Реферат на тему:
Герцеговинсько-Боснійське повстання – початок Східної кризи (1875-1877
рр.)
Перша світова війна (1914-1918 рр.) – закономірний наслідок загострення
суперечностей між європейськими державами; вона була одночасно і проявом
внутрішньої кризи, міжнаціональних та соціальних проблем у суспільстві.
Є чимало підстав вважати 1914 р. початком ХХ ст. [1;4]. Багато
особливостей ХХ ст. беруть свій початок в тридцятилітті, що передувало
Першій світовій війні. Глобалізація, урбанізація, колонізація,
монополізація та міжнародний протекціонізм – ось неповний перелік
процесів ХІХ ст., що викликали глобальну кризу. Період з 1875 по 1914
рр. можна назвати «Епохою імперії» не лише через розвиток імперіалізму
[2;83]. В тогочасній Європі титул імператора носили правителі Німеччини,
Австрії, Росії, Туреччини і Великобританії. Великоімперські амбіції
загострювали суперечності між європейськими країнами, провокували кризи,
військові сутички. Східна криза (повстання в Боснії і Герцеговині,
болгарське квітневе повстання 1876 р., російсько-турецька війна
1877-1878 рр.) – один із проявів «конфлікту інтересів» між ними. Вона,
по своїй суті, була міжетнічною, етно-регіональною і
південнослов’янською, політико-регіональною і балканською, європейською
і глобальною [3;253]. В Санкт-Петербурзі Балкани традиційно і
обґрунтовано розглядали як регіон, пов’язаний з інтересами безпеки
Російської імперії. Спочатку її метою був вихід до Чорного моря, потім –
отримання контролю над Босфором, Дарданеллами [4]. Захоплення проток
збільшувало військовий, економічний потенціал Російської імперії.
Що ж до Австро-Угорщини, то її зовнішньополітичне відомство ще в
середині ХІХ ст. визначило Балкани єдиним можливим об’єктом своєї
експансії [5;89-90], [6;18]. Позиція Бісмарка сприяла цьому. За понесені
втрати в австро-німецькій війні 1866 р. він обіцяв Австро-Угорській
імперії можливі компенсації на Балканському півострові [7;175].
Прихильники анексії енергійно заохочували антитурецький рух в Боснії і
Герцеговині. Весною 1875 р. вони організували поїздку Франца-Йосифа в
Далмацію. Під час цієї поїздки імператор приймав представників
герцеговинського католицького духовенства, які вітали його як захисника
християн від мусульманського гніту [8]. Ця поїздка разом з попередньою
хорватсько-католицькою агітацією в деякій мірі сприяла тому, що
герцеговинці відважилися на повстання. Зростання національно-визвольного
руху народів Балканського півострова проти османського іга, зокрема
боснійське та герцеговинське повстання 1875 р., дало можливість
Російській та Австро-Угорській імперіям реалізувати свої амбіції на
практиці.
З усіх європейських імперій Оттоманська імперія була в розглядувальний
період у зеніті своєї могутності. Під час Східної кампанії Османська
імперія зробила позику у Великобританії в 7 млн. фунтів-стерлінгів, в
1858, 1861, 1866 рр. довелося зробити нові [9;154-155]. Крім цього уряд
країни випустив значну кількість паперових грошей, курс яких швидко
впав, що викликало торгівельну кризу 1861 р. На початку 70-х рр. в руках
західних країн знаходився такий важливий механізм впливу на економічне і
політичне життя країни як Оттоманський імперський банк. Уряд імперії не
міг зрозуміти катастрофічних наслідків державного боргу. Загальна сума
зовнішнього боргу досягла на той час приблизно 5,3 млрд. франків [8].
Виплата відсотків по позикам поглинала більшу частину бюджету країни.
Залежність Османської імперії від західноєвропейського капіталу
викликало незадоволення політикою султанського уряду, масові арешти із
звинуваченнями у змові. За три роки (1871-1873 рр.) змінилося близько
десяти візирів, пожвавилася діяльність «нових османів» (ліберальна
турецька партія), що намагалися перетворити імперію в конституційну
монархію. Порта не провела обіцяні ще в 50-ті рр. ХХ ст. реформи по
зрівнянню положення християн з мусульманами. Християни все ще не мали
права на земельну власність, вони не призивалися в армію, але були
зобов’язані платити спеціальний податок (бедель) за звільнення від
військової служби. В 1873 р. султан видав декілька постанов, які
обмежували доступ християн в Боснії і Герцеговині до освіти. Рішення, що
урізували автономію християн-боснійців і герцеговинців – викликали
бродіння в цих провінціях. У відповідь Порта вдалася до масових арештів
християн, звинувативши їх у змові.
В 1874 р. натуральний податок офіційно вважався 12,5 % від зібраного
врожаю, а з врахуванням зловживань місцевої турецької адміністрації
доходив до 40 % [10;498]. Цього ж року був неврожай у Боснійському
вілаєті. Незважаючи на це, уряд 1875 р. значно підвищив ашар (феодальну
десятину), що посилило незадоволення селянських мас. Приводом до
повстання весною 1875 р. стали утиски християнського населення
турецькими збірниками податків, що викликали криваві сутички між
православними та мусульманами. Коли в конфлікт втрутилися війська, вони
зустріли неочікуваний опір. Все чоловіче населення Невесенського,
Білекського, Гачковського округів озброїлося і пішло в гори [11]. Старі
жінки та діти, щоб уникнути розправи каральних загонів, втекли в
Чорногорію і Далмацію. Спроби придушити повстання в зародку турецькій
владі не вдалися. З південної Герцеговини воно перейшло в північну, а
звідти в Боснію, частина жителів якої емігрували в прикордонні
австрійські області. Повстанці писали у своїй відозві, що вони вирішили
битися за свободу, або померти до останньої людини. Їм вдалося розбити
декілька турецьких загонів, а частину оточити. Нові обіцянки реформ,
дані турецьким урядом, не привели до умиротворення, – учасники повстання
наполегливо відмовлялися скласти зброю [10;417]. Вони наголошували, що
набутий досвід змушує не довіряти обіцянкам Оттоманської імперії без
відповідних європейських гарантій. Остання заявила про неприпустимість
будь-яких гарантій та реформ в даному регіоні доти, доки повстанці не
складуть зброю і біженці не повернуться до своїх домівок [12].
?іля 30 тис. жителів [8]. Таким чином освічена Європа отримала
традиційний привід для втручання в Балканські справи – необхідність
захисту мирного населення. Дипломатична демагогія була лише тою завісою,
що приховувала корисні цілі. Великобританія намагалася встановити свою
гегемонію в Єгипті і Константинополі і при цьому не допустити посилення
Російської імперії. Австро-Угорська імперія мала в своїй балканській
політиці програму-мінімум і програму-максимум. Програма-мінімум – не
допустити в ході конфлікту територіальні розширення Сербії і Чорногорії,
перешкоджати руху Російської імперії до проток. Програма-максимум
передбачала приєднання до Австро-Угорщини Боснії і Герцеговини, не
відмовляючись від традиційної мрії – контролю за гирлом Дунаю.
Повстанців всіляко підтримували країни-сусіди, особливо Чорногорія та
Сербія. Чорногорія не лише давала притулок біженцям, а й допомагала
продуктами, зброєю, порохом, її жителі іноді самі приймали активну
участь у повстанні. З усіх слов’янських країн їм йшли щедрі грошові
потоки від товариств, організацій та приватних осіб, що співчували
справі їх звільнення з-під турецького гніту. Російський уряд теж вважав
за необхідне надати допомогу повсталим слов’янам. Він сподівався таким
чином відновити серед них свій престиж, підірваний поразкою в Кримській
війні 1853-1856 рр. Проте уряд Російської імперії не хотів розпочинати
серйозний конфлікт з Австро-Угорщиною. Намагаючись підтримати авторитет
Росії серед словян і при цьому не посваритися з Австро-Угорщиною,
Горчаков (міністр закордонних справ) вирішив проводити втручання в
балканські справи в контакті з цією державою. Така політика відповідала
також і принципам договору трьох імператорів. Зовнішньополітичне
відомство Австро-Угорщини, виступаючи в ролі арбітра, наполягало на
проведенні негайних переговорів між Оттоманською імперією та делегатами
від повстанців. Весною 1876 р. у Відень прибули боснійські делегати
[13;84]. Їхні пропозиції та побажання щодо врегулювання конфлікту
полягали в наступному: турецька влада повинна забезпечити біженців, які
повернуться на свої місця, всіма необхідними матеріалами для
реконструкції будинків та храмів, постачати продукти харчування, поки
вони не зможуть підтримати себе власними силами;
1) розподіляє допомогу турецький спеціальний вповноважений, він повинен
консультуватися відносно заходів із змішаною комісією, яка складалася б
з місцевих жителів, представників обох релігій; головувати в комісії
повинен християнин, а сама комісія вибирається відразу ж після
припинення воєнних дій (в примітці від 30 грудня зазначалося, що
Турецька імперія повинна гарантувати добровільне проведення реформ і
сприяти їх виконанню);
2) турецькі загони потрібно сконцентрувати в певних місцях (хоча б поки
хвилювання в регіоні не спаде), це допомогло б уникнути сутичок між
населенням та військами;
3) в християн і мусульман не забирати зброю, це була гарантія їхньої
недоторканності;
4) консули та вповноважені делегати повинні слідкувати за виконанням
реформ, ходом репатріації;
Домовленості на основі даних пунктів та рішучі кроки турецької влади по
поверненню біженців могли б зняти напругу в регіоні, стабілізувати
ситуацію. Турецька влада не пристала на дані умови, розпочала
організацію каральної експедиції. Наприкінці червня 1876 р. уряди Сербії
та Чорногорії вимагали від Туреччини у спільній заяві не посилати
каральних військ в Боснію і Герцеговину [12]. Уряд Османської імперії не
задовольнив їхню вимогу, – у відповідь 30 червня сербський князь Мілан
від імені Сербії та Чорногорії оголосив війну Туреччині. Ця війна
передувала російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. Сербська армія була
слабкою, чорногорська мала «міліційний» характер, розпочинати військові
дії проти набагато сильнішого противника було безглуздо. Уряди цих
балканських країн не сумнівалися в тому, що Російська імперія виступить
на їхньому боці. Маючи таку вагому підтримку, про наслідки своїх
зовнішньополітичних кроків можна було б не дуже зважати.
Повстанці переважно були православними сербами; їх національний рух
направлений в першу чергу проти Туреччини. Але він представляв небезпеку
і для Австро-Угорщини. Кожний успіх в справі національного звільнення
південних слов’ян від гніту Туреччини означав наближення того дня, коли
мало б відбутися і звільнення пригноблених народів Австро-Угорщини. Щоб
попередити звільнення слов’янських народів, австро-угорська влада під
впливом німецької буржуазії і мадярського дворянства намагалася
підтримати цілісність Оттоманської імперії і гальмувати
національно-визвольні рухи представників балканських народів. Російська
імперія, навпаки, сприяла слов’янському національному руху. Таким чином,
вона опинилася головним противником Австро-Угорщини, а російський вплив
на Балканах – важливою перешкодою для успіху німецько-мадярської
політики. Австро-Угорська імперія швидко стає лояльною до повстанців,
бере на себе роль представниці інтересів повстанців, виступає з
пропозиціями по локалізації конфлікту від імені Росії та Німеччини. Така
її позиція була виваженою та надзвичайно вигідною: забезпечувала
прихильність до неї південних словян та робила Росію, серйозного
конкурента на Балканах, потенційним союзником.
Література:
Шацилло В. К. Первая мировая война 1914-1918: Факты. Документы. – М.,
2003.
Хобсбаум Эрик. Век империи 1875-1914. – Ростов н/Д., 1999. – 512 с.
Романенко С. А. Югославия: История возникновения. Кризис. Распад.
Образование независимых государств. – М., 2000. – 380 с.
Данченко С. И. Развитие Сербского государств и России 1878-1903. – М.,
1996.
Тейлор А. Дж. П. Габсбурзька монархія 1809-1918: Історія Австрійської
імперії та Австро-Угорщини. – Л., 2003. – 288 с.
Виноградов в. И. Русско-турецкая война 1877-1878 гг. и освобождение
Болгарии. – М., 1978.
Перцев В. Н. Гогенцоллерны. Характеристика личностей и обзор
политической деятельности. – М., 2003. – 302.
HYPERLINK “http://www.diphis.ru/content/viev/146/61/”
www.diphis.ru/content/viev/146/61/
Еремеев Д.Е. На стыке Азии и Европы (Очерки о Турции и турках). – М.:
Наука, 1980. – 238 с.
Широкорад А. Б. Русско-турецкие войны 1676-1918 гг. – Русско-турецкие
войны 1676-1918 гг. – М., 2000, – 752 с.
http://www. student.ru.
HYPERLINK “http://www.mtholyoke.edu/acad/intrel/bosnia.htm”
http://www.mtholyoke.edu/acad/intrel/bosnia.htm .
Correspondence respecting the Affairs of Turkey, and the Insurrection in
Bosnia and the Herzegovina/Lord Odo Russell to the Earl of Derby on the
Insurrection in Bosnia and Herzegovina, May 1876. Parliamentary Papers,
1876, vol.84.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
