.

Початковий етап співробітництва між країнами тропічної Африки та Ізраїлем (початок 50-Х рр. ХХ ст. – 1958 рік) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1979
Скачать документ

Реферат на тему:

Початковий етап співробітництва між країнами тропічної Африки та
Ізраїлем (початок 50-Х рр. ХХ ст. – 1958 рік)

У травні 2008р. Ізраїль та країни Тропічної Африки урочисто відзначили
50-річчя співробітництва[1]. Проте слід зазначити, що хоча найбільш
активний та продуктивний етап співпраці розпочався саме в 1958 році,
після поїздок тодішнього міністра іноземних справ Голди Меір до Африки
та заснування МАШАВу – центру міжнародного співробітництва при МЗС
Ізраїлю, але процес встановлення контактів розпочався набагато раніше.

Як відомо, до 1957р. у Тропічній Африці існувало лише три незалежні
держави : Ліберія, Ефіопія та Південно-Африканський Союз (ПАС). Але в
надрах колоніальної системи активно йшли процеси, що вже к 60-м рокам ХХ
ст. привели до здобуття свободи переважною більшістю африканських
держав.

Ще на початку ХХ ст. в деяких країнах Тропічної Африки виникають
просвітницькі організації, відчутно активізується процес формування
політичних об’єднань, які спочатку висували досить помірні вимоги до
колоніальної влади. В міжвоєнний період процес політизації життя в
колоніях поглиблюється, під тиском антіколоніальних виступів
адміністрація метрополій змушена погоджуватись на легалізацію політичних
партій та визнавати за населенням колоній право на створення
різноманітних суспільних організацій [2,c.107] . Після ІІ світової війни
в країнах Тропічної Африки починається новий етап
національно-визвольного руху, який характеризується переходом від
розрізнених стихійних виступів колоніальних народів проти іноземного
панування до організованої боротьби за незалежність. В 1947р.
розгортається активний націоналістичний рух в англійській колонії
Золотий Берег ( з 1957р. – Гана), де під проводом Кваме Нкрума
створюється „ Об’єднана спілка Золотого Берега” (в 1949р. на її основі
засновано Об’єднану народну партію, яка проводила активну пропаганду
незалежності). В 1944р. створюється націоналістична партія Нігерії під
проводом Нанді Азіківе. У тому ж 1944р. було створено „ Національну
африканську спілку Танганьїки” під керівництвом Джуліуса Ньєрере. В
Кенії лідер націоналістичного руху Джомо Кеніата в 1947р. об’єднує своїх
однодумців у народну партію „ Спілка африканців Кенії”(з 1960р. –
Національна спілка африканців Кенії). Наприкінці 50-х років почала
розвалюватись створена англійцями Федерація Центральної Африки : її
покинули Ньясаленд (з 1964р. – Малаві), керований націоналістичною
партією під керівництвом Гастінгса Банди, Північна Родезія (тепер –
Республіка Замбія), де у цей час йшла гостра боротьба за владу між
націоналістами під керівництвом Кеннета Каунди та правим „ Родезійським
фронтом” (з 1964р. керованим Яном Смітом). У Французькій Африці також
активно йшов процес здобуття незалежності під проводом „ Демократичної
спілки Африки” ( заснована в 1946р. Уфуе-Буаньї), партії „ Незалежні
заморські” (засновник – Апіті, з 1948 лідером партії стає Леопольд
Сенгор), Соціалістичної партії ( СФІО) та ін.[3, с.584-594]. Крім
політичних партій велику роль у ході боротьби за здобуття незалежності в
Африці грали профспілкові союзи.

Наслідком поширення руху африканців за незалежність стала майже повна
деколонізація Африканського континенту на початок 60-х років. Проте,
після здобуття незалежності перед новоствореними країнами Тропічної
Африки встала низка гострих проблем економічного, політичного,
стратегічного та соціального характеру.

Для вирішення цих проблем молоді африканські країни потребували
невідкладної допомоги світового співтовариства. Активну роботу на
континенті з самого початку свого створення проводила ООН : вже на
Першій сесї ГА ООН було розглянуто проблеми несамостійних в управлінні
територі (Резолюція ГА ООН № A/RES/9(I) від 09.02.1946р.). На Третій
сесії ГА ООН обговорювались проблеми економічного розвитку
малорозвинених народів (Резолюція ГА ООН № A/RES/198(III) від
04.12.1948р.), питання надання технічної допомоги для економічного
розвитку малорозвинених країн, в т.ч. підготовка кваліфікованих кадрів (
Резолюції ГА ООН № A/RES/200(ІІІ) и № A/RES/201(ІІІ) від 04.12.1948),
питання покращення умов освіти ( Резолюція ГА ООН № A/RES/225 (III) від
18.11.1948). На Четвертій сесії ГА ООН було прийнято рішення про
заснування Розширеної програми технічної допомоги для економічного
розвитку малорозвинених країн (Резолюція ГА ООН № A/RES/304(IV) від
16.11.1949р.). ГА ООН відзначила, що „ одна з головних проблем, що
постають перед найменш розвиненими країнами…є проблема нестачі
кваліфікованих технічних кадрів” ( Резолюція ГА ООН № 1255(ХІІІ), 780-е
плен. засідання, 14 листопада 1958р.). З трибуни ООН було проголошено
особливу важливість подальшого сприяння взаємному обміну
науково-технічним досвідом для економічного розвитку та значення
безперервного підвищення продуктивності  та рівня життя населення в
усьому світі, і особливо – в найменш розвинених країнах, які вельми
потребують такого сприяння. ГА ООН підкреслила цінність посилення
міжнародного обміну науково-технічним досвідом та звернулась до найбільш
економічно та технічно розвинених держав світу з особливим закликом про
надання допомоги та підтримки менш розвиненим країнам у придбанні ними
науково-технічних знань, які дозволять їм прискорити свій розвиток та
підвищити свій життєвий рівень.На 780-му пленарному засіданні ГА ООН 14
листопада 1958 р., діяльність якого була присвячена обговоренню Програм
технічної допомоги ООН, відмічалося, що 16 жовтня 1958р. на Конференції
по оголошенню внесків на потреби Розширеної програми технічної допомоги
(РПТП), сімдесят вісім урядів підтвердили свою участь у програмі.
Ізраїль, який став членом ООН 11 травня 1949р. ( Резолюція ГА ООН №
A/RES/273 (III) від 11.05.1949р.)  також активно приєднався до РПТП.

I

?????????X?ної Африки почався у першій половині 50-х років ХХ століття.
Більшість дослідників історії ізраїльсько-африканських зв’язків (
Д.К.Пономарьов, Н.Чазан, Олусола Ойо, Дж. Петерс та ін.) [4] називають
цей період ( з початку 50-х рр. до 1958р.) підготовчим. Типовим для
цього етапу було встановлення різноманітних контактів з африканськими
країнами: дипломатичних, політичних, профспілкових,
торгівельно-економічних, наукових. В цей час починають встановлюватись
консульські відносини : в 1954р. – з Ліберією, в 1956р. – з Ефіопією, в
період з 1952-56 років – з Кенією, Малаві, Замбією, Ганою (зокрема,
генеральне консульство Ізраїля в Аккрі (Золотий Берег) було відкрито 15
січня 1956 року). Відбуваються  зустрічі на вищому рівні, зокрема
зустріч між К.Нкрумою та Д.Бен-Гуріоном у 1956р. Активну роль у
налагодженні ізраїльсько-африканських зв’ язків грає Гистадрут –
ізраїльський профспілковий союз.

Ізраїльський дослідник Девід Кімче, який багато років присвятив роботі в
МОССАДі та МЗС Ізраїлю, виділяє три основні канали  налагодження
контактів : Гистадрут, МОССАД та МАШАВ ( з 1958р.)[5,с.61].  Щодо
розвитку першого напряму співпраці – на базі Гистадруту – профспілкового
союзу Ізраїля – Кімче зазначає, що активна участь Ізраїлю в міжнародних
соціалістичних організаціях сприяла налагодженню контактів з
африканськими лідерами в час напередодні незалежності. Тісні відносини з
керівництвом Гани започаткувались ще під час соціалістичної конференції
народів Азії, в якій приймали участь міністр закордонних справ Ізраїлю
Моше Шарет та лідери профспілок Гани. В 1959р. в Ізраїлі було проведено
семінар Міжнародного Союзу соціалістичної молоді, в ході якого делегати
з Гани, Нігерії та Ліберії мали змогу ознайомитися з такими інституціями
як кібуц, мошав та Нахаль. Для притаманної традиційним культурам Африки
етики колективізму, спільноти та спільного блага, відсутності культу
особистості, властивого для західної моделі світосприйняття,
соціалістичні ідеї Ізраїлю були набагато ближчими, ніж ідеї ліберальної
економіки, запропоновані США та вчорашніми країнами-метрополіями.Один із
профспілкових лідерів Гани –  Джон Тетега зазначав в своєму інтерв’ю
газеті „Jerusalem Post”, що „вісім днів в Ізраїлі дали мені більше, ніж
два роки в університеті у Великій Британії” [6,3].

Не останню роль грали військові контакти та  співпраця по лініі МОССАДу.
Військові відносини -поряд  з іншими формами взаємовідносин – стали
одним з найважливіших елементів африкансько-ізраїльського
співробітництва.  Країни Тропічної Африки на момент проголошення
незалежності мали гостру потребу в іноземній допомозі по створенню
збройних сил, у  деяких з них  взагалі не було армії, а наявні частини
керувались європейськими офіцерами. Створення національної армії та
швидке навчання місцевого офіцерського корпусу – одне з першочергових
завдань будь-якого африканського уряду.  Африканські країни, для яких
проблеми забезпечення власної безпеки, створення ефективних
розвідувальних служб та боєздатної армії були дуже болючими, з великою
осторогою дивились на спроби колишніх метрополій допомогти їм у цій
сфері. Найбільш оптимальним варіантом їм здавалась допомога маленької
країни, не заплямованої колоніальним минулим та такої, яка навіть
потенційно не мала змоги в майбутньму загрожувати їхньому суверенітету
та безпеці. На початок 60-х рр.ХХ ст. військове співробітництво було
налагоджено з  20-ма африканськими державами. Форми військового
співробітництва були дуже різноманітні : Ізраїль поставляв африканським
країнам різні види озброєння та обмундирування, вів будівництво
військових та військово-громадських об’єктів, займався підготовкою
кадрів для армії, поліції та сил безпеки, приймав участь у створенні
армій деяких країн ( напр. Танзанії, Свазіленду) та напіввійськових
організацій. Ізраїльські фірми вели будівництво об’єктів військової
інфраструктури. В обмін на військові постачання Ізраїль отримував з
Тропічної Африки різноманітну стратегічну сировину : уран, алмази,
каучук, олово тощо. Велика увага приділялась підготовці офіцерського та
рядового складу збройних сил. Вона практично охоплювала всі роди військ
і проводилась як на місцях, так і в Ізраїлі (на початок 70-х років у
військово-тренувальних таборах Ізраїлю пройшли підготовку майже 8 тис.
африканських солдатів та офіцерів).[7,c. 166]. В 50-ті роки ХХ століття
було встановлено контакти з лідерами африканських національних
визвольних рухів. В Дар-ес-Саламі ( Танзанія) ізраїльтянами було
створено факультет розвідки, призначений для навчання представників
різних визвольних рухів в Центральній та Південній Африці. Проте в
подальшому саме військовий аспект співробітництва викликав найбільш
гостру критику на адресу Ізраїля.

Зусилля африканських і ізраїльських дипломатів, політиків, підприємців,
експертів в 50-ті роки ХХ ст. привели до  налагодження тісних та
взаємовигідних відносин, які в подальшому було поглиблено та розвинуто :
на сьогодняшній день Ізраїль має дипломатичні відносини із 48 країнами
Африканського континенту, підписано договори про здійснення понад 300
освітніх програм, в рамках яких вже пройшли навчання близько 200 000
студентів, активно розвивається економічне співробітництво.

Література:

Бюлетень МЗС Ізраїля : травень 2007р. :  http : // HYPERLINK
“http://www.mfa.gov.il/MFA/” www.mfa.gov.il/MFA/
Government/Speeches+by+Israeli+Leaders/2007/Africa+Day+2007+Jubilee+of+
Israel-Africa+Relations+29May-2007.htm.

Косухин Н.Д. Особенности партийного строительства и партийной системы в
государствах Тропической Африки // Вестник Российского университета
дружбы народов. – Сер.: Политология. – 2004. – № 1(5). – С. 107-118.

Дюрозель, Жан-Батіст. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. –
К.: Основи, 1999. – 903с.

Див. : Пономарев Д.К. Политика Израиля в Тропической Африке. Сионистская
экспансия. 1958-1973. – М.:„Наука”. – 1981. –  165с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020