.

Перетворення данини в феодальну ренту (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 5738
Скачать документ

Реферат на тему:

Перетворення данини в феодальну ренту

У сучасній історичній літературі питання про значення данини як однієї
з перших форм експлуатації і про перетворення її в феодальну ренту майже
ніхто не ставить, а тим часом питання це дуже цікаве, розв’язання його
може розкрити багато неясних моментів проблеми генезису руського
феодалізму. Данина, на наш погляд, взагалі має тенденцію перетворюватись
при розвитку феодалізму в феодальну ренту. І якраз цей процес
спостерігався і в давній Русі — і в нас вона поступово почала
перетворюватись у феодальну ренту.

В основному процес цього перетворення полягає 1) в поступовому
захопленні земель племен і народів, обкладених даниною, і в перетворенні
цих земель у феодальні володіння князів і його слуг; 2) у поступовому
ускладненні як способів збирання данини, так і її складу; зокрема, від
збирання данини в однаковому розмірі від двору чи рала переходять до
диференційованої данини відповідно до розміру і якості землі; до данини
приєднуються різні допоміжні побори; 3) в роздачі князями данини своїм
боярам і церковним установам, а це фактично веде до передачі їм
селянства й селянських земель. Цей процес ми якраз спостерігаємо в XI
ст.

Як було вказано в розділі, присвяченому вивченню суспільного ладу
Київської Русі в дофеодальний період, звичайний спосіб збирання данини
князями, так зване полюддя, зазнало значних змін. За літописним
оповіданням, кн. Ольга одразу після закінчення війни з деревлянами
встановила погости, фінансово-адміністративні округи. Зміст цієї
реформи, викликаної, безперечно, повстанням деревлян, полягав у свого
роду децентралізації збирання данини. З другого боку, встановлюючи
постійно діючі органи, Ольга і її оточення дістали змогу збирати данину
частинами і таким чином одержувати всю данину цілком, а це при полюдді
навряд чи вдавалось у достатній мірі. Реформа Ольги мала своїм наслідком
ускладнення данини, і населенню, крім виплати данини, доводилось
утримувати фінансово-адміністративних агентів, давати їм харчі,
влаштовувати поминки тощо.

Дальша діяльність князів зводилась до дальшого ускладнення данини і до
дальшого зміцнення місцевих організаційних центрів. Число князівських
адміністративних агентів зростало, функції їх ускладнювались. Територія
Київської держави почала поділятись на ряд твердо окреслених
адміністративних одиниць — погостів і волостей. З’являються нові органи
місцевої влади — намісники і волостелі з їх помічниками-туінами й
рядовичами. Щодень зростаюча місцева адміністрація вимагає збільшення
данини: вона заводить ряд додаткових зборів і мит. Немає ніякого
сумніву, що так звана «система кормління» веде свій початок не з моменту
утворення Московської держави, а з IX — X ст. До нас не дійшли відомості
про те, як і які «корми» збирала з сільського населення місцева влада,
але напрошується аналогія цих зборів зі зборами судових агентів —
вирників, мечників тощо. За Руською Правдою, вирники, крім грошей,
одержують солод, туші баранини чи яловичини, сир, хліб, пшоно, курей,
рибу, овес для коней. Далі вже заводяться типово феодальні збори,
наприклад, шлюбні мита — «вивідна куниця» і «новожений убрус». У давніх
пам’ятниках шлюбні мита звуться віном — («вено водское»). Нарешті,
заводиться ряд повинностей, з яких треба відзначити повоз, мостовщину,
градське діло. З XI ст. сільське населення починає відбувати ратну і
військово-кінну повинність. З цього ж століття остаточно встановлюється
князівська юрисдикція в кримінальних справах з цілою системою карних
штрафів, вир і продаж, уроків, з цілою системою судових мит — вирникові
з отроком, мечникові з отроком та ін. Словом, на XII ст. склались і
оформились ті збори и повинності, які входять у склад типової феодальної
ренти 26*.

Процес зближення різних зборів з типовою феодальною рентою міг ще більше
прискоритись, коли князі почали передавати волості або частини волостей
своїм дружинникам, боярам, слугам, а також церкві. Звичайно боярин чи
церковна установа, одержавши землю з перебуваючим на ній селянством,
організували там свій феодальний центр — село, ставили боярський двір.
Поруч з уже встановленими повинностями володільці заводили нові.
Зокрема, звичайно відводили землю для власної ріллі («боярская пашня» і
«игумнов жребий») і ця земля оброблялась панщинною працею. До нас не
дійшли від XI — XII ст. грамоти про надання землі боярам. Але зате ми
маємо ряд грамот про надання земельних володінь церкві, причому всі ці
грамоти стосуються до Новгорода, де, як ми побачимо далі, влада князя в
розпорядженні землею була обмежена. Тим звичайніші й частіші були,
звичайно, ці роздачі на півдні. Серед таких надань найхарактернішим є
надання кн. Мстиславом Володимировичем і його сином Всеволодом Юр’євому
монастиреві Буйців (місцевість, розташована на озері Буйці) з даниною,
вирами, продажами й віном. В історичній літературі, де панували всілякі
схоластичні уявлення про суть публічного й приватного права, характер
цих падань вважали спірним: одні говорили, що за цією грамотою Юр’євому
монастиреві надавалось право кримінального суду, інші ж говорили, що
тільки доходи з цього суду. Але оборонці останнього погляду не
вказували, в чому саме полягає різниця між наданням права кримінального
суду і доходів з цього суду, який чинили представники монастиря.
Природно, що навіть О. Є. Пресняков, один з найобережніших дослідників,
змушений був визнати, що перед нами — земельний дар, сполучений з
передачею монастиреві певних прав на князівські доходи, які йшли з
населення Буйців 35.

Особливо прискорювався процес зближення данини та інших зборів з типовою
феодальною рентою у «власних» князівських і церковних волостях і містах.
Тут права князя й церковних володінь над сільським населенням нічим не
обмежувались і воно швидко перетворювалось не тільки в залежне, а й у
кріпосне селянство.

Останнім етапом цього процесу була, безперечно, повна експропріація
земель данників.

Треба відзначити, що процес перетворення данини в феодальну ренту є
процес дуже довгий і складний. Для його розвитку потрібна організація
складного й розгалуженого феодального апарату. Цілком природно чекати,
що цей процес найінтенсивніше проходитиме в тих землях, де процес
феодалізації був найглибший. Ясно, що в землі вятичів він не починався
навіть на початку XII ст.; так само слабко розвивався він у Суздальській
землі. Міг бути взагалі цілий ряд особливостей у розвитку цього процесу
і в інших землях.

Там, де сільське населення остаточно перетворилось з данників у робочу
силу князівського домену або церковної чи боярської сеньйорії, йому
присвоювалась назва смердів. Ця назва, як я довів у спеціальній
роботі 36 про смердів, звичайна в багатьох слов’янських народів для
позначення феодально-залежного і кріпосного населення 27*.

Отже, в нас у давній Русі була одна група сільського населення, доля
якої якнайтісніше зв’язана якраз з моментом перетворення данини в
феодальну ренту, а саме — смерди. Але смерди були, само собою зрозуміло,
не єдиною групою обкладеного даниною населення. Все-таки історія смердів
являв яскравий приклад виникнення феодально-залежних і закріплених груп,
і тому питання про них треба детально переглянути. А що воно наперед
розв’язує питання про перетворення данини в феодальну ренту, то не буде
перебільшенням твердити, що питання про смердів є одним з центральних
питань походження феодальної сеньйорії і феодальної ренти на Русі.

Повний і детальний перегляд питання про смердів, одного з найскладніших
і найбільш заплутаних питань давньоруського сільського населення, якому,
за визнанням одною з новітніх істориків давньої Русі, через непоборні
труднощі судилось надовго, якщо не назавжди, лишитись нерозв’язаним,
зумовлений таким чином свідомістю надзвичайної ваги цієї теми, з одного
боку, і спробою використати для розв’язання цього питання ряд таких
моментів, на які в російській історичній науці не звертали уваги.

Чим же пояснюється нез’ясованість одного з основних питань історії
феодалізму? Тут треба вказати на цілий ряд моментів. Почасти причиною
цього є неповнота й неясність небагатьох дійшовших до нас звісток про
цей загадковий розряд сільського населення: адже крім небагатьох статей
Руської Правди, до того ж досить зіпсованих пізнішими переписувачами, ми
маємо тільки надзвичайно уривчасті й беззмістовні літописні свідчення.

Але такий стан питання про смердів пояснюється не тільки браком джерел,
а й цілим рядом великих методологічних помилок, які одразу були
припущені при постановці цього питання в російській історичній
літературі. Серед цих помилок особливо привертає увагу звичайне
намагання заміняти пильний аналіз навіть і тих надзвичайно бідних
відомостей про смердів, які дійшли до нас, простими, дуже часто навіть
грубими гіпотезами про суть цього розряду сільського населення і
намаганням, виходячи з цих апріорних побудов, тлумачити ті чи інші
статті юридичних пам’ятників і літописних свідчень з погляду прийнятої
гіпотези. В результаті виходить логічне коло; спроби вийти з цього кола
ведуть до ще більшої методологічної плутанини і навіть до підриву
початкової гіпотези, з якої виходять при дослідженні питання. Крім цієї
основної і, так би мовити, загальної методологічної неправильності, є
ряд помилок спеціальних, властивих саме питанню про смердів. Серед них
на першому місці стоїть думка, якої з певністю не висловлюють, але яка
почувається і проводиться майже скрізь, а саме, думка про тотожність
становища сільського населення київського періоду з його становищем у
ранній московський період. Різко відмежувати ці два моменти в історії
селянства звичайно не намагаються, і в величезній більшості випадків
характеристику становища селян московського періоду до виникнення
кріпацтва якось надто поквапливо й автоматично переносять і на смердів.
Ті деталі питання, які викликають найбільші труднощі, дуже часто
тлумачать за аналогією з московським правом. Наприклад, Сергеєвич 37,
намагаючись пояснити стягання однакового штрафу за вбивство смерда і
холопа, встановлюваного за Руською Правдою, звертається до пам’яток
московського права XVI ст., за якими «честь кращих боярських холопів
оцінювалась в 5 разів більше, ніж честь вільних людей».

Земельні відносини смердів також дуже часто зближають з земельними
відносинами селян ранньомосковської епохи. Наприклад, Сергеєвич розуміє
під ріллею смердів як власну ріллю смердів, так і ту, яку вони мали на
орендованих у землевласників землях, причому не наводить ніяких даних
про дійсне існування оренди смердів 38. Очевидно, оренда смердів була
введена Сергеєвичем у науковий обіг тільки внаслідок аналогії з
«орендою» московського селянства. І навіть більше, грунтуючись на цій
недоведеній аналогії, Сергеєвич весь час орудує в сфері московського
права і при інших деталях питання про селянське господарство і про право
давньої Русі.

У величезній більшості випадків усе, що суперечить становищу
московського селянства, старанно згладжується; все підводиться під один
ранжир, через що оригінальні риси економічного і юридичного побуту
смердів потроху затушковуються. Своєрідний смерд Київської Русі
переодягається в добре відомий одяг московського крою. З другого боку,
при розв’язанні питання про смердів майже завжди застосовують і
термінологію історії економічного побуту і права московського селянства.

Але найголовніше, що перешкоджало правильно поставити і розв’язати
питання про смердів, — це погляд про пізнє походження залежних і
прикріплених груп селянства, який рішуче панував у буржуазній
історіографії, а цей погляд знову-таки випливав з принципіального
заперечення феодалізму в Київській Русі. Якщо процес виникнення перших
залежних і прикріплених груп був віднесений до XV ст., то виходить, що
смерди є вільне селянство, а вільне селянство могло жити однаковим
економічним побутом і перебувати в однаковому становищі як у X — XI, так
і в XVI — XVII ст. Таким чином, всіляко принципіально заперечувались
особливості в становищі смердів, все, що говорило про ці особливості,
старанно згладжувалось. Окремі дані юридичних пам’ятників чи літописів,
які трактували про ці особливості, пояснювали або помилками
переписувачів, або пізнішими перекрученнями. Словом, при розв’язанні
питання про смердів не було взято до уваги, що смерди — це група
сільського населення в епоху становлення феодалізму, що це — своєрідна
група, що раніш, ніж заперечити ті чи інші дані джерел, їх треба пильно
проаналізувати.

Не пощастило питанню про смердів і в сучасній історіографії. До нього ще
досі підходять догматично, не хочуть розглядати смердів як групу
сільського населення, що зазнавала змін і в просторі, і в часі;
наприклад, смерд XII ст. ототожнюється із смердом давнішого часу,
продовжується ототожнення смерда на Київщині з смердом новгородським. Не
дивно, що через ці основні причини — бідність і неясність джерел і
методологічні недоречності — в російській історичній літературі досі не
виробився скільки-будь дійсний пануючий погляд у питанні про смердів.
Хаотична строкатість думок спостерігається як у розв’язанні питання про
те, що являють собою смерди як група населення, так і питання про їх
економічне і юридичне становище.

Щоб мати змогу якось оцінити цю силу поглядів, треба об’єднати їх у
групи.

В першому питанні, тобто питанні про те, що являють собою смерди як
група населення, можна встановити такі основні чотири групи теорій, які
з більшою чи меншою наближеністю можуть об’єднати якщо не всі, то
більшість думок.

На думку одних дослідників, поняття смерд вживалось у подвійному
розумінні — в широкому і вузькому; у широкому — це було все давньоруське
населення, крім князя і вищого духівництва, у вузькому — вся маса
сільського населення.

Другі вважали, що смерди становлять усю масу сільського населення.

За третіми, смерди є група сільського населення, що перебуває в
особливих відносинах до князя, причому погляди дослідників на те, в чому
полягають ці відносини і який характер вони мають, дуже часто
розходяться.

Нарешті, на думку четвертих, смерди перебувають в особливих відносинах
до держави і є свого роду державними селянами давньої Русі.

Звернемось до розв’язання першого питання, питання про те, яку групу
давньоруського населення складали смерди, розглянувши критично ті чотири
основних погляди, що, як ми казали, користувались у російській
історичній науці найбільшою увагою.

Думку про те, що слово смерд вживається в широкому (для позначення
всього населення) і в вузькому (для позначення сільських людей)
значенні, вперше висловив [С. М.] Соловйов, а далі [В. І.] Сергеєвич,
[М. А.] Дьяконов, [М. Ф.] Владимирський-Буданов і деякі інші. Найбільш
розвинуту аргументацію цього погляду дав Сергеєвич 39, який, звертаючи
увагу на той факт, що стаття 25 Академічного списку Руської Правди («А
за княж конь… З гривне, а з смердей 2 гривне») встановлює штраф за
крадіжку коня, але згадує тільки коней, належних смердові й князеві, і
замовчує про всі інші, — пояснює це тим, що під смердом, у протилежність
князеві, розуміється все населення.

На його думку, таке тлумачення підтверджується і текстом пізніших
списків Руської Правди, де слово «смердий» замінене словом «инии», тобто
всяка інша людина, крім князя («А будеть был украден князь конь, то
платити зань 3 гривны, а за инех по две гривны»).

Підтвердження свого погляду Сергеєвич знаходить у літописному оповіданні
про події 1096 р., коли чернігівський кн. Олег вжив це слово в такому ж
широкому значенні. Коли Святополк Київський і Володимир Переяславський
послали Олегові пропозицію: «поиди Кыеву, да поряд положим о Русьстей
земли пред епископы и пред игумены и пред мужи отец наших и пред людьми
градскими, да быхом оборонили Руськую землю от поганых», то Олег
«восприим смысл буй и словеса величава, рече сице: «несть мене лепо
судити єпископу, ли игуменом, ли смердом».

Тут князь, на думку Сергеєвича, називає смердами не тільки київських
городян, а й служилих людей попередніх князів. «Всі смерди, крім князів,
єпіскопів і ігуменів».

Аргументацію [В. L] Сергеєвича заперечували спочатку [В. Й.]
Ключевський, а далі Б. О. Романов. Зокрема Романов 40 вказав, що через
відсутність в цій статті Руської Правди згадки про інших коней, крім
князевого і смердового, ніяк не можна встановити, що під смердами, в
протилежність князеві, розуміється все населення. Таке тлумачення
надзвичайно штучне, навіть і з погляду Сергеєвича, що визнає Руську
Правду приватним збірником, упорядники якої багато що вважали добре
відомим, а тому багато і не договорювали. Сергеєвич, визнаючи, що Руська
Правда не е кодексом законів, в той же час вимагає від неї якоїсь
повноти. «Нічого немає дивного в тому, що Правда не говорить про всіх
коней, а тільки про «княжи и смердьи».

Цілком приєднуємось і до інших критичних зауважень Романова; так,
визнаємо, що посилання проф. Сергеєвича на статтю 55, де замість
«смердий» стоїть «инии», не має підкріпляючого значення. Пізніше
узагальнення змісту статті про смердового коня само по собі ще не
свідчить про те, що й початковий редактор статті хотів надати термінові
«смердий» широкого значення; воно може вказувати тільки на те, що для
пізнішого описувача випадковими були істотні намагання попередника
згадати про княжого і тільки про смердового коня.

До цього ще можна додати, що заміна в статті 55 слова «смердий» словом
«инии» могла бути викликана не тим, що переписувач відбив існуюче в його
часи розуміння під смердами всіх, крім князя, а розширенням норми статті
25. Саме стаття 55, відмінно від статті 25, почала передбачати крадіжку
не тільки князівських і смердових коней, а й взагалі всіх коней. Таке
розширення норм Короткої Правди і поширення їх дії на більше коло осіб у
списках Пространної Правди звичайне.

Ще менш ґрунтовним визнаємо ми посилання Сергеєвича на літописну звістку
1096 р. про те, що князь Олег назвав смердами не тільки київських
городян, а й князівських мужів. Сам літопис називає вираз кн. Олега
«словесами величивыми», сказаними в нападі безумної гордості. «Це лайка,
а не юридична кваліфікація», — каже Ключевський 41, і порівнює цю
звістку з оповіданням Новгородського літопису про блюзнірство
архієпископа Сергія, що назвав одного з своїх попередників по кафедрі,
св. Мойсея, батька якого Житіє називає людиною багатою, славною і
добродійною, смердовичем. Характеристика поводження Сергія («архиепископ
Сергий рече c гордостью, визвысився умом высоты ради сана своего и
величества, яко от Москвы приеде к гражданам, яко плененным им, «кого
сего Смердовича и смотреть») цілком відповідав характеристиці, даній
поводженню і кн. Олега («восприним смысл буй и словеса величавы»).

Розглянута нами думка безпосередньо наближається до другої, яку, крім
згаданих дослідників, поділяють більшість істориків права і за якою
смерди е взагалі сільське населення в протилежність міському.
Прихильники цієї думки вважають, що термін смерд являє собою nomen
generale для всього давньоруського селянства, отже є однозначний з
терміном селянин московської епохи. Вони вважають, що інші розряди
сільського населення X — XV ст. як, наприклад, закупи, ізорники,
своєземці, були і називались також смердами, подібно до того, як бобилі,
порядчики, старожильці XV — XVII ст. були і називались селянами.
Незважаючи на те, що ця думка найбільш поширена в історичній науці, вона
надзвичайно слабо аргументована. Визнання терміна смерд загальним для
найменування всього сільського населення вважається майже не потребуючою
доказів аксіомою, і тільки іноді, як такий доказ, наводиться
протиставлення смердів городянам, яке справді можна простежити за
пам’ятниками. Так, Сергеєвич 42 посилається на оповідання Псковського
літопису 1485 р. про сутичку між псковськими городянами і смердами, а
Владимирський-Буданов 43 наводить повідомлення Іпатіївського літопису
під 1021 р., що «боярин боярина плениша, смерд — смерда, град — града»,
а також звичайно умову договорів, які укладав Великий Новгород з своїми
князями: «А купец идет в свое сто, а смерд — в свой погост». Звертаючись
до оцінки наведених даних, звичайно, не можна не погодитись, що смерди —
сільські люди, а не городяни. Але цих даних цілком недосить, щоб визнати
термін смерд однозначним з терміном селянин, який уживався для
позначення всього сільського населення.

В цитованому Сергеєвичем оповіданні Псковського літопису немає навіть
натяку на таке розуміння терміна смерд; там тільки вказується на те, що
псковські «чорні люди» брали участь у війні й бунті.

Що ж до повідомлення Іпатіївського літопису, то й воно не може дати
будь-якого матеріалу для обгрунтування цієї думки, бо воно є не що інше,
як риторичний вигук літописця, який найменше дбав про те, щоб дати точну
картину станових відносин в його час. Захоплений риторикою, він забув
навіть згадати про князівську дружину — головну частину тогочасного
війська.

Ще менше можна визнати доказом звичайну умову договорів, укладених
Новгородом зі своїми князями, за якою князь повинен був відпустити
«позоровавших» до нього купців у їх «сто», а смердів у їх погост. Тут
установлюється лише одно: смерд не купець, а сільська людина і повинен
належати до погосту.

Б. Д. Греков як доказ на користь того, що під словом смерд розуміли всю
масу населення, наводить забуту «Ободну грамоту» 1375 р.

Познайомимось з її змістом:

«Се докончаша мир в мир c Челмужским боярином c Григорьем Семеновичем и
с его детьми… староста Вымоченского погосту Артемий, прозвищем Оря, со
всем племенем, да шунские смерды Иван Герасимов, да Василий прозвищем
Стойвов Глебовы, да Игнатий, прозвищем Игоча, да Осафей Перфирьева дети,
да и вси шунжане… мир взяли в межу»…

Але що може довести ця грамота? Нам здається, що вона доводить якраз
наше твердження, що смерди є окремою, відмінною від маси населення
групою навіть у кінці XIV ст., коли, звичайно, ця група почала вбирати в
себе масу залежного селянства. У тексті шунські смерди протиставляться,
з одного боку, людям Вимоченського погосту, а з другого — всім шунжанам.

Оцінюючи всі інші відомості, що дійшли до нас про смердів, ми можемо ще
раз переконатись у недостатності їх для обгрунтування думки, що термін
смерд є загальний для позначення всього сільського населення.

Навпаки, ряд загальних міркувань змушують бачити в смердах не все
сільське населення, а одну тільки його групу, один його розряд.

1) Якби дійсно слово смерд вживалось для позначення всього сільського
населення, як пізніший термін селянин, то ніяк не можна було б пояснити
швидкого і безслідного зникнення цього слова з вжитку. З тих даних, що е
в нашому розпорядженні, можна встановити, що в північно-східній Русі
воно просто перестало вживатись у XIII ст., у Південній і
Південно-Західній Русі — з XIV ст. Довше (до XVI ст.) воно протрималось
у Новгороді й Пскові поруч з іншими юридичними й побутовими архаїзмами.

Якби смердами називалось усе сільське населення і це слово було б
загальною назвою для нього, воно, безперечно, виявило б більшу стійкість
і живучість, і збереглось би якщо не скрізь, то в якійсь окремій
місцевості. Безслідне зникнення цього терміна з певністю свідчить про
те, що він вживався для позначення якоїсь окремої групи сільського
населення, яка поступово розтанула в масі нового селянства, так само, як
закупи, ізгої, ізорники тощо.

2) Крім цього міркування, погляд на смердів як на всю масу сільського
населення значно підривається тим, що не можна присвоювати цілий ряд
норм, що обмежують правоспроможність і дієспроможність смердів, усьому
давньоруському селянству, всім його розрядам. Огляд цих норм і їх аналіз
буде предметом дальшого викладу, але все-таки й тут можна вказати на
неможливість, наприклад, припущення, що за вбивство всякого сільського
жителя потрібна була така ж винагорода, як за холопа, якщо під смердами
статей Руської Правди розуміти взагалі всіх сільських жителів.

Ми знаємо, що ізгої кінець-кінцем були окремою групою сільського
населеная. Про це вичерпно говорить Уставна грамота кн. Ростислава
Смоленській єпископії, за якою єпископові даються «сало Дросенское со
изгои и c землею святей богородицы и епископу, и село Ясенское, и c
бортником и c землею и со изгои, святей богородицы… и єпископу». Але
ці ізгої не були смердами, за вбивство яких платилось 5 гривен, так само
як і за раба; за вбивство ізгоя навіть за найдавнішою Правдою платили
повну виру — 40 гривен.

Далі ми не можемо, грунтуючись на точному розумінні постанови Руської
Правди, вважати і закупів смердами. В разі продажу закупа в повне
(«обельне») рабство касуються всі зобов’язання, прийняті закупом
(«свобода во всех кунах, а господину платити за обиду 12 гривен
продажи»). Далі говориться: «Аже господин бьет закупа про дело, то без
вины есть: биеть ли не смысля, пьян, а без вины, то якоже в свободнемь
платежь, такоже и в закупе», тобто за биття «батогом, чашею или рогом» —
«платить 12- гривен», а «жердью и палицей» — 3 гривни. Цілком ясно, що
якби закуп був смердом, то не була б допущена явно впадаюча в очі
недоречність: за продаж закупа в холопство і за його побиття стягалось
би 12 гривен, а за його убивство — 5 гривен, тобто мало не в два з
половиною раза менше.

З усіх цих даних ясно, що юридичні пам’ятники цілком чітко встановлюють
відмінність смердів від інших груп феодально-залежного сільського
населення, і уперте небажання, всупереч очевидній ясності джерел, бачити
в них окрему групу сільського населення, яке до останнього часу
виявляють Б. Д. Греков і С. Н. Чернов, на наш погляд, не може бути нічим
виправдане.

Інших моментів юридичного становища смердів так само не можна прикласти
до всього сільського населення, до всіх розрядів давньоруського
селянства. Важко припустити, наприклад, щоб обмеження в особистій
свободі, встановлюване за договорами Пскова й Новгорода з сусідніми
державами, зокрема з Литвою (смердів-утікачів, так само як холопів і
важливих злочинців повинні видавати), стосувалось до всього сільського
населення Новгорода і Пскова, наприклад, до так званих земців чи
своеземців, які, безперечно, мали повні громадянські права, або до
ізорників, що за Псковською судною грамотою мали необмежене право
переходу. Не можна з цих міркувань віднести до всього селянства й
обмеження діеспроможності смердів, а саме заборони подавати скарги на
їхніх хазяїнів, встановлене за договором Новгорода з польським королем
Казимиром IV, а також цілого ряду інших обмежень, про які ми будемо
говорити далі.

Ці загальні, але, на нашу дуа самого князя Ярослава. Посадники же и весь
Псков съброша многия обиды, ихже невозможно исчести за множество и
написавше грамоты обидные и отрядиша послы: посадника Микиту Ларионовича
и посадника Андрея Ивановича и боярина Андрея Семеновича Рублева, и иных
бояр, і c пригородов по два человека — обиднии люди; и ехавше биша.
челом князю великому и поведаша о смерде, что грамоту потаил».

«Обиднии» люди з волостей — це, безперечно, землевласники, на землях
яких жили смерди і інтереси яких були порушені заходами московського
уряду, так само як і інтереси чорних людей, про участь яких у бунті
смердів говорилося вище.

О. Є. Пресняков, очевидно, схильний розуміти під «обидными» людьми осіб,
які взагалі були незадоволені діяльністю кн. Ярослава і його намісників,
були незадоволені новими порядкам і стояли за збереження того, що
вважали старовиною. Суть справи, на його думку, полягала в тому, що
московський уряд почав накладати повинності на городян, не виключаючи й
духівництва, знімаючи їх з волоспих людей. Але, в такому разі, чим могло
бути викликане незадоволення волосних людей, що подавали скарги? З
другого боку, в літописному оповіданні цілком певно вказується, що
справа йде про небажання підкоритись заходам московського уряду щодо
смердів. Посли, виряджені «обидными» людьми в Москву, просто вказують на
смердів як на основну причину незадоволення: «ехавше биша челом князю
великому и поведаша о смерде, что грамоту потаил».

Переліку даних, які свідчать про існування смердів, перебували в
особливих відносинах до власників, не можу не закінчити вказівкою на
передачу смердів церковним установам разом з землею, на якій вони
«сиділи». Саме, за грамотою Ізяслава Мстиславича смерди передаються в
розпорядження Пантелеймоновському монастиреві.

Отже в нашому розпорядженні є ряд відомостей, які підтверджують
існування смердів, які перебувають в особливих відносинах не тільки з
князем, а й з дружинниками, вотчинами і навіть з церковними установами.

Таким чином, суть смердівства полягає не в тому, що смерди були княжими
людьми, як то думали [В. М.] Лешков, [В. П.] Нікольський, [П. П.]
Цитович та інші, і не в тому, що смерди були державними селянами давньої
Русі, як думав Ключевський, а в чомусь іншому, не вловленому оборонцями
щойно розглянутих думок.

Що суть справи не в цих відносинах, які б вони не були, особливо ясно
виявляється з тексту договірної грамоти Новгорода з королем Казимиром
IV. Там ми знаходимо поруч дві статті, одна з яких говорить про смердів
землевласницьких, а друга про смердів «державних», за термінологією В.
Й. Ключевського. І в першому, і в другому випадку смерд лишається
все-таки смердом.

Ми закінчили критичні зауваження щодо основних і найпоширеніших у
російській історичній науці думок про смердів 28*. Наскільки це було
можливо, була або підірвана, або заперечена та іноді складна і ніби
переконлива аргументація, на яку спирались оборонці цих думок.

Але з критичних зауважень можна зробити і ряд позитивних висновків, з
яких, на наш погляд, найважливішим є встановлення того, що смерди — це
не е вся маса сільського населення, а тільки один з його розрядів. Цей
висновок, на нашу думку, повинен бути однією з основних передумов при
розв’язанні питання про суть смердівства; при такій постановці суть його
зводиться до вказівки на ті ознаки, [за] якими смерди відрізнялись від
інших розрядів сільського населення.

Ми переконані, що смерди це — общинники-данники, які в результаті
процесу перетворення данини в феодальну ренту обертались у
феодально-залежне, а далі кріпосне селянство. Процес перетворення данини
в феодальну ренту дуже мало відбився в наших джерелах, через що вивчення
його через брак даних не можна безпосередньо зв’язати і з історією
смердів. Але результати цього майже прихованого процесу можна виявити
досить ясно.

Перейдемо тепер до становища смердів. Основним моментом, що визначає
становище смердів, є насамперед особливий характер відносин до князя, до
«держави» (до В. Новгорода і Пскова) і до власників. Хоч носії влади над
смердами були різні, загальний характер цих відносин був значною мірою
однаковий і виявлявся в своєрідній залежності, з одного боку, і владній
опіці — з другого.

Звернемось до розгляду суті відносин смердів до князя.

Про дійсне існування цих відносин, як ми вже вказували, говорять досить
багато як літописних звісток, так і текстів Руської Правди.

Найдавнішим свідченням є оповідання про волхвів, покараних Яном
Вишатичем, уміщене під 1071 р. (Лаврентіївський літопис): «Як же
испытав, чья еста смерда и уведев, яко своего князя, послав к ним, иже
около ею суть, рече им: «выдайте волхва та семо, яко смерда еста (моя и)
моего князя».

Уже [В. М.] Лешков 47 вказав, що слова Яна Вишатича — «смерда еста моего
князя» з певністю свідчать про існування особливої залежності смердів
від князя, про те, що смерди є люди князеві.

Проти цього висновку заперечив [В. І.] Сергеєвич 48, вказавши, що вираз
«смерда моего князя» означає «піддані мого князя» і не може бути
підставою для припущення якихось особливих відносин між смердами і
князем. «Справа в даному випадку йшла про злочин, учинений волхвами, і
про суд над ними. Підсудність ішла по землі і по воді. Але, якщо волхви
були піддані не Святослава, а іншого князя, то це могло вести до деяких
ускладнень. Ось чому Янові і треба було з’ясувати, що волхви піддані».
На думку Сергеєвича, його пояснення підтверджується відповіддю волхвів:
«нама стати перед Святославом, a ты не можеши сотворити ничтоже», тобто
ми повинні стати на суді самого князя. «На поворот же до князя рабів
його чи взагалі залежних від нього людей тут і натяку немає».

О. Є. Пресняков 49 переконливо спростував думку Сергеєвича, вказавши, що
поняття підданства взагалі нелегко встановити для давньої Русі; але,
коли хотіли виявити те, що Сергеєвич називає підданством, то вживали
вислів «люди», а не смерди.

З другого боку, при тлумаченні Сергеєвича здається надзвичайно дивним
мотив звернення Яна до білоозерців: видайте, бо це піддані мого князя.
Нарешті, ми маємо справу з смердами у вузькому розумінні цього слова, а
не в широкому, як гадає Сергеєвич; це підтверджується між іншим і тим,
що смерди, відповідаючи Янові: «нама стати перед Святославом, а тьі не
можеши сотворити ничтоже», безперечно, мають на увазі норму Руської
Правди, яка забороняє «мучити» смерда без княжого слова. Невже не можна
«умучити» на Білоозері нікого без слова кн. Святослава, що сидів у
Києві?

До цих міркувань О. Є. Преснякова треба ще додати таке: посилаючись на
те, що волхви є князеві смерди, Ян Вишатич хотів ніби обгрунтувати свою
вимогу видати смердів або, в усякому разі, її підсилити. З літопису не
видно, щоб Ян відав білоозерцями і судом. Перебування його на Білоозері
визначалось не відправою ним правосуддя. Літопис каже: «в се же время
приключися прити от Святослава дань емлющю Яневи сыну Вышатину». Діяння
його мали не судовий характер, а адміністративний і, можливо, що вимогу
Яна Вишатича видати волхвів для його суду над ними могли заперечити,
якби він не вказав, що волхви — смерди князя.

Ряд надзвичайно цікавих даних про існування особливих відносин смердів
до князя міститься в літописному оповіданні про Долобський з’їзд 1103
р., докладно розглянутому, як ми вже говорили, Б. О. Романовим. На
основі цього розгляду Романов приходить до таких висновків: 1) «навіть у
половецький похід, справу оборони землі, всенародного блага, смерди не
йдуть»; 2) вони мусять на вимогу князів дати своїх коней князям,
пожертвувати своєю ріллею, з якої живуть і годуються. Зроблені нами
доповнення до цих висновків, що набір належних смердам коней залежить
значною мірою і від волі дружини, не суперечать остаточному висновкові
Романова, за яким на основі факту 1103 р. можна сказати: в юридичну,
незалежну від князя, перебуваючу в розпорядженні віча організацію
народного ополчення смерди не входили; їх участь у тяготах походу,
безпосередня чи посередня, зумовлювалась волею князя; навпаки, віче,
очевидно, не могло розпоряджатись смердами в своїх цілях.

Ці висновки Б. О. Романова, які підтверджуються рядом і інших даних,
кінець-кінцем неминуче ведуть до припущення про особливу підвідомчість
смердів князеві.

Про особливі відносини смердів до князя говорить і вимога, поставлена
Ростиславичам від інших князів на Уветицькому [14.08.1100 р.] з’їзді про
видачу холопів і смердів: «и холопы наша и смерды выдайта». Тут,
очевидно, мова мовиться не про звільнення полонених холопів і смердів,
бо незрозуміло, чому в такому разі не згадуються інші групи, наприклад,
князівські дружинники, городяни та ін., які безпосередньо входили в
склад народного ополчення і могли попасти в полон, а говориться про
видачу князевих людей, що перейшли в володіння Ростиславичів або були
присвоєні ними під час міжусобиць.

Існування особливих відносин смердів до -князя, що не збігаються з
відносинами підданства, може бути встановлене і на основі багатьох
статей Руської Правди.

Насамперед привертає увагу той факт, що майже всі постанови про смердів
— стаття, що встановлює винагороду за вбивство смердів, за їх муку без
княжого слова, за крадіжку смердового коня, за крадіжку худоби за
Пространною Правдою («уроки смердом, иже платят продажу князю») —
містяться в Правді Ярославичів, тобто Правді княжій, що в основному має
однорідний характер і, крім кількох винятків, розглядає злочини проти
так чи інакше близьких до князя людей або порушення князівських
інтересів і охороняє потрібних князеві людей і худобу. Таким чином
смерди поставлені серед близьких до князя або залежних від нього людей:
смерди згадуються поруч з князівськими холопами; смердів кінь згадується
поруч з князівськими кіньми; заборона мучити смердів стоїть поруч з
забороною мучити і вогнищанина; нарешті, винагорода, яку стягають за
вбивство смердів чи за їх муку або за смердового коня, очевидно, йде
князеві.

Дані, так би мовити, систематичного тлумачення підтверджуються і змістом
самих статей. Так, стаття «А за княжь конь, иже c пятном, 3 гривны, а за
смердьей 2 гривны» змушує припускати, що обидва коні — і князів і
смердів — були в одному стаді і в межах князівського господарства, бо
кінь мічений (з плямою) протиставляється коневі не міченому.

Далі, не чим іншим, як особливими відносинами смерда до князя можна
пояснити появу статті, що встановлює особливу винагороду за муку смерда
без княжого слова, тобто без його згоди, і статті про право князя на
майно смерда, який не лишив після себе сім’ї.

Спроби Сергеєвича 50 тлумачити цю статтю в тому розумінні, що вона
встановлює право князя на всяке майно підданого, що є «виморочне» в
землі-князівстві, запозичене з візантійського законодавства (Еклога),
відкинуті О. Є. Пресняковим, який указав, що візантійське право про
виморочне майно дуже мало відповідає змістові статті про «смердову
задницу» (спадщину) Руської Правди.

Отже питання про дійсне існування особливих відносин смердів до князя
ніби можна вважати вичерпаним.

_4hUemrn0p???????aeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeae

©X«Z¬’¬$?e±‚?†?R?E»&A-Ae0Eoooooooooooooooooooooooooooo

° ^#\%oooooooooooooooooooooooooooo

oooooooooooooooooooooooooooo

вання особливої залежності смердів від князя, в цьому питанні
спостерігається певна недоговореність і навіть розбіжність.

[В. М.] Лешков 51 і [В. П.] Нікольський 52 у самій загальній формі
вказують на приватноправовий характер залежності смерда від князя, але
чим вона була зумовлена — ближче не визначають.

Погляд [П. П.] Цитовича 53 виразніший: він бачить у смердах ізорників,
наймитів князівського господарства, зв’язаних з ним умовами економічного
побуту. Очевидно, він схильний пояснювати походження залежності смердів
відносинами поземельними.

Проти цього енергійно повстає О. Є. Пресняков. Він указує, що свідчення
про смердів, з одного боку, не говорять про те, щоб вони сиділи на
князевій землі, з другого — свідчення про княжі двори й села, грамоти
про надання земель духівництву не вказують [на наявність] смердів на
землях князівських. «Не в поземельних, а в відношеннях владної опіки, з
одного, і залежності і повинностей, з другого боку — корінь нашого
питання» 54. «Припущення про те, що смерд — робоча сила княжого
господарства, поспішне і, так би мовити, випереджує історичну еволюцію;
господарський зв’язок смердів з княжим двором обережніше уявляти собі як
заснований не на поземельних відносинах, а на системі повинностей, якими
вони тягли до князівського господарства і які стали джерелом і вихідним
пунктом для пізнішого окняження їх землі».

Наша думка про характер залежності смердів від князя не збігається ні з
думкою Цитовича, ні з думкою Преснякова. Так, ми не можемо погодитись з
поглядом на смердів як на орендаторів чи робітників князівського
господарства тому, що відносини на основі оренди чи особистого найму не
можуть зумовити виникнення згаданих вище прав князя на майно смерда,
який не лишив після себе синів, а також пояснити існування особливої
охорони смерда з боку князя, особливої підвідомчості смердів князеві в
справах військових. Своєрідність цих норм припускає існування складніших
і своєрідніших відносин, ніж договір особистого найму чи оренди.

Що ж до думки О. Є. Преснякова, то ми не бачимо особливих труднощів у
тому, щоб настоювати на більшій, ніж він думає, близькості смерда до
князівського господарства. Якщо в нас немає безпосередніх вказівок на
тісніший зв’язок смердів з князівським господарством, то зате є ряд
вказівок посередніх. Так, він же визнав вартою уваги вказівку [П. П.]
Цитовича, що з статті Руської Правди «а за княжь конь, иже c пятном 3
гривны, а за смердьей 2 гривны» видно, що обоє коней, і князів, і
смердів, перебували в межах князівського господарства і ходили в одному
стаді, бо кінь, належний князеві, з плямою, тобто мічений,
протиставляється коневі смердовому — не міченому. З другого боку, нам
здається, не можна нехтувати і тим фактом, що смерди, згідно з
оповіданням літопису про Долобський з’їзд, жили в селах. Існування сіл
припускає і існування певного вотчинного, тобто
господарсько-адміністративного центру, господарських органів (сільських
чи тіунів або так званих сільських старост Руської Правди), отже й таких
відносин смердів до князівського господарства, які виходять за межі
звичайних публічно-правових повинностей, тобто данницьких відносин. Але,
якби було прийняте наше читання грамоти Ізяслава Мстиславича, за якою
Пантелеймоновському монастиреві передається, за нашим припущенням, с.
Витославець разом з перебуваючими там смердами, то це певніше ствердило
б думку про те, що смерди сидять на землі князівській, у селах, які
належать князеві.

З другого боку, О. Є. Преснякову можна заперечити те ж, що й Цитовичу, а
саме: припущення, що відносини смердів засновані на системі простих
повинностей щодо князівського господарства, не може задовільно пояснити
виникнення особливих правоможностей князя над смердами, про які ми
говорили вище. Звичайне відбування цих повинностей навряд чи могло
зумовити і цілий ряд обмежень у право- й дієспроможності смердів і
взагалі відбитись на їх юридичному становищі. Все це примушує нас
випереджувати історичну еволюцію і настоювати на тіснішому зв’язку
смердів з князівським господарством навіть у XI — XII ст., тобто вважати
їх групою доменіального залежного селянства.

Фактично князівська «данина» почала перетворюватись у феодальну ренту.
Смерди повинні були відбувати повинності, яких інша маса [людей] не
відбувала. Очевидно, що смерди мусили, крім данини і оброків — грошової
і натуральної ренти, відбувати й панщину.

Щодо відносин смердів до інших власників, то в нас майже немає ніяких
даних для з’ясування характеру їх. Але можна припускати, що залежність
смердів від своїх хазяїнів (панів) навряд чи була менша, ніж залежність
від князя; безперечно, ці відносини мали виключно феодальний характер.
Як ми говорили при розгляді літописного оповідання про Долобський з’їзд,
останнє слово при вирішенні питання про набір належних смердам коней
мала дружина.

Отже за даними XI — XII ст. смерди являють собою феодально-залежну групу
сільського населення 29*. Але виникає питання: чи є смерди тільки
феодально-залежним селянством (Hoerigkeit), чи кріпосним
(Leibeigenschaft).

Оскільки смерди були найбільш гнобленою і, як ми побачимо, найбільш
обмеженою в правах групою, цілком природно припускати, що вони
намагались позбутися цього гніту й експлуатації через утечу. І тоді
також природно припускати, що цим намаганням смердів ставили межу,
закріпачуючи їх за власниками. Що смерди були кріпосними в Пскові й
Новгороді в XV ст., доводять особливі умови в прелімінарній грамоті
великого кн. Казимира з Псковом.

«А межи собою будучи в любви, за холопа, за рабу, за должника, за
поручика, за смерда, за татя и за разбойника не стояти ни мне, не вам, а
выдати по исправе».

Таку умову знаходимо і в договорі Новгорода з королем Казимиром. Той
факт, що ця стаття входить у звичайний формуляр договорів, які
укладались однаково і Новгородом і Псковом, говорить про те, що вимога
видати втікачів-смердів має не випадковий характер, а заснована на давно
встановленій практиці. З другого боку, текст статті цілком певно вказує,
що смердів повинні були видавати не тому, що вони обвинувачувались у
якомусь злочині чи зв’язані якимись відносинами зобов’язань; в статті
окремо згадуються особи, вимога видати яких визначається цими моментами:
саме в ній говориться про розбійників і злодіїв, з одного боку, і про
боржників і порушників — з другого. Смердів видавали тільки тому, що
вони — смерди, подібно до того, як видавали холопів, тобто через
безперечні обмеження в їх особистій волі.

Норма про видачу смердів-утікачів не є тільки нормою міжнародного права.
Звичайно, вона мала внутрішнє застосування, і в міжнародний договір була
вміщена тільки для того, щоб забезпечити застосування її в межах руських
земель.

Але чи були смерди кріпосними в досліджуваний час (до середини XIII
ст.)? Нам здається, що є дані для постановки цього питання. Звернемось
до огляду їх.

Насамперед треба звернути увагу на вимогу до Ростиславичів на
Уветицькому з’їзді: «и холопы наша и смерды выдайта». Ми вже говорили,
що ця вимога з певністю вказує, що тут йдеться не про звільнення
полонених холопів і смердів, бо тоді незрозуміло, чому не згадуються
інші групи, наприклад, князівські дружинники, городяни та ін., які,
безперечно, входили в склад народного ополчення і могли попасти в полон,
а говориться тільки про видачу князівських людей, захоплених і
присвоєних Ростиславичами. Безперечно, мова йде ніби про поворот майна
князів, які належали до коаліції князів, ворожих Ростиславичам.

Цю вимогу, як нам здається, можна виправдати і пояснити тільки тим, що
князі мають таке ж право над смердами, як і над холопами, тобто право
над особою їх.

Друге дуже важливе свідчення про обмеження особливої волі смердів
містить згадана вже грамота про надання князем Ізяславом
Пантелеймоновському монастиреві c. Вітославця зі смердами. Звичайно коли
села передаються з населюючим їх селянством, то це є ознакою
закріпачення останнього 30*.

Певніший і більший матеріал для висновків дає звістка Новгородського
літопису під 1229 р.

«Приде князь Михаил из Чернигова в Новгород, по велице дни. Фомине
недели исходяче, и ради быша Новгородци своєму хотению; и целова крест
на всей воли Новогородьстеи и на всех грамотах Ярославлих; и вда свободу
смердом на 5 лет даний не платити; кто сбежал на чюжу землю, а сим
поведе, кто сде живеть, како уставили переднии князи, тако платити
дань».

Суть запровадженого кн. Михайлом заходу, на нашу думку, полягає в тому,
що він звільнив усіх взагалі перебуваючих під його як новгородського
князя владою смердів від виплати данини на 5 років: на тих же смердів,
що втекли з своїх місць, але лишились у Новгородській землі, він не
вважав можливим поширити цю пільгу, а наказав їм платити данину так, як
вони платили її при попередніх князях. В літературі відомості 1229 р.
тлумачать інакше. Наприклад, [О. І.] Нікітський, за яким ідуть і інші (у
сучасній літературі Б. Д. Греков), ставить ужитий кн. Михайлом захід у
зв’язок з намаганням новгородського уряду затримати відплив
новгородського населення в чужі землі. Для цього, каже Нікітський,
Михайло постановив, що смерди, які втекли з Новгородської землі в
сусідні землі, звільняються від данини на 5 років у тому випадку, коли
вони захочуть знову повернутись на свою батьківщину; що ж до осіб, які,
незважаючи на тяжкість свого становища, все-таки лишались у межах
Новгородської землі, було встановлено, що вони повинні платити данину
лише в межах, визначених попередніми князями, і легшу.

Запропоноване нами тлумачення звістки 1229 р. спирається насамперед на
текст Ніконовського літопису, за яким князь Михайло «даде всем людем
бедным и должным лъготы на 5 лет дани не платити, a которые из земли
збежали в долзех, тем платити дань како уставили прежнии князи или без
лихв полетняа».

Дуже ймовірно, що упорядник Ніконовського ізводу користувався таким
списком Новгородського літопису, де відомості під 1229 р. були викладені
ясніше і не давали приводу до різних непорозумінь. З другого боку,
тлумачення Нікітського важко погодити з конструкцією фрази, в якій
викладається постанова кн. Михайла, і вимагає значної мисленої
перестановки її слів і навіть цілих речень. Читаючи повідомлення
Новгородського літопису і стараючись зрозуміти його так, як [О. І.]
Нікітський і В. Д. Греков, ми натрапляємо на непоборне місце: «а сим
повеле». Хто такі «сии»? Цей вказівний займенник може бути віднесений
тільки до попередньої фрази: «хто сбежал на чужу землю, а сим повеле»…
З тексту цілком не можна зрозуміти, що «сии» є ті, що залишились,
тутешні. Між іншим, при нашому розумінні немає потреби реконструювати
фразу: зміст її зрозумілий і при наявному розміщенні слів і речень.
Звістка 1229 р., коли її розуміти так, як розуміємо ми, дає ряд цікавих
даних, що характеризують юридичне становище смердів. Зокрема смерди, які
покинули свої місця, характеризуються як утікачі, і до них князь Михайло
застосував заходи впливу, які з певністю свідчать про обмеження
особистої їх волі.

Всі ці дані не дозволяють позитивно розв’язати питання про загальне
закріпачення смердів у XII ст. Але вони свідчать, в усякому разі, про
обмеження особистої волі смердів, про початок процесу закріпачення, який
у достатній мірі виявився вже в XIII ст. на всіх територіях, де
продовжувала існувати ця група сільського населення.

З літописних відомостей і з статей Руської Правди та інших юридичних
пам’ятників цілком ясно випливає, що смерди не можуть бути причислені до
холопів, що смерди — не раби. Це твердження з цілковитою певністю
підтверджується постійним протиставленням у пам’ятниках смердів і
холопів.

В цьому, здається, єдиному пункті питання про смердів в історичній
літературі немає і не було розбіжностей. Але в ній досі надзвичайно мало
звертали уваги на існування цілого ряду норм, що обмежували право смерда
як вільної людини. Якщо ці обмеження й обмірковували, то вони не були
підсумовані і, в усякому разі, в достатній мірі оцінені, а тим часом
вони головним чином і зумовлюють своєрідність юридичного становища
смердів і є відмінною ознакою їх порівняно з іншими розрядами сільського
населення. Обмеження в правах смердів як вільних людей різноманітні:
обмежується право на охорону їх життя і особи, їх правоспроможність і
дієспроможність, право спадкування.

Охорона життя смерда передбачається в спеціальній статті Руської Правди.
За Академічним списком, вона читається: «А в смерде и в хопе (тобто в
холопі) 5 гривен»; за Карамзінським списком: «А за смерд и холоп 5
гривен, а за робоу 6 гривен».

Тобто, за безпосереднім змістом цих статей, за вбивство смерда платиться
стільки, скільки за холопа, тобто 5 гривен, отже в 8 разів менше, ніж за
вбивство всякої вільної людини і навіть ізгоя, і в 16 разів менше, ніж
за вбивство найближчих до князя людей, наприклад вогнищанина і навіть
конюха.

Як взагалі всі статті, що трактують про смердів, так і статті, що
встановлюють розмір винагороди за їх убивство, являють і досі предмет
непримиренної суперечки. Однакова винагорода за вбивство смерда і холопа
при погляді на смерда як на вільну людину, багатьом здається такою явною
невідповідністю, що в літературі давно вже почали робити спроби
тлумачити цю статтю інакше.

Проф. Сергеєвич 65, який особливо гостро відчув цю невідповідність,
намагається усунути її за допомогою списків Руської Правди, які дають
інше читання цієї статті. Вказуючи, що в деяких списках (наприклад, у
Троїцькому) стаття читається: «А за смердии холоп 5 гривен», він
твердить, що йдеться не про смерда, а про смердового холопа. Розуміючи,
що запропоноване ним нове тлумачення втратить чималу частину своєї
переконливості через незрозуміле питання: чому Руська Правда говорить
про смердових холопів, але не згадує про князівських, — Сергеєвич
намагається усунути цю незрозумілість, вказуючи, що в попередніх
статтях, де встановлюється розмір винагороди за вбивство різних осіб,
уже вичерпаний склад князівських рабів; у них згадуються як князівські
раби — старости, так і князівські рядові, тобто раби звичайні або такі,
що продають себе в рабство («рядовницы»).

При такому розумінні терміна рядівник звичайне тлумачення, на його
думку, повинне натрапити на явну тавтологію в Руській Правді: двічі
згадується про князівських рабів; тим часом цього повторення не буде,
якщо ми вважатимемо, що в статті говориться не про смердів і холопів, а
про смердових холопів.

Проти тлумачення Сергеєвича можна навести ряд серйозних заперечень. Як
вказано, в його аргументації найсильнішим місцем є вказівка, що в
багатьох списках Руської. Правди (в тому числі й Троїцькому) стаття, яка
встановлює винагороду за смерда й холопа, має інше читання і говорить
про смердового холопа.

Але визнати, що читання Троїцького списку відповідав початковому
текстові, грунтуючись тільки на тому, що воно відтворене більшістю
списків і не наводячи інших, серйозніших даних, немає достатніх підстав.

Друге заперечення Сергеєвича зводиться до того, що, прийнявши боронене
нами тлумачення, ми повинні вважати на допущення тавтології (в обох
уміщених поруч статтях однаково говориться про князівських холопів —
рядовичів і холопів). Це заперечення усувається тим, що рядович,
всупереч Сергеевичу, не є рядовий, тобто простий чи звичайний раб. В
літературі було вже відзначено, що навіть за Сергеєвичем рядович і холоп
є поняття не тотожні, а що вони лише почасти покривають одно одне. Саме,
в другому місці своїх «Древностей» Сергеєвич так тлумачить термін
рядович: «Стаття 62 Троїцького списку 56 говорить, що холопство виникає
з куплі-продажу. Купля-продаж є звичайно ряд, договір. Ті, що продали
себе в рабство і не мають особливих якостей, і будуть просто рядовичі,
яких Правда протиставляє старостам, ремісникам, тіунам. Але рядович —
ненеодмінно раб; рядович — усякий, хто за рядом (договором) у когось
живе». Таким чином за Сергеєвичем рядович — раб, але за рядом; але холоп
— не всякий за рядом, отже немає й повторення, на яке вказує Сергеєвич у
статтях 22 і 23 Академічного списку. Обидві ці статті, навіть і з
погляду Сергеєвича, говорять про двох різних осіб.

З другого боку, в статтях 22 і 23 Академічного списку ми не
спостерігаємо повторення тому, що рядович у статті 22,, всупереч
Сергеєвичу, не є рядовий чи простий раб або людина, яка продала себе в
рабство за рядом, а є нижчий агент господарського і адміністративного
управління. Про це цілком ясно говорять тексти: наприклад: «Тиун бо его
(тобто князя) яко огнь тряпицею накладен, и рядовичи его аки искры»
(Слово Данила Заточника), «А сотским и рядовичем — не судити».

Отже, якщо під рядовичем треба розуміти князівського, господарського й
адміністративного агента, то, прийнявши тлумачення Сергеєвича, треба
визнати, що в Руській Правді зовсім немає статей, які б встановлювали
винагороду за князівського холопа, а це суперечить загальному
характерові і навіть системі Правди Ярославичів, Правди князівських
інтересів, регламенту внутрішнього розпорядку князівського господарства.
«Усунувши холопа як «смердового», ми усуваємо з статті княжого холопа»,
говорить Пресняков 57.

Крім спроби Сергеєвича, можна вказати й на ряд інших спроб пояснити
невідповідність в установленні однакового штрафу за вбивство смерда і
холопа за Руською Правдою. [М. А.] Максимейко 58 думає досягти цього
шляхом протесту проти упередженого, на його думку, погляду, що за всяку
вільну людину платили штраф 40 гривен. Але з аналізу відповідних статей
Руської Правди цілком ясно встановлюється, що вира в 40 гривен —
нормальна основна одиниця карної системи Руської Правди. Стаття 5
установлює для вільної людини саме 40 гривен; у статті 28 вказується
«полувирье».

Друга спроба належить Владимирському-Буданову і Преснякову 59, яким
природним здається знайти вихід з труднощів при тлумаченні статті 23,
припустивши, що в 5 гривнах, про які говориться в статті, треба бачити
урок, виплачуваний понад виру. Але це припущення існування особливих
уроків, що надзвичайно збільшує і без того складну й заплутану карну
систему Руської Правди, не підтверджується змістом інших її статей.
Руська Правда знає виру — винагороду «за обиду», продажу, але про
додаткові до вири уроки не говориться в жодній з її статей.

Далі, коли припустити, що 5 гривен є особливий урок, то слід визнати
уроком і ту винагороду, про яку говориться в попередніх статтях Правди
Ярославичів, узявши на увагу, що в її постановах, безперечно, є певна
система. Отже винагорода за вбивство сільського старости — урок; уроком
є й винагорода за вбивство князівського тіуна, їздового, старого конюха
і, нарешті, вогнищанина. Тоді виходить, що додатковий урок,
встановлюваний понад виру відносно деяких осіб, буде перевищувати виру в
два рази, а загальна винагорода за вбивство, наприклад вогнищанина,
доходитиме 120 гривен, тобто дорівнюватиме вирі потрійній.

Таким чином, неможливість розглядати 80 гривен статті Правди Ярославичів
як додатковий урок, виплачуваний понад виру, тягне за собою неможливість
вважати таким уроком і винагороду, визначену в дальших статтях,
безпосередньо вміщених за статтею 711, внутрішньо між собою зв’язаних і
встановлюючих винагороду за вбивство князівських тіунів, рядовичів, а,
значить, і смердів, і холопів.

Отже всі спроби усунути невідповідність в установленні однакової
винагороди за вбивство смерда й холопа, які ми знаходимо в літературі,
треба визнати невдалими. Доводиться йти за безпосереднім змістом статей
за Академічним і Карамзінським списками і вважати встановленим фактом,
що за вбивство смерда платили стільки ж, скільки за холопа, тобто в 8
разів менше, ніж за кожну вільну людину, і в 16 разів менше, ніж за
кращого чи близького княжого мужа.

Висновки, зроблені нами на основі аналізу статті 711, яка встановлює
винагороду за вбивство смердів, не тільки вказують на існування обмежень
в охороні їх життя порівняно з іншими розрядами вільних людей, а разом з
тим дозволяють установити й ряд інших цікавих моментів у правовому
становищі смердів за Руською Правдою, зокрема з’ясувати обсяг і характер
охорони їх особи за нею.

Так, якщо ми вважаємо встановленим, що за вбивство смердів платили 5
гривень, то до них, очевидно, не застосовувались ті статті Руської
Правди, які говорять про охорону особи й здоров’я і встановлюють штрафи,
вищі за 5 гривень. Інакше ми мали б явну невідповідність, а саме: за
завдану шкоду здоров’ю смердів чи за образу їх платилось у кілька разів
більше, ніж за їх убивство. Отже до смердів не стосувались статті, що
встановлюють штраф за удар мечем, держаком меча, батогом, бо цей штраф
(12 гривень) майже в два з половиною раза перевищує винагороду за
вбивство смерда. Не стосується до смердів і стаття, яка встановлює
піввири (20 гривень) за каліцтво і навіть стаття про вибиття зубів (12
гривень) і ряд інших статей Руської Правди.

Замість цих постанов, мета яких є охорона особи і здоров’я повноправних
і вільних людей, у Руській Правді вміщена стаття, що встановлює штраф у
розмірі 3-х гривень за муку смерда без княжого слова. Очевидно, ця
стаття передбачає всі замахи проти особи і здоров’я смерда, про які
говориться в інших статтях Руської Правди, до смердів не застосовуваних.

Але в змісті поняття «мука», якщо ми розумітимемо його навіть широко,
немає елементів, що визначають поняття зневаги особи. Отже Руська Правда
зовсім не передбачає зневаги особи смердів і дає нам цілком певні
вказівки на обмежений обсяг цієї охорони порівняно не тільки з вільними
людьми, а й з князівською челяддю.

Переходимо до огляду обмежень у правоспроможності смердів. Ще за
договором, укладеним кн. Володимиром Святославичем з болгарами, звістка
про який дійшла до нас у передачі [В. М.] Татіщева, болгарам
заборонялось торгувати «со смердиной и огневитиной», тобто зі смердами і
холопами. Важко, звичайно, з цього короткого і уривчастого повідомлення
з’ясувати мету і зміст цієї заборони. Найімовірніше припускати, що
безпосередній товарообмін болгар зі смердами й холопами був невигідний
для князя з фіскальних міркувань. Можливі й інші припущення. Як би там
не було, але запровадження цього пункту в життя неодмінно припускає
заборону князя смердам брати участь у торгівлі, отже припускає такі риси
їх правового становища, при яких цілком можливе встановлення певних
обмежень у їх правоспроможності.

Виразніші обмеження смердів у праві володіння і розпорядження землею. В
літературі давно вже висловлена думка про умовність землеволодіння
смердів і відсутність у ньому рис, що визначають поняття вотчинного
землеволодіння. Так, [О. І.] Нікітський бачив відмінну рису смердів,
порівняно з своєземцями, в тому, що смерди не мали власної землі, а були
змушені жити на чужій — князівській, боярській, церковній. Треба
приєднатись до цієї думки, бо в міру перетворення смердів з данників у
феодально-залежних людей вони втрачали право й на землю.

В усякому разі, до нас дійшли певні свідчення про обмеження смердів у
праві володіння і розпорядження землею. Одне з таких свідчень міститься
в оповіданні Іпатіївського літопису про події в Галицькій землі під час
князювання кн. Данила.

«Бояре же Галичьстии Данила княземь собе называху, а саме всю землю
держаху; Доброслав же вокняжился бе и Судьичь, попов внук, и грабяше всю
землю, и въшед в Бакоту, все Поизье прия без княжа повеления; Григорья
же Васильевич собе горную страну Перемышльскую мышляше одержати и бысть
мятеж велик в земле и грабеж от них. Данил же уведав после Якова
столника своего c великою жалостью ко Доброславу, глаголя к ним: «князь
ваш аз есмь, повеление моего не творите, землю грабите, Черниговьских
бояр не велех ти, Доброславе приймати, но дати волости Галичким, a
Коломыйскюю соль отлучити на мя»; одному же рекшу: «да будет тако». Во
тоже час Якову седящу у него приидоста Лазорь Домажирич и Ивор
Молибожичь, два безаконьника от племени смерьдя и поклонистася…
Доброславу же рекшу: «вдах има Коломыю». Якову же рекшу ему: «како
можеши бес повеления княжа отдати ю сима, яко велиции князя держать сию
Коломыю на раздаввание оружьником. Си бо еста недостойна ни Вотьнина
держати».

З цього оповідання видно, що обурення Якова, яке поділяє й літописець,
пояснюється не стільки тим, що Коломия була віддана без згоди і дозволу
кн. Данила, що без його волі взагалі був допущений цілий ряд інших дій з
боку Доброслава та інших бояр, а головне тим, що Коломия була віддана
беззаконникам з «племени смердья».

Лазар Домажирич і Івор Молибожич, очевидно, вже не були смердами;
можливо, вони висунулись на ступінь служилих людей Доброслава, але
походження їх як смердів не давало їм права володіти землею на
вотчинному праві.

Обмеження в спадковому праві смердів установлюється з статей 117 — 120
III Руської Правди.

Ст. 117: «Аже умрет смерд». (О задници, О смердьей статке): «Аже смерд
оумреть (без детей), то задницю князю».

Ст. 118: «Аже будуть дщери оу него дома, то даяти часть на не; аже
будуть за мужемь, то не даяти части им».

Ст. 119: «О заднице боярьстеи и о дружьинеи (о боярских статках и о
людских). Аже в боярех, любо (в боярстей) дружине, то за князя задница
не идеть».

Ст. 120: «Но оже не будеть сынов, а дщери возмуть».

За безпосереднім змістом цієї статті майно смерда дістають у спадщину
лише діти чоловічої статі; коли їх немає, то майно належить князеві,
лише з тим, що незаміжнім дочкам виділяється з нього деяка частина, а
заміжні нічого не одержують. Після бояр і взагалі людей, що складають
князівську дружину, якщо в них не буде синів, майно одержують дочки.

Наведене тлумачення поділяють більшість істориків руського права — [І.
Д.] Беляєв, [В. П.] Нікольський, [А. А.] Попов, [Н. Л.] Дювернуа, [К.
О.] Нєволін, [] Вітте, [М. Ф.] Владимирський-Буданов, [О. Є.] Пресняков
та ін.

Тільки [П. П.] Цитович і [В. І.] Сергеєвич, а також [М. А.] Дьяконов і
[M. M.] Дебольський, що приєднались до них, пробують тлумачити цю статтю
інакше. [П. П.] Питович 60 передусім рішуче не погоджується з тим, що
під дітьми [у] ст. 117 слід розуміти синів, мужчин:

«В статті такого слова немає, діти ж — Verbum generale, — каже він. —
Додержуючи буквально вираженого змісту нашої статті, ми не… маємо
ніякого права підставляти те, чого в ній немає за її буквальною
редакцією. Стаття говорить: «задница князю», коли немає дітей; якщо
серед дітей є незаміжні дочки, дати на них частину, а коли вони заміжні
— не давати нічого, тобто не давати тим, які одружились при житті
батька». Отже стаття говорить про те, що спадщина стає виморочною і її
забирає князь, коли немає дітей взагалі, тобто синів і дочок. При такому
розумінні Цитовичем статті про спадщину смердів її не можна вважати
винятковою, визначаючи спеціальне спадкування смердів; вона містить такі
догми, що мають характер загальності, застосовності в усіх випадках.

Але все ж розуміння статті про майно смердів примушує Цитовича дати нове
освітлення й статті про майно боярське. Цитович розуміє її так: хоч би
померлий належав чи до бояр, чи до боярської дружини, однаково спадщина
князеві не йде, і, якщо тільки лишились діти і при тому, коли не буде
синів, її дістануть дочки; і ті, і другі однаково діти. Таким чином
одержання спадщини дочками, коли немає синів, не являє привілею
боярського стану і дружини, а є таким же загальним правилом, як і
одержання спадщини дочками після смерда.

В такому разі, очевидно, що обидві статті про спадщину — і ст. 117 і ст.
118 — насамперед подібні тим, що і та, і друга визначають умови — перша,
коли виморочність настає, друга — коли та ж виморочність не настає,
тобто вони по суті визначають те саме, коли не настає виморочність.

Тільки перша визначає умови цього негативно, друга — позитивно.

Сергеєвич 61 загалом приєднується до тлумачення Цитовича, але робить ряд
істотних поправок і дає трохи іншу аргументацію. Передусім в основу
тлумачення він кладе не Троїцький список, а Пушкінський, який
відрізняється від усіх інших тим, що в статті замість «без детей» стоїть
«безажю», а в статті замість «а в боярах либо в дружине» читається: «аще
в боярстей дружине». Те, що він віддає перевагу Пушкінському спискові
перед усіма іншими, дозволяє йому обстоювати думку, що перша частина
статті є окрема стаття, яку немає найменших підстав зливати з другою, що
встановлює право дочки на частину спадщини після батька (смерда).

Розходження між Сергеєвичем і Цитовичем виявляється і в тому, що
Сергеєвич, всупереч Цитовичеві, визнає суперечність між другою частиною
ст. 119, за якою дочки одержують частину спадщини, і другою частиною ст.
117, яка заперечує за нею це право; при цьому він пояснює цю
суперечність тим, що на тексті першої статті відбився вплив
візантійського спадкового права.

Але тлумачення Цитовича й Сергеєвича не були визнані в російській
історичній літературі вичерпними. Проти них висунули ряд заперечень
спочатку Владимирський-Буданов, а потім Пресняков. Суть цих заперечень
полягає в такому: найсильнішим місцем в аргументації Цитовича є його
твердження, що статті 117 — 118 не встановлюють спеціального порядку
спадкування після смерда, а містять загальну норму про виморочність
спадщини, причому ця загальна норма підтверджується і дальшою статтею
(ст. 119), хоч у ній говориться про спадщину після бояр.

Таким чином, тлумачення Цитовича відпадає, як тільки буде доведено, що
статті 117 — 118 містять іншу норму, ніж статті 119 — 120. Преснякову б2
якраз вдалось це зробити. Саме він звернув увагу на те, що в статтях
Руської Правди, які трактують спадщину, вживаються два різні поняття —
«задница» і «часть». Наприклад, у першій частині статті говориться про
задницю («задница князю»), а в другій — про частину («еже будут оу него
дщери, то даяти часть, еже ли будут замужем, то не дати части»). В ст.
119 — 120, і в першій, і в другій частині, говориться про задницю («за
князя задница не идет, но еже не будет сынов, а в дщери возьмут»).

Якби було встановлено, що між цими двома поняттями немає різниці, то
тлумачення Цитовича, мабуть, не могло бути запереченим. Але з аналізу
статей Руської Правди, що трактують спадщину, виявляється, що «задница»
і «часть» — два юридичні поняття, які не збігаються між собою. Особливо
виявляється різниця між цими поняттями в ст. 123: «Аже жена сядеть по
мужи, то дати ей части, а оу своих детей взяти части…, а задница ее
мужня не надобе». Отже жінка не бере участі в поділі «задницы», тобто
всієї спадщини. Вона не бере участі в спадкуванні, а має право тільки на
особливу частину. Таким чином, можна вважати встановленим, що «задница»
за Руською Правдою е спадщина в строгому юридичному значенні. «Часть» же
не є частина спадщини, а виділ з майна певних коштів для спеціальної
мети, тобто для наділення вдови, дочок, вклад на помин душі (ст. 122).
Розмір її в Руській Правді не визначався, а його встановлювали, мабуть,
відповідно до обставин і до розмірів майна («како си могут» (ст. 125).
Якщо це так, то і статті говорять не про те саме, як гадав Цитович, а
про дві різні речі. В статті про «смердью задницу» встановлюється, що
виморочне майно йде князеві, причому, коли після смерда лишаються
незаміжні дочки, то з цього виморочного, переходячого до князя майна,
князь виділяє частішу в щойно встановленому значенні; заміжнім же дочкам
не дають і цієї частини, а все майно переходить князеві. Що ж до
спадщини після бояр, то, коли немає синів, у поділі «задницы», тобто
спадщини в строгому юридичному розумінні цього слова, беруть участь і
дочки. Різниця між нормами ст. 117 — 118 і ст. 119 — 120, встановлювана
на основі аналізу поняття «задница» і «часть», виявляється і зовнішньо,
а саме в паралелізмі і протиставленні цих статей, які виражаються,
наприклад, сполучниками а («а иже в боярех»), то («то за князя задница
не идет»), но («но еже не будет сынов, а в дщери возмут»). Аргументація
Сергеєвича ще [більш] спірна, ніж аргументація Цитовича. Насамперед
перевага, яку він дає Пушкінському спискові перед іншими, не грунтується
на аналізі тексту цієї статті, і твердження його, що цей список
найправильніше передає початковий текст, цілком голослівне. Навпаки,
заміна слів «без дети» словом «безажю» в списку Дубенського є варіант,
не відтворений у жодному іншому списку. Далі, навіть довівши, що читання
«безажю» відбиває початковий текст, не можна, твердити, як то робить
Сергеєвич, що ст. 117 є окрема стаття і що немає найменших підстав
зливати її з ст. 118; навпаки, привід дається як уже відзначеним
паралелізмом статей, так, особливо, словом «у него», тобто смерда, про
якого говориться в першій статті. Нарешті, якби навіть і визнати, що
статті 117 і 118 справді дві самостійні і що немає ніяких підстав
об’єднувати їх, то прп тлумаченні Сергеєвича виявляється суперечність
норм двох майже поруч уміщених статей: за однією (ст. 118) дочки
одержують у спадщину частину, за другою (ст. 125) — ні: «Аще будеть
сестра в дому, тои заднице не имати, но отдадят ю за мужь, како си
могут».

Сергеєвич змушений був визнати цю суперечність, викликану, на його
думку, тим, що в ст. 118 відбився візантійський вплив, але вважає її
природною, бо Руська Правда — не кодекс законів Російської імперії, а
приватний збірник постанов і правил, які діяли в різні часи і в різних
місцях. Але важко припустити, що навіть у приватному збірнику поряд
стояли статті з нормами, що взаємно виключають одна одну.

Таким чином, проти тлумачення Сергеєвича можна висунути більше
заперечень, ніж навіть проти тлумачення Цитовича, і воно веде до
непримиренної суперечності основних норм спадкового права Руської
Правди.

Отже лишається приєднатись до тлумачення більшості і визнати існування
певних обмежень у спадковому праві смердів.

Розглянувши навіть ті наведені тут уривчасті дані, що зазнали пізніших
переробок і які можна було використати для з’ясування юридичного
становища смердів, ми ніби можемо вважати доведеним, що смерди становили
окрему групу сільського населення, відмінну від інших цілим рядом
обмежень у праві смерда як вільної людини.

Виникнення цих обмежень, як бачимо, не можна пристосувати до пізнішого
часу права про смердів і не можна зв’язувати з пізнішим процесом
закріпачення.

Характер цих обмежень свідчить про те, що ми маємо справу за іншою,
надзвичайно своєрідною системою юридичних відносин і з іншими
соціальними передумовами. Ці обмеження виявляються на основі даних, які
можна віднести до XII — XIII ст., тобто до середини того періоду, коли
смерди існували як певна і окрема група сільського населення і коли ще
не починався процес злиття їх з іншими групами; ті ж обмеження, які
можна встановити на основі пізніших даних, можуть бути віднесені
все-таки до більш раннього часу, тобто до розквіту права про смердів.

Як можна було бачити, дані, на основі яких могли бути виявлені основні
риси становища смердів, надзвичайно уривчасті і стосуються до різних
груп смердів. Частина з них визначає становище смердів, що перебувають в
особливих відносинах до князя, частина — становище так званих боярських
смердів. Відповідно до цього деякі обмеження без ніяких труднощів можна
віднести до всіх груп смердів, а деякі лише до якоїсь однієї з цих груп.

Все це примушує нас визнати, що обсяг цих обмежень був різний, залежно
від того, до якої групи належав смерд. Можливо, що обсяг обмежень у
праві так званих боярських смердів був ширший порівняно зі смердами
князівськими чи новгородсько-псковськими. Можливо, що обсяг і характер
цих обмежень змінявся залежно від соціальної революції, яку переживала
Русь з X — XI ст.; цілком природно припускати, що деякі з цих обмежень
розвинулись у пізніший час, а інші, що ведуть свій початок з X ст.,
поступово зникали.

Таким чином, через уривчастість даних важко виявити догму права про
смердів, дати закінчену систему відносин, що визначають становище їх.
Встановлені нами риси права про смердів є тільки відблиски цієї
своєрідної системи, повне відтворення якої навряд чи можливе на основі
джерел, що дійшли до нас.

Але той факт, що навіть і при цій уривчастості і надзвичайній
нечисленності даних виявлене досить велике коло цих обмежень у праві
смерда, свідчить про те, що обсяг цих обмежень був глибший і ширший, ніж
то можна було б встановити; можна думати, що частина обмежень, які
виникли на звичаєвому праві, не могла відбитись у юридичних пам’ятках,
що дійшли до нас.

Що становище смердів визначалось густою сіттю різних обмежень у їх праві
й дієспроможності, почасти підтверджується звичайним порівнянням їх з
холопами: смерди і холопи звичайно стоять поруч як у літописних
звістках, так і в юридичних пам’ятках; за договором кн. Володимира з
болгарами, останнім заборонялось торгувати зі «смердиною и огневитиной»,
тобто зі смердами і челяддю; за Руською Правдою за вбивство смерда і
холопа встановлюється однакова винагорода; князі вимагають від
Ростиславичів видачі смердів і холопів; ростовці з погордою говорили про
володимирців: «несть бо свое княжение град Владимир, но пригород есть
наш и наши смерды в нем живут и холопы», за договором Новгорода з
Казимиром IV забороняється приймати від смердів і холопів скарги на
хазяїнів; у договори з сусідніми державами включається умова про видачу
втікачів — смердів і холопів.

Як було вказано, ті моменти юридичного становища смердів, які можна було
виявити на основі даних, що дійшли до нас, не можна подати як закінчену
систему права про смердів, бо в жодному з цих пам’яток ми не знаходимо
ні загального формулювання становища смердів, ні розвинутого і досить
докладного законодавства про них, як от законодавство про закупів і
холопів Руської Правди.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020