Реферат на тему:
Розвиток вітчизняних політичних концепцій у ХІХ-ХХ ст.
Національно зорієнтоване Просвітництво домінувало в українській
політичній думці на зламі XVIII-XIX ст., грунтуючись на концепції
суспільного договору, ідеях природної рівності та свободи всіх людей,
виступало з критикою тиранії та кріпацтва. В часи нищення залишків
української автономії саме представники цієї інтелектуальної течії –
В.Каразин (1773—1842), В.Капніст (1758-1823), Я.Козельський (1729-1795),
П.Лодій (1764-1829), В.Лукашевич (1783-1886), М.Рєпнін-Волконський
(1778-1845), І.Тимковський (1772-1853), Ф.Туманський (?-1805) були
нечисленними захисниками державних традицій України. Саме в цьому
середовищі з’явилася “Історія Русів”. Відповідно до часткової
лібералізації суспільно-політичного життя Російської імперії за
Олександра I, зростаючої ерозії архаїчних абсолютистсько-кріпосницьких
структур в українських колах дедалі частіше лунали заклики до обмеження
царської влади, скасування кріпацтва, модернізації суспільства.
Наслідком поширення просвітницьких ідей була поява секуляризованого
“юридичного” світогляду, в центрі якого стояла людина як самоціль.
Свобода і правова рівність вважалися необхідною основою розвитку вільної
особистості.
Особливості української політичної думки ХІХ-ХХ ст. визначалися тим, що
вона розвивалася в соціальному середовищі, в якому зникали давні
спадково-майнові ознаки, поступово руйнувався сільський традиційний
спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне
суспільство.
Україна впродовж ХІХ-ХХ ст. перебувала майже виключно в російській (з
1922 р. радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка
згаданого періоду зазнавала щонайперше впливів таких російських
інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво,
більшовизм і лише опосередковано – західноєвропейських течій, зокрема
лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.
З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки ХІХ-ХХ
ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і
окремих, хоча взаємопов’язаних та взаємозалежних напрямів, а саме:
демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм;
націонал-демократія (демократичний, або державницький, націоналізм);
консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм.
Демократичне народництво виникло на першій фазі українського
національного відродження та було найстарішим напрямом української
політичної думки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов’язане
з декабристським рухом на підросійських землях (П.Борисов,
П.Вигодовський, І.Горбачовський, Я.Драгоманов, О.Усовський та ін.).
Однією з перших пам’яток цього напряму української політичної думки була
Програма Товариства об’єднаних слов’ян, де висловлено наскрізні ідеї
українського демократичного народництва:
ворожість до кріпацтва й самодержавства;
думки щодо демократизації суспільного та державного життя;
конституційного перевлаштування імперії;
створення демократичної панслов’янської федерації.
Подальший розвиток демократичного народництва пов’язаний із прагненням
його чільних представників зблизити соціальне й національне питання та
розв’язати їх у перебігові соціальної революції, яка водночас мала би
бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання
національно-федеральних, демократичних і соціалістичних
(немарксистських) ідей дає підстави визначати демократичне народництво
як специфічно український різновид соціалізму – український соціалізм.
Поява Кирило-Мефодіївського братства (1846) свідчила про кристалізацію
народницько-демократичного руху в Україні та про широке осмислення
власне українських проблем у контексті політичного буття всього
слов’янського світу. Лідерами цієї організації були М.Костомаров
(1817-1885), П.Куліш (1819-1897) і Т.Шевченко (1814-1861). Один із
братчиків Г.Андрузький (1827-?) вперше в новітній історії України
запропонував конституційний проект організації суспільно-політичного
устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на засадах демократизації та
федералізації Росії (“Начерки конституції республіки”).
Програма діяльності кирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального
месіанізму, панславізму, федералізму, християнського світогляду,
егалітаризму. Новим елементом у цій програмі була поява романтичного
націоналізму (патріотизму). Основою національного відродження братчики
вважали визволення селянських мас (“народу”) від кріпацтва, метою була
проголошена українська демократична республіка у складі федерації
слов’янських народів. Ієрархія завдань уявлялася такою: знищення
кріпацтва й самодержавства в Російській імперії; демократизація
суспільного життя; побудова слов’янської спілки християнських республік;
поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок
здійснення слов’янами своєї християнської місії. У концентрованому
виразі ці погляди було висловлено у праці “Закон Божий (Книги буття
українського народу)”, написаній М.Костомаровим, та в численних
поетичних творах Т.Шевченка. Загалом, ідеологія кирило-мефодіївців була
синтезом романтичного етнографізму і культурництва з традиціями
козацької державності та західноєвропейськими ідеями демократії, першими
носіями яких в Україні XIX ст. були російські декабристи.
Кирило-Мефодіївська програма стала платформою українського
національно-визвольного руху на кілька наступних десятиліть (до 1917 р.
включно).
Українське народництво протягом другої половини XIX ст. розвивалось
двома напрямами. Перший репрезентували поляки-українофіли, або
хлопомани: Ф.Духінський (1816-1893), І.Терлецький (1807-1888),
М.Чайковський (1804-1886), В.Антонович (1834-1908); другий, впливовіший,
започаткував М.Драгоманов (1841-1895).
У концепції одного з найяскравіших представників першої течії
В.Антоновича, автора численних історичних і публіцистичних праць, було
висловлено такі ідеї: вроджена нездатність та нелюбов українського
народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми
держави; протиставлення самозорієнтованості державності вільній творчій
суспільності; несумісність принципів демократизму з існуванням
бюрократичного апарату; ототожнення демократії з народоправством, а
українського народу – з трудовим селянством.
М.Драгоманов (основні праці – “Переднє слово до “Громади”, 1878;
“Шевченко, українофіли і соціалізм”, 1879; “Історична Польща і
великоруська демократія”, 1881-1882; “Вольний Союз (Вільна Спілка)”,
1884; “Лібералізм і земство в Росії”, 1889; “Чудацькі думки про
українську національну справу”, 1891; “Листи на Наддніпрянську Україну”,
1893), критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, водночас
продовжував народницько-демократичну традицію під прапором соціалізму
(громадянства), який, щоправда, не був революційним, радикальним, і
започаткував ліберальний напрям в українській політичній думці. Метою
перевлаштування суспільства мислитель проголосив “безначальство” –
анархосоціалізм прудонівського зразка (тому його концепція перебувала в
річищі традиції еволюційного, або “етичного”, соціалізму, хоч і
зазнавала відчутного впливу марксизму). Суть програми, виробленої
Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України
через конституційно-правову реорганізацію Росії; федералізацію Росії та
Австро-Угорщини; надання твердих гарантій конституційним правам
громадян; надання права самоврядування для окремих регіонів і
національностей та забезпечення вільного розвитку української культури.
Провідною для Драгоманова була думка про те, що “не народи існують для
держав, а держави для народів”.
Ідейними спадкоємцями М.Драгоманова виступили С.Подолинський
(1850-1891), М.Павлик (1853-1915), І.Франко (1856-1916), С.Петлюра
(1879-1926), М.Грушевський (1866-1934) та ін. Цікаво, що С.Подолинський
і М.Павлик кристалізували саме соціалістичні аспекти – драгоманівської
програми, І.Франко та С.Петлюра поступово еволюціонували від соціалізму
до націонал-демократії, а М.Грушевський навпаки – від
націонал-демократії до соціалізму, причому прорадянського забарвлення.
Серед партійних діячів Наддніпрянщини соціалістичні ідеї розвивали
Л.Юркевич-Рибалка (1894-1919), Б.Грінченко (1863-1910), С.Єфремов
(1876-1939), М.Порш (1877-1944), М.Шаповал (1882-1932), В.Винниченко
(1880-1951).
Народницько-демократичну традицію України кінця XIX – початку XX ст.
характеризували два виразні складники:
1) прагнення до громадянської та національної свободи;
2) ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості.
З названих компонентів виразнішим був другий. Турбота про захист
соціально-економічних інтересів знедолених мас, поєднана з виразним
егалітаристським ухилом, становила ідеологічний лейтмотив усього
напряму. Однак наполягання М. Драгоманова на важливості існування
відповідної та добре спланованої структури демократичних інститутів не
залишило тривкого сліду. Волелюбність українського народництва була
щирою, ґрунтувалася вона на ненависті до царського самодержавства.
Розуміння “правил гри” в ефективно діючій демократичній системі та
обмеження, що їх передбачає представницьке правління, залишилося вкрай
недорозвиненим. Це мало далекосяжні (переважно негативні) наслідки для
становлення національної державності в 1917-1918 pp.
Водночас демократично-народницька течія отримала й певне наукове
обгрунтування. Особливою оригінальністю відзначалися наукові розробки,
що їх нарівні з М.Грушевським здійснювали в міжвоєнний час (1918-1939
pp.) Р.Лащенко (1878-1929; основні праці – “Лекції з історії
українського права”, 1923; “Автономний статут демократичної Української
республіки”) та С.Шелухін (1864-1939; основні праці – “Монархія чи
республіка?”; “Україна”; “Право України на свою державність”; “Шляхи до
української соборності”). М.Грушевський, Р.Лащенко та С.Шелухін
обґрунтовували можливість і доцільність федеративного чи
конфедеративного об’єднання з тими країнами, з якими Україна мала й
підтримувала історичні зв’язки, зокрема з Литвою та Білоруссю
(М.Грушевський), Росією (Р.Лащенко), Чехією, Сербією, Хорватією,
Словенією, Словаччиною (С.Шелухін). Загалом історико-правовий аспект
виявився найбільше опрацьованим у творчості вчених-народників. Вони
вважали, що федерація є оптимальною формою державного устрою майбутньої
України і має сприяти зміцненню її державності. Стрижневими у
світоглядній платформі вчених-народників були такі засади:
народоправство (демократизм); егалітаризм та ідея безкласовості
української нації; розуміння народу як територіальної (а не етнічної)
одиниці; пріоритет прав народу над правами держави. Зазначалося, що
“прогресивне українство не виділяє вирішення свого національного питання
із загальної проблеми перетворення старої бюрократичної централізованої
Росії у вільну правову державу”, і навіть “забезпечення успішного
національного розвитку українського народу, автономію України вони
(українці – С.Л.) розглядають як складову частину більш загальної
проблеми: перебудови Росії на основі рівноправності народностей,
децентралізації і національно-територіальної автономії” (М.
Грушевський). Задля цього лунали заклики до об’єднання “всіх наших сил в
ідеї народного суверенітету та народоправства “без холопа і без пана”.
Се нам диктує сама наша українська нація” (С.Шелухін). Водночас
учені-народники звинувачували у відсутності української державності
сусідні країни (насамперед Росію та Польщу) і доводили, що український
визвольний рух є неповторним, підкреслюючи необхідність спиратися в
майбутньому державному будівництві на власний політичний досвід та
історичні традиції.
Позиції демократичного народництва помітно ослабли у 20-30-х pp. XX ст.
Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів –
інтегрального націоналізму, націонал-комунізму та націонал-демократії
(два останні були “уламками” окремих течій українського соціалізму, де в
першому випадку наголос змістився в бік соціального аспекту, а в другому
– в бік національного); усвідомленням провини українських соціалістів за
поразку у визвольних змаганнях 1917-1920 pp.; кризою демократичних
режимів у загальноєвропейському масштабі; становленням тоталітарних
режимів.
У 30-50-х pp. соціалістичні ідеї (немарксистського характеру) в
еміграції намагалися розвивати В.Винниченко та І.Багряний (1906-1963),
які пережили тривалий період захоплення націонал-комунізмом.
В.Винниченко (основна праця -“Конкордизм”) виступив зі спробою
обґрунтування нового суспільного ладу, який має поєднувати кращі
здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактично це був
український варіант доктрини конвергенції двох антагоністичних систем,
висунутої на Заході в 50-60-х pp. І.Багряний, автор численних
публіцистичних оглядів, умотивував потребу відмовитися від тоталітаризму
(у вигляді комунізму, інтегрального націоналізму чи фашизму) та
переорієнтувати свою діяльність на засвоєння й поширення демократичних
ідей (близьких до ідей Соцінтерну). Особливі надії він покладав на
здобуття Україною незалежності внаслідок демократичної революції та
дезінтеграції СРСР.
Лібералізм. Поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого розмаху
і не привело до “тріумфальної ходи” лібералізму, як це мало місце в
країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприйняття політико-економічних
постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним.
Такий неуспіх і вкрай повільне сприйняття ліберальної доктрини
українською інтелігенцією та широкими колами українського суспільства
обумовлювалися наявністю авторитарного типу політичного режиму в
підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів
національно-визвольного руху і внаслідок цього – засиллям і популярністю
радикальних течій (у формі російського революціонізму чи українського
народництва). Сам характер політичної системи, яка впродовж тривалого
часу перебувала в незмінному вигляді, консервував наявний стан речей і
перешкоджав розвиткові й поширенню поміркованих поглядів. Унаслідок
цього ліберальна модель перевлаштування суспільного життя так і не
набула в Україні завершеної форми упродовж ХІХ-ХХ ст.
Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Перша була
пов’язана з намаганням М.Драгоманова імплантувати західні ліберальні
ідеї в українське середовище у другій половині XIX ст. та поєднати їх із
соціальною та національною ідеями; друга мала переважно космополітичне
забарвлення і виявилася в діяльності (переважно в науково-культурній)
представників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX -початку
XX ст. Частково ліберальні ідеї прижилися, хоча й зазнали певної
трансформації в українському народництві, націонал-демократії та
консервативній доктрині В.Липинського, який вважав саме М.Драгоманова
своїм попередником. Поширенню ліберального світогляду в Україні, окрім
М.Драгоманова, сприяли також Б.Кістяківський (1863-1920),
М.Туган-Барановський (1871-1916), М.Ковалевський (1871-1916),
М.Славинський (1868-1945), В.Вернадський (1863-1945), А.Кримський
(1871-1942).
Серед помітних діячів української діаспори виразну прихильність до ідей
лібералізму зберіг хіба що один І.Лисяк-Рудницький (1919-1984). За
винятком кількох концептуальних праць Б.Кістяківського (“Держава правова
і соціалістична”, “Соціальні науки і право”), жоден із цих мислителів не
залишив спеціально присвяченої проблемам лібералізму праці.
Центральними в системі координат українського лібералізму були такі
погляди:
існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи
(М.Драгоманов), де остання тлумачиться як сукупність конституційно
закріплених прав громадян;
домінантною цінністю у співвідношенні “людина -суспільство – держава” є
“людина” незалежно від соціального статусу конкретної особистості;
в системі політико-економічних категорій центральною є категорія
приватної власності на засоби виробництва (М.Туган-Барановський);
визнання верховенства права в суспільному житті, взаємозалежності права
та свободи, необхідності поєднання соціальної та правової ідей
(Б.Кістяківський);
пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи
національними, необхідність раціонального влаштування суспільного життя
(на цьому ґрунті постало вчення В.Вернадського про ноосферу як сферу
людського розуму);
децентралізація держави як засіб обмеження державної влади та надання
гарантій існуванню місцевого самоврядування (М.Драгоманов);
популяризація етичних засад політичної діяльності, пов’язаності політики
та моралі (М.Драгоманов: “Чисте діло потребує чистих засобів”).
Більшість українських лібералів вірила в можливість здійснення
національних прагнень українського народу та захисту конституційних
принципів у межах оновленої та демократизованої федеративної Росії.
Слідом за М.Драгомановим ліберали вважали, що “принципи сучасної
всесвітньої цивілізації найбільше відповідають поступові: лібералізм у
його найпослідовнішій формі – федералізмові у справах соціальних із його
найтвердішою гарантією – асоціацією в справах економічних, раціоналізм у
справах письменницьких, наукових, умілостях”. Осягнувши в особі своїх
кращих представників (зокрема Б.Кістяківського) необхідність створення
правової держави, український лібералізм кінця XIX – початку XX ст.
залишився байдужим до проблем самостійності України й побудови
суверенної національної держави. У 70-80-х pp. XX ст. гуманістична
традиція українського лібералізму була сприйнята українським
дисидентським підпіллям і знайшла вияв у правозахисній діяльності
(зокрема в діяльності та програмних документах Української Гельсінської
групи). Тоді й було порушено питання політичної незалежності України з
дотриманням прав і свобод особистості.
У першій половині 90-х pp. XX ст. в Україні було здійснено третю спробу
рецепції ліберального світогляду. На цьому етапі його носіями стало
майже 10 політичних партій (ЛПУ, ЛДПУ, КДП, НДП та ін.). Знову постало
питання синтезу соціального й національного елементів у ліберальній
течії.
Націонал-демократія, або націонал-державництво. Цей напрям української
політичної думки зародився в Галичині наприкінці XIX ст. та був
пов’язаний насамперед з іменами І.Франка, Ю.Бачинського та
Л.Цегельського. Лише згодом нова інтелектуально-політична течія набула
певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до подій 1917-1918
pp. перебували переважно на соціалістичних позиціях і поступово
еволюціонували від вимог народницького федералізму до ідей
національно-державної незалежності (С.Петлюра, О.Шульгин, Є.Чикаленко та
ін.). Кристалізація націонал-демократичної платформи відбувалась у
20-30-х pp. під впливом усвідомлення провини українських соціалістів за
поразку національної революції 1917-1920 pp. та ознайомлення з
політичною ситуацією в тогочасній Європі. Так, О.Шульгін запропонував
остаточно відмежуватися від ідеологічної спорідненості з соціалізмом і
не ототожнювати його з демократією, що було властиве політичному
мисленню багатьох державних діячів доби УНР.
Науковий фундамент під націонал-демократичні ідеї підвели
С.Дністрянський (1870-1936; основні праці – “Загальна наука права і
політики”; “Погляд на теорії права і держави”, 1925; “Нова держава”,
1923; “Нові проекти української конституції”, 1920), В.Старосольський
(1878-1942; основні праці -“Теорія нації”, 1922; “Держава і політичне
право”, 1924; “Суспільно-політичні рухи та їх носії”‘), О.Бочковський
(1885-1939; основні праці – “Боротьба народів за національне
визволення”, 1932; “Народження нації”‘, 1939; “Життя нації”, 1939),
С.Рудницький (1877-1937; основні праці – “Українська справа зі становища
політичної географії”, 1923; “До основ українського націоналізму”,
1923), О.Ейхельман (1854-1943; основні праці -“Меморандум уряду УНР”,
1921; “Проект Конституції -основних державних законів УНР”, 1921),
О.Лотоцький (1870-?); основні праці – “Українські джерела церковного
права”, 1931; “Схід і Захід у проблемі української культури”, 1939),
А.Яковлів (1872-1955; основні праці – “Українське право”, “Основи
Конституції УНР”, 1935).
С.Дністрянський і О.Ейхельман зробили спробу підготувати проекти
конституцій для України, врахувавши притаманні, на їхню думку,
українському народові національно-державні та етнопсихологічні традиції.
Окрім того, представники націонал-демократичного напряму обґрунтовували
концепцію федерації, яку намагалися поєднати з постулатом про право
народів на самовизначення.
Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади:
інтерес нації та держави – найвищий критерій історичної оцінки в разі
домінування суверенності нації над суверенністю держави (за винятком
позиції О.Ейхельмана);
обгрунтування права українського народу на самовизначення в межах
власної етнічної території;
ідеї демократичного політичного режиму і республіканської форми
правління як основи політичного ладу української нації;
визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації.
Водночас обстоювався погляд на національну ідею як на основний критерій
за розмежування народу і нації, підкреслювалася необхідність проведення
політики “дрібної праці” та утвердження ролі Галичини як “П’ємонту”
України.
Спадкоємцями національно-державницьких ідей (і певною мірою –
несоціалістичних елементів демократичного народництва) виступають
представники сучасних правоцентристських партій України (Рух, УРП та
деякі інші).
Консерватизм. В Україні він набув ще меншого поширення, ніж лібералізм,
і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свідченням існування
нетривких, монархічних традицій. Безпосередня його поява була викликана
необхідністю захисту національних традицій, що опинилися в небезпеці
внаслідок уніфікаторсько-нівелювального впливу русифікації (в
підросійській Україні) та полонізації (в Галичині). Однією з перших
пам’яток консервативної думки в Україні була “Історія Русів” (1818-1822
pp.) – полемічна праця з виразним антиросійським спрямуванням. У XIX ст.
до консервативної течії української політичної думки належали: Г.Галаган
(1819-1888), Г.Милорадович (1839-1905), В.Горленко (1853-1907), П.Куліш
(1819-1897), М.Гарасевич (1763-1836), Д.Зубрицький (1777-1862),
І.Могильницький (1771-1831), Й.Лозинський (1807-1889), Й.Левицький
(1801-1860) та ін. На галицьких теренах особливо помітний внесок у
розвиток консервативного напряму зробила “Руська трійця” – М.Шашкевич
(1811-1843), І.Вагилевич (1811-1866) та Я.Головацький (1814-1888), які
поєднували несприйняття й засудження тогочасної дійсності з
апологетизацією минулого.
&
gd“4o
&
&
gd“4o
eeeYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYYY
&
. перебували також такі відомі мислителі, як О.Назарук (1883— 1940),
Д.Дорошенко (1882-1951) та А.Шептицький (1865-1944). Найбільшим і
найвпливовішим представником українського консерватизму і водночас
найоригінальнішим українським політичним мислителем після М.Драгоманова
був В.Липинський (основні праці – “Україна на переломі”, 1657-1659;
“Замітки до історії українського державного будівництва в XVII
столітті”, 1920, “Релігія і церква в історії України”, 1925; “Листи до
братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму”,
1926).
Провідними цінностями політичної філософії В.Липинського були держава і
нація. “Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і
ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути”, –
таким було політичне кредо мислителя. Ототожнивши поняття “нація” та
“держава”, В.Липинський зняв проблему кристалізації модерної української
нації, замінивши її проблемою творення держави. Ідеал майбутньої
Української держави він убачав у незалежній трудовій і легітимній
(правовій) монархії зі спадковою (дідичною) гетьманською владою –
монархії англійського взірця. До такої форми правління як оптимального
способу організації вищої державної влади В.Липинський прийшов,
проаналізувавши три методи розв’язання проблеми державного будівництва:
демократія з республікою; охлократія з диктатурою; класократія з
правовою – “законом обмеженою і законом обмежуючою” монархією. Під
демократією вчений розумів нічим не обмежений суверенітет
(самодержавство народу), під охлократією – необмежене панування однієї
соціальної групи (верстви чи партії) над суспільством, під класократією
– владу виборної аристократії, обмеженої послухом монархові, моральними
традиціями та правом.
Основною умовою реалізації ідеї української державності В.Липинський
вважав єдність – релігійну, регіональну, політичну, національну,
організаційну. Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї
територіального патріотизму (всупереч поширеним тоді етнічним формам
патріотизму) -єдності всіх громадян України, незалежно від національної,
конфесійної чи соціально-класової ознак, та залученні до творення
Української держави не тільки народних мас, а й еліти. Політична
програма будувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод
особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади;
забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної
реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечила стабільну
соціальну опору державній владі; об’єднання всіх українських земель в
одній державі (ідея соборності); відмова від будь-яких
зовнішньополітичних орієнтацій, орієнтація на власні сили; організація
української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б
згуртуватися всі верстви українського суспільства; християнська етика –
ірраціональний чинник, що має сприяти процесові державотворення.
Відсутність української державності та поразку національної революції
1917-1920 pp. В.Липинський розглядав як закономірні результати хибного
курсу, неправильної державної стратегії та браку об’єднавчої
національної ідеї: “Побили ми себе самі. Ідеї, віри, легенди про
одну-єдину, всіх українців об’єднуючу, вільну й незалежну Україну
провідники нації не сотворили, за таку ідею не брались, і тому,
зрозуміло, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не
змогла”.
Консервативна концепція С.Томашівського (основні праці – “Під колесами
історії”, 1925; “Про історію, героїв і політику”, 1929) складалася з
уявлень про консервативні традиції Галицько-Волинського князівства,
апології діяльності греко-католицької церкви та її релігійно-етичних
засад (клерикалізм), ідеї територіального патріотизму (в останні роки
життя він перейшов на позиції полонофільства). Причинами втрати Україною
шансу на здобуття державної незалежності в 1917-1920 pp. мислитель
уважав відсутність єднальної державної ідеї, брак політико-економічної
та культурної рівноваги між містом і селом, політичну гіпертрофію
українського народу (надмірну політизацію мас).
С.Томашівський запропонував теорію європеїзації, де йшлося про
необхідність адаптації запозичених західноєвропейських здобутків до
реальних політичних потреб України. На думку мислителя, практична
політика має грунтуватися лише на апробованих історичним досвідом
зразках політичного життя країн Західної Європи, зокрема Англії. На
відміну від В.Липинського С.Томашівський не розмежовував монархії та
республіки і не ототожнював їх із демократіями. Він уважав, що монархія
сумісна з демократією, якщо вона не є абсолютною; республіка є
прийнятною для України формою правління, якщо вона еволюціонуватиме
спочатку від традиційної монархії – гетьманату.
В.Кучабський (основні праці – “Більшовизм і сучасне завдання
українського заходу”, 1925; “Україна і Польща”, 1933) назвав свою
концепцію “позитивним мілітаризмом”; вона була пройнята вірою в те, що
провідну роль у заснуванні монархічної держави мають відігравати люди
військового духу та організації. Програма В.Кучабського містила в собі
такі вимоги: подолання анархізму української еліти та її підпорядкування
державним інтересам; підвищення освітнього рівня, насамперед молоді,
відродження традиційних моральних цінностей; рекрутування нової еліти з
представників різних верств суспільства; усунення декласованої
інтелігенції від проводу в національному русі. Особлива надія на
відродження української державності покладалася на “український П’ємонт”
– Галичину, яка зможе організувати решту України на визвольну боротьбу.
Усіх трьох найвпливовіших представників українського консерватизму
об’єднували такі ідеї: критичне ставлення до української
народницько-соціалістичної демократії, націоналізму та російського
більшовизму; визнання провідної ролі держави в соціально-політичному
житті; пошуки нових методів організації суспільних відносин, що
спиралися б на представництво і співробітництво всіх класів; визнання
керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому
процесі.
Після другої світової війни консервативний напрям не набув значного
поширення та великої суспільної ваги навіть в еміграції. У 90-х pp. XX
ст. наявні спроби деяких сучасних політичних партій України, насамперед
правого та правоцентристського спрямування, використати консервативну
традицію української політичної думки для обгрунтування своїх
ідеологічних позицій (УРП, УКРП, УНКП).
Український націонал-комунізм. Його поява й поширення спричинені
насамперед слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного
руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками українізація
(з 1923 р.) навіяли деяким представникам українських лівих надію на те,
що можна виправити критичне становище, в якому опинилася Україна,
методом порозуміння, компромісу з російськими більшовиками, які
перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної
державності. Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на
ґрунті спільної (марксистської) доктрини, українські націонал-комуністи
об’єктивно сприяли подальшому розколові єдиного фронту боротьби за
самостійність України і прирікали себе на політичну поразку.
Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною
політико-ідеологічною течією та розпадався на кілька напрямів:
1) ліва течія в УСДРП (1917-1918 pp.; головні представники – П.Буценко,
В.Врублевський, Е.Касьяненко, Ю.Медведєв, Е.Неронович);
2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української
компартії (більшовиків) (1918-1919 pp.; головні представники –
Г.Лапчинський, С.Мазлах, В.Шахрай, певною, мірою М.Скрипник);
3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше – УКП (боротьбисти) (1918-1920
pp.; головні представники – Г. Гринько, В. Еллан-Блакитний, О.Любченко,
О. Шумський);
4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укапісти) (1920-1925 pp.;
головні представники – М.Авдієнко, А.Драгомирецький, Ю.Кулиниченко,
А.Річицький (Пісоцький), М.Ткаченко);
5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919— 1920 pp.; головні
представники – Е.Касьяненко, Я.Ландер, Г.Лапчинський, П.Попов);
6) закордонна група УКП (1920-1922 pp.; головні представники –
В.Винниченко, З.Висоцький, В.Левицький, В.Мазуренко, певний час
М.Чечель).
Теоретичним підґрунтям українського націонал-комунізму стали гостро
полемічні та публіцистичні твори В.Шахрая (1888-1919; “Революція на
Україні”, 1918), С.Мазлаха та В.Шахрая (“До хвилі. Що діється на Вкраїні
і з Україною?”, 1919), М.Хвильового (1893-1933; “Камо грядеши”, “Думки
проти течії”; “Україна чи Малоросія?”; “Апологети писаризму”). Політичну
концепцію націонал-комуністів складали економічні дослідження
М.Волобуєва, Г.Гринька, С.Діманштейна і В.Доброгаєва про колоніальний
статус української економіки в системі народногосподарського комплексу
СРСР та історичні праці М.Равича-Черкаського і М.Яворського, в яких
обґрунтовувалися ідеї “двокорінності” КП(б)У та потреби незалежного
розвитку української радянської державності. У площині практичної
політики під час українізації (1923-1933 pp.) ідеї націонал-комунізму
намагалися реалізувати М.Скрипник (1872-1933) та О.Шумський (1890—
1946).
Найяскравішим представником націонал-комунізму є письменник і публіцист
М.Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він
вважав: 1) подолання комплексу просвітянської провінційності,
меншовартості (“малоросійства”), виплеканих століттями російського
панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення
українцями ідеалу європейської людини фаустівського типу –
людини-громадянина, носія етики активізму, творця культурних і
суспільно-політичних цінностей та рушія історії.
Гасло культурного Ренесансу на українських теренах, проголошене
М.Хвильовим, було наслідком відмови від однобічної орієнтації на Росію
(“Дайош Європу!” – закликав мислитель), наслідком обраного курсу на
засвоєння культурної спадщини “психологічної Європи”. Оскільки для
М.Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов’язаними з
політичними, він вважав боротьбу за самостійність української культури
складовою процесу кристалізації української нації та створення
повноцінного й незалежного від Москви державного організму у формі
радянської соціалістичної республіки. Він виявився фактично і
найпослідовнішим поборником ідеї самостійної комуністичної України.
Націонал-комуністичні ідеї набули “другого дихання” на ранньому етапі
дисидентського руху в Україні (60-ті pp.). Їх обстоювали тоді І.Дзюба,
Л.Плющ, М.Руденко та ін. Націонал-комунізмом був пройнятий один із
перших програмних документів українського дисидентства – праця І.Дзюби
“Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1965), в якій викривалися відхилення
радянської національної політики в Україні від ленінських принципів і
закликалося відновити ці принципи. Надалі націонал-комуністичні ідеї
поширення не набули. Концепція “загірної комуни” (М.Хвильовий) з
українським “обличчям” виявилась утопічною й нежиттєздатною.
Інтегральний націоналізм. Як модерний напрям політичної думки та
ідеологічна підстава організованого (чинного) націоналістичного руху
проминув у своїй еволюції три стадії:
1) ранню, або романтичну, пов’язану майже виключно з ім’ям
М.Міхновського (1873-1924);
2) класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д.Донцов
(1883-1973), М.Сціборський (1897-1941), С.Бандера (1906-1959), Я.Стецько
(1912-1986);
3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя; уособлюється
діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ,
УНА – УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні
постулати своїх попередників.
Романтичний націоналізм М.Міхновського (основні праці – “Самостійна
Україна”, 1900; “Програма” та “10 заповідей УНП”, 1906; “Основний закон
“Самостійної України” спілки народу українського”, 1905) виник у формі
соціал-самостійництва – суміші незалежницьких ідей та віри в
соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Але таке
спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було
частково запозичене українським націонал-комунізмом. Ранній націоналізм
об’єктивно був споріднений з галицькою самостійницькою платформою
В.Будзиновського та Ю.Бачинського (праця останнього – “Україна
ірредента”, 1895) та значною мірою посприяв еволюції І.Франка від
соціалізму до націонал-демократії (праця “Поза межами можливого”, 1900).
Запеклим ворогом України М.Міхновський називав Росію, закликав до
безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного
руху вважав “брак націоналізму серед широкого загалу”. Завдання-мінімум,
поставлене перед українством М.Міхновським, – відновлення історичного
легітимізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 р. –
перебувало в річищі консервативної традиції та не мало реальних підстав
для реалізації. Досягнення повної незалежності України мислитель вважав
метою-максимумом. Він одним із перших висунув гасло “Україна для
українців”, яке стало невід’ємною ознакою українського інтегрального
націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції
М.Міхновський визначив нову (“четверту”) українську інтелігенцію.
Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих
розмірів в ідеологічній конструкції Д.Донцова (основні праці – “Підстави
нашої політики”, 1921; “Націоналізм”, 1926; “Політика принципіальна і
опортуністична”, 1928; “Дурман соціалізму”, 1936; “Де шукати наші
історичні традиції”, 1938; “Росія чи Європа”, 1955; “Від містики до
політики”, 1957; “Клич доби”, 1968). Як і М.Міхновський, Д.Донцов на
початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом,
потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши принцип
західноєвропейської “життєвої філософії” у своїх публіцистичних творах,
він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його
концепції інтегрального націоналізму домінували такі тези: треба
“зміцнювати волю до життя, до влади; до експансії”; необхідно плекати
“устремління до боротьби та свідомість її конечності”; у сприянні
націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати
войовничість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдським
цінностям; імперіалізм повинен стати основою та змістом державної
політики; “творче насильство ініціативної меншості” має підпорядкувати
власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти
сусідів.
У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20-30-ті pp.),
ідеї Д.Донцова набули величезної популярності в середовищі галицької
молоді. А втім, спроба Д.Донцова підпорядкувати тоталітаризмові
український національний рух не була єдиною, тим більше, що сам ідеолог
руху організаційно не належав до націоналістичних структур. Свою модель
майбутньої української державності запропонував один із чільних лідерів
ОУН М.Сціборський (основні праці – “Націократія”, 1935; “Нарис проекту
основних законів (Конституції) Української держави”, 1940). Піддавши
гострій критиці демократію, соціалізм, комунізм і монархізм, він
запропонував створення альтернативної державної форми – націократії як
“режиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх
соціально корисних верств об’єднаних відповідно до їхніх
суспільно-продукційних функцій – у представницьких органах державного
управління”. М.Сціборський, обстоюючи гасло “держава вище партій і
класів”, заперечував право участі політичних партій в управлінні
державою та розглядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення
державної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати
революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе
диктаторські функції на час перехідного періоду. Населенню, за схемою
М.Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному
житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в
синдикалістських організаціях фашистського зразка та через вибори до
обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту – Державної
Ради.
Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини,
поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтегрально-націоналістичні доктрини
швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу
почала спадати. Перебуваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху
мусили враховувати ці суттєві зміни в політичному кліматі Європи.
Відповідно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які
тривалий час вважалися непорушними, та поступова “демократизація”
інтегрального націоналізму. З особливою виразністю ця трансформація
простежується в працях націоналістично зорієнтованих авторів повоєнного
періоду: Й.Горнового (“СРСР – країна найжорстокішого гноблення народів:
визиску працюючих”), П.Полтави (“Концепція самостійної України і основна
тенденція політичного розвитку сучасного світу”), Я.Старуха (“Упир
фашизму”), П.Думи (“Ідейно-політичне обличчя більшовиків”), Д.Шахая
(“Тактика щодо російського народу”).
Завдяки публіцистичним творам В.Мороза (“Серед снігів”, “Репортаж із
заповідника імені Берія”) інтегрально-націоналістичні ідеї потрапили в
середовище українських дисидентів, хоча ні в 60-80-х pp., ні згодом
помітного успіху вже не мали.
Роки української незалежності (після 1991 р.) отримали досить потужне
філософсько-політичне осмислення. Аналізом соціально-економічної та
політичної ситуації займалися українські фахівці всіх напрямів
суспільствознавства, а також політичні лідери, урядові функціонери та
найвищі державні керівники. Дискусії здебільшого породжували питання
спрямованості та швидкості руху від тоталітаризму.
Представники однієї орієнтації Д.Видрін і Д.Табачник (“Україна на порозі
XXI ст. Політичний аналіз”, 1995), В.Гриньов (“Нова Україна, якою я її
бачу”, 1995), А.Деркач, С.Веретєнников та А.Єрмолаєв (“Бесконечно
длящееся настоящее. Украйна: четыре года пути”, 1995), критикуючи
націонал-лібералізм, пропонують обрати за основу державної стратегії
лівоцентристську ідеологію, складовими якої мають стати такі положення:
формування авторитарного режиму в межах президентського правління;
федералізація України; формування єдиного Євразійського союзу й подальше
зближення з Росією та іншими країнами СНД; засудження розвалу СРСР,
тотальної “українізації” та “вестернізації” (“американізації”);
збереження монопольних позицій державного сектора в національній
економіці та створення “згори” соціально орієнтованої моделі ринкової
економіки.
Виразники протилежної орієнтації – Є.Бистрицький, О.Дергачов, С.Макєєв,
В.Полохало, М.Томенко та інші наголошують на необхідності відмовитися
від продовження етатистського курсу в державній політиці та віддають
пріоритет розв’язанню проблеми формування в Україні громадянського
суспільства (“Політологія посткомунізму: політологічний аналіз
посткомуністичних суспільств”, 1995; “Українська державність у XX
столітті: історико-політологічний аналіз”, 1996; “Демони миру та боги
війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби”, 1997). Так, зокрема,
М.Томенко (основна праця – “Українська перспектива:
історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії””, 1995)
виступив за синтез кращих (національних і світових) здобутків
соціал-демократії, лібералізму та консерватизму у вигляді українського
соціального лібералізму (або “сучасного українського традиціоналізму”)
та утворення руху “нової демократії”, ідеологічна платформа якої має
спиратися на такі засади: пріоритет прав особистості; верховенство права
в суспільному житті; поділ державної влади; механізм ухвалення рішень –
консенсус між рідними групами суспільства; правові гарантії діяльності
політичної опозиції.
Зі здобуттям незалежності України активно розвивається національна школа
політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних
навчальних закладах, наукових установах та громадських об’єднаннях
(Інститут держави і права, Інститут національних відносин і політології,
Українська академія політичних наук, Асоціація молодих українських
політологів і політиків, Українська асоціація політологів, Асоціація
політичних психологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політології
спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської
політичної культури; формування національної демократичної доктрини,
створення концепції широкої політичної просвіти й системи політологічної
освіти в Україні; публікацію першоджерел національної політичної думки,
відродження забутих імен визначних вітчизняних політичних мислителів, а
також переклад і видання праць сучасних закордонних політологів;
налагодження дійових контактів та спільної роботи з провідними центрами
світової науки та освіти.
Література:
Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
– К.:КНЕУ, 1999. – 108 с.
Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. – К.: Знання, 1999. – 427с.
Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. – К.: УФІМБ,
1999. – 161 с.
Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. –
К.: Вища школа, 1998. -415 с.
Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. – К.: Академія, 1998. – 368 с.
Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. – Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.
Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. – Ч. 3. Політична
свідомість і культура. – Львів: Кальварія, 1998. – 556 с.
Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. – К.: ІЗМН,
1997. – 164 с.
Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
– К.: Смолоскип, 1997. – 218 с.
Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. – К.:
МАУП, 1997. – 248 с.
Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. –
К.: АМУПП, 1997. – 200 с.
Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. – К.:
Либідь, 1997. – 656 с.
Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. – Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. – 336 с.
Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. – К.: Генеза, 1997. – 400 с.
Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. –
838 с.
Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. – 288
с.
Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. – К.:
Вища школа, 1996. – 179 с.
Політологія. Кінець XIX – перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. – Львів: Світ, 1996. – 800 с.
Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.
Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.
Бодуен Ж. Вступ до політології. – К.: Основи, 1995. -174 с.
Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. – К.: Політична думка, 1995. -368 с.
Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. – К.: Українська перспектива, 1995. – 103
с.
Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. – К.:
Ватра, 1995. – 328 с.
Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. – К., 1994. –
144 с.
Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. – К.:
Генеза, 1994. – 368 с.
Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. – К.:
Либідь, 1993. – 191 с.
Конспект лекцій з курсу “Політологія” для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. –
44 с.
Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. – 256 с.
Основы политологии / Под ред. А.Боднара. – К., 1991. – 144 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
