття татарських нападів, планової
охорони кордонів, фортифікаційних робіт. Вивчення участі лівобережного
козацтва у бойових діях російсько-турецької війни 1735-1739 рр. залишає
у дослідника низку суперечливих вражень. З одного боку, перед початком
фактично кожної кампанії лівобережні полки мали некомплект особового
складу або невідповідність спорядження існуючим вимогам. Їхні дії під
час походів сучасниками часто оцінювалися зневажливо, вони
використовувалися на допоміжних роботах і обслуговували потреби
регулярної армії. Проте за умови постановки перед гетьманцями бойової
задачі, яка відповідала особливостям козацтва як роду військ, вони
найчастіше з успіхом виконували її. Коли ж йдеться про участь в окремих
операціях добровольців, то їхні дії можна оцінити як високоефективні.

Вплив суб’єктивного чинника на ефективність використання лівобережного
козацтва у боях 1735-1739 рр. був великим. Особисте ставлення
фельдмаршалів до гетьманців обумовлювало способи їх використання як
бойової сили. Для Б. Мініха вони були небоєздатною масою, яка мусила
рити окопи, охороняти обоз та ходити в караули. Натомість П. Лассі
довіряв гетьманцям розвідку, дії в авангарді та відриві від основних
сил, фальшиві демонстрації, призначені для відволікання уваги
противника, рейди вглиб його території, які козаки успішно виконували.
Невипадковість цього підтвердили дії лівобережних козаків під час
Хотинського (1739) походу, коли Б. Мініх наважився довірити їм рейди
тилами противника, що й було блискуче виконано.

Документи засвідчують, що значна частина старшин не бажала воювати.
Відмови могли обумовлюватися різними причинами – станом здоров’я (це
спостерігалося найчастіше), участю у діяльності різноманітних комісій,
несправедливістю рішення вищої інстанції щодо призначення у похід саме
цього старшини. При цьому старшини не бажали йти у відставку,
демонструючи таким чином поступове забуття того, що їх влада опирається,
перш за все, на “шаблю” і що всі переваги високого становища
обумовлюються військовою службою. Очевидно, у старшинській свідомості
серед переліку якостей, які складають ідеал поведінки, війна вже не була
обов’язковою. Промовистим є обурення деяких бунчукових товаришів з
приводу того, що частина з них не воює. Підставою цього обурення була не
апеляція до того, що козаку ганебно уникати війни, а лише незадоволення
хитрістю товаришів, яка спричиняла надмірне навантаження на тих, хто не
зумів ухилитись від військової служби.

Символічними є нечисленні виключення з-поміж загальноприйнятого в
старшинському середовищі ставлення до війни. Прилуцький осавул М.
Мовчан, один з найстарших за віком старшин, очолював загони гетьманців
(в тому числі й такі, які діяли у відриві від основних сил) протягом
російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Все життя цієї людини, з самої
молодості, пов’язано з війною. Як свідчить його записна книга, рідко
який рік обходився без походу. Очевидно, його ставлення до своїх
старшинських обов’язків сформувалося ще в іншу епоху, в другій половині
XVII ст. І саме таке ставлення дозволяло доручити М. Мовчану
відповідальні завдання, оминаючи довірою більш молодих та, теоретично,
більш енергійних.

Стрімкий кар’єрний зріст В. Капніста пов’язаний з бойовими діями
1735-1739 рр. Його активність, націленість на результат, вміння повести
за собою людей принесло ізюмському сотнику миргородське полковництво.
Середовище лівобережної старшини не зуміло у 1730-х рр. висунути такого
лідера і чужий, прибулець з-за кордону, продемонстрував якості, властиві
психології “людини меча”. Не варто вважати, що В. Капністом рухали
виключно меркантильні мотиви. Наприклад, значно пізніше, в битві під
Ґрос-Єґерсдорфом, бригадир слобідських полків і немолода людина, В.
Капніст повів своїх козаків у відчайдушну атаку, відволікаючи увагу
прусської кавалерії від загрожених позицій регулярної російської армії.
Раціональними спонуками такий вчинок цього військовика, який призвів до
його загибелі, пояснити важко.

Фактична відсутність енергійних військовиків у середовищі старшини
Гетьманщини співпадає з ситуацією, характерною для рядового козацтва.
Крім погіршення економічного становища козацтва, яке не сприяло високим
бойовим якостям, можна виділити ще низку факторів, зокрема зміну
характеру війн у XVIII ст. та домінування регулярних армій на
європейських театрах бойових дій. Це важливо з огляду на те, що у XVIII
ст. козаки самі перетворюються на складову регулярної армії, тоді як у
другій половині XVII ст. вони взаємодіяли переважно з військами,
нерегулярними за своєю природою. У порівнянні з регулярними частинами
козацтво програвало. Риси “людини меча”, характерні для козака
попередніх епох, втрачали у XVIII ст. свою значимість. Тепер армією
рухав швидше “обов’язок”, аніж “честь”.

Крім того, у гетьманців фактично не існувало традиційних джерел
забезпечення реєстрового козацтва – “стацій”, “леж” і т. ін.Усвідомлення
свого особливого призначення все ще притаманне козацтву, але ставлення
гетьманців до обов’язку суспільства “годувати” їх відрізняється від
уявлень реєстровців польської доби. Від початку свого формування
лівобережне козацтво було більш орієнтоване на господарювання, оскільки
значну частину його становили вихідці з селянства та міщанства.

З 1735 р. припиняються також грошові виплати з державної скарбниці, а
можливість отримати військову здобич на ворожій території з’являється
лише під час війни, причому і цей шлях міг бути обмежений, як це сталося
у 1739 р., під час маршу Правобережною Україною.

На відміну від гетьманців, запорожці зберігають хлібне і грошове
жалування, а прикордонне положення Січі давало можливість для
козакування та гайдамакування у Кримському ханстві та Речі Посполитій,
що сприяло більш тривалому збереженню військового стилю життя. В
Гетьманщині у XVIII ст. змінюється поняття про спосіб життя козацтва, а
в структурі “козацького хліба” на перший план в виступають прибутки від
господарської діяльності. Це наближало більшість гетьманців до селянства
та міщанства, оскільки в нових умовах лівобережний козак мало чим
відрізнявся від гречкосія. Розмивання поняття лицарського стану на
Лівобережжі відбувалося доволі просто ще й через глобальний характер
“покозачення” за часів Хмельниччини. Відсутність станової замкненості
лівобережного козацтва, відносна легкість переходу з козацького до інших
станів і навпаки, не дозволила створити чіткого усвідомлення себе як
“людей меча”, що могло би стати на заваді “оселяненню” козацтва в нових
умовах.

Проте російсько-турецька війна 1735-1739 рр. дозволяє простежити
“реанімацію” в умовах бойових дій певних рис, властивих козацтву як
військовій спільноті. В умовах походу застосовувалися принципи
старшинського самоуправління, коли це стосувалося конфліктів, пов’язаних
з питаннями честі. Рядові козаки за екстраординарних обставин згадували
про своє право судити старшин і демонстрували непогане знання історії
власного полку, апелюючи до аналогічних подій, які відбувалися більше
ніж півстоліття тому.

Важливою складовою успіху козацтва під час рейдування тилами противника,
нанесення йому несподіваних ударів була не тільки відсутність боїв з
великими армійськими відділами, а й можливість захоплення здобичі, яка
приваблювала активних людей, що для них важливішим був принцип “або
здобути – або вдома не бути”, аніж кредо більшості “моя хата скраю”.
Саме вони складали тих “шукачів козацтва”, які в умовах війни прагнули
повернути колись втрачений статус, що суперечило діям більшості
гетьманців, які тікали зі своїх домівок або продавали землю, шукаючи
захисту від жахів війни у селянському або міщанському статусі.

Лівобережне козацтво у 1730-х рр. багато в чому втратило властиві йому
риси військової спільноти. Для більшості козаків та старшин війна не
була способом життя, а на перше місце в пріоритетах вийшли добробут та
спокій. Участь у бойових діях реанімувала певні риси та навички, проте
прагнення воювати гетьманці в означений період не виявляли. Для
невеликої частини козацтва російсько-турецька війна 1735-1739 рр. була
шансом вирватись з замкненого кола щоденності, пошукати свій шанс на
кар’єру чи здобич у бою. Російсько-турецька війна 1735-1739 рр.
засвідчила, що лівобережне козацтво в цей час перебувало на етапі
перетворення з військового стану на стан, у якому переважають цивільні
ознаки, які все більше домінували.

Список літератури

№ 5004. По сообщению фон Миниха об отпуске им в дом ради дороговизны
козаков и старшин Стародубского и Черниговского полков, чтобы они были
готовы в поход. 1735. 8 арк.

№ 5044. О присмотрении в полку Стародубском приезжаючих и выезжаючих з
загра-ницы людей и о бытии указанным числом канцеляристов полковых.
1735. 16 арк.

№ 5055. По доношению полковника Прилуцкого Галагана о сообщении к князю
Баря-тынскому с требованием резолюции, высылать ли значковых товарищей
полку При-луцкого в поход к полковнику Галагану. 1735. 6 арк.

№ 5061. Дело о селах и маетностях селах и деревнях в полках
малороссийских войс-ковых свободных и от раздачи енералной старшине и
другим чиновникам оставшихся. 1735. 8 арк.

№ 5063. О бежавших из семисотного числа козаках 6-ти человек и об
учинении им за то наказания. 1735. 18 арк.

№ 5066. О починении гребель и мостов по тракту следования артилерии.
1735. 2 арк.

№ 5073. О присылке со всех полков ведомостей, сколько в тех полках
значковых това-рищей и рядовых козаков и какое число в польские походы и
к линии в команду асау-ла войскового генерального отправлено. 1735. 14
арк.

№ 5074. По доношению полковника Гадяцкого Григория Грабянки о
произвождении с полку Гадяцкого на больных Архангелогородского полку
драгун на 202 человека про-вианта, а с 15 октября на ссадненим 216
лошадей фуража, також о заготовлении по си-ле указу провианта и фуража в
Самар. 1735. 8 арк.

№ 5085 О бытии в готовности к походу козакам Нежинского полку от
украинской ли-нии Минихом отпущенным. 1735. 5 арк.

№ 5089. Известие из Министерского правления, что многие из описных
подданых в новописные козаки перешли. 1735. 8 арк.

№ 5095. По предложению фельдмаршала Миниха об отпуске малороссийских и
сло-бодских козаков в домы и о бытии в готовности к походу. 1735. 3 арк.

№ 5096. О предложении к генеральному асаулу Федору Лысенку о взятии
сказки с полковника Миргородского Апостола за неисправность в козаках
его полка имеючую-ся и о присылке оной в Генеральную войсковую
канцелярию. 1735. 5 арк.

№ 5100 Доношение от полковника Гадяцкого Григория Грабянки о собрании в
полку Гадяцком доволного числа провианта и фуражу. 1735. 2 арк.

№ 5102. Ведомости, сколько на форпостах и каких именно и под чиею
командою сто-ит козаков. 1739. 60 арк.

№ 5104. О пленных татарах, перешедших в российское подданство. 1741. 60
арк.

№ 5105. О присылке ведомостей о козаках конных оружейных, пеших
оружейных и пеших безоружных. 1735. 102 арк.

№ 5107. Ведомости полку Гадяцкого о старшине и козаках, кто в первом
польском был, кто во втором находится, и кто на линии состоит. 1735. 20
арк.

№ 5116. По доношению полковника гадяцкого Григория Грабянки о содержании
оно-го полку в двух сотнях Зенковских да в третьей Веприцкой. 1736. 6
арк.

№ 5122. Дело по доношению старшины полковой Киевской об умертвии сотника
но-совского Ивана Шаулы и о выборе старшиною полковой и сотенной
Киевскими на оное место в кандидаты бунчукового товарища Карпа Шаулу и
товарища сотни Носо-вской Каленика Гнатенка. 1735. 16 арк.

№ 5124. Табель полку Прилуцкого, сколько налицо значковых товарищей и
рядовых козаков и сколько в откомандировании. 1735. 2 арк.

№ 5130. о высылке с полков Стародубского и Черниговского козаков по 200
к полко-внику Сытину. 1735. 40 арк.

№ 5142. Ведомости разные, сколько козаков с прибывшими из польского
походу на-лицо имеются. 1735. 152 арк.

№ 5152. Ведомость полку Нежинского о количестве козаков оружейных,
готовых к походу. 1735. 197 арк.

№ 5153. Ведомость полку Гадяцкого, какое число прежде козаков и
значковых това-рищей имелось и другое. 1735. 131 арк.

№ 5154. Ведомость полку Гадяцкого, сколько козаков в первый и второй
польские походы отправлено. 1735. 99 арк.

№ 5165. Писание графа фон Миниха, что полевая артиллерия должна
следовать тремя трактами из Киева к Изюму. 1735. 10 арк.

№ 5175. Доношение полковника Гадяцкого Григория Грабянки, что на 1736
год счет-чики и сборщики выбраны. 1735. 10 арк.

№ 5187. О высылке с Черниговского и Стародубского полков к линии до
крепости св. Анны козаков и значковых товарищей. 1735. 112 арк.

№ 5227. О имении команды бунчуковому товарищу Василю Гудовичу над
козаками Стародубского полку на фарпостах. 1736. 4 арк.

№ 5228. Доношение полковника гуреева о высылке с полков Прилуцкого,
Лубенского и переяславского всех козаков в поход. 1736. 3 арк.

№ 5230. Доношение полковника Черниговского Измайлова , сколько и каких
козаков отправлено к Азову. 1736. 12 арк.

№ 5266. Доношение полковника Черниговского Измайлова сколько в 1735 году
в полку было козаков ґрунтовных и мало ґрунтовных. 1736. 8 арк.

№ 5281. О явившихся из походу Крымского в полку Черниговском козаках без
паспо-ртов. 1736. 6 арк.

№ 5283. Доношение полковника Стародубского Радищева о высланных в поход
коза-ках при полковом приставе Почеповском. 1736. 2 арк.

№ 5284. По предложению фельдмаршала Миниха о предосторожности от
неприятеля. 1736. 3 арк.

№ 5297. Доношение писаря полкового лубенского о наряжених в команду
Дебринея козаках. 1736. 2 арк.

№ 5318. О предложении к полковнику Нежинскому Гуриеву с Прилуцкого,
Переяс-лавского и Лубенского полков всех наличных козаков со старшиной в
поход к Пере-яславлю выслать. 1736. 42 арк.

№ 5319. Ведомость полку Гадяцкого об отправлении 100 козаков до крепости
св. Па-раскевы. 1736. 2 арк.

№ 5329. Дело о выдаче малороссийским козакам провианта из Изюмского
магазина. 11 арк.

№ 5334. По доношению осавула Черниговского Михайла Мокриевского из
крепости св. Параскевы о всяких делах и указы в Миргородский и
Полтавский полки о высылке козаков. 1736. 39 арк.

№ 5335. Доношение полковника Стародубского Радищева об отправке козаков
до Азова. 1736. 4 арк.

№ 5336. Доношение полковника Гадяцкого Григория Грабянки с
представлением, что по указу высланы работники к Бузовской крепости с
полку его надлежащим числом для делания там редут для охраны границ.
1736. 3 арк.

№ 5337. По предложению князя Барятынского о выведении обывателей с
погранич-ных хуторов в местечка, дабы в случае неприятельского нападения
разорения им не было. 1736. 6 арк.

№ 5339. По доношению бунчукового товарища Гудовича об уволнении его по
болез-ни и о небытии в Глухове для подготовления к походу.1736. 34 арк.

№ 5340. Об отправлении на форпосты к Киеву 1 000 козаков и к Кременчугу
2 000. 1736. 34 арк.

№ 5344. О бытии к походу в готовности командиру главному хорунжому
генераль-ному Якиму Горленку. 1736. 37 арк.

№ 5349. О направлении 500 козаков к Кисельской крепости. 1736. 6 арк.

№ 5350. По требованию князя Трубецкого о наряжении 15 000 работников в
его ко-манду. 1736. 6 арк.

№ 5351. Доношение полковника Прилуцкого Галагана сколько отправлено с
полку Черниговского к Переяславлю старшины, значковых товарищей, рядовых
козаков и артиллерии. 1736. 4 арк.

№ 5355. По определению Генеральной войсковой канцелярии о бытии в
Глухове бун-чуковым товарищам по два месяцы переменно. 1736. 41 арк.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020