Реферат на тему:
Легенда й правда про Мазепу
Постать Мазепи — чи не найвизначніша особа в новій українській, а побіч
Богдана Хмельницького, теж у всесвітній історії. Як відомо Мазепа, був
предметом надхнення для багатьох поетів, мистців, письменників і
дослідників цієї доби. Поетів та мистців заманювала зв’язана з його
особою легенда, в якій зображено його як романтичного героя любовних
пригод. При згадці імени Мазепи в західньому світі, мають на увазі радше
постать любовного героя Вольтера чи Байрона, ніж історичну особистість.
До спопуляризування українського гетьмана в Західній Европі причинився в
першу чергу Вольтер у своїй відомій історії про Карла XII, в якій, між
іншим, описав, як то один польський шляхтич, із метою помститися за те,
що Мазепа “вів романс” із його дружиною, покарав його оригінальним
способом, а саме: піймавши Мазепу, наказав роздягнути його, а опісля
прив’язати до дикого коня, й пустити його в степи, сподіючись, що Мазепу
зустріне неминуча смерть. На щастя, його врятували козаки. Опісля з ними
він брав участь у походах проти татар. Завдяки своєму знанню — пише
Вольтер, — Мазепа здобув собі на Січі велику пошану, а “цар уважав за
конечне зробити його князем України”.
Цю любовну історію Мазепи ширше подав у своїх спогадах польський шляхтич
Ян Хризистом Пасек (1636—1701). Свої спогади він написав між 1670 і 1690
роками, (точна дата не устійнена), які частинно з’явилися у варшавському
літературному журналі Астреа 1821 р., а повне видання — 1836 р. Спогади
Пасека були популярні в Польщі, їх поширювали усно та у відписах.
Доказом цього може служити той факт, що Вольтер, пишучи про цю любовну
аферу Мазепи у своїй історії про Карла XII (перше видання з’явилося 1731
р.), розпитував у Парижі польського екзильного короля Станислава
Лещинського, який на письмі потвердив “усі факти” в його книжці, включно
з любовною історією Мазепи. Про аферу Мазепи згадував польський
мемуарист Еразм Отвіновський у своїх спогадах 1696—1728 рр.
Пасек, ворог Мезепи, служив як паж на дворі польського короля і був
замішаний у змові конфедератів проти короля (1661), про що Мазепа
випадково довідався й поінформував Яна Казимира. Щоправда, Пасек на суді
викрутився з цієї, для нього дуже неприємної справи, але заприсягнув
помститись на Мазепі. Бажаючи його скомпромітувати, записав у своїх
спогадах про його любовний романс із дружиною польського шляхтича
Станислава Фальбовського. 5 Пасек пише, що Мазепа був частим гостем у
домі Фальковських. Його подарунки господині дому звернули увагу
Фальбовського, який вирішив розслідити взаємини своєї дружини з Мазепою.
Сказавши їй одного дня, що вибирається у довшу подорож, на короткий час
затримався недалеко від дому. Його дружина нібито через післанця
запросила Мазепу. Погодившись, Мазепа, не предчуваючи нічого поганого,
вибрався на відвідини. По дорозі його затримав Фальбовський і на
питання, куди він їде, той відповів, що прямує до свого сусіда. Коли ж
Фальбовський показав йому його листа до своєї дружини, а слуга ще й
потвердив, що Мазепа відвідував мадам Фальбовську стільки разів,
“скільки він має волосся на голові”, Мазепа признався. Розгніваний
Фальбовський вирішив покарати Мазепу оригінальним способом:
Роздягнувши його наголо посадив лицем до хвоста, а ногами до кінської
голови на його власному коні, заздалегідь знявши з нього сідло. Руки
зв’язали за спиною, а ноги підв’язали попід черевом коня. На коня, з
природи прудкого, нагукали, вдарили батогами, зірвавши йому з голови
ковпак, і стрілили над ним кілька разів. Перестрашений кінь погнався
додому, як шалений. А треба було їхати через густі корчі, глід, ліщину,
грущину, тернину, не простим шляхом, а стежками. Кінь знав цю дорогу, бо
часто туди ходив, як звичайно буває, коли їздять потай манівцями, а не
гостинцем. І треба було по дорозі часто схилятися, тримаючи віжки в
руках, обминати небезпечні, густі місця. Бувало, що гілка вдарить часом
по голові й роздере одежу. Отже, можна собі уявити, скільки дісталося
поранень голому вершникові, беручи під увагу, що прудкий і переляканий
кінь від страху й болю летів наосліп, куди його несли ноги, поки перебіг
через ліс. (Фальковський) затримав двох чи трьох сопутників, що їхали
разом з Мазепою, щоби не було кому його врятувати. Добравшись до дому
увесь поранений Мазепа почав кричати; “Сторожа!” Пізнавши його голос,
воротар відчинив ворота, але побачивши опудало, знову зачинив їх і втік.
Мазепа кликав усіх, кого знав, з двору. Слуги заглядали у віконця через
ворота і хрестилися. Тоді він крикнув, що це він справді їхній пан. Вони
не йняли віри, але нарешті його впустили, знеможеного й змерзлого, що
майже не міг говорити.
Свою розповідь Пасек кінчає тим, що Фальбовський повертається додому і
карає жінку за те, що “тіло в неї свербіло”.
У споминах про цю любовну аферу Пасек пише поверховно, не подаючи ні
імени мадам Фальбовської, ані назви місцевости, обмежуючись тільки до
ствердження, що це мало місце на Волині (Вольтер взагалі не подає імен
чи назв місцевостей). Можна припускати, що Пасек будучи у Смоленську, де
брав участь у польсько-московських переговорах, чув від когось цю
історію, тому в нього так багато вигадок і перекручень. З уваги на це,
деякі дослідники, напр., польський історик А. Бєльовський, уважає, що
конфлікт між Фальбовським і Мазепою мав виключно політичний характер.
Дмитро Дорошенко висловив сумнів щодо автентичности цієї події у
спогадах Пасека.
Згідно з польськими джерелами, у той час (1660-ті роки) на Волині дійсно
жив Станислав Фальбовський. Мазепа “справді міг мати роман з пані
Фальбовською… слід встановити, скільки правди, а скільки фантазії в
цій розповіді про любовну пригоду Мазепи та його їзду на коні” — пише
Христина Пеленська у своїй цікавій статті “Польська легенда про Мазепу”.
До речі, такі любовні історії були на денному порядку в тодішні часи.
Подібну історію описує у своїх спогадах французький дипломат у Варшаві,
Фой де ля Невіль, розповідаючи про одного шотляндського офіцера на
службі в польській армії, що був “приятелем дому одного литовського
полковника” і мусів назабаром утікати з Польщі.
Мазепа мав інші любовні пригоди, “тому немає причини думати, що Мазепа
обмежив таку шляхетську слабість однією пригодою” — пише Пеленська.
Київський архівіст Іван Каманін описав любовну аферу з Оленою
Загоровською, молодою дружиною багато старшого за неї чоловіка, який
подав розводову справу проти неї 1663 р. Ян Загоровський,
володимирівський суддя, подав причину розводу те, що він знайшов у своєї
дружини багато подарунків від Мазепи. Більше того, в одному з листів до
п. Загоровської, Мазепа намовляв її, щоб вона поїхала зі своїм чоловіком
до сусіднього села Ревушки. По дорозі Мазепа обіцяв зробити на нього
засідку і вбити його, однак цей плян не вдався, а закінчення розводової
справи зосталось невідомим.
X. Пеленська, твердить, що “наскільки перша частина пригоди Мазепи, а
саме любовна пригода вірогідна, настільки покарання на коні вигадане.
Пасек, імовірно, вигадав його, щоб спаплюжити Мазепу, помститися за
конфлікт між ними”. Справді, покарання Мазепи, так як це описав Пасек,
треба вважати за вигадку. На це звернув увагу визначний польський
літературознавець, Олександер Брюкнер, зазначуючи, що Пасек був
“неймовірним брехуном”.
h
h
???????????????¤?¤?$??????? мітології. Мотив кари за подружню зраду
з’являється вперше у грецькій мітології у зв’язку з особою Іполіта.
Мужній красень Іполіт, син амазонки не визнавав влади Афродити, яка
примусила його мачуху Федру, доброчесну жінку і матір дітей його батька
Фесея залюбитися в нього. Обурений Іполіт відкинув кохання своєї мачухи,
що в розпуці поповнила самогубство, але перед цим, хотячи помститися на
пасербі, залишила листа, що буцімто він її збещестив. Батько прокляв
сина, його проганяють з Атен, саджають на візок, запряжений власними
кіньми. Налякані страховищем, яке виринуло з моря, коні полетіли стрілою
наперед себе. По дорозі візок розбився на тріски, а Іполіта, заплутаного
у віжки, коні волокли аж до його смерти. 16 Доля Іполіта була предметом
трагедії Еврипіда (484—406 до Хр.) та писань римського письменника Люція
Аннея Сенеки (5 р. до Хр.— 65 р. після Хр.) — “Федра” або “Іполіт”.
Твори Сенеки були відомі в Польщі уже в в XVI ст. у чужоземних виданнях.
Св. письмо та клясична література були основними предметами у шкільній
програмі того часу. Пасек учився в єзуїтській колегії в Раві і, можна
припустити, що він був обізнаний з трагедіями Сенеки. “Можна сміло
твердити, що Пасек міг запозичити сюжет для своє! легенди про Мазепу з
переказу про Іполіта, зокрема, з мотиву злочину й кари”, — твердить
Пеленська.
Справді, аналогія між грецькою трагедією Іполіта та легендою про Мазепу
очевидна. Обидва герої були замішані в незаконну любовну пригоду (Іполіт
у вигадану), в обидвох історіях говориться про шалену їзду та в обох
випадках для незвичного покарання винних уживають коней.
Що Пасек створив свою власну версію покарання Мазепи, тобто прив’язання
його голим до спини його власного коня, може посвідчити такий цікавий
тогочасний факт: німецький кореспондент гамбурзького тижневника
Historische Remarques у своїй кореспонденції з Москви за 27 листопада
1703 р., подаючи біографію Мазепи, згадує такі дуже точні та особисті
подробиці з його життя: одружився з дуже багатою вдовою [Ганною
Фридрикевич, 1668 або 1669 р.]. яка померла 1702 р.; мав тільки одну
доньку, що дуже скоро померла; його сестра була три рази замужем. При
тому він знає навіть їх призвіща, тобто: Обидовський, Витуславський і
Войнаровський. З останнього подружжя, — пише добре поінформований
кореспондент, — був син Андрій, який тепер живе зі своїм вуйком, що
посилає його до колегії у Києві, де він студіює філософію. Треба
згадати, що автор цієї кореспонденції закидує Мазепі те, що він
причинився до арешту гетьмана Івана Самойловича. Отже, якщо б афера з
дружиною Фальбовського була йому відома, він напевно не забув би про це
згадати. Не згадується того епізоду в німецькій пресі та в спогадах і
після переходу Мазепи на сторону шведського короля, хоч німецька преса
не щадила на його адресу таких епітетів, як “зрадник”, “грошелюбець”,
“самолюб”, “безбожник”, та інші.
Любовна афера, що її описав Пасек, стала неначе невід’ємною частиною
біографії та характеристики Мазепи в пересічного читача на Заході. Саме
ця романтична постать Мазепи зацікавила не тільки Вольтера, але теж
таких поетів: Гордон лорд Байрон (“Мазепа”, 1818), Віктор Гюго
(“Мазепа”, 1829), Кіндрат Рилєєв (“Войнаровський”, 1825), Олександер
Пушкін (“Полтава”, 1829), Богдан Залєський (“Дума про Мазепу”), Бертольд
Брехт (“Балляда про Мазепу”, 1955) та інші. Романтична легенда про
любовну історію Мазепи стала надхненням для славних композиторів — Франц
Ліст (симфонічна поема “Мазепа”, 1857), Петро Чайковський (опера
“Мазепа”) та мистців — Теодор Жеріко (олійний образ “Мазепа”, 1823),
Евген Делякруа (олійний образ “Мазепа”, 1824), Орас Вернет (два опійні
образи: “Мазепа оточений кіньми”, 1825 та “Вовки у погоні за Мазепою”,
1826), Люі Буланжер (великі олійні образи: “Покарання Мазепи”, 1827;
“Смерть Мазепи”, дата невідома) та інші.
Якщо, поетів і мистців приманювала постать Мазепи як
легендарно-романтичного героя любовних пригод, то ще більше цікавилися
історичною постаттю Мазепи як динамічною особистістю, державним мужем і
політиком не тільки сучасні йому дипломати, історики, очевидці, а й
численні дослідники цієї доби, зокрема т. зв. Великої Північної Війни
(1700—1721).
Вольтер, що був відомий зі своєї суб’єктивности, підкреслив у своїй
історії Карла XII, що, коли одного разу цар, добре підпивши, почав
називати Мазепу зрадником і погрожував зліквідувати гетьманщину, Мазепа
вернувшись на Україну, вирішив за допомогою шведської армії осягнути
незалежність і створити — на руїнах російської імперії — могутнє
українське королівство, бо “Україна завжди прагнула бути вільною
(“L’Ukraine a toujours aspire a etre libre…”). Самого ж Мазепу Вольтер
характеризує як “хоробру, спроможну, невтомну в праці, хоч уже в
похилому віці, людину. (“Mazeppa -c’etait un homme courageux,
enterprenant, et d’un travail infatigable, quoique dans une grande
vieillesse”).
Література:
АНДРУСЯК, M., До історії правобічних козаків, Записки Наукового
Товариства ім. Шевченка, (у дальшому “ЗНТШ”), Львів, 1930, т. 100.
АНТОНОВИЧ, В., Коротка історія козаччини, Чернівці, 1912.
БАНТЫШ-КАМЕНСКІЙ, Д., История Малороссии, Москва, 1822, т. III, IV.
БЕЛОПОЛЬСЬКИЙ, СССР на фоне прошлого России, Вашингтон, 1973.
БІДНОВ, В., Марія Магдалина, мати гетьмана Мазепи, “ПУНІ”, т. 46,
(1938).
БОГОСЛОВСКИЙ, М. М., Петр І. Матеріялы для биографии, Москва, 1941
—1948, 4 т.
БОРЩАК, І., Мазепа. Людина й історичний діяч, “ЗНТШ”, т. 152, (1933), с.
1
ВИНАР, Л., Андрій Войнаровський, Мюнхен, 1962.
ВИШНЕВСЬКИЙ, Л., Мазепа: історія життя і зради, “Наука і суспільство”,
1985, ч. 9, с. 34—37.
ВОЗНЯК, М., Бендерська комісія по смерти Мазепи, “ПУНІ”, т. 46, с.
106—138.
ГОЛОБУЦКИЙ, В. А., Запорожское козачество, Київ, 1957.
ГРУШЕВСЬКИЙ, М., Історія України Руси, Нью Йорк, 1956, т. VI.
ДАБЫЖА, А. В., Мазепа — князь и его шляхетскій и княжескій герби,
“Киевская старина, 1885, т. XIII, с. 714—718.
ДОНЦОВ, Д., Похід Карла XII. на Україну, Лондон, 1955.
ДОРОШЕНКО, Д., Мазепа в історичній літературі і житті, “ПУНІ”, (1938),
т. 46. с. 3—34.
ДЯДИЧЕНКО, В. Д., Украинское казацкое войско в конце XVII. — начале
XVIII, в., “Полтава. Сборник статей”, Москва, 1959.
ЕВАРНИЦКІЙ, Д. И., История запорожских казаков, Ст. Петербург, 1892,
1895, 1897, 3 томи.
ЄНЗЕН, А., Три листи Мазепи, “ЗНТШ”, 1909, т. 92, с. 239—241.
КАМАНИН, И., Мазепа и его прекрасная Елена, “Кіевская старина”, 1886, т.
XI, с. 522—535.
КОЗАЧЕНКО, А. И., События 1708—1709 гг. на Украине в освещении
украинской дворянско-буржуазной историографии, “Полтава. Сборник
статей”, Москва: Академія Наук СССР, Москва, 1959, с. 323—358.
КОСТОМАРОВ, Н., Мазепа и мазепинцы. Полное собрание сочинений, Ст.
Петербург, 1905, т. VI.
КРУПНИЦЬКИЙ, Б., Гетьман Мазепа в освітленню німецької літератури його
часу, “Записки чина св. Василія Великого”, 1932, т. IV, с. 292—316.
КРЫЛОВА, Т. К., Полтавская победа и русская дипломатия, “Петр Великий.
Сборник статей”, Ленинград-Москва, 1947.
ЛАЗАРЕВСКІЙ, А., Заметки о портретах Мазепы, “Кіевская старина”, 1899.
ЛОТОЦЬКИЙ, О., Справа правосильности анатемування гетьмана Івана Мазепи,
“ПУНГ, т. 47, с. 57—68.
ЛУЦІВ, В., Гетьман Іван Мазепа, Торонто, 1954.
МАЦЬКІВ, Т., Гравюра І. Мазепи з 1706 р., “Український Історик”, 1966,
т. III, ч. 1—2, с. 69—72.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
