Реферат на тему:
Кримський похід 1687 року і змова проти гетьмана Самойловича
Одним з головних наслідків «вічного миру» 1686 р. Росії з Польщею було
приєднання Росії (і України) до антитурецької коаліції — «Священної
Ліґи», учасниками якої були Австрія, Польща, Венеція і, певною мірою,
Ватикан. Московський уряд не був задоволений умовами Бахчисарайського
миру з Туреччиною (і Кримом) 1681 р. Справді, Бахчисарайська угода не
тільки залишала в повній силі небезпечне для України й Росії
турецько-татарське панування на Чорному морі і його північному
узбережжі, але ще й визнавала права і володіння Туреччини на
Правобережній Україні. Тим самим експансії Росії на південь, до Чорного
моря, було поставлено поважні перешкоди, а Правобережна Наддніпрянщина
залишалася незалюдненою територією і ареною боротьби між Польщею і
Туреччиною. Спустошливі татарські напади 80-х років XVII ст. дуже
руйнували Україну і створювали надзвичайно напружене становище на
південних кордонах України та Росії. Тим-то 10 стаття «вічного миру»
1686 р. оголосила Бахчисарайський Договір розірваним і встановила
оборонний і наступальний союз Росії і Польщі проти Туреччини й Криму.
Тоді ж був намічений похід на Крим в наступному 1687 р.
У квітні 1687 р. московське військо вирушило з Охтирки, Сум і Хотмижська
в похід. На чолі війська був поставлений фактичний керівник московського
уряду князь В.В. Ґоліцин. Загальна кількість війська була близько 100
тисяч. 2 червня на березі р. Самари до нього приєдналося українське
військо, числом близько 50 тисяч, на чолі з гетьманом Іваном
Самойловичем. Об’єднане московсько-українське військо переправилося
через Самару і пішло далі у степ. В середині Червня військо перейшло р.
Кінську (Кінські Води) і рушило до Січі.
Звістка про наступ численного московсько-українського війська викликала
велику тривогу в Криму. Татарське військо на чолі з ханом Селім-Ґіреєм
стало коло Перекопа. Туди ж тікало населення турецьких «городків»
(фортець) на долішньому Дніпрі.
Однак московсько-українське військо дійшло тільки до р. Карачокраку (20
верст від Січі). Тут 17 червня, після військової ради, Ґоліцин наказав
відступати. Головні сили рушили назад до Самари. Лише сороктисячний
загін українського й московського війська на чолі з чернігівським
полковником гетьманичем Григорієм Самойловичем й окольничим Леонтієм
Неплюєвим був відряджений до Запоріжжя «для промыслу над городками
(турецькими) сухим и водным путем».
Причини раптового відступу Ґоліцина неясні. Загальна думка про те, що
він викликаний був відсутністю паші для коней (татари випалили траву в
степу), спростовується свідченнями очевидців, що, незважаючи на степову
пожежу, в степу «конских кормов довольно». Очевидно, причини невдачі
походу були складніші.
В умовах тяжкого степового походу проти Криму особливе значення мала
позиція гетьмана І. Самойловича. Самойлович був дуже невдоволений
«вічним миром» 1686 р., який стверджував Андрусівський поділ України на
лівобережну і правобережну частини. Ще під час переговорів про «вічний
мир» Самойлович перестерігав московський уряд щодо «лукавой хитрости»
Польщі. Участь Росії і України в антитурецькій коаліції зв’язувала Росію
з Польщею і тим самим не могла бути популярна в близьких до Самойловича
старшинських колах, не кажучи вже про економічні і політичні інтереси,
які в’язали старшину південної Гетьманщини і Запоріжжя з Кримом. Не
дивно, що в цих колах виникає опозиція антитурецькій політиці
Московщини. На чолі цієї опозиції* стає гетьманич Григорій Самойлович,
зять гетьмана Брюховецького, людина енергійна, гостра й принципова,
ворог Москви. Є підстави думати, що їй співчував і старий гетьман
Самойлович.
* Ледве чи на чолі. Але він був, безперечно, найактивніший і, звичайно,
впливовий, як гетьманич і чернігівський полковник. Треба зважати також і
на недобрі взаємини між гетьманом Самойловичем і кн. В. В. Ґоліциним:
адже гетьман підтримував кн. Г.Г. Ромодановського, ворога Ґоліцина.
Див.: Соловйов, Історія Росії, кн. VII (нове видання).
Ґоліцин, безперечно, знав про ці настрої українських провідних кіл. І
тільки в світлі цього факту різні порівняно другорядні обставини
(випалення степу тощо) могли викликати у Ґоліцина побоювання щодо
заглиблення в степ, де віддалене від кордонів Росії і України московське
військо ставало в чимраз більшу залежність від української старшини й
гетьмана Самойловича. І не випадково, наказуючи відступати до кордонів
Гетьманщини, Ґоліцин одночасно видаляє з війська Григорія Самойловича.
Доля гетьмана Самойловича була вирішена вже самим фактом відступу
Ґоліцина, який, крім того, мусів скинути на когось відповідальність за
невдачу походу. В цих умовах і був зорганізований Ґоліциним виступ
старшини проти Самойловича. 7 липня, коли військо стояло на р. Кильчені,
старшина подала донос на гетьмана, обвинувачуючи його в самовладстві,
різних урядових зловживаннях, а головне в таємних зносинах з кримським
ханом і у військовій зраді. Старшина просила усунути Самойловича від
гетьманства. Ґоліцин негайно повідомив про це Москву.
¦ Старшинський бльок 1687 р., який виступив проти гетьмана Самойловича,
складався з численної і впливової групи старих політичних противників
Самойловича — «дорошенківців» (генеральний суддя Михайло Вуяхевич, Яків
Лизогуб, Григорій Гамалія, Василь Кочубей, реєнт Генеральної військової
канцелярії) 1 на чолі з генеральним осаулом Іваном Мазепою та із старих
особистих ворогів Самойловича — колишніх старшин Родіона
Дмитрашка-Райчі, Степана Забіли, Константина Солонини 2, до яких
приєдналися й видатні представники генеральної старшини — генеральний
обозний Василь Борковський та генеральний писар Сава Прокопович 3.
Найсильніше об’єднало учасників цього бльоку велике невдоволення вищої
старшини внутрішньою політикою гетьмана Самойловича, який «самовласно
владЂет и хочет владЂть Малою Россіею»; «все один дЂлает — никого к думЂ
не призывает»; «уряды по своєму гнЂву отнимает и не по пристойным
причинам их наказует, и в безчестіе вводит, и кого хочет, без суда и без
доводу, напрасно»; «за уряды полковничьи берет великіе посулы»; «людей
стариішых войсковых заслуженных всякими своими вымышленными способами
тЂснит, и слова доброго не говорит», «a иных мелких, незаслуженных, c
собою поставливая, тЂм оказывается, что хочет учинить, что сможет»;
«старшинЂ генеральной нЂт у него чести належащей и безопасенія; больше
от гнЂва и похвальных его слов мертвы бывают, нежели покойны живут».
Отже, старшина обвинувачувала Самойловича в тому, що він самовладно
править Україною і в своїх особистих та родинних інтересах порушує права
й інтереси старшинської верхівки. Такі були основні мотиви незадоволення
старшинського бльоку Самойловичем.
Була ще одна — й дуже важлива — підстава для невдоволення вищої старшини
політикою Самойловича. Можна цілком погодитися з професором Л.О.
Окіншевичем, що Самойлович «виразно виявляв своє змагання до надання
українській центральній владі рис спадкової монархії». Самойлович був,
безперечно, непересічний державний діяч, і в справі консолідації
гетьманської влади після Руїни йому належить визначне місце. Людина
авторитарної вдачі, яка так пасувала до його мужности й рішучости, він
умів тримати в руках старшину без допомоги Москви й вміло, без допомоги
старшини, тримав Москву на певній відстані від українських державних
справ. Самойлович не лише керував Україною, як абсолютний «владЂтель
Малороссійскаго Папства» (1686) 4, але й чи не перший з гетьманів ясно
сформулював свій погляд на гетьманську владу як інститут монархічного
типу. І він, і його сини не раз заявляли, що гетьман є «зверхнЂйшій
владна и господар отчизни» (універсал полковника чернігівського Григорія
Самойловича з 31 серпня 1686 р.), й що тільки «Найвишший неба и землЂ
Справца отмЂною дочасного живота» може гетьманську «власть перемЂнить»
(універсал гетьмана Самойловича з 14 лютого 1680 р.). Самойлович був
попович, і, може, саме це походження («мелко родился»), яким так часто
кололи йому очі (хоч, звичайно, позаочі) численні вороги й зависники,
викликало в ньому жагуче бажання зміцнити свою владу й забезпечити
булаву за своїм родом. Він мав дані для створення власної династії.
Щоправда, старший син — Семен, полковник стародубівський, одружений з
унучкою гетьмана Івана Сулими, улюбленець батька й «надЂя тая, которая
отчизнЂ УкраинЂ много чинила, а болшей обЂцовала» (відзив Леонтія
Полуботка), помер передчасно, а з другим — і найздібнішим — сином
Григорієм, полковником чернігівським, батько не ладив і навіть
підозрював його в замірі на своє життя. Але був ще наймолодший син —
Яків, також полковник стародубівський, якого батько одружив з дочкою
лідера смоленської шляхти, генерала Володимира Швайковського. Саме його
старий і хворий вже гетьман готував на свого наступника. Це й мала на
увазі старшина, коли робила в своєму доносі — вже після підписів —
дописку: «… в чем разсуждает способной имЂти приступ, когда ни есть, к
удЂльному в Малой Россіи владЂнію, и таковым то знатно намЂреніем и
печать Юраса Хмельницкаго при себЂ задержал, не отсылая к великим
государем, на которой
Погоня, княжество Малороссійское изображено, тому Юрасу от Турскаго
данное» 5.
Чи брав Мазепа участь у змові проти Самойловича? Підпису Мазепи на
доносі старшини нема 6. Але й загальна ситуація на той час, і свідчення
(хоч і не зовсім ясне) добре поінформованого П. Ґордона, і,
найголовніше, визнання самого Мазепи стверджують факт його участи в цій
справі. Пізніше (1693) Мазепа говорив московському посланцеві Вініусові:
«Гетман бывшей Іван Самойлов частию таких же враждебных клЂвет и лживых
навЂтов оболган и пострадал; хотя де мы, будучи тогда в уряде воинском,
и c протчею старшиною и c полковниками на него били челом, точию о
едіной ево от гетманства отставки, для ево суровости и что очьми уж худо
видЂл; а чтоб ево разорять, имЂние ево пограбить и в сылку совсем в
Сибирь ссылать, о том де нашего ни челобитья, ни прошенія… не бывало».
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
