.

Характеристика сучасних національних релігій (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
979 12295
Скачать документ

Реферат на тему:

Характеристика сучасних національних релігій

Зміст

1. Вступ;

2. Індуїзм;

3. Конфуціанство;

4. Даосизм;

5. Синтоїзм;

6. Юдейство;

7. Висновок.

8. Література:

1. Вступ

Виникнення та розвиток релігії тісно пов’язані з історією зародження
первісних родових общин, формування виробничої практики й суспільних
відносин. Причина виникнення – високий рівень розвитку суспільства,
здатний до абстрагування, фантазії.

Елементи ранніх релігій в тій чи іншій формі існують у сучасних, в тому
числі і світових релігіях.

Потрібно усвідомлювати, що національні релігії виростають із суспільних
умов існування будь-якого народу і тому вони не подібні між собою, але
всіх їх єднає те, що вони сформувались саме серед одного народу,
зрослися з ним.

2. Індуїзм;

Індуїзм, як древня релігія склалася на базі давнього брахмаїзму, точніше
як підсумок суперництва, як результат його перемоги і виник індуїзм.
Основи індуїзму походять від вед та пов‘язаних з ними легенд та текстів.

Більшість ведичних богів відійшли в минуле і тільки незначна їх частина,
головним чином завдяки згадуванню в міфах і легендах, збереглася у
людській пам‘яті. Тому не дивно, що у спрощеному і переробленому
індуїзмі на перший план увійшли нові божества, точніше нові іпостасі тих
самих давно відомих державних богів, які набули нового життя в
релігійній системі індуїзму. Ці боги були ближчими і зрозумілішими
людям, їх інакше і шанували. Кривава ведична жертва була витіснена
богослужінням без жертв хоч теза убивство заради бога – це вбивство
остаточно не знята ще досі.

Найважливішими з численних богів вважають трьох (тримурті) – Брахму,
Шаву і Вішну. Як правило в системі індуїзму поділили між собою повні,
властиві верховному богові функції: творчу, руйнівну, охоронну, хоча
нерідко вони збігаються. Кожен з цієї трійці має власні обличчя,
характер і сферу дії.

Першим з трійці вважають Брахму, основна функція якого – це творець Він
створив світ у багатоманітні жирового і минущого, тобто протилежне тому,
чого прагнули індійські релігії (досягнення мокші, нірвани, розчинене у
вічному: Єдиному). Брахма як обов‘язковий і перший1 член триметрі був
необхідний, без нього нічого не було б , але заслуги його перед ссітом
живого, перед людьми, перед індійцем вважалася не дуже значними, а інших
функцій у цього бога не було. Брахмі присвячували одинокі храми, а у
повсякденних обрядах, як правило про нього не згадують.

Більшість індуїстів розподілилися на шіваїстів і вішнуїстів, які
віддають відповідно перевагу відповідно Шиві або Вішну. Шіва дуже
суперечливий. Головною його функцією вважають руйнівну (бог смерті,
розорення й зміни), що частково пов‘язане з тим, що шіва – покровитель
аскетів, які прагнуть такого розорення й змін, що веде начебто до злиття
з Вічністю, з Абсолютом. Проте фактично в культі Шіви на перший план
ввійшов творчий момент: культ життєвої сили і чоловічого начала став
основним в індуїзмі. Культ лінгама – чоловічого творчого начала –
найпопулярніший. Бичок – Нанді – атрибут Шіви – символізує силу і
животворність потенції Шиви. До Шіви, що символізує його лінгаму,
звертаються спраглі потомства, у його храм ходяться бездітні жінки, які
чекають від його сили реального втілення їхніх мрій.

Шіву вважають також грозою демонів у битвах з якими він не раз виявляв
чудеса героїзму. Шакті, духовна енергія Шіви, саме в ній могутність
гігантських потенцій шіви. Вона виявляється лише за деяких обставин.
По-перше, енергія накопичується в ньому в періоди аскетичних пильнувань
і споглядань. По-друге, енергія Шакті в Шіви тісно переплітається з його
чоловічою животворчою силою. Культ жінок Шіви 0- переміщення Шакті на
жіноче начало. У цьому культі значно поширюється ідея згідно з якою
енергетична сила Шакті започатковується в момент злиття чоловічого і
жіночого начал, що відіграло у розквіті в індуїзмі культу Ками.

Культ Ками – мистецтво любові, тісно пов‘язаний з культом Шіви і Шахті,
Вішну. Якщо культ Шіви був в Індії завжди був тісно пов‘язаний з шахті
та Камою, то культ третього члена триметрі Вішну мав інший характер.
Вішну м‘який, несуперечливий, його основна функція – збереження. Він
простий, максимально близький людям, особливо схильний до емоційного
сприйняття, саме такі переважають сере віншуїстів. На численних
зображеннях чотирикутний вішну звичайно сидить на тисячоголовому
драконі, що пливе або на троні у вигляді білого лотоса.

Богиня Максимі – жінка Вішну – завжди поруч з чоловіком, вона ніжно
любить його. У Вішну багато перетворень – аватар, хоча основних десять,
хоча основних десять: у перших чотирьох він виступає у вигляді тварин
(риби, черепахи, вепря, людино-лева ), п‘яте – карлика-велетня; решта
п‘ять відомих аватар – Парашу рама, Крішна, Будда і Месія – Калка, на
прихід якого що чекають найулюбленіші аватори Вішну Рама і Крішна.

Рама – герой давнього індійського епосу Рамаяна, найулюбленішої поеми
індійців. Рама – герой, благородна людина, мудрий монарх, люблячий
чоловік. Його дружина сіта є уособленням жіночої вірності, любові й
шляхетства, еталон індійської жінки. Загибель її символічна: чистота
жінки є настільки святою, що тільки загибель може змити підозри. І хоч
загибель Сіти руйнує щастя Рами, сама поема в цілому ніким не
сприймається в Індії, як трагедія. Рамаяна найкраще відображає
національний дух індійців, їхній спосіб життя, думи, етичні і культурні
цінності. Тому не дивно, що Рама обожнений в уяві народу.

Другою відомою і шанованою аватарою Вішну вважають Крішну. Будучи
помічником і радником головного героя – воїна Ар джут, він розкриває
йому вище значення небесного й етичного закону. Саме це тлумачення
Кріпни увійшли у вигляді розділу складу Махабхарати. Пізніше Крішна
трансформувався з мудреця-філософа у веселого й задоволеного,
легковажного бога – пастушка, і саме в цій іпостасі став відомим і
шановним в усій Індії.

Жерцями індуїзму, носіями основного релігійного культу, ритуального
обряду, етики, естетики, форм соціального укладу і побуту були частини
брахманських каст. З їх числа обиралися радники і чиновники, вони
диктували народу норми життя, які зводилися головним чином до швидкого
збереження ієрархії каст і дотримання норм поведінки в середині касти.
Брахмани були домашніми жерцями в багатих, перед усім в самих
брахманських сім‘ях. З їх числа виходили найавторитетніші релігійні
учителі-гуру, які повчали молоде покоління мудрості індуїзму, однак
найголовнішою брахманською фінкцією брахманів як найвищого в Індії шару
суспільства було задоволення релігійних потреб населення

Вішнуїзм.

У збірниках міфологічних сюжетів та ритуальних приписів (пуранах) поряд
з багатьма іншими найчіткіше окреслено два головних напрями індуїзму
вішнуїзм і шиванізм. Більшість учених вважає, що історично першим був
вішнуїзм. Побутують і твердження, що шиваїзм давніший, які визначають
вирішальну роль вішнуїзму в усунені з історичної сцени буддизму.

Бог вішну згадується ще в Ригведі. Там він – скромний покровитель
землеробства і скотарства, чоловічої сили для продовження роду. Він
надає перемогу вищому ведичному богові Інді у боротьбі з демоном
Врітрою. Ім‘я його значиться в пантеоні бога Сонця, вважають, що він
доарійського походження, що це ім‘я якого дравірського божества.

Значно вищий авторитет Вішну у Упанішадах. У Махабхараті він – головний
бог. Саме Махабхарат містить ідею аватори (знищення, опускання) –
сходження божества на замлю, втілення його в земну форму. Вішну
перевтілювався 24 рази, з цих перевтілень 10 – найважливіші.

Перше перевтілення – пов‘язане із всесвітнім потопом, який мав знищити
всіх людей на Землі. Вішну, щоб урятувати їх, надіслав благочестивому
Ману ковчег. Зроби ві це перевтілившись у велику рибу, на розі якої був
прив‘язаний ковчег. Разом з Ману були врятовані і Веди.

Друге перевтілення – Вішну відбулося, коли в боротьбі з демонами боги
попросили у Вішну нектар безсмертя. Для цього необхідно було збити
океан, як збивають молоко, щоб одержати масло. Вішну перетворився на
черепаху, на якій стояла гора, що оберталася. Разом з нектаром було
здобуто багато чого, в тому числі й Лакшмі, яка сала дружиною Вішну.

В третьому перетворенні Вішну був вепрем Варахаром, що врятував утопаючу
в океані Землю піднявши її на своїх іклах.

На четвертий раз Вішну став людиною – левом Нрісінхом, який переміг
демона, що нищив богів. Його не могли вбити ні Бог, ні людина, ні
тварина, бо Нрісріх був трьома ними.

П‘яте перевтілення теж було пов‘язане з врятуванням світу від демонів.
Демон Балі захопив усі три світи: підземний, земний і небесний. Жах
скував усіх богів. Тоді Вішну перетворився на вамана-карлика, прийшов до
Балі й попросив у нього стільки землі, скільки вмістять його три кроки.
Балі змилостивився. Карлик ступив одразу ж з неба на землю, одержав її
для богів, а болі змушений був переселитися під землю.

В шостому перевтіленні Вішну діє на землі, де між брахманами та
кшатріями точилась боротьба за владу. Вішна перетворився в брахмана
Парашу раму (“Рама із сокирою”), 21 раз винищував кшатріїв і остаточно
поставив їх нижче брахманів.

В образі Рами, улюбленого сина одного з царів Північної Індії , постає
Вішну у сьмому перевтіленні. Він одружився з чарівною Сітою й з волі
батька мав стати Раджею ще за його життя. Але молода дружина батька
вчинила низку інтриг, і Раму підділи вигнанню там його супроводжували
брат Лакшлан і дружина Сіта. Але в дорозі демон викрав дружину Сіту.
Розшукуючи її Рама пройшов лісами Південної Індії. На допомогу йому
стали мавпи на чолі зі своїм царем Гануманом, якого за це обожествили, а
мавпи в Індії стали священними тваринами.

У восьмому перевтіленні Вішну став Кришною. Для цього він вирвав зі
своєї голови волосся: з чорного виник Кришна, з білого – його брат Бала
рама. Кришна переміг демона Камсу, його оголосили аватарою (втіленням
божества). Вішну тривалий час вважали богом родючості у племені яду, про
це згадує Ригведа. Це було на рубежі ІІ і І тис. до н. е. , коли північ
Індії населяли арійські племена.

За легендою він народився у в‘язниці і його мали вбити. Але батько його
викрав і віддав на виховання в плем‘я скотарів. Кришна був відкритою і
доброю дитиною, його всі любили. Коли підріс, найчастіше боровся з
демонами зла. Змужнівши, охоче віддавався любовним іграм з чарівними
пастушками, навісно покохавши одну з них – Радху. Він убив правителя
царства, який ув‘язнив його матір, і сам став правителем царства. Правив
мудро і довго.

Знаменне дев‘яте перевтілення – в Будду. Так буддистів запрошують до
участі у поклонінні бога індусів.

Десяте перевтілення ще не відбулось. Вішну має постати в образі Калька –
аватару, який на білому коні, з мечем у руці має звільнити світ від
демонів.

За поширення індуїзму в епоху середньовіччя поступово посилювався культ
Вішну, витісняючи менших богів і самого Брахму. Брахма здійснив свою
справу – створив світ, тепер головна роль належить його охоронцеві –
вішну.

Вішну зображують четвероруким, він тримає диск (символ царської влади),
палицю – знак могутності, раковину і квітку лотоса (священні предмети).
Обличчя його завжди синього кольору – це його священний колір. Кожен бог
індуїзму має священну тварину, яка уособлює його. У Вішну – це
фантастична чаруда – напівлюдина, напів птах.

У середині І тис. до н. е. У вішнуїзмі окреслилась тенденція до
монотеїзму, що похитнуло авторитет нижчих богів. В наслідок цього рух
бхакті, ідея якого полягає в особливій любові до бога, у внутрішній
релігійності, яка потребує старанного дотримання ритуальних вимог, що
характерно для іудаїзму . проголошувалась рівність усіх віруючих перед
Богом, до нього можна було звертатися без жерців і жертвоприношень. Рух
бхакті активно поширився XII – XVIIст. У XІVст. Було створено священну
книгу Бхатіратваналі.

Виникали й інші сектантські рухи. Так у ХІІ ст. Релігійний діяч
Романуджа (помер у 1137р.) започаткував секту шрівайшнавів, яка
дотримувалась брахктійських принципів. Вона існує досі. Від вішнуїзму
лишилася ще одна впливова течія – кришнаїзм, який шанує вішну в образі
обожнюваного героя народного епосу Кришни. Вішнуїзм відіграв важливу
роль у розвитку індійської народної думки, майже тисячу років намагався
поєднати брахманізм з релігійною традицією доведених культів. Тому його
за самостійність називають бхаватизмом.

3. Конфуціанство;

Конфуціанство сформувалося на рубежі VI—V ст. до н.е. як філософське
вчення, в якому домінував соціально-моральний аспект. З часом воно
розвинулося в одну з найвпливовіших у Китаї (поряд із буддизмом і
даосизмом) релігійно-філософських систем, серцевиною якої є ідеал
досконалої людини, передумови і засади соціального порядку.

Особливості розвитку конфуціанства. Запропонував та обґрунтував його
великий китайський мислитель Конфуцій.

Конфуцій, Кун-цзи, Кун-Фу-цзи, Кунг-Ксю, Кун Чжу-Ні («Учитель Кун»).
Народився, за однією версією, взимку 550 р. до н.е., за іншою — 551 р.
до н.е. в знатній, але збіднілій родині, що мешкала в провінції Лу м.
Цюйфу. Один із його предків був герцогом (першим міністром), який згодом
був позбавлений цього титулу і, згідно з китайськими законами, його
сім’я в п’ятому поколінні за своїм статусом належала до простолюду,
називаючись Кунг. Це дало підстави стверджувати, що слово Конфуцій є
латинізованою формою Кунг-Фут-це, тобто «філософ, учитель Кунг». Батько
Конфуція був офіцером, служив комендантом містечка Тсов. Сам Конфуцій
був сином у другому шлюбі батька, в який той вступив, маючи понад
сімдесят літ.

Батьки називали його Кев («маленький пагорб»), бо мати молилась за нього
на пагорбі. З часом це слово стало священним для китайців, і вони
бояться проголошувати його, як євреї слово «Єгова».

Коли Конфуцію виповнилося три роки, помер батько. Сім’я опинилася у
великій матеріальній скруті, що змусило хлопця з ранніх літ бути і
пастухом, і сторожем, прилучатися до різних ремесел. У
п’ятнадцятилітньому віці він виявив неабиякі пристрасть і здібності до
навчання. У дев’ятнадцять років одружився, а невдовзі отримав посаду
наглядача амбарів і державних земель, виявивши себе ревним служивцем.

На двадцять другому році Конфуцій розпочав свою діяльність учителя. З
часом довкруги нього зібралось немало молодих і допитливих людей,
зорієнтованих на пізнання принципів моральності й правильного державного
управління. Він викладав історію, основи політики, учення про
моральність, тлумачив смисл книг, народних пісень, музику. Для нього
важливими були не розмір плати за навчання, а здібності й старання учня.

Здійснивши подорож до міста Лу, де знаходилася резиденція імператора,
Конфуцій познайомився з найвідомішими тогочасними мислителями, багато
працював у бібліотеці. Доводилося неодноразово спілкуватися з чиновним
людом, правителями, що живило його розум роздумами про мудру і
справедливу владу. Проте не завжди можновладці прислухалися до його
слів.

На п’ятдесят другому році життя Конфуцій отримав службу намісника м.
Хунг-то, яке роздирали соціально-політичні протиріччя. Він видав закони,
що змінили ситуацію в місті, життя городян. Наприклад, для літніх людей
передбачалися інші продукти, ніж для молодих, на слабких покладалися
інші обов’язки, ніж на сильних. Ці нововведення швидко дали свої плоди,
і Конфуція невдовзі призначають наглядачем державних земель провінції
Лу. І на цій посаді він відзначився сміливими і розсудливими
нововведеннями, що сприяло призначенню його міністром. Але незадовго
внаслідок непорозумінь з герцогом Конфуцій покидає службу і починає своє
мандрування різними провінціями Китаю. Йшов тоді йому 56 рік.

На цей період у нього було до трьохсот учнів і послідовників, серед яких
сімдесят-вісімдесят, за словами Конфуція, володіли неабиякими
здібностями. Найближчі з них рідко розлучалися з ним надовго.
Здебільшого вони сиділи чи стояли довкруги учителя, вслухаючись у його
думки, разом проникаючи вглиб історії, пізнаючи поетичні образи,
релігійні обряди, етичні норми. Він був розкутий і відкритий у таких
розмовах.

Тринадцять років тривало поневіряння Конфуція, який не переставав
надіятись на те, що хтось із державних вельмож запросить його до себе в
радники. Але вони охоче приймали його в себе, та до слів його не
прислухалися. Шістдесятивосьмирічним він повернувся в провінцію Лу,
присвятивши свої останні дні літературній праці. В цей час помирає його
син (у Конфуція було ще дві дочки), улюблений учень, чию смерть він
переніс із глибоким болем: «Небо знищує мене», — у відчаї промовив він.

Один із його учнів стверджував, що про наближення своєї смерті Конфуцій
дізнався у віщому сні. «Жоден мудрий правитель не приходить, щоб узяти
мене за вчителя. Пора мені вмирати», — так підсумував він своє життя.
Невдовзі злігши, на сьомий день помер. При ньому не було тоді ні
дружини, ні дітей. Сталося це в 479 р. до н.е.

Учні поховали його з великими почестями, багато з них, побудувавши
довкола могили хатинки, протягом трьох років молилися там за свого
вчителя. Тепер там пантеон Конфуція та його учнів.

Звістка про смерть Конфуція швидко облетіла давньокитайську державу.
Відтоді багато його співвітчизників стали поклонятися йому, були серед
них і ті, хто за життя Конфуція неприховане ігнорував його.

Приблизно через 225 років після смерті Конфуція відбулася зміна
правлячої династії в Китаї. Нова влада, прагнучи насадити деспотичні
порядки в державі, наштовхнулася на потужний спротив послідовників
Конфуція, що, зрештою, спричинило крах тиранії. Сила і вплив Конфуція
після смерті виявилися значно могутнішими і, що найголовніше, —
затребуваними, не як за його життя, хоч Конфуцій не залишив після себе
жодних текстів, у яких була б викладена його філософсько-етична система.
Можливо, це сталося тому, що свої думки він розцінював не як ориганільні
творіння, що претендують на статус божественного Одкровення, а всього
лише як коментування істин, сформульованих давньокитайськими мудрецями.
Його цікавила тільки людина. Цілісне уявлення про нього та його погляди
викладено в працях учнів Конфуція.

На тому місці, де був його будинок у Цюйфу, у XII ст. споруджено храм
Конфуція. Формою він нагадує імператорський палац, оточений стіною з
червоної цегли, з чотирма вежами на кутах. Симетрично розташовано кілька
будинків. Головний із них — Дачандянь — Палац вищої досконалості, там
стоїть статуя Конфуція і відбуваються жертвопринесення. Храм
реконструйовано у 1724 р., він є справжнім центром китайської культури.

Із зростанням авторитету конфуціанства відбувався і процес канонізації
особи Конфуція. З 555 р. обов’язковою стає наявність храму Конфуція в
кожному місті, де спочатку поклонялися поминальним табличкам Конфуція,
потім — його скульптурам. Пізніше цього мислителя стали вважати «першим
святим», а ще через деякий час розроблено церемонію поклоніння Конфуцію
на його могилі, а йому присвоєно титул «наставника держави». Потім його
стали називати «великим вчителем нації», у 1906 р. було замінено
«середні жертвопринесення» Конфуцію «великими жертвопринесеннями». Культ
Конфуція зберігся і після падіння династії Цін у 1912 р., хоча
жертвопринесення Небу, Сонцю і Місяцю було скасовано. Лише в КНР культ
Конфуція припинив своє існування на державному рівні, але в побуті
зберігся дотепер.

Діяльність Конфуція припала на ті часи, коли давньокитайська релігія вже
остаточно сформувалась. Це було вчення про Небо, духів і душі предків з
відповідною системою релігійного культу. Розвиток вірувань, культової
системи майже не відбувався, не було духовенства, священних писань і
богослов’я. Головними були зумовлені звичаями зовнішні дії. Конфуцій усе
це сприйняв як абсолютну істину. Він не вважав себе релігійним
реформатором. В існуючу систему анімістичних і фетишистських уявлень з
дуже бідною міфологією, але з розвинутою магією він вніс ідеї, яких
потребувало суспільство, сповнене соціального напруження і протиріч.
Його вчення — не стільки релігійне, скільки етикополітичне, оскільки в
релігійно-філософському вченні Конфуцій зробив наголос на
етикополітичних проблемах.

Філософськоетичні, релігійні засади конфуціанства. Конфуціанство є
складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів,
особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину
його утворює своєрідне розуміння моральної природи людини, її
взаємозв’язків у родині, суспільстві, державі.

Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а
його творець бачив себе навчителем мудрості, завдання якого полягало в
коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було
спрямоване на стабілізацію китайського суспільства, якому дошкуляли
різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до
давніх національних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх
відповідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних обставин.

Передусім він зосереджується на двох давньокитайських культах — культі
Неба і культі предків. Небо конфуціанство розглядає і як частину
природи, і як вищу духовну силу. Даром Неба є етичні якості людини, з
якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу.
Визнання конфуціанством необхідності поклоніння Найвищій сутності,
Вищому правителю, Небу є найважливішою підставою того, щоб вважати його
релігією.

Світ, за Конфуцієм, є упорядкованим, гармонійним, вічним началом.
Завдання людини полягає в тому, щоб знайти своє місце у цій вічній
гармонії. А це можливо лише внаслідок постійного прагнення до
досконалості, гармонійних відносин з Космосом, наслідування ідеалам.
Таким ідеалом для людства є «мудрець», «благородний муж», якому властиві
обізнаність, обов’язковість, чуття міри, законослухняність,
самовимогливість, підпорядкування своїх помислів і дій велінню Неба,
думкам мудреців і великих людей. Саме мудрецю слід довіряти великі
справи.

На протилежному полюсі конфуціанство розглядає простолюдина,
налаштованого, як би вигідніше пристосуватися в житті, який презирливо
ставиться до великих людей, ігнорує слова мудрих, прискіпливий до інших
і невимогливий до себе. Великі справи довіряти йому не можна. Якщо
якості благородної людини можуть поліпшуватися завдяки освіті, то
простолюдина може спонукати до вдосконалення лише страх перед
покаранням.

На думку Конфуція, кожна людина здатна знайти в собі етичні правила
власного життя. У стосунках з ближніми головним має бути намагання не
робити нікому того, чого не хочеться, щоб вчинили тобі.

В основі всіх справ має бути принцип справедливості. Навіть якщо людина
прагне посісти бажане для себе місце, де б то не було — в сім’ї,
суспільстві, на державній службі, вона повинна намагатися бути достойною
його. Для того потрібно вдосконалювати свій характер, що потребує
очищення серця, думок, розширення знань.

x

z

$

$

. H b ? ” – z

$

„h]„?`„ha$gd\,8

$

$

Найважливішим критерієм людської величі є любов, що зобов’язує до
взаємоповаги вдома, старанності на роботі, правдивості у стосунках з
оточуючими. Особливо важливою є любов і повага до влади, батьків. Сім’ю
конфуціанство вважає основою політичної та соціальної структури
суспільства. Навіть володар держави повинен чинити, як батько в сім’ї.
Інтереси сім’ї конфуціанство вивищує над інтересами людини.

Досконалість людини неможлива без її гармонійної діяльності. Як розвиток
цього положення конфуціанство запропонувало концепцію серединного шляху,
що унеможливлює крайнощі в думках і вчинках. Сповідування його
налаштовує людину на постійне пристосування до обставин, що змінюються,
підкорення владі.

Маючи в основі антропоцентричну ідею служіння людям, конфуціанство як
релігійна система стримане щодо служіння духам, ідеї загробного життя,
релігійного містицизму, магії. Байдуже воно і до проблем космогонії. А
сам Конфуцій, хоч і брав участь у присвячених духам ритуальних дійствах,
вважав: «Мудрість полягає в тому, щоб серйозно віддаватися обов’язкам,
які стосуються людей, і, шануючи духів, триматися від них подалі».

Конфуцій не змінив релігійних обрядів, а збирав, об’єднував обрядові
правила і норми, шанував традиції, вважався знавцем культу, виконував
усі обряди і привчав до цього інших. Він визнавав тогочасну суспільну
структуру непорушною, існуючий суспільний лад — досконалим. На його
думку, людина має суворо дотримуватись суспільних порядків. Держава, яка
забезпечує цей лад, — вища над усе, особа — ніщо перед державою.

Дуже важливим у конфуціанстві є вчення «про імена»: будь тим, хто ти є
за своїм становищем у суспільстві: хлібороб має бути хліборобом,
чиновник — чиновником, раб — рабом. Кожна соціальна група має
дотримуватися визначених для неї норм поведінки (лі). Державу повинні
очолювати мудрі люди і особистим прикладом виховувати підлеглих. За
потреби вони мусять «виправляти імена», тобто ставити кожного на своє
місце в суспільстві. Відмінність між вищими станами і простолюдом не
може бути стертою: «Що то за держава, якщо в ній панство і прості люди
будуть рівні? Знатні люди — мудрі люди. Саме Небо надало їм владу. А
прості люди — нерозумні. Вони мають працювати на ланах і годувати
шляхетних панів». Благородна людина має бути налаштована на
справедливість, дотримання моралі. «Мала» людина більше зорієнтована на
здобуття вигоди і багатства.

Основою суспільних відносин Конфуцій вважав гуманність. Для
впорядкованості суспільства, бездоганності дій держави потрібно
послідовно впроваджувати принципи гуманності — жень. Конфуцій старанно
аналізує їх сутність. Це, по-перше, сяо — повага до батьків. Потім — ті
— повага до старших за віком і вищих за суспільним становищем; чжун —
вірність, відданість; шу — прощення; лі — доброчесність; чжі — знання;
юн — хоробрість; гун — шанобливість; куань — великодушність; сінь —
вірність; мінь — кмітливість; чуй — доброта. Ці моральні риси
облагороджують людину, оскільки в них закладені принципи
загальнолюдської моралі, що забезпечило конфуціанству стабільний
авторитет протягом двох із половиною тисяч років.

Релігійно-філософське вчення Конфуція спершу адресувалося державним
службовцям, згодом міцно вкоренилось у свідомість китайського
суспільства, зумовило спосіб мислення китайців. У його лоні сформувалося
до восьми шкіл.

Розвиток вчення Конфуція продовжив його учень Мен-цзи (прибл. 372—289 до
н.е.), який обміркував проблему «справедливого володаря», що в основі
політичної концепції конфуціанства. Розвиваючи її, Мен-цзи визнавав за
народом право змінити правителя, дії якого спрямовані проти нього.
Народом вважав землевласників, чиновників, монахів.

Мало вчення Конфуція й опонентів. Один із них — філософ Мо-цзи (479—381
до н.е., за іншими даними, 468— 376 до н.е.) заперечував учення про
імена, лі, твердив, що в основі всього має бути принцип всезагальної
любові — цзянь-ай, хоч теж виправдовував суспільний поділ на бідних і
багатих, визнавав владу Неба. Послідовники Мо-цзи, які розвивали
матеріалістичні тенденції його вчення (моїс-ти), вели ідейну боротьбу з
конфуціанцями.

Критикували конфуціанство і так звані законники (легі-сти). Один з них,
Шан Ян (390—338 до н.е.) написав у IV ст. до н.е. трактат «Шан цзюнь шу»
(«Книга правителя області Шан»), де обґрунтував принципи необмеженої
монархії, засуджував освіту народу, схвалював війни як найкращий засіб
вирішення економічних і політичних проблем. Запеклим противником
конфуціанства був імператор Цін ПІі-хуан (259—210 до н.е.), який у 213
р. до н.е. закопав живцем 460 послідовників Конфуція і спалив
конфуціанські книги.

Та все ж конфуціанський ідеал покори, суворого дотримання суспільної
ієрархії, суспільного консерватизму забезпечив його авторитет серед
правлячої верхівки. У II ст. до н.е. конфуціанство зближується з
легізмом. Далі воно стає офіційною релігійно-філософською, правовою
системою Китаю. До його заслуг, очевидно справедливо, приписують
економічний злет у другій половині II ст. «чотирьох малих драконів» —
Гонконгу, Південної Кореї, Син-гапуру, Тайваню, де релігійно-філософські
цінності конфуціанства стали невід’ємним елементом виховання, способу
мислення, господарської діяльності.

4. Даосизм;

Даосизм як одна з провідних релігійно-філософських течій Китаю виник
приблизно одночасно з конфуціанством (VII ст. до н.е.), а як цілісна
релігійно-філософська система склався в IV—III ст. до н.е. Засновником
його вважають давньокитайського філософа Лао-цзи («Стара дитина»), хоч
багато синологів (китаєзнавців) сумніваються, що така особа існувала
насправді. За легендою, мати носила його кілька десятків років,
народивши старим. «Цзи», щоправда, означає і «філософ».

Особливості релігійно-філософської системи даосизму. У
релігійно-філрсофській системі даосизму окреслилося дві тенденції:
філософська, що згодом розвинулася в неодасизм, і релігійна, що
охоплювала алхімію, демонологію, лікувальну практику. Провідна ідея його
полягає в тому, що природа, суспільство, кожна людина окремо
підкоряються не Небу, а всезагальному закону — дао — невидимому,
всюдисущому закону природи, суспільства, поведінки людини, який є
невіддільним від матеріального світу, управляє ним. Дао є об’єктивною
силою. Порушення його вносить дисгармонію. Особливо це помітно в житті
суспільства, коли нерозумний правитель забуває про дао. Дао — не
божество, а щось близьке до розуму, природи, шляху чи закону. Воно не
персоніфіковане, але передує всім особам. Дао ніхто не створював,
навпаки — воно першоджерело всього, в тому числі й неба, з нього все
починається і ним все закінчується, воно регулює все існуюче. Дао
присутнє всюди і у всьому. Це — загальний закон природи, джерело
матеріального і духовного буття. Його неможливо сприймати безпосередньо,
воно поза відчуттями людини. Тому все, що людина відчуває, — це не дао,
а лише його вияв. Пізнання дао може бути дано тільки самим дао.

Людині важливо зрозуміти сутність дао. Оскільки воно спершу існувало
абсолютно, але не виразно, а з певного часу його сутність розкрита для
людей мислителями, вони мусять пізнати дао і жити відповідно до його
вимог. Так буде добре і для людей, і для держави. У політичному сенсі
дао є вищим законом управління державою. Воно є і найвищим моральним
законом, основою моральності людини.

Пізнання дао відбувається через наслідки його дій, що виявляються через
доброчесність. Там, де вона є, діє дао; хто доброчесний, той виконує
закон дао. Внаслідок пізнання дао відбувається повернення людини до
світової гармонії, злиття її з природою. Все ненормальне, що виявляється
в природі (посуха, повені, непогода тощо), є наслідком порушення її
гармонії. Несправедливість, суспільний розлад — теж порушення гармонії,
але в суспільстві. Усунути їх можна тільки внаслідок дії дао. Втручання
людини у світову гармонію неприпустиме. Вона повинна дотримуватися
принципу «недіяння». Тому даосизм схвалює пустельництво, пасивне життя,
яке віддає людину владі стихійного розвитку подій. Людина, яка
спромоглася з’єднатися з дао, може перемогти смерть. Таким є даоське
вчення про безсмертя.

Даосизм тривалий час фігурував лише як філософська концепція. Ідея дао
більш-менш точно відображала все-загальний зв’язок явищ і предметів
об’єктивного світу, наблизилась до розуміння причинності,
закономірностей віту. Але дао тлумачили і як духовну першооснову речей.
Тому філософію даосизму не можна віднести ні до матеріалізму, ні до
ідеалізму.

Невиразною в даосизмі є й ідея надприродного. Тому він для сучасників
Лао-цзи релігією не був, став нею через 500 років після смерті Лао-цзи.
Даосизм як релігія — зовсім інша сутність, ніж філософський даосизм.
Перетворившись на релігію, він виробив свою анімістичну систему,
міфологію, розбудував фетишизм і магію на основі культової практики, яку
використовувало конфуціанство.

Вищим божеством даосизму є нефритовий імператор Юй-хуан. Він, за
міфологією, добровільно залишив престол, став пустельником, допомагав в
усьому людям, а потім перетворився на нефритового імператора, який
володіє раєм і пеклом. Юй-хуан стежить за дотриманням справедливості,
чинить суд над усіма. Все, до чого доторкнувся він і його послідовники,
є безсмертним, священним.

Важливою в лаоському пантеоні є богиня Західного неба Сіван-му, яка
проживає в палаці в горах Куньлунь, на краю світу, де нема життя. Вона
володіє персиковими садами, що дають плоди раз на три тисячі років. Це —
плоди безсмертя. Всі, хто перебуває в її палаці, — безсмертні. Сіван-му
уособлює жіноче начало — інь, її чоловік — князь Сходу Дун Ванчун — ян.
У Сіван-му раз на рік збираються боги, щоб пригощатися персиками
безсмертя. Ідея безсмертя і вічної молодості, довголіття є однією із
стрижневих у даоському віровченні.

Людина вважається об’єктом впливу 33 тисяч духів, який потрібно
скерувати на довголіття. Цьому служать численні талісмани, замовляння,
ворожіння, а також спеціальні фізичні вправи, системи дихання, норми
харчування, які містять раціональний досвід.

Безсмертя теж є темою даоської міфології. У ній ідеться про безсмертних
святих, земне життя яких було сповнене дивами. Вони знали магічні засоби
безсмертя, таємні формули і заклинання, що й забезпечило їм перетворення
на вічних духів.

Особливості культу в даосизмі. Даосизм активно взаємодіяв із
примітивними народними віруваннями, їх магічною практикою, обрядами
ворожінь і заклинань, надавав своєму релігійному культові практичного
характеру, що стимулювало його перетворення з філософського вчення на
релігійне.

З проникненням у Китай буддизму даосизм запозичив у нього багато
елементів культу: врочисті богослужіння, ведичні храми, духовенство й
чернецтво. Він набув певної організаційної системи і став церквою.
Пантеон даосизму налічує тисячі безсмертних духів, героїв місцевих
культів та ін.

Якщо конфуціанський культ здебільшого був родинним, домашнім, то
лаоський вимагав кваліфікованих служителів його, спеціальних місць для
ритуалів. Духовенство внаслідок тривалого навчання здобувало ґрунтовну
духовну освіту, медичні та інші знання, володіло засобами психологічного
впливу на людей.

Хоч нижче духовенство, будучи далеким від лаоського богослов’я,
здійснювало культову практику на рівні ремесла, централізованої
церковної організації у даосизмі немає.

Оскільки панівною релігією в Китаї було конфуціанство, до даосизму
офіційне ставлення в різні часи було різним. Він знав і державну
підтримку, і гоніння. Був він й офіційною ідеологією кількох династій.
Нерідко служив платформою таємних сил, що виступали проти існуючих
суспільних порядків. Безсумнівним є його вплив на розвиток філософського
мислення, духовного життя Китаю.

Громади даосів діють у різних країнах світу, є вони і в Україні, зокрема
в Києві.

5. Синтоїзм;

Синтоїзм (31 млн віруючих). У перекладі з японської мови “синто” означає
“шлях богів”. Японія у багатьох відношеннях є країною унікальною. Всі
поширені в ній релігійні течії” мають відбиток взаємо-запозичення і
взаємовпливу.

Процес формування релігійних уявлень японського народу розпочався ще за
сивої давнини, ставши складовою частиною загального процесу культурного
взаємовпливу населення Японських островів і азіатського материка.

Пантеон синтоїзму складається з великого числа богів і духів. Центральне
місце займає концепція божественного походження імператорів. Ками, що
нібито населяють і одухотворяють усю природу ,здатні втілитися в
будь-який предмет, що став у наслідку об’єктом поклоніння ,що називали
синтай, що з японського означає тіло бога.

Згідно синтоїзму, людина веде своє походження від одного з незліченних
парфумів. Душу померлого при визначених обставинах здатна стати ками.

У ході становлення класового суспільства і держави складається ідея
верховного божества і творчого акта ,у результаті якого ,відповідно до
представлень синтоїстів, з’явилася богиня сонця Аматерасу – головне
божество і прародителька всіх японських імператорів.

Основу синто як релігії становлять міфи, вміщені у творах “Кодзікі” і
“Ніхонсьокі”. їхня поява знаменувала собою пік стародавньої офіційної
релігії. В міфах розповідається про створення світу. Першим божеством,
яке виділилося із загального хаосу, був Аміно Міканусі. Однак ім’я цього
божества згадується один раз у “Кодзікі” і зовсім не згадується у
“Ніхонсьокі”. По суті, створення світу, за міфами, розпочинається з
появою подружньої пари Ідзанагі та Ідзанамі, які породили Японські
острови і багато божеств. Після смерті Ідзанамі, що загинула при
народженні божественного вогню, засмучений Ідзанагі рушив за дружиною до
країни мертвих, але втік звідти, злякавшись скверни. Щоб позбавитися її,
він здійснив обряд очищення, в ході якого народив велику кількість
богів. Коли він робив омивання обличчя, з його лівого ока народилася
богиня сонця Аматера-су, з правого — бог місяця Цукийомі, з носа — бог
вітру і бурі Сусаное. Тимчасом як Аматерасу й Цукийомі діяли за велінням
батька, Сусаное не підкорився йому і, замість того, щоб вступити у
володіння “рівниною океану”, почав плакати. У відповідь на запитання
Ідзанагі про причину плачу Сусаное заявив, що бажає відправитись до
країни мертвих до своєї матері Ідзанамі. Ця відповідь так розгнівала
Ідзанагі, що він прогнав Сусаное. Останній піднявся в Небесну країну для
того, щоб попрощатись з Аматерасу, але так розлютувався, що вчинив
багато неподобств, тобто здійснив вчинки, які в давнину вважалися тяжким
злочином. Ображена Аматерасу сховалася у небесній печері, і весь світ
опинився в темряві. Боги суворо осудили Сусаное за його вчинки і навічно
вигнали з Небесної країни.

Сусаное спустився на землю, де зіткнувся з вось-миголовим драконом,
переміг його і з його хвоста зробив чудовий меч, який підніс Аматерасу
на знак примирення. Лише після цього Аматерасу визнала, що настав час
направити на землю свого представника.

Після деяких невдалих спроб підкорити землю владі небесних богів вибір
Аматерасу впав на її божественного онука Нінігі. Аматерасу вручила йому
“божественні реліквії” — дзеркало і меч, яшмові підвіски і ратище.
Першим правителем країни, згідно з міфом, був Дзімму, котрий перед тим,
як вступити на престол, породичався з нащадками Сусаное. В міфі Дзімму е
персонажем, необхідим для того, щоб зв’язати епоху богів з епохою земних
правителів і обгрунтувати божественне походження останніх.

На міфах, зібраних у “Кодзікі” і “Ніхонсьокі”, грунтувався релігійний
престиж правителів країни, які постійно посилалися на своє походження
від верховного божества Аматерасу. Імператор вважався продовженням
Аматерасу в часі, “сином небес”, “богом в людському обличчі”.

Синто не має церковних канонічних книг. У кожнім храмі є свої міфи й
обрядові розпорядження які можуть бути невідомі в інших храмах. Міфи,
загальні для синто, зібрані в книзі «Кодзікі» («Записки про древні
справи»),що виникла на основі усних переказів на початку VIII столітті.
У ній міститися основні ідеї націоналізму, що були зведені в ранг
державної релігії: про перевагу японської нації , про божественне
походження імператорської династії, від підстави японської держави. І
друга священна книга «Ніхон січи» (що в перекладі «Аннали Японії»).

Синтоїзм глибоко націоналістичний. Боги породили тільки японців. Люди
іншої національності не можуть сповідати цю релігію. Своєрідний і сам
культ синтоизма. Метою життя в синтоизме проголошується здійснення
ідеалів предків: «порятунок» досягається в цьому, а не потойбічному
світі, шляхом духовного злиття з божеством за допомогою молитов і
обрядів, чинених у чи храмі в домашнього вогнища. Для синтоїзму
характерні пишні свята зі священними танцями і процесіями. Синтоїстська
служба складається з чотирьох елементів: очищення (хараи),
жертвопринесення (сінсей), короткої молитви (норіто) і узливання
(наораи).

Крім звичайних служб у храмах, всіляких обрядових церемоній широко
відзначаються місцеві синтоїстські свята і буддійські свята. Найбільш
важливі обряди став робити імператор, у VII столітті верховним жрецом
синтоизма. Тільки найбільш значних місцевих свят нараховується біля
170-и (новий рік, поминовение покійних, день хлопчиків, день дівчинок і
т.д.). Усі ці свята супроводжуються релігійними обрядами в храмах.
Правлячі кола всіляко заохочують їхнє поводження, прагнучи зробити ці
свята засобом пропаганди винятковості японської нації.

У ХVІІ – ХVІІІ століттях розгорнула свою діяльність так називана
«історична школа » на чолі з її засновниками М. Камо і Н. Матоори, що
поставили своєю метою зміцнити Синтоизм, відродити культ і повноту влади
імператора .

У 1868 році синтоизм був проголошений державною релігією Японії. Для
зміцнення впливу офіційної релігії на населення створюється
бюрократичний орган-департамент по справах синто (пізніше перетворений у
міністерство). Поступово змінюється зміст релігії. Замість культу
декількох духів-хоронителів на перший план висувається культ імператора.
Змінюється і структура релігійної системи. Синто став підрозділятися на
храмовий, домашній і простонародний. Священнослужителі починають
проповідувати не тільки в храмах, але і через нецерковні канал-школу і
пресу.

1 січня 1946 року японський імператор привселюдно відмовився від свого
божественного походження, тому конституцією 1947 року синтоизм був
прирівняний до всіх інших культів Японії і, таким чином, перестав бути
державною релігією.У грудні 1966 року рішенням уряди був відновлений як
національне свято «день підстави імперії-кигенсецу (11 лютого)- день,
коли по синтоистским міфах Дзимису в 660р. до н.е. вступив на престол.

В останні роки реакційні сили ведуть боротьбу за відновлення синтоизма
як державну релігію Японії, але поки ці спроби не увінчалися успіхом.

6. Юдейство;

Юдаїзм, іудаїзм, «єврейська релігія»; від імені Іуди, сина біблійського
патріарха Іакова ) — одна з найстародавніших етнічних релігій, релігія
давніх юдеїв, що проживали на території Палестини та віруючих сучасних
євреїв, заснована, відповідно до Старого Заповіту, на заповітах Бога
Аврааму близько 2000 до Р.Х. і поновлена заповітами Мойсея близько 1200
до Р.Х.

Базується на концепті всюдисущого вічного бога, чия воля та особливе
ставлення до єврейського народу відбиті в Торі. У Тору входять перші
п’ять книг Біблії (П’ятикнижжя(створено 528 р. до Р.Х.)), що містять
історію, закони і правила життя для гідної поведінки.

Крім тих, хто живе в Ізраїлі, велика частина віруючих юдеїв проживає в
США, країнах колишнього СРСР (Білорусі, Молдові, Росії, Україні),
Великобританії та Франції. Усього приблизно 15 млн. юдеїв, 6 млн. мешкає
в Азії, 6 млн. в Америці, 2 млн. в Європі, решта — в Африці та
Австралії.

Основний принцип юдаїзму — віра в єдиного Бога, що сформувалася
поступово шляхом злиття понять: Бог отців, Ягве (що був у давніх юдеїв
богом гір та пустель), та Господь — грізний бог, який з`явився перед
Мойсеєм. Бог Старого Заповіту має багато імен: Саваот, Ягве, Єгова,
Елохім в залежності від контексту їх вживання. В юдаїзмі були заборонені
криваві жертви.

Зі Старого Заповіту відомо, що нащадки дванадцяти синів Іакова —
дванадцять колін Ізраїлевих, потрапили у Єгипетське рабство. Бог
закликав Мойсея визволити їх. Коли сам Бог наслав на Єгипет “10 казней”,
фараон відпустив народ Ізраїля, але потім передумав і наказав своєму
військові наздогнати Мойсея біля Червоного моря. І тут, за велінням
Бога, води морські розступились, а над єгипетським військом зімкнулись.
Ця подія відзначається під час свята Пасхи.

Юдеї вірять в загробне життя (Садукеї не вірять в загробне життя), але
найбільшу увагу юдаїзм приділяє земному життю. Засновником можна вважати
Мойсея (жив бл. 1250 р. до Р.Х.), якому Бог передав Тору (заповіт). В
основі юдаїзму полягає Тора, або “закон” – п`ять перших книг єврейської
Біблії. Тора означає не тільки “закон”, а і “вчення”, “настанова”. Тора
містить у собі вчення Бога про себе самого, про мету творіння і про те,
що його народ мусить бути покірним йому. Читання Тори — найважливіша
частина служби в сінагозі (зібранні), там же віруючі зветаються до Бога
з молитвою.

Тора містить 613 заповідей: 238 наказів і 365 заборон — це настанови
Бога, яким мають слідувати віруючі.

Юдеї почитають суботу — день коли заборонена будь-яка робота та
творчість, день нагадуючий про останній день творіння.

Святе місце для юдеїв — Стіна плачу. 2000 років тому у столиці
давньоєврейської держави Єрусалимі за наказом царя Ірода будо збудовано
храм, сьогодні від нього залишилась лише Західна стіна — Стіна плачу,
яка є пам`яткою про зруйнування храму (70 р. від Р.Х. храм зруйнували
римляни) і держави. Сьогодні юдеї з усього світу приїжджають, щоб
помолитися коло Стіни плачу.

7. Висновок

Отже, підсумовуючи вище написане, можна зробити висновок, що
національна релігія є невід’ємною частиною народу.

Народні релігії – це вияви автохтонних традицій, які не лише зберігають
їх, але й розвивають, удосконалюють. При цьому варто зауважити що лише
при конструктивній еволюції народу до рівня нації народна релігія
виходить за рамки вузької етнічності й стає загальнонаціональним явищем.

Національна релігія – це вже вищий ступінь розвитку етнічної релігії.

8. Література:

1. Светлов Г.Е. «Релігія і політика»,

2. http://uk.wikipedia.org

3. www.refine.org.ua

4. www.chl.kiev.ua

5. www.cladez.ru

6. www.dvoek.net.ua

7. www.world-religion.net

8. www.svit.ukrinform.org.ua

PAGE

PAGE 18

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020