Реферат на тему:
Політика як суспільне явище
Сутність політики: головні і теоретичні підходи
Хоча сутність політики досліджується в науці більше двох тисяч років,
питання про те, що таке політика, залишається відкритим. Існують різні
розуміння політики:
1. Історично перше визначення політики як управління суспільством
актуальне і в сучасній політології. Політика трактується як діяльність з
управління якими-небудь суспільними процесами. В змістовному плані ця
діяльність постає як вирішення всіх проблем, за винятком моральних
(Д.Істон, Г.Алмонд), як авторитарне розподілення цінностей (Д.Істон), як
спосіб регулювання конфліктів.
2. Субстанціональний підхід, вказуючи на сутність політики, підкреслює
її прямий зв’язок із владою. Політика – це або управління з
використанням влади, або боротьба за завоювання і утримання влади.
Владні трактування яскраво виражені в роботах Н.Макіавеллі, М.Вебера, К
Маркса, в американській політології. М.Вебер, наприклад, визначає
політику як “потяг до участі у владі або сприяння впливу на розподілення
влади чи то між державою, чи то всередині держави між групами людей, які
воно в себе включає”.
3. Інституційний підхід робить акцент на організації, в якій
матеріалізується влада. В одних трактуваннях політика -це участь у
справах держави, використання класами державної влади для здійснення
своєї мети (В.Ленін). Але політика здійснюється не тільки державою, тому
інші визначення вказують на різні інститути й організації, які можуть
виступати суб’єктами політики.
4. Соціологічний підхід пов’язаний з розглядом суспільства як структури,
що складається з різних груп, що мають власні інтереси і потреби,
головним важелем реалізації яких є влада. Політика в такому випадку
розглядається як відносини, напрями і способи діяльності соціальних груп
у відстоюванні своїх інтересів і задоволенні своїх потреб за допомогою
різноманітних засобів, серед яких головну роль відіграє влада. Саме це
визначення політики в подальшому буде використовуватися як робоче.
5. Теологічний підхід трактує політику як особливу форму людського
існування, пов’язану з ціледосягненням і організацією. Подібне
трактування розширює кордони політики, тому що обдумування мети є в
будь-якій сфері діяльності, і відповідно політику можна віднайти (що й
роблять прибічники цього підходу) в найрізноманітніших відносинах,
наприклад, між подружжям, у стосунках між викладачем і студентом.
Настільки несхожі визначення політики вирішують питання про значення
політики в житті суспільства.
6. Згідно з консенсусним підходом політика – це сфера об’єднання всіх
членів суспільства, коли суспільні проблеми вирішуються ненасильницькими
методами через пошук компромісів, без переможців і переможених. Політика
буде розумітися як діяльність, спрямована на досягнення громадянами
згоди виключно мирними і ненасильницькими засобами.
7. Конфліктний підхід розглядає політику як сферу боротьби, в якій
перемагає найсильніший, як панування одних над іншими. Політика
трактується як поле зіткнення інтересів соціальних груп і інститутів з
приводу влади, з приводу контролю над механізмом розподілення суспільних
благ.
Розглядаючи прояви політики, необхідно визнати неприпустимість
абсолютизації будь-якого з підходів. У політиці присутні дві засади.
Перша пов’язана з тим, що суспільство постійно відтворює соціальну
нерівність, тому що більшість суспільних благ є дефіцитними. Це породжує
протиріччя і конкуренцію соціальних груп за оволодіння джерелами благ.
Широку популярність отримало трактування сутності політики як механізму
розподілення цінностей у суспільстві, яке було обгрунтоване Г.Лассуелом.
Він визначив політику як процес визначення того, “хто, що, коли і як
отримує”. Подібне розуміння дає пояснення боротьби індивідів і
соціальних груп за державну владу. Саме володіння владою дозволяє
створити умови (наприклад, прийняття законів, встановлення певного рівня
податків, соціальних програм), які б забезпечували життєдіяльність і
присвоєння цінностей певними соціальними групами. Таким чином, політика
– це конфлікт інтересів.
Друга засада політики бачиться в пошуку інтегруючої домінанти, без чого
б суспільство розпалося. В цьому проявляється потреба обмежити вплив на
суспільство фактору випадковості і непередбачуваності. Тому політика –
це пошук рівноваги і компромісу. Саме цей момент домінує в стабільних
демократичних системах.
Функції політики та її види. Структура політики
Таким чином, призначення (функції) політики полягає в такому:
політика є інструментом реалізації владно значущих інтересів соціальних
груп;
політика покликана забезпечувати урегульованість і порядок соціальних
процесів і відносин, умов матеріального суспільного виробництва і
сумісної праці;
політика забезпечує як спадкоємність, так і інноваційність суспільного
розвитку. Інновація проявляється в обгрунтуванні і реалізації нових
моделей розвитку;
політика необхідна для того, щоби раціоналізувати суспільні відносини,
згладити соціальні протиріччя і направити ситуацію на пошук зважених
рішень.
Функція раціоналізації суспільного життя диктується цілим рядом
обставин:
небезпекою для суспільства випадкових і не передбачуваних явищ, які
можуть бути детерміновані природним фактором, діями інших країн,
егоїстичними інтересами індивідів і, груп, необдуманими рішеннями
політиків;
необхідністю більш раціонального виробництва і збереження матеріальних і
духовних цінностей;
потребою в передбаченні майбутнього і раціональних шляхів його
досягнення.
Однак раціональну складову в політиці не можна абсолютизувати. В
політиці суттєвий момент складають ірраціональні фактори, емоції, що
проявляється, наприклад, в упередженнях одних етнічних груп стосовно
інших, в електоральних перевагах, коли голосування визначається не
раціональним вибором на користь програми кандидата, а симпатіями чи
антипатіями стосовно політика.
Політика має складну, багатовимірну структуру. Вона може бути розглянута
на рівні суб’єктів. Суб’єктами політики виступають різні соціальні групи
(класи, етнічні і конфесіональні спільноти тощо), держави, партії,
міжнародні організації тощо. Треба визначити, що під суб’єктами політики
розуміються учасники політичного процесу, здатні діяти вільно і
самостійно. Останнє значить, що вони усвідомлюють своє становище у
суспільстві і безпосередньо через владу (в першу чергу, державну)
намагаються реалізувати свої інтереси і завдання. В політології для
позначення суб’єкта політики використовують поняття актор. Маючи
відтінок театральності, воно достатньо точно характеризує учасника
політичного життя як носія певної ролі (функцій). Ці ролі в політичному
процесі не є рівнозначними, наприклад, роль рядового виборця і роль
представника правлячої еліти. Активність політичного актора може бути
виражена на індивідуальному, груповому і інституціональному рівнях.
Одна з найбільш відомих типологій акцентує увагу на трьох рівнях
суб’єктів політики:
соціальний: індивіди, класи, еліти, етноси, мафія, натовп (в умовах
кризи і відсутності організованої політичної сили може встановитися
охлократія, тобто влада натовпу), корпоративні групи (певні фінансові і
промислові бізнес-еліти);
інституціональний: партії, органи державної влади, суспільні організації
тощо; політика представлена і такими суперінститутами, як держава-нація:
ООН, НАТО;
функціональний: армія (виступаючи частиною держави, нерідко сама бере
владу в свої руки, встановлюючи воєнний режим правління), органи
розвідки, лоббі, опозиція, бюрократія. Бюрократію можна відносити і до
соціального рівня. Бюрократія – це соціальна група, покликана зробити
процес управління ефективним (функціональний аспект). Але вона часто
використовує знання механізмів управління: надання їй повноваження у
власних інтересах і здатна концентрувати владу в своїх руках. Бюрократія
виступає суб’єктом політики через те, що на неї покладається функція
проведення якихось державних (управлінських) рішень у життя, тому вона
здатна заблокувати виконання будь-якого з них, якщо воно суперечать її
інтересам.
Об’єктами політики виступають суспільні явища, на які направлена
діяльність суб’єктів політики, зокрема влада. Суб’єкти, здійснюючи
політичну діяльність, вступають у політичні відносини, взаємодіючи з
приводу використання влади. Ці взаємодії будуть визначатися політичними
інтересами учасників, які є безпосередньо спонукальною причиною
політичної активності. Вони формуються з усвідомлення економічних,
соціальних (релігійних, етнічних) інтересів, усвідомлення свого
становища на основі порівняння зі становищем інших груп і передбачають
орієнтацію на участь у політично управлінській діяльності як умова
закріплення або зміни цього становища.
Характер політичної діяльності і відносин визначається також ціннісними
орієнтаціями, ідеалами і дуже часто емоціями, тобто політичною
свідомістю. На рівні раціонального усвідомлення політична свідомість
виступає як ідеологія, а на рівні емоцій, переживань і почуттів – як
політична психологія.
Нарешті, з середини 50-х pp. XX ст. суспільнознавці стали виділяти
особливий феномен, який хоч і має багато спільного з політичною
свідомістю, але ж повністю не дублює його – політичну культуру.
У структурі політики можна виділити нормативний аспект, виражений
конституціями, законами, програмними документами партій і політичних
рухів. Названі елементи політичного життя можна об’єднати в більш
загальні види явищ: політичну систему, політичні режими (частина
політологів розглядає політичний режим як функціональну підсистему
політичної системи) і політичні процеси.
Політична система включає в себе відносно стійкий клас явищ (інститути,
відносини, політичну культуру тощо) і характеризує устрій політичної
влади у суспільстві.
Політичний режим розкриває функціональні і динамічні аспекти політичної
системи.
Політичні процеси включають у себе відносно більш змінні явища.
Політичний процес – це взаємодія суб’єктів політики, результатом яких є
зміни, переміни в політичному житті суспільства.
Політика – явище багатоаспектне, що дозволяє виділяти її різні види.
1. Так, залежно від сфери суспільства, в якій політика виражена своєю
регулюючою функцією, виділяють економічну, соціальну, національну,
науково-технічну, екологічну, культурну і воєнну політику.
2. За масштабом вона може бути внутрішньою і зовнішньою. Залежно від
пріоритетності говорять про політику нейтральну, “відкритих дверей”,
національного примирення, компромісів.
3. За змістом і характером розрізняють прогресивну, реакційну, науково
обгрунтовану і волюнтаристську політику.
4. За суб’єктами політики, тобто залежно від того, хто її здійснює, вона
може виступати політикою держави, світового співтовариства, політикою
партії, політикою суспільних організацій, політикою банку або фірми
тощо.
Політика та інші сфери суспільного життя
У реальному житті політика існує у взаємозв’язку з іншими сферами
суспільства. Але у неї є межі. Не всі явища включають у себе політичний
компонент. Навіть далеко не всі органи державної влади займаються
політикою (діяльність податкової і митної служб, судочинство). Існує
більша сфера міжособистісних відносин, яка є об’єктом тільки морального
регулювання. Найбільшою мірою політичний аспект виражений в діяльності
законодавчих органів. Демократичний парламент -це сфера представництва
різних груп, де в мирних формах виясняється співвідношення їхніх і сил,
що виражається в прийнятті рішень з принципових питань внутрішнього і
зовнішньополітичного життя. Характер політичних проблем, що
розглядається законодавчими органами, різнобічний: від гарантій прав і
свобод особистості до питань про норми власності, рівня оподаткування і
соціальних витрат держави. Для того щоби показати межі поширення
політики, в науці використовується поняття політична сфера. Політична
сфера – це галузь політики, політичного життя суспільства, межі
поширення безпосередніх дій політиків і політичних організацій, вплив
політичних ідей.
У соціологічній теорії ствердився підхід, згідно з яким суспільство
можна уявити у вигляді комплексу взаємопов’язаних, але все ж самостійних
сфер (підсистем):
господарсько-економічна сфера забезпечує всю матеріальну інфраструктуру
і включає в себе відносини з приводу виробництва і розподілення
матеріальних благ;
:
gdRu?
&
&
gdRu?
&
&
&
gdRu?
`„AgdRu? ьно-територіальною та іншою приналежністю. До соціальних
відносять коло проблем, пов’язаних з організацією праці і побуту,
здоров’я, добробуту і захисту;
політична сфера складається з приводу влади і участі в державному
управлінні;
духовна сфера включає в себе виробництво духовних цінностей, світогляду,
науки, а також відносин з приводу вжитку духовних благ.
Взаємозв’язок політики з іншими суспільними сферами проявляється в двох
аспектах. З одного боку, політика детермінована економічними, духовними
факторами, соціальною структурою суспільства, зокрема статусними
характеристиками соціальних груп, рівнем соціального розшарування
суспільства, етнічною і конфесійною структурою. З іншого – сама політика
здатна впливати на ці сфери, проникати в них.
Це пов’язано з такими сутнісними проявами політики:
політика покликана забезпечити умови, при яких створення і присвоєння
суспільних цінностей, вироблених у матеріальній і духовній сферах,
відповідало б інтересам тих чи інших соціальних груп; ця особливість
політики відображена в широко виражених визначеннях влади як інструменту
розподілення цінностей у суспільстві;
політика присутня у всіх суспільних сферах через властиві їй регулюючі
функції. На раціоналізацію відносин між людьми в цих сферах, а також
більш раціональне використання суспільних цінностей направлені такі види
державної політики, як економічна, воєнна, науково-технічна, соціальна,
культурна, екологічна тощо.
Політикою може стати будь-яка проблема, породжена якою-небудь суспільною
сферою. Це значить, що для її вирішення недостатньо моральних чи
правових норм. Але у політики є межі здійснення впливу на суспільні
відносини. В іншому випадку суспільство стикається зі штучною
політизацією. Політизація означає посилення впливу політики на інші
сфери життя; надання скільки-небудь значним питанням суспільного життя
політичного звучання; підвищення ролі держави в суспільстві. Крайніми
проявами політизації є практика контролю тоталітарної держави за всіма
сторонами життя, включаючи особисте життя людини, заміна механізму
економічного саморегулювання політичним, в основі якого лежать
ідеологічні стереотипи, наприклад: ринок – “погано”, планування –
“добре”. Позитивною стороною політизації є активне залучення населення
до участі в політиці, яке безпосередньо передує падінню тоталітарних і
авторитарних режимів.
Мораль і право. Політика взаємодіє з такими соціальними регуляторами, як
мораль і право. Загальне в цих формах соціальної регуляції визначено
єдиними причинами їх походження і основним призначенням – регулюванням
внутрішньо суспільних відносин, підтримкою необхідного рівня суспільної
організованості і стабільності. Але існують і відмінності як між
політикою і мораллю, так і між політикою і правом. Так, право і політика
виникають значно пізніше від моралі як потреба в регулюванні відносин у
соціально неоднорідному суспільстві саме через недостатність
регулятивної ролі моралі. Ієрархічність і складність організації
сучасного суспільства вимагають збереження політичних і правових
регуляторів. Але хоча мораль не може замінити собою інші норми
соціальної регуляції, політика і право не можуть обійтися без моралі,
яка встановлює критерії гуманності для політичних і правових норм.
“Убудованість” моралі в політику залежить від характеру політичного
режиму, від норм політичної етики безпосередніх суб’єктів політики.
Потреба у взаємо доповненні визначається й іншими відмінностями моралі і
політики. Якщо мораль спирається на силу суспільної думки і переконання,
совість, то політика може використовувати як переконання, так і примус,
включаючи силу держави. Для моралі насильство неприйнятне. Розрізняються
і критерії оцінки суспільних процесів і поведінки. Мораль виходить з
категорій добра і зла, а політика такими засадами вважає користь або
шкоду. Насамкінець якщо в моральних нормах виражені універсальні
суспільні цінності, то в політичних – як спільні, так і групові
цінності, які можуть носити ситуативний характер. Ситуативність може
визначатися побічними прагматичними інтересами груп, що знаходяться при
владі.
Політика і право. В буденній свідомості політику і право інколи
ототожнюють. Хоч і вони взаємообумовлені, але все ж є різними формами
регуляції.
Вони відрізняються:
за своїм змістом: зміст права обмежений правовими нормами, політика може
виходити за межі діючих законів;
за критеріями оцінки поведінки і законно чи незаконно – в праві, користь
чи шкода – в політиці;
механізмом забезпечення: право підтримується силою юридичних санкцій
держави, політика може спиратися на силу як закону, так і переконання,
навіювання, стимулювання, на здатність інститутів влади і лідерів
забезпечувати собі безпосередню підтримку населення;
за критерієм відкритості: право публічне, політика ж поряд з публічними,
відкритими формами регулювання суспільних відносин може бути і
“тіньовою”, що не афішує себе;
динамікою змін: право порівняно з політикою більш консервативне, тому що
вимагає певних законодавчих процедур для закріплення нових норм;
за нормою вираження: формами вираження права є нормативно-правові акти,
прецеденти, правові звичаї, договори. Частіше за все право фіксується у
письмовій формі. Форми вираження політики більш різноманітні і можуть не
фіксуватися письмово: політико-юридичні документи, програми і статути
партій та рухів, ідеологічні концепції, заяви політичних лідерів,
політичні дії.
Автономність політики і права є відносною. Право має політичний зміст.
Воно використовується як для оформлення загальнозначущих політичних
відносин, інститутів і цінностей, так і для закріплення планування
певних соціальних груп і класів. У той же час право виступає важливішим
джерелом легітимації політичної влади, обмежує політичну активність
певною мірою.
Політика і економіка
Вирішальну роль у розвитку суспільства відіграє взаємодія економіки і
політики. Економіка виступає важливішим фактором, що визначає політичне
життя. Ця залежність отримала всебічне обґрунтування у марксизмі.
К.Маркс виходив з того, що держава, політичні відносини (“надбудова”)
визначаються характером економічних відносин і рівнем розвитку
виробничих сил (“базис”). Ця ідея була розвинута В.Леніним. Відоме
ленінське визначення політики як “концентрованого вираження економіки”.
Позиція однолінійного економічного детермінізму, виражена в марксизмі,
не дозволила визначити відносну автономність політики і пояснити певну
кількість історичних прикладів, які не вміщуються в цю схему (наприклад,
як на основі рабовласницького способу виробництва виникла демократична
форма правління в стародавніх Афінах). Світовий досвід показує, що
суспільства, які знаходяться на одному рівні розвитку виробничих сил,
обміну і споживання, можуть мати різні теми політичної системи,
відрізнятися соціальною структурою. Наприклад, сучасна ринкова економіка
може поєднуватися як з демократичною, так і з авторитарною владою.
Насамкінець політика може бути детермінована й іншими факторами:
культурними, географічними і природними, технологічними, особливостями
соціальної структури суспільства й історичного розвитку.
Разом з тим вплив економічних відносин на політику існує, хоча це не
завжди буває помітним у повсякденному житті.
Політичні інтереси людей перш за все детерміновані їхніми економічними
інтересами. Наприклад, одні будуть зацікавлені у зменшенні податків,
інші – ні. Одні хочуть скоротити соціальні витрати в державному бюджеті,
інші – ні. Відповідно різні соціальні групи будуть виступати з різними
вимогами, програмами. Нарешті, економічні інтереси “заставляють”
бізнес-еліту фінансувати виборчі кампанії, безпосередньо впливати на
політиків для прийняття вигідних для бізнесу рішень.
Економічна нестабільність і кризи народжують кризи довір’я до існуючої
влади, а причинами її зміни, росту не конвенціональних форм активності і
навіть революцій.
Зовнішня політика держави будується з урахуванням інтересів національної
економіки. Про це свідчить практика тиску західних урядів на уряди
країн-експортерів нафти з метою зниження цін на сировину або практика
забезпечення в інших регіонах інтересів власних транснаціональних
корпорацій.
Зворотний вплив політики на економіку виявляється в такому:
стабільність політичної ситуації впливає на стабільність економічного
життя, робить країну привабливою для інвестицій; політична
нестабільність призводить до відтоку капіталу, “розумової” еліти за
кордон;
реалізація науково-технічної політики впливає на ріст продуктивності
праці, на умови і зміст праці робітників;
у впливі через реалізацію економічної функції держави;
політика змінює економічне середовище шляхом обгрунтування нових
концепцій економічного розвитку і їх втілення в економічних реформах.
Питання про те, наскільки політичний фактор (яким, у першу чергу,
виступає держава) може бути присутнім у економіці, є спірним. Цей вплив
може бути як позитивним, так і негативним. Командування економікою за
допомогою директив обертається ростом тіньової економіки, дефіцитом
товарів, втратою економічної зацікавленості, що врешті-решт закінчується
кризою суспільної системи. Але настільки ж небезпечний і “дикий ринок”,
що не має зовнішнього регулюючого початку.
Відповідно існує необхідність підтримувати порядок і відрегульованість
економічних відносин, стримувати негативні прояви ринку засобами
політики.
Література:
Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
– К.:КНЕУ, 1999. – 108 с.
Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. – К.: Знання, 1999. – 427с.
Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. – К.: УФІМБ,
1999. – 161 с.
Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. –
К.: Вища школа, 1998. -415 с.
Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. – К.: Академія, 1998. – 368 с.
Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. – Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.
Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. – Ч. 3. Політична
свідомість і культура. – Львів: Кальварія, 1998. – 556 с.
Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. – К.: ІЗМН,
1997. – 164 с.
Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
– К.: Смолоскип, 1997. – 218 с.
Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. – К.:
МАУП, 1997. – 248 с.
Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. –
К.: АМУПП, 1997. – 200 с.
Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. – К.:
Либідь, 1997. – 656 с.
Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. – Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. – 336 с.
Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. – К.: Генеза, 1997. – 400 с.
Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. –
838 с.
Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. – 288
с.
Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. – К.:
Вища школа, 1996. – 179 с.
Політологія. Кінець XIX – перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. – Львів: Світ, 1996. – 800 с.
Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.
Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.
Бодуен Ж. Вступ до політології. – К.: Основи, 1995. -174 с.
Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. – К.: Політична думка, 1995. -368 с.
Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. – К.: Українська перспектива, 1995. – 103
с.
Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. – К.:
Ватра, 1995. – 328 с.
Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. – К., 1994. –
144 с.
Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. – К.:
Генеза, 1994. – 368 с.
Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. – К.:
Либідь, 1993. – 191 с.
Конспект лекцій з курсу “Політологія” для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. –
44 с.
Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. – 256 с.
Основы политологии / Под ред. А.Боднара. – К., 1991. – 144 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
