Реферат на тему:
Державна мова у вищих медичних навчальних закладах
На сучасному етапі розбудови незалежної, демократичної, правової
Української держави нагальною справою української спільноти виступає
проблема виховання нової генерації. Переорієнтація світоглядних позицій,
значні втрати духовних цінностей у суспільстві вимагають удосконалення
шляхів формування у молоді якісно нового мислення, розумово-вольової
активності та високого рівня національної свідомості.
Модернізація українського суспільства на новій системі ідеологічних
координат немислима без державної політики, пріоритетом якої має бути
розвиток української мови як консолідуючої духовної сили українського
суспільства. Українська мова повинна забезпечувати всі сфери
життєдіяльності державного організму, нею мають послуговуватися
інтелектуальні та політичні верстви України.
Чому ж досі не вдалося цього досягти? Мабуть, тому, що бракує
української ідеї, якою б перейнялися не лише письменники, окремі
науковці, політики й державні мужі, а весь український народ. Також
бракує бажання послуговуватися українською мовою на державному рівні.
Закон «Про мови» 1989 року містив конкретні вимоги щодо запровадження
української мови в усі сфери суспільства, зобов’язував органи влади і
посадових осіб забезпечити проведення дошкільного виховання, навчання у
закладах освіти усіх видів та рівнів, ведення ділової документації в
усіх установах, на підприємствах, в органах управління державною мовою.
На виконання закону Рада Міністрів розробила і прийняла спеціальну
«Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в
Українській РСР на період до 2000 року».
На жаль, влада не зреагувала на це впровадження й всіляко спростовувала
закон і відтягувала програму розвитку. Дочекалися, коли спала хвиля
національого піднесення і проблема української мови як державної ніби
відійшла на другий план, на деякий час стала неактуальною. Так навмисна
пауза призвела до нехтування українцями, за прикладом владної верхівки,
власною рідною мовою, що вже тоді здобула довгоочікуваний статус
державної. Нині ми постали перед такими проблемами, як двомовність,
послуговування українською мовою, її правильність. Отже, мовне питання є
важливою складовою національної ідеології і повинно вирішуватися
комплексно на державному рівні [1].
У світлі цих тверджень питання національно-мовного виховання у вищих
навчальних закладах є одним із актуальних, адже побудова демократичної
держави неможлива без виховання національно свідомої, патріотично
спрямованої молоді.
Така освітня філософія визначила пріоритетні напрями діяльності
викладачів вищих навчальних закладів, зокрема і медичних, серед яких
особливої ваги набирає стратегія спрямування навчально-виховного процесу
на формування потужної еліти нації, патріотичної, творчо активної, яка
виявляє свою громадську позицію, прагне до самореалізації.
?
¶
¶
?????????e?ів мовлення, правилах оформлення медичної документації.
Інакше кажучи, на прикладному характері професійного мовлення, на тому,
що мова – це не сукупність правил, а насамперед система знань, культура
співжиття в суспільстві, засіб самоформування й самовираження
особистості [4].
Отже, при визначенні змісту мовної освіти у вищих медичних навчальних
закладах головним критерієм є життєва потреба людини в знанні фахової
мови, її соціальний престиж. У контексті такого підходу основним
завданням викладача є створити максимально сприятливі умови для
самореалізації, самовираження кожного студента через мову, сприяти
мобілізації його внутрішніх резервів, а в результаті реалізувати ідею
гуманізації й «націоналізації» навчально-виховного процесу. Для цього
застосовуються різні види роботи, розроблено спеціальні картки-вправи,
підготовлено різноманітні завдання для кожного студента, складено тести
різного рівня складності, підібрано тексти пізнавально-повчального
характеру, що пробуджують патріотичні почуття тощо. Також основний
акцент робиться на тому, що престижу мови сприяє її державність і
патріотичне ставлення до неї її носіїв і українська мова в нашій державі
стане престижною тоді, коли кожен із нас не буде її соромитися,
навчиться гарно, виразно говорити по-українськи і буде пишатися, що він
– українець – має таку гарну мову. А неукраїнці будуть відчувати
задоволення від того, що володіють цією мовою, будуть шанувати її і тих,
хто її створив. Але насправді бажане ще досить далеко від реального… Щоб
воно стало реальним у найближчий час, усім треба усвідомити, що між
рівнем освіченості, загальної культури і рівнем мовної культури є чітка
співмірність і залежність. Нелітературне, ненормативне мовлення – це
насамперед свідчення невихованості людини, її непатріотичності, пасивної
громадської позиції, а вже потім її неосвіченості. Тому кожна людина,
плануючи своє суспільне життя, дбаючи про фахове зростання, кар’єру,
повинна досконало володіти державною мовою, культурою ведення полеміки,
дискусій; знати мову свого фаху; повинна вміти грамотно й точно
висловлювати свої думки. Оскільки мова слугує досконалим інструментом не
лише формування власної думки й почуття, а й знаряддям впливу на інших
людей [3].
Вважаємо, що поєднання таких методів роботи є ефективним, оскільки
сприяє розвиткові найнеобхідніших мовленнєвих навичок та створює умови
для практичного оволодіння мовою. А це, зрештою, призведе до розширення
сфер україномовного спілкування та піднесення престижу літературної мови
як культурного надбання нації.
Проте необхідною запорукою закріплення фактичного матеріалу й вироблення
навичок високої культури професійного мовлення повинні бути всі
викладачі, а не тільки філологи. Вони, дотримуючись норм сучасної
української літературної мови у комунікативних актах, власним прикладом
впливатимуть на мовленнєву культуру студентів. А то часто виникає
невідповідність між високим професійним рівнем викладача і низьким
рівнем його культури мовлення, що негативно впливає мовленнєву культуру
студентів.
Принциповий підхід до культури письма і висловлювання всіх викладачів
вищих медичних навчальних закладів забезпечить зростання культури
фахового мовлення і культури спілкування, піднесе престиж рідної мови та
буде утверджувати її державний статус.
Література:
Єрмоленко С. Національна свідомість і виховання української мовної
особистості // Урок української. – 2001. – № 11 – 12. – С. 9 – 11.
Крисанова О. Проблема державної мови в сучасному суспільстві //
Персонал. – 2005. – № 8.
Мацько Л. Матимемо те, що зробимо (До питання формування мовної
культури) // Дивослово. – 2001. – № 9. – С. 2 – 4.
Мацько Л. Українська мова у вищій школі України // Мовознавство: Тези та
повідомлення ІІІ Міжнародного конгресу україністів. – Харків: Око, 1996.
– 344 с. – С. 53 – 57.
Навчук Г. Національне й соціальне значення культури фахового мовлення //
Українська освіта у світовому часопросторі: Матеріали ІІ Міжнародного
конгресу. – Київ, 2007. – С. 368 – 369.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
