.

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 18121
Скачать документ

Реферат на тему:

Козацтво Лівобережної України і російсько-турецька війна 1735-1739 рр.

Історія козацтва є однією з провідних проблем української історіографії,
а образ козака-лицаря, звитяжного захисника Вітчизни міцно увійшов у
свідомість сучасних українців багато в чому завдяки зусиллям істориків.
Незважаючи на це ціла низка тем та сюжетів все ще залишається
недостатньо розробленою. Українські історики звертали увагу переважно на
військово-політичні події, в першу чергу, тих періодів, коли козацтво
виступало самостійним суб’єктом історії. В цьому контексті менш
дослідженим виявилося XVIII ст., особливо друга половина 30-х – 40-і рр.
Традиційний погляд на “козацьку добу” в історії України як на “історію
гетьманів” призвів до зменшення інтересу до даного періоду
“міжгетьманства” , що характерно і для сучасної української
історіографії. Показово, що у книзі серії “Україна крізь віки”,
присвяченій Гетьманщині, добі Правління гетьманського уряду (далі – ПГУ)
в розгляді політичної історії приділено значно менше уваги, ніж періоду
правління Д. Апостола або К. Розумовського [418, с. 48-57]. Певним
виключенням є стаття Л. Мельника, у якій висвітлено процес виникнення та
перші роки функціонування ПГУ [476].

В російській історіографії 30-і рр. XVIII ст. також є сутінковою зоною
між яскраво освітленими епохами Петра І та Єлизавети Петрівни.
Наприклад, праця одного з кращих знавців даної доби Є. Анісімова має
назву “Росія без Петра” [373]. Вивчення цих років також ускладнюється
наявністю стереотипів стосовно засилля іноземців при дворі та
сприйняттям політики Анни Іоанновни* як відступу від традицій Петра І
[376].

* У вітчизняній традиції існують також інші варіанти написання імені
цієї російської імператриці, проте було обрано варіант, який є
найближчим до російського оригіналу

Досліджуючи російсько-турецьке протистояння в означений період та війну
1735-1739 рр., представники потужної школи російської воєнної історії
все ж не створили завершеної картини подій війни [384], яка дещо
випадала з фокусу уваги істориків, незважаючи на те, що впевнене
просування імперії до берегів Чорного моря почалося, власне, з цього
часу. Така неувага, найшвидше, пов’язана з “неяскравістю” результатів
Белградського миру в порівнянні зі здобутками російської зброї у другій
половині століття. На сучасному етапі в Росії зростає зацікавлення
історією 1730-х рр., про що свідчить і видання мемуарів [317, 319, 359],
і поява досліджень, які виходять за межі традиційних підходів та оцінок
[376, 439, 440, 505].Одночасно на тлі загального підвищення наукового
інтересу до 30-х рр. XVIII ст. пожвавилося вивчення і військової
історії, свідченням чого є дослідження Н. Петрухінцева, присвячені
внутрішній політиці уряду Анни Іоанновни і розвитку армії та флоту в
1730-1735 рр., які дозволяють краще зрозуміти загальний стан збройних
сил Російської імперії напередодні війни [505]. В той же час, участь
українського козацтва у війні 1735-1739 рр. ніколи не була предметом
спеціальної уваги російських істориків.

Схожа ситуація склалася з вивченням цієї проблеми й в українській
історіографії, оскільки вітчизняні історики дуже мало цікавилися
військовими подіями 30-х рр. XVIII ст. і участю в них козацьких
підрозділів. Ймовірно, це можна пояснити зменшенням у помазепинський час
самостійності козацтва як політичної та військової сили.

В контексті даної теми однією з важливих є проблема підходів у
висвітленні війн. Якщо у воєнній історіографії ХІХ – початку ХХ ст.
війни не розглядалися як системне явище, вивчалися, в першу чергу,
військові дії, дипломатичні заходи, сили сторін, підраховували втрати,
поза увагою як правило залишався вплив війн на суспільство, зрушення у
соціальній сфері, то в останній час спостерігається тенденція зміни
ракурсу під кутом зору “мир під час війни” [525]. Сучасна українська
історіографія виявилася не зовсім підготовленою до такого повороту,
оскільки на конкретно-історичному рівні, особливо щодо XVIII ст., ще
недостатньо досліджені і “мир”, і “війна”.

Крім того, для української історії кінця ХVII – XVIII ст. актуальною
можна вважати проблему “війна і Гетьманщина як соціально-політична
структура, війна і козацтво як соціальна структура”, а з огляду на те,
яке місце займало козацтво у суспільно-політичному, економічному,
культурному житті Лівобережжя, в сучасній історіографії вона набуває
виняткового значення. З одного боку, козацька державність виникла як
результат розвитку військового стану, тому війна була одним з елементів
підтримки козацької держави, оскільки в короткі періоди миру
спостерігалися тенденції до переродження її на звичайну цивільну,
станову. З другого боку, навіть поверховий погляд на період кінця ХVII
–XVIII ст. показує, що майже кожна війна, у якій брало участь козацтво,
призводила до зменшення автономії, до збільшення ступеню інкорпорації
Гетьманщини.

Окремо варто зауважити, що козацтво XVIII ст. як соціальна категорія
майже не стало предметом спеціальних наукових зацікавлень, що
пояснюється досить повільною “переорієнтацією напряму розвитку
української історичної науки в бік її соціалізації”, а також тим, що
“засвоєння новітніх парадигм світової історичної науки, в тому числі й у
сфері соціальної історії, відбувається недостатньо динамічно” [535, с.
9]. Якщо проблема перетворення козацтва на окрему соціальну верству,
формування його станової свідомості у ХVI – першій половині ХVII ст.
розглядалася в науковій літературі [463, 464, 528, 556, 568], то причини
та зміст процесу станової трансформації протягом XVIII ст. в цілому
майже не привертали уваги дослідників, або вивчалися під кутом зору
“оселянення” козацтва, формування козацько-старшинського землеволодіння
[414, 415, 459, 460, 461]. Тому еволюція свідомості козацтва від
лицарського етосу до сприйняття себе, перш за все, як “людей праці”,
зміна ставлення козаків до військового обов’язку та війни загалом
потребує вивчення.

Можна припустити, що саме моменти, коли козацтво мусило проявити себе як
військовий стан, з притаманним йому сприйняттям війни як органічної
частини свого життя, дозволять опукліше побачити його трансформацію.
Російська-турецька війна 1735-1739 рр. може послужити тим “лакмусовим
папірцем”, який допоможе краще зрозуміти процес еволюції козаччини.
Підстави для такого припущення дає реформа 1735 р., яка свідчила про те,
що саме в цей час гостро постала проблема збереження козацтва як
військової сили. Крім того, російсько-турецька війна 1735-1739 рр. була
однією з перших війн, в яких лівобережне козацтво вже не виступало
самостійним політичним суб’єктом.

Вибір лівобережного козацтва як об’єкта дослідження був обумовлений
низкою причин. Слобідські козацькі полки сформувалися та функціонували у
дещо відмінних, ніж інші іррегулярні підрозділи, умовах і традиційно
знаходилися у значно більшій залежності від російського уряду, тоді як
для лівобережних козаків у 1730-х рр. така залежність тільки ставала
реальністю і вплив цього чинника на самоусвідомлення козацтва як
військової спільноти не з’ясовано. Натомість запорозьке козацтво, на
відміну від лівобережного, у 1730-х рр. значною мірою зберігало
самостійність, а грошові виплати з казни та прикордонне положення,
давали можливість підтримувати військовий спосіб життя, засадничим
елементом якого було видобування “козацького хліба” [528, с. 143], в
тому числі шляхом козакування і гайдамакування. Для козацтва ж
Гетьманщини на перший план в структурі “козацького хліба” виступають
прибутки від господарської діяльності, що повинно було призвести до
зміни ціннісних орієнтирів, в тому числі і у ставленні до війни як
засобу підтримки козацької державності. До того ж, крім розвідки В.
Романовського, який звернув увагу на економічні наслідки військових
подій 1735-1739 рр. для Гетьманщини [521], ця війна в контексті історії
козацтва регіону все ще залишається не дослідженою. Перспективним
виглядає підхід, який дозволяє розглянути війну як чинник, що окреслює
ті сторони життя козацтва, які не проявляються опукло у мирний час.
Гіпотетично війна 1735-1739 рр. може виявити як традиційні риси козацтва
– військової спільноти, так і набуті ознаки спільноти, для якої
господарські заняття, економічний добробут як результат мирної праці є
важливішим за лицарські чесноти. Такий підхід дозволяє в центрі уваги
дисертації поставити проблеми впливу війни на еволюцію козацького стану,
зокрема в Гетьманщині.

Зв’язок роботи з науковими темами. Дисертаційна робота складає частину
дослідницьких програм, які виконуються кафедрою історії України
Дніпропетровського національного університету по держбюджетній темі №
05-81-98 “Українське суспільство XVII – ХХ ст. у контексті трансформації
національної свідомості”.

Метою дослідження є висвітлення та з’ясування на підставі вивчення
російсько-турецької війни 1735-1739 рр. стану і тенденцій еволюції
лівобережного козацтва як військової спільноти.

Виходячи з поставленої мети, були сформульовані такі дослідницькі
завдання:

– провести відбір, класифікацію, систематизацію та аналіз джерел і
літератури, встановити ступінь вивченості теми в історіографії;

– охарактеризувати міжнародну обстановку у 1730-х рр. та визначити місце
“козацького питання” в геополітичних планах Російської імперії;

– проаналізувати політику російського уряду стосовно Гетьманщини в 30-х
рр. XVIII ст.;

– дослідити правовий, соціальний і військовий статус окремих категорій
козацтва Лівобережної України 1730-х рр. ;

– з’ясувати мобілізаційні можливості лівобережних полків напередодні та
під час війни;

визначити місце козацького корпусу в системі підпорядкування російської
армії;

– виокремити і вивчити форми участі козаків у подіях російсько-турецької
війни 1735-1739 рр.;

– з’ясувати причини і зміст еволюції козацького стану в контексті
воєнних подій другої половини 1730-х рр.

Об’єктом дисертаційного дослідження є козацький стан Гетьманщини у
другій половині 30-х рр. XVIII ст.

Предметом даної роботи є становище козацтва як військової спільноти
Лівобережжя в ході російсько-турецької війни 1735-1739 рр.

Хронологічні рамки дослідження визначені в основному тривалістю
російсько-турецької війни 1735-1739 р. В разі потреби залучалася
інформація з попередніх років, зокрема, щодо формування “української”
політики російського уряду в переддень війни та участі лівобережних
полків у польських походах 1733-1735 рр., що безпосередньо вплинули на
боєздатність та мобілізаційні можливості Гетьманщини. Також подано
відомості про призначення на старшинські посади, які стали наслідком
російсько-турецької війни 1735-1739 рр.

Методи дослідження. Дисертаційна робота виконувалася виходячи з
принципів об’єктивності та історизму. У дослідженні були використані
такі загальноісторичні методи як історико-генетичний, компаративістський
та системно-структурний, що дало можливість проаналізувати причини війни
1735-1739 рр., розглянути її як цілісне явище, порівняти види бойової
активності гетьманців* та запорозьких козаків, що дозволило краще
зрозуміти процес трансформації лівобережного козацтва.

* Термін “гетьманці” тут і надалі вживається як синонім словосполучення
“лівобережне козацтво”

Підхід до війни як до складної системи надав можливості для застосування
методів системно-структурного аналізу. Основними структурними елементами
досліджуваної системи “війна та суспільство” виступає саме козацтво, яке
в свою чергу представляє собою підсистему зі своїми складовими –
категоріями козацтва, що й були піддані спеціальному вивченню як базові
елементи даної підсистеми.

У процесі дослідження були використані також спеціально-історичні
методи. Персонологічний метод дозволив розглядати участь гетьманців у
російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. не абстрактно, а крізь призму
вчинків конкретних людей. Це також робить можливим заповнення існуючих в
українській історіографії лакун, оскільки до цього часу не були точно
встановлені навіть особи козацьких воєначальників різного рівня, які
очолювали гетьманців у боях 1735-1739 рр., не говорячи вже про полковий
рівень. Формально-кількісний метод використовувався для підрахунків
чисельності козацьких військ, мобілізаційних можливостей полків, складу
окремих загонів під час походу.

Розв’язання завдань джерелознавчого та історіографічного характеру
здійснено в основній частині роботи. У вступі ж необхідно визначити
основні підходи до створення історіографічної та джерельної бази
дисертації, яка, враховуючи багатоаспектність теми, формувалася за
проблемно-тематичним принципом. Були окреслені такі проблеми як політика
Росії щодо Гетьманщини в 1730-х рр., геополітичні інтереси Росії та
Туреччини та місце в них “козацького питання”, міжнародні відносини у
1730-х рр. Оскільки центральною проблемою дослідження є визначення
становища козацтва як військової спільноти Лівобережної України в ході
війни 1735-1739 рр., для її розв’язання було виділено низку важливих
питань, зокрема, статус різних категорій козацтва, їх участь у бойових
діях, ротація кадрів та принципи і механізми заміщення посад, місце
козацького корпусу в системі підпорядкування російської армії, ступінь
боєздатності козацтва, мобілізаційні можливості Гетьманщини, рівень
виконання службових обов’язків та ставлення до них, розмежування
військових та цивільних обов’язків старшини, життя в похідному таборі та
стосунки з російськими солдатами і офіцерами, особливості судочинства
під час походу. В евристичному плані основна увага була зосереджена на
залученні джерел і літератури, пов’язаних саме з цим колом питань. Таким
чином, матеріали, які стосуються центральної проблеми, представлені
якнайширше.

Для створення історіографічної основи було залучено значну кількість
різноманітної літератури, яку можна умовно розділити на дослідження, які
стосуються міждержавних відносин у Центрально-Східній Європі у 30-х рр.
XVIII ст. та місця “козацького питання” у геополітичних планах
Російської імперії; праці, присвячені різноманітним аспектам історії
Гетьманщини і, перш за все, козацького стану; роботи, що розкривають хід
російсько-турецької війни 1735-1739 рр. і участь козацтва у бойових
діях; фонову літературу, що дає уявлення про суспільно-політичну,
соціально-економічну ситуацію в Російській імперії у 1730-х рр.,
дозволяє більш адекватно уявити характер цивільних та військових
російських урядовців, які безпосередньо впливали на перебіг
досліджуваних подій.

Окреме місце посідають роботи, які допомогли сформувати
теоретико-методологічні засади дисертаційного дослідження, зокрема В.
Брехуненка [393], С. Жигарева [429; 430], Я. Дашкевича [420; 421], І.
Колесник [447], І. Лисяка-Рудницького [466], О. Медушевської [473], В.
Підгаєцького [506], О. Пронштейна [513], Л. Пушкарьова [518], А.
Санцевича [526], С. Соловйова [540], В. Станіславського [541], В.
Ульяницького [554] та інших.

Всі матеріали, що становлять джерельну базу дослідження, було
систематизовано у дві групи – опубліковані та неопубліковані. В першому
розділі дисертації подано інформацію про місце зберігання залучених
неопублікованих джерел, про видання опублікованих, а також
проаналізовані їх інформаційні можливості.

З метою формування джерельної бази роботи були обстежені фонди
Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (далі –
ЦДІАУК), Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім.
В.Вернадського НАНУ (далі – ІР НБУ) Дніпропетровського історичного музею
ім. Д. І. Яворницького (далі – ДІМ).

Найінформативнішими відносно теми є фонди ЦДІАУК. Йдеться перш за все
про фонд Генеральної військової канцелярії (далі – ГВК) (ф.51), яка
здійснювала як військове, так і цивільне керівництво Гетьманщиною.
Матеріали про мобілізації козацьких полків, охорону кордонів,
матеріальне забезпечення військ містить фонд Генеральної військової
похідної канцелярії (далі – ГВПК) (ф.1501), яка функціонувала під час
перебування голови Правління гетьманського уряду (далі – ПГУ) поза
Глуховом. З огляду на документи, які відклалися у цьому фонді, у віданні
ГВПК знаходилися, перш за все, військові питання, а цивільні проблеми у
цей час продовжувала розглядати ГВК. Унікальним є фонд 1560 – Канцелярія
наказного гетьмана у Кримському поході Я. Горленка. За документами цього
фонду чітко простежуються відносини між командиром козацького корпусу та
вищим російським генералітетом, маршрут війська у 1736 р. і т. ін.
Інформацію щодо повернення запорожців під юрисдикцію Російської імперії
та їх участь у бойових діях протягом війні 1735-1739 рр. містить архів
Коша Нової Запорізької Січі (ф.229). Певні дані про життя Лівобережжя
протягом війни знаходяться в фондах 231 (Зібрання військових справ XVIII
ст.) та 55 (Канцелярія міністерського правління). Менш інформативними є
деякі фонди полкових та сотенних канцелярій (63, 64, 98 та ін.). На
цьому тлі вирізняється комплекс документів Шептаківської сотні
Чернігівського полку (справи 690-975 у фонді 64), який дозволяє досить
повно судити про життя сотні під час війни.

У зібранні Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.
Вернадського були використані фонди І, ІІ, УІІІ. Найважливішим у цьому
архівосховищі стали матеріали колекції О. Лазаревського, які багато в
чому сприяли персоніфікації подій війни. Перш за все, йдеться про
документи, які фіксують службу козацьких старшин. Ставлення
представників цієї верстви до війни відбиває їхнє приватне листування.

Окремі документи стосовно подій російсько-турецької війни 1735-1739 рр.
було виявлено під час пошуку у фондах ДІМ. Це матеріали, які стосуються
забезпечення армії всім необхідним, перш за все, продовольством. В
цілому обстежено 14 фондів, використано 314 справ. Значна частина
архівних джерел вперше вводиться до наукового обігу. В разі необхідності
в роботі проводився порівняльний аналіз опублікованих та неопублікованих
джерел. На жаль, можливості регіональних архівів України у вивченні
даної теми вкрай обмежені.

Наукова новизна даного дисертаційного дослідження полягає в тому, що: в
роботі вперше поставлено проблему впливу російсько-турецької війни
1735-1739 рр. на еволюцію лівобережного козацтва як військової
спільноти; на основі залучення нового фактичного матеріалу вперше
комплексно висвітлено участь лівобережних козаків у походах під час
російсько-турецької війни 1735-1739 рр., визначено і уточнено
персональний склад командування козацьких загонів в означений період,
коло реальних обов’язків різних категорій козацтва у другій половині
30-х рр. XVIII ст., а також внесено уточнення в існуючі в історіографії
уявлення щодо часу виконання певними старшинами своїх службових
обов’язків. До наукового обігу введено значну кількість джерел.

Практичне значення отриманих результатів полягає в можливості їх
використання при розробці широкого кола проблем соціальної та військової
історії України XVIII ст., при підготовці узагальнюючих наукових праць,
підручників, науково-популярних нарисів.

Апробація дослідження була здійснена в рамках спецкурсу “Українське
козацтво у російсько-турецьких війнах XVIII ст.” для студентів
історичного факультету Дніпропетровського національного університету, в
доповідях, повідомленнях та під час обговорення на міжрегіональній
науково-практичній конференції “Україна і Росія: досвід історичних
зв’язків та перспективи співробітництва” (Дніпропетровськ, 21-22 грудня
1995 р.); міжнародній науково-методичній конференції ”Заселення Півдня
України: проблеми національного та культурного розвитку” (Херсон, 21-24
травня 1997 р.); міжнародній науково-практичній конференції “Запорозьке
козацтво в пам’ятках історії та культури” (Запоріжжя, 2-4 жовтня 1997
р.); першій міжрегіональній історико-краєзнавчій конференції
(Дніпропетровськ, 8-9 жовтня 1998 р.); підсумкових наукових конференціях
аспірантів та викладачів Дніпропетровського Національного університету.
Робота обговорена на засіданнях кафедри історії України
Дніпропетровського Національного університету.

Основні положення дисертації знайшли відображення у 16 публікаціях, з
яких 5 містяться в наукових фахових виданнях, які затверджені ВАК
України.

Структура дисертації обумовлена поставленими метою та завданнями
дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків,
списку використаних джерел та літератури, додатків. Кожен з розділів
роботи пов’язаний з вирішенням певного комплексу завдань. Додатки
містять таблиці, укладені на основі архівних пошуків та авторських
підрахунків.

Розділ 1. Історіографія та джерельна база дослідження.

1.1. Історіографія

Виходячи з окреслених у вступі проблем, буде проаналізовано
історіографічну розробку таких питань, як політика Росії щодо
Гетьманщини, місце “козацького фактору” в російсько-турецькому
протистоянні 30-х рр. XVIII ст., становище різних груп козацького стану
Лівобережної України та участь гетьманців у бойових діях 1735-1739 рр.
Аналіз літератури буде здійснюватися за проблемно-тематичним та
хронологічним принципом.

Вивчення російсько-турецької війни 1735-1739 рр. та участі в ній
лівобережних козаків пройшло кілька етапів. Перший припадає на середину
XVIII – початок ХІХ ст. У цей час ще зарано говорити про наукову
розробку проблеми, швидше маємо справу з реакцією суспільної думки на
війну, в цей час фіксується пам’ять стосовно бойових дій, автори
переважно базуються на власних враженнях, переказах, літописах.

Суспільний інтерес до подій російсько-турецької війни 1735-1739 рр.
спричинив до появи вже під час бойових дій перших розвідок, пов’язаних з
проблематикою цієї війни, якими закладалася база для подальшого
наукового вивчення. У 1738 р. побачило світ видання, яке задовольняло
цікавість російської громадськості до щойно захопленого імперією Азова,
його військової історії. Штурм Азова у 1736 р. обійшовся без гетьманців
і в контексті даної теми книга “Описание (краткое) всех случаев,
касающихся Азова от создания сего города до возвращения оного под
Русскую державу” цікава нам швидше як реакція на події. Захоплення Азова
розцінювалося тут як повернення раніше відторгненої території [357].

Військове протистояння Росії та Туреччини вже у XVIII столітті
провокувало цікавість до південного сусіда Росії, яка втілювалася, перш
за все, у різноманітні країнознавчі роботи [557]. Відлунням
російсько-турецької війни 1735-1739 рр. стало видання у 1741 р.
перекладу англійської книги “Монархія Турецька” [520].

Спробу осмислити події другої половини 1730-х рр. зробили вже молодші
сучасники, які могли використовувати свідчення очевидців та певні власні
враження. Важливим з такої недалекої відстані бачилися наступні аспекти.
З іменем військового канцеляриста Г. Покаса пов’язане “Описание о Малой
России”. Цей твір до наукового обігу ввів М. Горбань, який у 1923 р.
надрукував з нього кілька уривків. Автор довів оповідь до початку 1750-х
рр. і, на відміну від офіціозного “Краткого описания Малой России”, не
приховував антиросійських ноток. Г. Покас докладно змалював правління
Анни Іоанновни та дав барвисту негативну характеристику діяльності Б.
Мініха. Основними провинами фельдмаршала автор вважав зубожіння
Гетьманщини та порушення її стародавніх прав. Він же зробив одну з
перших спроб опису військових дій, докладно висвітлюючи участь
лівобережних полків у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. Як вважав
О. Оглоблин, робота Г. Покаса була відомою О. Дівовичу, деякі вчені
припускають зв’язок цього твору з “Разговором… ” С.Дівовича [493, с.
179 – 187].

С. Дівович у своїй поемі “Разговор Великороссии и Малороссии” не ставив
завданням викладати історію козаччини, історичний матеріал підібрано
так, щоби аргументувати рівність Великої та Малої Росії. Для нас цікаво
триразове згадування Б. Мініха у негативному контексті – як людини, що
безпідставно принижувала козаків і як зрадника. Тут же у двох випадках
наводилися заперечення П. Лассі, який став на захист козацької звитяги
[329, с. 70, 93, 95]. Про бойові дії 1735-1739 рр. згадувалося загалом
коротко, але окремо наголошено на невдалих діях російського командування
у битві при Чорній долині (1736), що призвело до значних втрат серед
козаків, винуватцем автор вважав генерала Гейна [329, с. 93, 95]. Сам С.
Дівович подій 1736 р. пам’ятати не міг. Очевидно, ця битва залишила
яскраві згадки у козацькому середовищі.

Майже одночасно з С. Дівовичем бунчуковий товариш П. Симоновський писав
свій твір “Краткое описание о казацком малороссийском народе…”. Автор
хронологічно виклав події війни, з окремих битв згадав битву при
Гайман-долині (1738), у якій загинув генеральний бунчужний С. Галецький.
Інформація П. Симоновського не завжди вірогідна, не позбавлена фактичних
неточностей. Особливо це стосується дій на Кримському напрямку. Здобуття
Бахчисарая, Перекопа, Кінбурна, Карасу-Базара П. Симоновський відносить
до 1738 р., об’єднуючи таким чином наслідки походів 1736-1738 рр.. Крім
того, автор говорить про бойові дії корпусу П. Лассі у Криму в 1739 р.,
в той час як фельдмаршал обмежився прикриттям кордонів Гетьманщини і до
Криму не входив [452, с. 145 – 147].

Крім бойових дій, автора “Краткого описания…” цікавили постаті голів
ПГУ. Він також дозволив собі дуже гострі висловлювання з приводу
зубожіння Гетьманщини протягом війни та поборів, які здійснювала
російська армія. Як і С. Дівович, автор негативно ставився до особи
фельдмаршала Мініха [452, с. 145 – 147].

Скупі відомості про війну у своїй “Літописній оповіді” подав військовий
інженер за фахом О. Рігельман, який вже у 1738 р. займався будівництвом
укріплень навколо Києва, наступного року брав участь у Хотинському
поході, а в 1740 р. розмежовував російсько-турецький кордон. Проте опис
бойових дій він подав надзвичайно стисло, не вмістив подробиць щодо
участі козацьких частин у боях [519, с. 651 – 652]. В той же час історик
звернув особливу увагу на повернення запорожців під російську протекцію
у 1734 р. [519, с. 639 – 643], запровадження ПГУ і особу першого голови
цієї інституції, О. Шаховського [519, с. 644 – 647].

Автора “Історії Русів” приваблювали дещо інші сюжети. Побіжно згадуючи
заснування ПГУ, він розлого описав атмосферу терору Таємної канцелярії
і, як ілюстрацію, ввів оповідь про поневіряння поміщика, вся вина якого
полягала в орлах, зображених на кахлях печи. Про бойові дії козацьких
полків у 1735-1739 рр. автор не мав чіткого уявлення. Центром оповіді
став бій при Чорній долині, проте опис його абсолютно фантастичний. У
цьому сюжеті накладаються одна на одну важкі для козаків битви на
Кримському напрямку у 1736 та 1738 рр., причому загибель генерального
бунчужного С. Галецького переноситься з 1738 у 1736 р. Поразка козаків
при Чорній долині стала, на думку автора, причиною упередженого
ставлення Б. Мініха до гетьманців. Ще одним елементом картини війни були
реквізиції російськими військами провіанту та худоби [436, с. 237 –
242].

Другий етап вивчення російсько-турецької війни 1735-1739 рр. та участі в
ній лівобережного козацтва припадає на 1820 – початок 1930-х рр. Цей
етап характеризується початком застосування наукових методів до вивчення
проблеми, залученням архівних документів, цілою низкою публікацій
джерел.

Наукове вивчення історії Гетьманщини започаткував Д. Бантиш-Каменський,
який використав для свого дослідження роботи Х. Манштейна, О.
Рігельмана, українські літописи та документи з московських архівів.
Характеризуючи другу половину 1730-х рр., автор, перш за все, звернув
увагу на бойові дії, але вірогідної інформації у розпорядженні історика
було небагато. Він майже дослівно повторив створену “Історією Русів”
легенду про загибель у битві С. Галецького, хоча й навів, на відміну від
попередника, його справжній ранг. Інформація про війну взята, перш за
все, у Х. Манштейна, але додані дуже цікаві відомості про В. Капніста,
який виступає однією з провідних фігур цієї війни. Дослідник,
захоплюючись діями цього справді непересічного військовика, приписав
йому командування гетьманцями під час Очаківського (1737) походу. З
симпатією ставився Д. Бантиш-Каменський до гетьманців, вступивши у
полеміку з принизливими характеристиками Х. Манштейна щодо їхньої
боєздатності. З невійськових сюжетів наведена оповідь про самозванця,
який проголосив себе царевичем, але швидко був скараний на горло [387,
с. 445 – 448].

У ХІХ столітті відбувається становлення російської воєнної історії. Її
представники у переважній свої більшості намагалися дати огляд війн, які
вела Росія, або звертали увагу на найбільш яскраві події XVIII ст. –
війни часів Петра І та Катерини ІІ [471]. Під час загальних оглядів війн
дослідники взагалі не згадували про участь гетьманців у подіях 1735-1739
рр. [492]. Військову історію часів Анни Іоанновни виклав у своєму нарисі
М. Полевой. Тут дуже стисло змальовуються найвизначніші битви
російско-польської та російсько-турецької війн [508].

З середини ХІХ століття спостерігається підвищення інтересу до участі
козацьких частин у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. Однією з
перших робіт, які були присвячені окремим козацьким частинам, стала
розвідка М. Гербеля, який у 1852 р. оприлюднив нарис історії Ізюмського
полку, у якому він служив. Незважаючи на частково (до 1811 р.) втрачений
полковий архів, дослідник докладно висвітлив події 1735-1739 рр.,
зосереджуючи увагу на постаті В. Капніста, його діях під Ізюмом,
Очаковом, Сороками [402, с. 74-85].

Незвичний для російської історіографії підхід обрав В. Смирнов. Він
вивчав історію Кримського ханства, надаючи слово у своїй роботі
турецьким і татарським авторам. Завдяки цьому дізнаємося про погляд
татар на причини невдач у 1736 р., їх трактування битви 8 липня 1738 р.,
про персоналії татарських полководців і т. ін. [530, с. 56-57, 66].

У контексті теми даного дослідження представляє інтерес полеміка, яка
розгорнулася в кінці ХІХ ст. між “академічною школою” (Г. Леєр) та
“російською школою” (Д. Масловський), що склалися у військовій
історіографії Росії. В “Огляді війн Росії” Г.Леєр змалював російську
військову історію як безперервний ланцюг запозичень [492]. Такі
твердження заперечувалися “російською школою” . Її представники
апелювали до національного в військовій історії, вважаючи, що особливі
риси російського народу, які відрізняють його від інших, не могли не
вплинути на військове мистецтво. Лідер “російської школи” Д. Масловський
був переконаний, що критика постулатів “академістів” можлива лише за
використання широкої джерельної бази. Д. Масловський, А. Мишлаєвський та
інші провели велику роботу з введення до обігу документів з російської
воєнної історії, переважно XVIII ст. Були надруковані, наприклад,
похідний журнал П. Лассі за 1736 р., рапорти, донесення, накази Б.
Мініха за 1736-1739 рр., інші матеріали. У цих документах, які
відбивають щоденну діяльність армії в поході, знаходяться відомості про
склад та кількість українських військ, особливості їх використання у
бойових умовах, відбито особисте ставлення російського генералітету до
козаків [338, 365, 366].

В середині – другій половині ХІХ ст. підвищується інтерес до
особистостей, які мали безпосереднє відношення до російсько-турецької
війни 1735-1739 рр. У своїй розвідці “Фельдмаршал Миних и его значение в
русской истории” М. Костомаров концентрував увагу читача на війнах, у
яких брав участь цей полководець і на загал схвально оцінював його
діяльність. Історик згадав дії козацьких підрозділів у
російсько-турецькій війні 1735-1739 рр., назвав їх чисельність та втрати
внаслідок походів, але докладно на цьому питанні не зупинявся [449].

У центрі уваги С. Шубинського опинилася ще одна людина, котра, як і Б.
Мініх, визначала політику Російської імперії в 30-і рр. XVIII ст.
Дослідник у 1863 р. оприлюднив біографічний нарис, де простежувалося
кар’єрне зростання та основні підходи до політичних проблем А. І.
Остермана. В контексті даної теми це важливо з огляду на роль А.
Остермана, який був одним з авторів “української політики” російського
уряду [562]. Йому ж присвячене дослідження О. Кочубинського, який
зосередився на діяльності А. Остермана у 1735-1739 рр. Автор
проаналізував інтереси різних держав напередодні конфлікту, підготовку
Росії до війни та погляди графа Остермана на зовнішню політику імперії.
Певну увагу приділив О. Кочубинський місцю українського чинника у
міжнародній політиці того часу [450].

Дії російської дипломатії у 1730-х рр. Детально досліджував у своїй
“Історії Росії” С. Соловьйов. На багатому фактичному матеріалі історик
прослідкував зовнішньополітичні зусилля Росії, що дозволили уникнути
одночасного вступу у війну Польщі, Туреччини та Швеції. Дослідник
звернув увагу також і на вплив дипломатичних комбінацій на долю
запорожців та П. Орлика, спроби антиросійських сил розіграти “українську
карту” з метою створення додаткових проблем для Росії. У відповідному
розділі своєї роботи С. Соловьйов змалював бойові дії 1735-1739 рр. Він
ґрунтувався на свідченнях сучасників, документах російських архівів,
широко залучив матеріали, які вийшли з-під пера фельдмаршала Мініха. Про
участь лівобережних козаків він згадував у зв’язку з нищівною
характеристикою їх боєздатності Б. Мініхом. Дещо більше уваги приділено
запорожцям. Акцент зроблено на їх високих бойових якостях та
поінформованості стосовно театру бойових дій і методів боротьби з
татарами. Одночасно дослідник зазначав, що повної довіри у генералітету
та уряду запорожці не мали через свавільність [539]. Окрема розвідка
дослідника, “Восточный вопрос”, присвячена аналізу причин конфліктів
Росії та Османської імперії [540].

У другій половині ХІХ століття російські вчені зверталися до стосунків
між Росією та Туреччиною як до цілісного феномену, намагаючись знайти
об’єктивні причини протистояння. Напрацьований до цього часу матеріал
давав можливості проводити більш широкі узагальнення. Наприкінці
століття з’явилося дослідження С. Жигарева, присвячене “східному
питанню” у політиці Росії. Автор вважав, що воно виникло для Російської
держави після захоплення Константинополя турками. Він виходив з того, що
боротьбу росіян з Османською імперією обумовлювали як матеріальні
(наприклад, боротьба за Північне Причорномор’я), так і духовні спонуки.
При цьому до кінця XVIII століття визначальним був власне матеріальний
бік конфлікту [429, с. 58]. Робота російської дипломатії, що
супроводжувала військові дії 1735-1739 рр., розглядається у розділі
“Східне питання” за найближчих спадкоємців Петра І”. Українська
проблематика тут відсутня, хоча дещо вище С. Жигарев зазначав, що
приєднання українських земель активізувало антитурецький вектор
російської зовнішньої політики [429, с. 90, 122-132].

Проблему вільного судноплавства Чорним морем у XVIII столітті в
контексті російсько-турецького протистояння розглянуто в монографії В.
Ульяницького. Він вважав, що національно-релігійна риторика про
звільнення християн була для Росії не більше ніж зручним виправданням
боротьби за свої меркантильні інтереси на Чорному морі. Автор вивчав
територіальні та торгові претензії Росії до Туреччини перед початком
війни та під час Немирівськогго конгресу та їх реалізацію у пунктах
Белградського миру. Українська проблематика згадується тільки одного
разу, коли турецька сторона у Немирові звинуватила росіян у підготовці
умов для майбутніх козацьких набігів [554, с. 54].

Друга половина ХІХ століття для російської та української історіографій
ознаменувалася початком вивчення українського чинника у
центрально-східноєвропейській політиці 1730-х рр. Йдеться, перш за все,
про дії Пилипа Орлика, який активно боровся з проросійською партією на
Січі і намагався запобігти поверненню запорожців під юрисдикцію
Російської імперії [532, с. 254, 260, 266; 566, с. 431-452]. Крім того,
у поле зору дослідників потрапив інтерес західноєвропейських держав до
запорізьких козаків як складової російської армії у війні 1735-1739 рр.
[486].

На початку ХХ ст. центром військово-історичних досліджень стала Академія
Генерального Штабу, що зумовило розвиток військової історії переважно як
навчальної дисципліни. Проте керівництво Генштабу намагалося
підтримувати і академічні дослідження. Вдалим прикладом поєднання
академічної та викладацької кар’єри є доля А. Байова. Він отримав
стипендію для вивчення російсько-турецької війни 1735-1739 рр.,
внаслідок чого в 1906 р. побачила світ ґрунтовна монографія А.Байова
“Русская армия в царствование императрицы Анны Иоанновны. Война России с
Турцией 1736-1739 гг.”. Автор охарактеризував стан збройних сил
Російської та Османської імперій, після чого подав щорічний опис
військових кампаній. Докладно він зупинявся на приготуванні до походу,
перераховував залучені сили, описував бойові дії та пересування армій Б.
Мініха та П. Лассі. Головну увагу дослідник приділив російській армії,
причому не обмежувався лише регулярними військами. Це, на його думку,
могло б значно збіднити уявлення про збройні сили Росії у 1730-х рр.
Таким чином, у матеріалах, які подав А. Байов, зустрічається чимало
згадок про українських козаків – гетьманців, запорожців та слобожан.
Історик ґрунтувався на джерелах, які продукувались вищим керівництвом
російської армії або надходили з козацьких частин до канцелярій цих
воєначальників. На жаль, автор просто не встиг опрацювати весь матеріал
до виходу книги, який вже був запланований на 1906 р., тому виклад
матеріалу обмежується 1735-1738 рр. [384, 385].

У 1909 р. в Києві було організовано філію Військово-історичного
товариства, яка одразу почала випускати свій бюлетень. Провідники цієї
установи вважали своїм обов’язком вивчення російської військової історії
у зв’язку з історією місцевого краю. За п’ятирічний термін виходу у
“Військово-історичному віснику” не було вміщено окремих розвідок про
бойові дії у 1735-1739 рр., але у межах інших тем російсько-турецька
війна згадувалася, нехай побіжно. Це, перш за все, розвідка, присвячена
розвитку фортифікації Києва та зусиллям, що докладалися російським
командуванням для укріплення міста у 1735-1739 рр. [495, с. 2].

Представники української історіографії другої половини ХІХ ст.
дослідженням військової історії спеціально не займалися. Проте
фрагментарні дані щодо подій 1735-1739 рр. містяться, зокрема, в роботах
О. Лазаревського, В. Модзалевського, Д. Міллера.

У роботі О. Лазаревського “Люди Старой Малороссии” неодноразово
згадуються старшини – учасники бойових дій 1735-1739 рр., щоправда в
першу чергу в контексті проблеми формування старшинського землеволодіння
[462]. Ще однією працею О. Лазаревського, яка зберігає актуальність і
досі, стало “Описание Старой Малороссии”. У 1888-1903 рр. побачили світ
томи, присвячені Стародубському [459], Ніжинському [460] та Прилуцькому
[461] полкам. Автор подав короткий опис полку та його сотень, зафіксував
зміни на посадах і там, де це дозволили документи, охарактеризував
діяльність старшин. О. Лазаревський звернув увагу не тільки на кар’єри
своїх героїв, а й на особисте життя старшин, їх родинні проблеми. Все це
дозволяє більш чітко зрозуміти порядок переміщень старшин з посади на
посаду, інтриги, які велися у полках, роль військових заслуг у
кар’єрному зростанні [460, с. 22; 461, с. 48].

Одним з важливих осередків дослідження Гетьманщини наприкінці ХІХ –
початку ХХ ст. був журнал “Киевская Старина”. Дослідники, що
співпрацювали з цим виданням, підіймали найрізноманітніші проблеми, що
мають стосунок до даної теми. Це історія окремих місцевостей
(Переяславщини, Гадяча) [346; 542] , літописні матеріали, які
оприлюднювали В. Антонович [352], О. Лазаревський [343], дослідження з
історії старшинських родів А. Дабижа [419], М. Стороженка [544],
вивчення процесу колонізації Лівобережжя та історія займанщини у
XVII-XVIII ст. [350, 382]. В контексті даної роботи важливим є згадки
стосовно служби старшин під час війни 1735-1739 рр., дрібні деталі битв,
які зустрічаються у літописах і т. ін.

В роботі Д. Міллера “Очерки из истории и юридического быта старой
Малороссии. Превращение казацкой старшины в дворянство.” переважно
розглядаються події 60 рр. XVIII – початку ХІХ ст. [478]. Проте, серед
іншого, автор звернув увагу на спроби старшини у 1730-х рр. добитися від
імперського уряду визнання рівності українських рангів з російськими.
Автор наголосив, що це було пов’язано, перш за все, з діями козацьких
корпусів у складі російської армії та тими непорозуміннями, що виникали
через заплутаність субординації. Д. Міллер не обґрунтував це твердження,
проте такі випадки справді були. Наприклад, росіянин на посаді
ніжинського полковника, І. Хрущов, відмовлявся підлягати владі
генерального обозного Я. Лизогуба під час польського походу 1733 р.
[497, с. 150-151]. За підписами канцлера Головкіна, віце-канцлера
Остермана та ін. було укладено табель відповідності чинів, який, проте,
не був офіційно затверджений [478, с. 15-16].

У 1908-1914 рр. вийшла друком робота В. Модзалевського “Малороссийский
родословник”. У цьому багатотомному довіднику шляхетних родів
Лівобережної України містяться дані щодо більшості козацьких старшин
XVIII ст., автор стисло подав відомості про їхню кар’єру та родинні
зв’язки. Відбивається, нехай і на рівні згадок, участь представників
того чи іншого роду в російсько-турецькій війні 1735-1739 рр., що дає
можливість уточнити склад командування козацьких полків під час походів
[484].

Оскільки в дисертації підіймається проблема ставлення козацтва до
виконання своїх військових обов’язків, то особливий інтерес представляє
невелика розвідка В. Модзалевського, у якій історик розглянув обставини
відставки І. Забіли з посади хорунжого генеральної артилерії. Дослідник
відзначив, що не приведення до присяги на вірність імператриці під час
вступу на посаду було для голови ПГУ О. Шаховського підставою, яка не
дозволяла притягнути І. Забілу до відповідальності за невиконання
посадових обов’язків [485, с. 185]. Показовими є виправдання хорунжого
генеральної артилерії, який посилався на стан здоров’я, пояснюючи свою
недбалість. Така аргументація під час російсько-турецької війни була
поширеною. В. Модзалевський вважав, що відставка І. Забіли була
прикладом позитивного впливу приходу російських генералів до керма
Гетьманщини, оскільки це вимагало від старшини виконання своїх
безпосередніх обов’язків. Одночасно історик не зважав, що ініціатором
відставки І. Забіли був його безпосередній начальник – генеральний
обозний Я. Лизогуб, а сама справа набрала обертів у 1734-1735 рр., під
час польських походів гетьманців та напередодні війни з Туреччиною
[485].

У 1909 р. у Харкові була надрукована розвідка В.Барвінського про вибори
у 1735 р. носівського (Київський полк) сотника. Науковець змалював
боротьбу козацької громади з родом Шаул, які прагнули зберегти цю посаду
за собою, не гребуючи порушенням законів та звичаїв. Тривале
протистояння завершилося поразкою сотнян, проте наявність боротьби,
апелювання козаків у 1730-х рр. до права обирати старшину є важливим з
огляду на проблематику дисертаційного дослідження [388].

В Одесі у тому ж 1909 р. побачила світ книга М. Слабченка
“Малороссийский полк в административном отношении”, де полк
розглядається, перш за все, як управлінський механізм. Автор, спираючись
в тому числі на дані 1730-х рр., докладно проаналізував функції полкової
та сотенної старшини і канцелярій відповідного рівня [533]. Згодом
вийшла аналогічна розвідка М. Слабченка, присвячена центральним органам
влади Гетьманщини. Окресливши загалом обов’язки генеральних старшин,
автор зазначив, що найбільшою проблемою для дослідника є
невпорядкованість таких обов’язків. Вони визначалися традицією, яка
змінювалася під впливом обставин та конкретних осіб, що перебували на
певних посадах [534].

Оприлюднення на початку ХХ ст. документів Кабінету Міністрів стимулювало
інтерес українських дослідників до імперської політики стосовно
Гетьманщини. З-під пера І. Джиджори вийшло кілька статей, об’єднаних вже
після його смерті в книгу, присвячених стосункам російського уряду з
Гетьманщиною за часів Анни Іоанновни. Автор у розвідці “Україна в першій
половині 1738 року” висунув тезу про посилення централізаторських
тенденцій в політиці російського уряду і обґрунтував її, посилаючись не
тільки на стратегічні, а й на тактичні рішення Кабінету Міністрів щодо
українських справ [423, 424].

У центрі уваги дослідників Гетьманщини у пореволюційний час опиняється
соціально-економічна та історико-юридична проблематика. Економічні
наслідки російсько-турецької війни 1735-1739 рр. дослідив В.
Романовський. Автор навів велику кількість цифрового матеріалу про
реквізиції провіанту та худоби, залучення козаків та селян до походів і
т. ін. На основі цих даних зроблено підрахунки збитків, яких зазнали
лівобережні полки внаслідок війни. Ця війна, за висновком В.
Романовського, поставила Гетьманщину на межу економічної катастрофи,
прискорила процес переходу ослаблених козацьких та селянських
господарств у залежність до старшин [521].

У розвідці П. Клименка, надрукованій у 1930 р., увагу автора зосереджено
на проведенні ревізій у Гетьманщині. Історик широко використав матеріал
1730-х рр., оскільки саме у цей час ревізії стають регулярними.
Порівняння ревізьких документів цього часу й попередніх епох свідчить
про значний відхід від звичних українських форм переписів і впровадження
імперських зразків. Цікавим нюансом є об’єднання результатів перепису
всього населення полку, в тому числі козаків, в одній ревізькій книзі,
тоді як раніше особи, належні до козацького стану, вписувалися до
компутів. Це може свідчити про розмивання станової свідомості та
наростання темпів “оселянення” козацтва [444].

Вивчення центральних установ Лівобережної України XVII-XVIII ст.,
започатковане свого часу М. Слабченком, продовжив Л. Окиншевич. Він
активно досліджував Раду старшин як інститут [497] та функціональні
обов’язки генеральних старшин [496]. Науковець зазначав, що у другій
половині 1730-х рр. рада генеральних старшин існувала де-факто, за її
відсутності де-юре. У цей час спостерігаються також спроби визначити
обсяг повноважень деяких генеральних старшин, зокрема писаря.

Вивчення історії Гетьманщини, ускладнене в радянській Україні, було
продовжено істориками-емігрантами. У контексті даної теми варто
зупинитися, перш за все, на “ Очерках социальной истории Украины в
XVII-XVIII вв.” В. Мякотіна, які були надруковані у Празі у 1926 р.
Автор докладно проаналізував різні категорії населення Гетьманщини, їх
обов’язки перед державою та (або) власниками. Окрему увагу В. Мякотін
приділив тим шляхам, якими маєтності переходили до рук панства, описав
різні види гетьманських пожалувань. З певною іронією дослідник змалював
спроби російського уряду розібратися в заплутаній українській
термінології щодо надання земель. Для розв’язання завдань дисертаційного
дослідження важливими є спостереження історика щодо поширення під час
російсько-турецької війни випадків складання з себе козацького звання і
визнання залежності від державця [487, 488].

В еміграції Л. Окиншевич закінчив роботу “Значне військове товариство в
Україні-Гетьманщині XVII-XVIII століть”, яка побачила світ у 1948 р. в
Мюнхені. Історик окреслив межі цієї соціальної групи, дослідив шляхи її
формування, проаналізував документи, які формалізували права та
обов’язки різних категорій значного військового товариства. Автору, за
його зізнанням, не вистачало доступу до архівів України. Це не дозволило
Л. Окиншевичу розгорнути повну картину діяльності представників цієї
елітної групи у різні періоди історії Гетьманщини. На думку науковця
саме другою половиною 1730-х рр. датується спроба російського уряду
розібратися з підставами функціонування значного військового товариства,
а також обмежити його кількісно та примусити відбувати обов’язкову
державну службу [498].

У творчості О. Оглоблина певне місце відведене вивченню історії
Лівобережної України у 1730-і рр. В контексті даної теми особливий
інтерес представляють нариси, присвячені відомим старшинським родам,
об’єднані в книзі “Люди старої України” [493]. Докладні біографічні
відомості, подані істориком, в тому числі, на основі вже втрачених
архівних джерел дозволяють уточнити дані щодо участі того чи іншого
старшини у походах 1735-1739 рр. Крім того, історик звертав увагу на
сприйняття російсько-турецької війни 1735-1739 рр. у старшинській
писемній традиції XVIII ст. В той же час, робота не позбавлена незначних
фактичних помилок. Наприклад, історик вважав, що В. Капніст брав участь
у Кримському (1738) поході, тоді як він разом з Миргородським полком
діяв на Дністровському напрямку [493, с. 50]. Цікаві повідомлення про
початок фактичного розподілу козаків на виборних та підпомічників
містить дослідження О. Оглоблина “Іван Мазепа та його доба” [494].

В українській еміграційній історіографії у другій половині ХХ ст. у
дослідженнях, присвячених особі П. Орлика, зачіпалася проблема
міжнародного становища у Центрально-Східній Європі 1730-х рр. Наприклад,
Б. Крупницький у монографії “Гетьман Пилип Орлик” розглянув політичну
біографію цього державного діяча. За думкою Б. Крупницького, у 1730-х
рр. гетьман активно сприяв створенню широкої антиросійської коаліції.
Автор реконструював зусилля П. Орлика, який у 1730-х рр. домігся
відновлення інтересу до українського питання з боку Туреччини,
Кримського ханства та Франції [457].

У контексті європейської історії XVII-XVIII ст. розглянув мазепинський
рух О. Субтельний. У своїй монографії “Мазепинці: Український сепаратизм
на початку XVIII століття.” він докладно зупинився на останньому періоді
життя П. Орлика. Залучаючи широке коло джерел, науковець проаналізував
спробу гетьмана утримати запорожців від повернення під владу Російської
імперії. Поразка позбавила П. Орлика можливості спиратися на власні сили
і зробила його позиції в очах французького та турецького дворів дуже
непевною. О. Субтельний велику увагу приділив діям російського уряду в
умовах наближення війни та заходам, які убезпечили Петербург від
відкритого опору в Гетьманщині [547].

В центрі уваги радянської історіографії переважно знаходилися
соціально-економічні проблеми, що обумовило тривалу неувагу до подій
російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Одним з перших проявів інтересу
до ролі України у цій війні стала стаття І. Мельникової “Борьба России с
Турцией в 30-х годах XVIII века и Украина”, яка побачила світ у 1948 р.
Дослідниця спиралася переважно на друковані джерела (документи Кабінету
Міністрів, Повне зібрання законів Російської імперії), але використала і
рукописні матеріали, що зберігалися у Державній бібліотеці ім. В.
Леніна. Вона навела чимало цікавих бойових епізодів за участю
лівобережних козаків, ретельно фіксуючи щонайменші доступні згадки.
Козаки постають перед читачем надзвичайно вправними вояками, яким
російські генерали доручають відповідальні завдання. Історик, віддаючи
належне дружбі російського та українського народів, мотивувала потребу
війни для України власне українськими інтересами на північному березі
Чорного моря [477].

Увага дослідників до військової історії XVIII ст. не обмежувалася
невеликими розвідками та статтями. У 1958 р. з’являється фундаментальна
монографія Л. Бескровного “Русская армия и флот в XVIII ст.” На погляди
автора щодо тенденцій розвитку військової справи в Росії безумовний
вплив мала “російська школа” кінця ХІХ- початку ХХ століть. Л.
Бескровний дослідив організацію і комплектування армії, управління
збройними силами, вивчив розвиток військового мистецтва в Росії XVIII
ст. Інформація щодо українських частин подається у розділах, присвячених
нерегулярним військам, і є незначною за обсягом. Історик зупинився лише
на чисельності та загальних характеристиках тактики дій цих військ.
Участь козацьких полків у бойових діях 1735-1739 рр. залишилася поза
увагою дослідника [389].

Дуже широко використала матеріали про участь козацьких військ у
російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. О. Апанович у своїй монографії
“Збройні сили України першої половини XVIII століття.” [378]. Свої
твердження з приводу структури, мобілізаційних можливостей, тактики
українського війська першої половини XVIII ст. автор переважно
ілюструвала прикладами за 1735-1739 рр. Порівняно з роботою І.
Мельникової за рахунок використання фондів ЦДІАУК значно розширилася
джерельна база. Зауважимо, однак, що події війни потрібні автору саме як
ілюстрація, вони не стали предметом дослідження. Впадає у око
переважання матеріалів щодо організаційних та мобілізаційних можливостей
лівобережних полків. Значно менше вміщено свідчень про бойові сутички за
участю гетьманців. Деякі твердження автора при глибшому вивченні теми
можуть бути поставлені під сумнів. Це стосується тези про окремий
козацький піхотний підрозділ у складі армії фельдмаршала Лассі або
згадування генерального судді І. Борозни у якості командира бунчукових у
1737 р. [378, с. 45, 64].

У 70-80-х рр. ХХ ст. події російсько-турецької війни 1735-1739 рр.
випадають з поля зору радянських дослідників, проте з’являється низка
робіт, які комплексно досліджують російсько-турецькі відносини протягом
першої половини XVIII ст. С. Орєшкова вивчала ці стосунки у першій
чверті століття [499], а Р. Міхнєва – у 40-50-ті рр. [481]. Окремої
розвідки, присвяченої російсько-турецьким відносинам у 20-30-х рр. не
було створено, але цю тему докладно висвітлив Г. Некрасов у книзі “Роль
России в европейской международной политике 1725-1739 гг.” Автор не
вважав, що Туреччина в цей час була самостійним міжнародним гравцем.
Стосунки з нею російська дипломатія будувала багато в чому з оглядкою на
політику “східного бар’єру”, яку проводив французький уряд. Історик
проаналізував комплекс причин, які призвели до початку
російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Українська проблематика у
дослідженні Г. Некрасова не згадується [490].

Російсько-молдовські зв’язки під час війни 1735-1739 рр. плідно вивчав
Є. Шульман [563, 564]. За його інтерпретацією у ці роки російський уряд
докладав багато зусиль для того, щоби визволити православних Молдови та
Валахії з османської неволі. Автор заперечував агресивність зовнішньої
політики Петербургу у 1730-х рр., активно полемізуючи з поглядами вже
згадуваного вище А. Кочубинського. Є. Шульман вважав Росію мирною
країною, яка оборонялася і була вимушена вступити у війну. Українських
козаків автор згадував у сюжеті, присвяченому підготовці Кримського
(1735) походу. На його думку участь нерегулярних частин надавала цьому
походу, за планом уряду, вигляду прикордонної сутички [564].

У 1982 р. побачила світ стаття О. Гуржія, в якій зроблено спробу
визначити місце рядового козацтва у становій структурі суспільства
Гетьманщини першої половини XVIII ст.[413]. Автор звернув увагу на
процес поширення на козаків загальнонародних повинностей, що фактично
заперечувало класичні козацькі права, які передбачали тільки “податок
кров’ю”, який “сплачувався” монарху під час війни [413, с. 92].

У своїй монографії “Эволюция феодальных отношений на Левобережной
Украине в первой половине XVIII века” О. Гуржій приділив увагу
соціальній історії 1730-х рр., зачіпаючи взаємодію старшини, рядового
козацтва та селянства. Цей період, з точки зору історика, характерний
взаємовиключними тенденціями у розвитку рядового козацтва. Уряд вживав
активних зусиль, спрямованих на поповнення козацьких лав та підвищення
його боєздатності. Одночасно економічний стан примушував зубожіле
козацтво під різними приводами переходити у залежність до старшин та
російських землевласників. О. Гуржій не тільки аналізував законодавчі й
урядові рішення, він звернувся до окремих справ, подав відомості
полкових та сотенних канцелярій і розглянув окремі випадки, що
характеризують загальні тенденції [414].

У сфері історії права працював А. Пашук, який вивчав судоустрій
Гетьманщини та правові норми, поширені на цій території у другій
половині XVII – XVIII століттях. Автор побіжно згадав про наявність
козацьких військово-польових судів, проте не дав розгорнутої
характеристики козацького судочинства в умовах військових походів [503,
с. 34, 39-40].

У сучасній російській історіографії спостерігається підсилення інтересу
до епохи Анни Іоанновни. Варто згадати оприлюднення мемуарів цієї доби
[317, 319, 359], а також роботи Є. Анісімова “Россия без Петра”, “Анна
Иоанновна” та ін. Спеціальної уваги до російсько-турецької війни
1735-1739 рр. історики не виявили, але в контексті даного дослідження
представляють інтерес спостереження Є. Анісімова щодо зміни характеру
європейських війн у XVIII ст. [377, с. 360-361], а також оцінки
істориком російської зовнішньої та внутрішньої політики напередодні та
під час війни [376, с. 271-285]. Власне цій проблемі присвячена хіба що
розвідка М. Петрухінцева, вміщена у журналі “Родина”. У цій статті автор
виступив як популяризатор, він використав досягнення попередників і
фактично не залучав архівні джерела. Показова причина неуваги російської
історіографії до цієї теми, на яку вказує історик – війна виглядає
блідою на тлі блискучих успіхів імперської зброї наприкінці століття. На
думку В. Петрухінцева причиною невдач був “фактор степу”, який не
врахував Б. Мініх і таким чином російська армія програла “війну з
простором” [504].

У 2001 р. побачила світ монографія М. Петрухінцева, присвячена
формуванню внутрішньополітичного курсу уряду Анни Іоанновни та
реформуванню армії та флоту в 1730-1735 рр. [505]. Незважаючи на те, що
дослідник обмежив своє дослідження 1735 роком і свідомо не торкнувся
проблеми російсько-турецької війни 1735-1739 рр., робота М. Петрухінцева
дозволяє з’ясувати погляди вищого генералітету на ведення війни,
принципи організації армії, ставлення до нерегулярних військ. Історик
зауважив, що, незважаючи на потребу російського уряду в сербських
гусарах, рішення щодо їх поселення на території Полтавського полку не
було прийнято. Петербург в даному випадку знехтував вимогами сербів,
оскільки не бажав порушувати автономні права Гетьманщини в такий спосіб
[505, с. 198]. Спеціально автор наголосив на тому, що саме війна
1735-1739 рр. показала помилкові уявлення керівництва країни стосовно
напрямку розвитку флоту [505, с. 283-284].

Тема протистояння Російської та Османської імперій, їх боротьби за
північний берег Чорного моря становить окремий інтерес. Російський
історик А. Широкорад у 2000 р. опублікував 750-сторінкове дослідження
про російсько-турецькі війни 1676-1918 рр. [560]. Автор не тільки описав
основні події війни 1735-1739 рр., а й приділив певну увагу козакам,
хоча характеристика гетьманців запозичена у Б. Мініха – вони “як миші,
дурно хліб армійський їдять” [560, с. 92]. Привабливішим у А. Широкорада
вийшов портрет запорожців. Вони змальовані вправними вояками, але їх
лояльність до Росії ставилася під сумнів вищим керівництвом імперії, а
свавільність завдавала прикрості армійським генералам [560, с. 118-119].

Вибивається з традицій російської історіографії опис війни у В. Возгріна
. Він подав погляди татарських авторів на походи у Крим у 1735-1738 рр.
Тут, немов у дзеркальному відображенні, бачимо опис військових злочинів
татар, якими російські та українські історики пояснювали необхідність
боротьби з Кримським ханством та Османською імперією. Тільки у
мусульманських авторів ці злочини здійснюють солдати і козаки – нищать
міста, спалюють мечеті, вбивають мирних людей [397].

Історія Гетьманщини є однією з центральних тем сучасної української
історіографії. В той же час показовою є фактична відсутність ґрунтовних
розробок історії Лівобережної України доби ПГУ. Наприклад, ретельно
досліджуючи політичну історію Гетьманщини, В. Горобець закінчив свій
аналіз українсько-російських відносин першою чвертю XVIII ст. [406], а
О. Струкевич зупиняється на другій половині XVIII ст., добі ІІ
Малоросійської колегії Окрема розвідка В. Горобця присвячена обмеженню
автономних прав під час виборів гетьмана у 1727 р. Автор навів
інструкцію, яку отримав російський резидент Ф. Наумов, де було жорстко
регламентовано процес “виборів” гетьмана [407].

Безпосередньо ПГУ присвячено невелику статтю Л. Мельника, де автор
проаналізував процес прийняття російським урядом рішення про
запровадження цієї форми управління Гетьманщиною і обмежився 1733-1735
рр. [476].

До проблеми дослідження органів управління Гетьманщини, як центрального,
так і місцевого рівня, піднятої свого часу М. Слабченком та Л.
Окиншевичем, звернулася В. Панашенко. Вона аналізує діяльність питомо
українських органів управління та структур, впроваджених імперською
владою. У полі її зору опинилися, крім іншого, зміни в обсягах
повноважень, які відбулися у другій половині 1730-х рр. в
адміністративних структурах Лівобережної України [500]. Окрема
монографія цієї дослідниці присвячена адміністративним установам
полкового рівня та функціям полкового управління [502].

На сучасному етапі спостерігається пожвавлення інтересу до вищих
прошарків суспільства різних регіонів України, в тому числі Гетьманщини,
перш за все до старшин. У своїх розвідках такі науковці як О. Струкевич,
висвітлюють долю окремих особистостей [545], а О. Пріцак, О. Апанович,
Т. Литвинова звернули увагу на внесок старшин в інтелектуальне життя
[380, 468, 512]. Історія слобідської старшини та політики російського
уряду в цьому регіоні перебуває в центрі уваги В. Маслійчука [472],
аналогічна проблематика, пов’язана з південноукраїнським регіоном в
другій половині XVIII – на початку ХІХ ст. розкривається у дослідженнях
Д. Каюка [442].

В. Панашенко в 1995 р. оприлюднила ґрунтовну монографію, присвячену
соціальній еліті Лівобережжя другої половини XVII – XVIII ст. Автор
вивчила різні категорії тодішньої верхівки, обсяг їх прав та обов’язків,
стосунки окремих старшин з центральним урядом. Як приклад намагання
старшин отримати російське дворянство розглянуто зусилля роду
Марковичів. Велику увагу приділено накопиченню земельної власності –
економічної основи панування еліти Гетьманщини XVIII ст. [501].

Величезну роботу зі встановлення персонального складу старшинської
верстви зроблено В. Кривошиєю. Автор підготував довідкове видання, у
якому простежив час перебування тих чи інших осіб на різних посадах.
Матеріал згруповано за рівнями влади – генеральна, полкова старшина та
сотники [453].

І. Кривошия захистила кандидатську дисертацію, присвячену старшині
Переяславського полку з 1648 по 1782 рр. Дослідниця не тільки з’ясувала
персональний склад старшин різного рівня, а й звернула увагу на різні
групи, які боролися за владу у полку, підстави для призначення на
старшинський уряд і т. ін., проаналізувала участь старшин
Переяславського полку у подіях 1735-1739 рр. [455]. З’ясуванню
персонального складу бунчукового товариства та сотників у 1733 р., перед
початком війни, сприяє стаття чернігівського дослідника І. Ситого, який
оприлюднив списки цих старшин [529].

Все частіше стає предметом розгляду сучасних дослідників військова
історії козаччини [433, 537, 543]. Проте бойові дії гетьманців у війні
1735-1739 рр. розглядаються у контексті значно ширшого періоду історії
збройних сил, який, наприклад у І. Стороженка охоплює останню третину
XVII – XVIII ст. [543]. Даючи загальну характеристику розвитку
козацького війська у другій половині XVIII ст., О. Путро звернувся до
нових, раніше не залучених до наукового обігу, архівних джерел про
старшинські служби у 1730-х рр. [516]. Змальовуючи обов’язки бунчукових
товаришів, дослідник використав “сказку о службах” В. Романовича, який
брав участь у польському поході, воював під Очаковом у 1737 р., на
Дністрі у 1738 р. та під Ясами і Хотином у 1739 р. [516, с. 17].

Деякі сучасні краєзнавчі розвідки також містять оригінальні згадки про
війну. Наприклад, у роботах Ю. Мицика міститься інформація щодо долі
одного з козаків Полтавського полку, який під час татарського набігу у
1737 р. потрапив у полон [482] та відомості про ще один татарський набіг
на Посамар’я [483].

Безпосередньо російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. присвячено
дослідження Г. Шпитальова, який проаналізував участь запорозької кінноти
та флоту у походах російської армії. Автор зазначив, що січовики за
способом ведення бойових дій різко відрізнялися від регулярних частин,
найефективніше вони оперували у відриві від основних сил, рейдуючи
тилами противника та ведучи розвідку [561].

У сучасній історіографії, як один з можливих підходів до вивчення
історії України та українського козацтва, застосовується концепція
Великого кордону. Докладне обґрунтування необхідності такого підходу
здійснив Я. Дашкевич, який розглядає козаччину як прикордонну спільноту,
сформовану завдяки сусідству з кочовою цивілізацією. Вчений запропонував
відмовитися від погляду на контакти з татарським та турецьким світом
тільки як антагоністичні [420].

Ці методологічні позиції, які поділяє автор даного дослідження,
знаходять втілення у сучасній українській історіографії, а розгляд
козацтва як феномену прикордоння полегшує відмову від класичного для
вітчизняної історіографії стереотипу споконвічної боротьби з
татарсько-турецькою агресією. Про історичні корені цього стереотипу та
потребу більш виваженого підходу до вивчення українсько-татарських та
українсько-турецьких відносин писали М. Дмітрієнко, О. Ясь [425], О.
Галенко [400]. Дослідники все частіше відмовляються від конфронтаційних
схем. Йдеться, наприклад, про роботи В. Станіславського та С. Каюк.
Вивчаючи взаємини Кримського ханства та Запорозької Січі, В.
Станіславський звертає увагу на гнучкість політики Коша щодо південного
сусіда, поступове потепління стосунків наприкінці XVII ст., обумовлене
як економічними причинами так і російським тиском на Запоріжжя [541]. С.
Каюк, вивчаючи історію Задунайської Січі, показала залежність самого
існування козацтва від сусідства з Великим кордоном. На її думку, воно
мусить або “мігрувати” разом з кордоном, або втратити більшість своїх
визначальних рис [443].

Історіографічні уявлення про розвиток Гетьманщини у другій половині
1730-х рр. у концентрованому вигляді представлені у загальних курсах
історії України, посібниках та підручниках, науково-популярних виданнях,
які, крім іншого, впливають ще на формування історичного світогляду
широкого загалу. М. Грушевський у своєму “Нарисі історії українського
народу” звертав увагу, перш за все, на заходи російського уряду , які
були спрямовані на посилення впливу центру [411, с. 257-259]. Цей сюжет
вже не є домінуючим у його ж “Ілюстрованій історії України”, де на
рівних фігурують ще два – лютування Таємної канцелярії та тяжке
становище, до якого довела народ російсько-турецька війна 1735-1739 рр.
Власне провина за народні страждання, на думку історика, порівну лягає
на ненажерливу старшину і російських солдат, які без оплати забирали
продовольство та волів [410, с. 374-378].

О. Єфименко цікавили не стільки військово-політичні події, скільки те,
як вони відбивалися на житті суспільства. Коротко констатуючи знайомство
Гетьманщини з жахаючим гаслом “слово й діло”, автор розлого описувала
зловживання російської армії, заохоченої Б. Мініхом з його глибокою
антипатією до всього українського. Як результат загальної тенденції до
зубожіння низів українського суспільства розглядала О. Єфименко і
зниження боєздатності лівобережного козацтва, що призвело до поділу на
виборних та під помічників [428, с. 318-320].

У цей же час історик-аматор М. Аркас показав другу половину 1730-х рр.
як добу звитяги козацьких військ та всевладдя Таємної канцелярії,
причому “слово й діло” кричали “москалі та інші бродяги й п’яниці”, а
страждали від цього українці. Відомості про дії Таємної канцелярії у
цього автора, як і у М. Грушевського, запозичений з “Історії Русів”
[381, с. 238-239].

Використавши класичні сюжети, Д. Дорошенко вперше ввів до загального
курсу інформацію про участь козацьких полків у війні та, на підставі
роботи В. Романовського, обґрунтував цифрами тезу про виснаженість
економіки Гетьманщини внаслідок війни 1735-1739 рр. [426, с. 192-194].
Використовуючи роботи М. Грушевського та Д. Дорошенка компонувала
відповідну частину своєї “Історії України” Н. Полонська-Василенко [509,
с. 92-95], включаючи певні відомості з соціальної історії 1730-х рр.
[509, с. 176].

Співвідношення матеріалу щодо Д. Апостола та періоду 1734-1750 рр. у
книзі І. Крип’якевича “Історія України” ще раз засвідчує недостатню
увагу фахівців до доби ПГУ. Якщо гетьману, чиє правління тривало менше 7
років, присвячено майже півтори сторінки тексту, то наступному періоду у
16 років – лише один абзац, у якому констатується чергове обмеження
автономії [456, с. 240-242].

Зміну пріоритетів радянської історіографії стосовно розвитку Гетьманщини
в другій половині 30-х рр. XVIII ст. рр. зафіксували узагальнюючі
виклади української історії. Наприклад, у популярному нарисі О.
Касименка 1960 р. зацікавлений читач знайде один абзац про створення ПГУ
[441, с. 93], а у роботі під загальною редакцією Ю. Кондуфора, що
побачила світ двома десятками років пізніше, утворенню цієї інституції
присвячено один рядок. Проте цілий абзац відведено війні 1735-1739 рр.,
початок якої характеризується як вдалий, проте підсумки були для
Російської імперії незадовільними [434, с. 102, 109].

Багатотомні видання з історії України радянського часу, звичайно,
виділяли дещо більше місця для висвітлення доби ПГУ. Значні відмінності
спостерігаються в обсягах матеріалів з політичної та військової історії.
Наприклад, у третьому томі “Історії Української РСР” про політику
обмеження автономії не згадується, лише один рядок присвячено заснуванню
ПГУ [435, с. 268]. Натомість опис подій російсько-турецької війн
1735-1739 рр. зроблений докладно, явно залучена надзвичайно цікава
робота Н. Мельникової , з якої запозичено матеріал про участь козацьких
полків у бойових діях [435, с. 395-399].

Для сучасних авторів підручників найбільш важливим є питання ступені
збереження автономних прав. Н. Яковенко визначила підстави
функціонування ПГУ та наголосила на необмеженій владі російських
урядовців (зокрема, фельдмаршала Мініха протягом війни) над Гетьманщиною
[567, с. 285].

В. Борисенко пішов тим же шляхом, виділяючи курсивом тезу про посилення
влади російських чиновників. Окремий розділ у його підручнику присвячено
перебігу подій та підсумкам російсько-турецької війни 1735-1739 рр., яку
автор воліє розпочинати у 1734 році. Згадано участь козаків у походах;
перед читачем також постає жахлива картина нападів татарсько-турецьких
військ на правобережні (саме так!), лівобережні та слобідські полки.
Вороги “руйнували міста й села, винищували й полонили людей, забирали
худобу, майно, спалювали те, що не могли вивезти” [392, с. 310].
Апокаліптична картина, змальована автором, немов би повертає нас до
часів Руїни.

Для О. Бойка 1734-1750 рр. – це, перш за все, посилення імперського
тиску після певної ліберальності доби Д.Апостола. Згадується про
заснування ПГУ та ті втрати й збитки, що їх принесла Гетьманщині війна
[391, с. 163].

В межах науково-популярної серії “Україна крізь віки” побачив світ том,
присвячений історії Гетьманщини кінця XVII-XVIII ст. Автори дуже
лапідарно констатували запровадження ПГУ після смерті Д. Апостола,
натомість значно більше уваги приділили подіям російсько-турецької війни
1735-1739 рр. Однак її опис є дуже загальним, участь козацьких полків у
ній тільки констатовано, не наведено імен командирів лівобережних
корпусів у складі армій Б. Мініха та П. Лассі [418, с. 52-53, 177-183]

Крім питомо українських праць загальну популярність у 90-х рр. ХХ ст.
здобула робота канадського дослідника О. Субтельного. Власне, і тут
стикаємося з відомою традицією. 1734-1750 рр. розглядаються з точки зору
занепаду української автономії, автор коротко переказав засади політики
ПГУ, навів класичний приклад арешту князем Барятинським київського
магістрату, згадав тотальний страх перед Таємною канцелярією та шкоду,
яку заподіяла економіці Гетьманщини війна 1735-1739 рр. [548, с.
155-156].

1.2. Джерельна база

У вступній частині дисертаційного дослідження були визначені основні
підходи до формування джерельної бази, класифікація якої проводилася за
родо-видовими ознаками з врахуванням схем, напрацьованих в
джерелознавстві, зокрема в роботах О. Пронштейна [513], Л. Пушкарьова
[518], В. Горобця [408], А. Голікова, Т. Круглової [403].

Виходячи з завдань даного дослідження, на початковому етапі роботи було
побудовано ідеальну модель джерельної бази, що гіпотетично складалася з
усіх документів, які могли бути продуковані установами та особами,
дотичними до участі лівобережного козацтва у російсько-турецькій війні
1735-1739 рр. Та реальна джерельна база значно відрізняється від
побудованої моделі. Найперше, йдеться про втрати документів внаслідок
пожеж, поганих умов зберігання і т. ін. Треба також враховувати
специфіку діловодства та збереження документів в умовах ведення бойових
дій, що також призводило до їх втрати. Проте, частину інформації можна
реконструювати на підставі внутрішньоканцелярських документів, як це
дозволяє зробити журнал реєстрації справ, які надходили до похідної
канцелярії наказного гетьмана Я. Горленка у 1736 р. [68] чи окремий
журнал наказів російських генералів Я. Горленку під час походу 1736 р.
[275], і таким чином наблизити реальну джерельну базу до ідеальної
моделі. Окремі лакуни в джерельній базі обумовлена несамостійністю
лівобережних полків у бойових діях. Важко піддається реконструкції
воєнне мислення козацьких командирів, оскільки планів битв, самостійно
розроблених наказів на бій до нас не дійшло. Очевидно, що оперативні
рішення вони приймали, проте такі рішення за своєю природою не
документувалися.

Частина матеріалів щодо участі лівобережних полків у російсько-турецькій
війні 1735-1739 рр. зберігається у російських архівосховищах, зокрема в
Центральному державному військово-історичному архіві (Москва). В зв’язку
з цим треба зазначити, що документи російських установ, які прямо
торкаються лівобережного козацтва (наприклад, звіти про особовий склад
чи втрати) укладалися на підставі відповідних відомостей, поданих
козацькими чинниками. В той же час укази та накази вищих інстанцій, що
направлялися в Гетьманщину, в копіях відклалися в українських архівах.
Тому завдання, поставлені в дослідженні, можуть бути розв’язані на базі
вітчизняних архівосховищ і опублікованих джерел.

Весь комплекс документальних джерел, які складають основну частину
джерельної бази, розбито на такі групи: законодавчі джерела, акти,
діловодна документація та матеріали особистого походження. Окрему групу
джерел складають літературні твори. Цей поділ стосується як
опублікованих, так і архівних джерел. В роботі проведено аналіз джерел,
введених до обігу історіографічним шляхом в роботах А. Байова, О.
Апанович, В. Панашенко під кутом зору повноти та точності використання
інформації.

Найінформативнішими серед документальних джерел є документи вищих
органів влади Російської імперії та документи вищого військового
командування. Частина документів, що мають відношення до теми,
опубліковані в різноманітних збірках, які містять джерела до історії
XVIII ст.

Документи, що походять з вищих органів влади, вміщені в таких серійних
виданнях, як “Полное собрание законов Российской империи” [360] та
“Бумаги Кабинета Министров императрицы Анны Иоанновны” [321, 322, 323,
324, 325, 326, 327]. Ці видання дозволяють реконструювати політику, яку
проводив уряд імперії стосовно Гетьманщини, економічні та військові
вимоги до Лівобережжя під час війни, міру самостійності ПГУ. За наявними
резолюціями у багатьох випадках може бути відновлено зміст документів,
що надходили з Глухова. Представники російської влади у Гетьманщині
зносилися з урядом найчастіше “доношеннями”, з колегій (наприклад,
Іноземної) Кабінет Міністрів міг отримувати “доповіді”, рідше, коли
йшлося про довідку – “повідомлення”. З Гетьманщини до центру надходили
також “чолобитні”. Натомість з Кабінету Міністрів до Гетьманщини
найчастіше надсилали “укази”, рідше – “інструкції”. Секретні справи
також могли оформлюватися “листом”, причому як з Петербурга до Глухова,
так і навпаки.

Документи вищого військового командування опубліковані в “Сборниках
военно-исторических материалов” [365, 366]. Найчастіше це щоденні
“накази” під час походу, а також “рапорти” та “реляції”, які надсилались
до Санкт-Петербурга. Крім того, Б. Мініх звертався до імператриці з
“представленнями”, у яких викладалися плани майбутньої кампанії. Цей
корпус документів містить також “рапорти” та “доношення” від нижчих
ланок армійського командування до генералітету; іноді наводиться
“екстракт з рапорту”.

Протягом ХІХ ст. були опубліковані документи, які висвітлюють
дипломатичну історію 1730-х рр. Зі сторінок донесень послів до своїх
столиць з Санкт-Петербурга постає картина життя двору Анни Іоанновни,
боротьба різних угруповань російської еліти за вплив, реакція
суспільства на події російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Увагу
європейських дворів у зв’язку з наближенням війни у 1734 р. привертали
запорожці, повернення яких під російську протекцію розцінили як сигнал
про підготовку Росії до конфлікту з Туреччиною [333, 334]

Російським та українськими істориками велика увага приділялася виданню
документів з історії певних регіонів [348, 355], історії родів [335,
341, 363]. У збірках, присвячених Запоріжжю XVIII ст. містяться
матеріали щодо боротьби проросійської і протурецької партій на Січі
[348]. Власне в контексті вивчення історії старшинських родів широко
використовувалися “сказки о службах”, які дозволяють визначити як
військові, так і цивільні обов’язки старшин під час війни, їх
співвідношення. Наприклад, коли йдеться про прилуцького осавула М.
Мовчана, то перед істориком постає людина, життя якої нерозривно
пов’язане з війною [363], натомість переяславський обозний (пізніше –
полковник) не гребував робити кар’єру за рахунок посвоячення з оточенням
фельдмаршала Мініха [355].

Зростання інтересу до історії України наприкінці ХХ ст. призвело до
оприлюднення документів з історії суспільної думки [358]. Джерела,
вміщені у цьому збірнику, засвідчують, що проблема збитків від
реквізицій російських військ у 1735-1739 рр. залишалася актуальною і
через три десятки років, а старшинський загал вважав її настільки
важливою, що ця тема фігурувала в проханнях, які старшина разом з
гетьманом подавали Катерині ІІ в 1764 р. [364].

Реакція частини запорозької старшини на початок бойових дій з Туреччиною
відображена в опублікованому Ю. Мициком листі козацького полковника до
очаківського паші, де повідомлялося про невдоволення значної частини
заможних козаків розривом з Туреччиною. Проте така позиція не заважала
полковнику Саві брати участь в боях і сам лист написаний під час
Кримського (1736) походу [356].

Особливості діловодства у студійований час представлені у збірці
документів “Ділова документація Гетьманщини”. Вміщені тут джерела
дозволяють не тільки зрозуміти специфіку канцелярської роботи у 1730-х
рр., а й подають фактичний матеріал, який стосується, наприклад, відмов
від козацького звання в зв’язку з неможливістю для багатьох виконувати
той обсяг служб, який вимагався від пересічного гетьманця протягом
1735-1739 рр. [330].

Використані в роботі наративні джерела умовно було поділено на такі, що
несуть у собі безпосередню інформацію про участь козацтва у війні та
такі, що мають фоновий характер.

До першої групи варто віднести твори, написані українцями, що дозволяє
подивитись на козацький стан під час війни зсередини. Для української
традиції XVIII ст. характерними є хроніки, діаріуші, генеалогічні
оповідання, мемуари, які мали як компілятивний характер, так і
створювалися самостійно, слідом за подіями, або поєднували обидва
вищезгадані способи творення [559, с. 17].

Найінформативнішими є “Дневные записки…” Я. Марковича, який на час
війни носив звання бунчукового товариша. Він особисто брав участь у
різних (як ближніх, так і дальніх) походах, через батька та знайомих
отримував найсвіжішу інформацію, що й відбилося на сторінках щоденника.
Проте така інформація доступна й за іншими джерелами. Унікальність
щоденника Я. Марковича полягає швидше у картинах буденного життя
Гетьманщини, сприйнятті старшиною війни та російської політики і т. ін.
Автор в оцінках будь-яких подій чи осіб зазвичай дуже обережний. Лише
особистий конфлікт з Б. Мініхом призвів до гостро критичного сприйняття
цього військовика [331, 332].

Досить стисло події війни викладаються в “Летописи или описании кратком
знатнейших действ и случав что в каком году деялося в Украине
малороссийской обеих сторон Днипра и кто именно когда гетманом был
козацким…”. Текст виразно вказує на безпосередню причетність Я.
Лизогуба, тогочасного генерального обозного, до створення літопису.
Найбільш розгорнуто подається опис Очаківського (1737 р.) походу, у
якому гетьманців очолив саме він, а сцена допиту полоненого у наметі Б.
Мініха знову підтверджує авторство генерального обозного [344]

Окремої уваги заслуговують різноманітні літописні замітки. Загалом
констатуючи відомі з інших джерел факти, вони іноді містять нюанси, яких
немає в інших джерелах. Наприклад, в “Летописных заметках (1651-1749)”,
знайдених О. Лазаревським у Сулимівському архіві, зазначається причина
смерті миргородського полковника П. Апостола – поранення внаслідок
артилерійського обстрілу 5 червня 1736 р. Така звістка підтверджується
похідним журналом наказного гетьмана у Кримському (1736) поході Я.
Горленка. А от повідомлення про те, що тіло Г. Грабянки після битви при
Гайман-долині не знайшли, за відомими документами не перевіряється –
вони обмежуються вказівкою на смерть гадяцького полковника у цій битві
[343; 151, арк. 15].

З-поміж наративів неукраїнського походження вирізняються “Исторические,
политические и военные мемуары о России” Х. Манштейна. Автор цього твору
служив у російській армій, був ад`ютантом Б. Мініха, брав участь у
російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. У його мемуарах є розділ,
присвячений загальній характеристиці козаччини, але більший інтерес
являють згадки про Гетьманщину та козаків у контексті подій 1735-1739
рр. Найчастіше це коротка інформація про участь козаків у боях, дії
козацької розвідки під час походу і т. ін. Проте тільки походами Х.
Манштейн не обмежився – він змалював систему захисту Гетьманщини взимку,
подав інформацію щодо залучення населення до фортифікаційних робіт
[339]. Треба зауважити, що великого інтересу гетьманці для Х. Манштейна
не представляли, він називав їх найгіршим військом у складі російської
армії [339, с. 143].

Набагато рідше згадки про козаків зустрічаються у записках Е. Мініха, С.
Пархомова, Й. Лерхе. Складається враження, що для Ернста Мініха, сина
фельдмаршала, головним завданням було піднесення ролі батька у війні
1735-1739 рр., основні події він передав точно, але намагання виправдати
батькові помилки іноді призводило до малообгрунтованих тверджень.
Наприклад, причиною невдалої кампанії 1738 р. Е. Мініх вважав те, що
запорожці не знали степів між Дніпром та Дністром, і тому російська
армія змушена була блукати [354, с. 367].

Війна з точки зору рядового учасника подана в “Исторических записках
Саввы Пархомова с 1735 по 1740 годы.” Цей вояк був сержантом піхотного
полку, брав участь у далеких походах, але козаки знаходилися на
периферії його уваги [479]. Козацької теми у своїх спогадах торкнувся Й.
Лерхе, військовий лікар, який залучався до Кримського (1738) походу
фельдмаршала Лассі. Поруч з етнографічним матеріалом він подав описи
сутичок з татарами, дані про участь козацьких полків у поході. Особливе
зацікавлення у Й. Лерхе викликали запорозькі козаки, що приєдналися до
російської армії біля Кам’яного Затону [489, с. 354].

Наративів українського походження, які мають фоновий характер, небагато,
що не дивно з огляду на вагомість російсько-турецької війни 1735-1739
рр. для життя Гетьманщини. Незалучення матеріалів 1735-1739 рр. швидше
було виключенням, ніж правилом, для авторів таких творів. Ймовірно, такі
виключення можна пояснити постійною участю в походах. Наприклад,
активний учасник бойових дій Г. Грабянка, який щороку особисто очолював
Гадяцький полк у далекому поході, створив “Літопис” раніше і, наскільки
відомо, під час війни на літературну роботу у нього не залишалося часу.
Проте “Літопис” – яскрава пам’ятка, яка демонструє рівень станової
свідомості [345].

Дещо інший характер має щоденник М. Ханенка. Незважаючи на прикру для
дослідника відсутність нотаток за період 1735-1739 рр., щоденник
дозволяє яскраво уявити особу одного з активних учасників війни, який у
1736-1737 рр. організовував охорону кордону Гетьманщини в районі Києва,
у наступному році у ранзі обозного водив Стародубський полк у Кримський
похід і врешті, за підсумками війни, отримав ранг генерального
бунчужного [371].

Інформацію щодо життя верхівки Російської імперії, її настроїв та
звичаїв несуть мемуари, написані особами, наближеними до двору.
Наприклад, побут імператорського двору описувала А. Шестакова [550, с.
247], поневіряння родини Долгоруких за царювання Анни Іоанновни – Н.
Долгорукая [367] та П. Долгорукий [336]. До цієї ж категорії варто
віднести “Очерк, который дает представление об образе правления
Российской империей” Б. Мініха. Це не мемуари фельдмаршала, а швидше
нариси про царювання, що змінюють одне одне. Події війни 1735-1739 рр.
згадуються дуже побіжно, хоча автор використав цю можливість для
самовихваляння [353].

Погляд на Росію доби Анни Іоанновни ззовні подають у своїх мемуарах Ф.
Дешвуд [337], Е. Джастіс [328], К. Берк [318], П. фон Хавен [370], Д.
Кук [342], які в силу різних причин опинились в імперії. Найближче,
навіть географічно, до війни перебував медик Д. Кук, який у 1737 р.
працював у Воронежі та Пітер фон Хавен, який виконував обов’язки
секретаря віце-адмірала П. Бредаля і певний час знаходився в захопленому
російськими військами Азові [319, с. 22, 28-32].

8

Окрему групу в структурі джерельної бази становлять літературні, власне,
поетичні, твори. Вони несуть інформацію про реакцію тодішнього
українського суспільства на події війни 1735-1739 рр. та військове
протистояння з мусульманським світом загалом. Літературна реакція на
бойові дії, які вели у 1730-х рр. козацькі війська, була слабкою.
Вдалося виявити лише кілька віршів, як сучасних подіям війни, так і
написаних пізніше [329, 347, с. 248, 250-256, 302-315].

Оскільки однією з проблем, якої доводилося торкатися в контексті даного
дослідження є проблема співіснування українського та
турецько-татарського світів, до роботи було залучено також твори
авторів, переважно кінця XVII – початку XVIII ст., які зверталися до
теми боротьби з мусульманським світом. Це Л. Баранович, К. Зиновіїв, Й.
Шумлянський, С. Яворський, П. Терлецький, З. Дзюбаревич [347, с. 28-42,
62-63, 67, 69-75, 92-93, 108, 135-137, 149, 169-171, 232-233], Ф.
Прокопович [315, с. 146]. Переважна більшість цих творів була написана
наприкінці XVII – на початку XVIII ст. Промовистим є той факт, що автори
демонстрували наступальну позицію, вони закликали до боротьби і
оспівували лицарів, які її ведуть. У пізніших творах такої експресії
майже немає. Більше того, у 1720-х рр. з-під пера З. Дзюбаревича
виходить відверто пацифістський твір. Автор, козак Гадяцького полку,
скаржився на постійні походи і закінчив вірш закликом “Дай нам, Боже,
мирно жити” [347, с. 232-233].

Архівні матеріали представлені переважно документальними джерелами, Для
того, щоби з’ясувати характер інформації, що міститься в різновидах
джерел, а також визначити найінформативніші з них. умовно розподілимо їх
на такі, що звернені до вищої, нижчої або рівної інстанції. На прикладі
ГВК, центру управління Гетьманщиною, проаналізуємо наявні різновиди
джерел. Якщо для інших управлінських ланок той чи інший різновид не є
характерним – це буде зазначено.

Працюючи з неопублікованими джерелами, які стосуються участі
лівобережного козацтва у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр.,
дослідник наштовхується на змішування російської та української
діловодних традицій. Відзначимо кілька моментів. Російські правила
діловодства впроваджувалися як на рівні офіційних наказів, так і
практикою життя, після переходу ГВК та половини полків під безпосереднє
керівництво росіян. У той же час на рівні сотня–полк, а іноді й на рівні
ГВК зберігаються деякі українські форми документів. Офіційне діловодство
здійснювалося тогочасною російською канцелярською мовою, виключення
пов’язані з тими випадками, коли під час походу старшини самостійно, без
канцеляристів, укладали документи для вищих інстанцій. Тут домінувала
українська канцелярська мова, почерки мають велику кількість елементів
скоропису й суттєво відрізняється написання літер від загальноприйнятого
у 1730-х рр.

Вищою управлінською інстанцією для ГВК був Кабінет Міністрів. На
офіційному рівні, коли російський офіцер, який очолював адміністрацію
Гетьманщини, від імені цієї адміністрації звертався до Кабінету
Міністрів з “доношенням”, то Кабінет Міністрів, в свою чергу, відповідав
“указом”. Проблеми, які підіймались у цих документах, були
різноманітними – військовими, організаційними, економічними.

Певною мірою ці матеріали введені до наукового обігу [321, 322, 323,
324, 325, 326, 327], але вони відклалися в архіві ГВК, де присутні й
тексти “указів” з Санкт-Петербурга, і чернеткові, підготовчі матеріали
для звернень до центру. Наприклад, імператорський указ від 18 липня 1735
р. стосовно підготовки до походу проти Кримського ханства [321, с.
212-213], продубльовано у надісланих до полків указах ГВК, які вимагали
від старшини та козаків вирушати до Царичанки і бути готовими до походу
[17, арк. 3-5].

Копія тексту імператорського указу могла надсилатися ГВК до полкових
канцелярій. Так сталося, наприклад, з іменним імператорським указом, у
якому йшлося про запровадження поділу козаків на виборних та
підпомічників. Цей документ ГВК супроводила власним указом, де рішення
імператриці деталізувалося та визначався механізм його виконання [277,
арк. 25].

Підготовчі матеріали, які передували зверненню до Кабінету Міністрів з
приводу особи командира гетьманців у Кримському (1736) поході,
знаходяться у справі 5344 архіву ГВК [46, арк. 7-11]. Присутні у ГВК
надіслали на розгляд О. Шаховському, який знаходився у Санкт-Петербурзі,
кандидатури генерального обозного Я. Лизогуба та генерального хорунжого
Я. Горленка. Голова ПГУ вийшов з цією пропозицією до Кабінету Міністрів
і отримав указ щодо призначення Я. Горленка [322, с. 75]. Це рішення він
переадресував до ГВК [46, арк. 11].

Про секретні справи голова ГВК міг писати до Кабінету Міністрів
“листом”. Такий лист, наприклад, надіслав 11 травня 1735 р. з Глухова до
Петербурга О. Шаховськой. У документі розглядається проблема вибору
одного з трьох кандидатів на посаду переяславського полковника.
Переяславська старшина воліла бачити полковником бунчукового товариша В.
Томару, але Кабінет негативно поставився до цієї пропозиції, підтриманої
головою ПГУ. В. Томару у російській столиці сприймали як людину
ненадійну і запропонували О. Шаховському призначити когось іншого. Проте
голова ПГУ намагався відстояти саме цього кандидата, характеризуючи його
якнайкраще і наголошуючи на бажанні місцевої старшини, яке в даному
випадку не суперечило інтересам імперії [301, арк. 475-476].

Правлячий Сенат, який міг документально оформлювати кадрові призначення,
висловлював свою волю у вигляді “указів”. Саме відсутність такого
документу дозволила гадяцькій старшині тривалий час не допускати до
уряду полковника П. Галецького, який отримав цей ранг за наказом П.
Лассі [151, арк. 15]. Для присутніх у ГВК голова ПГУ де-факто був
керівником, запропоновані йому варіанти розв’язання якогось питання
оформлювалися “представленнями”, як це було з кандидатурами на посаду
командира лівобережних полків у 1736 р. [46, арк. 11].

Існували також паралельні ГВК владні інституції – Канцелярія
міністерського правління, Київська губернська канцелярія. З ними ГВК
обмінювалася “промеморіями”. Саме такий документ надіслав київський
губернатор С. Сукін до ГВК 22 червня 1736 р. Губернатор повідомляв, що
ним отримано указ Кабінету Міністрів стосовно охорони кордонів, який
дозволяв вимагати людей з лівобережних полків. Оскільки прикордонні
редути, довірені цьому посадовцю, не були забезпечені нормальними
залогами, то він вимагав від ГВК 3 000 козаків [45, арк. 2].

“Промеморії”, “повідомлення”, ”ордери” також надходили від Б. Мініха й
інших російських генералів. Саме “промеморією” фельдмаршал Мініх довів
до ГВК 26 січня 1736 р. інформацію стосовно мобілізації 16 000
гетьманців та 280 компанійців для походу на Крим [116, арк. 2]. У грудні
1735 р. цей же воєначальник надіслав до ГВК “повідомлення”, у якому
зазначив, що він відпускає додому козацькі команди Чернігівського та
Стародубського полків на чолі з чернігівським обозним П. Сандурським [1,
арк. 1-2]. За “ордером” Б. Мініха, отриманим 12 листопада 1737 р., ГВК
почала збирати 2 500 гетьманців та 500 слобожан на чолі з ніжинським
полковником І. Хрущовим для відрядження на Українську лінію. Трохи
згодом від Б. Мініха надійшов ще один ордер, внаслідок якого команда І.
Хрущова була розбита навпіл, сам він з 1 500 козаків прикривав кордон по
Дніпру, а його колега, полтавський полковник В. Кочубей з 1 500 козаків
перебував на лінії [90, арк. 8]. Як “промеморію” оформив свою вимогу
надіслати на Українську лінію 500 козаків у травні 1736 р.
генерал-лейтенант Урусов [47, арк. 5]. Незважаючи на формальну
непідлеглість ГВК цим воєначальникам, такі документи фактично мали
характер наказів.

Сама ГВК найчастіше видавала “укази”, які могли стосуватися фактично
будь-якої сфери, на яку поширювалася компетенція цієї установи. Наведемо
кілька прикладів. У березні 1737 р. ГВК надіслала стародубській полковій
канцелярії указ, який вимагав відрядити 750 козаків до складу армії Б.
Мініха. Ця команда до 1 квітня мусила прибути у розташування армії на р.
Сула [95, арк. 2]. У грудні 1738 р. голова ПГУ О. Румянцев провів
нараду, яка стосувалася проблеми нестачі козаків для майбутнього походу.
В результаті прийнятого рішення ГВК надіслала до всіх полків укази, у
яких наказувалося доукомплектувати виборних до визначеного для кожного
полку числа. За невиконання передбачалися штрафні санкції [124, арк.
2-4]. Указ міг стосуватися очікування ворожого нападу і заходів з цього
приводу, як це було у вересні 1738 р. [127, арк. 2], або проблеми
полагодження фортифікаційних споруд у полках [145, арк. 3, 7].

Рішення ГВК з організаційних питань оформлювалися як ”визначення”
(російською – “определения”) [12, арк. 1, 50, арк. 1]. Так, генеральний
осавул Ф. Лисенко за “визначенням” цієї установи вимагав пояснень від
миргородського полковника П. Апостола з приводу поганого стану козаків
його команди [12, арк. 1, 3-4]. У січні 1736 р. керівництво ГВК прийняло
рішення відносно обов’язкового перебування 13 бунчукових товаришів у
розпорядженні цієї установи. Це рішення було оформлено як “визначення”
[50, арк. 1].

У складі великих архівних справ зустрічаються ніяк не озаглавлені
чернетки. Часто вони майже не читаються, оскільки канцеляристи для
чистового переписування готували проекти документів, і ці записи носили
технічний характер. Проте іноді такі записи не тільки несуть інформацію,
яка дублюється у чистових документах, але і показують процес підготовки
рішення. Так було, наприклад, під час підготовки рішення про те, хто
саме з старшин поведе полки у похід 1736 р. Крім основних кандидатур,
невідомий нам канцелярист підготував список запасних, “на перемену тех,
кои б могли имется к службе неспособни” [50, арк. 33].

Технічним цілям могли слугувати також “екстракти”, які стисло викладали
певну справу. Такі витяги з різних справ були підготовані у ГВК в
березні 1738 р., коли з’ясувалося, що російські генерали вимагають зі
слобідських полків на 2 132 козака більше, ніж їх було у цих частинах.
Канцелярист зробив витяги з усіх вимог та указів І. Барятинського, а
також з імператорських указів, де визначалася чисельність козаків у
п’яти слобідських полках [110, арк. 3-4]. Схожий “екстракт” знаходиться
на початку справи про доукомплектування виборних козаків [124, арк. 2].

Попередній характер носило також “виденіе”, де подавалася, наприклад,
інформація щодо мобілізаційних можливостей полків. У процесі роботи нами
було виявлено один документ з таким заголовком, який знаходиться у
справі 5420 фонду ГВК. Сама справа озаглавлена як доношення лубенського
полковника П. Апостола про отримання наказу стосовно походу. Проте в
реальності такого доношення у справі немає, а документи, представлені в
ній, мають безпосереднє відношення до підготовки всіх полків до
Кримського (1736) походу. На аркуші 4 вгорі напис “Виденіе”, а нижче
уточнюється, що йдеться про кількість старшин у Лубенському полку,
причому почерк писаря дуже швидкий, а в назві полку він припустився
граматичної помилки. Такий же документ стосовно гадяцької старшини
знаходиться на наступній сторінці [59, арк. 4, 5].

Очевидно, попередній характер носив також “розклад” (російською –
“расписание”), у якому канцелярист здійснював розподіл кількості козаків
від кожного полку для майбутнього походу. У лютому 1737 р. такий розклад
на 13 000 гетьманців підготував військовий канцелярист І. Покорський,
який згодом обійняв посаду київського полкового писаря [90, арк. 5].

До внутрішньоканцелярської документації варто віднести журнал фіксації
документів. Це міг бути журнал вхідних та вихідних документів, як у
випадку з канцелярією, що діяла у Кримському (1736) поході, обслуговуючи
потреби козацького корпусу. Цей документ надзвичайно інформативний та
корисний, оскільки писарі (а він написаний різними почерками) зазначали
короткий зміст указів, доношень, рапортів, з якими мала справу
канцелярія наказного гетьмана. Крім того, у журналі є інформація про
найважливіші бої, які вела армія фельдмаршала Мініха в Криму [68].

Книги щорічних витрат полкових канцелярій містять інформацію стосовно
платні різним урядовцям як самої полкової, так і сотенних канцелярій, а
також судової канцелярії полку. Підписи за отримані гроші дозволяють
уточнити термін перебування того чи іншого старшини на посаді [207, арк.
1-6].

Традиційно “універсалом” оформлювалися старшинські призначення. Такі
документи, наприклад, отримали стародубці А. Рубець та Г. Данченко.
Перший перейшов з посади значкового хорунжого сходинкою вище і став
першим полковим хорунжим, а його попередні обов’язки з січня 1734 р.
виконував Г. Данченко. Кожен з них отримав універсал на чин в ГВК і
оголосив його у полковій канцелярії, яка, в свою чергу, розіслала копії
по сотням [215, арк. 1-4].

Для характеристики особи, яка претендувала на підвищення, міг укладатися
“атестат.” Цей документ слугує джерелом інформації щодо попередньої
служби старшин. Наприклад, бунчуковий товариш В. Биковський для
обґрунтування своїх претензій на чин гадяцького судді представив до ГВК
атестат за підписом І. Барятинського. Тут засвідчувалося, що В.
Биковський під час далекого походу був наказним генеральним осавулом і
обов’язки свої виконував старанно [126, арк. 5].

Особа, якій давалося певне доручення ГВК (від командування козацьким
корпусом у поході до перевірки стану справ у полку), отримувала у ГВК
“інструкцію”, де регламентувалися її обов’язки. Наприклад, таку
інструкцію одержав генеральний хорунжий Я. Горленко перед Кримським
(1737) походом. ГВК вимагала від командира рушати до Ізюму, куди вже
були відряджені підлеглі йому полки. Після прибуття він мусив оглянути
свій підрозділ і доповісти фельдмаршалу Лассі та ГВК про стан козаків.
Під час походу ГВК вимагала служити сумлінно, виконувати всі накази
командирів, а також наглядати, щоби козаки не пиячили та провіант свій
не продавали [90, арк. 34]. Аналогічну інструкцію отримав командир
козацького корпусу у 1736 р. [116, арк. 8].

У тій же архівній справі, що містить розглянуту вище інструкцію
генеральному хорунжому, знаходиться документ аналогічної форми, який ГВК
видала російському офіцеру, відрядженому з інспекцією до Прилуцького
полку. Інструкція містить вимоги до козаків, які рушали в похід. Офіцер
також мусив проконтролювати, щоби старшини, список яких він отримав,
очолили свій полк [90, арк. 34].

З нижчих інстанцій до ГВК надходили різноманітні документи.
Найпопулярнішими були “доношення” та “відомості”. Доношення – це реакція
нижчої інстанції на наказ вищої або доведення нагору інформації за
власною ініціативою. Доношення подавалися до вищої інстанції з різних
приводів, це одна з найпоширеніших форм документації 1730-х рр.
наприклад, у квітні 1738 р. підполковник Кольчугін наглядав за
досиланням козаків Гадяцького полку в похід. У його доношенні
засвідчено, що 143 козака зі зн. т. Чарнопольським відряджені в похід до
Азову [143, арк. 3]. Доношення до ГВК подали полтавські старшини,
пояснюючи нестачу грошей для сплати податків полком. Вони зауважили, що
полк за 1731-1737 рр. втратив 1507 козачих та 3 900 вільних селянських
обійсть, господарі яких або втекли, або загинули [106, арк. 2-3].

Протягом війни аналогом цієї форми документу був “рапорт”. Наприклад,
компанійський полковник В. Часник у 1737 р. подав рапорт стосовно
особового складу своєї частини [79, арк. 2], канцеляристи ГВК склали для
голови ПГУ рапорт стосовно всіх відряджень козаків на квітень 1738 р.
[137, арк. 2]. Схожі функції виконувало “повідомлення”(російською –
“известие”). Саме в такій формі Чернігівська полкова канцелярія
звітувала до ГВК з приводу кількості відряджених у різні походи козаків
[134, арк. 2].

Українські канцеляристи постійно змішували доношення та рапорти, врешті
1740 р. ГВК у досить роздратованому тоні видала указ, який вимагав
дотримуватися загальноросійських правил діловодства і надписувати
“доношення” тільки на тих документах, які вимагають резолюції, а
доповідати про виконання наказів у формі рапорту [235, арк. 1].

Відомість – документ, що містить цифрові показники. Така відомість “ о
семи пунктах” була підготована на вимогу ГВК Стародубською полковою
канцелярією у грудні 1736 р. і містила дані щодо кількості старшин та
козаків, які вирушили в Кримський похід і повернулися з нього. На
початку документа йде пояснення причин його створення, далі поіменно
зазначені старшини, які воювали в Криму. Кількість козаків у поході та
втрати показані окремо для кожної сотні. Далі йдуть дані стосовно
ближніх походів козаків полку, зібраних на його території харчів тощо
[71].

Відомість була найпоширенішою формою документу для фіксації цифрових
даних, проте іноді таке джерело озаглавлювалося як “табель”, як це було
з інформацією Прилуцького полку щодо кількості наявних козаків та
значкових товаришів [20, арк. 2].

Близьким за змістом до табеля є “іменний список”. Відмінність полягає в
тому, що тут поіменно фіксувалися козаки, які вирушили в похід, причому
найчастіше відзначалася сотня, до якої вони належать, а іноді – навіть
вік козаків, як це було в іменному списку Стародубського полку. У цьому
документі міститься опис команди, яку полкова канцелярія відіслала до
свого полкового судді М. Ханенка під Київ для прикордонної служби.
Більшість козаків не мали ще 30 років [14, арк. 11-13].

На полковому рівні, за підписами полкової старшини та сотників,
відповідно до “Решительных пунктов” укладалася “рекомендація”, у якій
висувалися 2-3 кандидати на вільну старшинську посаду. Так було після
відставки внаслідок поранення гадяцького судді М. Штишевського, коли
полкова верхівка запропонувала на цю посаду кандидатури писаря І.
Ситенського та ковалювського сотника Дем’яна Івановича (Перехреста)
[126, арк. 2].

Сотенні канцелярії, за визначеним ГВК взірцем, проводили ревізії. Ці
дані на полковому рівні зводилися у “ревізьку книгу” полку. Окремо в цих
книгах подавалися дані по козакам та посполитим, які в свою чергу,
поділялися на “можних”, “ґрунтовних”, “нищетних” та ін. Переписи
проводилися і протягом російсько-турецької війни 1735-1739 рр. що
дозволяє простежити різке падіння заможності населення [278, 279, 280,
281].

Якщо полковий старшина повідомляв про щось полкову канцелярію, то такий
документ оформлювався як “промеморія”. Саме промеморію надіслав до
Прилук полковий осавул Г. Панченко, інформуючи про появу на правому
березі Дніпра, в районі Кременчука, татарської орди, з якою козаки вже
мали сутичку [37, арк. 3].

Від імені певної особи укладалися “сказки”, що містили інформацію з
приводу подій, в яких ця людина брала участь. Так було з козаками, які
з’явилися у серпні 1736 р. в Чернігівському полку без відповідних
документів і мусили пояснювати начальству перипетії своїх мандрівок
Кримом та обставини, що примусили їх залишити військо [33, арк. 3-4]. У
“сказках” також описувалося проходження служби старшинами. Такий
документ вийшов з-під пера решетилівського сотника С. Бузановського у
квітні 1745 р. на вимогу полтавської полкової канцелярії. Автор
повідомляв, що отримав ранг сотника у грудні 1737 р. і описував свої
походи, зазначаючи імена командирів та найбільші сутички, учасником яких
він був [286, арк. 1]

Існувала затверджена форма підписки про готовність до походу. Попри
ритуальність фраз це джерело містить інформацію стосовно часу походу та
осіб старшин, на яких розраховувало командування. Згадуються також
штрафні санкції до порушників [246, арк. 2-26].

Особисті прохання оформлювалися у вигляді “чолобитних”. Її подав Гнат
Ґалаґан, прагнучи вийти у відставку і передати Прилуцький полк своєму
сину Григорію. Обґрунтовуючи своє прохання, він описував битви і походи,
у яких вірно служив Російській імперії [172, арк. 2]. Чолобитна іншого
старшини, значкового товариша А. Полетики, є скаргою на дії бунчукового
товариша А. Полуботка, який привласнив землі Полетики в Роменській сотні
Лубенського полку [111, арк. 2].

Певні відмінності були в діловодстві похідних канцелярій. Говорячи про
ГВПК, яка діяла під час перебування голови ПГУ поза Глуховом,
спостерігаємо ті ж форми документів при загальній спрямованості на
військові питання. Іншу картину можна побачити в козацьких канцеляріях,
що діяли в умовах реального походу. У спілкуванні з вищими інстанціями
вони використовували доношення, але знизу, з полків, канцелярія
наказного гетьмана отримувала доношення та, дуже часто, “листи”, про які
мова далі.

Наказний гетьман, у свою чергу, до початку походу видавав “ордери”,
пізніше – “накази”. У розпал бойових дій спостерігаємо найрізноманітніші
форми документів. Листи, доношення, рапорти подавалися до вищих
інстанцій, вони висловлювали свою волю в наказах, листах, ордерах [68,
арк. 1, 2].

За умови звернення одночасно до кількох полків командир козацького
корпусу видавав “відкритий лист”. Такий документ отримав значковий
товариш Гадяцького полку А. Балясний разом з завдання розшукати ще
відсутні полки і поквапити їх командирів від імені наказного гетьмана
[68, арк. 6, 7].

Одного разу зустрічається “поміта”, направлена Я. Горленком усім
старшинам з пропозицією розібратися у справі про безчестя. Очевидно, так
командир намагався розв’язати конфлікт між переяславськими осавулом Я.
Пилипенком та хорунжим Г. Моцоком [68, арк. 13]. Після закінчення походу
частини отримували від командира “подорожні листи”, які санкціонували їх
повернення додому. Такі документи видавав наказний гетьман Я. Горленко у
1736 р. [68, арк. 9, 18]. Російські офіцери видавали козацьким частинам
“паспорти”. Такий паспорт отримав після виконання завдання в Азові
миргородський осавул А. Волевач [55, арк. 6].

Окрему групу джерел становлять листи, які можна розподілити на офіційні
та приватні. Вище вже згадувались офіційні листи. Такими документами
гадяцький полковник Г. Грабянка та наказний переяславський полковник В.
Томара повідомляли своєму командиру, Я. Горленку, що регулярні полки
примусово залучають козаків як погоничів до своїх обозів [68, арк. 1-2].

Офіційні листи писалися не тільки під час далеких походів, але і під час
ближніх. Інформацією обмінювалися старшини різного рангу. Наприклад, у
серпні 1736 р. наказний власівський (Миргородський полк) сотник Д.
Василенко повідомив наказному чигириндубровському (Лубенський полк)
сотнику Д. Булюбашу, що татари з’явилися на правому березі Дніпра [72,
арк. 77]. Під час тривожного походу генеральний осавул Ф. Лисенко своїм
листом повідомив генеральному хорунжому Я. Горленку останні новини щодо
татар і своїх дій, запитуючи, в свою чергу, про плани адресата. [144,
арк. 56].

Серед листів 1730-х рр. велика кількість таких, що носять виключно
приватний характер. У них йдеться про особисті справи, прохання і т. ін.
Лист І. Старжинського до Є. Чарниш оповідає про ціни на товари в
Глухові. Тут також міститься інформація стосовно перебування великої
кількості старшин у місті в січні 1735 р. [284, арк. 35-36; 285, арк.
74]. У листі, датованому вереснем 1737 р. А. Безбородько просив
полтавського писаря А. Руновського надіслати в Переволочну сливи та інші
фрукти для Б. Мініха [284, арк. 90].

Проте під час війни приватні листи могли містити інформацію стосовно
козацьких походів та служби старшин. Бунчуковий товариш Г. Юркевич
повідомив іншого бунчукового, Г.Скорупу, що перебував у березні-червні
1739 р. з командою на Українській лінії, неподалік фортеці Орловської
[283, арк. 12-13].

Листування 1730-х рр. має певні відмінності від основного масиву
документів. Листи козацьких старшин написані тогочасною українською
мовою, що відрізняє їх від більшості документів, які укладались
російською. Порівняння українських та російських листів засвідчує значні
відмінності в оформленні. Російські офіційні листи написані сухо, по
діловому. Українське офіційне і приватне листування дуже схожі за
формою. Початок підкреслено теплий, рівний до рівного звертався “пане
брате”, за наявності родинних зв’язків на них наголошувалося. Закінчення
листа, нехай і офіційного, містило побажання здоров’я та запевнення у
доброму ставленні. Офіційне листування наголошує на фактах, тоді як з
приватного дізнаємося інформацію щодо ставлення до війни та дій
начальства і колег. Наприклад, бунчукові товариші Ф. Ширай та В.
Завадовський у листі до Г. Скорупи скаржились на ухилення багатьох
бунчукових від служби [285, арк. 66-67].

У вітчизняній навчальній літературі склалося уявлення про другу половину
1730-х рр. як про час послаблення позицій української автономії, коли
всевладними на терені Гетьманщини почували себе російські військові та
Таємна канцелярія. Питання участі лівобережних козаків у бойових діях та
становище козацтва як соціальної групи знаходиться на периферії, в той
же час на важкий економічний стан території увагу звертають практично
всі автори.

Вивчення міжнародної ситуації у другій половині 1730-х рр. має тривалу
традицію в російській історіографії. Результати досліджень С.
Шубинського, О. Кочубинського, С. Соловьйова наприкінці ХІХ – початку ХХ
ст. були використані С. Жигарєвим, В. Ульяницьким для створення
синтетичних праць, присвячених “східному питанню” російської
геополітики. Проблеми російсько-турецьких зв’язків у першій половині
XVIII ст. та місця Росії у європейській політиці 1725-1739 рр.
розглянуті у роботах С. Орєшкової, Р. Міхнєвої, Г. Некрасова. Проте
спеціального дослідження, присвяченого власне російсько-турецьким
зв’язкам, до цього часу не створено.

Вивчення ролі “козацького питання” в міжнародних відносинах другої
половини 30-х рр. XVIII ст. розпочиналося у другій половині ХІХ ст. в
роботах А. Скальковського та Д. Яворницького, присвячених поверненню
запорожців під російську юрисдикцію. Українська діаспорна історіографія
середини ХХ ст. велику увагу приділяла особі П. Орлика та його зусиллям,
спрямованим на організацію широкої антиросійської коаліції. Таким чином
роль Гетьманщини в міжнародних відносинах 1730-х рр. традиційно
ігнорувалася. Порушив цю традицію О. Субтельний, який ув’язав політику
російського уряду стосовно Лівобережної України з розвитком
російсько-турецьких стосунків у 20-30-х рр. XVIII ст. та показав місце
української політичної еміграції в планах противників Росії.

Для вивчення історії Гетьманщини найпліднішими були кінець ХІХ – початок
30 рр. ХХ ст. та 90-і рр. ХХ ст. Але навіть у найсприятливіші епохи
з’являлося обмаль робіт, присвячених другій половині 30-х рр.. XVIII ст.
Це пояснюється традиційною для української історіографії увагою до
правлінь гетьманів. Відомості про 1730-і рр. найчастіше представлені у
дослідженнях різних аспектів життя Гетьманщини за весь час її існування
. У контексті нашої теми це проявилося у з’ясуванні впливу подій
1735-1739 рр. на економіку Гетьманщини та на прискорення процесу
“оселянення” козацтва. В той же час закордонна україністика, продовжуючи
традиції, закладені у 20-30-х рр. ХХ ст., зосередила свою увагу на
державних інституціях Гетьманщини, історії старшинського стану та
антиросійських зусиллях П. Орлика. Для сучасної російської ситуації
властивим є процес подолання стереотипів, які склалися стосовно доби
Анни Іоанновни. Синтетичної роботи, яка б ґрунтовно висвітлювала життя
Лівобережної України у зазначений період, не створено.

Російсько-турецька війна 1735-1739 рр. не знайшла належного висвітлення
в історіографії. Російські науковці традиційно звертались до цієї теми в
оглядах військової історії та при вивченні російсько-турецьких війн
загалом. Винятком з правила є монографічне дослідження А. Байова, проте
останній рік війни вчений не розглянув. Проблема участі козацьких військ
у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. розглядалася переважно в межах
загальних оглядів української історії або, якщо це стосується
запорожців, у синтетичних роботах, присвячених цьому козацькому війську.
Вивчення місця Гетьманщини у цій війні розпочалося з розвідки В.
Романовського, присвяченій використанню ресурсів Лівобережжя протягом
1735-1739 рр. Окрему увагу на участь лівобережних полків у бойових діях
1735-1739 рр. вперше звернула І. Мельникова, проте формат статті та
незалучення архівних матеріалів з українських архівосховищ не дозволили
розглянути цю проблему в повному обсязі. Розробку цієї теми продовжила
О. Апанович, яка широко використала матеріали стосовно участі гетьманців
у боях 1735-1739 рр. для характеристики становища збройних сил України в
першій половині XVIII ст. На сучасному етапі дослідження бойових дій
запорожців у 1735-1739 рр. здійснив Г. Шпитальов. Таким чином,
комплексного вивчення участі лівобережного козацтва у
російсько-турецький війні 1735-1739 рр. до цього часу не зроблено.

Історію вивчення участі лівобережного козацтва у російсько-турецькій
війні 1735-1739 рр. можна умовно розподілити на кілька хронологічних
етапів. Перший охоплює середину XVIII – початок ХІХ ст. У цей період ще
не можна говорити про наукове вивчення війни, пам’ять стосовно подій
1735-1739 рр. відбивається на сторінках літописів, хронік, у поетичних
творах. Другий етап включає 1820-1930-і рр. Дослідників у цей час
цікавить перш за все зовнішньополітична та воєнна проблематика, яка
пов’язана з російсько-турецькою війною 1735-1739 рр. Напрямок досліджень
радянської історіографії, визначений марксистською ідеологією, було
переорієнтовано на соціально-економічну проблематику. Сучасна українська
історіографія не проявляє інтересу до Гетьманщини доби ПГУ, проте в
межах вивчення військової, соціальної та інституціональної історії
Гетьманщини використовуються матеріали стосовно доби ПГУ та участі
лівобережних полків у бойових діях 1735-1739 рр.

Комплексне вивчення визначеної у роботі проблеми – лівобережне козацтво
та російсько-турецька війна 1735-1739 рр. – потребує широкого кола
джерел. Джерельна база дослідження, що складається з опублікованих та
неопублікованих джерел різної родо-видової приналежності, є цілком
достатньою і репрезентативною для вирішення поставлених у роботі
завдань.

 

Розділ 2. “Козацьке питання” в геополітичних планах Російської імперії в
30-х роках XVIII ст.

Місце козацької проблематики у геополітичних планах Російської імперії в
1730-х рр. залишається багато в чому невизначеним. Російська
історіографія, розглядаючи міжнародні відносини у 30-х рр. XVIII ст.,
основну увагу приділяла діям власної дипломатії та урядів союзних або
ворожих держав [429, 430, 450, 490, 554 ]. Звернення до українського
фактору було фрагментарним, він вписувався у більш широкий контекст
[477, 539] Такі ж підходи властиві вітчизняній історіографії, коли
складові української проблематики у 1730-х рр. розглядаються переважно
ізольовано [457, 532, 566]. Системний погляд на проблему запропонував О.
Субтельний, але для цього дослідника вивчення козацького чинника у
міжнародних планах Росії не є головним [547].

Нижче буде розглянуто політику Російської імперії стосовно Гетьманщини,
Війська Запорозького та гетьмана у вигнанні П. Орлика, які в означений
час і представляли “козацьке питання”. Саме вони розглядались російським
урядом як суб’єкти, чию лояльність або нейтралізацію слід забезпечити
для реалізації власних намірів на чорноморському напрямку імперської
геополітики. Нижче буде простежено еволюцію урядової політики щодо
“козацького питання” напередодні та під час російсько-турецької війни
1735-1739 рр. В контексті даної теми найбільш важливими є суб’єктні
риси, які проявляла у 1730-х рр. Гетьманщина та спроби противників Росії
реанімувати лівобережне козацтво як самостійну силу в міжнародних
відносинах.

2.1. Козацький аспект в загостренні протиріч між Російською та
Османською імперіями напередодні війни 1735-1739 рр.

Підготовка до ревізії наслідків Прутського миру (1711) та
Константинопольського договору (1712) тривала досить довго. Російський
уряд, обираючи союзників у Європі, зважав на потребу війни з Туреччиною.
У серпні 1726 р. Росія уклала з Австрією угоду, за умовами якої
Петербург визнавав права жіночої лінії на успадкування віденського
престолу. Зі свого боку Австрія гарантувала непорушність європейських
кордонів Росії. Договір містив у собі ще й секретну частину, яка
передбачала взаємодопомогу в разі війни. Сторони зобов’язувалися
виставити для допомоги один одному тридцятитисячний корпус. Підписання
цієї угоди викликало велике занепокоєння у Туреччині [429, с. 124].

На початку 1730-х рр. Росія коливалася між вже існуючим союзом з
Австрією та можливою угодою з Францією. Жодним чином не втрачала для
російської політики актуальності турецька проблема, але до неї додалося
питання про обсадження польського престолу після смерті Августа ІІ
зручною для Петербурга особою. Фельдмаршал Мініх у середині 1732 р.
намагався з’ясувати, наскільки далеко Франція може зайти, шукаючи союзу
з Росією. Він пропонував французькому уряду підтримати можливу війну
Росії з Туреччиною. У свою чергу, Росія могла би підтримати зручну для
Франції кандидатуру на польський престол за відмови Польщі від претензій
на Лівонію та перетворення Курляндії на незалежне герцогство. Відповідь
Парижа була надзвичайно обтічною, що ускладнювало дії Б. Мініха,
спрямовані на укладення союзу зі Францією [539, с. 279-282].

Натомість позиції прихильника союзу з Австрією, графа Остермана,
зміцнилися. Він нагадував імператриці, що Франція відмовилась підтримати
претензії Росії до Туреччини, натомість російсько-австрійський договір
продовжував діяти і Петербург мав всі засоби для того, щоби примусити
Австрію його виконувати. Крім того, російські інтереси у Польщі набагато
краще узгоджувалися з австрійськими, аніж з французькими. У 1732 р. було
укладено угоду між Росією, Прусією та Австрією стосовно координації дій
після смерті Августа ІІ. У 1733 р. Росія та Австрія спільно підтримали
як кандидата на польський престол Августа ІІІ [539, с. 283-285,
330-332].

Польські події прискорили початок російсько-турецької війни. Певною
мірою до цього долучилася Франція, яка за умови протистояння з
російсько-австрійським альянсом сподівалася створити санітарний кордон,
що складався б з Туреччини, України, Польщі та Швеції [547, с. 132]. За
повідомленнями російського посланника у Стамбулі І. Нєплюєва французький
посол Ж. Вільнев надзвичайно активно схиляв Високу Порту до війни з
Росією [539, с. 377]. Антиросійську позицію займали і представники
шведського уряду в Туреччині Гепкен та Карлсон [334, с. 141].

Неоднозначно діяли представники англійського зовнішньополітичного
відомства. У лютому 1734 р. британські посланники у Петербурзі отримали
інструкції, які повідомляли про велику занепокоєність короля Георга ІІ
можливим конфліктом Росії та Туреччини і пропонували вжити всі заходи
для відвернення війни [333, с. 175]. З іншого боку, посол Великої
Британії у Стамбулі лорд Кінуль активно сприяв укладенню антиросійського
союзу Швеції та Туреччини [539, с. 383-384].

Польська проблема, задля зручного вирішення для себе якої французький
уряд сплітав мереживо інтриг у Східній Європі, була присутня і в
російсько-турецьких відносинах. За одним з пунктів ненависного для
Петербурга Прутського договору Порта виступала гарантом невтручання
Росії у польські справи [429, с. 116]. Різкий демарш султана з приводу
намагання посадити на польський престол Августа ІІІ на певний час
збентежив російський уряд наприкінці 1733 р., але прийшла звістка про
перемогу перської армії над турками і занепокоєння зникло [333, 157].
Туреччина проте не знімала польське питання з черги денної і російські
резиденти доповідали про можливість втручання османів у проблему вибору
нового короля [564, с. 22].

Водночас серед російської еліти ширилась думка про те, що саме зараз
настав зручний час для ревізії Прутського договору. Важливу роль у
поширенні таких настроїв відігравали представники Російської імперії при
дворі Високої Порти І. Нєплюєв та А. Вєшняков. Вони переконували
імператрицю у слабкості турецької армії. Послаблювало турецькі позиції
також усунення радника султана Мухамеда ІІІ і реформатора збройних сил
Порти Алі-паші [504, с. 63]. Після відкликання внаслідок хвороби восени
1735 р. І. Нєплюєва тональність рапортів А. Вєшнякова не змінилася, хоча
навіть в умовах розпочатих бойових дій турецькі чиновники зверталися до
нього з пропозиціями про врегулювання конфлікту без великомасштабної
війни [539, с. 405-406].

Активно підтримував війну фельдмаршал Мініх, який розглядав її як шанс
для зміцнення свого впливу при дворі [504, с. 63-64]. Схожу позицію
зайняв кабінет-міністр А. Остерман, якого спостерігачі підозрювали у
спробах відвернути таким чином увагу від недружніх щодо Росії дій
Прусії. Війна на південних кордонах унеможливлювала конфлікт з цією
державою [333, с. 165, 462]. Але не можна не згадати, що обидва ці
політичні діячі вважали доцільним якнайдовше дезінформувати Туреччину,
представляючи наявні бойові дії як прикордонний конфлікт між козаками та
татарами [449, с. 528]. Остаточне рішення про підготовку до війни було
прийнято 16 червня 1735 р. Кабінет-міністри А. Остерман, П. Ягужинскій
та А. Черкаській, а також А. Ушаков, П. Шафіров, Бірон та Г. Головкін
підписали “Рассуждение…”, у якому оцінювали дії Туреччини в Персії як
підготовку до антиросійського виступу. Передбачалися заходи негайної
протидії (похід генерал-аншефа Вейсбаха на Перекоп), які б зв’язали руки
кримським татарам і дозволили зберегти Персію як союзника в боротьбі з
Туреччиною. Крім того, починалася активна підготовка до широкомасштабної
війни [564, с. 25-30].

Приводом для початку бойових дій стали пересування кримських військ.
Таке вже було восени 1733 р., коли Феті-Гірей, йдучи на перський театр
війни, зіткнувся з російськими військами під командуванням князя
Гессен-Гомбургського [504, с. 63]. Татари все ж прорвалися, а Росія
почала висувати претензії щодо дій кримчаків перед Стамбулом.
Непорозуміння було пов’язане також зі статусом кабардинських земель, які
і Російська імперія, і Кримське ханство вважали своїми [539, с.
368-372]. У 1733 р., коли абсолютно незрозумілим був хід справ у Польщі,
Росія не ризикнула розпочинати війну. Проте у 1735 р., після аналогічних
дій татарських військ, корпус генерал-лейтенанта Леонтьєва вирушив до
Перекопу, що фактично і стало початком російсько-турецької війни,
офіційно оголошеної лише у 1736 р. [504, с. 63].

У 20 – першій половині 30-х рр. XVIII ст. можливий конфлікт з Османською
імперією, під владою якої перебували запорожці та гетьман-емігрант П.
Орлик, примушував російський уряд уважніше стежити за обстановкою в
Гетьманщині, тим більше, що українські землі повинні були стати
плацдармом для просування Російської імперії на південь.

Ставлення російського уряду до запорожців не було однозначним. З одного
боку, вони вважалися зрадниками. Ізоляція від Гетьманщини мусила
запобігти поширенню цієї зарази між лівобережними козаками. Велику
стурбованість Петербурга влітку 1731 р. викликала звістка гетьмана Д.
Апостола про заселення січовиками Кодака. Як повідомляли гетьману
полтавські купці, цей процес йшов доволі швидко і здійснювався з дозволу
кримської влади. Уряд пропонував Д. Апостолу перетинати шлях можливим
втікачам з Гетьманщини; впійманим загрожувала смертна кара [301, с. 35].

Обов’язковою умовою звільнення у 1731 р. Д. Горленка, який свого часу
підтримав І. Мазепу, була підписка, за якою колишній прилуцький
полковник зобов’язувався не мати жодних контактів ані з запорожцями, ані
з П. Орликом. Гетьману доручалося слідкувати за виконанням цієї умови та
не призначати Д. Горленка на офіційні посади [308, с. 5-6].

Російський уряд не визнавав жодних причин, які б могли виправдати
контакти старшин з Січчю. Київський полковник А. Танський, інтригуючи
проти гетьмана Д. Апостола, дізнався про наявність у Коші листів І.
Мазепи та тоді ще миргородського полковника Д. Апостола до К. Гордієнка.
Він відрядив на Січ козака Ф. Грошевського, який мусив придбати ці
листи. Поїздка виявилася безрезультатною, але про неї дізналися у
Петербурзі. Покарання було швидким. А. Танського оштрафували на 200
карбованців. Очевидно, намагання очорнити гетьмана все ж певною мірою
послужило виправданням, оскільки більш жорстких заходів до полковника не
вживали. Козака було бито киями, а ченця, який повідомив А. Танського
про листи, ув’язнили у російському монастирі. Це рішення Колегія
іноземних справ мотивувала самовільною поїздкою ченця на Запоріжжя,
після чого йому жодним чином не дозволялося залишатися в Гетьманщині
[301, арк. 68, 112].

Справді, російський уряд мав усі підстави для обережності, оскільки на
початку 1730-х рр. значно активізувалася діяльність П. Орлика.
Наприкінці 1729 р. київський воєвода Юзеф Потоцький та його брат Теодор,
примас Польщі, налагодили зв’язок з Григором Орликом. Ці прихильники
кандидатури С. Лєщінського на польському троні вважали за потрібне
залучити на його бік П. Орлика та запорожців. Подорож Г. Орлика до
Парижа була успішною. Незважаючи на прохолодний прийом, який у 1730 р.
чекав на молодого Орлика у Стамбулі, його активність не зменшувалася. У
1732 р. він у Бахчисараї провів переговори з Каплан-Гіреєм і хан, давній
противник Росії, обіцяв Г. Орлику всебічну підтримку [547, с.132-140].

Проте російську політику щодо Січі жодним чином не можна назвати
однозначною. Наприклад, вже у 1715 р. Петербург дозволив запорожцям
оселятися у містах та селах Гетьманщини. Звичайно, такий дозвіл не
передбачав повернення Війська як цілості, а за січовиками мусили уважно
стежити місцеві урядовці. Проте їх обіцяли не переслідувати, а на
прохання переходу під владу Росії посланцям пояснили, що це поки що
неможливо через міжнародні угоди [348, с. 1-3]. Схожу відповідь отримали
представники проросійської партії на Запоріжжі у 1728 р. Одночасно
російський уряд наказав дати козакам надію на повернення при зміні
міжнародної обстановки. Прихильників Росії утримували від негайного
виступу і заохочували грошима [348, с. 4-6]

Боротьба проросійської та протатарської партії на Січі була тривалою.
Довгий час перевагу мала остання, а кошовому К. Гордієнку вдавалося
переконувати козаків у хибності орієнтації на Росію. Не завжди взаємини
між партіями були мирними. Програвши вибори кошового у 1728 р.,
проросійська партія застосувала проти своїх опонентів силу [348, с. 8].
Перевага перейшла на бік цієї партії на початку 1730-х рр., коли
предметно почали вестися переговори щодо переходу запорожців під
російську юрисдикцію. Знаковим втіленням перемоги проросійської
орієнтації стало згадування у церковних службах на Січі не П. Орлика, а
Д. Апостола [547, с. 138].

У той же час не варто применшувати вагу протатарської партії,
прихильники якої залишалися впливовими на Січі. Наприклад, І. Нєплюєв у
1734 р. радив якомога швидше приймати запорожців під владу Російської
імперії, оскільки затягування могло відштовхнути не тільки січовиків, а
й примусити замислитися й гетьманців [477, с. 82]. Остаточне рішення
Петербург прийняв після повідомлення про звільнення П. Орлика з Салонік
і його намір негайно вирушити на Січ. У травні 1734 р., не зважаючи на
ще триваючий конфлікт у Польщі і побоювання все ж таки спровокувати
Порту на початок війни, Анна Іоанновна прийняла Кіш під свою “високу
руку” [547, с. 146].

Часткою козацької проблеми для Петербурга була діяльність Пилипа та
Григора Орликів. З одного боку, офіційна влада на Січі явно відкидала
будь-які спроби П. Орлика та кримського хана Каплан-Гірея схилити Кіш на
свій бік, їхні листи пересилалися російським урядовцям. Проте навряд чи
Петербург міг бути абсолютно спокійним, враховуючи те, що на вірність
імператриці присягнуло трохи більше 7 тисяч запорожців, а їхня загальна
чисельність оцінювалася в 20 тисяч осіб [348, с. 13]. Дещо заспокоювали
повідомлення про те, що влітку 1735 р. разом з П. Орликом у Бендерах
було не більше 700 козаків [457, с. 63]. Але одночасно граф Вейсбах
доносив про листи П. Орлика до козаків та “запорожцах- ворах”, які
прислухаються до агітації гетьмана у вигнанні. [321, с.202].

“Головного болю” перед війною додавали російському уряду повідомлення
стосовно французьких зусиль, спрямованих на підготовку козацького
повстання [450, с.42, 72], а також консультації П. Орлика з
Каплан-Гіреєм [539, с. 378 ]. Окреме попередження щодо ймовірної
активності Г. Орлика отримав представник Росії при польському дворі
барон Кейзерлінг [477, с. 83].

Можливість виступу запорожців на боці Туреччини звичайно була неприємною
для Росії, але такий виступ не ніс стратегічної загрози. Існувала
небезпека кардинального ускладнення ситуації у випадку підтримки дій
січовиків з боку Гетьманщини, що змушувало російський уряд постійно
враховувати це в своїй політиці щодо Лівобережжя. Як аргумент ця
проблема могла використовуватися навіть під час полеміки з приводу
організації влади в імперії. У 1730 р. граф А. Остерман, виступаючи за
самодержавну владу, акцентував саме на цьому [440, с. 86].

Певне пом’якшення російського ставлення щодо Гетьманщини спостерігається
в середині 1720-х рр. Крім внутрішньополітичних обставин на такий
поворот мали вплив і зовнішньополітичні. Після утворення у 1726 р. у
Європі двох ворожих коаліцій – австро-російської та союзу Франції,
Англії, Прусії, Голландії та Данії – шанси на масштабну війну значно
збільшилися. Знову були актуалізовані претензії С. Лєщінського на
польський престол і він, за підтримки Франції, відновив свої контакти з
П. Орликом [547, с.126-127 ].

У вищих російських урядових колах існували різні підходи до політики
відносно Лівобережжя. Голова Малоросійської колегії С. Вєльямінов
пропонував зробити членів колегії незмінними, а Військова колегія радила
надати 10 регулярним полкам, які знаходилися в Гетьманщині, права на
постійне розташування. Член Верховної таємної ради П. Толстой застерігав
від будь-яких поступок українцям в умовах загострення стосунків з
Туреччиною. Проте більшість цієї Ради у лютому 1726 р. подали
імператриці пропозиції, які в переддень російсько-турецької війни, що на
неї очікували, мусили прихилити лівобережних козаків до Росії. Роком
пізніше було скасовано податки, які впровадила Малоросійська колегія та
подушний податок на утримання російських військ, дозволено відновити
інститут гетьманства [547, с.141-143].

Цей “флірт” з українцями не був тривалим. Вже у 1730-1731 рр. уряд
розмірковував над шляхами дальшого обмеження автономії [440, с. 244].
Проте прибирати гетьмана не вважали за доцільне, хоча повної довіри до
нього уряд не мав. Занепокоєння викликали контакти Д. Апостола з
Кримським ханством, за якими Петербург доручив слідкувати полковнику
Тургенєву [301, арк. 36 ]. Росіяни-полковники взагалі були “головним
болем” для гетьмана. Скарги стародубських старшин на введення
полковником А. Дуровим російських порядків Д. Апостол вимушений був
проігнорувати. Він відповідав скаржникам, що не може судити полковника,
оскільки той – росіянин [459, с. 54-55].

Ставлення цих урядовців до місцевих порядків яскраво демонструє відмова
ніжинського полковника І. Хрущова йти в похід на Польщу в 1733 р. під
командуванням генерального обозного Я. Лизогуба. І. Хрущов наполягав на
тому, що козацький старшина для нього не може бути командиром. Д.
Апостол міг хіба апелювати до Анни Іоанновни, звертаючи її увагу на
існуючі українські порядки і попереджаючи про те, що така позиція є
образливою для досвідчених козацьких старшин, які брали участь у
багатьох битвах [497, с. 150-151]. Цікаво, що на цей час центральна
влада була схильна піти на певні поступки. Після розслідування Іноземною
колегією було прийнято рішення про відповідність козацьких рангів та
регулярних чинів, яке офіційно не було затверджено, але неофіційно
діяло, принаймні генеральний обозний Я. Лизогуб отримував жалування
нарівні з генерал-майором [331, с. 417-418]. Проте у такому протистоянні
гетьман міг розраховувати хіба на локальні успіхи, як це було у 1728 р.,
коли йому вдалося вивести з-під влади все того ж І. Хрущова засейменські
сотні. Д. Апостол, пояснюючи це давньою традицією, перевів їх
безпосередньо під гетьманську владу [460, с. 50].

Ставлення козацької старшини до російської влади яскраво проявилося у
1733 р., коли внаслідок хвороби гетьмана старшина спробувала перебрати
правління Гетьманщиною на себе, відсторонивши від вирішення цього
питання резидента. Завдяки втручанню С. Наришкіна та O. Шаховського ГВК
перейшла у відання С. Наришкіна, хоча вже хворий Д. Апостол намагався
опиратися [539, с. 564-566 ].

Після смерті гетьмана Петербург, незважаючи на ймовірність війни з
Туреччиною, вирішив кардинально обмежити автономію Гетьманщини. У життя
впроваджувалися заходи, які мусили сприяти поглиненню української
системи влади російською. Князь О. Шаховськой очолював Правління
гетьманського уряду, яке складалося з рівного числа російських офіцерів
і українських старшин [301, арк. 17-18 ]. Старшини були виразно
незадоволені цим рішенням, оскільки явно сподівалися на вибори нового
гетьмана [539, с. 569 ]. Реальна влада зосереджувалася в руках голови
ПГУ, без нього ця установа не могла вирішити навіть дрібних справ,
пов’язаних з втечами козаків та селян. [73, арк.3-9 ]. Українські справи
були перенесені з Колегії іноземних справ до Сенату, а O. Шаховськой
отримав право про важливі речі писати прямо до Кабінету Міністрів [331,
с. 424 ]. Кабінет-міністри надавали O. Шаховському широкі повноваження.
Наприклад, він мав право самостійно визначати особу командира, який
очолить лівобережні полки у далекому поході [321, с. 212-213; 322, с. 75
].

Поряд з перебиранням головою ПГУ фактично гетьманських повноважень зміни
передбачалися в різних сферах. Така дражлива для старшин справа як
надання маєтків з 1734 р. перейшла до виключної компетенції Петербурга
[487, с. 217 ]. Відбувалося обмеження сфери компетенції старшин.
Наприклад, Я. Лизогуб, перший серед українських членів ПГУ, не міг своєю
владою змінити хорунжого генеральної артилерії І. Забілу, який не
виконував своїх обов’язків. Генеральний обозний мав звернутися за
дозволом до голови ПГУ [485; 497, с. 144 ]. О. Шаховськой не дуже
довіряв козацьким старшинам, намагаючись, де це було можливо, замінити
їх на російських офіцерів. Схожу спробу було здійснено у Києві під час
обрання війта, проте не вдалося знайти у місті хоча б більш-менш гідного
такої посади росіянина. Для посилення російських впливів передбачалося
заохочувати шлюби українців з росіянами [539, с. 568-570 ]. Символом
наступу нових часів стала заміна в діловодстві традиційної форми
універсалу на російський указ [534, с. 71 ].

Жодних проявів організованого опору реформам, проведеним у 1734 р., не
спостерігається. Маємо хіба що повідомлення О. Шаховського про глухе
невдоволення генеральної старшини [539, с. 569 ]. та ще дві, вкрай
маловірогідні, звістки. Зокрема, великий візир у Стамбулі, у присутності
послів, говорив про сутички між козаками та росіянами [333, с. 475 ].
Здається це повідомлення, яке надійшло від вороже налаштованої щодо
Росії людини, можна проігнорувати. На більшу увагу може заслуговувати
репліка фельдмаршала Мініха у листі до імператриці, де він говорив про
невдоволення політикою О. Шаховського у Гетьманщині, що могло призвести
до виступу козаків на боці Туреччини [449, с. 529 ]. Проте варто
врахувати ворожі стосунки між цими державними діячами.

2.2. Зміни в російській політиці щодо “козацького питання” в 1735 1739
рр.

Кардинальних зрушень у ставлення російського уряду щодо української
проблематики після початку бойових дій не спостерігається. Петербург
пильно стежив за діяльністю П. Орлика, намагаючись не допустити жодних
контактів екзильного гетьмана з козаками. Іноді підозрілість росіян
набувала загострених форм, як це було під час арешту тітки Я. Марковича.
Її чомусь прийняли за рідну сестру П. Орлика і протримали у в’язниці
більше трьох місяців [332, с. 7, 11 ].

В реальності не зафіксовано міцних контактів П. Орлика з Гетьманщиною чи
Запоріжжям. Його антиросійська діяльність полягала більше у використанні
своїх старих зв’язків, як це було у 1736 р., коли гетьман організував
консультації між київським воєводою Ю. Потоцьким та турецьким дипломатом
Ібрагімом-пашею. Досвід П. Орлика мусив допомогти Й. Ракоці в
організації виступу угорців проти Австрії. Активізувався П. Орлик
наприкінці війни, коли стали надходити переконливі звістки про зріст
антиросійських настроїв в Україні. Туреччина плекала плани використання
цих настроїв, але через поразки татарсько-турецьких військ їм не
судилося здійснитися [547, с. 149-151 ].

Пожвавлення діяльності П. Орлика не пройшло непоміченим. Росіяни
наприкінці 1738 р. перехопили кілька його листів в Україну [477, с. 110
]. На початку наступного року до рук уряду потрапило кілька копій листів
Орлика. З цього приводу Б. Мініху надіслали інструкції, які вимагали
дуже пильно стежити за настроями місцевого населення, особливо зважаючи
на запорожців [326, с. 47 ]. Схожі вказівки з Петербурга отримав
фельдмаршал у квітні 1739 р., причому уряд зазначав, що саме зараз
особливої небезпеки від січовиків бути не може, оскільки велика
кількість російських військ зробила б такий виступ самогубством [326, с.
381 ]. Цей аргумент, як і відбиття татарського наступу на початку 1739
р., на думку Б. Мініха, робили пропаганду П. Орлика малоефективною [539,
с. 440].

Недовіра вищих російських чиновників до лояльності запорожців
простежується протягом всієї війни. А. Байов наголошував, що плата за
захоплення “язика” січовиками була дуже високою, що мусило схиляти
запорожців воювати на боці Росії. Для цього ж до Коша щорічно надсилали
дорогі подарунки [384, с. 82, 84 ]. Певні побоювання щодо вірності
запорожців постійно висловлював Б. Мініх. У січні 1736 р. він з
обережною надією писав до Петербурга, що січовики, ймовірно, будуть
вірними [366, с. 14 ]. Цього ж року фельдмаршал зазначав, що кошовий
найшвидше залишиться вірним Росії, проте голота може перейти на бік
Кримського ханства. Річ у тому, що росіяни знали про поширеність таких
настроїв на Січі [523, с. 105, 136 ].

Обґрунтованість побоювань контактів запорожців з противником підтверджує
лист полковника Сави хотинському паші, у якому він дякував за
гостинність у минулі роки. Листа було відправлено з надійною людиною у
червні 1736 р., під час Кримського походу. Полковник скаржився паші, що
більшість козаків примусила незгодних перейти під російську протекцію і
наголошував на своїй прихильності до Османської імперії [356, с. 95-97
].

У черговий раз на початку 1737 р. Б. Мініх писав до столиці про те, що
на запорожців “твердо положиться нельзя” [366, с. 286]. Восени
тональність висловлювань фельдмаршала дещо змінилася. Він вважав, що
козаки задоволені захопленими трофеями і наразі від них не варто
очікувати неприємностей, що не заважало Б. Мініху пильно стежити за
їхніми настроями [539, с.417].Обережне ставлення уряду до січовиків
проривалося у документах початку 1739 р., де згадувалися їхні мінливі
настрої та лише наявність на Січі російської флотилії виступала надійною
гарантією лояльності [326, с. 47, 381 ].

Проте у більшості випадків росіяни не вдавалися до силового тиску чи
хоча б загрози таким тиском. Провідною була політика заохочення
запорожців. Значне місце тут посідав матеріальний фактор. Наприклад,
перед походом 1737 р. рядовим козакам було роздано 4 тисячі карбованців.
Кошовий отримав 600 карбованців, а суддя, писар та осавул – по 300. Крім
цього, таємно роздавалися гроші курінним отаманам [326, с. 317-318 ].
Двома роками пізніше такі таємні роздачі призвели до заколоту серед
запорожців. Загальна сума 4 тисячі карбованців була розподілена серед
козаків, а старшина таємно розділила 2 150 карбованців. Для січовиків,
серед яких наростало невдоволення війною, таємна роздача грошей
старшинам стала приводом для заворушень. Старшин було побито; кошовий Я.
Тукало через кілька днів вмер від цих побоїв. Б. Мініх, дізнавшись про
ці події, вимушений був промовчати, зазначивши для уряду, що зараз
запорожців зачіпати не можна [523, с. 104; 560, с. 118-119 ].

Таке обережне і поблажливе ставлення панувало майже протягом всієї
війни. Уряд одразу відгукнувся на прохання Коша виготовити клейноди.
Князю О. Шаховському надіслали інструкції, які вимагали з’ясувати
зовнішній вигляд всіх потрібних предметів і у вересні 1736 р. клейноди
разом з милостивою грамотою від Анни Іоанновни надійшли на Січ [321, С.
509-510; 322, с. 426 ].

У багатьох діях того ж Б. Мініха, який власне і наглядав за контактами з
Січчю, спостерігається прагнення не давати козакам приводів для
невдоволення. Наприклад, самому фельдмаршалу належав план поселення
ландміліцького полку між Оріллю та Самарою. З його точки зору, це б
зменшило довжину комунікацій та дозволило ефективніше боротися з Кримом.
Але уряд мав враховувати, що під час переходу запорожців під російську
протекцію граф Вейсбах визнав виключне право Січі на ці землі. В умовах
війни переглядати це положення було б недоцільно і план Б.Мініха так і
залишився на папері [384, с. 338; 510, с. 51 ].

Після Кримського (1736) походу для зміцнення оборони Січі за згодою
кошового тут було розташовано 400 регулярних вояків на чолі з
підполковником Фрідеріцкім. Він отримав розлогу інструкцію, яка вимагала
від цього офіцера робити все для підтримки дружніх стосунків з козаками
[384, с. 292-293 ]. Навіть за умов гострого невдоволення бездіяльністю
запорожців, наказуючи своєму представнику в Січі розслідувати причини
такої пасивності, Б. Мініх вимагав діяти надзвичайно обережно і не
давати жодних підстав для незадоволення. [366, с. 326 ].

Власне, репресивні заходи лише кілька разів вживалися до запорожців, та
й то лише в тих випадках, коли їх впіймали під час здійснення грабунків.
Тут Б. Мініх був безжальним. Для підтримки дисципліни винних він
страчував або відправляв на каторгу [332, с. 80; 523, с. 104 ]. Проте у
конфлікті запорожців з поляками, який розгорівся наприкінці 1736 –
початку 1737 р., фельдмаршал був схильний відкидати звинувачення у
гайдамацтві. Він вважав, що поляки хочуть спровокувати його на репресії.
Це б дозволило переконати козаків у необхідності переходу на бік
противників Росії [366, с. 201, 204-205 ]. Вимоги поляків видати їм
ватажка гайдамаків Гриву Б. Мініх також ігнорував , що й не дивно,
оскільки В. Грива був одним з найкращих знавців степу і не раз вказував
війську зручні шляхи [366, с. 240; 460, с. 46 ].

Відверто іншим було ставлення Б. Мініха до Гетьманщини. Протягом війни
він мав вищу військову владу на цій території. Враховуючи воєнні умови,
військову і цивільну владу не завжди можна було розділити. Фельдмаршал
схильний був ігнорувати автономні права цієї території. Антипатія Б.
Мініха до гетьманців позначалася на ставленні регулярних військ до
нижчих верств та старшини. Зловживання російської армії відбилися як у
документах [68, арк. 2 ]. та спогадах сучасників [332, с. 21 ]. На
зауваження з боку центрального уряду Б. Мініх не був схильним зважати,
пояснюючи все військовим часом і обурюючись на невдячність українців,
яких армія захищала від ворога [366, с. 61-62 ].

Позиція російського уряду та його представників стосовно населення
Гетьманщини була набагато м’якшою. Так, головним завданням, яке стояло
перед російськими чиновниками, було поступове викорінення автономних
прав. Проте уряд наказував таку політику не озвучувати, навпаки “сие
содержать в великом секрете, чтоб они не дознались, что их ко исполнению
российских регулов и указов помалу привлекают и не подать бы чрез то
причины к противному от них толкованию” [323, с. 567 ].

Секретні інструкції для голови ПГУ, про які згадував І. Барятинський
[323, с. 172 ], явно пропонували представникові уряду поводитись
обережно і без потреби не дратувати місцеве населення. Не раз
спостерігаються ситуації, коли голови ПГУ виступали на захист козаків та
селян від зловживань з боку армії. Наприклад, О. Шаховськой, спираючись
на рішення Кабінету, вимагав від солдат і офіцерів не брати у місцевого
населення нічого без оплати [322, с. 70 ]. Він же вступався за
гетьманців, яких утискали під час походу регулярні частини [366, с. 92
]. Вже І. Барятинський звертався до уряду з проханням вивести на зиму
деякі частини до Росії [366, с. 183 ].

Така позиція голів ПГУ не повинна дивувати, оскільки край був ввірений
їхньому управлінню і вони несли відповідальність, в тому числі за
можливі виступи українців проти влади. Підстав, перш за все,
економічних, для невдоволення було достатньо. Повністю збитки
Гетьманщини протягом війни підрахувати дуже проблематично. В.
Романовський, наголошуючи на неповноті своєї інформації, оцінював їх у 1
500 000 карбованців [521, с. 38 ]. Навіть більш промовистою за цифри є
народна пісня, яка виникла під час війни:

Москалики-соколики, поїли всі наші волики,

А як вернетесь здорові, то поїсте й останні корови [410, с. 378].

Намагаючись хоч якось вгамувати невдоволення, І. Барятинський звернувся
до Петербурга з проханням видати указ, який би від імені імператриці
обіцяв різноманітні полегшення для населення після закінчення бойових
дій [323, с. 192 ]. У березні 1737 р. в усіх полках такий указ було
оголошено. Тут зазначалося, що війна ведеться, перш за все, для блага
Гетьманщини та її мешканців. Після перемоги Анна Іоанновна обіцяла
“милости”, не конкретизуючи їх змісту [90, арк. 59 ].

Однією з таких милостей стало прийняте у грудні 1739 р. рішення про те,
що відтепер з українців знімається обов’язок утримувати російські
регулярні полки [332, с. 100 ]. У березні 1740 р. в Гетьманщині
оголосили указ, де чітко встановлювалися покарання для чинів регулярної
армії, які брали щось у місцевих мешканців без оплати або чинили
насильство [297, арк. 1 ]. Чергові кроки для заспокоєння Лівобережжя
здійснила імператриця Єлизавета. Крім підтвердження попередніх указів
регулярним полкам заборонялося самостійно, без українських старшин,
обирати собі вінтер-квартири, скасовувались більшість заведених для
військових потреб пошт, утримання яких раніше обтяжувало козаків та
селян. Крім того, відтепер старшинські і козацькі промисли звільнялися
від податку, а для селян підтверджувалося право на вільний перехід [297,
арк. 1-3 ].

Протягом війни здійснювалися нечисленні обережні кроки для обмеження
автономії. Можна згадати заснування лічильної комісії, склад якої
складався навпіл з українців та росіян, чи конфіскацію привілеїв, у яких
викладалися давні права Києва [323, с. 392, 600 ]. Вчинків, які могли
викликати суспільний резонанс, голови ПГУ мусили уникати. Наприклад,
коли І. Барятинський через намову армійського офіцера заарештував
чернігівського архієпископа І. Рогалевського, то миттєво отримав догану
зі столиці. Уряд наказав відпустити архієрея, дорікаючи голові ПГУ за
нерозважливість, яка могла потягнути за собою збурення у суспільстві
[323, с. 676 ].

Окремою проблемою для російського уряду стала козацька старшина,
невдоволення якої реформою 1734 р. не було секретом у Петербурзі. Проте
старшина для імперської столиці залишалась багато у чому невідомою
величиною, що не дозволяло формувати ефективну політику. Врешті ця
проблема була розв’язана. Вже у 1736 р. Петербург мав у своєму
розпорядженні секретну довідку про генеральну старшину [322, с. 350 ], а
двома роками пізніше – характеристики старшин нижчого рангу [423, с. 11
].

За реальної потреби будь-який старшина міг потрапити під слідство або
бути заарештованим [321, с. 497; 332, с. 16 ]. Важливим елементом
контролю за лояльністю була перевірка законності володіння маєтками.
Маєткові надання з 1734 р. стали виключною компетенцією Петербурга,
роком пізніше генеральний писар М. Турковський склав реєстр вільних
земель [4, арк.. 2-7 ]. На початку 1738 р. голова ПГУ О. Румянцев
отримав зі столиці наказ пильно стежити за вірністю землевласників,
м’яко нагадуючи їм про ймовірність, у разі непослуху, миттєвої
конфіскації володінь [423, с. 9-10 ]. Нові надання залежали від того,
наскільки старшина корисний та лояльний щодо політики ПГУ [321, с. 438
].

Варто зазначити, що у більшості випадків уряд вважав за доцільне не
дратувати старшину марно. Наприклад, відмова у наданні нових маєтків
мусила проходити так, щоби старшина не плекав потім образи [321, с. 438
]. У той же час готовність служити інтересам Росії заохочувалася. У 1739
р. Кабінет Міністрів розбирав чолобитну колишнього погарського сотника
С.Соболевського про надання нових земель. Прохач обґрунтовував свої
прагнення тим, що він першим доніс О. Меншикову про перехід гетьмана І.
Мазепи на бік шведів. Урядовці дещо здивувалися з приводу досить
великого терміну, який минув від зазначеної події, але такий корисний
вчинок як донос не міг бути забутим і чолобитну вирішили задовольнити
[326, с. 13 ]. Маєтки отримали іркліївський сотник С. Требинський,
генеральний суддя М. Забіла, сотник Гадяцького полку Бантиш [487, с. 217
], миргородський обозний Ф.Москов [368, с. 61 ]. Кілька разів надавались
маєтності керуючому справами ГВК А. Безбородьку [487, с. 218 ].

Останнє за цей період призначення росіянина на посаду полковника
відбулося на початку 1736 р. [332, с. 4 ]. Уряд розраховував, що
полковники-росіяни будуть прикладом для українців і зуміють переконати
місцеве населення у перевагах прямого російського правління [323, с. 254
]. Проте надалі кількість росіян на таких посадах не збільшувалася.
Несприйняття ніжинською старшиною свого полковника І. Хрущова призвело
до початку слідства у 1740 р., а згодом – і до відставки [460, с. 15 ].

Протягом війни рішення щодо старшинських призначень ретельно
зважувалися. Уряд іноді затверджував призначення, зроблені
фельдмаршалами у поході або їхні клопотання про тих чи інших старшин.
Проте так було не завжди. Виходячи з реальної роботи по створенню нового
компанійського полку та за клопотанням старшин О. Румянцев запропонував
столиці для затвердження всього одну кандидатуру – І. Часника. Кабінет
Міністрів відреагував гостро. Голові ПГУ фактично нагадали, що саме
висування 2-3 кандидатур дозволяє контролювати заміщення старшинських
посад зручними для імперії людьми [326, с. 8-10 ].

Протягом війни російський уряд дбав, щоби без потреби не ображати
старшин. Наприклад, у січні 1738 р. розглядалася справа про заміщення
посади генерального осавула. Фельдмаршал Лассі пропонував затвердити на
ній б. т. Я. Якубовича. Його послужний список та участь у походах
протягом війни задовольнили Кабінет Міністрів, проте остаточне рішення
відклали. Річ у тому, що наразі цю посаду обіймав І. Мануйлович. Уряд
прагнув упевнитись у серйозності його хвороби, оскільки інших підстав
для відставки не було, а ображати генерального осавула Петербург не
хотів [324, с. 25 ].

Козацький чинник, важливий для внутрішньої політики Російської імперії,
відігравав зникаюче малу роль у міждержавних відносинах під час
переговорного процесу. Вже після виснажливої кампанії 1736 р. Анна
Іоанновна у листі до А. Остермана висловлювала бажання якомога швидше
закінчити війну з Портою за умови скасування Прутського миру [539, с.
401- 402 ]. Власне переговори розпочалися лише влітку 1737 р. в Немирові
й були безуспішними. Пізніше за посередництва Франції зв’язки тривали,
але кожна зі сторін сподівалася завдяки військовим перемогам отримати
вирішальну перевагу [554, с. 45-60 ].

У вересні 1739 р. у Белграді Туреччина примусила Австрію підписати
сепаратний мир. Для Росії ця новина була дуже неприємною. Петербург,
зважаючи на загрозу війни зі Швецією, не зміг повною мірою скористатися
Ставучанською перемогою Б. Мініха. Умови миру передбачали визнання за
Росією права на Азов, який втім не можна було укріплювати. Велика та
Мала Кабарда оголошувалися незалежними. Туреччина могла побудувати нову
фортецю у гирлі Кубані, а Росія – на донському острові Черкаськ.
Торгівля на Чорному морі могла вестися тільки на турецьких кораблях
[490, с. 303 ].

Власне у міждержавних переговорах про українців згадували лише побіжно.
Похід генерал-лейтенанта Леонтьєва на Крим у 1735 р. російські дипломати
представляли як самостійну козацьку авантюру, до якої державні структури
не мають жодного відношення [384, с. 166 ]. На переговорах у Немирові
Порта висувала різні аргументи проти російських претензій. Серед них був
і такий – в разі виконання всіх вимог Туреччина опиниться беззахисною
перед козацькими набігами [554, с. 54 ]. Восени 1738 р. в зв’язку зі
знесенням Росією очаківських укріплень розмови про козацькі набіги
велися вже у Парижі. Французький уряд вважав, що страх перед козаками
тепер ускладнить пошук компромісу між Російською та Османською імперіями
[539, с. 439 ].

За українцями зберігалася тільки роль допоміжного персоналу в справах,
тим чи іншим робом пов’язаних з міжнародним життям. Наприклад, це могли
бути функції дипломатичних кур’єрів. Козак В. Голобородько у 1735 р.
возив листи до І. Нєплюєва у Бендери і його листи до київського
генерал-губернатора Шереметьєва [190, арк. 2-6 ]. Зі схожою місією до
Криму цього ж року їздив ще один козак, везучи до хана листи О.
Шаховського [477, с. 79 ]. На дещо вищому рівні працював лубенський
обозний І. Кулябка, здійснюючи у 1740 р. зв’язки між російськими та
турецькими комісарами, призначеними для визначення кордонів [310, арк. 2
].

Козаки забезпечували урочистість вступу турецького посла на територію
Російської імперії у 1740 р. Точну кількість козаків, залучених для
цього, встановити не вдалося. Проте є повні дані по Прилуцькому полку.
Ця частина відрядила 200 козаків з 400 коней. Очолив загін полковий
суддя М. Ягельницький [174, арк. 2-8 ]. Для зустрічі посла були
мобілізовані й загони інших полків. Принаймні про це згадує
решетилівській (Полтавський полк) сотник С. Бузанівський [286, арк. 1 ].
Посла зустріли на р. Буг у жовтні 1740 р. і через Переволочну проводили
територією Гетьманщини до Севська [303, арк. 1 ].

У міждержавних контактах козаки могли виступати як знавці місцевих умов,
коли тією чи іншою мірою йшлося про українську територію. За урядовим
рішенням до російсько-польської комісії, яка мусила розбирати
прикордонні суперечки, мав увійти росіянин – полковник регулярної армії
– та українець у чині генеральної старшини або полковника [322, с. 644
]. Реально до її складу під час війни старшини такого високого рангу не
входили. До комісії залучалися стародубський писар Г. Юркевич,
канцелярист ГВК В. Соболевський та четверо значкових товаришів [146,
арк. 32 ]. Ймовірно, дорадчі функції міг виконувати в складі російської
делегації на Немирівському конгресі лубенський обозний І. Кулябка [310,
арк. 2 ].

Активно залучав козаків уряд до процесу встановлення кордону між
Російською та Османською імперією по завершенню війни. Вони виконували і
експертну роботу, визначаючи де саме проляже межа, і технічну –
проводячи роботи з демаркації. Потреба у знаючих старі кордони і степ
людях була великою. Уряд характеризував її як “крайню” і пропонував
спрямовувати в степ навіть генеральних старшин і полковників, які могли
б допомогти. Пошуки таких людей велися і на Січі [308, арк. 37 ].

У червні 1740 р. почала свою роботу комісія з розмежування кордону.
Територія, на якій наносилась лінія кордону, була розділена на дві
частини. Генерал-лейтенант Рєпнін відповідав за ділянку від Азова та
Кубані до Міуса, а таємний радник І. Нєплюєв – від Міусу до Бугу [177,
арк. 2 ].

До команди генерал-лейтенанта Рєпніна передбачалось включити 2 000
гетьманців та 1 000 слобожан. Склад загону гетьманців наведений у
таблиці № 1. Команду очолив старший за рангом, гадяцький полковник П.
Галецький [177, арк. 5, 10 ].

У червні 1740 р. козацька команда приступила до роботи. На місці вона
поповнилася 875 козаками з слобідських полків та 387 компанійцями.
Генерал-лейтенант Рєпнін зумів виконати поставлене перед ним завданням у
стислий термін і вже 2 жовтня відпустив козаків по домівкам [175, арк.
142-143 ].

До іншої частини прикордонної комісії, під керівництвом І. Нєплюєва,
спрямовувалося 3 000 гетьманців. Склад цього загону наведено у таблиці №
2. Особа головного командира цього загону від самого початку в
документах не вказується [177, арк. 10, 25 ]. Точно її визначити
неможливо, оскільки частина старшин зуміла переконати ГВК замінити їх.
Серед вказаних вище старшин найвірогіднішим виглядало б призначення
командиром київського полковника А. Танського, чудового знавця
Правобережжя. Крім того, за часом перебування на посаді він був старшим
за В. Капніста. Планування відбувалося в травні, а в документі за
червень 1740 р. головним командиром цього корпусу згадується прилуцький
полковник Г. Ґалаґан [177, арк. 228 ]. З 1 серпня 1740 р. команду
прийняв генеральний обозний Я. Лизогуб. До нього, крім зазначених вище
полків, приєдналося ще два компанійських, а для кращого ведення справ у
похідній канцелярії ГВК відрядила у степ канцеляриста І.
Єсимонтовського. Після від’їзду (дата його невідома) Я. Лизогуба ця
команда на певний час перейшла у відання лубенського обозного І. Кулябки
[ 175, арк. 37, 80, 100, 151 ], який до того виконував доручення І.
Нєплюєва і виступав його представником перед турецьким комісаром та
польськими уповноваженими [310, арк. 3 ].

Як вже зазначалося вище, частина старшин зуміла переконати ГВК знайти їм
заміну, апелюючи, перш за все, до того, що саме вони щорічно ходили в
бойові походи і хоч тепер сподівалися відпочити та полікуватися.
Наприклад, таке прохання висловив прилуцький осавул М. Мовчан, людина
похилого віку – і був замінений на полковника Г. Ґалаґана. Схожі
аргументи висували полтавський осавул І. Сулима та переяславський
хорунжий Д. Прохорович. ГВК замінила їх на другого полтавського осавула
Я. Козельського та стародубського суддю К. Лесеневича [177, арк. 89,
133, 153 ].

Одна з чернеток з документів ГВК представляє механізм визначення
кандидатури сотників, які мусили приєднатися до прикордонної комісії.
Йдеться про Стародубський полк. Канцелярист виписав для себе всі походи
протягом війни, у яких був сотник. Крім того, іноді зазначено час
обрання старшини на цю посаду. Врешті у похід призначаються сотники
полковий Я. Якимович та погарський В. Соболевський, призначені на посади
у 1738-1739 рр. Вони встигли побувати лише у Хотинському (1739) поході
і, як зазначає автор чернетки “яко они против братии своей, сотников,
молодшие” [177, арк. 258 ].

Отже, можна констатувати, що актуальність козацького питання зросла
наприкінці 1720 – початку 1730-х рр. Це пояснюється, перш за все,
хворобою польського короля Августа ІІ та претензіями на трон Станіслава
Лєщінського, підтриманого Францією. В умовах несприйняття в Росії цієї
кандидатури українські емігранти на чолі з П. Орликом стали об’єктом
французької політики, зацікавленої в ослабленні Росії.

Власне, наявність на еміграції П. Орлика та запорозьких козаків
змушувала російський уряд йти на певні поступки щодо автономних прав
Гетьманщини, що втілилося у відновлення інституту гетьманства. В той же
час у зв’язку з переходом запорожців під юрисдикцію Російської імперії
вага українського чинника на міжнародній арені зменшується. Росія не
відчувала тепер особливої потреби у ліберальному ставленні до
українських домагань і почувала себе настільки сильною, що у 1734 р. не
дозволила вибори нового гетьмана.

Протягом війни на міжнародній арені продовжував діяти П. Орлик та його
представники, проте їхня вага суттєво зменшується. Фактично противники
Росії продовжували підтримувати намагання гетьмана-вигнанця лише
номінально, не маючи великих надій на організоване козацьке повстання
проти влади Петербурга. У той же час певні надії на такий розвиток подій
залишалися, що не дозволяло ані Росії, ані Туреччині повністю ігнорувати
П. Орлика.

Не перебільшуючи ваги антиросійської опозиції, офіційна влада протягом
війни уважно стежила за контактами П. Орлика з Україною, перешкоджаючи
їм всіма силами та засобами. Особливу тривогу у російських представників
в Україні та у Кабінету Міністрів викликали запорожці, з огляду на
існування на Січі потужної протурецької партії. Цим пояснюється
надзвичайно обережна, виважена політика стосовно Січі, яка передбачала
всебічне заохочення, перш за все, матеріальне, козаків до служби
імператриці.

В той же час у своєму пануванні в Гетьманщині Росія була набагато
впевненіша. Російські чиновники та офіцери діяли тут більш розкуто. І
якщо урядові представники намагалися без особливої потреби не давати
підстав для образ, то військові фактично не зважали на автономні права
Гетьманщини. У переговорах про мир ані Гетьманщина, ані Запоріжжя не
представлені. Козаки тепер використовувалися виключно для технічного
забезпечення переговорного процесу та його наслідків, або, рідше, як
експерти у питаннях, що торкалися українських земель.

Список літератури

№ 5004. По сообщению фон Миниха об отпуске им в дом ради дороговизны
козаков и старшин Стародубского и Черниговского полков, чтобы они были
готовы в поход. 1735. 8 арк.

№ 5044. О присмотрении в полку Стародубском приезжаючих и выезжаючих з
загра-ницы людей и о бытии указанным числом канцеляристов полковых.
1735. 16 арк.

№ 5055. По доношению полковника Прилуцкого Галагана о сообщении к князю
Баря-тынскому с требованием резолюции, высылать ли значковых товарищей
полку При-луцкого в поход к полковнику Галагану. 1735. 6 арк.

№ 5061. Дело о селах и маетностях селах и деревнях в полках
малороссийских войс-ковых свободных и от раздачи енералной старшине и
другим чиновникам оставшихся. 1735. 8 арк.

№ 5063. О бежавших из семисотного числа козаках 6-ти человек и об
учинении им за то наказания. 1735. 18 арк.

№ 5066. О починении гребель и мостов по тракту следования артилерии.
1735. 2 арк.

№ 5073. О присылке со всех полков ведомостей, сколько в тех полках
значковых това-рищей и рядовых козаков и какое число в польские походы и
к линии в команду асау-ла войскового генерального отправлено. 1735. 14
арк.

№ 5074. По доношению полковника Гадяцкого Григория Грабянки о
произвождении с полку Гадяцкого на больных Архангелогородского полку
драгун на 202 человека про-вианта, а с 15 октября на ссадненим 216
лошадей фуража, також о заготовлении по си-ле указу провианта и фуража в
Самар. 1735. 8 арк.

№ 5085 О бытии в готовности к походу козакам Нежинского полку от
украинской ли-нии Минихом отпущенным. 1735. 5 арк.

№ 5089. Известие из Министерского правления, что многие из описных
подданых в новописные козаки перешли. 1735. 8 арк.

№ 5095. По предложению фельдмаршала Миниха об отпуске малороссийских и
сло-бодских козаков в домы и о бытии в готовности к походу. 1735. 3 арк.

№ 5096. О предложении к генеральному асаулу Федору Лысенку о взятии
сказки с полковника Миргородского Апостола за неисправность в козаках
его полка имеючую-ся и о присылке оной в Генеральную войсковую
канцелярию. 1735. 5 арк.

№ 5100 Доношение от полковника Гадяцкого Григория Грабянки о собрании в
полку Гадяцком доволного числа провианта и фуражу. 1735. 2 арк.

№ 5102. Ведомости, сколько на форпостах и каких именно и под чиею
командою сто-ит козаков. 1739. 60 арк.

№ 5104. О пленных татарах, перешедших в российское подданство. 1741. 60
арк.

№ 5105. О присылке ведомостей о козаках конных оружейных, пеших
оружейных и пеших безоружных. 1735. 102 арк.

№ 5107. Ведомости полку Гадяцкого о старшине и козаках, кто в первом
польском был, кто во втором находится, и кто на линии состоит. 1735. 20
арк.

№ 5116. По доношению полковника гадяцкого Григория Грабянки о содержании
оно-го полку в двух сотнях Зенковских да в третьей Веприцкой. 1736. 6
арк.

№ 5122. Дело по доношению старшины полковой Киевской об умертвии сотника
но-совского Ивана Шаулы и о выборе старшиною полковой и сотенной
Киевскими на оное место в кандидаты бунчукового товарища Карпа Шаулу и
товарища сотни Носо-вской Каленика Гнатенка. 1735. 16 арк.

№ 5124. Табель полку Прилуцкого, сколько налицо значковых товарищей и
рядовых козаков и сколько в откомандировании. 1735. 2 арк.

№ 5130. о высылке с полков Стародубского и Черниговского козаков по 200
к полко-внику Сытину. 1735. 40 арк.

№ 5142. Ведомости разные, сколько козаков с прибывшими из польского
походу на-лицо имеются. 1735. 152 арк.

№ 5152. Ведомость полку Нежинского о количестве козаков оружейных,
готовых к походу. 1735. 197 арк.

№ 5153. Ведомость полку Гадяцкого, какое число прежде козаков и
значковых това-рищей имелось и другое. 1735. 131 арк.

№ 5154. Ведомость полку Гадяцкого, сколько козаков в первый и второй
польские походы отправлено. 1735. 99 арк.

№ 5165. Писание графа фон Миниха, что полевая артиллерия должна
следовать тремя трактами из Киева к Изюму. 1735. 10 арк.

№ 5175. Доношение полковника Гадяцкого Григория Грабянки, что на 1736
год счет-чики и сборщики выбраны. 1735. 10 арк.

№ 5187. О высылке с Черниговского и Стародубского полков к линии до
крепости св. Анны козаков и значковых товарищей. 1735. 112 арк.

№ 5227. О имении команды бунчуковому товарищу Василю Гудовичу над
козаками Стародубского полку на фарпостах. 1736. 4 арк.

№ 5228. Доношение полковника гуреева о высылке с полков Прилуцкого,
Лубенского и переяславского всех козаков в поход. 1736. 3 арк.

№ 5230. Доношение полковника Черниговского Измайлова , сколько и каких
козаков отправлено к Азову. 1736. 12 арк.

№ 5266. Доношение полковника Черниговского Измайлова сколько в 1735 году
в полку было козаков ґрунтовных и мало ґрунтовных. 1736. 8 арк.

№ 5281. О явившихся из походу Крымского в полку Черниговском козаках без
паспо-ртов. 1736. 6 арк.

№ 5283. Доношение полковника Стародубского Радищева о высланных в поход
коза-ках при полковом приставе Почеповском. 1736. 2 арк.

№ 5284. По предложению фельдмаршала Миниха о предосторожности от
неприятеля. 1736. 3 арк.

№ 5297. Доношение писаря полкового лубенского о наряжених в команду
Дебринея козаках. 1736. 2 арк.

№ 5318. О предложении к полковнику Нежинскому Гуриеву с Прилуцкого,
Переяс-лавского и Лубенского полков всех наличных козаков со старшиной в
поход к Пере-яславлю выслать. 1736. 42 арк.

№ 5319. Ведомость полку Гадяцкого об отправлении 100 козаков до крепости
св. Па-раскевы. 1736. 2 арк.

№ 5329. Дело о выдаче малороссийским козакам провианта из Изюмского
магазина. 11 арк.

№ 5334. По доношению осавула Черниговского Михайла Мокриевского из
крепости св. Параскевы о всяких делах и указы в Миргородский и
Полтавский полки о высылке козаков. 1736. 39 арк.

№ 5335. Доношение полковника Стародубского Радищева об отправке козаков
до Азова. 1736. 4 арк.

№ 5336. Доношение полковника Гадяцкого Григория Грабянки с
представлением, что по указу высланы работники к Бузовской крепости с
полку его надлежащим числом для делания там редут для охраны границ.
1736. 3 арк.

№ 5337. По предложению князя Барятынского о выведении обывателей с
погранич-ных хуторов в местечка, дабы в случае неприятельского нападения
разорения им не было. 1736. 6 арк.

№ 5339. По доношению бунчукового товарища Гудовича об уволнении его по
болез-ни и о небытии в Глухове для подготовления к походу.1736. 34 арк.

№ 5340. Об отправлении на форпосты к Киеву 1 000 козаков и к Кременчугу
2 000. 1736. 34 арк.

№ 5344. О бытии к походу в готовности командиру главному хорунжому
генераль-ному Якиму Горленку. 1736. 37 арк.

№ 5349. О направлении 500 козаков к Кисельской крепости. 1736. 6 арк.

№ 5350. По требованию князя Трубецкого о наряжении 15 000 работников в
его ко-манду. 1736. 6 арк.

№ 5351. Доношение полковника Прилуцкого Галагана сколько отправлено с
полку Черниговского к Переяславлю старшины, значковых товарищей, рядовых
козаков и артиллерии. 1736. 4 арк.

№ 5355. По определению Генеральной войсковой канцелярии о бытии в
Глухове бун-чуковым товарищам по два месяцы переменно. 1736. 41 арк.

№ 5366. О высылке в поход козаков для защищения границ. 1736.

№ 5367. Доношение писаря Нежинского полкового Кужчича о высылке козаков
оного полку к переяславу. 1736. 3 арк.

№ 5369. Рапорт бунчукового товарища Андрея Полуботка о готовности к
походу. 1736. 2 арк.

№ 5374. Подлинное определение по предложению генерал-квартирмейстра де
Бринея о предложении в Миргородский, Полтавский и Лубенский полки о
высылке по 28 ко-заков с полку к Самарскому ретраншементу на перемену.
1736.

№ 5378. Об учинении асауле полковому Миргородскому ведомости, в каком
числе какой полк при Азове состоял и какую службу нес и о присылке оной
в Генеральную войсковую канцелярию. 1736. 10 арк.

№ 5380. Доношение Гадяцкой полковой канцелярии о готовности к походу по
силе указов генеральной войсковой канцелярии. 1736. 3 арк.

№ 5404. Доношение бунчукового товарища Якова Затиркевича о присылке
рапорта о высылке козаков в поход к Царичанке в 16 000 число и в другие
разные откомандиро-вания. 1736. 2 арк.

№ 5416. О подтверждении во все малороссийские полки, дабы выступили в
поход к команде своей сами полковники со старшиною и о протчем. 1736. 10
арк.

№5420. Доношение полковника лубенского Петра Апостола с предложением о
полу-чении из генеральной войсковой канцелярии указу ему полковнику с
полковою стар-шиною в поход в Царичанку с козаками. 1736. 12 арк.

№ 5422. О сообщении известия, сколько в будущую кампанию козаков выйти
может. 1736. 12 арк.

№ 5469. О наряде з полку Черниговского козаков в поход.1736. 4 арк.

№ 5470. Дело о Павлу Ладинском за сотника варвинского правящего о
совокуплении якобы его з хлопцем Корнием сыном Гаврила Дорошенка во
время отправления его над высланными линейными работниками команды.
1736. 15 арк.

№ 5471. Об откомандировании козаков к крепости св. Параскевы. 1736. 23
арк.

№ 5478. О розданном жаловании на полки малороссийские в польском походе.
1736. 6 арк.

№ 5479. О выправлении козаков и работников к Усть-Самарскому
ретраншементу. 1736. 6 арк.

№ 5485. О высылке работных людей на линию. 1736. 6 арк.

№ 5493. Доношение полковника Гадяцкого Григория Грабянки с присылкой
ведомос-ти, коликое число с оного полку в поход на смену козакам,
обретаючимся в команде генерел-квартирмейстра де Бринея в Усть-Самарском
ретраншементе, віслано. 1736. 4 арк.

№ 5506. Краткая выписка дел, имеючихся в походе при Якиму Горленку,
хорунжому генеральному. 1736. 21арк.

№ 5602. Ведомость полку Прилуцкого сколько разных чинов в том полку есть
на 10 декабря 1736 года за раскомандированиями. 1736. 3 арк.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020