.

Суспільний лад України за російської окупації (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2724
Скачать документ

Реферат на тему:

Суспільний лад України за російської окупації

Шляхетство. Поруч з ліквідацією автономії України й перетворення її на
звичайну російську область, ішло перетворення української старшини на
загальноросійський стан — на «шляхетне російське дворянство». У цьому
дуже сприяла сама старшина, яка протягом багатьох років вимагала надання
їй прав російського дворянства. У попередній частині була вже мова про
ті категорії старшини, які оформилися у XVIII ст. Найвищі з цих
категорій без заперечень були визнані російським урядом за шляхетські.
Року 1781 було встановлено, що значкові товариші належать до
шляхетського стану. Цим встановлювалося межу між «рядовим» козацтвом і
його верхівкою, яка протягом понад сто років викристалізовувалася,
набувала різного роду привілеї та права. У наслідок цієї еволюції
«Україна мала зверхній стан суспільства».

Року 1785 Катерина II поширила на Україну права російського дворянства.
Це було логічним наслідком позбавлення України автономних прав: оскільки
Лівобережна Україна ставала органічною частиною Російської імперії —
становий поділ населення був прирівняний до станового поділу населення
Росії, з додатком козацтва, якому не відповідали стани Росії.

Претендентам на дворянство треба було довести свої права. В кінці XVIII
ст. і на початку XIX ст. українська старшина гарячкове розшукує докази
своїх дворянських прав. Щоб одержати ці права, треба було довести
претендентові своє походження або від справжніх дідичів, шляхти
польських часів, або — від вихідців-дворян з інших країн, або довести,
що ще в Польщі визнавали за ним шляхетську гідність,” або виставити 12
свідків «благородного образу жизни». В останній стадії питання вирішував
департамент герольдії Сенату.

У цьому питанні знову поділилися старшини південних і північних полків.
У південних полках справа стояла зле: старшині тяжко було довести
походження від «шляхетних» предків, отже залишалося або доводити службу
предків в рядах козацької старшини, або виставляти 12 свідків. Наслідки
були сумні: дуже багато старшин, особливо значкових товаришів, не
дістали дворянства. Краще було в північних полках: там доводили головним
чином переходи предків, білоруських шляхтичів із Могилівського та
Мозирського повітів до Стародубського та Чернігівського полків.

Тільки в 1835 році справа була закінчена: дворянство було признане
бунчуковим та військовим товаришам, але значкові товариші цих прав не
здобули. Правда, за довгий час клопотань чимало значкових товаришів
здобули право дворянства персональною службою,

все ж число, яким не надано дворянства, було велике. З цього кола вийшли
«різночинці» — службова інтелігенція, духовенство, а дехто був
приписаний до козацтва.”

На Лівобережній Україні діяли особи, які ставили своїм завданням
допомагати сучасникам доводити свої права на дворянство. Цю справу
вважали вони за «подвиг» для слави України. Відомо багато людей, які
присвятили себе цій справі: А. Чепа, В, Полетика, Р. Маркевич, В.
Чарниш, М. Милорадович, Т. Калинський та ін. Чепа казав, що робить це
«по усердию й любови к нации», Т. Калинський — «от безпристрастного к
отечеству поревнованияі». Здебільшого були вони самі безперечні дворяни,
значні дідичі, матеріяльно не заінтересовані наслідками праці, а робили
це тільки для «блага нации».

Цей рух мав дуже велике значення: особи, що розшукували докази прав на
дворянство, вивчали літописи, хроніки, універсали і т. п. джерела
історії України. Питання «нації» стало основним, і воно об’єднувало
людей з різних таборів.”

Інші умови були на Правобережній Україні, де дідичі були майже виключно
поляки. Російський уряд не визнавав національного питання; ввесь
суспільний лад залишився недоторканим, і польське шляхетство зберегло
всі свої права.

Селянство. Різко змінилося становище селян. Уже зверталося увагу на те,
що протягом цілого XVIII ст. воно погіршувалося. Зникали вільні
посполиті, які або ставали економічно залежними від землевласників, або
тікали на Запоріжжя, на Південну Україну, на Дін. Року 1735 вільних
селян залишалося тільки 35°/о. Року 1763 російський уряд, щоб покласти
край переходам селян, видав наказ, яким заборонялось переходи селян без
дозволу пана. Проте, після того втеча селян ще більше підсилилась, бо
вони побачили в тому наказі початок закріпачення.

Року 1783, після зруйнування Запорізької Січі, заборонено селянам
переходити з того місця, на якому застала їх ревізія. Цим закріпачено
селян і зрівняно їх із російськими селянами. Але мета не була досягнута:
хоч не було вже Запоріжжя, залишилися запорізькі степи, що, після
зруйнування Січі, перейшли під управління Катеринославського
намісництва, правитель якого, Потьомкін, вже в 1776 році наказав не
повертати втікачів. І дійсно, до Катеринославського намісництва
стягалися втікачі з усієї України.

Наказ 1783 року позбавив селян права переходу. Це ще не було кріпацтво,
пан ще не мав прав на особу селянина, не міг продати його без землі,
перевести до іншого маєтку, але де факто це було кріпацтво, бо селянин
був позбавлений можливости покинути свою садибу

свого пана, а в умовах станової держави все управління, суд, перебували
в руках шляхетства, і скарги до якої б то не було інстанції могли тільки
погіршити становище селянина. Залишалися, як було завжди перед тім, два
шляхи: втеча світ-заочі, на Південну Україну, Дін, пізніше — на Кубань
(Правобережна Україна перестала бути місцем для втечі) або — повстання,
число яких збільшувалося в кінці XVIII ст.”

Року 1795 приєднано до Росії Правобережну Україну. Надії тамтешніх
селян, що єдиновірна, православна Росія звільнить їх з-під влади
польських панів, не справдилися. Навпаки, становище селян стало ще
гіршим. Російський уряд підтвердив права польських панів і навіть
збільшив їх. Ніколи за польського панування не мали вони такої влади над
селянами, яку дістали від російського уряду. До того ж селяни позбавлені
були тепер можливости робити повстання, бо не було Запоріжжя.

Козацтво, Головна маса козацтва не дістала дворянських прав і створила
окремий стан, який зайняв місце між дворянством і селянством. Козаки в
Чернігівській та Полтавській губерніях залишилися як вільна сілька
людність. Козаки мали свої окремі права, які були застережені законами
Російської імперії і в майбутньому ввійшли до «Своду законов Российской
Імперии». Так існували козаки протягом цілого XIX ст. і тільки революція
1917 року знищила козаків як стан і скасувала їх права та привілеї.
Характеристичне побутове явище: козаки здебільшого не зливалися з
селянством, пишалися своїм козацтвом і рідко мали шлюбні зв’язки з
селянами.”

Але не всі козаки зберегли свої права. Вже була мова про те, як у
середині XVIII ст. багато козаків «зубожило». Тяжкі війни, а головно —
примусова праця то на каналах, то на будуванні фортець, безправне
становище супроти власної сотенної старшини, зменшення земельних
володінь внаслідок поділу їх між спадкоємцями, тощо, призводили до того,
що козаки переходили до панів, як вільні посполиті, виконували для них
різні повинності, відбували панщину, але почували себе вільними й могли
в перший-ліпший час покинути пана.

На цьому грунті йшла вперта боротьба, бо козаки не відмовлялися від
своїх прав, а дідичі вважали їх за своїх посполитих нарівні з селянами.
Справа ускладнювалася тим, що були села, в яких козацькі та селянські
дільниці або двори селян та козаків стояли сумежно. Вже «Румянцевський»
опис викликав велику тривогу серед козацької маси: вважалося, що
записаний до опису був уже прикріплений до певного місця. Але опис не
набув практичного значення.

80-ті роки внесли багато хвилювання: з одного боку козацька старшина
діставала права російського дворянства, а з другого — селян, а разом із
ними й козаків, що жили на поміщицьких землях, позбавлено права
переходу. Рядові козаки занепокоїлись, і посипались від них скарги та
домагання до «депутатських комісій» та до Сенату про надання дворянських
прав.

У той же час в Україні почалися повстання, ініціяторами яких були
закріплені панами козаки. Вище була мова про повстання в Кліщинцях
1761-1770 рр. Але найбільшого значення набуло повстання в с. Турбаях.
Там закріпачені дідичами, братами Базилевськими, козаки почали легальне
добиватися прав, але, не знайшовши захисту в суді, перейшли до активної
боротьби. Вони забили дідичів і зорганізували самоуридування на зразок
козацького. Протягом 4-ох років військова сила не могла подолати
повстанців. Потьомкін звернувся до Катерини II з листом, в якому писав,
що вважає за шкідливе вживати військову силу проти «своїх і внутрі
землі», бо, мовляв, вістки про це можуть викликати за кордоном погані
чутки.” Потьомкін добився включення до Катеринославського намісництва
села Турбаї, разом з іншими селами Градижського повіту. Він запропонував
власникам продати маєток і мав на меті переселити козаків на південь —
до Очаківського степу, але цей плян зреалізовано вже після його смерти,
а саме переселення відбулося після жорстокого покарання ватажків
повстання.”

Південна Україна. Південна Україна мала вийнятково становище серед інших
частин України. Після ліквідації Запорізької Січі вся територія
Вольностей, разом із Новоросійською губернією, перейшла під владу Г.
Потьомкіна. Уся величезна територія Запорізьких Вольностей, яка
охоплювала понад ІЗ мільйонів десятин землі — разом із Новоросійською
губернією та новопридбаним-і за Кучук-Кайнарджійським мировим договором
районами: трикутником між Богом та Дністром, трикутником між Ноном та
рікою Еєю і Єгорликом — були поділені на дві губернії: Новоросійську —
на правому березі Дніпра та Озівську — на лівому. Року 1782 вони
об’єдналися в намісництво Катеринославське, під владою намісника та
генералгубернатора Потьомкіна. Влада його ще більше зросла після
приєднання до Російської імперії Кримського ханства: Крим, під назвою
Таврійської области, також був переданий під владу Потьомкіна.

Особа Потьомкіна дуже цікава й багато дечого пояснює в дальшій історії
Південної України. Потьомкін мав великий вплив на Катерину II,
користався її пошаною і необмеженим довір’ям в управлінні

колосальною країною — від Бога до Куб.і^. від Полтави до Криму він
залишався ввесь час необмеженим володарем: у розпорядження його не
втручалися ні цариця, ні Сенат, і він міг витрачати на Південну Україну
величезні кошти.

Головною метою правління Потьоміака було — якомога скоріше заселити
Запорізькі Вольності, на яких за приблизним обрахунком сучасників бу.іо
понад 100.000 душ чоловічої статі. В одному з перших наказів Потьомкіна,
року 1770, сказано: «втікачів не повертати», і цей наказ залишався в
силі до його смерти в 1791 році. Наслідки цього наказу були величезні:
до Південної України посунули втікачі з всіх частин України: посполиті,
кріпаки, скарбові селяни. На те, що з Катеринославського намісництва не
повертають утікачів скаржилися поміщики своїм маршалам, губернаторам
Катеринославського намісництва, Сенатові, самому Потьомкінові. Але його
наказ був міцніший за всі скарги, і втікачі залишалися на місцях.
Потьомкін у своїх листах до Катерини II пояснював, що, якби почати
видавати втікачів, то вони втікатимуть до Польщі. В іншому випадку
чернігівським дідичам, які подали колективну скаргу про те, що їм не
повертають втікачів, він відповів так: «Ці люди в Херсонському повіті
стали корисними для держави селянами. Чому ж примушені були вони тікати
з батьківщини? Очевидно, жорстокість панів примусила їх покинути свої
села та землі й тікати».”

Колонізацію за Потьомкіна можна поділити на три роди: поміщицьку,
селянську та міську,

Поміщикам роздавали землі за пляном, який був укладений для
Новоросійської губернії в 1764 році, а.іе його трохи змінено. Усі землі
були відмежовані, і в кожному повіті була докладна мапа із позначенням
кожної дільниці. Розмір дільниць збільшено: на один селянський двір
давали по 60 десятин землі. Поміщикам давали не менше як 1.500 десятин,
на яких він мусів оселити 25 селянських дворів, і не більше як 12.000
десятин — на 200 дворів. Полегшено й реченець за селення: половину
належного числа селян треба було заселити протягом 5-ти років, а повне
число — протягом 10-ти.

???????¤?¤?$???????e?душ найбільші дільниці — по 12.000 десятин —
дістали тільки 1,1%, а до 1.000 десятин — 57,70″/о. Щодо соціяльного
становища поміщиків, то представників аристократії було серед них тільки
28, себто 1,3″/о.. Головна маса поміщиків складалася з російських
військових старшин та цивільних урядовців нижчих і середніх

рангів — 68,2°/о; українських старшин та урядовців було 10,5°/о. Таким
чином, більшість поміщиків складалася з середніх категорій урядовців.
Серед них було багато запорізьких старшин, які залишилися й дістали
дільниці землі. З-поміж поміщиків було дуже мало чужинців: на все
намісництво 23 особи, себто 1,0°/о. Таким чином ці цифри спростовують
поширену думку про те, що Запорізькі Вольності роздано аристократам та
вельможам, а також чужинцям.”

Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселити її — дуже
тяжко. Знайти 25 або й більше селян, щоб закріпити за собою надані
землі, було справою не легкою. Поміщики приймали втікачів без будь-якого
контролю, висилали до Польщі агентів, які викликали селян, заманювали
селян у сусідів, перехоплювали тих, хто їхав до інших поміщиків, і, не
зважаючи на те, через 10-15 років господарювання часто не було навіть
половини належного числа селян.

Наприклад, у селі Івангороді, поміщика генерала Іжицького, на 5.574
десятинах було 18 лише селян, замість 93; у селі Аврамівці, секундмайора
Коростовцева, — 39 селян замість 53. На пана обробчяли селяни невеликі
клаптики землі, наприклад, у селі Андріївці, прапорщика Байдака, з 1.345
десятин тільки ЗО; у селах Олександрівці та Тритузному на поміщика,
сенатора 1. Безбородька, обробляли тільки І/Ії частину того, що
обробляли собі; в селі Іванівці, колишнього радника Кудашева, на
поміщика обробляли 1/24 частину. Ці приклади показують, як тяжко було
господарювати поміщикам і як мало прибутку давали їм землі. Отже,
зрозуміло, як повинні були поміщики цінити кожного селянина, який
закріпляв за ними право на володіння землею, і які легкі умови праці
повинні були ставити вони селянам.

Бували випадки, що, не обмежуючись вільними «підданими», поміщики
переводили на свої землі кріпаків, куплених без землі, «на свод»,
переважно з російських губерній, але в цілому число кріпаків було
невелике: на 150.068 «підданих» — вільних селян було тільки 5.653
кріпаків.”

Другим родом колонізації, була селянська. Значну частину скарбових сіл
заселили скарбові селяни, серед яких були й запорожці-. Вони одержували
по 60 десятин на двір. Так само начальство скарбових сіл усіма засобами
намагалося притягти селян — і найбільшу частину їх давали втікачі.

Населення скарбових та приватних сіл було українське. Незначну частину
його становили росіяни, серед яких були старовіри, «однодвірці», колишні
солдати. У цілому селян у скарбових оселях було 200.323 душ чоловічої
статі. Крім українців та росіян були також греки та вірмени, виселені
1778 року з Криму, та німці, переважно меноніти (анабаптисти), але їх
було небагато — вони становили лише 2*/е загальної кількости населення
Катеринославського намісництва.”

Третім родом колонізації була міська. У Запорізьких Вольностях майже не
було міст, і тому довелося будувати їх для всіх повітів. У
Катеринославському намісництві було 15 міст. Деякі з цих повітових міст
не розвинулися, і населення їх мало відрізнялося від сільського. Але
інші вже в перших роках свого існування почали грати значну ролю в
економічному житті країни. По містах оселялися купці ремісники,
засновувалися цехи. Серед міст виключно скоро залюднені були Нахічеван
та Маріюпіль, де замешкали вірмени та греки і Криму. Почав розвиватися
Катеринослав, головне місто намісництва, в якому незабаром постали ряди
крамниць, адміністраційні будинки, передбачали заснувати університет та
музичну академію. Великого значення набув Херсон, де скупчувалися купці
з України, Росії, Польщі, Франції, Австрії. Херсон став пізніше головним
торговельним портом на Чорному морі, з якого вивозили збіжжя до
Західньої Европи.

Кількість міської людности зростала. Наприклад у 1774 році купців було
1.692, а у 1789 році було їх уже 2.236; число цехових із 1.054 душ у
1774 році зросло до 16.149 в 1789 році.”

У містах було більше чужинців. Крім Нахічевану та Маріюполя в інших
містах теж було багато росіян — купців, ремісників. Особливо
космополітичний характер мав Херсон, в якому було багато французів,
поляків, турків, італійців. Тут були торговельні контори
французів-братів Антуан, австрійських купців Біллесгофен, польська
контора графа Прото ПотоцькогоЛ’

Населення Катеринославського намісництва протягом 17 років (1775-1792),
не зважаючи на війну 1787-1791 рр., збільшилося приблизно в чотири рази:
року 1774 було 107.108 душ чоловічої статі, а в 1792 році вже 419.849.”

Окреме місце в історії заселення Південної України кінця XVIII століття
належить козакам.

Після зруйнування Січі в 1775 році значна частина — переважно
запорожців-сіромах, себто тих, що не мали жадної власности, поман

дрували на Тилигул. Від російського начальства діставали вони «білети»
на рибну ловлю, але додому не верталися. Турецька влада оселила їх за
Дунаєм. Таких утікачів рахують приблизно тисяч на п’ять. Решта
запорожців, що жили в Січі та в паланках, у зимівниках та слободах,
залишилися. Старшина зберегла свої зимівники й, за «пляном», дістала
землі до норми—від 1.500 до 12.000 десятин землі, Дехто дістав навіть
більше, як наприклад, Пишмич — 12.400 десятин, колковніїк Старець —
14.636, отаман Кірпак — 11.912. Багато-хто з колишньої запорізької
старшини стали дідичами, одержали російські ранГи. а дехто — посади в
новому управлінні країни. Серед старшини було чимало статечних
господарів, які мали добрі господарства, займалися скотарством,
рільництвом, розводили коней, овець, мали значні суми готівки.”

Залишилося багато рядових козаків, яких приписано до скарбових селян. У
1776 році зимівники знесено і запорожців переселено до великих слобід як
військових поселян. Потьомкін закликав козаків вступати до пікінерних
полків, але вони до тих полків ішли неохоче.

Не кидаючи думки про поновлення козацтва, Потьомкін вирішив використати
для цього запорожців. У 1783 році він розпочав переговори з колишньою
запорізькою старшиною: Сидором Білим, Г. Легкоступом, Чапігою про
створення покірного собі нового Запорізького війська. Так зародилася
нова організація — «Військо чорноморських козаків». У своїх плянах
Потьомкін мав, з одного боку, створити надійне козацьке військо, а з
другого — притягти запорожців, що оселилися за Дунаєм.”

Року 1787 почалася російсько-турецька війна і загострилося питання про
можливість нападів турків на Південну Україну. Чорноморське військо, яке
набуло ще більшої важливости, одержало назву «Військо вірних
чорноморських козаків», а року 1790 Потьомкін дістав титул «Великого
гетьмана чорноморського війська». Так проект В. Капніста з року 1783 про
відновлення козацьких полків,” не апробований Катериною II для
Лівобережної України, використав Потьомкін для України Південної.

Чорноморське військо було зорганізоване на зразок старого Запорізького
війська. В Олешках засновано Кіш, де зібралося 12.000 козаків під
командою Сидора Білого. Але старшину не обирали, а її призначав сам
Потьомкін. На ті часи організація навіть такого війська приваблювала
колишніх запорожців і селян, які масами втікали з

України. Спроби приєднати до чорноморських козаків російські залоги
старовірів, російських міщан, не вдалися. Проте, Потьомкін успішно
побільшував їх число, купуючи у поміщиків села й повертаючи їх населення
на військових поселян.”

Року 1790 під Чорноморське військо приділено між Дністром і Богом землю,
де засновано 25 слобід і поселено коло 9.000 душ обох статей. Але 1791
року Потьомкін помер. Чорноморців виселили на Тамань, але згодом їм
вдалося добитися дозволу перейти над ріку Кубань і створити там своє
військо, яйе пізніше дістало назву «Кубанського війська»їм видали навіть
деякі реліквії Запорізької Січі, ікони, грамоти. Тоді багато запорожців
також перейшло на Кубань, творячи там курені та паланки. Вони зберегли
запорізькі пісні, перекази, звичаї і аж до революції 1917 року
залишалися останніми спадкоємцями старого Запоріжжя, не зважаючи на всі
заходи російського уряду зрусифікувати їх.”

Наступник Потьомкіна, князь П. Зубов, заснував 1795 року нове
намісництво з адміністраційним осередком у Вознесенську. Проте, 6
листопада 1796 року померла Катерина II, а 12 грудня новий цар Павло,
бажаючи знищити всякі згадки про Катерину П, зліквідував намісництва й
об’єднав Катеринославське та Вознесенське намісництва з Таврійською
областю у величезну Новоросійську губернію. Катеринослав перейменовано
на Новоросійськ.

Так штучна назва «Новоросія» поширилася на всю Південну Україну, і цю
аберацію — ніби країна «Запорізьких Вольностей» е Росією, а не Україною
— твердо засвоїли і сучасники, і нащадки, і адміністрація, і історики —
до середини XX століття.

Після смерти Потьомкіна посипалися скарги поміщиків на втечі селян до
Південної України. Хоч наказ Потьомкіна «не повертати втікачів» не був
офіційно скасований, на практиці становище селян змінилося, і декому з
поміщиків завертали збітців.

У відповідь на скарги поміщиків Павло поширив на Південну Україну
кріпацтво. Наказ 12 грудня 1796 року забороняв селянам
Катеринославського і Вознесенського намісництв та Таврійської области
переходити з місця на місце, а поміщикам дозволяв розшукувати своїх
утікачів, і поміщик, у якого знаходили збіглих селян, мусів платити за
кожного 50 карбованців або повертати тому, від кого вони втекли.” Цей
наказ ще не вводив кріпацтва в повному обсягу, бо особа селянина не
визнавалася власністю пана, але за тодішніх умов, коли адміністрація та
суд були станові, шляхетські, звичайно, селянин не міг доходити своїх
прав. Наприкінці XVIII ст. в Південній Україні деякі поміщики жорстоко
карали і навіть тортурували своїх селян.”

Унаслідок введення закону 12 грудня 1796 року селяни почали тікати з
Південної України на Дін, на Кубань, на Кавказ. Адміністрація безуспішно
вживала різних заходів, щоб припинити цю втечу.

Наприкінці XVIII ст. центр уваги нових адміністраторів Південної України
перенісся на захід. Там у 1793 році біля старовинної фортеці Гаджібея
засновано місто Одесу, якому приділено 30.700 десятин землі. Заселялася
Одеса спочатку слабо: 1793 року в ній було лише 8 чоловіків та 10 жінок,
а року 1799 — вже 4.573 осіб обох статей. Місцевість над берегом
глибокого Бозького лиману сприяла тому, що Одеса швидко зростала і на
початку XIX ст. стала багатим космополітичним містом, де зосередилася
чорноморська торгівля. За перші 25 років існування Одеси оборот її
торгівлі збільшився в 11,7 раза, тоді як у цілій Російській імперії —
тільки в 2,4 раза.”

Заселення Південної України, з її запорізькими степами, та наближення до
Чорного моря мали величезне значення для України, не зважаючи на те, що
робилося все це «во славу Росії та її величі». Прагнення Росії
заволодіти Чорноморським узбережжям збігалося з прагненням України, яка
ввесь час свого історичного існування, починаючи з походів Аскольда і
закінчуючи проектами Мазепи, домагалася панування на Чорному морі.

Прагнення Росії вилилося наприкінці XVIII ст. в химерному «грецькому
проекті» — модернізованій теорії III Риму. Цей III Рим —
Москва-Петербург — за цим проектом мав заволодіти II Римом — Візантією.
Успішне закінчення війни з Туреччиною в 1774 році, опанування Криму та
всього північного узбережжя Чорного моря нібито робили реальною мрію
російських царів. Під час тріюмфальної подорожі Катерини 11 до Криму в
Херсоні стояла брама з написом: «Шлях на Царгород». У розмовах із
монархами Европи Катерина II визначала поділ впливів: Австрія мала
дістати 1-й Рим, а Росія — 11-й — Візантію. Для реалізації цього пляну
навіть дано ім’я унукові Катерини 11 — Константин: його призначала вона
на поновлений престіл імператора Візантії.”

Але незалежно від цих плянів Росії, Україна дістала вихід до Чорного
моря, і перед нею відкрився шлях до небувалого економічного розвитку.
Поміщики переходили до інтенсивних способів господарства, заводили
многопільну систему, тонкорунних овець-мериносів тощо. Україна стала
шпихліром для цілої Европи.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020