Реферат на тему:
Виникнення і оформлення класу феодалів і феодально-залежного селянства
1. Виникнення класу феодалів
В міру того, як виникає і розвивається феодальний спосіб виробництва,
виникають і оформлюються клас феодалів і клас феодально-залежного
селянства. Подібно до того, як різноманітні були шляхи й способи
встановлення феодальної залежності, так само різноманітні і джерела
виникнення цих класів. Ми знаємо, що великими землевласниками стають
общинники, які захоплюють землю своїх сусідів і перетворюють їх у робочу
силу в своїх володіннях 40*, князі, князівські дружинники і міські люди.
Загальний хід розвитку й оформлення класу феодалів характеризується
такими основними моментами: 1) об’єднанням усіх цих великих
землевласників в один клас, 2) поступовим втяганням їх у відносини
васалітету і міністеріалітету 41 *, 3) поступовим правовим оформленням
класу, закріпленням за ним особливих привілеїв.
В міру того, як оформлюється клас феодалів, йому присвоюється особлива
назва — бояри 42*. Літопис, описуючи битву 1221 р., прекрасно відбиває в
загальних рисах розпад тодішнього суспільства на три основні групи:
«боярин боярина пленивше, смерд — смерда, град — града» 1.
Свого часу в домарксистській літературі панував погляд, що боярство
виникло тільки всередині дружини. Спроби деяких істориків заперечити цю
думку, висунувши теорію так званих земських бояр, у літературі успіху не
мали. M. M. Покровський, розкривши класове коріння пануючого погляду,
рішуче взяв під захист погляд про те, що бояри — це великі
землевласники, що велике землевласництво — це необхідна умова для того,
щоб стати боярином. Але було б явним перебільшенням уважати, що
князівські дружинники не могли стати великими землевласниками,
феодалами, словом, боярами. Безперечно, в Київській державі князівська
дружина, як і в давніх германців, в основному складалась з місцевої
знаті, але безперечно також, що в дружині могли бути представники різних
соціальних груп, а в складі так званої молодшої дружини — і невільні
люди. Звичайно, ці неземлевласницькі елементи, часто вихідці з інших
країн (угри, торки та ін.), висунувшись на службі в князя, могли так
само осісти на землю і скоріше, ніж хто інший, перетворитись у великих
землевласників, феодалів і бояр.
Але все це не може підірвати цілком правильного погляду, з такою силою
висловленого M. M. Покровським, на походження боярства головним чином з
великих землевласників, що не належали до дружинної організації. В
усякому разі, з XI ст, ми маємо відомості, які цілком ясно вказують, що
е князівські бояри і бояри взагалі, як говорили в домарксистській
історіографії — «земські» бояри. Після поразки, завданої Ярославові
об’єднаними силами Святополка і Болеслава, Ярослав «убежи c 4-ми мужи
Новгороду», тобто втративши всю свою дружину, отже й своїх бояр. Але
літопис розповідає, що «Новгородци расекоша лодье Ярославле рекуще:
«хочем ся и еще бити c Болеславом и c Святополком». Начаша скот собирати
от мужа по 4 куны, а от старост по 10 гривен, а от бояр по 18 гривен».
Ясно, що бояри, з яких збирали по 18 гривен, — не князівські бояри, бо
їх у даний момент у Ярослава, що втратив усю дружину, не було, а бояри
новгородські, які не належали до дружинної організації. А свідчення, що
стосуються XII — XIII ст., не лишають ніяких сумнівів у тому, що
новгородські бояри і бояри князівські — це дві різні феодальні групи,
які мали свої власні інтереси, часто протилежні інтересам князя і його
бояр.
В Галицькій землі також виникла досить сильна боярська група, що
провадила довгу й люту боротьбу з князями. Під час цієї боротьби було
одразу вбито 500 бояр. Ясно, що вважати ці боярські групи верхівкою
князівської дружини ми, не насилуючи фактів, не можемо.
Пам’ятки [стародавньої писемності] дають нам змогу встановити, хто були
нарочитими, кращими людьми, які стали боярами. Такими людьми були
старці, старійшини 43*. Саме в ранніх літописних відомостях якраз старці
й старійшини протиставляються князівським боярам і разом з тим масі
іншої людності. В літературі ніби ніхто не висловлював думки, що старці
— це вікова категорія. Навпаки, всі вважають, що це — верхівка
суспільства, справді нарочиті кращі люди землі чи міста. Дуже
характерно, що латинське слово senatores — сенатори в давньоруській
писемності перекладається словом «старці». В літературі звичайно
визнають, що старці, старійшини, навіть у давнішу епоху. не бувши
віковою групою, все-таки виникли з основного ядра родових старійшин.
Проте було б так само неправильно вважати, що ці нарочиті, кращі люди є
виключно потомками родових старійшин. Безперечно, до них поступово
долучались великі землевласники, можливо, великі торговці — словом,
верхівка тодішнього суспільства, не зв’язана c князівською дружиною.
2. Розклад дружини
Як було вказано, другу групу населення, з якої виходили феодали,
становила князівська дружина, коли дружинний лад почав розкладатись і
коли дружинні відносини стали переростати в відносини васалітету.
Основною ознакою дружини є побутове і господарське об’єднання князя й
дружинників, перебування дружини на утриманні князя, отже неможливість
для дружинника мати своє майно, свій дім, свою землю. Дружина починає
розкладатись у момент перетворення дружинників у землевласників, у
феодалів, коли почала руйнуватись господарська й побутова об’єднаність
князя і дружини. Від дружини васалітет дістає в спадщину дуже багато рис
— особистий характер служби, вірність сеньйорові тощо.
Ознакою розпаду, що почався, е те, що термін «дружина» починає мати
невизначений, а іноді й беззмістовний характер. Під дружиною починають
розуміти збройні загони. Так, Всеволод Юрійович послав пронським князям
«Володимерьское дружини 300» 2. Ізяслав Мстиславич просить дядька
Вячеслава: «со мною пусти полк свой»; Вячеслав відповідає: «сыну, у мене
дружины моея, вси c тобою пущаю» 3. Іноді під дружиною починають
розуміти й ціле військо. Так, коли Ізяслав організує в 1148 р. похід на
Суздальщину, то він іде туди з новгородцями; Ростислав же привів йому
всі сили і полки руські (київські і смоленські), похід не вдався і
«дружина руская, они c Ростиславом идоша» 4. Ознакою розкладу дружини є
також і те, що вона набирає місцевого характеру — дружина володимирська,
дружина руська і т. д., що було цілком неможливо для епохи розквіту
дружинних відносин. Тоді дружина могла бути тільки особистою дружиною
князя — дружина Ігоря, Святослава.
Як ми вже говорили, основною причиною розкладу давньодружинної
організації було поступове перетворення дружинників у землевласників, у
феодалів, поступовий відрив від князівської «гридниці», одержання
господарської самостійності. Як відзначалось, відрив цей намітився і
мусив визначитись уже давно, в міру росту землеволодінь княжих мужів.
Уже при Володимирі не вся дружина живе при князівському дворі. Він уже
скликає бояр своїх і наказує їм збиратись «по вся неделя… при князе и
без князя». При Ярославичах ми читаємо, що «боярин Иоанн первый в
болярах» мав свій дім.
У «Житії» Феодосія [Печерського] розповідається, що коли князь збирався
відвідати Феодосія, то розпускав усіх бояр «в домы их».
Можна думати, що спочатку земельні володіння бояр містились недалеко від
резиденції князя, отже зв’язок їх з князем був більш-менш тісний і
постійний. Але в міру того, як розширялось велике боярське
землеволодіння, в міру того, як боярські села поширювались по всій
території князівства, зв’язок дружинників з князем і князівським двором
дедалі більше слабнув і почав виявлятись тільки в з’їздах на князівські
бенкети й ради.
Поступово осідаючи на місцях, в окремих князівствах, дружина стає
місцевою — чернігівською, смоленською та ін. «Закріпляючись на
територіях кормлінь, засиджуючись по своїх селах, вона почала швидко
втрачати характер табору, який розпорошився по князівствах на швидкий
короткочасний покорм до скорого походу чи переміщення» 5.
Насамперед осіли на місцях якраз ті елементи дружини, які швидше ніж
інші могли дістати господарську самостійність, які швидше ніж інші могли
перетворитись у великих землевласників. Такими елементами були,
безперечно, старші дружинники, боярство. Бояри предусім дістають назву
від тієї землі, на якій вони осіли. Літопис уже на початку XI ст. згадує
про білогородських «болярців». В XII ст. ми спостерігаємо оформлення вже
складених груп місцевого боярства, яке виникло з князівської дружини.
Далі поступово осідають на місцях і ті дружинні елементи, які стояли між
боярами і «гридьбою», які не мали, як було сказано, особливої назви і
становили основний контингент кращих військових сил князя. Очевидно, що
наведені вище тексти, які говорять про місцеву дружину — володимирську,
руську тощо, дуже добре документують процес осідання цієї частини
дружини.
Молодша дружина, що складалась з особистих слуг князя, його охоронців,
різних дрібних двірських агентів, само собою зрозуміло, була тією групою
дружини, яка необхідно повинна була найдовше перебувати в особистих
відносинах, нелегко могла відірватись від князя; процес осідання цієї
групи був повільний.
Але процес розкладу дружини полягав не тільки в осіданні основної її
маси на місцях, у перетворенні її в місцеву — київську, чернігівську
тощо, а й у зміні її складу. Ті і інші групи дружини починають вбирати в
себе нові елементи. Насамперед розширився і поповнився склад тієї
частини дружини, яка дістала назву бояр. Одною з ознак цієї зміни
складу, а також росту цієї групи є невстаиовлене, мінливе значення цього
слова: воно має то вужче, то ширше значення, протиставляється то тільки
гридьбі, то всій масі населення.
Боярство, вийшовши з дружини, почало поступово асимілюватись з тим
боярством, тобто з тими великими землевласниками-феодалами, які стояли
поза дружинною організацією. Якщо раніш, коли дружинний союз ще не
існував у своїй організаційній чистоті, між боярством князя і місцевими
феодалами було багато відмінностей як в економічному, так і в правовому
відношенні, то тепер ці відмінності поступового стираються. Уже в самий
ранній момент розкладу дружинного ладу, тобто самий ранній період
розвитку феодального процесу, місцеве боярство не могло не втягтись в
управління тим чи іншим краєм чи землею, не могло не брати участі в
організації влади. З другого боку, княжі мужі, одержуючи в управління
міста, повинні були спиратись на місцях якраз на невеликих
землевласників, на місцеву феодальну знать. Тому неправильно було б
дивитись на місцевих бояр, що стояли поза дружинним союзом, як на групу,
відірвану від свого класового політичного апарату.
Навпаки, укріплення влади на місцях припускало якраз особливе значення
місцевих феодальних сил. Особливо яскраво це підтверджується даними з
історії Галицької і Новгородської земель. Тут боярство, що якраз стояло
поза дружинною організацією, повинне було брати участь в організації
військових сил, в управлінні тощо.
Коли боярин, що вийшов з дружини, осідав на землі, зберігаючи службові
відносини до князя, ніякої істотної різниці між ним і всяким місцевим
боярином ні в економічному, ні в службово-адміністративному відношенні
майже не було. Але, поступово пускаючи коріння на місцях, чимраз глибше
входячи в місцеві інтереси, все більше й більше відриваючись від
князівського двору, бояри з дружинників дуже скоро асимілювались з
попереднім боярством, особливо після того, як тим і другим довелось
зазнати нівелюючого впливу нових службових відносин — васалітету.
3. Розвиток боярського васалітету і підвасалітету
Питанню про розвиток васалітету між князями ми присвячуємо спеціальний
розділ, а тут скажемо тільки про розвиток боярського васалітету і
підвасалітету.
Раніш, говорячи про виникнення васалітету, ми вказували, що в васальні
відносини входили порівняно нечисленні елементи дофеодального
суспільства, бо небагато князівських слуг у дофеодальний період могли
дістати господарську самостійність і відірватись від князівського двору
й дружини. Як ми вказували, такими васалами були князінамісники,
племінні князі і дуже незначна частина найближчих до князя людей, як,
наприклад, Свенельд.
Але в міру розвитку процесу феодалізації розвиток васалітету
підсилюється, і на XII ст. дружинні відносини в основному переросли вже
в васальні. З другого боку, міняється і характер васальних відносин:
вони починають набувати всіх рис розвинутого феодального васалітету.
1/4°?????(C°EnE¤Ioooooooooooooooooooooooooooo
. Таким чином Ярослав, міняючи князів, об’їздив майже всю Русь. Можна
було б навести дуже багато прикладів такого цілком вільного переходу
бояр від одного князя до другого. Відмовлення від служби, отже й перехід
на нову службу ніколи не вважався зрадою своєму сюзеренові.
Класичним прикладом такого відмовлення, і притому відмовлення
колективного, давньоруських васалів від служби є відмовлення бояр кн.
Володимира Мстиславича в 1169 р., який задумав напад проти київського
кн. Мстислава всупереч їх пораді. «И рекоша к нему дружина его: o собе
еси, княже, замыслил, а не едем по тобе». З літописного оповідання
(Іпатіївський літопис) цілком ясно, що Володимир Мстиславич не вбачав у
цьому відмовленні порушення основних принципів тодішнього службового
права. Літопис говорить, що Володимир Мстиславич після відмовлення бояр
не просив їх і не докоряв їм; він обмежився тільки тим, що сказав:
«возрех детскы, а се будут мои бояре». Літописець, який добре відбивав
погляди тодішнього феодального суспільства, рішуче стоїть на стороні
бояр, а не князя; навіть більше: розповівши про дальшу дію після
відмовлення бояр, він ніби хотів показати, наскільки необхідні для
благополуччя князя створені службові відносини. Галицька історія XII —
XIII ст. може дати силу [прикладів] окремих і колективних відмовлень від
служби.
Якщо боярин може вільно покинути князя, то й князь має право відпустити
його. За встановленими в тодішньому феодальному суспільстві поглядами,
васали після того, як вони були звільнені, не повинні були виявляти
ніякого незадоволення. Літописець під 1170 р. повчально розказує:
«Искони же вселукавый дьявол, не хотяй добра всякому хрестьяну и любви
межи братьею, начаста молвити Бориславича, Петр и Нестер, зле речи на
Мьстислава к Давыдови, лжюча: занеже бяша Мьстислав озлобив я отпустил
от себя, про ту вину, оже бяху холопи ею покрале коне Мьстиславли у
стаде, и пятны свое въсклале, рознаменываюче» 7.
Але під час своєї служби боярин мусить бути вірним своєму князеві.
Літописець ганьбить тих бояр, які зраджують князя, перебуваючи на його
службі. Коли Блуд, близький боярин Ярополка, допоміг Володимирові
погубити свого сюзерена, літописець 8 вибухає цілою тирадою: «Се есть
совет зол, иже свещевають на кровопролитье; то суть неистовии, иже
приемше от князя или от господина своего честь ли дары, ти мыслять о
главе князя своего на пагубленье, горьше суть бесов таковии: якоже Блуд
преда князя своего, и приим от него чьти многи»…
За літописцем, що розповідає про змову Улеба тисяцького і Івана
Вийтишича проти Ігоря Ольговича, тільки «всекозненный дьявол» міг
«вложить совет зол c Кияны на князя своего».
Угода про службу, очевидно, супроводилась цілим рядом юридичних і
побутових обрядностей. Мабуть, ще в Київській Русі виробився звичай
«бити чолом» про службу, що було необхідною обрядністю в
Північно-Східній Русі — наш homagium 44*. А що в Москві «бити чолом»
було вже скоріше зворотом мови, ніж реальною дією, то наше припущення
про старовинність цього звичаю природне. Але, мабуть, можна вважати
більш-менш доведеним, що васали повинні були присягати своєму
сюзеренові. В 1164 р. після смерті чернігівського кн. Святослава вдова
його хотіла передати чернігівський стол синові своєму Олегові: «сгадавши
c пискупом и c мужи князя своего c передними, и целоваша св. спаса на
том… первое целова пискуп Антон св, спаса и потом дружина целоваша»,
тобто боярство. Немає ніякого сумніву, що цю присягу приймали не на
підданство, а на службу. Присягу на підданство, очевидно, повинні були
приносити не тільки єпископ і боярство. Проте добровільний характер
служби боярської не є ще специфічною рисою васалітету — він
спостерігався і в дружинній організації. Для того, щоб констатувати
утворення васалітету, треба спинитись і на інших ознаках.
Однією з характерних ознак васалітету е спеціалізація служби. Васал —
насамперед військовий слуга свого князя. Найглибший дослідник
західноєвропейського раннього васалітету [Генріх] Бруннер 9 відзначає,
що центр ваги васалітету лежить саме в військовій службі васала, причому
ця військова служба різко відмінна від військової служби князевих
підданих. В той час, як служба васала заснована на вільному договорі,
служба решти населення заснована на обов’язку і притому обов’язку чисто
територіальної підлеглості. Але поруч з військовою службою васал повинен
брати участь у раді князя.
Чи є різниця між васалітетом і дружинною службою в цьому відношенні?
Павлов-Сільванський не схильний бачити цієї різниці, бо під дружиною
він, очевидно, розумів верхівку дружини, тобто якраз ті елементи, що вже
почали виходити з дружинного союзу. Але якщо взяти всю дружину в цілому,
яка складалась з усіх трьох груп, то ця різниця виявляється в чималій
мірі.
Справа в тому, що при дружинному ладі найменше можна говорити про певну
спеціалізацію дружинників. Хоч в основному дружина була переважно
військовою організацією, все-таки після закінчення війни дружинники
виконували різноманітні обов’язки і в адміністрації, і в управлінні
господарством, і в судовій справі. Особливо
господарсько-адміністративні, а не військові обов’язки падали на членів
молодшої князівської дружини — отроків, дітських та ін. Як приклад
відсутності спеціалізації в епоху дружинної організації можна вказати,
що Ігорева дружина підмовляв його збирати повторну данину і супроводить
його. Якщо навіть спеціалізація й була, то вона виявлялась надзвичайно
слабо і, в усякому разі, грунтувалась головним чином на службовому стажі
дружинника. І ця відсутність спеціалізації цілком природна, коли взяти
до уваги, що дружина оточувала князя в його повсякденній обстановці.
Вона повинна була допомагати йому в усіх його діях. З часом, при
ускладненні діяльності князя і князівського господарства, треба чекати
вже встановлення чіткішої й різноманітнішої спеціалізації. І справді,
для виконання тих чи інших обов’язків почали створюватись уже
різноманітні судові й адміністративні посади; досить відзначити посади
мечників 45*, вирників, данників тощо. Боярство вже не могло брати
участь у дрібній князівській адміністрації, особливо не могло займатись
воно господарськими справами князя, бо це означало б покинути свої
справи, свої господарські інтереси. Таким чином, боярство остаточно
спеціалізується на військовій допомозі князеві і на участі в раді, якщо
князеві ця рада потрібна. Само собою зрозуміло, що все сказане
стосується основної і рядової маси боярства. Були такі бояри, що, бувши
васалами князя, займали головні посади по військовому командуванню і
управлінню. Такими були Свенельд, Блуд, Вишата і Жирослав. Їх службові
відносини були незрівнянно складніші. Але і в добу раннього васалітету в
Західній Європі ці посади також існували, і такі ж складні й багатобічні
були особливості деяких близьких до королів людей.
Третьою ознакою васалітету, ознакою, дійсно відмінною від дружинних
відносин, була господарська самостійність васала: васал, відмінно від
дружинника, мав свій дім, своє господарство. Мабуть, перші боярські
села, оскільки процес відриву від князівської гридниці проходив
повільно, були недалеко від міста, але потім, при дальшому втяганні в
васалітет інших груп, ці села організувались уже далеко від головних
міст.
Виникає питання: яку винагороду одержувало за свою службу боярство? Нам
відомо, що дружинники були на повному утриманні князя: князь мусив дбати
про їх одяг, зброю, коней, убрання і приміщення. Але в нашій
історіографії питання про винагороду бояр-васалів не ставиться так, як
треба; очевидно, вважають, що боярином-васалом ставали заради честі. Що
бояри одержували грошову платню від князя — в цьому немає ніякого
сумніву. Так само безперечне те, що бояри, які тримали в своїх руках
міста й волості, одержували різні побори. Далі, бояри одержували доходи
з своїх сіл, якщо вони ними володіли. Але, очевидно, всі ці джерела були
можливі для порівняно невеликого кола бояр. Очевидно, що були якісь інші
стимули боярської служби. І тут ми підходимо до питання про існування в
давній Русі бенефіцій і феодів, і в усякому разі, до питання про умовне
землеволодіння.
Само собою зрозуміло, що дружинний союз перестав існувати не зразу.
Боярство все ще близько трималось до князівського двору. Князі так само,
очевидно, не могли одразу відмовитись від постійних зносин з своїми
колишніми дружинниками. Тому при дворах часто влаштовували бенкети;
боярство, очевидно, дуже часто збиралось у дворі для розв’язання
багатьох адміністративних питань, а також на ради і для участі в
князівському суді.
Те, що ми говорили про князівських васалів, стосується і до васалів
боярських. Процес відриву від боярського двору так само відбувався й у
них. Так само боярський дружинник ставав вільним військовим слугою в
свого боярина. Ті самі відмінності від дружинника були й у боярських
васалів, зокрема оформлювалась їх спеціалізація — військова служба і
рада. Дуже характерно, що в найвидатніших бояр були свої бояри,
наприклад, у боярина Георгія Симоновича [Шимоновича].
4. Виникнення міністеріалітету
Як ми вказували, в епоху розквіту дружинних відносин різні дрібні
адміністративно-судові і фінансово-господарські справи доручались
молодшій дружині — дітським, отрокам. При розкладі дружинного союзу,
коли і верхівка, і основна частина дружини відірвались від князівського
двору, безперечно, сталися великі зміни і в молодшій дружині. Справа в
тому, що в добу розквіту дружинного союзу молодша дружина була справді
віковою групою, молодші дружинники були дітьми дружинників старших —
бояр і основного контингенту дружини княжих мужів. Молодші дружинники,
як це особливо виявляється при вивченні германських дружинних відносин,
вступали в дружину для того, щоб дістати відповідне виховання. Звідси,
як тільки намітились відхід основних контингентів князівської дружини і
поступове перетворення їх у князівських васалів, само собою зрозуміло, з
князівської гридниці пішли за своїми батьками і їх діти — отроки,
дітські та ін.
Як же став поповнюватись склад молодшої дружини? Нам здається, що на
дрібні адміністративні посади, які раніш займали молодші дружинники,
почали призначати боярських дружинників, що не встигли завести собі
землю, міських людей. Але головний контингент, з якого поповнюється
склад двірських службовців, це були раби, холопи.
Руська Правда містить цілий реєстр осіб, які є двірськими слугами князя:
вогнищани (вогнищні тіуни), конюші тіуни, князівські тіуни, князівські
отроки, сільські тіуни, «кормильці» і «кормильниці», мельники, гриді,
дітські.
А що значна маса двірських службовців складалась з князівських холопів,
то служба їх не мала того добровільного характеру, як служба боярства —
васалітет.
З другого боку, всяка двірська людина різнилась від бояр-васалів тим, що
мала певну посаду і виконувала чітко визначені функції. Їх служба була
регулярною і повсякденною. Посади ці були різноманітні, як різноманітні
були галузі князівського господарства й управління. В пам’ятках XII —
XIII ст. відзначається, що найтиповішими для двірських людей були посади
тіунів, ключників, мечників.
В міру ускладнення князівського господарства і двірської служби починає
рости значення князівських двірських слуг. Придворні посади поступово
починають перетворюватись у двірські чини, а слуги, які займали ці
посади, почали підноситись до ступеня найбільш шановитих бояр. Так, ми
знаємо, що з тіуна вогнищного виник особливий двірський чин — двірського
чи дворецького, з тіуна конюшого — чин конюшого. Поступово з’являються
чини печатників, стольників, скарбників, мечоносців та ін., про функції
яких ми будемо говорити в розділі, присвяченому вивченню
адміністративної системи Київської держави.
Поступово верхівка міністеріалітету зростається з верхівкою
боярства-васалітету, так би мовити обоярюється.
Але все-таки основний контингент князівських міністеріалів утворює
особливу групу, яка дістала спеціальну назву, принаймні в Новгородській
і Суздальській землях, — а саме дворян. Ця назва вперше зустрічається в
оповіданні літописця 10 про події після вбивства кн. Андрія
Боголюбського: «горожане же Боголюбскыи и дворяне разграбиша дом княж, и
делатели, иже бяху пришли к делу, злато и сребро, порты же и паволоки и
именье, ем’уже не бе числа».
Джерела, правда пізнішого часу (XIII ст.), з певністю протиставляють
бояр дворянам. У договірній грамоті Новгорода з князем тверським
Ярославом Ярославичем говориться 11; «А из Бежиць, княже, людий не
выводити в свою землю, ни из иной волости Новгородьськой, ни грамот им
даяти, ни закладников принимати, ни княгыни твоей, ни бояром твоим, ни
дворяном твоим, ни смерда, ни купчины».
Але, хоч дворяни і бояри протиставляються як дві різні службові групи,
їх не можна вважати цілком замкненими. Як сказано, боярство займало вищі
двірські посади, так само як і вислужені дворяни могли вийти в ряди
боярства — васалітету.
Само собою зрозуміло, основна і, тим більше, нижча маса дворянства, що
об’єднувалась з холопством, навряд чи була зв’язана з землеволодінням.
Тому основні кошти дворян складались або з різних доходів з князівських
сіл, якими вони управляли, або з мит від різних судових справ, а також з
князівської платні грішми й натурою.
Процес утворення особливої службової групи спостерігався і в бояр.
Внаслідок перетворення частини боярських дружинників в ар’єр-васалів — у
«боярських бояр», боярський двір почав поповнюватись, так само, як то ми
спостерігаємо в князів, головним чином холопами. Боярський двір був
свого роду «мікрокосмосом» князівського, і Руська Правда починає поруч з
князівськими тіунами відзначати боярських; з’являються і боярські
двірські чини. Руська Правда згадує про один такий чин — боярського
двірського тіуна, на якого можна «по ноужи сложити послушество».
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
