Реферат на тему:
Українсько-шведський союз
Союз України зі Швецією мав за собою поважну історичну традицію — і то
традицію добру. Українські державні діячі, й насамперед гетьман Мазепа,
докладно знали про дружні стосунки України зі Швецією в часи Богдана
Хмельницького й Івана Виговського (в перший — догадяцький — період його
гетьманування), стосунки, що завершилися формальним союзом цих держав.
Саме «послЂдуючи и наслідуючи Антецессора своего, славной памяти,
валечного Гетмана Богдана Хмельницкого, который з НаяснЂйшим королем
Шведским… Каролем Десятым, единомысліем и промыслами военными…
согласуючися, не меншую мЂл в замыслах своих помочь» (преамбула до
Бендерської конституції), гетьман Мазепа скерував українську зовнішню
політику на шведський тор. Ідея українсько-шведського союзу, хоч і
призабута була в період Руїни, проте не зникла з українського
політичного копу й з новою силою відроджується в часи Мазепи.
Перші спроби гетьмана Мазепи нав’язати безпосередні зносини з Карлом
XII, як відомо, належать до 1706 р. Отже, після Варшавської угоди 1705
р., коли шведська армія загрузла була на терені Польщі й Саксонії,
Мазепа міг спокійно вичікувати й навіть гальмувати хід
українсько-польських переговорів. Але Альтранштадтська угода й неминучий
похід Карла XII на Росію висували питання про долю України на порядок
денний української і міжнародньої політики. Карл XII віддавна, а
особливо після завоювання Польщі й Саксонії, задумував похід проти
Москви. Від цього походу взагалі, й зокрема від того чи іншого його
напрямку (через Україну чи обминаючи її), багато залежало для України й
політики гетьмана Мазепи. Це питання набуває особливої актуальности в
1707 р. і, в зв’язку з тим, пожвавлюються українсько-шведські (так само,
як і українсько-польські) переговори.
Перебуваючи у Жовкві (з квітня 1707 р.), Гетьман дуже цікавився тим, що
поробляє й задумує шведський король. Як казав Мазепа Орликові, він
посилав тоді до Саксонії ректора Вінницького єзуїтського колеґіюму
ксьондза Заленського розвідати, чи скоро шведське військо вирушить у
похід. Ще у Жовкві, як признавався Мазепа Орликові (у жовтні 1707 р.),
доповідав він цареві: коли король шведський і Станислав розділяться, і
перший ніде на Московську державу, а другий на Україну, тоді не можна
буде оборонитися від польських і шведських військ з пашим (українським)
безсилим військом, виснаженим і знеможеним від частих походів і битв.
Незважаючи на це, він, Гетьман, буде зберігати вірність цареві доти,
доки не побачить, з якою силою прийде король Станислав до українських
кордонів, і який успіх будуть мати шведські військові сили.
Це оповідання Орлика (в листі до С. Яворського) має тим більшу вагу, що
воно загалом збігається з тим, що казав Гетьман Кочубеєві в травні 1707
р.: він, мовляв, знає від «достовірних людей», що король шведський має
вирушити із Саксонії до Польщі, а звідти просто на Москву; коли б цар,
уступаючи, пішов десь набік, то Карл XII і далі, незважаючи на це, буде
триматися напрямку на столицю Московської держави, щоб поставити там
іншого царя, як це він учинив і в Польщі. А під Київ має йти король
Станислав з польським військом та шведською дивізією Реншильда. Гетьман
просив царя, щоб дав йому на цей випадок допомогу, але Петро відмовив,
отже, доведеться єднатися зі Станиславом.
У вересні (11 ст. ст.) 1707 р. був у Гетьмана в Києві (як подає Кочубей)
вінницький ректор Заленський, який у розмові з вищою старшиною
(«знатными особами») запевняв, що їм нема чого боятися, бо «швед не на
вас готується, але на Москву». Це відповідало плянам Гетьмана, бо
забезпечувало йому найвигіднішу, на його думку, для України позицію
«вільних рук», конкретно — озброєного невтралітету в боротьбі між
Швецією й Росією 10.
На нашу думку, в цю гру був ув’язаний ще один партнер, з яким так чи
інакше мусіли числитися інші учасники ворожої Петрові І коаліції.
Зокрема це торкалося української сторони. Ідея українського невтралітету
в 1708 р. мала, мабуть, якийсь контакт з тими зв’язками, що існували
тоді між Мазепою й московською політичною (боярською) опозицією. Ці
зв’язки тим цікавіші, що майже все гетьманування Мазепи пройшло в умовах
московського панування на Україні, і певна залежність Гетьмана від
московських політичних чинників та політичної боротьби, яка точилася
тоді в Москві, була неминуча. На жаль, ми мало знаємо про московські
зв’язки Мазепи, і взагалі історія московської боярської опозиції Петрові
І дуже мало досліджена.
Ще з догетьманських своїх часів Мазепа мав великі зв’язки і впливи в
урядових колах Москви й серед московської аристократії, які ще
посилилися, коли він став гетьманом. І офіційне становище його, і
персональний авторитет робили Мазепу дуже атрактивною політичною фігурою
як для правлячої, так і особливо для опозиційної московської верхівки.
Зрештою, Гетьман мав у руках дуже міцні засоби, які завжди добре
впливали на гумор московських достойників. Українська генеральна
старшина вже на еміґрації, після смерти Мазепи згадувала, що Гетьман
«видав великі суми своїм приятелям на Московщині, що з ним
кореспондували, завжди інформували й робили заходи в царя в його
справах» 11. Не дивно, що, коли Мазепа перейшов на бік Швеції, Петро І
мав велику підозру на багатьох своїх вельмож. Прусський посланець у
Москві Кайзерлінґ писав своєму королеві 31 (20) січня 1709 р., що цар
«absonderlich nach unvermuhteten Abfall des Mazepa die Treue fast aller
seiner Kneesen und Boiaren in Zweyffel zu ziehen anfanget». Особливо
серйозні й, мабуть, небезпідставні підозріння Петро мав щодо
фельдмаршала, боярина Бориса Петровича Шереметєва, давнього товариша
зброї і приятеля Гетьмана. Шереметєв був одним з найвидатніших
представників московської політичної опозиції того часу (традиційне
уявлення про неї, як про суто реакційну старобоярську опозицію реформам
Петра І, не витримує поважної наукової критики), що покладала свої надії
на царевича Олексія Петровича, й тільки вчасна смерть фельдмаршала
врятувала його від трагічної долі спільників нещасного царевича.
Шереметєв, так само як і Мазепа, був кумом княгині Дольської. Якось 1706
р. у Львові, під час урочистого бенкету в якогось польського маґната,
Шереметєв попередив Дольську про інтриґи Меншікова, якому забажалося
гетьманської булави, й при цьому сказав, що «и мы сами много терпим (од
царя й Меншікова), да молчать принуждены». Петро був переконаний, що
Шереметєв був замішаний у справу Мазепи.
Є підстави думати, що саме Шереметєв попередив Гетьмана восени 1708 р.
про підозру на нього, Гетьмана, з боку царя. А втім Шереметєв не був
одинокий 12. Справа царевича Олексія, що виникла трохи пізніше, яскраво
свідчить, що великобоярська опозиція в Московщині почалася давно, і в
часи шведського наступу на Москву являла поважну загрозу для
петровського уряду. Саме на цю опозицію числив Карл XII у своїх плянах
детронізації Петра. Великий стольник Валахії К. Кантакузен навесні 1708
р. повідомив Мазепу, що турецький посол, який їздив у Польщу до
Станислава й шведського короля, чув, як Станислав похвалявся, що в нього
є приятелі в Москві. Українські лідери могли бути зв’язані з московською
опозицією також через вище духовенство України й Московщини, що було
переважно українського походження. Досить згадати імення таких приятелів
Мазепи, як митрополит ростовський Дмитро Туптало, митрополит рязанський
Стефан Яворський, місцеблюститель Московського патріяршого престолу, а
особливо митрополит київський Йоасаф Кроковський, близький конфідент
Гетьмана, який згодом був заарештований у справі царевича Олексія й,
очевидно, отруївся, побоюючись помсти Петра. Будь-що-будь, традиція
українських зв’язків з московською опозицією того часу зберігалася на
Україні далеко пізніше й знайшла яскравий вислів в «Історії Русів» 13.
Ще більше пожвавлюються таємні зносини Мазепи з Карлом XII в 1708 р.
Недарма 1 березня 1708 р. французький посол у Варшаві Бонак писав
міністрові закордонних справ Франції де Торсі: «На Україні панує ворожий
настрій, і там дуже бажають приєднатися до шведів, щоб вирушити на
Москву». Французька дипломатія взагалі була непогано обізнана з
пересправами Мазепи й Швеції. 19 серпня 1708 р. Балюз писав з Варшави:
«Сюди доходять деякі чутки, що є зв’язки між козаками, в особі їх
гетьмана, із шведами». Вістки про це ширилися в Польщі, зокрема в
оточенні польного коронного гетьмана Адама Сєнявського, який тримав
сторону Авґуста II і Москви. Дійшли вони й до московського резидента в
Польщі (авґустівській) А. Дашкова, який повідомляв про це Ґоловкіна і
бідкався пізніше, що «моя правда была, престрегал я о том доволно; что
ж, когда не изволили тому вЂрить» (початок грудня 1708 р.).
f2jUeq1/4u¦|°?-?*‘c????????aeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeae
яка нібито була укладена в лютому або березні 1708 р. в м. Сморгоні (на
Білорусі). Проте немає жадного сумніву, що це могло бути тільки
прелімінарне погодження між Гетьманом і королем, а не формальний договір
двох держав, якого, мабуть, не було аж до самого вступу Карла XII на
територію України і з’єднання з ним гетьмана Мазепи. Можна думати, що ні
Карл XII, великий полководець, але доволі пересічний політик, ні тим
паче Мазепа, що до кінця не хотів в’язати собі рук, не форсували справи
остаточної (формальної) угоди, обмежуючися лише попереднім погодженням.
До того ще при цьому виключалося посередництво польського короля
Станислава Лещінського. Те, чого прагнув Мазепа (незалежність України),
аж ніяк не вкладалося в рамці польських інтересів і договору, укладеного
між Гетьманом і Станиславом Лещінським. Всі відомі нам зносини між
Мазепою і шведським королем до самого вступу шведів на територію України
провадилися через польські капали. Годі сумніватися, що всякі спроби
Гетьмана дістати від Карла XII визнання української державної
незалежности повинні були натрапити на рішучий опір з польського боку,
та й, зрештою, це суперечило б союзному договорові між Швецією і
Польщею. Навіть коли Карл XII і Мазепа зустрілися на Україні й між ними
була укладена формальна угода, вона до кінця залишилася оповита великою
таємницею, безперечно, з огляду передусім на Польщу й Станислава
Лещінського. А перед вступом шведів на Україну між Мазепою і Карлом,
очевидячки, існувала лише принципова згода у формі шведської ґарантії
українсько-польської угоди.
Це цілком підтверджується оповіданнями авторитетних шведських
сучасників, зокрема секретаря похідної канцелярії Карла XII, Йозефа
Цедергельма (Cederhielm), в листі до його брата Ґермунда 10 листопада
(шведського стилю 14) 1708 р. про першу зустріч посланців Гетьмана з
королем. За словами Цедергельма, «Його величність милостиво погодився на
пропозицію Мазепи, через що з’єднав собі чимало видатніших генералів і
інших достойників (козацьких). Над тим непотрібно було багато часу
задумуватися, бо вже протягом кількох років велися таємні переговори, і
вони були немалою причиною того, що Й. В. повернувся в цей бік. Цими
справами займався король Станислав, особливо через княгиню Дольську,
матір князя Вишневецького, яка підтримувала й направляла кореспонденцію
з Мазепою». Це цілком відповідає всім іншим джерелам (зокрема,
відомостям Орлика), що дають матеріял для з’ясування цієї справи.
«Тому-то, — продовжує Цедергельм, — того ж вечора були вислані посланці
з відповіддю, що К. В. згоджується взяти полководця (Гетьмана) і Військо
Запорозьке під свою руку і протекцію».
Українська історіографія вважає, що існувало дві угоди Мазепи з Карлом
XII: перша угода, яка була укладена в 1708 р., чи перед вступом
шведського війська на Україну, чи після того (це більш правдоподібно), і
друга, укладена в кінці березня 1709 р., коли на бік Швеції перейшло
Запоріжжя на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Автентичні
тексти обох угод до нас не дійшли, й тому можемо реконструювати їх лише
частково, на підставі інших авторитетних джерел.
За словами П. Орлика (в меморіялі «Deduction des droits de l’Ukraine» —
«Вивід прав України», складеному 1712 p. 13, зміст угоди 1708 р. був
такий: Україна і землі, до неї прилучені, мають бути вільними й
незалежними; король шведський зобов’язується оберігати їх від усіх
ворогів; зокрема, король має вислати туди негайно помічні війська, коли
того буде вимагати потреба та коли цього будуть домагатися гетьман та
його Стани (Etats). Усе завойоване на території Росії, але колись
належне «руському» (українському) народові, має бути повернене до
Князівства українського; Мазепа мав бути князем українським або
гетьманом довічним; після його смерти Генеральна Рада («Стани») мала
обрати нового гетьмана; король шведський не має права привлащати собі ні
титула, ні герба Князівства Українського. Нарешті, для забезпечення цієї
угоди і в інтересах безпеки (шведського війська) на території України на
весь час війни передаються шведам міста Стародуб, Мглин, Батурин, Гадяч
і Полтава.
Б.Д. Крупницький слушно зауважив, що в меморіялі Орлика договір
«поданий… здається, або в трохи прикрашенім, або однобічнім вигляді,
бо нічого не говорить про третього партнера — Польщу. Ясно, що Орлик під
час своєї дипломатичної акції в Туреччині (перша половина 1712 р.) якраз
підкреслював незалежність України, як осібного партнера, і це мусіло
вплинути й на його історичну вказівку з часів Мазепи». І Крупницький зі
свого погляду послідовно каже про «шведсько-польсько-український
альянс».
Року 1709, вже на еміґрації, після смерти Мазепи, у меморіялі,
складеному в Бендерах 26 вересня (ст. ст.) 1709 р., український
екзильний уряд просив короля Карла XII (пункт III), щоб він «зволив
знову прилюдним письмом потвердити під іменням нового гетьмана своє
запевнення, що далі воюватиме з москалями й не входитиме в мирові
переговори доти, доки руський (український) народ, скинувши ярмо
теперішньої неволі, не вернеться до колишньої своєї свободи»; а в разі
перемоги — «щоб тоді не виключено нашого державного інтересу з договорів
і не порушено меж нашої батьківщини аж до ріки Случ, які так
простягаються від часів Хмельницького й потверджені мировим договором»;
а найголовніше, щоб король зволив «у тому самому прилюдному письмі
забезпечити нас, щоб сусідні володарі не намагалися підбити нашу
батьківщину збройною силою, або яким-небудь способом, і знівечити права
на волю».
Друга українсько-шведська угода (Крупницький вважав її за єдину
формальну угоду українсько-шведського союзу) була укладена між гетьманом
Мазепою і кошовим отаманом К. Гордієнком — з одного боку, і королем
Карлом XII — з другого боку, 8 квітня (нов. ст.) 1709 р. у Великих
Будищах. Доповнюючи угоду 1708 р., вона говорить лише про те, що
шведський король зобов’язується не укладати мирової угоди з царем, доки
не визволить з-під московської влади України й Запоріжжя (решта пунктів
цієї угоди має технічний характер).
Можна, справді, захопитися чудовою дипломатичною грою Мазепи. Головна
ставка Гетьмана — союз зі Швецією, і як тактовно, обережно, глибоко
конспіративно веде він переговори з Карлом XII! Ніхто, навіть найближчі
і найбільш довірені помічники Гетьмана, нічого не знали про ці
переговори й про справжній їх зміст. До самого кінця гетьманування
Мазепи, до його смерти, вища старшина не знала по суті нічого в цій
справі. «Знаємо бо добре, — писала козацька старшина в Бендерах 26
вересня 1709 р. до Карла XII, — що прийняти опіку св. королівського
маєстату зневолило ясновельможного гетьмана Мазепу прагнення, щоб
руський народ скинув московське ярмо і був вільний, але до сьогодні
невідомі нам скриті думки й таємні наміри того самого нашого гетьмана:
на яких основах почав він здвигати цю велику будівлю, в якому устрою
хотів поставити нашу батьківщину, звільнивши її від московської неволі й
тиранства, та якими законами задумував скріпити ненарушеність Війська
Запорозького. Тому Військо Запорозьке звертається з проханням до св.
королівського маєстату виявити йому наміри згаданого нашого гетьмана
щодо цього, якщо він виявив їх св. королівському маєстатові, і щодо них
запевнив його королівський маєстат».
Мазепа був реальний політик, «ношеный и искусный птах» (за його власним
виразом). Вік, багатолітній життьовий досвід чільного державного діяча,
глибоке знання міжнародньої політики тогочасної, складна політична
ситуація України, — все примушувало старого Гетьмана діяти мудро і
обережно. Мазепа добре знав, що панівною силою на Україні тоді було
московське військо, а з другого боку, Гетьман чудово розумів, що,
незважаючи на антимосковські настрої й домагання більшости вищої
старшини, він ніяк не може ні опертися на неї в своїх політичних
заходах, ні навіть просто довіритися своїм помічникам. Тому він надавав
особливого значення міжнародньо-політичним чинникам і зв’язкам. З
погляду конче потрібної конспірації це було зрозуміло. Але воно крило в
собі велику небезпеку для дальшого розвитку української політики, що й
виявилося в такій трагічній формі в 1708-1709 рр. і пізніше, вже на
еміґрації.
Але в той же час Гетьман робить усе, щоб вгамувати загарбницькі апетити
Польщі, веде далекосяжні переговори зі Станиславом Лещінським про
федерацію України з Польщею, що хоч було тактичним маневром і,
будь-що-будь, «тільки часовою комбінацією» (Д. Дорошенко), але все ж
пов’язане було з великим політичним та ідеологічним риском. Мало того,
Гетьман напередодні свого зриву з Москвою мобілізує всі свої
зовнішньополітичні зв’язки і впливи. Він намагається заручитися
допомогою з боку Криму, Туреччини, Молдавії та Валахії, православної
ієрархії Близького Сходу, донських інсурґентів на чолі з наступником
отамана Булавина— Ігнатом Некрасовим 16, нарешті, навіть з боку тих кіл
московської знаті, що були в опозиції політиці Петра І. Все це робилося
не тільки на широку міру, але й вийнятково майстерно. Навіть гра Мазепи
з Петром була не дрібними хитрощами «зрадника», а складною дипломатичною
грою, де Гетьман передусім і понадусе ставив інтереси України.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
