.

Cередньовіччя в Європі. Озброєння, військова система, дипломатія (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 9803
Скачать документ

Реферат на тему:

Cередньовіччя в Європі. Озброєння, військова система, дипломатія

План

1. Зброя і військове спорядження

2. Військова система.

3. Дипломатія.

Вступ

Варварські королівства, на відміну від Римської імперії, не мали
регулярних армій. В них кожна соціальна група чи сім’я сама дбала про
свою безпеку. Король закликав до війська усіх спроможних носити зброю,
причому упродовж усієї воєнної компанії вони мали самі себе утримувати.
За ухиляння від військової служби страчували. У франків військову
повинність виконували не лише вільні, а й літи (напівраби) та раби. У
вестготів із невільників складалося ядро війська. Щоб військових
механізм працював бездоганно, дозволялося усім носити зброю.

На світанку Середньовіччя використовувалася проста зброя. Франкські
воїни були озброєні мечем і щитом, вікінги — мечем і грізною дворучною
датською бойовою сокирою.

У X — першій половині XII ст. основну роль у боях уже відігравали
озброєні довгим списом і мечем вершники-рицарі, захищені шоломом і
гнучкою кольчугою та іншими обладунками,

У другій половині XII й упродовж XIII ст. зросла роль у бою піших
лучників і арбалетників. Лук і арбалет (поєднання лука й ложа з
прикладом та спусковим механізмом) мали свої переваги. Перевагою лука
була скорострільність (із нього за хвилину випускали десяток стріл, із
арбалета — лише дві), зате убивча сила стріли, випущеної з арбалета,
була більшою. Візантійська принцеса Анна Комніна (XI ст.) стверджувала:
“Випущена [з нього] з величезною силою стріла… наскрізь пробиває і
щит, і товсті лати і летить далі… Отож, здається, що із нього лука
стріляє сам диявол”. II Латеранський собор (1139) заборонив застосування
лука й арбалета у війнах між християнами, проте наприкінці XII ст. з
легкої руки англійського короля Річарда І Левове Серце тогочасні армії
знову вдалися до цієї грізної зброї (до речі, цьому монархові вкоротила
віку стріла, випущена з арбалета). Коли арбалетник перезаряджав свою
зброю, інший піхотинець прикривав його великим щитом.

Хоча стабільний мир і спокій були для західноєвропейського Середньовіччя
недосяжним ідеалом, усе ж не всі можновладці при вирішенні політичних
питань покладалися лише на голу силу. Багато хто з них прагнув уладнати
суперечки чи конфлікти за допомогою дипломатії.

Ще в період утворення “варварських королівств” дипломатія відігравала
важливу роль у замиренні ворогуючих сторін. Варвари швидко засвоїли
“секрети” римської дипломатичної служби й обзавелися своїми дипломатами,
причому поширили на них принцип недоторканності. Наприклад, Аттила не
стратив змовника, який готував замах на його життя, лише тому, що не
хотів порушувати дипломатичних норм. Римлянин Кассіодор, провідний
політик остготського короля Теодоріха Великого, спираючись на традиції
римської дипломатії, навіть розробив низку принципів міжнародної
політики. Він рахував за мирне вирішення міжнародних конфліктів (за
допомогою третьої держави), наголошував, що порушення договору однією
стороною звільняє іншу сторону від його дотримування, надавав важливого
значення шлюбним зв’язкам для підтримування миру між державами тощо.
Кассіодор вважав дипломатію “великим мистецтвом”, обов’язки посла — дуже
відповідальними, його особу — недоторканною.

1. Військова система.

У X—XIII ст. у військовій системі Західної Європи з’явилися значні
регіональні відмінності. Так, у Франції, яка на той час була роздроблена
на десятки й сотні майже самостійних герцогств, маркграфств, графств,
баронете, ледь не кожна з них “держав у державі” мала свої військові
сили й могла оголошувати війну й укладати мир. Не дивно, що полум’я
міжусобних чвар у цій країні не вщухало. У нескінченних воєнних баталіях
значну роль відігравали замки, то належали місцевим володарям, їхнім
родичам і васалам чи були незаконно побудовані або ж захоплені магнатами
й усілякими авантюристами. Ядром французького війська стало рицарство.
Проте й піхота відігравала в ньому поважну роль. Селяни, мобілізовані до
війська, не лише виконували ремонтно-будівельні і транспортні роботи, а
й брали безпосередню участь у боях.

Англосакси спершу створили низку королівств, кожне з яких мало власну
армію. Проте невдовзі вони утворили єдине королівство з армією, що
підлягала монархові. Вирішальну військову роль в Англії відігравало не
народне ополчення, а королівські дружинники. Однак напередодні
нормандського завоювання Англії в ній відродилося народне ополчення:
велике (оголошувалася загальна мобілізація вільних людей) і мале (від
кожної сім’ї, згідно з датським правом, призивався один чоловік, а п’ять
портових міст виставляли від кожних 60 сімей озброєний екіпаж
військового судна та 60 воїнів-веслярів). Вільгельм Завойовник
навербував військо зі світських баронів, зобов’язавши їх нести
безоплатну службу: під час війни — двомісячну, в мирний час — 40-денну.
Водночас використовувалося й народне ополчення та здійснювався
військовий найм.

У Німеччині кожне королівство мало свої війська. Велика, королівська,
армія складалася з окремих формувань па територіальній чи навіть
етнічній основі. Ані король, ані магнати не мали права вимагати від
своїх васалів безоплатної чи безстрокової військової служби. Монарх міг
доручити військове командування відразу двом особам: світській і
духовній (герцогу та єпископові), як це повелося ше з часів Каролінгів.

Нормани Північної Європи (вікінги) жили у воєнізованому суспільстві, де
кожен чоловік “до самої смерті не розлучався зі зброєю” (Ф. Контамін).
їхні загони, які здебільшого складалися з кількох сотень воїнів,
здійснювали несподівані сміливі набіги одночасно на суші й на морі,
використовуючи свої судна та захоплених у ворога коней. Сучасники
вважали їх дуже жорстокими, підступними й зухвалими.

Іспанія практикувала кілька типів воєн. Не міжусобні конфлікти магнатів,
війни з арабами-мусульманами, великі походи під проводом короля чи його
намісника, локальні кампанії, організовані здебільшого містами. В разі
ворожого нашестя створювалося народне ополчення. У цій країні були
“модними” раптові набіги на сусідні території. В одній із хронік ці
події описані так: “Щоденно із замків виїжджають великі групи рицарів…
і, розсипавшись направо і наліво, грабують околиці Севільї, Кордови і
Кремони, залишаючи після себе згарища”.

Воєнна перевага угрів (мадярів), які упродовж кінця ІХ — середини X ст.
здійснили з Паннонської рівнини понад три десятки спустошливих набігів
на сусідів, полягала у їхній мобільності та несподіваності нападу.
Вочевидь, грабіжницькі напади влаштовувала аристократична меншість, тоді
як народні маси швидко стали осілими мирними землеробами. Облогових
пристроїв угри не мали, тому на замки і захищені міста вони нападали
рідко, обмежуючись спустошенням їхніх околиць.

У XII—ХІІІ ст. ядром європейських армій, як і раніше, залишалося
рицарство. Проте стати рицарем для багатьох було непосильним тягарем.
Рицарська зброя та спорядження коштували дуже дорого; навіть звичайний
рицар мав привести з собою коня і двох помічників, знатний же — двох
коней і почет із п’яти осіб. Тому власники рицарських ф’єфів почали під
різними приводами ухилятися від посвяти в рицарство (а відтак — від
рицарської служби), то особливо проявилося в Англії наприкінці ХНІ ст.
Як і раніше, важливу роль у війську відігравали лучники й арбалетники.
Це були здебільшого піхотинці, але з’явилися також кінні арбалетники
(легка кавалерія).

У другій половині XII ст. увійшли в практику щитові гроші — відкупні від
військової служби. Причиною цього явища була демілітаризація окремих
васалів, зростання грошового обігу, поява місцевих чи іноземних рицарів,
готових за платню нести безстрокову службу. Нерідко король призивав до
війська лише частину своїх васалів, іншим же дозволяв споряджати на
власні кошти певну кількість воїнів.

До початку XIV ст. у Франції система обов’язкової військової служби по
суті розвалилася. Це стало наслідком передусім територіальних обмежень
(тулузці не хотіли служити за межами графства Тулузького, шампанці — за
межами Шампані і т. ін.). В Англії принцип загальної військової
повинності, навпаки, працював ефективно. Це пояснювалося збереженням у
ній давніх англосаксонських традицій, досконалою
державно-адміністративною організацією, живучістю общинної свідомості.
Англійський король Генріх II Плантагенет зобов’язав кожного власника
рицарського ф’єфу мати зброю і військове спорядження. Менш успішну
спробу запровадити в державі загальну військову повинність здійснив у
скрутній ситуації також французький король Філіп IV Красивий.

Дедалі ширше практикувався військовий найм — оскільки людей, змушених
через життєві обставини шукати заробіток, завжди було вдосталь.
Найманців, які жахали населення своїм розбоєм і мародерством, охоче
набирали з воєнних міркувань. Вважалося, що вони високопрофесійні вояки.
Особливої слави зажили арабські лучники, італійські арбалетники,
гасконські піхотинці.

На схилку Середньовіччя (XIV—XV ст.) в Англії відійшли в минуле війська,
що складалися з рицарів, зобов’язаних нести феодальну службу, а
залишилися, набрані військовими комісарами, національні підрозділи та
звичайні добровольці. У Франції, як і раніше, долю воєнних операцій
вирішували важко озброєні вершники за підтримки лучників і арбалетників.
Чимало воїнів билися пішими лише тому, що через свою бідність не могли
обзавестися бойовим конем. В Італії ядром війська були найманці—
кондотьєри. Там існували цілі родини, які постачали суспільству таких
вояків.

Суттєвої відмінності між воїнами, які несли обов’язкову військову
службу, і воїнами-добровольцями ще не було. Це пояснюється, мабуть, тим,
що і ті, й інші одержували платню, а тому охочих служити безплатно
зголошувалося небагато.

Наприкінці Середньовіччя почали формуватися постійні армії. Одну з
перших спроб сформувати постійну піхоту здійснив французький король
Людовік XI, йому наслідувала іспанська монархія. Проте окремі держави
(скажімо, Англія) не квапилися запроваджувати нові військові структури,
до того ж професійні армії в бою ще не почувалися упевненіше за
традиційні.

Армії, хоч як це дивно, залишалися невеликими, налічували щонайбільше
кілька десятків тисяч вояків. Особливо вражає неправдоподібно малий
склад тодішніх міських і фортечних гарнізонів. Так, у роки Столітньої
війни м. Руан, тодішній оплот англійського панування у Франції, захищали
двоє важко озброєпих вершників, 12 піхотинців і 38 лучників. Менш
важливі укріплення захищали 5—6 важко озброєних рицарів чи десяток
лучників. Зламати опір такого “гарнізону” було неважко, особливо, якщо
вдавалося напасти зненацька.

Склад армій був надзвичайно строкатий. Крім рицарських загонів, до них
входили допоміжні війська, що складалися з абияк озброєних селян,
жебраків, бродяг, колишніх в’язнів, маркітанок, прислужниць, повій (у
тому числі — озброєних “дам” і “баронес”). Уся ця публіка поводилася
досить безцеремонне. Нерідко до війська потрапляли навіть монахи та
клірики. Збереглися спогади Фруассара про одного капелана (приватного
священика), який так завзято ганявся з сокирою за ворогами, що його
підвищили по службі.

Воєнні кампанії

Варварські королівства спиралися на давні військові традиції, завдяки
яким погано вишколеним і не краще озброєним варварським племенам удалося
повалити Римського колоса. Військові загони варварів застосовували
примітивну тактику, не мали тилового забезпечення. Проте вони мали інші
військові переваги, то відіграли вирішальну роль у боях з римськими
військами. Якщо в Римській імперії солдати становили близько 4 % від
загальної кількості населення, то у варварів вояками були всі дорослі
чоловіки, тобто 20—25 % населення. Від степовиків вони запозичили
мистецтво верхової їзди.

Войовничість варварських королівств була різною. Проте загалом усі вони
орієнтувалися на війну. В них навіть мирні сторони суспільного житгя
“легко набували воєнного забарвлення” (Ф. Контрмін ІІ). За словами
французького медієвіста Ж.Дюбі, “цивілізація, породжена великими
переселеннями, була цивілізацією війни та агресії”,

На світанку Середньовіччя стерлися відмінності між війною публічною і
приватною, між вендетою (кривавою помстою) і війною, яку розпочинав
монарх для посилення своєї влади й держави. У варварських королівствах
відбувалося етнічне й культурне злиття переможців і переможених.

Ані Меровінги, ані, тим паче, Каролінги не обходилися без воєн.
Найбільше воювали Піпін II Геристадьський, Карл Мартел, Піпін ІІІ
Короткий та Карл Великий. В періоди їхнього правління роки мирного
перепочинку траплялися так рідко, що спеціально відзначалися в анналах.

У період високого Середньовіччя військовий Молох не полишав Західну
Європу. Тривали Хрестові походи, ареною воєн стали Північна й Центральна
Італія (їх намагалися загарбати німецькі імператори). Та все ж кількість
воєн дещо зменшилася порівняно з добою раннього Середньовіччя.
Припинилися спустошливі набіги вікінгів і угрів, більшість
західноєвропейських монархів уже не організовували щорічні воєнні
походи. Королі й князі дещо вгамували воєнний запал своїх підлеглих. Усе
це посприяло демографічному та господарському піднесенню європейських
країн. Лише наприкінці ХІІІ ст. воєнний маховик знову почав
розкручуватись (відновився воєнний конфлікт між французами і англійцями,
англійська корона воювала проти шотландців тощо).

Воювали за тих часів без особливих хитромудрощів. “Армія шикувалася в
одну лінію, рицарі безладно кидалися в бій, кожен вибирав собі гідного
супротивника. Бій являв собою сукупність поєдинків, і воєначальник брав
у ньому участь як звичайний воїн” (Р. Ван Оверстретон). Війна була
“низкою облог, численних сутичок і спустошень, які коли-не-коли
переривали великі й часто кровопролитні бої… Завершені кампанії були
винятком, а перервані — правилом” (Ф. Контамін). На війні основну увагу
приділяли облозі міст. Замки штурмували зрідка, бо здобуття їх це
обіцяло таких очевидних вигод, як захоплення міст, адже “саме міські
центри, а не замки, були в XII—XIII ст. справжніми господарями
території” (Ф. Контамін). Облога міста нерідко тривала місяці, а то й
роки.

Воювати ефективніше не давали змоги нікудишній вишкіл вояків і
примітивність зброї та військового спорядження. Військова підготовка в
Середні віки здійснювалася не в спеціальних навчальних закладах, а
безпосередньо на полі бою, на практиці. Щоправда, наприкінці XIV ст.
Франція здійснила досить вдалу спробу підвищити рівень військової
підготовки завдяки організації масових спортивних змагань зі стрільби з
лука та арбалета, однак успішність цього заходу налякала Карла VI.
Король збагнув, що загальний військовий вишкіл може посприяти
соціальному вибухові, й рішуче припинив небезпечний експеримент.

У ХІУ-ХУ ст. військова активність Західної Європи зросла. Феодальна
знать, як і раніше, прагнула розширити свої володіння та реалізувати
честолюбні задуми. Принци і дворянські діти, як і раніше, виховувалися в
дусі рицарської моралі, мріяли про воєнні подвиги. Для багатьох
авантюристів, збіднілих дворян, не кажучи вже про розорених селян, війна
стала годувальницею. “Поєднання двох чинників — економічного й
психологічного — вилилося в незмінну готовність воювати” (Г.
Кенігсбергер).

Якщо в період високого Середньовіччя віддушиною для войовничих елементів
суспільства були Хрестові походи, то в XIV—XV ст. ареною затяжних
воєнних конфліктів стала Західна Європа — християни з дорогою душею
винищували християн. Найбільшими європейськими війнами були Столітня
війна між Англією і Францією (1337— 1453), гуситські війни (1419—1434),
збройні конфлікти між Тевтонським орденом і його сусідами, експансія
турків-османів, війна Червоної і Білої троянд в Англії (1455-1485).

Як і раніше, в XIV—XV ст. воєнні конфлікти між двома великими державами
були рідкістю. Війну здебільшого вели “дрібні загони під командуванням
капітанів чи, точніше, проводирів банд” (М. Дефурно). Французький
історик-романтик Ж. Мішле писав, що у Франції після бою під Пуатьє
“шляхи перетворилися на скупчення розбійницьких гнізд, села — па поля
битви. Війна велася повсюдно, й годі було зрозуміти, де ворог, а де
друг”.

Зросла роль піхотинців, які не потребували коней і задовольнялися
простою зброєю, а тому обходились державній казні значно дешевше, аніж
вершники-рицарі. На полі бою піхота билася злагоджено і не поступалася
рицарям, успішно протидіяла атакам кіннотників. Особливо славились
озброєні алебардами швейцарські піхотинці, яких охоче наймали на службу
іноземні держави. Зростав авторитет і німецьких ландскнехтів,
“нестримних і диких” (Ф. Контамін), великих майстрів воєнного грабунку.
Роль рицарів з появою вогнепальної зброї, навпаки, зменшувалась.
Змінився характер рицарських турнірів, які вже не імітували справжню
битву, а “скоріше стали ритуалізованим спектаклем.., демонстрацією
дедалі жорсткіших етикетних норм” (Ф. Контамін).

Полум’я війни тривалий час не згасало й після її офіційного завершення.
Оскільки регулярної армії те не існувало, король після того, як війна
закінчувалася, відпускав лише допоміжні війська, а загони пожадливих
найманців тимчасом й надалі реалізовували горезвісний принцип “війна
годує війну”. Французькі “шкуродери”, італійські кондотьєри, німецькі
ландскнехти, албанські стратіоти та інші доводили до розпачу
середньовічний люд своїм розбишацтвом та пограбунками.

> \ ^ ` n ?

oeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeoeeeeessee

Пізанський собор шукав шляхів ліквідації Великої схизми (розколу церкви в 1378—1417 рр.), Констанцький — намагався примирити Францію і Англію, які вели Столітню війну, уладнати суперечку між Річчю Посполитою і Тевтонським орденом, Базельський — налагодити стосунки між Литвою і Польщею, припинити Столітню війну та гуситський рух, відвернути турецьку загрозу, Ферраро- Флорентійський — відродити унію між католицькою і православною церквами. Поряд із церковними соборами в XV ст. скликалися й світські конгреси — для розв'язання складних міжнародних проблем. На один із таких конгресів, Арраський (1435), зібралися папські легати, посол Базельського собору, посли імператора, окремих європейських держав, герцога Бургундського, герцога Міланського. Столітню війну конгрес, звичайно, не припинив, однак посприяв укладенню сепаратного миру між Францією і Бургундією. Висновок У Середні віки зародилася наука міжнародного права. Спершу завдяки глосаторам до міжнародних відносин застосовували норми цивільного права, оскільки па той час ще не існувало чіткої грані між правом приватним і публічним. Однак уже у глосаторів простежувалися зародки вчень стосовно окремих інститутів міжнародного права. У працях "пізніх глосаторів" уже йшлося про суверенітет окремих держав і норми міжнародного права визначилися досить виразно. Все ж міжнародне право стало окремою наукою пізніше, в XVII ст. Література. Басавская Н. Столетняя война: Леопард против лили. Москва, 202. Дефурно М. Повседневная жизнь времен Жанны д’Арк/Пер. С фр. Санкт-Петербург, 2002. История дипломатии: В 5 т. Узд. 2-е. Москва, 1959. Т. 1. Контамин Ф. Война в Средние века/Пер. С фр. Санкт-Петербург, 2001. Мюссе Л. Варварское нашествие на Европу. Вторая волна / Пер. С фр. Санкт-Петербург, 2001. Носов К. С. Рыцарские турниры. Санкт-Петербург, 2002. Парруа Э. Столетняя война / Пер. с фр. Санкт-Петербург, 2002.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020