.

Типи політичних культур. Політична соціалізація. Політична участь (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
432 4843
Скачать документ

Реферат на тему:

Типи політичних культур. Політична соціалізація. Політична участь

Типи політичних культур

Політологи виділяють кілька базових моделей політичної культури.
Розрізняють фрагментарну і інтегровану політичну культуру. Для першої
характерна наявність різноманітних політичних орієнтацій і діяльності,
відсутність процедур налагодження конфліктів, а також довір’я між
окремими верствами населення (прикладом подібного типу є сучасна
Україна), для другої – низький рівень політичного насильства, лояльність
до режиму, відсутність протилежних субкультур. Надмірна фрагментація
політичної культури є причиною суспільної нестабільності.

Американські політологи Г.Алмонд і С.Верба виділили три базових типи
політичної культури:

патріархальна культура характеризується повною відсутністю у населення
цікавості до політики, сліпим підпорядкуванням владі, злиттям політичних
орієнтацій з релігійними і соціальними;

підданська культура передбачає слабку індивідуальну участь у політичному
житті визнання особливого авторитету влади, поважне або негативне
ставлення до неї;

активістська культура (культура участі) відрізняється від усіх інших
типів активною участю громадян у політиці незалежно від позитивного чи
негативного ставлення до політичної системи.

В історії переважають змішані політичні культури, які є різними
варіантами поєднання базових типів: патріархально-підданська і
патріархально-активістська. Г.Алмонд і С.Верба стверджують, що
демократичній системі притаманна громадянська культура, в якій окремі
патріархальні та підданські орієнтації урівноважують індивіда, тим самим
забезпечуючи стабільність демократії (як приклад політологи наводять США
і Великобританію). В громадянській культурі будуть поєднуватися
політична активність і абсентеїзм (в західних демократичних системах
спостерігається зниження електоральної активності виборців),
законослухняність і протест проти певних дій уряду, лояльність до влади
та її критика.

Існують і інші типології політичних культур. Так, залежно від типу
політичної системи говорять про тоталітарну, авторитарну і демократичну
культуру.

В тоталітарній культурі домінують такі ознаки:

дихотомічне сприйняття світу, яке проявляється у протиставленні “своїх”
і “чужих”. В якості “чужих” виступають інші класи, нації, раси та
ідеологічні противники. “Чужі” сприймаються як вороги;

відсутність терпимості (толерантності) до іншої думки, способу життя;

заперечення компромісу і ставка на силове вирішення конфліктів;

сакралізація вождів, створення їх культів. У масовій свідомості вожді
втрачають властивості живих людей і набувають символічних рис, стають
носіями харизми;

домінування у суспільній свідомості міфів, наприклад, про комуністичний
або расовий рай;

фанатичне служіння ідеям, відчуття єдності з владою.

Для авторитарної культури характерна відсутність активної підтримки
влади, остання втрачає сакральність. В основі авторитарної культури
лежать або патріархальні, або підданські орієнтації населення.

Характерні ознаки демократичної культури:

толерантність до інакодумства, визнання за інакодумцями права
відстоювати свою точку зору;

схильність до пошуку компромісу як головного засобу вирішення
конфліктів;

згода (консенсус) стосовно базових ліберальних цінностей: автономність
особистості, невідчуженість її прав.

Політична соціалізація

Засвоєння людиною політичної культури, політичних ролей відбувається у
процесі соціалізації. Це складний, безперервний процес, який
здійснюється протягом всього життя людини. Сутність політичної
соціалізації полягає у формуванні якостей, цінностей, необхідних для
адаптації до даної політичної системи і виконання певних політичних
ролей.

Виділяють два етапи соціалізації – первинну і вторинну. Первинна
соціалізація починається з раннього дитинства.

Психологи і політологи надають цьому етапу великого значення,
характеризуючи його з позиції двох принципів:

принципу первинності: те, що засвоюється першим, засвоюється краще;

принципу структуризації: те, що засвоєне першим, в подальшому структурує
весь наступний процес засвоєння (навчання).

Таким чином, саме у дитинстві закладається фундамент всієї наступної
соціалізації, в тому числі й політичної, причому сформовані орієнтації і
політичні переваги будуть найбільш стійкими. На цьому етапі індивід
набуває перші знання про світ політики, про фігури влади. Основними
агентами соціалізації будуть виступати батьки, вчителі і ровесники, ЗМІ.

Спочатку головними агентами соціалізації є батьки, причому саме вони
виступають для дитини першими фігурами влади. Система заохочення або
покарання, яка використовується батьками, формує перші уявлення про
систему контролю і санкції. В сім’ї відбувається знайомство з
моральними, соціальними, релігійними цінностями. Нарешті, від батьків
діти дізнаються про партійну приналежність, про вибори, про політичних
лідерів. Західні політологи зазначають, що багато молодих людей
(наприклад, більше половини молодих американських виборців) голосують за
ті ж партії, що і їх батьки. Поряд з прямим можна говорити про непрямий
вплив сім’ї. Модель внутрішньосімейних відносин, авторитарність влади
батьків і ступінь свободи, надана дитині, може вплинути на формування
установок на участь у політиці.

Первинна соціалізація продовжується у школі. В початковій школі діти
продовжують знайомство з системою влади, яка надана самою організацією
учбового процесу (наприклад, чергуванням занять і перерв). Подібним
чином діти навчаються приймати соціальний порядок. В школі діти
дізнаються про державні символи, національних героїв, отримують уроки
патріотизму. В середній школі пряма політична соціалізація здійснюється
через спеціальні навчальні курси (історія, література, право,
суспільствознавство), яка містить у собі певний політичний
(ідеологічний) зміст, спрямований на виховання “толерантних” громадян,
затребуваних цією політичною системою. Нарешті, багато політичних партій
безпосередньо працюють з підлітками і створюють дитячі та молодіжні
об’єднання.

Фактором соціалізації виступає і найближче оточення індивіда: друзі,
ровесники, сусіди. Причому цінності та установки, які формуються під
впливом цих агентів, можуть суперечити цінностям, які намагаються
привити школа і держава. На перший погляд, групи ровесників не мають
відношення до політичної соціалізації. Частіше вони користуються
підлітками як фактором, який протистоїть батьківському тиску в тому
числі для захисту свого життєвого стилю, своєї субкультури, але не,
політики. Але саме у середовищі ровесників підлітки залучаються до норм
групової поведінки, навчаються захищати свою точку зору тощо.

Вторинна (продовжена) соціалізація характеризується формуванням власного
ставлення до політичної системи. Людина безпосередньо включена у
політичне життя, безпосередньо взаємодіє з політичними і владними
структурами (партіями, органами влади, судами). На основі накопичених
знань і досвіду людина здатна здійснювати відбір певних політичних
цінностей, відмовлятися від попередніх і сприймати нові
(ресоціалізація). Цей процес залежатиме від соціально-економічного
статусу людини, її приналежності до певних професійних, етнічних,
конфесійних груп. Важливими агентами вторинної соціалізації виступають
ЗМІ: газети, журнали, телебачення, радіо. Саме з них доросла людина
отримує більшу частину інформації про політичні події. Особливо велика
роль телебачення. Читання суспільно-політичних газет і журналів вимагає
інтелектуальних зусиль, передбачає певний освітній рівень аудиторії.
Телебачення в цьому плані є більш простим каналом передачі інформації,
що дозволяє поєднувати й усну мову, і зображення. Телебачення володіє
можливістю використати додаткові фактори, які посилюють переконливу дію
повідомлення: популярність диктора, музику, відеоряд, супроводжуюче
повідомлення тощо. Теми, передані у візуальних формах, запам’ятовуються
частіше, ніж теми, передані у письмовій чи усній формі. Є ще одна
властивість телебачення, на яку звертають увагу дослідники. Усвідомлена
подача різної інформації, різноманітність тем (від місцевої сенсації до
міжнародних новин) сприяє хаотичності сприйняття, заважає створити
упорядковану картину почутого і побаченого. Вони роблять висновок, що
використання у телебаченні зображення частіше руйнує, ніж розширює
раціональне мислення. Ці властивості телебачення використовуються
політтехнологами. Існує думка, що 70% іміджу політика створюється
телебаченням.

Політична участь

Політична культура індивіда знаходить вираження у ступені його
утягнутості в політичне життя. Політична активність у різних людей
варіюється. М.Вебер у своїй лекції “Політика як покликання і професія”
виділив три можливих рівні участі у політиці:

професійне заняття політикою;

участь у політиці “за сумісництвом”;

участь у політиці “за випадком”.

Професійний рівень заняття політикою демонструють політичні лідери, що
зробили політику “справою життя”, а також люди, які в професійному плані
обслуговують політичних лідерів: партійні функціонери, державні
чиновники, політтехнологи, журналісти.

Другий рівень участі у політичному житті виражений активістами партій і
суспільних рухів, які, хоча і займаються політикою, беручи участь у
мітингах, виступаючи в ролі агітаторів, спостерігачів на виборах, все ж
мають сферу професійних інтересів, що лежить поза політикою.

Третій рівень об’єднує більшу частину громадян, чия політична активність
проявляється в участі у виборах, в акціях протесту або підтримки.

Поняття “політична участь” використовується для позначення різноманітних
форм непрофесійної політичної діяльності, показуючи ступень реального
впливу громадян на інститути влади і процеси прийняття рішень.
Політичній участі протистоїть така форма поведінки, як політична
імобільність (від лат. immobilis – нерухомий) – пасивність, повна
відстороненість від політичного життя. У багатьох країнах, в тому числі
і в демократичних, спостерігається зниження електоральної активності
громадян. Президентські вибори у США (2000) відбулися при активності 54%
виборців, а парламентські вибори у Великобританії (2001) – при
активності 60% виборців (найнижчий показник з 1918 p.). Референдум, що
відбувся восени 2000 р. у Франції, хоча на нього були винесені
конституційні питання, викликав інтерес тільки у 25% громадян.

~ – ? ? I

e

I

&

&

gd?%S

&

&

gd?%S

&

&

gd?%S

`„Agd?%S своєрідний протест інших. В останньому випадку – це своєрідна
демонстрація невдоволення політикою офіційної влади і сумнівів в
ефективності інституту виборів. Нарешті, виборча активність залежить і
від практики реєстрації виборців. Складність процедури реєстрації у США,
яка в тому числі передбачає, що сам виборець повинен попередньо прийти
на виборчу дільницю і зареєструватися, як визнають американські
політологи, є причиною того, що у цій країні спостерігається низький
рівень відвідування виборчих дільниць порівняно з іншими країнами.

Низька електоральна активність порівняно з радянським періодом
відзначається і в сучасній Україні. Явка виборців на вибори в місцеві
органи влади інколи коливається від 25% до 50%. В СРСР у виборах брали
участь більше 90% (за офіційними даними – 98-99%) виборців. Політична
активність обмежувалася демонстрацією підтримки офіційних кандидатів і
рішень партії. Подібний тип поведінки, заснований на придушенні або
викривленні вільних політичних переваг і який визначається тиском
зовнішніх обставин (адміністративним, партійним контролем), називається
політологами мобілізаційним. І навпаки, автономна політична участь
розглядається як результат раціонального і відносно вільного вибору.
Сучасні політичні системи, в тому числі й демократичні, передбачають
поєднання мобілізаційних і автономних форм участі. Це означає, що поряд
з раціональними мотивами участі в політиці, які сформувалися на основі
усвідомлення власних інтересів, політична активність індивідів може бути
відповіддю на мобілізаційні заклики партій, демагогічну риторику
політичних лідерів.

Форми політичної участі відрізняються не тільки мірою усвідомленості,
але й масштабністю, легальністю та іншими параметрами. За критерієм
легальності прийнято виділяти конвенціональні та неконвенціональні форми
політичної участі.

Конвенціональна участь – поведінка, яка використовує законні або ті, що
відповідають загальноприйнятим нормам форми вираження інтересів і впливу
на владу. Основною формою конвенціональної поведінки є участь у виборах.
Участь у виборах дозволяє обмежити прояв небезпечних для політичної
системи форм масової активності, спрямувавши її в інституціональне
(регульоване нормами) русло, коли невдоволені політикою уряду люди
виражають свій протест, голосуючи за переміни. А інша частина громадян
завдяки виборам демонструє підтримку урядовому курсу. Вже на цьому
прикладі можна побачити, що конвенційна участь орієнтована на досягнення
різних завдань.

Американські політологи К.Джандра, Дж.Беррі та Дж.Голдман виділили два
види дій:

дії, що демонструють підтримку влади і політичної системи – участь у
святкових заходах з приводу будь-яких подій, робота в якості
спостерігача на виборах. Навіть піднімаючи державний прапор у святкові
дні, прикріплюючи на одяг знаки з державною символікою, людина
демонструє підтримку країні і побіжно її політичній системі;

дії, засобом яких громадяни намагаються вплинути на владу і змінити
певні сторони суспільного життя.

В цю групу об’єднані такі форми участі:

голосування за партії і політиків, які виражають інтереси певної групи
виборців;

контакти з офіційними особами (найчастіше з представниками місцевих
органів влади), щоб привернути їх до будь-яких проблем;

ініціативні рухи (збір підписів за проведення референдуму з яких-небудь
питань, письмові звернення в органи влади, в ЗМІ);

участь у санкціонованих мітингах, демонстраціях;

особливі форми участі – лобіювання, фінансування виборчих кампаній.

Політологи ставлять питання: наскільки подібні форми участі відповідають
демократичній практиці. Одні вважають, що така участь може служити
приватним інтересам на шкоду інтересам більшості, що ресурсами для
подібного впливу володіє обмежена кількість громадян. Інші вважають, що
така практика не суперечить демократії, зауважуючи, що спроба уряду
задовольнити чиїсь особисті інтереси викликає відгук у активної частини
громадян.

Неконвенціональна участь – незаконна або така, що суперечить
загальноприйнятим політичним нормам поведінка. Вона проявляється у
формах протесту, у непокорі державній владі. До подібних акцій громадяни
вдаються у тих випадках, коли відсутні інституціональні канали вираження
їх інтересів, або традиційні форми участі виявляються неефективними, а
самі люди відчувають недовіру до політичної системи. Неконвенційна
поведінка поділяється на ненасильницькі і насильницькі види. До перших
можна віднести мітинги і марші протесту проти яких-небудь дій офіційної
влади, пікети, сидячі страйки у громадських місцях і під вікнами
урядових будівель, перекритгя транспортних магістралей. Ці дії можуть
здійснюватися з порушенням діючого законодавства. Свідома відмова
підпорядковуватися законам (а у виняткових випадках – відмова від сплати
податків), проведення несанкціонованих акцій протесту, приниження
будь-якої ділової активності – усі ці дії об’єднуються під назвою
“громадянська непокора”.

Тактика масових ненасильницьких акцій громадянської непокори була
обґрунтована М.Ганді та М.Л.Кінгом. Виступаючи за незалежність Індії,
М.Ганді у 1930 р. очолив “Соляний похід” – своєрідну символічну акцію
протесту проти урядової соляної монополії. Ця і подібні інші акції
сприяли досягненню національної незалежності Індії. В США наприкінці
50-х -першої половини 60-х pp. XX ст. рух за громадянські права негрів,
очолюваний М.Л.Кінгом, використовуючи ненасильницькі акції, зумів
домогтися прийняття законів, які відміняли расову сегрегацію у південних
штатах США і надавали афроамериканцям рівні з іншими виборчі права. Інші
відомі прийоми ефективності використання мирних форм громадянської
непокори -“оксамитова революція” у Празі, в Угорщині, об’єднання
Німеччини та інші акції, що сприяли демократичним перетворенням у
країнах Східної Європи наприкінці 80-х років XX ст. В Україні “вибух”
різних форм політичної активності спостерігався наприкінці 80-х –
початку 90-х років.

Далеко не будь-які акції протесту досягають результату, більше того,
вони можуть перерости у форми конфронтації з використанням насильства.
Неконвенціональні насильницькі форми участі охоплюють спектр дій від
масових безпорядків і псування майна до тероризму.

Політологи акцентують увагу на залежності політичної участі від деяких
факторів:

соціально-економічний статус і освіта: люди з більш високим рівнем
доходів і освітою більш чітко усвідомлюють вплив політики на їхнє життя
і мають необхідні ресурси (час, знання), щоб впливати на урядові рішення
методом голосування та інших форм конвенціальної участі;

вік: молодь менше схильна до участі у голосуванні. Навпаки, з віком люди
проявляють більший інтерес до голосування, тому що сильніше відчувають
зв’язок між політикою, що проводиться, і своїм життям. Дослідження,
проведені у нашій країні, показують, що найактивнішою групою виборців є
пенсіонери, найпасивнішою – студенти та учні.

Співвідношення конвенційних і неконвенційних форм участі залежить, крім
того:

від параметрів політичного режиму;

наявності інститутів, в першу чергу сильних політичних партій та інших
суспільно-політичних організацій, діючих не тільки на національному, але
й на місцевому рівні, здатних артикулювати інтереси різних верств
населення;

економічної ситуації. Економічний спад та інші кризові явища в економіці
призводять до підвищення рівня протестної поведінки.

Література:

Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
– К.:КНЕУ, 1999. – 108 с.

Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. – К.: Знання, 1999. – 427с.

Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. – К.: УФІМБ,
1999. – 161 с.

Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. –
К.: Вища школа, 1998. -415 с.

Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. – К.: Академія, 1998. – 368 с.

Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. – Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. – Ч. 3. Політична
свідомість і культура. – Львів: Кальварія, 1998. – 556 с.

Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. – К.: ІЗМН,
1997. – 164 с.

Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
– К.: Смолоскип, 1997. – 218 с.

Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. – К.:
МАУП, 1997. – 248 с.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. –
К.: АМУПП, 1997. – 200 с.

Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. – К.:
Либідь, 1997. – 656 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. – Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. – 336 с.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. – К.: Генеза, 1997. – 400 с.

Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. –
838 с.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. – 288
с.

Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. – К.:
Вища школа, 1996. – 179 с.

Політологія. Кінець XIX – перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. – Львів: Світ, 1996. – 800 с.

Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.

Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

Бодуен Ж. Вступ до політології. – К.: Основи, 1995. -174 с.

Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. – К.: Політична думка, 1995. -368 с.

Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. – К.: Українська перспектива, 1995. – 103
с.

Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. – К.:
Ватра, 1995. – 328 с.

Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. – К., 1994. –
144 с.

Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. – К.:
Генеза, 1994. – 368 с.

Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. – К.:
Либідь, 1993. – 191 с.

Конспект лекцій з курсу “Політологія” для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. –
44 с.

Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. – 256 с.

Основы политологии / Под ред. А.Боднара. – К., 1991. – 144 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020