.

Соціальні відносини. Міщанство (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2706
Скачать документ

Реферат на тему:

Соціальні відносини. Міщанство

Розвиток торгівлі і промисловости за часів Мазепи сприяв зростанню
міста, зокрема його купецької верстви. У зв’язку з тим відбувалися
чималі зміни в соціяльно-економічному житті міст Гетьманщини.

Головним торговельним центром Лівобережної України був Стародуб. Тут
проходили важливі торговельні шляхи з Московщини до Польщі і з
Прибалтики до Чорноморщини. У Стародубі бували купці московські,
львівські, варшавські. Сюди приїздять купці з Білоруси, Литви,
Балтійських країн (зокрема з Риги), Кеніґсберґа і Ґданська (Данціґа). У
Стародубі (так само як у Полтаві — на півдні) концентрується торгівля
між північною і південною частинами Лівобережної України. Промислова
північ і хліборобський південь Лівобережжя провадять тут жваві
торговельні операції, обмінюючи свої вироби і продукти. Стародубівські
купці у великій кількости вивозять прядиво, олію, поташ, ліс, мед, віск,
скло і т. п. і довозять текстильні вироби, хутра, метали і металеві
вироби, вина та інші товари. Не дивно, що значні стародубівські купці,
посередники в цих торговельних зносинах, нагромаджують великі багатства
і тим забезпечують собі поважний вплив на економічне і політичне життя
свого міста, а разом з тим і цілого Лівобережжя.

Крім Стародуба, найзначнішими торговельними осередками Лівобережної
України (Гетьманщини) були міста: Ніжен, де була колонія грецьких
купців, які торгували головне з Московщиною і Чорноморщиною; Полтава —
фортеця і торговельний осередок південного Лівобережжя, через який ішла
торгівля з Запоріжжям і Кримом; Глухів, що швидко зростає, у зв’язку з
поширенням торговельних зносин між Україною і Московщиною; Кролевець, де
був великий міжнародній ярмарок. Окреме місце займали Київ, який був
одночасно торговельним, військово-політичним, церковним та культурним
центром, і Батурин — резиденція українського уряду і фортеця. Нарешті,
старі історичні міста Лівобережжя — Чернігів і Переяслав були переважно
церковними і освітніми центрами.

Цікаві враження від українських міст на початку XVIII ст. залишив
московський священик-старообрядець Іван Лук’янов, що переїздив 1701 р.
через Україну на Близький Схід. Ось кілька малюнків, зроблених
спостережливим мандрівником:

«Град Глухов земленой, обруб дубовый, вельми крЂпок, а в нем жителей
богатых много панов; и строенья в нем преузоричное, свЂтлицы хорошія,
палаты в нем полковника Стародубскова Моклышевского (sic! — О.О.) зЂло
хороши; ратуша зЂло хороша, и рядов много; церквей каменных много;
дЂвичей монастырь предивен зЂло; соборная церковь хороша очень; зЂло
лихоманы хохлы затЂйливы к хоромному строенію; в малороссійских городах
другова вряд такова города сыскать; лучше Кіева строеніем и житіем».

«Град НЂжин… велик жильем, и строеніе в нем хорошо; грек в нем много
живут торговых людей».

Особливо барвистий опис Києва.

«Град Кіев стоит на ДнЂпрЂ, на правой сторонЂ на высоких горах, зЂло
прекрасно; в московском і россійском царст†такового града подобнаго
красотою вряд сыскать… ЗЂло опасно (пильно) блюдут сей град; да надобЂ
блюсти: прямой замок Московскому государству». У Києві «вездЂ сады,
винограды». «А в нижнем городЂ всЂ мЂщане хохлы, все торговые люди; тут
у них и ратуша, и ряды всЂ; всякіе торги; — a стрЂльцам в нижнем городЂ
не дают хохлы в лавках сидЂть: только всякіе на себЂ товары в розное
продают. Утре всЂ стрЂльцы сходят на Подол торговать, а вечером пред
вечернями, так они на горЂ в верхнем городЂ торгуют между себя; и ряды у
них свои; товарно сильно сидят». Однак Лук’янов зауважує, що «шинки их
(київських міщан) вконец разорили, да кобы из того у них сильно
скаредно: и добрый человЂк худым будет».

Купецтво на Гетьманщині ще за Самойловича являло собою досить міцну
соціяльну групу, яка мала великий вплив на торгівлю і міське
ремісництво. За гетьманування Мазепи воно вже цілком керувало життям
міста. Чимало представників купецької верхівки цікавляться і землею, і
різними промислами (особливо лісовими). Поставить десь такий купець
«млиночок», оселить при ньому «хуторець», а там, через декілька років,
стає чималим землевласником, рідниться з козацькою старшиною і дітей
своїх веде вже по старшинській лінії.

Цікава історія двох купецьких фамілій на Гетьманщині — стародубівських
купців Шираїв і київських купців Максимовичів.

Спиридон Якович Ширай (+ 1709), родом з Погара, багатий стародубівський
купець, провадив значний торг, головне прядивом, з Ригою і
Архангельськом. Протягом майже тридцяти років (1681-1708) з невеличкими
перервами був він стародубівським війтом, себто вищим представником
міської влади в цьому найбільшому торговельному центрі Гетьманщини.
Недарма 1682 р. стародубівський полковник Семен Самойлович просив князя
В. Ґоліцина, щоб той поклопотався перед польським урядом у торговельних
інтересах Ширая. Поруч зі своїми торговельними операціями Ширай скуповує
землі навколо Стародуба, заводить численні млини й буди 60. Гетьман
Самойлович надав йому с. Солову, а гетьман Мазепа 2 травня 1688 р. видав
Шираєві універсал на с. Синин (Стародубівської полкової сотні) з правом
на «послушенство» селян. Крім того, Ширай згодом оселює на одному з
своїх будищ село Спиридонову Буду. Року 1705 гетьман Мазепа дозволив
Шираєві на тих будищах «людми заграничними слободку оселити и, греблю
висипавши, млин построити».

Старий Ширай до кінця залишався «значним обивателем стародубівським»,
себто міщанином, але всі його діти були споріднені з козацькою
старшиною. Старший син Ширая — Степан — одружився з донькою
стародубівського полковника Миклашевського; другий син — Спиридон — був
одружений з донькою пасерба Мазепи, седнівського сотника К.
Фридрикевича. Одну зі своїх доньок старий Ширай видав за сина
стародубівського полковника Тимофія Олексійовича, а всі інші доньки
Ширая одружилися з представниками Стародубівської козацької старшини.
Нащадки стародубівського війта стали одними з найбагатших дідичів
північної Гетьманщини й вийшли в перші лави місцевого шляхетства.

Ще цікавіша історія Максимовичів. Максим, що не мав навіть власного
прізвища (згодом він звався Васильковським або Печерським), був
«подданным» Києво-Печерської лаври 61. В 50-х роках XVII ст. він жив у
Ніжені, згодом переїхав до Києва і в 1676 р. був «арендарем Печерским»,
тобто тримав оренду в лаврському Печерському містечку. Максим
Васильковський провадив значний торг з Правобережною Україною і,
очевидно, з Польщею та Молдавією (через Немирів). Найбільше розбагатів
він на індукті і вже в середині 80-х років був одним з найбагатших і
найвпливовіших людей у Києві, а, мабуть, і у всій Гетьманщині. В
середині 80-х років (1684) він орендував маєтки Сапєг на Чорнобильщині —
села Хохли, Кононовщину, Черевач (Корогод) та інші. В 1686 р. в його
руках фактично була майже вся київська околиця. Він володів млинами біля
Києва, салітряними майданами коло Трипілля і Василькова. На нього на
Васильківському мосту «сбирают с проЂзших людей мостовщину». Йому
належать «сЂнные покосы и сЂна многіе» на р. Стугні. Він — дуже близька
людина до гетьмана Самойловича і посвоячений з ним. В нього бенкетують
київські власті, і відомий генерал Патрик Ґордон охоче відвідує його в
Печерському містечку. Катастрофа з Самойловичем мало пошкодила йому:
надто сильна людина був «пан Максим» і надто добре знав його гетьман
Мазепа. Рік-у-рік в руках Максима та його синів — Максимовичів збиралися
«доми, хутори, млини» в різних полках Гетьманщини.

Сам «обыватель Печерскій», «в дЂлЂ войсковом около выбранья индукты
працуючий» (1688-1690), був до кінця життя тільки «в оборонЂ»
гетьманській, але синам його ця «оборона» була вже непотрібна: вони самі
вийшли в перші лави церковної ієрархії й козацької знаті. Старший син —
відомий церковний діяч, письменник і проповідник — Іоан Максимович
(1651-1715), професор Києво-Могилянської колеґії, був архиєпископом
чернігівським (1697-1711) і митрополитом тобольським і сибірським
(1711-1715) 62. Другий син — Василь Максимович, що був компанійським
полковником, загинув 1698 р. на р. Кодимі — «попался в руки бесурменскіе
и… усЂченіем головы живот свой окончил» 63. Третій син — Дмитро
Максимович, одружений з дочкою Федора Сулими — Тетяною, посвоячився
заразом і з Самойловичем, і з Мазепою (через Д. Зеленського, одруженого
з другою донькою Ф. Сулими). Спочатку він був ніженським полковим
писарем (1682-1692), а потім «войсковым экзактором» (1694), себто відав
зборами податків від продажу горілки, тютюну й дьогтю, й нарешті вийшов
у генеральну старшину — став генеральним бунчужним (1703-1708) і
генеральним осаулом (1708-1709). Він був близький до Гетьмана (був його
«крайчим») й користувався його повним довір’ям 64. З інших синів Максима
— Петро був знатним військовим товаришем 65, Григорій — протопопом
переяславським — (1680-1711), Михайло і Антін — бунчуковими товаришами.

Такі випадки не були поодинокі. Поєднання міського патриціяту зі
старшиною було і в Ніжені (Тернавіоти), і в Переяславі (Томари) 66, і в
Полтаві (Герцики) 67. Багате купецтво міцно тримало в своїх руках
торгівлю і фінанси Гетьманщини, поступово осідало на землю, входило в
промислові підприємства, верховодило в міському самоврядуванні. Це
купецтво було тісно зв’язане з старшинською верхівкою, і вплив його на
господарство і політичне життя Гетьманщини безперечний.

Шираї, Максимовичі та інші найбагатші купці Гетьманщини того часу не
становили якогось вийнятку. За ними тяглося й купецтво середньої руки. В
кінці XVII — на початку XVIII ст. і для нього характерний інтерес до
землеволодіння і, разом з тим, близькі зв’язки з козацькою старшиною.
Надзвичайно цікавий приклад стародубівського війта Ісака Дерев’янки 68.
Року 1686 йому, «яко справному, в своем поволаню чулому и городу
погребному», полковник стародубівський Яків Самойлович надав «ку вспартю
домових его потреб» с. Азарівку. А наступного року цей Ісак Дерев’янка
був вже стародубівським полковим обозним і підписав «Коломацькі статті»
1687 р. Хоч Дерев’янка незабаром уступив з цього уряду, але гетьман
Мазепа універсалом 3 листопада 1688 р. залишив за ним його земельні
володіння — слобідку Антонів Лубок — з правом на «послушенство»
посполитих («людей тяглих»), а також три млини на р. Ревні і сіножаті
між р. Ревною і р. Товкачівкою 69.

27 листопада 1707 р. Гетьман «з певного респекту взявши в особливую…
оборону и протекцію» Григорія Отвиновського, писаря стародубівського
маґістрату 70, дозволив йому «при его ж млинку за селом Ущерпем, на
ричци Речици стоячом, поселити дворов скидка» і ствердив йому володіння
«купленним кгрунтом» в с. Обухівці (Стародубівської полкової сотні), з
правом на «належитіе… послушенства и повинности» селянства 71.
Отвиновський був маґістратським писарем до 1722 р. й на початку 1723 р.
був обраний на війта стародубівського. Правда, гетьманський уряд
(наказним гетьманом був тоді П. Полуботок) скасував ці вибори (вони
відбулися без дозволу гетьмана) й усунув Отвиновського навіть од
писарства, але того ж року бачимо Отвиновського в реєстрі місцевої
козацької старшини на уряді стародубівського городового отамана 72. Й
оселена ним з дозволу Мазепи слобідка Річиця (або Писарівка), разом з
сусіднім селищем Смялчю (в сотні Новоміській) і Обухівкою, залишилися в
руках Отвиновського та його нащадків, що вже належали до козацької
старшини.

????????????g?ам міського патриціяту, які й далі залишалися в
міщанському стані. Наприклад, він надав десь коло 1708 р. київському
війтові Дмитрові Полоцькому село Ничагівку (в Козелецькій сотні
Київського полку), де було близько 100 дворів 73.

Але на шляху господарчого піднесення лівобережноукраїнського міста
XVIІ-XVIII ст. і зросту цілої міщанської верстви лежала важка економічна
конкуренція з боку козацької старшини та монастирів, різного роду утиски
й надужиття місцевої адміністрації, а в деяких містах — упривілейоване
становище чужоземного купецтва (грецького — в Ніжені, російського — в
Києві й на півночі Гетьманщини). А втім, за часів Мазепи чужоземні
купецькі колонії в українських містах ще не мали того впливу, якого вони
набули пізніше, у XVIII ст. Ніженські грецькі купці спеціялізувалися у
торгівлі з країнами Близького Сходу, а також провадили транзитний торг
через Україну між тими країнами й Московщиною, а почасти і з Західньою
Европою. Колонії московських «раскольників» (старообрядців) на півночі
Стародубівського й Чернігівського полків щойно починали розвиватися, й
лише напівлегальні торговельні операції московських стрільців у Києві
давалися взнаки місцевому купецтву, викликаючи велике невдоволення
української людности й численні скарги Київського маґістрату.

Зате скарги всіх міст Гетьманщини — навіть найбільших і найбагатших — на
різні утиски й кривди мали насамперед на увазі «свЂтских и духовных
особ». З цього погляду типовими були скарги київського міщанства на
утиски з боку полкової та сотенної старшини і монастирів. Ще за
Самойловича київський полковник Григорій КоровкаВольський заволодів
урочищами Підгороддям та Кожем’яками з «людьми» (переважно ремісниками);
урочищем Преваркою (Пріоркою) заволоділи козаки; «сЂнными покосами» і
вигоном київських міщан заволодів київський Кирилівський монастир.
Раніше половина з «перевозного збору» йшла на ратушу (друга — в царську
казну), але, коли на Дніпрі збудовано було міст, «мостове» почали
збирати до московської казни, «а в ратушу ничего не дают», хоч «мостовые
деньги» міщани повинні були платити. Рибні ловлі, острови Муромець та
Труханів і «дуброви» захопили «началные и ратные в Кіе†будучіе люди».
Великим тягарем лягала на місто підвідна повинність («подвод по сту и
болши», які доводилося наймати «дорогою цЂною»). Особливо дошкуляли
міщанам козацькі (старшинські) та монастирські шинки. Києво-Флорівський
монастир з чималою вигодою для себе і великим збитком для маґістрату
шинкував горілкою. Крім того, старшина та монастирі заводили, на шкоду
міщанству, свої броварні та воскобійні. Ігумен Києво-Кирилівського
монастиря Інокентій Манастирський 74 «на ровyинах и на болотах» в
чотирьох місцях на 300 саженях побудував «мостки» і брав з усіх
проїжджаючих, не виключаючи й київських міщан, чималу «мостовщину»;
внаслідок цього «околные люди ни c какими торгами в Кіев не издят».

Чималої шкоди завдавали міщанам козацькі постої, а також відмовлення
козацьких та монастирських дворів відбувати загальноміські повинності.

Київський маґістрат скаржився також на те, що полковник і старшина
визискують ремісників: «Ремесленные люди… вЂдают повишюсть полковнику
и старшинЂ и всякіе дЂла дЂлают без платежу». Київський полковник забрав
з відомства маґістрату також «музицький» цех. Торговельні інтереси
київського міщанства порушувалися особливо московськими «ратными людьми»
(«стрЂльцами»), які «в нижнем городЂ 75 всякими товарами торгу ют», а
також греками, що «всякими промыслы промышляют», не виконуючи жадних
міських повинностей.

Це був справжній зойк міста, затисненого в лещата між старшиною та
монастирями — з одного боку, й московською залогою — з другого боку.
Український уряд у відповідь на численні скарги міст видає низку
універсалів, що стверджували старі міські права і привілеї, але
здебільшого не в силі були захистити місто від надужить старшини та
монастирів, не кажучи вже про московську залогу. Зрештою, іноді самі
міщани вважали за краще підлягати старшині або навіть монастирям, ніж
маґістратові. Більше значення могли б мати видані на прохання міст
царські жалувані грамоти, які застерігали ряд важливих прав міста. Але
контролі над їх виконанням не було, і фактично все лишалося по-старому.
Нові царські жалувані грамоти 1689 й 1699 рр. ледве чи істотно поліпшили
становище київського міщанства.

Подібну картину бачимо й по інших містах Гетьманщини. У Чернігові
полковник і полкова старшина також порушували права маґістрату. І тут
старшина примусово брала в міщан підводи, примушувала посполитих міських
сіл і навіть ремісників у місті працювати на себе, захоплювала міські
млини, міщанські землі та вгіддя, порушувала торговельні інтереси
міщанства тощо.

У Переяславі полковник І. Мирович «употреблял до своего двору»
«загородних людей, на подварках (переяславських) жиючих», які раніше
«прислушали» до ратуші.

Переяславський полковий писар М. Мокієвський в 1688 р. «всЂм городом
Баришполем завладЂвши, великіе людем прикрости» чинив, обтяжував
населення «для своих потреб» всяким «послушенством», «меновите в
будуваню и в инших господарствах».

Перед цими зловживаннями старшини місто було майже беззахисним. Навіть
такі великі міста з впливовим патриціятом, як Стародуб і Ніжен, не могли
знайти захисту від старшинської сваволі. Стародубівський полковник
Миклашевський разом зі своїм сватом — генеральним осаулом А. Гамалією з
допомогою другого свата — стародубівського війта С. Ширая захоплював
міські ґрунта, млини й цілі села (Деменка, Рухів, Картушин, Круків,
Солова та ін.), осаджуючи на міських землях свої хутори й слободи,
заводячи на міських греблях свої млини тощо. Наскільки безцеремонно
поводився Миклашевський з правами й володіннями міста, видно з того, що,
захоплюючи хутір Березівщину (коло Стародуба), Миклашевський «часть
войсковую» купив, «а д†части мЂскых кгрунтов… силомоцю под владЂніе
свое забрал». Усі ці володіння здебільшого лишилися в руках
Миклашевських.

Подібне відбувалося і в Ніжені. Ніженський маґістрат скаржився
гетьманові в 1696 р. на «великій долегливости», яких місто зазнає не
тільки від полкової старшини й «духовных особ», але й від сотників та
«рядового товариства». Старшина й монастирі різними способами прибирали
до себе посполитих, які належали місту. Прибутки міста від дьогтьової
оренди («арендовая сумма») знизилися наполовину. Дуже зменшилися й
міські прибутки від торгівлі («ратушная вага», «ратушное ведерко») та
міських млинів («размЂровые пожитки»), які фактично перебували в руках
різних «особ… так духовного, яко й мирского чина».

Гетьманський уряд своїми універсалами (в 1696 і 1698 рр.) стверджував
права ніженського маґістрату. Однак, очевидно, все лишалося по-старому,
бо в 1699 і 1700 рр. ніженський полковник І. Обидовський знову нагадував
сотенній і сільській козацькій старшині про маґістратські права щодо
повинностей посполитих у належних маґістратові селах.

Гетьманський уряд звичайно стверджував права й привілеї великих міст
Гетьманщини, зокрема право на «маґдебурґію». Так було стверджено
маґдебурзьке право містам Києву, Стародубу, Чернігову (17 вересня 1687
р.), Ніжену (2 вересня 1687 р. і 11 січня 1698 р.) та ін. Український
уряд завжди підкреслював, що все міське населення має відбувати на
користь маґістратові належні повинності й платити встановлені податки.
11 вересня 1687 р. Мазепа видав універсал м. Києву, яким зобов’язував
«монастырских людей», тобто «підданих» монастирських, незалежно від
того, де вони мешкають, — чи «при монастирях», чи «в дворах
монастирских», — відбувати сторожову й інші міські повинності; правда,
це розпорядження мотивоване було тим, що «той город (Київ) есть
пограничный, под который завше звыкли непріятели бесурмане подъЂздами
своими подбЂгати».

Так само дбав Мазепа і про те, щоб права маґістрату не були ущерблені
місцевим козацтвом. 16 червня 1688 р. стверджено було заборону київським
козакам шинкувати горілкою; цю заборону гетьманський універсал мотивував
тим, що «рыцерскому чину» «з тых шинкарских промыслов дЂется нагана».
Гетьман рекомендував козакам «иншіе пристойнЂйшіе к вспоможенью
господарства своего обмышленія завзяти» й загрожував, що кожний порушник
цієї заборони «не тилко на шкурЂ своей строгое понесет каранье и худобы
позбудет, але и для горшой неславы з реєстру козацкого будет вымазан».
Однак це не змінило становища, і на «многокротные» скарги маґістрату
Мазепа 13 січня 1691 р. видав новий універсал, де, повторюючи заборону
козакам шинкувати горілкою, дозволив маґістратові порушників цієї
заборони «заберати и грабити» 76. 6 червня 1694 р. Гетьман знову видав
грізний універсал, де загрожував порушникам «суровым караньем» у
Батурині. Та, незважаючи на це, козаки й після того не перестали
шинкувати горілкою, а маґістрат — подавати на це численні скарги.

Захищаючи права київського маґістрату на монопольне шинкування горілкою,
гетьманський уряд керувався не тільки інтересами міста. Вільне
шинкування горілкою козаками зменшувало прибутки міста від горілчаної
оренди, а це, в свою чергу, відбивалося на прибутках українського
державного скарбу.

А втім, не завжди урядові заходи Мазепи були на користь міста. Так,
приміром, Гетьман відібрав від київського маґістрату с. Осетчину й
чотири міські млини на р. Сирці. Київське міщанство було обтяжене також
індуктним збором. У дуже важкому стані опинилося на початку XVIII ст.
невеличке місто Почеп, яке також мало маґдебурзьке право. Місто втратило
всі свої ратушні села, які, за підтримкою стародубівського полковника
Миклашевського, розібрали різні державці, зокрема родичі та свояки
полковника. Гетьман сам визнав це. У своєму універсалі 6 листопада 1706
р. він писав: «Респектуючи на тяжести и незносніе долегливости, городу
Почепу дЂючіеся, а згола неотколь ратушо†оного повзяти фолкги и
поратованя, бо якіе до него належали села, то тіе всЂ за власти
небожчика п. Миклашевского, полковника Стародубовского, одишли за
державцов, навет ледве не остатное село, зовемое Старый Почеп за
инстанціями и уставичною его прозбою, зяте†его п. Андрею Лизогубу 77
досталося в завЂдованье, чрез що тамошній обыватели почеповскіе
умалилися и до остатного пришли знищеня». Тому Гетьман, хоч і надав ще
1694 р. те село Лизогубові, тепер привертає його до почепівської ратуші,
«касуючи і анигилюючи» попередній свій універсал.

Політика Мазепи щодо міст та міщанства визначалася насамперед
загальнодержавними інтересами. Сприяючи розвиткові українського торгу й
промисловости і дбаючи про потреби державного скарбу, Гетьман звичайно
виступає в обороні прав міста і привілеїв його провідної верстви —
купецтва, яке в кінці XVII — на початку XVIII ст. посідає досить
впливове місце в економічному, а почасти і в політичному житті
Гетьманщини. Не дивно, що коли раніше (за часів Руїни і навіть за
Самойловича) деякі українські міста у боротьбі за свої економічні і
правні інтереси супроти козацької старшини шукали собі допомоги в
московського уряду, то за гетьманування Мазепи навіть таке місто, як
Київ, де був московський воєвода й велика московська залога, покладає
свої надії передусім на свою — українську державну владу і особисто
гетьмана Мазепу.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020