.

Виникнення і розвиток церковних сеньйорій (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1835
Скачать документ

Реферат на тему:

Виникнення і розвиток церковних сеньйорій

Прийняття християнства з Візантії мало своїм наслідком встановлення в
Київській Русі грецької церковної ієрархії.

Не тільки митрополити, а і єпіскопи і, мабуть, найвидатніші представники
чорного й білого духівництва були греками. Природно, що в своїй
діяльності в новоохрещеній землі грецьке духівництво повинне було так чи
інакше спиратись на практику, яка склалась у них удома.

В історичній літературі майже немає праць, присвячених докладному
вивченню візантійського феодального ладу, немає досліджень, які
дозволили б вичерпно виявити особливості візантійського феодалізму. Але
навіть і ті праці з цього питання, які е в нашому розпорядженні,
дозволяють нам зробити висновок, що феодалізм у Візантії був феодалізмом
розвинутого типу. Разом з тим можна встановити, що візантійська церква
була не менш розвинутим феодальним організмом, ніж церква католицька.
Але апарат візантійської церкви мав іншу організаційну структуру: він
був пристосований до візантійського абсолютизму, до візантійської
системи церковно-державних відносин, до візантійської правової системи.

Само собою зрозуміло, візантійське духівництво, прийшовши на Русь,
повинне було в своїй діяльності проводити організаційні принципи і ідеї
розвинутого феодального суспільства. Візантійське духівництво повинне
було стати основною силою, яка буде провідником і організатором
економіки розвинутого феодального суспільства, буде оформлювати
феодальну ідеологію, буде сприяти затвердженню централізованої
політичної влади і рецепції розвинутого феодального візантійського
права.

Першим кроком церкви було створення міцної економічної бази. Насамперед
вона добилась десятини 20* від усіх князівських прибутків як приватних,
так і державних. Є деякі дані для припущення, що десятина була
встановлена і на мирян. Поруч з десятиною великі прибутки церква
одержувала з церковного суду, причому в цьому відношенні грецьке
духівництво відмовилось від візантійського обсягу церковної юрисдикції.
Воно добилось передачі в її відання таких справ, які звичайно повинні
належати до світської юрисдикції, наприклад, справи про порушення
подружньої вірності, про зневагу особи, справи про спадщину тощо.
Порівняння змісту двох уставів — Устава кн. Володимира і Устава кн.
Ярослава — дозволяють встановити, що церковна юрисдикція весь час
розширялась, отже росли мита з церковного суду.

Нарешті, церква, очевидно, добилась визнання за нею права збирати мито з
мір і вагів; принаймні, за Уставом кн. Володимира церкві доручалось
стежити за правильністю мір і вагів, але, звичайно, без особливої
винагороди вона цього доручення не стала б виконувати.

Десятина, судове мито, мито з мір і вагів, жертвування на помин душі,
прибутки від лихварства — все це створило міцну базу для розгортання
церковного господарства. Виникають церковні сеньйорії.

Церковне землеволодіння ? щодо інтенсивності свого росту, і щодо свого
економічного й соціально-політичного значення грає велику роль у
загальному процесі феодалізації Київської Русі.

В історичній літературі точилась досить жвава суперечка в питанні про
те, чи слід виникнення церковного землеволодіння зв’язувати з іменем кн.
Володимира (за Уставом його, принаймні, Десятинна церква наділялась — це
ми знаємо не тільки з Устава — не лише окремими земельними ділянками, а
й містами), отже зв’язувати його з першими роками прийняття християнства
чи вважати недостовірною цю постанову і питання про час появи перших
церковних земель розв’язувати на основі літописних даних; а ці літописні
дані належать до XII ст.

Дослідники, що заперечують факт існування в часи кн, Володимира
церковного землеволодіння, звичайно посилаються на пізнє походження
пам’яток, які говорять про це. Устав же вони визнають пізнішою
підробкою. А що сучасних відомостей про існування церковних земель немає
і при кн. Ярославі, то вони відкидають можливість цього існування і при
ньому. Нам здається, що пізніші відомості, якщо навіть постійним
джерелом їх були не сучасні пам’ятки, все-таки відповідають дійсності.
Важко думати, що при швидкому розгортанні церковних установ, при
встановлені митрополії, єпархії, монастирів і окремих парафіальних
церков не були зайняті і використані різні землі, хоч би для
елементарного церковного господарства, і не були потім дуже скоро
освоєні 21*. Більше ніж імовірно, що при встановленні окремих єпіскопій
і монастирів, а тим більше при встановленні митрополитської кафедри,
князями Володимиром і Ярославом був призначений заздалегідь потрібний
земельний фонд спочатку в місті, а далі й поза ним для різних
господарських потреб як самих церковних установ, так і духівництва, — це
те, що ми спостерігаємо й пізніше, наприклад, нри організації
Смоленської єпархії. З другого боку, церковні установи почали обростати
різними «церковными и богадельными людьми», для утримання яких потрібно
було багато продуктів харчування і взагалі продуктів сільського
господарства. Ми занадто перебільшили б розвиток грошового, товарного
господарства в кінці X і на початку XI ст., якби почали твердити, що всі
потрібні для церковних і монастирських людей продукти купувались на
ринку.

Отже володіння землею було для церковних установ життєвою потребою, і
тому, нам здається, немає серйозних підстав сумніватись у достовірності
хоч би пізніших джерел, які говорять про факт існування володінь уже в
перші роки християнства на Русі. Але зате літопис XI — XII ст., а також
інші пам’ятники, що належать до цього часу, вже повні звісток про
церковні села, угіддя та ін. по всій Руській землі — і на Київщині, і в
Ростовсько-Суздальській землі, і в Смоленську, і в Новгороді. Так,
відомо, що Антоній Печерський одержав при кн. Ізяславі гору, «яже есть
над Печерою». В «Київському Патерику» розповідається, що багато
приносили Феодосієві Печерському «от имений своих на утешение братии и
на устроенbе монастыря, другие же и села вдаваху».

Ми вже раніш говорили про значний земельний дар Києво-Печерському
монастиреві від Ярополка Ізяславича. Лаврентіївський літопис під 1096 р.
розповідає, що «Половци, и зажгоша болоньє около града, и възвратившася
на манастырь, и въжгоша Стефанечь манастырь и деревне Германечь». Під
тим же роком літопис розповідає, що кн. Олег, воюючи з кн. Мстиславом,
«повеле зажещи Суждаль город, токмо остася двор манастырьскый,
Печерьского манастыря и церкы, яже тамо есть св. Дмитрея, юже бе дал
Евфрем и c селы».

Іпатіївський літопис під 1158 р. повідомляє, що жінка кн. Гліба
Всеславича «по своем животе вда княгини 5 сел и c челядью, и все да и до
повоя» церкві.

Можна навести багато і інших відомостей.

Як було вказано, князівське земельне володіння являло, з одного боку,
джерело, а з другого — і організаційний тип для церковного
землеволодіння. Подібно до князівського, церковне землеволодіння
складалось з окремих сіл, волостей і міст.

Ми вже говорили, що за Уставом кн. Володимира церкві була надана десята
частина міст. В історичній літературі достовірність цього надання
звичайно заперечують. Але [те], що церкві дійсно належали міста,
підтверджується пізнішими літописними свідченнями. Так, під 1169 р.
говориться про Полонне, «десятинний град» церкви св. богородиці.

Щодо даних, які встановлюють, що взагалі церковні установи володіли і
волостями, і містами, то їх ми маємо дуже багато. Говорячи про
князівське землеволодіння, ми вже наводили ці дані. Ми відзначали
передачу Ярополком Ізяславичем Печерському монастиреві Небольської,
Деревської і Луцької волостей, а кн. Андрієм Боголюбським — міст
Васильєва й Мичеська. Відзначали також, що Суздальська єпископія
володіла містами й волостями, які були забрані від неї Ростиславичами,
але пізніше, після вигнання останніх, ці землі були їй повернуті.
Найдавніша звістка про церковні міста належить до 1123 р. Ніконовський
літопис повідомляє під цим роком, що «Никита митрополит… в своем граде
в Синелице затвори в темнице злаго єретика Дмитра».

Щодо способів утворення церковних володінь, то вони були різноманітні.

Мабуть, напочатку перший земельний церковний фонд утворився внаслідок
надання князя. Так, при утворенні смоленської єпископії кафедра одразу
одержала від її організатора кн. Ростислава Смоленського кілька сіл.
Далі, величезне значення мають різні пожертви як від князів, так і від
інших землевласників. Зайво наводити довгий перелік цих земельних
пожертв, особливо передач за заповітами.

Але церква, природно, не обмежувалась безплатними способами збільшення
своїх земель. Вона дуже енергійно почала купувати, обмінювати,
одержувати за невикупленими заставами окремі земельні ділянки, поступово
їх округлюючи. Нарешті, цілком імовірно, що церква культивувала ніким не
зайняті землі, населюючи їх залежним селянством — ізгоями,
прикладниками, задушними людьми тощо.

h |

;j;D=ae??E&F????????aeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeae

gdY

Yooooooooooooooooooooo

своє захоплення з приводу майстерності монастирських кухарів: таких
смачних страв йому не доводилось їсти в себе вдома. На запитання, чим це
може бути викликане, Феодосій відповів, що в монастирі кухарі готують не
з примусу, «твои же раби, — говорив Феодосій князеві, — работают
сварящася и тегаща и кленуще друг друга многажды же и биеми суть от
приставник».

Природно припускати, що церква йшла попереду інших феодальних груп і в
справі поступового перетворення холопства в серваж або формально
перетворюючи холопів у залежних людей, відпускаючи їх на волю, або
викупаючи (пущеники, прощеники, ізгої), або фактично зближаючи їх з
типовими феодально-залежними групами селянства.

Але вважаючи експлуатацію холопів економічно невигідною, церква зробила
патронат головним способом набування робочої сили для своїх земельних
володінь.

Як ми далі будемо говорити, патронат широко здійснювали князь, члени
князівської родини, бояри, дворяни і всі ті, хто мав економічний і
політичний вплив. Завдяки патронатові з загальної маси населення,
особливо населення, вибитого з колії в епоху розкладу родоплемінних
відносин, створювались численні кадри робочої сили. Поступово патронат,
який полягав в охороні патронованих від сваволі сильних людей,
перетворювався у владну опіку, а далі й у феодальну залежність. Церква,
яка виступала як феодальний організм уже після того, як князі й боярство
притягли в свою економічну орбіту масу населення, була змушена зробити
інститут патронату ще дійовішим і гнучкішим.

Насамперед вона добилась того, що духівництво, а також члени родин
духовних осіб («піп, попадя, попович, диякон, дияконица, дияк,
проскурниця») вийшли з загальної адміністративної системи і стали
підлягати щодо судe і данини митрополитові, а далі, в міру організації
єпархії, — місцевим єпископам. А далі церква почала включати в склад
цієї церковної громади так званих personae miserabilis, сліпих, кривих,
жебраків, удів, що живуть милостинею тощо, тобто ті елементи, які так чи
інакше зв’язані з церквою і з церковною добродійністю. Далі церква
почала втягати в свою громаду різноманітні елементи, що вже мали
випадковий зв’язок з церквою і з церковними установами, а саме так
званих подорожніх, паломників, лікарів (лечець), які обслуговували
притулки для подорожніх, лікарняний персонал (лікарні) і, нарешті,
почала поширювати патронат на різні групи населення, які могли бути
притягнені церквою як робоча сила церковних сеньйорій — ізгоїв,
прикладників, задушних людей, прощеників, пущеників. Розширення
церковного патронату ми можемо вивчити на основі церковних уставів,
головним чином на основі Устава кн. Володимира, пізніші редакції якого
дають дедалі ширший список «церковных и богадельных людей». Навіть і той
список Устава кн. Володимира, що є найдавнішим, не являє справжнього
акту князя, а, безперечно, фальсифікований. Але пізніші дані, в
достовірності яких ми не можемо сумніватись, підтверджують, що церковна
громада, яка щодо суду і даними підлягала митрополитові чи єпископові,
поступово розширювалась і що цей список у значній своїй частині
відповідав дійсності. У митрополита і в єпископів дійсно були свої
«піддані», що вийшли з загальної адміністративної системи.

Отже в галузі оформлення патронату, в справі широкого охоплення
патронованих церква також показала приклад іншим феодальним групам. І
взагалі нам здається, що своєю організаційною структурою, розміщенням
робочої сили в своїх володіннях, уточненістю й ефективністю форм
феодальної експлуатації церковний феодалізм був більш розвинутим і
оформленим, ідучи попереду феодалізму не тільки боярського, а й
князівського.

Церква всіляко прищіплювала віруючим необхідність відпускати рабів
(пущеники й прощеники), передавати їх церкві (так звані задушні люди),
причому всі ці колишні раби входили під патронат церкви і
використовувались нею як робоча сила церковних сеньйорій.

Бувши феодальною установою, церква і церковні установи дістали типово
феодальну організацію, причому ця організація відповідала рівневі
руського феодалізму. Руські митрополити і єпископи мали такий же двір,
як і інші феодали того часу. У них були свої митрополитські бояри —
типові васали, які відбували військову службу в своїх сеньйорій. У них
були й свої міністеріали — воєводи, дворецькі, чашники, стольники.
Безперечно, були в них і свої війська, що перебували під командуванням
воєводи; софійський полк — полк новгородського архієпископа, — звичайно,
не був винятком.

Безперечно також, що митрополити і єпископи роздавали землю своїм боярам
і дворянам за їх службу.

Маючи іноді величезні земельні володіння — волості і міста — митрополити
і єпископи потребували розвинутого адміністративного апарату. І цей
апарат був збудований так само, як і князівський; у них були волостелі і
їх помічники — тіуни, так само, як і в князів.

Можна думати, що митрополити, єпископи і великі монастирі мали своїх
церковних васалів — підлеглі їм монастирі, підлеглі не на основі
церковної ієрархії, а на основі феодальної залежності. Ці васальні
монастирі в історичній науці звуться приписними монастирями. Таких
монастирів було багато в XIV — XV ст. Але в нас є дані, на основі яких
можна вважати, що Києво-Печерський монастир уже в XI ст. мав такий
підвладний васальний монастир, саме Тмутараканський. Він був
організований Ніконом, який «вся своя предав блаженному (Феодосієві) в
руце», «сам же бе з всякою радостью покоряся ему».

Церква, діставши типово феодальну організацію, забезпечила свою владу
над залежною людністю шляхом широкого імунітету.

Можна думати, що дістати цей імунітет з самого моменту свого виникнення
церква не могла, оскільки вона не мала земельних володінь. В міру ж
того, як церковне землеволодіння розвивалось, головним чином на грунті
князівських надань, князі надавали їм свої землі разом з даниною і судом
та іншими прибутками, що мали публічноправовий характер. Але церква
почала прагнути до узагальнення цих окремих випадків надання імунітету,
причому стала спиратись на ніби видані з цього приводу спеціальні акти.
Такими актами, які церква дуже поширювала, були князівські устави —
Устав князя Володимира, Устав кн. Ярослава і Устав кн. Всеволода.

Добившись узагальнення імунітетних прав, церква почала намагатись їх
уточнити, надати їм твердості і оформити їх. Можна думати, що вона
добивалась підтвердження імунітету і на письмі.

Все це дає нам серйозні підстави припускати, що імунітет у давній Русі
остаточно оформився на основі церковного імунітету, що церковний
імунітетний диплом був покладений в основу при виробленні формуляра
дипломів, які почали давати боярству і взагалі світським феодалам.

Як ми вже говорили, візантійська церква діяла в іншій економічній і
соціально-політичній обстановці, ніж церква руська. Там — феодалізм
розвинутого типу, з розвинутим грошовим господарством, тут — період
становлення феодалізму з дуже сильними пережитками і рештками
родоплемінних відносин. Там — оформлені класи: клас феодалів,, клас
феодально-залежного населення, тут — класи тільки; виникає на основі
розкладу дружини, клас феодально-залежного населення тільки починає
консолідуватись, вбираючи в себе численні і різноманітні групи. Там —
оформлена бюрократична абсолютна монархія; тут — ранньофеодальна
монархія, строкатий комплекс племінних, напівфеодальних, феодальних
держав з неустановленим, з неоформленим політичним апаратом, який лише з
великою натяжкою і з явним перебільшенням можна назвати «державними
установами».

Само собою зрозуміло, що візантійське духівництво приїхало на Русь з
певними традиціями, з складеними політичними і юридичними поглядами і,
звичайно, багато з того, до чого воно звикло, воно намагалось провести і
на Русі, зокрема провести візантійську систему права. Для цього були
поширені перекладені на слов’янську мову візантійські законодавчі
пам’ятки — «Еклога», «Прохірон», «Землеробські закони». Всі ці пам’ятки
були приєднані до основного візантійського канонічного кодексу,
«Номоканону», складаючи з цілим рядом додаткових статей так звану
«Кормчу книгу». «Кормча книга» була настільною книгою того часу. Читачі
її повинні були сприймати основні принципи візантійського права, що
відбивали розвиток феодальних відносин, і таким чином створювались
передумови для правового оформлення багатьох феодальних інститутів.

Разом з тим візантійське духівництво добилось визнання за ним юрисдикції
в багатьох справах, які за візантійською практикою належали до відання
не церкви, а світського суду. Завдяки цьому церква мала змогу в значній
мірі застосовувати візантійське феодальне процесуальне право і вносити
багато візантійських принципів у матеріальне, право.

Але церква повинна була скоро переконатись, що візантійського
законодавства не можна цілком застосувати в країні, де процес
феодалізації був ще далекий від остаточного завершення. Візантійське
законодавство могло бути тільки далеким ідеалом. Тоді візантійське
духівництво почало намагатись запровадити в життя всякі переробки
візантійського законодавства для слов’янських народів, що відбивали
феодалізм раннього періоду. Такою переробкою був так званий «Судебник»
царя Константина. Цей «Судебник» намагались ввести в склад руського
юридичного збірника — Руської Правди, причому було зроблено спробу
об’єднати постанови «Судебника» з Руською Правдою, зробивши це так, щоб
читач не міг розібрати, де кінчаються статті Руської Правди і
починаються статті «Судебника»; створюється одне літературне ціле під
загальним заголовком — Руська Правда. Своєю спробою рецепції
візантійського права церква розчищала шлях для створення системи
феодального права і разом з тим всіляко оформлювала своє становище як
розвинутого феодального організму.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020