Реферат на тему:
Виникнення і початковий розвиток бенефіціальної і ленної системи
В історичній літературі це питання ставили в формі питання про
існування «початків помісної системи» в Київській Русі, причому під цією
системою, очевидно, розуміється сукупність юридичних і побутових
відносин, що лежать в основі службового землеволодіння пізнішого часу,
тобто XV-XVII ст.
Поставлене так це питання не було розв’язане. Востаннє його
обмірковували [І. А.] Лінниченко, [M. C.] Грушевський і [О. Є.]
Пресняков.
Лінниченко 12 для розв’язання цього питання використав матеріал, що
стосується до Галицької землі. На його думку, в Галицькій землі на
середину XIII ст. навіть виробився спеціальний термін для боярського
землеволодіння з умовою служби, саме «держання», що відрізняється від
другої форми володіння — вотчини. Грушевський 13, хоч і визнавав
привабливим припущення про існування початків помісної системи в
Київській Русі через одночасне виникнення і розвиток її на територіях
Литовської, Польської й Московської держав, але гадає, кінець кінцем, що
в цьому питанні не можна все-таки йти далі здогадів, бо наші джерела не
дають скільки-будь певних вказівок на роздачу князями маєтків з умовою
служби.
Пресняков 14 приєднався в цьому питанні до Грушевського: на його думку,
наведені Лінниченком факти говорять скоріше не про роздачу землі з
умовою служби, а про початкові форми «кормління».
В цій суперечці ми не можемо пристати ні до думки Грушевського —
Преснякова, ні до думки Лінниченка. Насамперед треба вказати, що саме
питання про початки помісної системи в давній Русі і Грушевський, і
Пресняков формулювали недосить виразно, бо поняття «початки помісної
системи» може мати різне значення. З наведених Грушевським і Пресняковим
аргументів можна думати, що справа йде про існування в Київській Русі
організованої і досить регламентованої системи роздачі служилим людям
землі з умовою служби з цілим рядом привхідних економічних,
адміністративних і побутових моментів, словом, про ту помісну систему,
яка остаточно встановилась у Московській державі з XV — XVI ст. з усіма
її специфічними особливостями.
Але коли в історичній літературі тільки з великими застереженнями і
обмеженнями говорять про існування помісної системи в Московській Русі
XIV і в першій половині XV ст., то тим більше не можна говорити про неї
в Галицькій Русі в половині XIII ст. Московська помісна система має такі
специфічні риси, так зв’язана з особливостями московського
суспільно-економічного і соціально-політичного ладу, що шукати слідів її
існування в давніші часи і в інших землях давньої Русі не можна. Тому
Грушевський і Пресняков мають підстави, негативно розв’язуючи питання
про початки помісної системи в Галицькій Русі в досліджувану епоху. Але
вони не праві в тому, що, заперечуючи проти існування помісної системи,
вони разом з тим заперечують у давній Русі форму землеволодіння,
зв’язаного з службою, і взагалі знімають питання про зв’язок земельних
відносин зі службою. Якраз наведені Лінниченком факти дуже цікаві, хоч
зроблені ним на підставі їх висновки йдуть далі, ніж то можна було
зробити.
Ми ставимо питання інакше. Ми поки що не цікавимось встановленням
зв’язку між утвореними поземельними відносинами в Київській Русі і
помісною системою Московської держави, але ставимо питання про існування
в IX — XII ст. тих форм землеволодіння, що є такі характерні для
раннього феодалізму, наприклад, західноєвропейських країн, зокрема
питання про існування відносин, близьких або тотожних з бенефіціями і
феодами-ленами. Адже так чи інакше, треба з’ясувати питання, яка була
матеріальна база в тих служилих елементів, які вийшли з дружинного союзу
і почали осідати на землю. Думати, що всі ці елементи одержували доходи
з служб, не можна, бо число служб було обмежене. Так само не можна
припускати, що все боярство одержувало за свою службу плату грішми чи
натурою з сільських доходів князя: в умовах слабого розвитку грошових
товарних відносин князь не міг збирати з населення таку велику казну,
рівно як не міг одержувати зі своїх земельних володінь достатньої
кількості хліба та інших продуктів. Так само не можна припускати, що
боярство виконувало свою службу безплатно, порядком військової
повинності. Словом, корінь питання про матеріальну базу боярської служби
криється, безперечно, в особливих формах землеволодіння, які почали
визначатись ще в IX ст.46*, але остаточно оформились в XI — XII ст.
В добу раннього західноєвропейського феодалізму ми спостерігаємо різні
форми винагороди за службу, а саме: передача землі в оброчне держання
(fief — roture), посади (fief — office), видача грошей (fief — argent) i
передача землі (fief — terre) в довічне і спадкове володіння. За
довічним володінням установилась назва бенефіції, а за спадковим —
феоди. [М. П.] Павлов-Сільванський, якому належить заслуга у
встановленні зв’язку між бенефіціями-феодами раннього
західноєвропейського середньовіччя і поземельними відносинами давньої і
Московської Русі, ототожнив бенефіції з маєтками, а феоди — з вотчинами
(«служба з маєтку», «служба з вотчини»).
Виникає питання: чи існували всі ці інститути раннього феодалізму в
Київській Русі? Щодо питання про існування fief — roture, передачі землі
в оброчне держання, то про ці передачі до нас не дійшло ніяких
відомостей. Що ж до феодів-посад (fief — office), які в Московській
державі дістали назву «кормлений», то вони в досліджуваний період
існували безперечно. На даній стадії економічного і
соціально-політичного розвитку Русі, звичайно, і не могло бути іншої
системи урядових відносин.
Посада, чи вірніше доходи з неї, були справді платнею (beneficium). Їх
роздавали князі найближчим і заслуженим дружинникам як подяку за службу.
Літописи не раз відзначають, що як тільки князеві вдається в результаті
боротьби добути той чи інший стол, то першим актом його є роздача міст
своїм мужам. Але безперечно, що роздавали не тільки міста, а й
волості 47*; уже до київської епохи належить виникнення самого терміна
волостель.
До нас не дійшли безпосередні дані, на основі яких можна було б
з’ясувати, які доходи одержували давньоруські «кормленщики» і яким чином
було організоване одержання цих доходів. Зате в нас е ряд даних
посередніх, а саме: в Руській Правді перераховуються доходи різних
нижчих судових і адміністративних службових осіб — вирників, мечників
тощо. Безперечно, що ці доходи становлять частину загальної системи
доходів усіх службових осіб; мова може йти тільки про кількість і про
порядок одержання цих доходів. Найяскравішим типом доходів є доходи,
одержувані за Руською Правдою вирником: «вирникоу взяти 7 ведер солоду
на неделю, то же овен, любо полоть, или две ногате, а в среду резаноу в
три же сыры, в пятницоу такоже; а хлеба по колькоу могоуть ясти и пшена;
а кур по двое на день; коне 4 поставити и соути им на рот колько могоуть
зобати; а вирнику 60 (6) гривен и 10 резан и 12 веверици; а переде
гривна, или ся пригоди в говение рьбами, то взяти за рыбы 7 резан».
Нам здається, що службові особи одержували доходи як грішми, так і
натурою — хлібом, пшоном, м’ясом, рибою, фуражем для своїх коней.
Безперечно також, що вони одержували частину князівських доходів від
суду і торговельних мит.
Найяскравіше виявилась суть тотожності тодішньої системи службових
відносин з системою fief — office — кормління в Галицькій землі.
Літопис, наприклад, повідомляє, що під час хвороби кн. Володимира
Васильковича кн. Мстислав Данилович почав роздавати міста й села своїм
боярам. Це доводить, що посади, як особисту милість, дар, роздає кожний
новий князь.
Літопис вкладає в уста князеві Данилу Романовичу гнівні слова, сказані
бояринові Доброславу, винному в самочинних діях: «Черниговьских бояр не
велех ти, Доброславе, приймати, но дати волости Галичым. А Коломыйскюю
соль отлучити на мя». Коли кн. Данило звільнив Галицьку землю від
угорців, він почав, як розповідає літопис, роздавати міста боярам і
воєводам. Дуже характерне оповідання літопису про надання кн. Ярославом
грецькому царевичеві, вигнаному зі своєї країни, «неколико городов на
утешение». Отже всі ці приклади, які стосуються, правда, трохи пізнішого
часу, дуже добре показують, що посада, вірніше доходи з посади, є
платня, милість з боку князя. Як було вказано, Лінниченко висловив
думку, що такі тимчасові володіння містами називались «держаннями»,
відмінно від спадкових володінь, які називались вотчинами. Але нам
здається, що витриманого вживання цих термінів не було. Якраз літопис
показує, що слово «держати» могло бути застосоване і до вотчин: «Си бо
(два беззаконника) еста не достойна ни Вотьнина держати», — говорив кн.
Данило Доброславові.
Що ж до роздавання сіл у довічне володіння, то в нас немає ніяких даних,
які стосуються досліджуваного періоду. Про те, що князі взагалі
роздавали села своїм боярам, літописи говорять, але не вказують, на яких
умовах це робилось.
W†[
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
