.

Соціальний капітал і квантифікація суспільних процесів у сучасному соціумі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
308 4335
Скачать документ

Реферат на тему:

Соціальний капітал і квантифікація суспільних процесів у сучасному
соціумі

Предметом дослідження виступає соціальний (а не суспільний) капітал і
квантифікація суспільних (а не соціальних!) процесів, в зв’язку з чим
виникає потреба чіткого розмежування понять „соціальне” і „суспільне”.
Треба визнати, що дефінітивного диференціювання згаданих понять в
широкому спектрі літературних джерел немає, а це означає: розрізнення
„соціального” і „суспільного” ще не стало ні логічним принципом, ні
методологічним правилом наукових досліджень. Зокрема, в „Сучасному
тлумачному словнику української мови” слово „соціальний” подається як
синонім слова „суспільний” [13; 818, 842]. Бачимо оправданим сприйняти
як раціональну думку тих дослідників, які суттєвою характеристикою
„суспільного” вважають його орієнтацію на постановку і вирішення
перспективних (проблемних) завдань людської спільноти (тобто сутність
суспільного – в проекції на майбутнє); визначальною рисою „соціального”
– орієнтацію на забезпечення „сьогоднішнього” соціального комфорту,
тобто досягнення, збереження і відтворення соціальних благ (отже,
сутність соціального – в проекції на теперішнє). Якщо ці поняття
наповнити реальним змістом, чим вони конкретизуються і виявлять формат
свого дійсного існування, то побачимо, що „суспільне” включає в себе
феномен державних інституцій, а „соціальне” функціонує поза ними, хоча з
ними і взаємодіє [10, 13].

Отже, орієнтуючись на майбутнє, „суспільне” намагається змінити формат
соціального простору через постановку і вирішення загальнозначимих
завдань розвитку, а „соціальне” – вдосконалити наявний соціальний
простір через подолання дискомфорту аж до вирішення соціальних протиріч
[10, 14]. В підсумку, „суспільне” вказує на „одержавлений соціум”, а
„соціальне” – на „бездержавний соціум”.

Більшість зарубіжних дослідників дотримується гуманістичного підходу до
теорії громадянського суспільства, акцентуючи думку, що формування його
інституцій відбувається для удосконалення системи людських стосунків.
Зокрема, американський соціолог Дж. Александер називає громадянське
суспільство „сферою людської солідарності”, його співвітчизник М.
Уольцер – „простором непримусової людської асоціації”, а німецький
філософ Ю. Габермас – „публічною сферою суспільної взаємодії” і
„життєвим світом людини” [7, 111].

У зв’язку з тим, що соціальний капітал, а з ним і квантифікація
суспільних процесів, характеризують взаємозв’язки, які виникають між
людьми в усіх сферах їх життєдіяльності, ці поняття мають
міждисциплінарний характер, їх дослідженнями займаються фахівці багатьох
галузей наук. Отже, концепції соціального капіталу і квантифікації
суспільних процесів дозволяють вивчати проблеми сучасного суспільства
через взаємозалежності між його структурними елементами з точки зору
людських взаємин [6, 27]. Поняття соцільного капіталу відоме з 20-х
років минулого століття, однак концепція соціального капіталу набуває
поширення і стає предметом дискусій у західній соціології з
опублікуванням праці професора Гарвардського університету Р. Патнама і
його колег Р. Леонарді та Р. Нанетті „Творення демократії. Традиції
громадянської активності в сучасній Італії” (1993) [8]. Поняття
квантифікації суспільних процесів, зокрема, процесів розбудови
громадянського суспільства, з’являється в українській науковій
літературі з початком нинішнього століття [9, 46-49]. Фахівці сходяться
на думці, що соціальні відносини, які обумовлюють горизонтальну і
вертикальну складові суспільної мобільності особи як суб’єкта управління
і спільноти як об’єкта управління, вимагають оновлення понятійного
апарату і модернізації механізму його застосування [5, 31].

З огляду на застереження окремих фахівців щодо „легітимності” згаданих
понять (дехто навіть пропонує сприймати словосполучення „соціальний
капітал” і „суспільна квантифікація” не більше як метафорами або
образами), зауважимо, що всяке наукове поняття, перш, ніж стати
академічною дефініцією, проходить тернистий шлях від образного уявлення
(читайте, метафори) через виокремлення суттєвих ознак до утвердження
його необхідності, в першу чергу, як елемента пізнавального
інструментарію. Про це писав П. Юркевич: „Все в нашій душі має форму,
образ; те, що існує, саме тому супроводжується певним виразом” [15,
696]. Отже, без образу, певним чином вираженого, не обійтись і в
становленні понять „соціальний капітал” і „суспільна квантифікація”,
суть вони відображають реальні об’єкти і процеси.

Одним із перших здійснив систематизований розгляд соціального капіталу
французький соціолог П. Бурдьє, який, чітко відокремивши соціальний
простір від фізичного (чим заклав основи диференціації капіталу на
соціальний, як нематеріальний або позаекономічний, і матеріальний, або
економічний, тобто, виробничий, банківський, фінансовий тощо), вказав,
що соціальний капітал виступає сукупністю наявних або потенційних
ресурсів, які передбачають наявність системи певною мірою
інституціоналізованих відносин взаємного розпізнавання або визнання [16;
2,3].

Оригінально здійснив системний аналіз процесу формування соціального
капіталу американський дослідник Дж. Коулмен, який акцентує на ролі
соціального капіталу у створенні людського капіталу, зокрема, в
досягненні індивідом певного освітнього рівня. Варто підкреслити, що
одним з механізмів формування соціального капіталу він вважав
привілейований доступ до інформації. Саме в цьому процесі індивід
виступає у подвійній ролі: на першому етапі – як реципієнт, який одержує
можливості доступу до інформації, на другому – як донор, який „ділиться”
(віддає частину) отриманою інформацією для розширення доступу за
допомогою обміну [19, 95-121].

Дж. Коулмен приходить до висновку: соціальний капітал – це ресурси
соціальних відносин і мереж відносин, які полегшують дії індивідів
завдяки формуванню взаємної довіри, визначенню взаємних обов’язків та
очікувань, формулюванню та запровадженню соціальних норм, створенню
асоціацій [18, 307].

Якщо окремі фахівці в тлумаченні соціального капіталу акцентують на
тісній взаємодії між суб’єктами суспільних відносин, то ще один
американський дослідник Р. Берт визначає соціальний капітал як
„приятельські контакти між колегами по службі та більш широкі контакти,
через які Ви маєте змогу використовувати свій фінансовий і людський
капітал” [17, 9].

Для Ф. Фукуями, який виводить соціальний капітал з культури
співробітництва, соціальний капітал – це неофіційна норма, що нею
формується співробітництво між індивідами як умова ринку і ліберальної
демократії. В такому розумінні, економічна функція соціального капіталу
полягає в зменшенні трансакційних (комунікативних) витрат, пов’язаних з
механізмом координування дій, формування контрактів. Економічна емпірія
ілюструє: формальний обмін інтелектуальними технологіями в рамках
діяльності економічних суб’єктів спричиняє великі витрати, а це підвищує
довіру до неформальних відносин для зменшення цих витрат [20].

Аналіз соціологічних досліджень і публікацій підтверджує, що українські
науковці проблемі соціального капіталу приділяють все більше уваги.
Зокрема, В. Степаненко здійснив аналіз концепції соціального капіталу в
умовах посткомуністичного суспільства і показав його зв’язок з
формуванням громадянського суспільства в Україні [12, 24-41]; М. Лесечко
та А. Чемерис аналізують соціальний капітал з позицій державного
управління та стосунків держави з носіями соціального капіталу; Е.
Гугнін та В. Чепак визначають соціальний капітал як одну з форм
капіталу, що, будучи багатофункціональним, сприяє задоволенню інтересів
індивіда і водночас обслуговує суспільні та групові інтереси [4, 49-56].
Особливо важливі висновки зробив А. Бова: визначивши складовими
соціального капіталу членство в громадських і політичних організаціях,
довіру до формальних і неформальних мереж, вказав на тенденцію зменшення
соціального капіталу в Україні і підкреслив, що особливістю цієї
тенденції є зниження довіри до органів державної влади та падіння
громадської активності на фоні збільшення довіри до сім’ї, родичів,
колег, церкви і, відповідно, активізацію діяльності саме в родинній та
церковній сферах [3; 9, 143].

Комфортнішим є життя громадян у спільноті, котра володіє великим фондом
соціального капіталу: структури громадянської активності формують
позитивні норми взаємин і заохочують соціальну довіру, зменшують стимули
до опору зі сторони окремих індивідів процесу досягнення колективного
блага [11, 147].

Процес реалізації соціального капіталу, що здійснюється через його
конвертацію в інші форми капіталу, є двостороннім: з однієї сторони,
завдяки соціальному капіталу отримується доступ до економічних,
культурних та інших ресурсів через контакти з компетентними і впливовими
„гравцями” соціальних взаємин, з другої – набуття соціального капіталу
вимагає від індивіда особистого вкладення (інвестування) економічних,
культурних та інших ресурсів. Тобто соціальний капітал, як і будь-яка
інша форма капіталу, передбачає процес обміну за схемою „вкласти –
отримати” чи „віддати – взяти”, що відбувається певними порціями
(дозами), де, знову ж таки, порція отриманого має перевищувати порцію
вкладеного. Саме з огляду на цей момент з’являється логічна необхідність
в застосуванні такого поняття як „квантифікація суспільних процесів” або
„суспільна квантифікація” (останнє є простішим, але не настільки
коректним).

Враховуючи, що розбудова громадянського суспільства здійснюється на
якісно нових принципах суспільних відносин – гармонізації стосунків,
консолідації зусиль, ієрархізації зв’язків, оптомізації форм і методів
діяльності, самоорганізації, саморегуляції, стабілізації тощо [9, 46], –
маємо передбачити гуманістичний і цивілізований обмін
„квантами-порціями” стосунків в системах демократичного соціуму.

Відштовхуємось від паралелі: відповідно до того, як ідея квантифікації
природних процесів дає ключ до розуміння глибинних фізичних явищ, так
само сутність соціологічних явищ доцільно розкривати за допомогою ідеї
квантифікації суспільних процесів. Адже, так само, як суттю біологічного
існування є білковий обмін (природною енергетикою), то ціллю соціального
прогресу є ресурсний обмін (соціальною енергетикою): смерть живого
організму наступає з припиненням обміну білків, загибель суспільства
(будь-якої форми і рівня людської спільноти) – з припиненням ресурсного
обміну між його складовими.

Згадаймо механізм квантифікації на фізичному рівні: здійснюється
дискретне (переривчасте) відокремлення від одних і поглинання іншими
атомами речовини порцій (квантів) енергії. Причім, випромінюють і
поглинають кванти енергії не лише атоми чи молекули, але й більш
складніші утворення, в тому числі, і біологічні – і аж до соціального
рівня. Зауважимо, що великі етнічні спільноти (нації, держави) виконують
роль великих соціальних організмів, в яких формуються і функціонують 
соціальні „атоми” і „молекули” – організації, установи, підприємства,
групи індивідів та окремі індивіди – і між ними всіма відбувається
постійний обмін соціальною енергією, яка розподіляється (випромінюється
– поглинається) певними порціями-квантами. В такому ракурсі
квантифікованість суспільства не підлягає сумніву і більше того, можна
впевнено стверджувати, що в кожній ситуації і в кожному місці, де
порушуються принципи еквівалентного обміну, виникають негативні явища –
криза, застій, протистояння і т.п.

Соціальний квант – це порція соціальної енергії, що забезпечує
різноманітні  форми взаємодії суб’єктів суспільних відносин. Cаме через
обмін порціями соціальної енергії підтримуються взаємини між суб’єктами,
причім, еквівалентний обмін забезпечує гармонію і стабільність взаємин,
а диспропорція в обміні приводить до дисгармонії в стосунках і до
дискомфорту в існуванні суб’єктів взаємин.

Враховуючи це, можна з впевненістю стверджувати, що соціальна
стабільність і поступальний розвиток мають місце в тій людській
спільноті, де забезпечується еквівалентний обмін квантами соціальної
енергії в усіх основних системах: „виробник – споживач”, „роботодавець –
працівник”,  „суб’єкт фізичної праці – суб’єкт розумової праці”,
„виробник матеріальних благ – виробник духовних благ”, і т.д., бо цей
перелік взаємодій неможливо завершити так як суспільство є нескінченною
низкою варіантів ймовірних взаємодій між суб’єктами суспільних відносин.

В такому світлі можна означити тоталітарну і демократичну систему
взаємин: перша прагне організувати цілеспрямований і визначений
квантовий обмін між суб’єктами суспільних процесів, а друга – лише
створити об’єктивні умови для еквівалентного обміну, не обмежуючи
свободу суб’єктів. Тобто з позицій квантифікації суспільних процесів
демократія полягає не в забезпеченні соціального порядку, а в створенні
таких умов, за яких соціальний порядок самоорганізується за
необхідністю.

Як носієм соціального капіталу, так і суб’єктом суспільної квантифікації
виступає людина з її трискладовою основою: природною, в якій вона
виступає як істота, котра здатна до обміну та розмноження і є не більше,
аніж споживачем; соціальною, в чому вона піднімається на рівень
індивіда, здатного до продукування життєвих благ і до осмисленого
спілкування і де вона є не просто споживачем, а стає виробником; і,
нарешті, духовною, в якій людина досягає рівня особи, наділеної
здатністю пізнавати і творити, тобто піднімається на рівень творця.

У своїй природній основі людина, як істота, яка споживає і
розмножується, володіє природним капіталом, простіше кажучи, природними
біоресурсами, необхідними для її повноцінного функціонування. Природний
капітал є джерелом життя людини, тобто формує її потенціал як живої
істоти. Квантифікація функціональних біопроцесів відбувається на
своєрідному ринку „біообміну” через зустрічні процеси асиміляції та
дисиміляції: через асиміляцію істота приймає квант (порцію) життєвого
потенціалу (читай, природного капіталу) з довкілля, а через дисиміляцію
в це ж довкілля віддає квант (порцію) відпрацьованого потенціалу (читай,
залишки природного капіталу); причім, різницею між першим і другим
квантом (квантом асиміляції і квантом дисиміляції) виступає біоквант,
образно кажучи, чистий квант біоенергії, або чистий життєвий прибуток –
різниця між тим, що організм взяв, і тим, що він віддав. Звідси: поки
організм істоти йде з „позитивним сальдо” – переважанням асиміляції над
дисиміляцією, він розвивається; коли ж істота досягає балансу цих двох
„біоринкових” процесів, вона у своєму розвитку стабілізується; а коли
„сальдо” біопроцесів стає негативним (дисиміляція як віддача переважає
асиміляцію як прихід), розпочинається занепад істоти як живого
організму, а потім і загибель її.

Зауважимо, використовуючи природний капітал через квантифікацію
біоресурсів, істота не створює ніяких проблем у відносинах з довкіллям:
асимілює з довкілля те і в таких порціях, в яких їй довкілля дозволяє
взяти; поглинає також і такі кванти біоенергії, які їй необхідні і які
вона може взяти; дисимілює в довкілля таку різницю між одержаним і
спожитим, яку довкілля в повному обсязі сприймає і належним чином
переробляє, трансформуючи „викинутий” істотою квант дисиміляції (порцію
відходів) в новий квант асиміляції (порцію енергії). Тобто людина як
жива істота (як і всяка інша природна істота) екологічних проблем у
складній системі обміну на „біоринку” не створює. Проблеми
розпочинаються з переходом людини від статусу „істоти-споживача”, яка
органічно вплетена в систему біообміну на засадах еквівалентності, до
статусу „індивіда-виробника”, який виходить за систему еквівалентного
біообміну, формуючи систему надлишкового продуктивного (або виробничого)
обміну [1, 50].

Gz

V h

? ресурсного (економічного, матеріально-діяльного) потенціалу (читай,
виробничого капіталу) з продуктивної виробничої сфери чи сфери обміну, а
через продаж в ці ж сфери віддає квант (порцію) або ж своїх особистих
продукуючих ресурсів (здатність працювати або робочу силу), або ж квант
(порцію) надлишкових виробничих ресурсів (читай, залишки неспожитого
виробничого капіталу). Причім, різниця між першим і другим квантом
(квантом виробленого-купленого і квантом спожитого-проданого) виступає
чистим продуктивним квантом, тобто чистим прибутком виробництва –
різниця між тим, що індивід виробив або купив, і тим, що він спожив або
продав. Звідси: поки індивід-виробник йде з „позитивним сальдо” –
переважанням виробництва над споживанням чи продажі над купівлею, він
економічно зростає; коли ж досягається стійкий баланс цих двох полярних
ринкових процесів (в загальному, пропозиції і попиту), індивід у своєму
економічному розвитку стабілізується; а коли „сальдо” ринкових процесів
стає негативним (складається механізм абсолютного переважання одного з
них – виробничої чи споживчої сфери), розпочинається економічний
занепад, що приводить до тотальної кризи – спочатку в економічній сфері,
а потім – в усіх інших [1, 50].

Зробимо два зауваження. Перше: виробничий капітал людини-індивіда не має
чіткої межі з природним капіталом людини-істоти, бо природні ресурси 
виступають вихідним, первинним елементом виробничої сировини, предметом
праці, а в загальному, об’єктом, на який спрямована
виробничо-перетворююча діяльність індивіда-виробника. Так само, як
якості людини-виробника виростають з якостей людини-істоти і в значній
мірі перші залежать від других (фізичне здоров’я і обумовлені ним
здібності людини впливають на її виробничо-продукуючі можливості),
виробничий капітал виростає з природного капіталу і визначальним чином
залежить від нього (відсутність необхідних природних ресурсів вимагає
додаткових затрат, читайте, квантів затратного обміну, для їх придбання
або для купівлі готового продукту, виготовленого з цих ресурсів іншим
суб’єктом виробничої діяльності).

Отже, межа за якою природний капітал людини переростає у її виробничий
капітал, чіткому означенню не підлягає; існує лише ознака, яка вказує,
що процес такого переростання розпочався: кванти біообміну з системи
„асиміляція-дисиміляція” трансформуються у кванти енергообміну системи
„виробництво-споживання”.

І саме згадана трансформація змушує зробити друге зауваження: якщо
людина-істота, використовуючи природний капітал в системі
„асиміляція-дисиміляція”, екологічних проблем, як зауважувалось, не
створює, то людина-індивід, використовуючи виробничий капітал в системі
„виробництво-споживання” через тотальне порушення балансу (еквіваленту)
в квантовому (пропорційному – тобто еквівалентно порційному,
збалансованому!) обміні не лише екологічні проблеми створює, а й
„розвиває” їх до рівня екологічної кризи і екологічної катастрофи (і
ніхто не гарантує, що не доведе їх до екологічного колапсу!). Механізм
екологічної проблеми небезпечний, але простий: людина-виробник бере від
природи більше, ніж природа може дати (дефіцит ресурсів, виснаження
природи), і викидає в довкілля відходів більше, аніж природа може їх
переробити (нераціональне використання ресурсів; забруднення природного
середовища). Тобто на першому етапі обміну в системі
„виробництво-споживання” (в частині виробництва) „квант ресурсної
потреби” людини переважає „квант ресурсної можливості” природи; а на
другому (в частині споживання) ситуація ще більше ускладнюється, бо
„квант переробленого ресурсу” є меншим від „кванту виготовленого (а,
отже, і спожитого) продукту”, а різниця між ними – „квант відходів”
(„квант невикористаного”) – переважає природний „квант поглинання”.
Образно кажучи: якщо людина-істота квантовий біообмін в системі
„асиміляція-дисиміляція” повністю гармонізує з можливостями довкілля, то
людина-індивід в системі „виробництво-споживання” квантовий енергообмін
деформує на первинну користь своїх інтересів на першому етапі
функціонування системи і на абсолютну їх шкоду – на заключному.

Отже, екологічні проблеми – від порушення квантифікації процесів
виробництва і споживання.

У своїй духовній основі, людина як особа, яка пізнає і творить, володіє
соціальним (нематеріальним) капіталом, простіше кажучи, духовними
(нематеріальними) ресурсами, необхідними для здійснення процесу пізнання
природного і соціального довкілля та комфортне людинобуття. Соціальний
або нематеріальний капітал є джерелом духовного благополуччя людини, її
духовного чи культурного комфорту, тобто формує її потенціал як духовної
(одухотвореної) особи або суб’єкта духовних (культурних, творчих)
відносин. Квантифікація суспільних процесів відбувається на ринку (у
сфері) неутилітарного обміну (де продуктом чи об’єктом обміну виступають
не лише елементи спілкування, як от, послуги, процеси, соціальні якості,
а й знання, ідеї, образи) через зустрічні процеси творчості і споживання
(використання) продуктів культурного виробництва: через творчість особа
віддає у сферу неутилітарного обміну квант (порцію) своїх творчих
ресурсів (здатність творити нове або творчо-духовну енергію), а через
споживання продуктів культурного виробництва отримує квант (порцію)
творчо-духовної енергії у формі нових знань, теоретичних ідей, художніх
образів, новітніх принципів чи методик тощо. Причім, різниця між першим
і другим квантом (квантом виробленої і квантом спожитої творчо-духовної
енергії) має складатись на користь першого – в цьому суть
культурно-духовного прогресу людства: вчитель, вчений, митець „видають”
більше знань, ідей чи образів, аніж їх в даний момент може спожити учень
– знань, виробник – запропонованих ноу-хау, глядач – художніх образів.
Тут, творча пропозиція по-своєму випереджає творчий попит. Однак, є і
друга сторона обмінного процесу на неутилітарному ринку: творчі потреби
„споживачів” духовно-культурного продукту випереджають творчу пропозицію
– учень починає відчувати падіння інтересу до знань, які пропонує
вчитель; виробник потребує принципово нових ідей для вдосконалення
виробництва; глядач виявляє невдоволення наявним творчим стилем митців і
прагне творчої новизни. Так невидима квантифікація творчого процесу
стимулює прогресивні тенденції в розвитку духовно-культурної сфери,
тобто сфери людського спілкування. Звідси: володіти соціальним капіталом
– це володіти нематеріальними ресурсами для забезпечення життєдіяльності
через квантовий (порційний, дозований) обмін в духовній (нематеріальній)
комунікативній сфері. Простіше кажучи, це – капітал соціального
спілкування, капітал людських взаємин. А таке спілкування чи взаємини в
суті своїй мають обмін квантами соціодуховної енергетики: якщо в
загальному розумінні – то квантами істини; якщо ж конкретизувати, то в
моралі – квантами добра, в мистецтві – квантами краси, в політиці –
квантами справедливості, в праві – квантами необхідності (закону), в
релігії – квантами віри; а в буденно-життєвому сприйнятті – квантами
правди (а в ній, як в універсальному понятті-образі чи понятті-метафорі,
в синтезованому стані знаходяться   всі попередньо названі кванти – і
добра, і краси, і справедливості, і закону, і віри. Бо, знову ж таки,
метафорично, загальнонаукова істина – „сестра” життєвої правди) [1,
50-51].

Знову зробимо два зауваження. Перше, соціальний капітал людини-особи не
має чіткої межі з виробничим капіталом людини-індивіда, бо виробничі або
матеріальні ресурси (продукуюча діяльність і засоби такої діяльності)
виступають вихідним, первинним елементом комунікативних можливостей
людини-особи, тобто тією основою, на якій людина будує свої взаємини з
іншими суб’єктами соціальної взаємодії. Так само, як якості людини-особи
виростають з якостей людини-індивіда і в значній мірі перші залежать від
других (виробнича майстерність людини-виробника і обумовлені цим її
продуктивні здібності впливають на її комунікативні можливості),
соціальний капітал виростає з виробничого капіталу і визначальним чином
залежить від нього (відсутність необхідних матеріально-виробничих
ресурсів вимагає додаткових затрат, читайте, квантів затратного обміну,
для їх придбання через спілкування або квантування взаємин з виробниками
цих ресурсів, тобто з іншим суб’єктом комунікативної діяльності). Отже,
межа, за якою виробничий капітал людини переростає у її соціальний
капітал, чіткому означенню не підлягає; існує лише ознака, яка вказує,
що процес такого переростання розпочався: кванти матеріального обміну з
системи „виробництво-споживання” трансформуються у кванти духовного
обміну системи „пізнання-творчість”. Тобто виробниче спілкування,
структуроване з матеріальних елементів (знаряддя праці, продукт праці,
товар, ринок), переходить в духовне спілкування, структуроване з
нематеріальних елементів (знання, ідеї, здібності, статус, рейтинг,
влада і т. п.). Підтверджується давно відома життєва істина: хто має
більше матеріальних ресурсів, у того відкривається більше духовних
можливостей. А це в суспільно-політичній сфері дає відому аксіому:
наявність економічної власності є основою політичної свободи. Прикро,
але без матеріального підґрунтя духовна творчість не матиме розвитку –
не вийде за межі свого суб’єкта: для поширення творчого продукту
необхідним є матеріальний носій. Хто може сказати, скільки художніх
талантів не змогли себе реалізувати через матеріальну скруту? І чи мали
б ми Шевченка, якби не пани-меценати?

Друге зауваження стосується еквівалентності квантообміну в системі
„пізнання-творчість”, а конкретніше, у сфері людських взаємин. Якщо у
використанні природного капіталу „комунікативних” (в розумінні
спілкування з природним середовищем) проблем не виникає; якщо у
використанні виробничого капіталу такі проблеми постають гранично
гостро, але людина як соціальний індивід прагне їх вирішувати, то у
використанні соціального капіталу у сфері міжлюдських взаємин про
відносини людини з духовним або нематеріальним довкіллям (що варто
назвати духовною аурою людської спільноти) проблема навіть не ставиться.
Не тому, що її немає, а тому, що її не бачать або не хочуть бачити,
настільки вона тотальна і катастрофічно небезпечна. Схема проста:
санітарно-гігієнічний підхід людини до надлишкових продуктів (відходів)
своєї матеріально-тілесної діяльності давно відомий і постійно
вдосконалюється – людина-індивід не лише утилізує або знищує такі
відходи, а й знаходить способи їх вторинного і досить ефективного
(навіть ефективнішого, аніж первинне!) використання, не кажучи вже про
перехід до новітніх малозатратних технологій. Про особливий
„санітарно-гігієнічний”  підхід людини до надлишкових продуктів
(відходів) своєї комунікативно-духовної діяльності не говорять ні на
наукових конференціях, ні на симпозіумах, ні в лекційних аудиторіях, не
ведуться наукові дослідження, в цьому напрямі не працюють НДІ.
Людина-індивід, зі своїми проблемами матеріального змісту, превалює над
людиною-особою з її духовними проблемами – і після „прибирання
матеріально-речовинного сміття” не залишається ні сил, ні часу, ні
ресурсів для „прибирання комунікативно-духовного бруду” з довкілля наших
взаємин. Ми з радістю і задоволенням споживаємо з „комунікативного
довкілля” кванти добра, кванти краси, кванти справедливості, кванти
правди і їм подібні, але не звертаємо уваги, як викидаємо в це довкілля
кванти зла, кванти потворності, кванти жорстокості, кванти кривди… З
радістю, але без усвідомлення того, що порушуємо еквівалентність обміну
квантами соціального капіталу в негативну сторону – в сторону дефіциту
позитивної духовної енергетики і забруднення соціодуховного довкілля
(аналогічно до дефіциту необхідних природних ресурсів і забруднення
природного середовища при обміні квантами виробничого капіталу). Однак,
безсумнівно, що духовна екологія ще стане предметом наукових досліджень
і сферою позитивної практичної діяльності.

Перші натяки на проблему еквівалентності обміну соціодуховній сфері
знаходимо у філософських вченнях минулого. Зокрема, давньокитайський
мислитель Мо-Цзи, доповнюючи конфуціанський „принцип жень” (принцип
любові сильного до слабкого) своїм „принципом цзянь-ань” (принципом
загальної любові, тобто і любові слабкого до сильного) здогадувався, що
обмін квантами енергії в одну сторону – від сильного до слабкого –
еквівалентності в системі соціоенергообміну не створює і до соціальної
гармонії не приведе. Подібне зустрічаємо і в Емпедокловому розумінні
співвідношення „любов-ненависть”: еквівалентність потенційних сил любові
і ненависті досягається людиною у зрілому віці і приводить до стану
життєвої гармонії, тобто тільки той, хто в рівній мірі вміє любити і
ненавидіти (читай, давати і поглинати позитивні і негативні
духовно-енергетичні кванти), досягає злагоди зі світом, собі подібними
і, зрештою, із самим собою. Обмін квантами духовної енергії  – квантами
істини і квантами хиби – зустрічаємо і в Сократових діалогах: взаємне
поглинання енергетичних квантів протилежних думок і позицій, приводить
до гармонії думки та узгодженої позиції, тобто до взаєморозуміння і
злагоди, котрими означається життєва істина. Однак, найвиразніше
квантифікація соціодуховних процесів проглядається у християнському
вченні: схема „гріх – смирення – покута – прощення” розкриває механізм
обміну квантами добра. „Не противтесь злому!” – закликає Ісус Христос і
цим утверджує правило відповідати добром на зло, а не злом на зло.
„Благословляйте ворогів!” – і цим закріплюються та розширюються принципи
християнського смирення і прощення, в якому квант зла анігілюється
квантом добра [2, 338-339]. На цих же принципах вирішуються проблеми
духовної екології: смирення попереджає поширення зла, а прощення
допомагає „прибрати” посіяне кимсь „духовне сміття” або шкідливе „зерно
кукілю” чи „дурману”… Ідеї еквівалентності духовно-енергетичного
обміну знаходимо в тлумаченні давньоруським мислителем Никифором
структури людської душі, в міркуваннях Іларіона Київського про закон і
благодать, в етичному вченні Григорія Сковороди, у „хутірській
філософії” Пантелеймона Куліша та у „філософії серця” Памфіла Юркевича,
у вченні про ноосферу Володимира Вернадського та у „конкордизмі”
Володимира Винниченка. І, як завжди, в одних ці ідеї залишились на рівні
образу та метафори, в інших – піднялись до статусу поняття, але ніде не
стали теорією. Статус теорії прийшов до цих ідей в другій половині ХХ
століття – через  поняття соціального капіталу і квантифікації
суспільних процесів.

Література:

Багнюк А. Л. Концепція людини: підходи і тлумачення //Науковий потенціал
України – 2007. Матеріали другої Всеукраїнської науково-практичної
інтернет-конференції 27-29 березня 2007 р. В 2-х част. – К., 2007. –
ч.ІІ. – 59с.

Багнюк Анатолій. Символи українства. Художньо-інформаційний довідник. –
Тернопіль: Новий колір, 2007. – 826 с.

Бова А. Соціальний капітал в Україні: досвід емпіричного //Економічний
часопис ХХІ. – 2003. – №5.

Гугнін Е., Чепак В. Феномен соціального капіталу //Соціологія: теорія,
методи, маркетинг. – 2001. – №1. – с. 49-56.

Кірєєва О. Теорія „соціального капіталу”: тенденція розвитку
//Ефективність державного управління. Збірник наукових праць ЛРІДУ НАДУ
при Президентові України /За ред. А. О. Чемериса. – Львів: ЛРІДУ НАДУ,
2005. – Вип..8. – 402 с.

Лесечко М., Чемерис А. Соціальний капітал: проблеми розвитку й оцінки
//Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні:
Матеріали науково-практичної конференції /За ред. В. І. Лугового, В. М.
Князєва. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – 424с.

Наконечний Р., Ступень М., Тиндик Б. Критерії формування громадянського
суспільства // Ефективність державного управління. Збірник наукових
праць ЛРІДУ НАДУ при Президентові України /За заг. ред. А. О. Чемериса.
– Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2005. – Вип..8. – 402 с.

Патнам Р., Нанетті Р. Творення демократії. Традиції громадянської
активності в сучасній Італії. – К.: Основи. 2001. – 300 с.

Решетніченко А. Квантифікація процесів розбудови громадянського
суспільства // Суспільні реформи та становлення громадянського
суспільства в Україні: Матеріали науково-практичної конференції /За ред.
В. І. Лугового, В. М. Князєва. – К.: Вид-во УАДУ. 2001. – 424 с.

Рубцов В. П. Засоби громадської участі. Науково-практичний збірник. –
К.: Екософія, 2003. – 100 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020