.

Українські землі в козацькій добі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2410
Скачать документ

Реферат на тему:

Українські землі в козацькій добі

План

Слобідська Україна

Південна Україна українська колонізація

Нова Сербія та Слов’яносербія

Новоросійська губернія

Запоріжжя участь Запоріжжя в політичних справах гетьманщини

Запорожці під “татарською протекцією”

Повернення запорожців на Запоріжжя

Внутрішній лад у новій січі

Південна Україна українська колонізація

З XVII століття південні землі України згідно з офіційними документами і
традицією вважалися власністю запорозьких козаків. Грамотою С. Баторія
(оригінал якої загинув) границя запорозьких володінь зазначалася від
міста Терехтемирова на південь, Дніпром; в кінці XVII ст. північна
границя запорозьких володінь намічалася вздовж рік Тясмину та Самари.

З XVII ст. відбувався безперервний рух людности на запорозькі землі,
«вольності». Тікаючи сюди з Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережної
України, селяни вступали до козаків або оселялися в степах хуторами та
слободами. Крім утікачів, оселялися в північній смузі запорозьких
вольностей козаки та посполиті з сусідніх полків: Миргородського,
Полтавського, Переяславського. Приваблювали їх родючість землі та ліси,
яких не було в тих полках. Одні поверталися на зиму додому, інші
оселялися хуторами та слободами на стало, поступово просуваючись все
далі на південь.

Пізніше поселення гетьманських козаків доходили до рік Орелі, Самари,
Число поселень збільшилося за час перебування запорожців під татарською
протекцією, і коли вони повернулися в 1734 році, то застали північну
частину своїх земель заселеною козаками з Гетьманщини. Були хутори та
млини видатної старшини, як полковника Капніста, гетьмана Данила
Апостола тощо. Особливо збільшується колонізаційний рух в 40-их роках
після того, як Білгородським трактатом між Росією і Туреччиною віддано
Росії землі, які запорожці вважали своїми; південна межа Російської
імперії пересунулася на південь до лінії від гирла ріки Кінські Води до
Великої Берди. На мапі, що її склав Де-Боскет, зазначено в північній
частині запорозьких володінь коло 100 назов; 50°/о їх з’явилося за час
відсутности запорожців і за перше десятиліття по їх повороті. Російський
уряд не тільки толерував утікачів, а й розсилав своїх агентів по Польщі,
які закликали українських селян вертатися на Україну. Переходили
росіяни-старовіри, які теж засновували слободи.

Головна небезпека для запорожців полягала в тому, що нові переселенці
зберігали підлеглість полковому начальству, а не переходили під владу
запорожців. Це непокоїло Кіш, і він звертався до російського уряду з
проханням повернути йому захоплені землі і виселити тих, що їх захопили.
Однак, жадної підтримки запорожці не знаходили, навпаки — і гетьман
наполягав на правах козаків Миргородського та Полтавського полків, і
російський уряд збільшував число укріплень з російськими залогами,
підлеглими Київському генералгубернаторові. Боротьба загострювалася,
запорожці почали були силою виганяти нових переселенців, але все було
марне. Протягом 40-их років північна смуга запорозьких «вольностей» була
втрачена для запорожців. Тут панували полковники Миргородського та
Полтавського полків і Київський генерал-губернатор, як єдиний військовий
командувач на Південній Україні.

Нова Сербія та Слов’яносербія

У середині ХУГО ст. російський уряд, щоб покласти край татарським та
запорозьким нападам, вирішив створити міцний бар’єр з військових
поселень. В пригоді стали йому серби, мешканці Австрії, які просили
дозволу переселитися до Росії, щоб уникнути утисків австрійського уряду,
1 так року 1751 на правобережній частині запорозьких «вольностей»
постали сербські колонії, для яких приділено велику площу земель від
ріки Кагарлика до ріки Тури, від ріки БеР^^^^и до Омельника. Там, під
командою сербського генерала Хорвата, сформувались полки: пандурський
піхотний та гузарський. Вся ця територія дістала назву «Нова Сербія».”‘

Нова Сербія підлягала владі Сенату. Вищою місцевою владою над нею був
Київський генерал-губернатор. На місці влада поділялася між трьох
начальників: російським головним командиром, сербським генералом
Хорватом та комендантом фортеці св. Єлисавети. Компетенції цих чинників
були розмежовані невиразно, і це викликало між ними постійне тертя.

Територія Нової Сербії була поділена на роти або шанці. Осередком кожної
роти було укріплене місто. Головним осередком управління сербських
полків-був Новомиргород, де перебували Хорват та полкові адміністраційні
установи.

Збудована над рікою Інгулом фортеця св. Єлисавети стала адміністраційним
центром: в ній перебували — головний командир, комендант фортеці та
російські адміністраційні установи.

Року 1753 до російського уряду звернулась нова група сербів з проханням
дозволити переселитися до Російської імперії на тих же умовах, на яких
перейшли їхні попередники, але — не під команду Хорвата, а під командою
Шевича та Прерадовича. Російський уряд приділив їм землю для поселення
на Лівобережжі, між горішньою частиною Сіверського Дінця, річками
Лозовою, Луганю та Бахмутом. Ця територія дістала назву
«Слов’яносербії», яку зорганізовано за зразком Нової Сербії.

Населення обох провінцій, порівнюючи з українським населенням, мало
упривілейоване становище. Для сербів приділяли більше землі, давали
гроші на «обзаведеніс», наприклад, дано 50.000 рублів на Нову Сербію.
Так само було в Слов’яносербії: всі військові службовці одержували
платню, а нездатні до служби за віком — пенсію. Крім того ці чужинці
користувалися правом безмитної торгівлі і були звільнені від усяких
податків.

На допомогу в будуванні міст у Новій Сербії та Слов’яносербії виРЯ^К^М з
Гетьманщини козаків, а для захисту військових поселень стояли російські
регулярні військові частини. За ввесь час існування тих чужинецьких
колоній жадний з полків не був укомплектований: и™Р^лад, у 1762 році
замість 11.039 чоловіка в Новій Сербії було лише 2.847, себто 25«/«. До
того треба додати, що як під мілітарним, так і під економічним та
моральним оглядом ті упривілейоваШ колоністи не стояли на належному
рівні. Як вояки виявилися вони слабими^” значна частина сербів не були
військовиками. Серед них було багато волоцюг, «батярів», навіть «лісових
розбійників», — як характеризували їх сучасники.™

Як уже сказано, Нова Сербія була заснована на території запорозьких
козаків, яку протягом довгого часу заселяли козаки з гетьманських
полків; там були укріплення, стояли військові залоги. Проте, надаючи
землю сербським колоністам, Сенат наказав негайно виселити все
«безуказне» населення, тобто всіх тих, що оселились там без дозволу.
Отже, вихідці з «Малоросії» повинні були повернутися на старі місця, а
свої двори «добровільно» продати сербам. Абсурдність цього наказу була
настільки безперечна, що по якомусь часі Сенат дозволив «безуказному»
населенню залишитися і «к лучшей вигоде сербов служить». Так російський
уряд визначив ролю української людности супроти упривілейованих
чужинців: обслуговувати їх, задовольняти помешканнями, постачати їм все
потрібне. Українці могли залишатися як джури, ремісники і т. п. Все це
мало наслідком масовий відплив українського населення на Запоріжжя, на
Дій, навіть на Правобережну Україну. Про це повідомляли Сенат, але він
обмежувався наказами не давати можливости українцям тікати на
Правобережжя і сприяти поверненню їх додому.

Незабаром російський уряд знайшов вихід, яким можна було б затримати
українську людність, а разом з тим створити реальнішу силу для оборони
границь. Року 1753 Сенат ухвалив оселити українців — «старожилів і
вихідців з Польщі» — на смузі землі, призначеній для ще не зформованих
сербських рот і «учредить их казаками так, как слободские полки состоят,
а не под владельцами». Так покладено початок Новослобідському полкові з
українців, якому приділено землі за 20 кілометрів на південь від Нової
Сербії. Проте, Сенат відмовився передати цей полк під владу гетьмана, а
залишив його у своєму відомстві.”‘ Цікаво, що заснування його викликало
різні тлумачення. А. Скальковський писав, що полк був зформований з
молдавців,” а А. Шмідт — з росіян-старообрядців.^ За Шмідтом пішов і
новіший радянський дослідник В. Голобуцький.”‘ Всі ці автори
заперечують, що це був український полк.

В 1762 році затверджено штат полку: полковник, обозний, суддя та інша
старшина, як у слобідських полках. Було в ньому 20 сотень, на чолі яких
стояли сотники. Коли старшину обирали козаки, відсутність «общего
желания й вьібору» служили причиною відмови Сенату затвердити когось на
посаді.”‘

Сотників та сотенну старшину не обирали, а призначав і звільняв
полковник або частіше комендант фортеці св. Єлисавети. Пізніше, коли
Слобідський полк перетворено на Пікінерний, всі сотники дістали
офіцерську рангу і стали дворянами.

Земля була розмежована для кожної сотні, і всі старшини мали рангову
посілість, як було в Гетьманщині і Новій Сербії. Заселення йшло швидко.
Не зважаючи на тяжкі умови, постійні напади запорожців, сваволю
полкового начальства, людність напливала до Новослобідського полку з
Нової Сербії, Гетьманщини, Слобожанщини і Правобережної України. Крім
козацьких слобід, були слободи непокозаченого населення — скарбових
поселян. Російський уряд сприяв переходові селян з Правобережної України
— поміщицьких селян, старовірів і навіть військових дезертирів. Таким
чином разом з українцями переходили і великороси.™ Старовіри ще за Петра
1 стали тікати з Росії, бо там забороняли їм служити в церквах по старих
книгах, а крім того наказували їм голити бороди. Тут, на території
Слобідського полку, постало багато слобід старовірів-«розкольників».
Селилися вони і на передмісті кріпости св. Єлисавети, приписуючись до
купців та міщан. Старовіри були найзаможнішими купцями.

Російський уряд організував виклик людей з Польщі, даючи «осадчим» щедрі
нагороди: землю, гроші, ранги. Населення зростало: року 1760 на
території Новослобідського полку було вже 6.165 козаків різних
категорій.” Хоч становище слобожан було значно гірше, ніж сербів, які
користалися різними привілеями, чимало українців залишилося в Новій
Сербії, як обслуга сербів («джури»), ремісники тощо. В 1762 році в Новій
Сербії було чужинців 1.815, а українців — 2.438″

Загальний наслідок понад ІО-літнього урядового експерименту був сумний:
чужинецькі колонії не дали ні надійної військової охорони, ні доброго
сільського господарства. У 1762 році загалом в Новій Сербії та
Слов’яносербії було біля 3.000 душ чоловічої стагі, які коштували
державі великі суми грошей. В самій Ноній Сербії дано

було на устаткування 109.053 рублів та річно видавано по 124.957 рублів.
В Новослобідському полку було 6.215 душ чоловіків, а з українцями із
Нової Сербії — 6.879, себто втроє більше, ніж чужинців Нової Сербії, або
вдвоє більше, ніж Нової Сербії та Слов’яносербії.”‘

Запоріжжя участь Запоріжжя в політичних справах гетьманщини

Запоріжця до повстання Богдана Хмельницького було тісно зв’язане з
козаччиною і являло собою головний осередок, з якого виходили політичні
почини. За Богдана Хмельницького воно втратило політичне значення. .В
Січі стояли тільки невеликі залоги козаків під проводом кошового
отамана, якого призначав гетьман. Характеристично, що в 1654 році, коли
відбувалася присяга’Москві, Хмельницький не вважав за потрібне привести
до присяги запорожців тому, що вони «люди маленькі*.

?

?

1/4

ися опозиційні елементи, незадоволені політикою гетьманів. Хмельницький
міг своєю твердою рукою тримати порядок на Запоріжжі, але після його
смерти, коли почалася боротьба за булаву і обраний був Іван Виговський,
запорожці виступили з протестом: чому їх не покликали до обрання
гетьмана. Кошовий отаман Яків Барабаш звернувся до Москви з доносом на
Виговського. Його підтримав Полтавський полковник Мартин Пушкар. Москва,
яка завжди розпалювала соціяльні суперечки в Україні, поспішала
підтримати всякого роду опозицію проти старшини. Тому підтримувала вона
і Запоріжжя, яке виступало проти гетьмана-«ляха», що потурав старшині.
Що далі йшло соціяльне розбиття України, то більше висувалося Запоріжжя
на керівне місце і часто відігравало при цьому веґатевну ролю,
виступаючи на боці Москви проти власної старшини.

Проте, на Запоріжжі ве було сталої орієнтації і політика його постійно
хиталася. Контакт з Москвою не всіх задовольняв, навпаки він викликав
обурення тієї частини козаків, які ставилися вороже до політики Москви й
розуміли небезпеку її для України. На Запоріж^ існувала протилежна
орієнтація, а саме — на допомогу Криму та Туреччини. Тому під час
боротьби Дорошенка з Польщею запорожці виставили проти нього молодого
писаря Петра Суховія (Суховієнка), якого підтримували татари, і вів
проголосив себе гетьманом під протекторатом Криму.

Типовим представником Запоріжжя другої половини XVII ст. був Іван Сірко,
що кілька разів був кошовим отаманом. Він був талановитим стратегом,
полководцем, але як дипломат завдав багато шкоди справі визволення
України і в критичні моменти нищив її успіхи. Нападом на Крим в часі
Конотопської перемоги він примусив татар покинути Виговського і тим
позбавив його помочі союзників-татар. Сірко повторив цей маневр 1667
року під час облоги Дорошенком Пгдгайців, де засів Ян Собеський: нападом
на Перекоп Сірко примусив татар зрадити Дорошенка. Наслідком цієї зради
була капітуляція Дорошенка, Це не перешкодило в 1669 році Сіркові
перейти на бік Дорошенка. А служачи інтересам Москви, він того ж року
побив відділ татар, що служили Дорошенкові. Така «хитка» політика Сірка
відштовхнула навіть Москву від нього, і після того, як Сірко виставив
свою кандидатуру на гетьмана, його заарештовано і заслано на Сибір.
Правда, звідти його незабаром звільнили, і він продовжував свою
деструктивну й згубну ролю на Запоріжжі, де завжди знаходив
прихильників. Помер він у 1680 році.”‘

Андрусівське перемир’я 1667 року поставило Запоріжжя під спільний
протекторат Польщі та Москви, але фактично Запоріжжя залишалося
незалежним. Так само було, коли після підписання «вічного миру» Москви з
Польщею року 1686 віддано Запоріжжя в підданство Москві: це підданство
мало тільки номінальний характер і Запоріжжя вело свою власну політику.

За гетьманування Мазепи Запоріжжя, під проводом кошового Гордієнка,
стало в опозицію до гетьмана, бо запорожці противилися політиці Мазепи в
соціяльних питаннях і в питаннях відносно Москви. Кость Гордієнко,
людина освічена, принципова, був твердим противником союзу з Москвою.
Після переходу Мазепи до шведів Гордієнко, не зважаючи на особисті
розходження з гетьманом Мазепою, перейшов до Карла XII, привівши з собою
8.000 козаків. Це мало величезне значення, піднісши повстання Мазепи в
очах народу і забезпечивши гетьмана значною військовою силою.

Внаслідок приєднання запорожців до Мазепи повстали майже ввесь
Полтавський полк, завжди тісно зв’язаний з Запоріжжям, частина
Слобожанщини та Правобережної України. До запорожців пристали:
Переволочна, Келеберда, Нехвороща, Маячка, Нові Санжари та ін. Кость
Гордієнко розсилав листи всюди, де міг знайти підтримку, і закликав
українців приєднуватися до шведів. Щоб «до бунта не допускать», Петро
відрядив на Полтавщину три драгунських полки і козаків із Стародубського
та Ніженського полків.

До Січі прибуло посольство від Миргородського полковника Д. Апостола,
щоб підняти козаків проти Гордієнка. Це їм не вдалося. Проте, настрій
серед запорожців не був однаковий, і Гордієнко мав там багато
противників, які на початку квітня 1709 року обрали кошовим
Сорочинського. Але Москва на цьому програла: новий кошовий належав до
кримської орієнтації, ворожої Москві.”‘

Тоді Петро вирішив знищити Запоріжжя. Три полки під командою полковника
Яковлева спалили Келеберду, 18 квітня здобули Переволочну, зруйнували
замок і порубали з тисяча запорожців, а багато 6с потонуло в річках.
Знищено було Старий і Новий Кодак. II травня було взято і зруйновано
Січ.”‘ Нелюдську жорстокість проявили москалі, катуючи запорожців,
глумлячись навіть над покійниками, яких викопували з могил. Все це
свідчить, що тут мала місце помста лютого ворога. Але — на кому метався
він? На тих запорожцях, які не пішли до шведів!

Гордієнко з козаками ввесь час був із Мазепою, брав участь в Полтавській
баталії, відступав до Бендер і залишився при гетьманові Пилипі Орликові.
Запорожці брали участь у 1711 році в невдалому похода на Правобережну
Україну, а після того пішли «під татарську протекцію» і заснували Січ в
Олешках.

Запорожці під “Татарською протекцією”

В другій половині XVII ст. границі запорозьких володінь, їхні
«вольності» були більш-менш оформлені. В універсалі Богдана
Хмельницького 15 січня 1655 року зазначено північні границі на підставі
жалуваної грамоти короля (Їтефана Баторія: від Терехтемирова Дніпром до
Чигирина; в договорі 1696 року границя покладена по ріці Тясмин; в
Карловицькій угоді 1699 року границя зазначена по течії ріки Синюхи.”*
Ці границі не зустрічали офіційного заперечення збоку Гетьманщини і
збоку Московщини.

Прутський мир 1711 року змінив ситуацію: Туреччина дістала територію,
північна межа якої проходила течією Орелі, Дніпром до Крилова і простою
лінією до Синюхи. Так територія, яку запорожці вважали за свою,
опинилася під владою Туреччини.”* Не зважаючи на це, запорожці не
наважувалися повернутися на свої землі, а сиділи біля Олешок. Час від
часу зверталися вони до російського уряду з проханням дозволити їм
повернутися на свої землі і «сісти» так кошем. Російсокий уряд дав
дозвіл повернутися .тільки окремим козакам, «якщо вони розуміють свою
провину», і мешкати там, де вони народилися, а оселитися їм у Старій
Січі як своїм підданим не дозволив, бо ті землі належали Туреччині.”‘

1728 року запорожці перейшли над ріку Чортомлик і, не діставши знову
санкції російського уряду, року 1730 повернулися під татарську протекцію
й оселилися над рікою. Кам’янкою.

Треба мати на увазі соціяльні та економічні умови, які оформилися в
кінці XVII стол. В Січі перебували правляча верхівка козацтва — Кіш і
власне військо — січовики. Крім бойового п’ястука — Січі з ЇЇ куренями,
значна частина козаків оселялася на «вольностях», де мала свої
хутори-«зимовники» і худобу. Тоді, як у Січі не було жінок, по хуторах
мешкали й козаки з родинами. Мали вони свою місцеву адміністрацію, а
землі.їх поділялися на райони — «паланки». В другій половині XVII ст.
населення «вольностей» зростало. Сюди тікали з цілої України —
Лівобережної та Правобережної — селяни, рятуючись від злиднів, від
повинностей, від панського гніту. Одні ставали козаками, інші —
наймитами, треті осідали слободами й жили вільними селянами, виконуючи
тільки певні обов’язки супроти війська

У 1709 роціі коли Гордієнко прийшов до Мазепи, з’явилися й січовики, а
козаки та селяни паланок залишилися в степах. Козак Полтавського полку
Ковальчук, що був на Запоріжжі, переказував, що в степу залишилися
«многие тьісячи людей» у той час, як в Олешках було не більше як півтори
тисячі людей.”‘ Зв’язок між тими і іншими не поривався.'”

Життя під татарською протекцією було тяжке. Піскуваті землі Олешок не
давали можливости плекати худобу; запорожці не мали права ловити рибу в
Криму. Право брати сіль в озерах не давало прибутку, бо запорожці
позбавлені були права торгівлі; в Криму та Очакові, в той же час і в
Січі, мали право торгувати всі, хто бажав; залишалися самі перевози на
Дніпрі та Возі, де вони брали мито. Що далі, то життя ставало тяжчим:
татари посилали на земляні роботі’ козаки мусіли брати участь в
татарських походах.

Повернення запорожців на Запоріжжя

Становище змінилося, коли 1731 року Київський генерал-губернатор граф
Вейсбах розпочав будувати Українську лінію. На будову та охорону цієї
лінії не вистачало людей, і Вейсбах почав переговори з запорожцями,
пропонуючи їм перейти на старі місця. Проте, царський уряд довгий час
зволікав із згодою і дав її лише під загрозою, що запорожці можуть
виступити у війні в Польщі за королівський престіл, підтримуючи ворожого
Росії кандидата, Станіслава Лещинського.

Нарешті запорожці перейшли над ріку Підпільну, притоку Дніпра, і
заснували там Нову Січ. Зробили це вони всупереч пересторогам Пилипа
Орлика, який переконував Їх не переходити «під протекцію» Росії. Але
запорожці обрали нового кошового. Малашевича, і під цю протекцію все ж
перейшли. По суті територія, на яку перейшли запорожці, не належала
Росії, а за Прутським миром була турецька, але вони цьому не надавали
значення. У переговорах з графом Вейсбахом запорожці заявили, що «земля
по нас весьма принадлежиг» і «заподлинно с нами последует», себто —
земля ця переходить з ними до того володаря, владу якого визнали вони,
власники землі. Це була своєрідна форма комендації, зформульована в
Січі.

Перейшли запорожці над Підпільну, не дочекавшись формального договору з
російським урядом. Мали грамоту цариці Анни в неясних виразах про
«милість», «забуття провин». Пертрактація з графом Вейсбахом не мала
правного характеру. Була «супліка» запорожців цариці Анні року 1735, в
якій знову твердилось, що земля, на якій вони сіли, завжди належала
Військові.

В щй непевності — браку договору — полягала одна з причин дальших подій:
запорожці були переконані, що вони дістали всі свої «вольності»:
самоврядування, суд, податки, права на землі, з якими перейшли над
Підпільну, а російський уряд трактував їх повернення, як вступ до
підданства.”*

Становище запорожців погірщало, коли року 1738 укладено між Росією і
Туреччиною Білгородський трактат, а 1740 року «Інструментуточнив цей
договір. Земля, яку запорожці вважали за свою і яка за Прутським
договором відійшла до Туреччини, знову стала власністю РОСІЇ. Не
зважаючи на це, протягом перших років усе залишилося по-старому. Час від
часу різні комісії підтверджували границі запорозьких володінь: так,
року 1745 польські, російські та запорізькі представники встановили
кордон Запоріжжя і Польщі на підставі грамоти Стефана Баторія. Року
1746, в зв’язку з конфліктом із Донськими козаками встановлено східній
кордон по ріці Калміюсові та Калці.”* Здавалося, що накреслювалось
спокійне володіння землея».

В угоді з російським урядом зазначено, що запорожці визнають себе
підданими цариці, що підлягають владі Київського генералгубернатора,
російського генерала, і дістають щороку 2в.000 карбованців платні від
скарбу. Року 1750 Запоріжжя було передане. з поновленням гетьманату, до
відомства гетьмана Розумовського, але залишалася також влада Київського
генерал-губернатора. Запоріжжя дістало свої «вольності»-землі та
внутрішню автономію.

Внутрішній лад Запоріжжя доби Нової Січі зазнав у всіх галузях життя
значних змін, порівнюючи з XVII ст. Вже в XVIII ст. не можна було
спостерігати того братерства, рівноправности, про які писали дослідники
XIX ст. — А. Скальковський і навіть Д. Яворницький. Уже в XVII ст.
існувало глибоке розшарування козацтва; початок цього розшарування йде
до XVI ст. З бігом часу ця диференціяція поглиблювалася.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020