Реферат на тему:
Старшинська опозиція і виступ Кочубея
Відповідаючи на заклик Станислава Лещінського скоріше починати
«замышленное дЂло», Мазепа писав 19 жовтня (ст. ст.) 1707 р.: «У нас на
Україні і начальні і підначальні, і духовні і мирські особи, подібно до
різних коліс, не перебувають у єдиномислії і згоді: ті схиляються до
протекції московської, другі — до турецької, третім смакує побратимство
з татарами — з вродженої антипатії до поляків… Того ради, потрібно
перше постаратися привести до єдиномислія військо і весь народ на
Україні по обох боках Дніпра». Справді, політичне життя України того
часу було дуже далеке від «єдиномислія».
Передусім це стосується провідної верстви Гетьманщини. Незважаючи на
спільність соціяльно-економічних, станово-політичних і навіть
національно-державних інтересів, не кажучи вже про те, що майже вся вища
старшина була між собою споріднена або посвоячена, старшинській
аристократії Гетьманщини дуже бракувало єдности думки і дії. Не тільки
природні відміни особистих, фамілійних і групових, а також льокальних
інтересів, що породжувало різні, часто-густо протилежні політичні
погляди, симпатії, орієнтації та концепції, але й звичайнісінька
амбіція, заздрість, еґоїзм, дріб’язкові інтриґи і чвари 17 — все це
створювало загальну атмосферу недовір’я й непевности, в якій дуже важко
було Мазепі здійснювати свої широкі загальнонаціональні пляни.
Та ще важливішою і небезпечнішою була справа взаємин Гетьмана й
старшинської аристократії. На жаль, це питання ще мало розроблене в
історичній науці. Воно мало свою досить довгу історію і традицію.
Бендерська конституція 1710 р., що була безперечною перемогою
старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом, згадувала, як
«нЂкоторіи Войска Запорожского Гетмани, привлащивши собЂ неслушне и
безправне самодержавную владзу, узаконили самовластіем такое право: «так
хочу, так повелЂваю» (sic volo, sic iubeo), через якое самодержавіе,
гетманскому урядови неприличное, уросли многіе в отчизнЂ и Войску
Запорожском нестроенія, прав и вольностей разоренія, посполитые тяжести,
насильные и накупные урядов войсковых распоряженья, легкое старшины
енеральной, полковников и значного товариства поваженье». Це була
проблема взаємин, змагання, навіть боротьби володаря-гетьмана зі
зверхнім станом — козацькою аристократією, проблема, mutatis mutandis,
досить актуальна в тогочасній Европі (зокрема у Франції). На Україні
гетьман як голова держави став над козаччиною, а козацька старшина
перетворилася на зверхній стан України. Змагання й боротьба між ними
намічаються ще за Б. Хмельницького (особливо в останні місяці його
життя), починаються відкрито за Виговського, загострюються за
Многогрішного й особливо Самойловича, а свого вершка осягають за Мазепи.
Гетьман Мазепа був, може, найбільш послідовним, глибоко переконаним
прихильником міцної гетьманської влади на засадах властивого тоді
передовим європейським країнам абсолютизму. Мазепа чудово розумів, що
тільки сильна гетьманська влада, незалежна від боротьби старшинських
партій та фамілійних угруповань, може боронити державно-національні
інтереси України і супроти Москви, і супроти інших претендентів на
українські землі. Він мав перед собою готовий зразок, знайомий йому
безпосередньо ще з часів його юнацьких подорожей закордоном. Блиск
царювання Короля-Сонця (Людовика XIV) було видко далеко за межами
Франції, й не могли не помітити його в Батурині, надто ж такий володар,
як гетьман Мазепа. Саме Людовик XIV з належними поправками на українські
традиції й глибокий державний і філософський розум Мазепи міг бути для
нього таким взірцем. Гетьман уважно стежив за європейською пресою,
зокрема читав французькі газети. Недарма Балюз підкреслює «почуття
пошани, яке володар Мазепа виявляв до особи Його Величности (Людовика
XIV), про якого багато розпитував мене й якому прохав засвідчити свою
пошану й відданість. Це не звичайна тільки куртуазія, питома п. Мазепі,
— додає Балюз, — а відповідає, видко, дійсності: в залі його замку, де
висять портрети чужоземних володарів, на найвиднішому місці висить
гарний портрет Його Величности».
Одним із важливих питань у відносинах Гетьмана й вищої старшини, яке
дуже цікавило обидві сторони, була справа наступства по Мазепі.
Гетьманові, як і майже всім його попередникам, властива була ідея
спадковости гетьманської влади, хоч династичні можливості бездітного
Мазепи були, звичайно, обмежені. Спочатку ми не помічаємо в нього
династичних аспірацій. Але незабаром Мазепа почав думати про закріплення
гетьманської булави за своїми близькими родичами — небожами. Великі
надії покладав Гетьман на Івана Обидовського, безперечно, здібну людину
й хороброго полководця, якого Гетьман зробив полковником ніженським і
здобув для нього в Москві звання стольника й маєтки на Московщині (в
Рильському і Ковельському повітах) і на Слобідській Україні. Старшина,
яка спочатку називала молодого Обидовського «блазнем», пізніше змінила
свою думку й згадувала (1709), що Обидовський був «дорожчий для гетьмана
та славніший для нас заслугами (ніж Войнаровський)». Але Обидовський
помер передчасно (1701) й відтоді Мазепа переніс усю свою увагу та ласку
на другого племінника — Андрія Войнаровського. Він дає йому високу
освіту (в Києво-Могилянській академії), наближає після закінчення науки
до державних справ, дає почесні і відповідальні (зокрема військові)
доручення, шукає йому доброго подружжя тощо. Громадська опінія і на
Україні, і за кордоном уважала Войнаровського за ймовірного спадкоємця
не тільки Мазепиного майна, але й гетьманської булави. Щоправда, Мазепа
заперечував це перед старшиною (у вересні 1707 р.), але вона не дуже
йняла цьому віри й надалі підозрівала в Гетьмана династичні наміри, до
яких вона ставилася цілком вороже.
Вже після смерти Гетьмана, коли в Бендерах між генеральною старшиною і
Войнаровським виник спір за спадщину Мазепи (яку старшина вважала за
частину Генерального скарбу), старшина закидала покійному Гетьманові, що
він, «всупереч давнім законам… панував на Україні самовладно», й
подала доволі довгий реєстр надужить Мазепи. Коли ж Войнаровський
зауважив, що він дивується, як «освободителя батьківщини проголошують її
гнобителем», старшина заявила, що «москалі й гетьман наложили ярмо на
неї», а на запитання Войнаровського, чому ж вона не донесла про це
своєчасно королеві (Карлові XII), відповіла, що тоді не було ще те на
часі, бо «інакше треба б почати подвійну війну, одну з москалями, а
другу з гетьманом, а тепер вона, визволена з московського ярма, про це
доносить». І це казали найближчі співробітники покійного Гетьмана, його
політичні однодумці — Ломиковський, Горленко, Орлик… 18
Цей барвистий епізод яскраво свідчить про велике напруження у відносинах
між Гетьманом і цілою старшинською верхівкою, зокрема напередодні зриву
з Москвою. Звичайно, Мазепа був добре поінформований про настрої
старшини, і, забезпечуючи насамперед інтереси своєї батьківщини, він не
міг не думати при цьому й про свої власні інтереси, навіть персональну
безпеку. Цей момент мусимо мати на увазі, щоб правильно оцінити дії
Мазепи в такій відповідальній і «огненосній» справі, як таємні
переговори зі Швецією, що тоді перебувала в стані війни з Росією, а тим
самим фактично і з Україною.
Що Гетьманові справді загрожувала велика небезпека від старшинської
опозиції, яскраво свідчить виступ проти Мазепи генерального судді Василя
Кочубея.
Кочубей, старий канцелярський ділок (з часів Брюховецького), і Мазепа
були знайомі ще з Чигирина, де Кочубей був у Генеральній канцелярії
«овшем не подлій» (Дорошенко навіть мав на думці з ним поріднитися).
Згодом, вже на Лівобережжі, обидва були дуже близькі особи до
Самойловича й разом брали активну участь у підготові Коломацького
перевороту, який зробив Мазепу гетьманом, а Кочубея (перед тим реєнта
Генеральної канцелярії, себто помічника генерального писаря, яким був
тоді досить безбарвний Сава Прокопович) — генеральним писарем. Але
незабаром Мазепа й Кочубей опинилися в різних таборах, і дуже цікаво, що
генеральний писар злигався з численними прихильниками колишнього
гетьмана Самойловича й брав участь і в інших акціях старшинської
опозиції проти Мазепи, зокрема у справі Петрика. Обидва — і Кочубей, і
Мазепа — датують початок своїх розходжень 1691 р. (отже, втечею Петрика
на Запоріжжя). У своєму доносі на Гетьмана Петрові І 1708 р. Кочубей
писав: «Обиды претерпЂваю от самаго гетмана Мазепы, от лЂта 1691 даже и
до днесь…». У свою чергу Мазепа писав Кочубеєві 1707 р.: «Чрез лЂт
шестьнадцать прощалося и пробачалося великим и многим вашим смерти
годним проступкам…» 19.
Дуже цікаву характеристику своїх відносин з Кочубеєм зробив Мазепа в
недавно опублікованому листі до Меншікова 1708 р., коли Гетьман
довідався про донос Кочубея 20. Хоч цей лист треба брати cum grano
salis, але загалом фактична сторона історії відносин між Гетьманом і
генеральним суддею подана в ньому вірно. «Кочубей, — писав Мазепа, —
исконный мой есть враг, который от начала уряду моего клопотливого
гетманского всегда мнЂ был противный и разные подо мною рвы копал,
совЂтуя непрестанно з враждебниками моими, якіи уже инныи давно, a инныи
в недавнем времени поумирали и ищезли. Писал он на мене пашквильные
подметные писма, а будучи писарем енеральным, имЂючи у себе печать
войсковую и подписуючи руку мою часто, понеже я, для хирокгричной
болЂзни, не всегда могу подписовати листов и универсалов, повидавал был
лживые нЂкоторые, под именем моим рукою его подписанные и под печатью
войсковою, письма. За якое проступство велЂл был я его за крЂпкой взять
караул. Потом и в другий раз он же Кочубей, по приказу моему, взят же
был за караул в той власне час, як блискій его кревпый проклятый Петрик
до Орды Кримской передался и великой мятеж в народЂ малороссійском
учинил, о котором были не ложныи сведЂтели, от полковника Миргородского
присланіи, что его он, Кочубей, з Жученком, тестем своим, на тот час
бывшим полковником Полтавским, до СЂчи и до Криму выправили…».
???????aeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeae
. Сам Мазепа казав, що він «свободными… их, Кочубея и Искру, учинил от
достойной казни по многому и неотступному прошенію многих духовных и
мирских особ, найпаче же на моленіе слезное отца пастыра и благодЂтеля
моего великого… митрополита Кіевского Варлаама (Ясинського), и
покойной матушки моей, такожде милосердствуя о жонах и дЂтЂх, плачущих и
рыдающих…». Це було так, але, крім того, Гетьмана в’язали з Кочубеєм
та його родиною — і то, мабуть, з давніх часів — близькі і дружні
зв’язки 22. Припускаю можливість романа Мазепи з Любов’ю Фед[орівною]
Кочубей, традиція якого збереглася в родині Кочубеїв ще на початку XIX
ст.
Року 1698 (у січні місяці, немов відбувся в Свято-Троїцькій церкві
Батурина) Мазепа одружує з донькою Кочубея свого улюбленого небожа Івана
Обидовського. Року 1700 Кочубей одержав високий уряд генерального судді
(першого). Романтична пригода Мазепи з донькою Кочубея Мотрею в 1704 р.
утворила прірву між родиною Кочубея й Мазепою, а проте й надалі — і не
лише про людське око — не перервалися добрі стосунки між ними, гучні
бенкети, інтимні бесіди, щирі розмови Мазепині. Занадто багато спільних
думок, інтересів, справ, врешті, спільних таємниць і гріхів зв’язували
цих двох людей. Не раз після того (1702, 1706 і 1707 рр.) Кочубей
править уряд наказного гетьмана. Року 1705 Чернігівський колеґіюм нове
видання книги «Зерцало от писанія Божественного» присвятив Кочубеєві,
«яко первеньствующему по его рейментарской милости» (себто після
гетьмана). Разом з тим ішло дальше збагачення Кочубея, розширення його
родинних і особистих зв’язків з іншими представниками старшинської
верхівки. Але десь у глибині, в інтимному оточенні Кочубея зростала
ворожнеча й ненависть до Гетьмана, нагромаджувалося всілякі матеріяли,
чутки, плітки, переказувалися необачні слова Гетьмана, який міг іноді не
критися перед Кочубеєм, хоч і не підпускав уже його до таємних своїх
акцій.
Чи то особисті рахунки з Мазепою й стара жадоба гетьманства 23, чи, може
ще більше, політичні розходження між Кочубеєм, прихильником кримської
концепції, й Гетьманом, який тоді нібито схилявся в бік Польщі,
спонукали Кочубея до одвертого виступу проти Гетьмана. Восени 1707 р. і
на початку 1708 р. Кочубей, підтриманий частиною полтавської (на чолі з
І. Іскрою) і слобожанської старшини 24, а також духовенства
(полтавського і, можливо, декого з Києва), сповіщає московський уряд про
таємні пересправи Гетьмана з Польщею. Спочатку на ці повідомлення в
Москві не звернули уваги. Петро вже звик до численних доносів на Мазепу,
які залишалися недоведеними. Недарма цар сказав колись, що «не вірив би
й янголові, якщо доніс би про надужиття Гетьмана». До того ж Гетьман мав
своїх людей серед керівних осіб московського уряду. Отже, в доносі
Кочубея Петро вбачав нову інтриґу проти Гетьмана, льояльного до нього,
дуже небажану й навіть небезпечну в умовах воєнного часу. На думку царя,
Кочубей та Іскра були інспіровані Д. Апостолом, якого Петро вважав
старим ворогом Мазепи.
Однак, незважаючи на те, що цар заспокоював Гетьмана, Мазепа був дуже
збентежений виступом Кочубея та Іскри. «ВидЂлем его, Мазепу, великою
боязнію одержимого», — згадував про цей час Орлик. Гетьман на якийсь час
припиняє зносини з Карлом XII і Станиславом Лещінським. Тоді ж Гетьман
відібрав від старшини ключі від державної скарбниці (де зберігалася
також державна печатка). Проте Гетьман, очевидно, не хотів роздмухувати
справу. Він рішуче відмовився арештувати Апостола й вислати його до
московських слідчих, як того вимагав Петро, і взагалі боронив його від
підозри. Так само затримав він у себе інших осіб, видачі яких вимагав
московський уряд 25. Були тільки заарештовані деякі полтавські родичі
Кочубея та Іскри 26. Мало того, Мазепа через Апостола попередив Кочубея
й Іскру, щоб дати їм можливість уникнути московського слідства й втекти
до Криму. Сконфіскувавши маєтки Кочубея, Мазепа дав 4 000 дукатів «на
життя Кочубеїхи». 27
Але Кочубей та Іскра були певні, що доведуть провину Мазепи, і
добровільно поїхали до Смоленська, а звідти до Витебська, де тоді
перебувала Похідна канцелярія царя. Під час слідства Кочубей, Іскра та
їхні спільники зазнали тяжких тортур і змушені були зректися своїх
обвинувачень проти Гетьмана. Цар наказав скарати Кочубея і Іскру на
смерть, і вони були страчені 14 липня 1708 р. в козацькому таборі під м.
Борщагівкою (біля Білої Церкви).
Дорого коштувала Мазепі справа Кочубея — й не лише самого страху.
Довелося йому й розщедритися: цареві було дано 2 000 дукатів, Меншікову
1 000 й шість великих срібних бутлів, Ґоловкінові — 1 000, Шереметєву
500 і срібне начиння, Шафірову (підканцлер) — 500, князю Долгорукому —
600, а Степанову (секретареві Посольського приказу) — 100 дукатів.
Виступ Кочубея справив велике враження на Україні. Гетьман повідомляв
московський уряд, що в Кочубея є чимало «сродников… которых де много
есть знатных людей и при нем, гетманЂ… и во всЂх полках». «От Кочюбея
проносятся вредителные гонору моєму розглашенія в народЂ.., — писав далі
Гетьман, — козаки, ходя собраніем, и пьяни и тверезы переговаривают и
говорят о нЂкаких противных чести моей плевелах, от Кочюбея розсЂянных».
Але справа була не тільки в «розглашеніях». В м. Оленівці челядника
генерального обозного Ломиковського, що вимагав підводи, «старшина
тамошняя била и из мЂстечка, отнявши лошадь, выгнали с таковыми
выговорами: полію уже вашего, гетманчики, панства, пріЂдет де на вашу
всЂх погибель Кочюбей!». Були «в простом народЂ» чутки й про те, що
Іскра повернеться гетьманом.
Виступ Кочубея примусив Гетьмана відкрити деякі свої карти вищій
старшині, яка давно вже наполягала на тому, щоб Гетьман зірвав з
Москвою. Саме в цей час (навесні 1708 р., в Білій Церкві) Мазепа
повідомив найвпливовіших осіб із старшини — Ломиковського, Горленка,
Апостола і Зеленського (Орлик знав про це раніше) про свої переговори зі
Станиславом Лещінським і зустрів з їхнього боку підтримку («были
контентны»). Гадаємо, що в цю справу були втаємничені деякі представники
вищого українського духовенства, зокрема новий київський митрополит
Йоасаф Кроковський і архимандрит Батуринського Крупицького монастиря,
колишній ректор Київської академії Гедеон Одорський.
Старшинська опозиція не скористалася з виступу Кочубея та Іскри не лише
тому, що він не вдався й що вона зв’язана була на той час з Гетьманом
спільними інтересами в царині зовнішньої політики. Немає сумніву, що на
таке ставлення старшини мало вплив загострення соціяльної боротьби на
Україні під той важкий і тривожний час. Сама старшина вже на еміґрації
пояснювала свою тодішню пасивність тим, що «вона не хотіла бунтувати
війська».
Дійсно, у другій половині 1708 р. на Україні скрізь було неспокійно, б
жовтня 1708 р. Гетьман писав Ґоловкінові: «Во всЂх городах и селах
внутренне начинает разширятися между народом непостоянным от гультяев и
пьяниц смятеніе, которые великими компаніями по корчмам c ружьем ходячи,
вино насильно берут, бочки рубят и людей побивают». Так було в м. Лубнях
і Лубенському полку: в селі Городищі, маєтку лубенського полкового
осаула А. Петровського, в селах Лозовках і Будищі, маєтках Лубенського
Мгарського монастиря, де посполиті «не тилко до тоей обители жадного не
хотят отдавати послушенства, леч еще побунтовавшися и нашедши
розбойничим способом на монастир, розграбовали» 28, та інших
місцевостях. Такі ж заворушення були в полках Полтавському, Гадяцькому,
Миргородському, Прилуцькому і Переяславському. У Полтаві заколотники
забили писаря Лозинського 29; в Гадячі напали на замок, і гетьманський
господар, лише вдавшися до зброї, примусив їх відступити. У
Миргородському полку вибилися з послушенства селяни с. Аврамівки, яке
належало Я. Апостолові, племіннику полковника Д. Апостола. Навіть «в
смирнЂйших полках» (Чернігівському, Ніженському і Стародубівському)
«начинаетца то ж зло внутреннее вкоренятися». У Чернігівському полку з
Сосниці «сын обозного генерального ясаула от гультяев c худобою своею в
ночи ушол». «Бунтовничо поступали» піддані Глухівського
Петропавлівського монастиря 30. У Стародубі «шевцы и кравцы, и все
поспольство… в домЂ войта тамошнего, учинивши c дубьем нападеніе,
склеп отбили, вины ренскіе и секты (шампанське вино), в земли закопаные,
повыбирали, а иных дворах бочьки c вином побрали ж». У Мглині «сотника
тамошнего смертным боєм били, в тюрмЂ три дни держали, й естьли бы
товариство той сотни не свободили его, то мог бы и смертію пострадать;
там же и арендарев хотЂли убить, естьли б в лЂсы не уходили». Розрухи
охопили й низку сіл Стародубівського полку (Чехівка, Карбівка, Савостяни
тощо). Таке саме було і в багатьох інших місцях.
Особливо стурбований був український уряд становищем на півдні
Гетьманщини й на Запоріжжі, де ще діяли рештки булавинців. Загони
Перебийноса (800 чол.) і Молодця (1 000 чол.), що складалися здебільшого
із запорожців та донців, а також з утікачів-селян, «над берегом
ДнЂпровым плутаются и людей разбивают». Ці загони раз у раз
збільшуються, бо до них «как вода, гультяйство плывет отсюда», — писав
Гетьман Ґоловкінові.
Щоправда, деякі з цих розрухів та заколотів сталися трохи пізніше, коли
воєнні дії вже перенеслися на територію Гетьманщини й коли, в зв’язку з
драстичними змінами, поробленими Москвою в українському уряді та
місцевій адміністрації, ослабла сила й авторитет української влади, а
натомість зросла воля й сваволя окупаційного московського війська, яке
часто-густо байдуже дивилося на антистаршинські виступи місцевого
населення. Не виключено також, що Мазепа, повідомляючи московський уряд
про ці розрухи й неспокій на Україні, свідомо перебільшував їх розміри.
(Гетьманові треба було перекопати царя, що його, Гетьмана, присутність
на Україні за таких обставин конче потрібна). Але, будь-що-будь,
внутрішнє становище на Україні напередодні приходу шведів було
надзвичайно напруженим і неспокійним.
Так, «єдиномислія» на Україні тоді не було. І це були дуже недобрі
авспіції для гетьмана Мазепи і Української держави напередодні грядучих
подій.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
