Реферат на тему:
Українські землі в козацькій добі
План
Повстання на Запоріжжі
Боротьба російського уряду з «Вольностями Запоріжжя
Зруйнування Січі
Правобережна Україна західна Україна
Правобережна Україна за часів руїни
Козацтво на правобережній Україні
Палій і Мазепа
Повстання на Запоріжжі
Клясові та соціяльні протиріччя на Запоріжжі, про які була мова,
виявлялися в низці повстань нижчих шарів козацтва проти старшини. Не
абияку ролю в цих повстаннях, як постійний фермент, відігравали втікачі
з Правобережної України. В 1730-их роках закінчувався термін «слобід»,
якими заохочували польські пани селян з Лівобережжя залюднювати землі
Правобережної України, що були вилюднілими після Прутського походу.
Запровадження кріпацтва по закінченні пільгових років викликало ряд т.
зв. гайдамацьких повстань. Невдача першого повстання 1734 року
спричинила втечу гайдамаків на Лівобережну Україну, переважно на
Запоріжжя. З того часу Запоріжжя стало свого роду школою, де нові
повстанці проходили військовий вишкіл і знову йшли на Правобережжя. З
того часу і до кінця 60-их років на Правобережжі не припинялися
гайдамацькі розрухи то набуваючи більшої сили, то завмираючи тимчасово.
На Запоріжжі були обопільні впливи: і гайдамаків, що несли запал та
революційне піднесення боротьби, і запорожців, що давали нові кадри
вишколених борців.
Останнє найбільше повстання, 1768 року — Коліївщина — було тісно
зв’язане з Запоріжжям, звідки вийшли головні ватажки повстання: Максим
Залізняк, Микита Швачка, Семен Неживий. Російський уряд знав добре про
цей зв’язок і загострив свою пильність; він надсилав свої залоги для
боротьби з гайдамаками і суворо карав запорозьку старшину за недостатню
рішучість у переслідуванні гайдамаків. Старшина опинилася поміж двох
вогнів: сірома була особливо зв’язана з гайдамаками, а російський уряд
натискав на запорозьку старшину, щоб виловлювала гайдамаків. Жорстокі
кари на гайдамаків збільшували серед сіроми бажання помсти.™
Повстання проти старшини почалося 1749 року: коло 3.000 сіромах
зібралися в день виборів на Січі, скинули старшину і обрали свою. Але
незабаром воно було приборкане.
Після того на Запоріжжі заколоти не припинялися: року 1754 — повстання в
Калміюській паланці,'”1758 року — в Самарській, в 1759 — Бугогардській,
1761 році — в Кодацькій паланці, в селі Каменському.”*
Найбільше щодо сили і кількости учасників вибухло повстання на Різдво
1768 року в Січі, під час перевиборів старшини. Воно було зв’язане з
Коліївщиною, участь в якій брало багато запорозької сіроми, тоді як
старшина вживала всіх заходів для ліквідації повстання.*” 1768 року
сіромахи примусили новообрану старшину, з Калнишевським на чолі, тікати,
і два дні панували в Січі, пограбувавши старшинські будинки і здобувши
архів. Але прийшли російські війська з артилерією — і повстанці
повтікали. Значну частину їх арештували й судили. На суді виявилося, що
повстанці мали певні пляни: захопивши артилерію та гроші Війська, вони
хотіли податися до Туреччини.
Повстання 1768 року було пов’язане з рядом інших заворушень, особливо з
повстанням пікінерських полків — Дніпровського та Донецького. Маси
запорожців підтримали повстанців-пікінерів, і до Запоріжжя тікали
пікінери, коли повстання було здушене. Творився тісний зв’язок
революційних елементів Запоріжжя та Новоросійської губернії.
Заворушення не припинялися й після поразки 1768 року: вони перенеслися
на паланки і вибухали в різних місцях Запоріжжя. Особливо багато
заворушень зв’язано з війною з Туреччиною.
На початку грудня 1769 року вибухло повстання в Корсунському курені, яке
кошова влада не могла приборкати кілька місяців, головні сили запорожців
з Калнишевським були на війні. Заступник кошового, суддя Тимофіїв,
скаржився Калнишевському у вересні 1770 року: «такая республіка, що
нехай тільки Бог поможе, і тому правління дуже тяжке».
Частина козаків відмовлялася йти на війну, а ті козаки, що були на
війні, повставали проти старшини. Року 1771 зчинився заколот проти
полковника Порохні. Полковник Ковпак примушений був тікати з-під
Кінбурна від своїх козаків. Повставали проти своєї старшини і запорозькі
козаки Дунайської фльотилії в 1771-1774 роках. В той же час на Запоріжжі
сірома грабувала старшинські зимівники. 1774 року вчинено замах на суддю
Тимофісва. Того ж року революційні настрої настільки зміцніли, що
боялися повторення повстання 1768 року. Запорозькі повстанці мали
стосунки з повстанцями Пугачова, і після поразки пугачовського руху
чимало учасників його тікало на Запоріжжя. Найбільші заворушення
спалахнули в роках 1774-1775; у Старій Самарі, де були й пугачовські
агітатори.”‘
Таким чином у 1770-их роках Запоріжжя являло собою величезне вогнище, де
в різних частинах його загорялися вогні, але всі ці повстання не мали
спільного проводу і тому терпіли поразки.
Боротьба російського уряду з «Вольностями. Запоріжжя
З перших же часів переходу запорожців російський уряд розпочав уперту
боротьбу з їх «вольностями», передусім за скасування процедури виборів
старшини, щоб обернути її на покірних йому урядовців. 1754 року
заборонено давати пашпорти запорожцям за кордон, в 1750, 1755 роках
обмежено право суду — спочатку відносно гайдамаків.”* Року 1756 вдалося
російському урядові провести реформу обрання старшини: не Військова Рада
мала обирати її, а сходини старшини, Рада ж тільки затверджувала
кандидатів. Разом з тим дано право старшині залишатися на уряді без
обмеження реченця. Становище Запоріжжя ще більше погіршало, коли року
1764 передано його у відомство Малоросійської Колегії, яка нехтувала
вгіми правами запорожців, збільшувала повинності, вимагала видачі
втікачів, засновувала нові військові залоги тощо.
1735 року в самому серці Запоріжжя, навпроти Січі збудовано
Новосіченський ретраншемент з російською залогою. Начальник цього
ретраншементу повинен був стежити за життям Січі і доносити про все
Київському генерал-губернаторові. Російські залога та укріплення
будували й в інших місцях. Запоріжжя опинилося під контролем російських
старшин. Навіть на Великому Лузі засновано російську слободу —
Жеребець.”*
З 1750-их років Запоріжжя було оточене кільцем російських укріплень: з
півночі йшли — Нова Сербія, Українська лінія, Слов’яносербія; російські
залоги стояли в Усть-Самарському, Новобогородицькому, Микитинському,
Биркутському та Сокольському редутах. З 1770 року будується Дніпровська
лінія від Дніпра до Озівського моря. Старшини російських залог
втручалися в справи Коша під претекстом допомоги в боротьбі з
гайдамаками, поводилися брутально, вчиняли здирства.**’ 1757 року вони
навіть заарештували ввесь Кіш: отамана, Федорова — суддю, писаря, осаула
і цілий рік протримали їх у в’язниці в Глухові.
Звичайно, запорожці розуміли, до чого воно йде: року 1755 писар
Романовський писав отаманові: «уже військо до лантуха взято, лише не
знайшли засобу, як того лантуха зав’язати». Року 1770 з приводу
Дніпровської лінії Пилип Львівський писав Калнишевському: «Вічная
пам’ять нашим степам. Проспали».
Будування фортець та редутів було лише складовою частиною тієї
пляномірної політики захоплення, освосння російським урядом запорозьких
земель. Крок за кроком захоплювали різні поселенці — хто з Гетьманщини,
хто з Росії — запорозькі землі. Спочатку, після повороту з-під
татарської протекції, Кіш не протестував проти нових поселень
Миргородського та Полтавського полків: не земля цікавила його, а правно
становище поселенців — чи визнають вони владу Коша? Але нові поселенці
приносили з собою владу гетьмана та Росії.
У 1740-их роках було втрачено північні землі, в 1750-их — землі шд Нову
Сербію та Слов’яносербію. В 1760-их роках під Новоросійську губернію
гзято нову смугу; в 1770-их роках будується Дніпровську лінію укріплень.
Таким чином вся історія Нової Січі е історія планомірного захоплення
запорозьких земель. Запорозьці боронили свої права, покликаючись на
грамоти, противники діяли так, ніби мали перед собою порожні землі;
новосербське начальство видавало листи на заселення слобід на Великому
Інгулі, на Самоткані, Домоткані — на запорозьких землях.
Кіш спочатку боронив свої права легальне: надсилав прохання про захист;
з 1756 року в Петербурзі майже без перерви перебували депутації козаків
з цінними подарунками вельможам — бочками вина, риби, чудовими кіньми,
навіть верблюдами. Благали, показували копії грамот, але в Петербурзі
вимагали від депутацій оригіналів, яких вони не мали. Обіцяли депутатам
розшукати оригінали в архівах, а тим часом захоплювали щораз нові землі.
Втративши надію на допомогу, запорожці почали збройнон рукою звільняти
землі від чужинців.
Про те, як збільшувалася втеча селян на Запоріжжя, свідчаті такі цифри:
за 1767—1774 роки втекло з Новоросійської губернії за офіційними даними,
3.405 душ мужеської статі, за один тількі 1775-ий рік.
У творах публіцистів відбивалася тривога з приводу цієї втечі Історик Г.
Міллер, в записці, написаній на замовлення графа Паніна відзначив, що
запорожці засновують великі слободи, а старшина її
на тому багатіє.”* В іншій, анонімній записці висловлюється
незадоволення, що запорожці переманюють селян; поселили, мовляв, уже
25.000 дворів і обернули селян на своїх підданих.”‘ У «Маніфесті про
зруйнування Січі» сказано, що перейшло на Запоріжжя 50.000 селян. В
цьому вбачалось загрозу залежности Запоріжжя від Росії і прагнення
запорожців створити незалежну область.
Зруйнування Січі
Наведені факти малюють картину тих взаємовідносин, які створилися між
Запоріжжям і царською Росією. Повне ігнорування прав запорожців на їхні
землі, повне нехтування їхніми традиціями, з якими прийшли вони 1734
року на свої землі — характеризують ставлення царського уряду до
Запоріжжя. З другого боку — глибока різниця між самодержавно-кріпацьким
устроєм Російської держави та волелюбним демократичним устроєм
Запоріжжя, по суті республіканським. Існування Запоріжжя з його гаслом —
не повертати втікачів — було загрозою для кріпацького господарства
Російської імперії. Величезну небезпеку для російського устрою являло
Запоріжжя, як повсякчасний осередок революційних рухів. Не можна
забувати й економічних питань, зв’язаних з Запоріжжям, а саме —
багатство запорозьких ланів у часи, коли поміщицьке господарство Росії
щораз більше потребувало земель, коли питання хлібного експорту ставало
основною проблемою російської економіки.
Але, не зважаючи на всі ці обставини, Запоріжжя залишалося потрібним як
міцний бар’єр, що захищав Росію від нападів збоку Криму та Туреччини.
Війна з Туреччиною 1768-1774 року змінила ф обставини.
З самого початку війни запорозьке військо було змобілізоване і брало
участь у воєнних діях. Січовики, козацтво, що жило по палаяках, козаки,
що працювали наймитами — все вирушило на війну. 7.000 запорожців, з
кошовим отаманом, билися в авангарді корпусу князя Прозоровського під
Очаковом, Кінбурном, Хаджибеем. Запорозька фльотилія діяла на Дунаї.
Воєнні заслуги запорожців відзначало вище командування: Калнишевський
одержав золоту медалю з діямантами, 1.000 козаків дістали срібні медалі.
В своєму рескрипті Катерина 11 обіцяла «у су губить милости».
Запоріжжя в тих роках перенесло великий тягар: багато козаків забито,
покалічено; господарство занепало, бо господарі, значна частина яких не
мала родин, були на війні. Запоріжжя утримувало російські війська, що
проходили через «вольносгі», давало коней, волів, продукти. З будуванням
Дніпровської лінії сплюндровано сади, поля тощо.
Наслідки війни, що закінчилася Кучук-Кайнарджійським миром, були дуже
важливі для Запоріжжя. Проголошення незалежности Криму від Туреччини та
російського протекторату над ним змінило становище Запоріжжя: татари
перестали бути постійними, страшними ворогами, з якими йшла боротьба, 3
другого боку — Запоріжжя перестало бути форпостом у боротьбі з Кримом і
Туреччиною, перестало бути бар’єром, що захищав Україну та Росію від
татарських нападів: воно втратило свою цінність для Росії.
На початку 1775 року командувач 1-ої російської армії, яка верталася з
турецького фронту, генерал П. Текелі, дістав наказ зруйнувати Січ і
виарештувати її старшину, 4-го червня, на Зелені Свята, російські
війська оточили Січ. Перевага російських сил була безперечна, і
запорожці піддалися без бою. Старшину, — кошового Калнишевського, суддю
Головатого та писаря Глобу арештовано і вивезено до Петербургу на суд.
Заарештовано ще декого з старшини, які спротивлялись загарбанню
запорозьких земель росіянами. Архів, регалії, коштовні ікони та інше
церковне майно вивезено. Майно старшини та заможних козаків переписано і
сконфісковано.
Після того вся територія «Вольностей» увійшла до Озівської та
Новоросійської губерній. Калнишевського ув’язнено на Соловках, а
Головатого та Глобу заслано на Сибір. Значна частина рядового козацтва —
сіроми — одержала від нового начальства перепускні квитки на Тилігул,
нібито на рибальство, а насправді це козацтво тікало за Дунай. Інші
залишилися на своїх місцях і були записані як «скарбові селяни». Про це
буде мова далі.
3-го серпня 1775 року, через два місяці після зруйнування Січі,
проголошено маніфест, який мав пояснити «всьому світові» — як любила
писати Катерина П — причини цього факту. Цей маніфест надзвичайно
цікавий: в ньому не тільки повідомляється про доконаний факт, ліквідацію
Запорозької Січі, але й пояснюється його та виправдується. Маніфест
вражає своєю нелогічністю та протиріччями. По суті маніфест це
публіцистичний твір, який виявляє мотиви, що викликали зруйнування Січі,
та значення цього факту для сучасного і майбутнього. З одного боку в
ньому представляється Січ, як гніздо розбишак, що існували з грабунків,
перебували «в созершонной праздности, гнуснейшем пьянстве й
презрительном невежестве», не мали власности, перешкоджали торгівлі та
культурному життю сусідів, а з другого боку маніфест обвинувачує
запорожців у тому, що вони мали великі господарства, зимівники, слободи,
прийняли до 50.000 селян і, влаштовуючи «власне господарство», розривали
залежність від Росії і прагнули створити цілком незалежну область в
надії, що схильність до розпутного життя та грабунків буде, завдяки
внутрішньому багатству, «обновлять й умножать их число».
Зруйнування Запорозької Січі було найбільшою подією в історії України
XVIII ст. З нею загинула сила, яка протягом понад трьох століть захищала
Україну від страшних ворогів, запевняла їй, завдяки цьому захистові,
можливість розгортати економічне та культурне життя. Разом з тим
Запоріжжя було гіею силою, яка стримувала процес закріпачення селян на
цілій Україні, бо там, в неосяжних степах збиралися втікачі з усієї
України. Характеристичне: що далі від Запоріжжя лежали панські
господарства Правобережної України, то тяжчою була панщина, і тільки
1783 року запроваджено кріпацтво на Лівобережній Україні. З наведених
вище фактів видно, що в XVIII ст. Запоріжжя завжди виступало на захист
пригнічених російським царатом та Польщею. І тому зрозуміло, що в
пам’яті українського народу Запоріжжя назавжди залишилося, як «степ
широкий, край веселий», де кожний знаходив захист та волю.
Правобережна Україна Західна Україна
?
?????¤?¤?$?????I??
???????¤?¤?$?????????авобережній Україні розгорталися воєнні події
Хмельнич чини, і ніде в цілій Україні не було такого завзяття в боротьбі
: Польщею, як в цій її частині, бо ніде не було такого гострого анта’
гонізму між українським селянством і польською шляхтою як там
Правобережна Україна була головним тереном, де розгорталися повстання, і
вона покладала найбільші надії на звільнення від Польщі. Піднялося
селянство Волині, Поділля, Галичини. Селяни, міщани, дрібна не спольщена
шляхта масово приєднувалися до козаків, громили й виганяли польську
шляхту, встановлювали українське правління.
У Сокалі, Тернополі, Рогатині, Товмачі, Заболотові, Янові, Городку,
Яворові, Калущині, Дрогобичі вибухали заворушення, які прибирали
організовані форми. Дрібка православна шляхта очолювала загони, які
розбивали шляхетські замки. Великою помилкою було те, що Хмельницький не
надав належного значення цьому могутньому народному рухові проти
польських гнобителів і не підтримав його. Він покинув Галичину
напризволяще. В пляни Хмельницького входило звільнити Україну з-під
польського панування по Вислу, але фактично західні українські землі
залишилися під польським пануванням. Галичина,. Холмщина і Волинь уже
незабаром після Хмельниччини дісталися під польське панування, а
правобережна Наддніпрянщина в умовах жорстокої боротьби зберегла свою
автономію до початків XVIII ст.'” Видатніші, енергійніші люди пішли на
схід за Хмельницьким, слабші залишилися на поталу полякам, які завзято
переслідували тих, хто брав участь у повстаннях. Поляки взяли «під
підозру» все українське населення, і люди мусіли якось реабілітуватися,
щоб рятувати своє життя.
З часу Руїни Галичина жила життям окремим від інших українських земель.
Вийнятком були вияви прагнень політичної сдности, як переговори
Львівського єпископа Шумлянського з П. Дорошенком, таємні зносини його з
Мазепою та інше.
Галичина стала тереном боїв, пляцдармом готування королівських військ до
воєн з козаками; «стації» королівських та магнатських військ нищили села
під час конфедерацій та шляхетських «з’їздів».
Одночасно йшла інтенсивна польонізація православної шляхти не лише
Галичини, але й Поділля та Волині, де козацького руху не було. На
соймиках все рідше підносилися голоси на оборону української культури,
православної Церкви. Залишившись без підтримки православної шляхти,
занепадали міщанські організації, насамперед братства. Польський уряд
намагався припинити зв’язки православних українців з чужими країнами; в
1676 році заборонено, під загрозою смертної кари, православним виїздити
за кордон Польщі або приїздити до Польщі З-за кордону. Заборонено мати
стосунки з православними патріярхами, а суди патріярші замінено
німецькими.
Могутнім засобом польонізації було поширення унії. Року 1699 введено
унію в Перемиській єпархії, 1700 року — в Львівській. Тоді ж заборонено
православним та жидам мешкати у Кам’янці-Подільському, що тоді
повернувся з-під турецької влади до Польщі. 1711 року перейшла Луцька
єпархія Волині на унію.
Правобережна Україна за часів руїни
Цілком інакше склалося життя Наддніпрянського Правобережжя, яке ввесь
час після смерти Богдана Хмельницького вело боротьбу за свою
незалежність то з Польщею, то з Московісю, Туреччиною та татарами.
Квітуча країна поволі оберталася на пустелю.
Доба «Руїни» рясніє страшними фактами масового нищення людности: року
1660, після Чуднівського миру, воєвода, князь Барятинський похвалявся,
що винищив в околицях Києва 15.000 мирного населення. Року 1663
польський генерал Чарнецький придушуючи повстання проти поляків, писав
королеві, що «вся Україна вирішила вмирати, а не піддаватися полякам».
Люди гинули зі своїми хатами від огню, голоду. В Ставищі, на Київщині,
Стефан Чарнецький наказав вирізати всіх мешканців, а місто зруйнувати.
Він зруйнував Субогів, а кості Богдана Хмельницького викинув з домовини.
. . На Правобережжі з’являлися один за одним гетьмани, і неодин із них
палив села — і кров лилася рікою. Союзники Петра Дорошенка, татари й
турки, плюндрували країну й виводили ясир. Бучацьким миром 1672 року.
Польща визнала Україну, як самостійну державу, але ця держава
обмежувалася лише обезлюдненими Київщиною та Брацлавщиною. І це визнання
стало приводом до нового нищення людности: року 1674 прийшов на
Правобережжя гетьман Самойлович і зруйнував Черкаси, а гетьман Дорошенко
з татарами жорстоко помстився над тими, хто співчував Самойловичеві:
мешканці Умані були вирізані, тисячі людей загинули або були виведені до
Криму як ясир. Року 1675 турки остаточно сплюндрували Брацлавщину.
Спроба гетьмана Юрія Хмельницького в 1677 році залюднити Поділля мала
добрі наслідки. Чар імени Хмельницького приваблював людей з усіх частин
України, але за це на них чекала нова помста: Самойлович наказав
зруйнувати міста, де ще залишилося населення — Ржшців, Корсунь, Жаботин,
а всіх людей перегнати на Лівобережжя. То був так званий «великий згін»,
внаслідок якого вся середня та південна Україна обернулася на безлюдну
пустелю.
Ось такою є стисла історія Правобережної України часів Руїни. Козацький
літописець Самійло Величко писав про Правобережну Україну так: «Від
Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до
Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, бачив я багато городів і
замків безлюдних, і пусті вали…, що стали пристановищем і житлом
тільки для диких звірів. Мури ж, як у Чолганську, Константинові,
Бердичеві, Збаражі, Сокалі, що тільки на шляху нам у поході військовому
трапилися, бачив я одні малолюдні, інші цілком пусті, розвалені,
непотрібним зіллям зарослі, що гніздили в собі тільки гадюк і різних
гадів. Бачив я там багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо
за покрівлю собі мали».
Врешті сусідні держави санкціонували цю пустелю: за Бахчисарайським
миром 1681 року Московщина дістала Київ з околицею, Туреччина — Поділля,
а землі між Богом і Дніпром мали залишитися незаселеними. Так, — ті
землі, де були найлюдніші козацькі полки, столиця Богдана Хмельницького,
де був творчий центр Української Держави, стали пустелею.
Турки перші порушили цю обурливу, абсурдну ухвалу: після страти Юрія
Хмельницького вони віддали Правобережну Україну в управління
Молдавському господареві Іванові Дуці, а той призначив «наказного
гетьмана» Яна Драгинича. Драгинич став закликати населення повертатися,
спокушаючи його різними пільгами. Люди, дійсно, стали повертатися. Ще
ліпше пішло заселення, коли Ян Собєський призначив на гетьмана
українського шляхтича Степана Куницького, що відновив Богуслав, Мошни,
Корсунь. Але він не користався довір’ям козаків і був забитий ними 1683
року. Козаки обрали на гетьмана Андрія Могилу. Під час походу Яна
Собєського на Відень в 1683 році Могила йшов на чолі п’ятитисячного
козацького відділу, а в 1684 році він мав уже коло 10.000 козаків.”‘
Одначе Могила не мав пошани в народі. Його козаки робили проти нього
повстання, з людністю поводилися як вороги. Тримався він не козацтвом, а
поляками. Все це перешкоджало заселенню.”‘
Козацтво на правобережній Україні
Року 1685 сенат ухвалив поновити на території колишніх українських
полків козацтво з усіма його правами. Так відродилися — Богуславський
полк з полковником Самійлом Самусем на чолі; Корсунський — з полковником
Захаром Іскрою; Брацлавський — з полковником Алдрієм Абазином та
Білоцерківський — з полковником Семеном Палієм. Почалося нечувано
швидке, навіть для України, залюднювання території полків. Почувши про
поновлення козацтва, люди йшли на ті терени з усієї України. Край
відновлювався, будувалися села, поновлювалося життя.
Серед полковників Правобережної України перше місце належало
Білоцерківському — Семенові Палієві. Оселився він на Хвастівщині, і
завдяки його широкій популярності, цілком спустошена Хвастівщина, почала
з неймовірною швидкістю залюднюватися. Люди сходилися з Правобережної та
Лівобережної України, з Запоріжжя, зокрема з Дону, де перебувало багато
українців.
Але, крім широкої популярности, треба було мати великий адміністративний
хист, щоб порядкувати тим величезним краєм, населення якого зібралося з
усієї України. Хвастівщина вже в 1688 році могла похвалитися наслідками
колонізації. Палій став фактичним господарем території, яка охоплювала
колишні полки Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Чигиринський та
Уманський. На цій території Палій мав необмежену владу, і вона
йменувалася «Лаліївщіша». Влада його була настільки сильна, що він не
виконував навіть королівських наказів.
У протилежність Андрієві Могилі, який спирався тільки на польську владу,
Палій мав віддане йому населення. Селянам він забезпечував спокійне
життя, бо ного військова слава охороняла селян від татарських нападів, а
козакам виплачував належну їм платню. Крім того селян звільнялося від
повинностей панам, і вони — за невеликими вийнятками, — мусіли їх
виконувати лише супроти старшини га манастирів. Палій допомагав
селянству в боротьбі проти панів, виганяв шляхту з маєтків і звільняв
людей від кріпацтва.
Водночас із зростом популярности Палія зростала ненависть до нього
польської шляхти. Не зважаючи на заборону козакам захоплювати землі
дідичів, фактично на Паліївщині незабаром не стало панських володінь,
панщина була скасована і П^лій сам побирав усі прибутки з землі. Козаки
Палія та Іскри, наприклад, у 1683 році захопили маєток пана Немирича і
тримали його в своїх руках 16 років.
Так на місце польського на Правобережній Україні прийшло коіацьке
панування. Шляхта скаржилася коронному гетьманові Станіславові
Яблоновському, але він був безсилий: навіть у його власних маєтках
господарювали Палієві козаки. Не знаходячи підтримки у представників
влади, польські пани самі робили наїзди на Паліївщину, грабували та
вбивали селян і козаків. Між Палієм і польською шляхтою точилася
безупинна війна.
Сучасники добре розуміли значення Палія: київська шляхта висловлювала
побоювання, що іскра, яку кинув Палій, розпалить велику пожежу. В особі
Палія шляхта бачила другого Хмельницького.
Природно, що особа Палія викликала ненависть польської шляхти, була
небезпечним ворогом для Польщі, і польський уряд шукав можливости
захопити його. Року 1689 Палій напав на Немирів, резиденцію гетьмана
Гришка. що заступив Андрія Могилу, забитого в 1689 році козаками. Взяти
Немирів не вдалося, і Палія забрав у полон немирівський польський
комендант. Палія відвезено до Підкаменя, де пробув він до 1690 року,
коли йому вдалося звільнитися — чи то з наказу короля, чи з допомогою
козаків.
Ще від 1688 року Палій розпочав був заходи для об’єднання Правобічної та
Лівобічної України. Він вважав, що тільки силами всієї України можна
було б зліквідувати постійну небезпеку збоку Туреччини та Криму. Тому
Палій почав звертатися в цій справі до московського воєводи в Києві,
князя М. Ромодановського, та до Мазепи. Але Москва, зв’язана умовами
«вічного миру» з Польщею та війною з Туреччиною і Кримом, відмовилася
вести переговори. Палій пропонував з усією людністю оселитися в районі
Трипілля, Василькова або Умані, але московський уряд не дав на це згоди.
Палій і Мазепа
Взаємовідносини двох видатних діячів України — Мазепи і Палія були
складні.'” Правобережець Мазепа був оточений старшинами також
правобережного походження, і всі вони, залишивши там свої ґрунти, мріяли
про повернення їх.
Втративши надію на допомогу Москви та Мазепи, Палій підготував по всій
Правобережній Україні повстання проти Польщі. У повстанні брали участь
міщани, духовенство, православна шляхта. Палій мав зв’язки з деякими
польськими та литовськими магнатами. як князі Любомирські, Сапіги,
Завіша.
Карловецький мир Польщі з Туреччиною року 1699 змінив всю ситуацію.
Туреччина відмовилася на користь Польщі від Поділля. Козаки перестали
бути потрібними для Польщі. Навпаки, вони перешкоджали шляхті
просуватися на Брацлавщину та Київщину. Того ж року сойм ухвалив
зліквідувати козацтво, а козаків повернути панам. Козаків оголошено поза
законом. Козаки відмовилися виконати цей наказ. Коли польський гетьман
Станіслав Яблоновський вислав був посла до Палія з наказом розпустити
полки, Палій відповів, що він оселився у вільній Україні, і тільки він,
«як справжній козак і вождь козацького народу», має право тут
порядкувати. 1700 року польське військо було відбите від Хвастова.
Почалося повстання, яке охопило все Правобережжя. Селяни масами
пристававши до козаків. Приєднувалися сили з Запоріжжя, Лівобережжя,
Розмах повстання нагадував Хмельниччину. Польська шляхта тікала.
Польський уряд пробував був домовитися з Самусем, але той відповів, що
припинить боротьбу аж тоді, коли «на всій Україні від Дніпра до Дністра
і вгору до річки Случа не буде лядської ноги». Це були слова, які сказав
свого часу Богдан Хмельницький. Самусь з Палієм здобули твердиню
польського панування на Правобережжі, Білу Церкву, а за нею другу
твердиню — Немирів. Повстання перекинулося на Лівобережжя — в П
.реяславський полк, на Запоріжжя.
Палій знову звернувся до Мазепи з проханням об’єднати Україну, але час
був несприятливий: Петро 1 потребував допомоги короля Авґуста П, і
заборонив Мазепі допомагати повстанцям, а від Палія зажадав припинити
повстання і покоритися Польщі. Колосальний народний рух не знайшов
підтримки, і з великим трудом польський уряд приборкав його. Польний
гетьман Синявський зайняв Немирів, у якому оборонявся Самусь, та
Лодижін, де командував полковник Абазин. Після героїчної оборони в
Лодижині винищено всіх оборонців і понад 10.000 населення. Абазина вбито
на палю. Почалися страшні репресії, катування повстанців. ‘Тримався
тільки Палій.
У таких обставинах 1704 року Петро 1 дав наказ Мазепі окупувати Київщину
та Волинь і йти на допомогу королеві АвГустові. В цьому була страшна
трагедія України: гетьман прийшов не як союзник українського народу в
його віковічній боротьбі за звільнення від польського панування, а як
союзник Польщі, щоб придушити повстання. В універсалі, виданому 12 липня
1704 року, Мазепа заспокоював шляхту, що він йде на допомогу Польщі
проти шведів, обіцяв забезпечити спокій. Від повстанців він вимагав, щоб
виконували свої обов’язки супроти державців. А царя повідомляв, що
«бунти коло Богу й Дністра усмирилися». Але він помилявся: ще протягом
трьох років не вщухали повстання проти шляхти на Поділлі. Повстанці —
«левенці», «опришки», з допомогою козаків Самуся та Іскри, виганяли
шляхту з маєтків; те саме було в деяких місцях Київщини, Брацлавщини, де
селяни не допускали шляхту до маєтків.
Так від 1704 року на Правобережній Україні боролися три сили: Польща, що
жорстокими репресіями намагалася придушити повстання; повстанці, що їх
очолював Самусь, а фактично за ними стояв справжній господар
Правобережної України — Палій, та гетьман Мазепа з лівобережними
козаками, за яким стояв Петро. Надзвичайно тяжке становище ускладнювала
шведська орієнтація Палія, пов’язаного зі шведськофільськими колами
Польщі, що вели боротьбу з королем Августом, якого підтримував Петро. На
Правобережжі витворився вузол політичних обставин, якого годі було
розв’язати.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
