.

Держава як суб\’єкт політики (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
392 5771
Скачать документ

Реферат на тему:

Держава як суб’єкт політики

Концепції походження держави

Центральним елементом політичної системи виступає держава. В
повсякденному житті термін “держава” ототожнюється з країною або
суспільством.

Але в науковій літературі існують два основних значення цього терміна:

держава трактується як сукупність державних установ, тобто апарат
управління суспільством;

як особливий вид політико-правової влади суспільства.

У політології поширене інше визначення. Держава розуміється як
організація політичної влади, яка поширюється на всю територію країни і
її населення і володіє для цього спеціальним апаратом управління, видає
обов’язкові для всіх постанови і володіє самостійністю при вирішенні
внутрішніх і зовнішніх справ.

Існує декілька концепцій походження держави.

Теологічна концепція пояснює виникнення держави, а також всі її рішення,
діями і санкціями божественної волі. На монарха покладені основні
обов’язки з поширення вчення Божого, з покарання ворогів, що творять
зло, і зі створення умов для благочестивого життя людей.

Патріархальна концепція розглядає державу як продукт сім’ї, яка
розрослася до розмірів держави, при цьому влада правителя тлумачиться як
влада батька в сім’ї, а відносини між підданими і володарями – як
сімейні відносини.

Договірна концепція засновується на тому, що виникненню держави передує
природній стан суспільства і людини, який характеризується необмеженою
свободою. Тільки, після укладення суспільного договору безмежна свобода
була введена в розумні межі шляхом створення держави як організації,
покликаної забезпечити баланс різних суспільних інтересів, права і
свободи особистості.

Психологічна концепція виходить з того, що держава існує через наявність
у людини психологічних потреб жити в межах організованого суспільства, у
відчутті необхідності колективної взаємодії або через схильність
більшості до підпорядкування.

Класова (марксистська) концепція трактує державу класову за походженням
(з’являється разом з поділом суспільства на класи) і за суттю (орган
класового панування: орган пригнічення одного класу іншим).

Теорія завоювання (насильства) розглядає походження держави як результат
завоювання сильними племенами слабких. Аналогічним чином тлумачиться і
походження класової експлуатації. Для підтримки порядку і придушення
опору знадобилося створення державних органів і прийняття законів.
Подібне тлумачення держави було обгрунтоване австрійським політичним
соціологом соціал-дарвиністського напряму А.Гумиловичем.

Расова концепція спирається на постулат, що існують вищі і нижчі раси, а
держава необхідна для забезпечення панування перших над іншими. Сучасні
дослідники відкинули цю теорію.

Органічна концепція проводить аналогію між державою і живим організмом
як у структурі, так і в функціях. Всі елементи держави взаємопов’язані і
доповнюють один одного. Порушення цієї гармонії призводить до хвороби
всього організму і навіть до його смерті. Цей погляд на державу
обгрунтував англійський соціолог Т.Спенсер.

Іригаційна концепція пов’язує походження держави з необхідністю побудови
великих зрошувальних систем. Цей підхід використовується для пояснення
історії країн Стародавнього Сходу.

Спортивна концепція, отримавши розвиток у працях іспанського філософа
Х.Ортеги-і-Гассета, виводить генезис держави з поширення спорту. Система
фізичного виховання в Спарті, на його думку, сприяла виникненню сильної
армії і в підсумку – держави. Олімпійські ігри стали фундаментом процесу
об’єднання давньогрецьких міст і виникнення держави.

Як показують дослідження істориків і етнографів, не може існувати тільки
одне пояснення щодо виникнення всіх держав. Більшість наведених теорій
відображають певні групи факторів, що стали причинами генезису держави.
Держава з’являється в результаті розкладу родового ладу, коли влада
вождів відособлюється від суспільства.

На цей процес впливали різноманітні фактори:

поява приватної власності і майнової нерівності, а в результаті – і
антагоністичних класів;

ріст чисельності і збільшення густоти населення;

завоювання одних народів іншими;

потреба у захисті від зовнішніх ворогів;

суспільний поділ праці і виділення управління в особливий вид
діяльності;

потреба в організації іригаційних робіт (держави Стародавнього Сходу).

Нарешті, виникнення держави було викликане потребою в судовому
арбітражі, що відобразила в собі теорія суспільного договору, хоча сам
договір виступає швидше, як гіпотетичний, ніж реальний акт створення
держави. Певною мірою досвід середньовічних вічових республік Новгорода
і Пскова в Київській русі можна розглядати як ілюстрацію цієї теорії,
народ закликав князя з Києва (Володимир, його син Ярослав Мудрий були
покликані на князювання у Новгород), укладав з ним договір про його
функції. Князь не міг бути ні законодавчим, ні управителем, а уособлював
арбітражну функцію: творив суд за законами, що були, і був перш за все
військовоначальником.

Ознаки і сутність держави

Держава має свої специфічні риси, які відрізняють її від усіх інших форм
об’єднання людей (роду, сім’ї), інститутів і організацій (партій, рухів
тощо).

1. Відділення публічної влади від суспільства, її неспівпадання з усім
населенням, поява прошарку професійних управлінців. Це відрізняє державу
від родоплемінної організації, заснованої на принципах самоуправління.
Здійснення публічної влади вимагає певної організації – спеціального
апарату (чиновників, суддів, армії тощо). Сучасна держава поєднує
професійний апарат управління з представницькою системою, яка формується
через вибори.

2. Територіальний поділ населення. Закони і повноваження державних
органів поширюються на людей, які проживають у контурі кордонів
державної території, держава будується на основі територіальної
спільності людей, а не за принципами кровнородинних зв’язків або
релігійними принципами, правда, в історії були приклади, коли кордони
держави не були чітко визначені, наприклад, кочова імперія, створена
Чингізханом.

3. Суверенітет. Це така властивість державної влади, яка виражається в
її верховенстві і незалежності стосовно будь-яких інших влад всередині
країни, а також у сфері міждержавних відносин. Виділяють внутрішній
суверенітет, що означає право влади приймати або змінювати закони,
обов’язкові для всього населення, і зовнішній суверенітет (в контексті
міжнародних відносин), який передбачає свободу держави від контролю
ззовні.

4. Монополія на легальне застосування сили, фізичний примус. Діапазон
державного примусу простягається від обмеження свободи до фізичного
знищення людини. Для виконання функцій примусу у держави є спеціальні
засоби (зброя, тюрми тощо), а також органи – армія, поліція, служба
безпеки, суд, прокуратура.

5. Монопольне право на стягнення податків і зборів з населення. Податки
необхідні для утримання апарату управління і для матеріального
забезпечення державної політики.

6. Організація суспільного життя на правових засадах. Без права,
законодавства держава не в стані ефективно керувати суспільством,
забезпечувати безумовну реалізацію рішень, що приймаються. В будь-якому
сучасному суспільстві є багато суб’єктів влади (сім’я, церква, партії
тощо), однак, вищою владою, рішення якої обов’язкові для всіх громадян,
організацій і установ, є держава. Лише їй належить право на видання
законів і норм, що мають загальнообов’язковий характер.

7. Претензія на представництво суспільства в цілому і захист загальних
інтересів і спільного блага. Ніяка інша організація не може представляти
і захищати всіх громадян і не володіє для цього необхідними засобами.

Сутність держави – головне, що обумовлює об’єктивну необхідність
існування держави, а також те, чиїм інтересам вона служить. Традиційно
дослідники звертають увагу на дві головні причини, що обумовлюють
державу – класову і загально соціальну. Дійсно, держава як історичне
явище має подвійну природу. Будучи організацією політичної влади
економічно пануючого класу (класова сутність), вона одночасно є
організатором “спільних справ”, тобто забезпечує безпеку, економічні,
політичні і культурні умови життєдіяльності людей (загально соціальна
сутність). Як свідчить досвід сучасної демократії, сфера прояву загально
соціального призначення держави суттєво розширилася. Держава виступає у
ролі надкласового арбітра, намагаючись у своїй політиці враховувати
багатогранність, часом антагоністичні інтереси, роблячи акцент на
регулюванні потенціальних і реальних конфліктів як всередині держави,
так і поза нею. “Зняття” функцій класового насильства і розширення
функцій регулювання відносин між соціальними групами, вираження їх
інтересів через механізми демократії дозволяє говорити про тенденцію
становлення правової і соціальної держави.

Функції держави

Місце і роль держави в політичній системі суспільства розкривається в
його функціях. Традиційно їх ділять на внутрішні і зовнішні.

До внутрішніх відносяться такі:

Економічна – захист існуючого способу виробництва, регулювання через
правові механізми взаємовідносин між суб’єктами ринку, стабілізація
економіки і створення стимулів для економічного росту, регулювання
“природних” монополій (зв’язок, енергетика). Питання про межі державного
втручання в економічну сферу є одним з найскладніших у сучасній теорії і
практиці. З одного боку, повну неспроможність показала практика прямого
директивного втручання держави в економіку (СРСР). З іншого –
стихійність і непередбачуваність робить небезпечним для суспільства і
абсолютно вільний ринок. Сучасна держава повинна використовувати правові
й економічні важелі (податки, пільги, кредити) для регулювання
економічних процесів.

Соціальна – задоволення потреб людей в роботі, житлі, підтримці
здоров’я, надання соціальних гарантій соціально незахищеним групам
населення (молоді, пенсіонерам, безробітним, сиротам, інвалідам,
багатодітним сім’ям тощо). Держава цією функцією коригує негативні
наслідки ринкової конкуренції, регулює нерівність в доходах.

Правова – забезпечення законності і правопорядку.

Політична – забезпечення політичної стабільності, вироблення політичного
курсу, що відповідає потребам максимально широких верств населення або
потребам підтримки політичного панування класу власника.

Освітня і культурно-виховна – ці функції спрямовані на формування умов
для отримання загальнодоступної загальної і середньої професійної
освіти, а також умов для задоволення культурних потреб населення.

Екологічна – охорона природного середовища.

До зовнішніх функцій належать такі:

захист інтересів держави;

забезпечення оборони країни;

розвиток співробітництва і інтеграції з іншими країнами.

Для здійснення вказаних функцій держава використовує певні засоби
(ресурси державної влади) і спирається на комплекс спеціальних органів,
що складають у сукупності структуру держави. Всі розглядані в лекції
“Політична влада” ресурси можуть бути використані державою, але до
виключної монополії держави належить використання законів, інших
юридичних норм і силових ресурсів.

Правова і соціальна держава

Розвиток демократії безпосереднім чином пов’язаний із встановленням
правової держави.

Головні принципи правової держави такі:

верховенство закону, його панування над усіма сферами життя;

правовий характер самих законів, тобто їх відповідність міжнародним
правовим стандартам;

пріоритет прав і свобод особистості і її вільний розвиток; держава
визнає за особистістю певну сферу свободи, куди втручання держави
недопустимо. Загальновідома формула: “все, що не заборонено індивіду,
йому дозволено”, а для влади: “все, що не дозволено владі, їй
заборонено”;

взаємовідповідальність держави і особистості. У правовій державі
відносини між ними будуються не тільки на правовій основі, але також
просякнуті морально-естетичними обов’язками;

поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, що виключає
монополію будь-якого органу на владу.

Сутність сучасної демократичної держави відповідає не тільки правова,
але й соціальна форма, якщо сутнісним змістом правової держави є захист
свобод людини від обмежень з боку держави, то соціальна держава,
навпаки, передбачає активну політику з метою забезпечення права, яке
можна визначити як право на достойне існування.

r

A

?

O

r

O

&

gd‡\I

&

gd‡\I

&

&

gd‡\I

&

&

F

gd‡\I

`„Agd‡\I , завдання якої – охорона власності. На його думку, активна
діяльність держави в соціально-економічній сфері може стати основою
загального добробуту. Основні напрями соціальної політики американської
держави були визначені “новим курсом” президента Ф.Рузвельта – програмою
виходу з країни з глибокої економічної кризи 1929-1933 pp., названої
“великою депресією”.

Компетенція сучасної соціальної держави набагато ширша і поширюється на
такі сфери, як освіта, охорона здоров’я, ринок праці, система
соціального страхування від таких класичних ризиків, як хвороба,
безробіття, вік тощо. В різних країнах прийняті програми, покликані
гарантувати загальнодоступність і безкоштовність медичного
обслуговування, основної загальної і середньої професійної освіти,
допомога інвалідам, пенсіонерам та іншим соціально незахищеним групам,
програми зі створення нових місць праці і розвитку системи перенавчання
безробітних і з працевлаштування молоді. Подібним чином держава гарантує
право своїх громадян на “достойне проживання”, право на мінімальний
стандарт благополуччя, а в ідеалі – приблизно однакові для всіх
соціальних груп стартові можливості для реалізації життєвих завдань.

Внутрішню політику соціальної держави можна охарактеризувати як засіб
ствердження соціального компромісу в суспільстві. У перерозподіленні
допомоги від одних груп до інших (від працюючих до пенсіонерів та
інвалідів, від високодохідних громадян до малозабезпечених тощо)
реалізуються відносини солідарності. Іншою метою соціальної держави є
пом’якшення соціальної нерівності і підтримка стабільного
соціально-економічного становища громадян.

Ефективність соціальної держави відбувається залежно від факторів, серед
яких виділяють:

високий рівень економічного розвитку країни, економічний ріст, що
дозволяє забезпечити перерозподілення засобів на соціальні програми;

згода основних політичних сил про необхідний набір соціальних програм,
що реалізуватимуться державою, досягнення подібного консенсусу дозволяє
зберегти правонаступність соціальної політики у випадку приходу до влади
інших політичних партій;

розвинуте відчуття відповідальності, законослухняності, суспільної
солідарності.

Реалізація соціальних прав людини дозволяє характеризувати політику
держави термінами соціальної справедливості, ці аспекти завжди
знаходяться в центрі уваги політичних партій і рухів, є важливішою
складовою частиною їх програм.

Соціал-демократичні і комуністичні партії наполягають на розширенні
соціальних програм, у той час, як праві партії критикують соціальну
державу, пов’язуючи з нею такі явища, як розростання бюрократичного
апарату, ріст масового утриманства, підвищенні податків, що в підсумку
негативно відбивається на приватній ініціативі і може стати гальмом
економічного розвитку. Наприклад, неоконсерватори відстоюють тезу про
адресну соціальну підтримку, що повинно скоротити кількість отримувачів
соціальної допомоги.

Справді, в останні роки країни Заходу зіткнулися з деякими проблемами в
реалізації державою своїх соціальних функцій. Серед причин можна
виділити і спад економіки деяких країн, і необхідність збільшення
інвестицій у виробництво для його технічного переозброєння, і тенденції
до дебюрократизації управління. До цього слід додати демографічну
ситуацію, що змінилася в більшості країн: збільшення частки людей
похилого віку стосовно іншого населення. Забезпечення їх права на
достойне існування вимагає збільшення соціальних витрат. У багатьох
країнах ця проблема отримує нове вирішення: не тільки держава, але й
структури громадянського суспільства беруть на себе відповідальність за
розподілення соціальної допомоги, створюючи недержавні форми соціального
страхування і соціальної підтримки.

Держава і громадянське суспільство

Формування правової держави можливе лише на основі розвинутого
громадянського суспільства. В понятті “громадянське суспільство”
відображена інша, ніж держава, сфера соціального життя – сфера
приватногосподарського життя людей, де домінує підприємництво,
ініціатива і приватний інтерес.

Громадянське суспільство – це сфера соціального життя, в якій люди
взаємодіють самостійно і автономно щодо держави. В державі переважають
вертикальні відносини й ієрархічні зв’язки, для громадянського
суспільства характерне переважання горизонтальних зв’язків – відносин
конкуренції і солідарності між юридично вільними і рівноправними
партнерами.

Який стан системи соціальних відносин можна визначити як громадянське
суспільство? У сучасній теорії немає єдиної відповіді. Одні дослідники
вважають можливим застосувати епітет “громадянське” до додержавного
суспільства (такий підхід навряд чи є продуктивним, тому що первісне
суспільство передбачало не автономію, а розчинення індивіда в
родоплемінній групі), інші вважають, що таким воно стає, коли
з’являється держава; треті нав’язують його з розвитком капіталізму і
перетворення характеру відносин між владою і населенням, коли відносини
між владою і підданими трансформувалися у відносини між владою і
громадянами.

До найважливіших умов існування громадянського суспільства можна
віднести такі:

автономність стосовно держави, що передбачає наявність правового
механізму, який захищає його від прямого втручання з боку держави,
реальні гарантії особистих прав і свобод;

наявність вільних і самостійних громадян як основних факторів політики;

різноманітність структурних елементів, у тому числі організацій і
інститутів, через які різні групи виражають свої інтереси;

здатність до колективних дій і самоорганізації: активність громадян не
обмежується тільки періодичним голосуванням на виборах, а проявляється в
ініціативних рухах, у створенні різноманітних недержавних асоціацій
тощо; показником здатності громадянського суспільства до самоорганізації
є багатопартійність; партії покликані “відфільтрувати” інтереси різних
соціальних груп і втілити їх у конкретні рішення державної влади, тим
самим громадянське суспільство є джерелом законів;

відносини солідарності, які урівноважують конкуренцію і потенційну
конфліктність груп інтересів самого суспільства; це проявляється у
створенні недержавних благодійних організацій, в участі громадян у
суспільно корисних видах діяльності. Так, наприклад, кожен третій
громадянин Німеччини, віком більше чотирнадцяти років безоплатно працює
в середньому по п’ять годин на тиждень у певній суспільній або
благодійній організації. Своєрідною формою вираження солідарності з
майбутніми поколіннями виступають дії екологічних рухів на захист
довкілля;

обмеження соціальних конфліктів цивілізаційними кордонами;

багатоукладна ринкова економіка як основа незалежності громадян від
держави.

Відносини між державою і громадянським суспільством можуть носити
складний і взаємозаперечний характер. З одного боку, держава покликана
реагувати на імпульси, що йдуть від суспільства, і в результаті повинна
підпорядковуватися його інтересам, але, з іншого – вона сама намагається
розширити свій вплив на суспільство. Остання тенденція отримує завершене
втілення при тоталітаризмі: громадянське суспільство практично
“розчиняється” у державі. І навпаки, можлива ситуація, коли громадянське
суспільство намагається поставити себе на місце держави. Надмірна
активність суспільства також може спровокувати серйозні
суспільно-політичні й економічні кризи. Приклад: в Російській імперії
напередодні 1917 р. існувала велика кількість ідеологічно різноманітних
організацій, які активно конкурували з державною владою і заперечували
саму можливість діалогу з нею. Є й інша небезпека. В середині XX ст.
суспільствознавці виступили з попередженням, що надмірно велика
кількість активних груп інтересів може паралізувати функції
представницької влади і викривити їх на користь більш “організованих”
груп навіть в умовах зрілої демократії.

Нарешті, не тільки надмірна присутність держави в економічній сфері, але
й громадянське суспільство може негативно вплинути на економічну
ефективність. Наприклад, вимоги певних груп інтересів про збільшення
соціальних витрат держави можуть стимулювати інфляційні процеси.

Конструктивна взаємодія громадянського суспільства з державою
передбачає:

ініціювання прийнятих рішень органами влади, що тим самим спонукає до
активності саму державу;

зміцнює приватну ініціативу, що дозволяє вирішити деякі назрілі
економічні і соціальні проблеми без втручання держави (організація
суспільно корисних видів діяльності, благодійних фондів, недержавних
навчальних закладів тощо);

формування політичної культури громадян, у тому числі громадянських форм
поведінки.

Американський політолог Ф.Шміттер вказує ще на одне важливе призначення
громадянського суспільства – виступати джерелом потенційного опору
сваволі і тиранії правителів, незалежно, чи то незаконні узурпатори, чи
фанатична більшість.

Таким чином, громадянське суспільство є позадержавною сферою соціуму.
Дослідники, як правило, розміщують його між державою і економічною
сферою.

У структурному плані воно буде включати в себе:

по-перше, сімейно-родинні, етнічні, релігійні і моральні відносини, а
також неопосередковані державою політичні відносини між партіями і
суспільними рухами;

по-друге, соціальні інститути: сім’я, церква, недержавні ЗМІ, культурні,
релігійні, спортивні асоціації, партії, органи місцевого суспільного
самоуправління, профспілки, торгові палати, союзи підприємців.

Література:

Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
– К.:КНЕУ, 1999. – 108 с.

Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. – К.: Знання, 1999. – 427с.

Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. – К.: УФІМБ,
1999. – 161 с.

Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. –
К.: Вища школа, 1998. -415 с.

Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. – К.: Академія, 1998. – 368 с.

Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. – Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. – Ч. 3. Політична
свідомість і культура. – Львів: Кальварія, 1998. – 556 с.

Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. – К.: ІЗМН,
1997. – 164 с.

Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
– К.: Смолоскип, 1997. – 218 с.

Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. – К.:
МАУП, 1997. – 248 с.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. –
К.: АМУПП, 1997. – 200 с.

Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. – К.:
Либідь, 1997. – 656 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. – Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. – 336 с.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. – К.: Генеза, 1997. – 400 с.

Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. –
838 с.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. – 288
с.

Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. – К.:
Вища школа, 1996. – 179 с.

Політологія. Кінець XIX – перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. – Львів: Світ, 1996. – 800 с.

Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.

Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

Бодуен Ж. Вступ до політології. – К.: Основи, 1995. -174 с.

Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. – К.: Політична думка, 1995. -368 с.

Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. – К.: Українська перспектива, 1995. – 103
с.

Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. – К.:
Ватра, 1995. – 328 с.

Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. – К., 1994. –
144 с.

Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. – К.:
Генеза, 1994. – 368 с.

Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. – К.:
Либідь, 1993. – 191 с.

Конспект лекцій з курсу “Політологія” для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. –
44 с.

Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. – 256 с.

Основы политологии / Под ред. А.Боднара. – К., 1991. – 144 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020