.

Політологія як наука і навчальна дисципліна (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1210 8259
Скачать документ

Реферат на тему:

Політологія як наука і навчальна дисципліна

Становлення політології як науки і навчальної дисципліни

Політологія – це відносно нова дисципліна. З самої назви випливає, що
політологія (в англомовних країнах встановився інший термін –
“політологічна наука”) – це наука про політику. Сам термін утворився з
двох грецьких слів: politike (державні або суспільні справи) і logos
(вчення, слово). Виникнення політології пов’язують з рубежем ХІХ-ХХ ст.,
коли вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного
розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. До
цього політичне життя суспільства традиційно розглядалося в межах цих
галузей знань. Але витоки сучасної політології необхідно шукати в
політичних ідеях і теоріях попередніх історичних епох.

В історії розвитку політичного знання виділяють три великих етапи:

перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і
продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а
пізніше – філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і
поступової їх заміни раціональними трактуваннями; при цьому політичні
ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань;

другий етап починається з Нового часу і продовжується приблизно до
середини XIX ст.: політичні теорії звільняються від релігійного впливу,
набувають світського характеру і найголовніше – стають більш
прив’язаними до конкретних потреб історичного розвитку; центральними
питаннями політичної думки стають проблема прав людини, ідея поділу
влади, правової держави і демократії; у цей період відбувається
становлення перших політичних ідеологій, політика усвідомлюється як
особлива сфера життєдіяльності людей;

третій етап – це період становлення політології як самостійної наукової
і освітньої дисципліни; процес оформлення політології починається
приблизно у другій половині XIX ст., потім знадобиться майже сто років
для кінцевого оформлення та професіоналізації політичної науки.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. у політології формуються принципово нові
методологічні підходи до дослідження політичних явищ, що призводить до
появи різнобічних шкіл і напрямів, які відіграли значну роль у
становленні сучасної політологічної науки. В першу чергу, політологія,
що народжувалася, відчула на собі вплив позитивістської методології,
принципи якої були сформульовані О.Контом і Т.Спенсером. Під впливом
позитивізму в політичних дослідженнях утвердився принцип версифікації
(від лат. verus – шукати, facio – роблю), тобто підтвердження, згідно з
яким наукову цінність можуть мати вірогідні емпіричні факти, які можна
перевірити шляхом спостереження, вивчення документів і кількісних
методів аналізу. Позитивізм стимулював розвиток емпіричного напряму
політології. Значний внесок у розвиток емпіричних досліджень внесла
Чиказька школа політичної науки (20-40 pp. XX ст.), заснована відомим
американським політологом Ч.Мерріамом.

Другий методологічний підхід, що утвердився, – соціологічний – тлумачив
політичні явища як похідні від інших сфер суспільного життя: економіки,
культури, етики, соціальної структури суспільства. Зокрема, марксизм
заклав традицію економічного детермінізму – розуміння політики через дію
об’єктивних економічних законів класового суспільства.

У цілому для європейських політологів початку XX ст. (а вони одночасно
були і соціологами) було характерне дослідження політики в широкому
соціальному контексті з виходом у сферу філософії, історії, соціології
та психології. Розвиток політології цього періоду пов’язано з іменем
Макса Вебера, якого закономірно вважають засновником теорії легітимності
влади і сучасної теорії бюрократії. Важливу роль у становленні
політичної теорії зіграли Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельс, які заклали
основу теорії еліт.

Могутній вплив на становлення методології і проблематику політології
мали ідеї засновника психоаналізу З.Фрейда. Він звернув увагу на роль
несвідомих імпульсів у детермінації політичних явищ. Значною мірою під
впливом психоаналізу в політології сформувалися напрями, що досліджують
політичну поведінку, спонукальні причини потягу до влади. Значний внесок
для утвердження в політології методів психоаналізу й експериментальної
психології внесли Ч.Мерріам і його соратник по Чиказькій школі
Г.Лассуелл. Діяльність Чиказької школи підготувала ґрунт для
біхевіоралістської (від англ. behaviour -поведінка) революції в західній
і перш за все в американській політології після другої світової війни.
Політична поведінка була визнана основою політичної реальності, що
підлягає емпіричній фіксації, за допомогою, в першу чергу, методів
природничих наук. У межах цього напряму були досліджені моделі поведінки
в різних ситуаціях, наприклад, на виборах, при прийнятті політичних
рішень. Об’єктом досліджень стала мотивація, яка спонукала індивіда до
дій.

Біхевіоралістський підхід був орієнтований на два принципи
неопозитивізму:

принцип версифікації, що вимагає встановлення істинності наукових
тверджень за допомогою їх емпіричної перевірки;

принцип звільнення науки від ціннісних суджень і етичних оцінок.

Біхевіоралізм, з одного боку, заперечив ідеологічну тенденційність у
поясненні політики, а з іншого – відмовляв політології в постановці
проблем, спрямованих на соціальне реформування суспільства, що викликало
критику з боку значної частини відомих політологів. У 70-х pp. XX ст. у
розвитку західної політології почався новий період, який отримав назву
“постбіхевіоральної революції”. Було визнано, що головним у політології
є не тільки опис, але й тлумачення політичних процесів, також відповіді
на запити суспільного розвитку і вироблення альтернативних рішень. Це
призвело до відродження інтересу до різнобічних дослідницьких підходів:
історико-пізнавального методу, дослідницького підходу, розробленого
М.Вебером, марксизму і неомарксизму, зокрема до ідей представників
Франкфуртської школи Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермаса, Е. Фромма.
Політологія знову звернулася до нормативно-інституціональних методів, що
пояснюють політику як взаємодію інститутів, формальних правил і
процедур. Наслідком постбіхевіоральної революції став своєрідний
консенсус політологів стосовно рівноправності найбільш різнобічних
підходів у вивченні політичної сфери: неприпустимості визнання
пріоритету якого-небудь одного напряму.

У післявоєнний період політологія суттєво розширила і сферу своїх
досліджень.

Це перш за все такі питання, як:

політичні системи (Г. Парсонс, Д. Істон, К. Дойч);

політична культура (Г. Алмонд);

політичні режими (Х. Арендт, К. Поппер, К. Фрідріх, З. Бжезинський);

партії і партійні системи (М. Дюверже, Дж. Сарторі);

конфлікт і консенсус у політиці (Р. Дарендорф, С. Ліпсет).

Політична наука збагатилася новими напрямами в дослідженні проблем
демократії. Р. Даль, Дж. Сарторі, Й. Шумпетер розробили нові теоретичні
моделі демократії. В останні десятиліття зросла цікавість до проблем
політичної модернізації (С. Хантінгтон) і проблем створення умов, що
визначають демократичні перетворення різних країн.

Розвиток політології як самостійної науки і навчальної дисципліни – це
не тільки період визначення її предметної сфери та методологічної
основи, але й період організаційного оформлення. З другої половини XIX
ст. політологія стає на шлях активного організаційного оформлення. Існує
декілька поглядів щодо початку інституціоналізації політології, тобто її
оформлення в самостійний напрям у сфері освіти і наукових досліджень.
Деякі вчені пов’язують її появу з виникненням у середині XIX ст. в
Німеччині правової школи, орієнтованої на вивчення держави. Пізніше, у
1871 р. в Парижі створюється інший політологічний центр – Вільна школа
політичних наук. Інші дослідники символічною датою появи політології
називають 1857 p., коли у США в Колумбійському коледжі, що згодом став
університетом, став читатися курс політичної теорії. У 1880 р. тут
відкривається Школа політичної науки. З цього року в США починає
видаватися перший політологічний журнал. Після другої світової війни у
багатьох країнах спостерігається своєрідний “бум” на політологічні
дослідження. Це стимулювало створення академічних політичних інститутів
і міжнародних центрів. Так, у 1949 р. в межах ЮНЕСКО була заснована
Всесвітня асоціація політичних наук. У 70-90 pp. XX ст. відбувається
кінцева інституціоналізація політичної науки. З допоміжної дисципліни,
яку нерідко розглядали як доповнення до юриспруденції і соціології,
політологія перетворилася в загальновизнану, організаційно оформлену
академічну дисципліну з широко розгалуженою системою освітніх та
дослідницьких закладів

Предмет, структура і функції політології

Як будь-яка наука, політологія має свій об’єкт і предмет дослідження.
Під об’єктом науки розуміються сторони об’єктивної реальності, що
підлягають розгляду. Не виключено, що один і той самий об’єкт може
вивчатися різними науками під особливим кутом зору, з позиції свого
предмету та методів. Об’єктом політології є політична сфера суспільства
і всі процеси, що в ній відбуваються. Але існує більше десяти
гуманітарних та соціальних наук, що розглядають політику: наприклад,
філософія, соціологія, теорія держави і права, історія. У зв’язку з цим
виникає питання про специфіку предмету політології, тобто того кола
проблем, яке підлягає всебічному дослідженню.

У вітчизняній політології склались дві позиції стосовно предмету
політології. Згідно з першою, політологія – це цілісна й інтегративна
наука про політику, яка включає в себе весь комплекс часткових
політичних знань. Сама ж політологія виступає як міждисциплінарне
знання, а її предмет складає сукупність закономірностей функціонування і
розвитку різних сторін політичної діяльності, які досліджуються окремими
субдисциплінами – політичною філософією, політичною соціологією,
політичною психологією тощо.

Згідно з другою позицією, політологія – це загальна теорія політики, яка
не намагається охопити всю політичну проблематику і має свій специфічний
предмет дослідження: закономірності відносин соціальних суб’єктів з
приводу влади і впливу, механізм владовідносин та взаємодій між
владарюючими і підвладними, керованими і керуючими. При цьому влада
розглядається як сутність феномену політики. Не вступаючи в дискусію про
політологію, можна висловити думку, що “широке” і “вузьке” розуміння
предмету політичної науки не суперечать одне одному, а співвідносяться
як два “концентричні кола” накопичення політичного знання.

Більшість дослідників розглядають політологію як єдину інтегровану
науку, хоча і внутрішньо диференційовану на субдисципліни.

????????????????????:?Залежно від проблематики, що вивчається, вона
містить у собі такі напрями:

політичну філософію, яка досліджує ціннісні аспекти політики, ідеали і
норми, на основі яких функціонує політика та влада; крім того, політична
філософія формує понятійний апарат науки, її методологічну базу;

теорію політики; це більш конкретна дисципліна, що вивчає політику і
владу, механізми функціонування останньої, вона має свої внутрішні
структурні ланки: теорія політичної системи, теорія влади, теорія
демократії, теорія еліт тощо;

політичну соціологію, яка акцентує увагу на соціальному обґрунтуванні
влади: вплив соціальних груп і в цілому громадянського суспільства на
політику;

політичну психологію, котра досліджує роль установок, переконань,
мотивів і несвідомих факторів на політичну поведінку; ця дисципліна
розглядає як масові форми участі в політичних процесах, так і
психологічні аспекти феномену лідерства;

історію політичних учень, що вивчає етапи еволюції уявлень про політичне
життя і її компонентів у різні політичні епохи;

політичну антропологію, яка вивчає вплив соціобіологічних якостей людини
на політику, а також зв’язок політики з культурою і
національно-психологічними особливостями того чи іншого народу;

теорію міжнародних відносин, яка розглядає проблеми світової політики і
взаємовідносин держав; всередині цього напряму виділяють геополітику, що
розглядає використання державами просторових факторів для досягнення
політичних завдань.

Це далеко не повний список субгалузей, що входять у структуру
політології. За різними оцінками, в єдину систему політичної науки
об’єднуються від двадцяти до сорока дисциплін, що відображають процес
поглиблення спеціалізації політичного знання.

Друга структура політології передбачає розмежування фундаментальної
теоретичної (часто її називають загальною) і прикладної політології.
Один напрям відрізняється від іншого завданнями, дослідницькими
процедурами і зв’язками з практикою. Теоретична політологія ставить
своїм завданням отримання нового знання, пояснення і розуміння
політичної реальності, розробку нових концептуальних моделей реальності.
Але її вплив на практику носить опосередкований характер. Навпаки,
прикладна політологія безпосередньо орієнтована на досягнення реального
політичного ефекту. Вона вивчає і пропонує способи впливу на певні сфери
політичної реальності. Кінцевою метою досліджень у цій сфері є прогнози,
рекомендації, поради учасникам політичного процесу. Даний напрям
політології має безпосередній зв’язок з практикою. Про практичний напрям
прикладної політології свідчить і сфера її уваги: технології виборчих
кампаній, вивчення суспільної думки, електоральна поведінка, технологія
організації влади, прийняття політичних рішень, політичне прогнозування,
моделювання політичних процесів тощо.

Два напрями політології доповнюють один одного. Теоретична політологія
дає прикладній загальну концептуальну модель і методологію дослідження,
але в той же час у своїх узагальненнях вона сама спирається на
емпіричний матеріал, зібраний практиками-політологами.

Призначення політології для суспільства розкривається в її функціях.

Пізнавальна функція полягає у дослідженні багатогранності політичних
явищ з метою отримання знання про їхню сутність, зміст і закономірності
розвитку.

Аналітична функція – всебічний аналіз політичних процесів, оцінка
діяльності інститутів політичної системи.

Прогностична функція – вироблення наукових прогнозів подальших змін у
політичній сфері, виявлення тенденції розвитку суспільних процесів.

Інструментально-практична функція – розробка рекомендацій для
удосконалення яких-небудь сторін політичної практики.

Політична соціологія – формування громадянської культури.

Політичне знання допомагає зрозуміти людині свою роль у світі політики,
озброює її політичним досвідом і усвідомленням своїх прав та
можливостей.

Методи політології

Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські,
загальнологічні та емпіричні методи дослідження.

1. Серед методів теоретичного пізнання, тобто прийомів дослідження,
способів узагальнення і формування системи знання, як правило, виділяють
такі:

інституціональний метод, який передбачає, що в центрі дослідження
повинні знаходитися політичні структури, їхні властивості і
взаємозв’язки, а також фіксовані норми, на основі яких функціонують ці
інститути;

соціологічний метод орієнтований на виявлення соціальної обумовленості
політики, вплив на неї економіки, культури, ідеології та соціальної
структури;

історичний метод, який розглядає політичні явища в процесі їх
становлення в минулому і розвитку в теперішньому;

системний метод, котрий застосовується при дослідженні складних
багаторівневих об’єктів (політичні системи, інститути); об’єкт
розглядається як цілісність, що формується взаємодією елементів і
знаходиться в багатогранних зв’язках із зовнішнім середовищем;

порівняльний метод передбачає співставлення однотипних об’єктів
(політичних систем або їх окремих структурних компонентів, моделей
політичних режимів у різних країнах) у різних народів з метою виявлення
подібностей і відмінностей;

структурно-порівняльний метод, який полягає у розгляді внутрішньої
структури системи з позиції функціонального призначення кожного її
елементу;

антропологічний метод, котрий пояснює політику, виходячи з природи і
універсальності родових якостей людини;

психологічний метод спрямований на вивчення психологічних механізмів
політичної поведінки;

біхевіоралістський метод, який розглядає політику як поведінку індивідів
і груп, що мають певну мотивацію та установки; як уже зазначалося, цей
підхід вимагає емпіричної перевірки всіх висновків;

нормативно-ціннісний метод оцінює політичні процеси з погляду
оптимального варіанту, ідеалу.

2. У другу групу входять філософські та загально-логічні методи, які
використовуються не тільки в політології, але й в інших науках:

діалектичний метод, який передбачає розгляд політичних явищ з
урахуванням їхньої постійної зміни, взаємозв’язку частин, компонентів і
внутрішнього протиріччя;

метод сходження від абстрактного до конкретного;

аналіз і синтез;

індукція і дедукція;

узагальнення.

3. Поряд з теоретичними в політології застосовуються численні емпіричні
методи збору і аналізу інформації, запозичені з природничих наук,
кібернетики і соціології. До них відносять:

опитування – один з найпоширеніших методів збору політичної інформації;
воно може проводитися у формі розмов, інтерв’ю, анкетування, що дозволяє
виявити стан суспільної думки з того чи іншого питання;

спостереження, яке дозволяє безпосередньо відслідковувати політичні
факти; спостереження буває двох типів: невключеним і включеним; у
першому випадку події і факти відслідковуються зі сторони, у другому –
передбачається безпосередня участь спостерігача в якій-небудь події або
діяльності організації;

статистичні методи, за допомогою яких здійснюється накопичення і
систематизоване узагальнення різнобічних емпіричних даних, що
характеризують різні стани об’єкта;

математичні методи, які відкривають можливість для моделювання
політичних процесів;

метод моделювання: модель – це схематичний зразок об’єкта, що
вивчається, який відображає його сутнісні якості. Моделювання дозволяє
перевірити гіпотези, скласти прогнози, пояснити чи описати які-небудь
політичні явища і процеси.

Література:

Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц.
– К.:КНЕУ, 1999. – 108 с.

Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і
доповнене. – К.: Знання, 1999. – 427с.

Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред.
І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. – К.: УФІМБ,
1999. – 161 с.

Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. –
К.: Вища школа, 1998. -415 с.

Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної,
В.П.Горбатенка. – К.: Академія, 1998. – 368 с.

Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич,
В.А.Кулик та ін. – Тернопіль: Астон, 1998. -158 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. – Ч. 3. Політична
свідомість і культура. – Львів: Кальварія, 1998. – 556 с.

Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. – К.: ІЗМН,
1997. – 164 с.

Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.).
– К.: Смолоскип, 1997. – 218 с.

Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. – К.:
МАУП, 1997. – 248 с.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. –
К.: АМУПП, 1997. – 200 с.

Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. – К.:
Либідь, 1997. – 656 с.

Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. – Ч. 2. Політичні
процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. – 336 с.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів
вузів. – К.: Генеза, 1997. – 400 с.

Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. –
838 с.

Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий
політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. – 288
с.

Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. – К.:
Вища школа, 1996. – 179 с.

Політологія. Кінець XIX – перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред.
О.І.Семкіна. – Львів: Світ, 1996. – 800 с.

Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192
с.

Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс
в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с.

Бодуен Ж. Вступ до політології. – К.: Основи, 1995. -174 с.

Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних
суспільств. – К.: Політична думка, 1995. -368 с.

Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. – К.: Українська перспектива, 1995. – 103
с.

Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. – К.:
Ватра, 1995. – 328 с.

Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. – К., 1994. –
144 с.

Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. – К.:
Генеза, 1994. – 368 с.

Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. – К.:
Либідь, 1993. – 191 с.

Конспект лекцій з курсу “Політологія” для студентів усіх форм навчання /
І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. -Тернопіль: ТІНГ, 1992. –
44 с.

Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). -Тернопіль, 1992. – 256 с.

Основы политологии / Под ред. А.Боднара. – К., 1991. – 144 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020