Реферат на тему:
Гетьманщина
План
Павло Полуботок (1722—1724)
Данило Апостол (1727—1734)
Правління гетьманського уряду (1734—1750)
Павло Полуботок (1722—1724)
Негайно після похорону Івана Скоропадського старшина звернулася з
проханням до Петра 1 дозволити провести вибори нового гетьмана, а
тимчасово уповноважила Чернігівського полковника Павла Полуботка
перебрати правління як наказний гетьман. Одночасно приїхав до Глухова
бригадир Вельямінов і зформував Малоросійську Колегію. Так постали два
уряди: Генеральна Військова Канцелярія з наказним гетьманом Полуботком
та Малоросійська Колегія з бригадиром Вельяміновим, і між ними почалися
тертя.
Павло Полуботок користався великою пошаною серед старшини й козацтва. Це
була людина енергійна, твердої вдачі, оборонець автономних прав України.
Він подав протест до Сенату проти Малоросійської Колегії, яка зверталася
до Генеральної Військової Канцелярії з наказами, як до підвладної їй
установи, і цим разом добився, що Сенат наказав Вельямінові звертатися
до Військової Канцелярії з «промеморіями» і надалі працювати в контакті
з вищими українськими установами.’** Але Вельямінов не відступив: він
переслав Петрові проект реформи, і цар передав ‘Малоросійській Колегії
ведення фінансових справ. Тим часом Полуботок провів реформу судів,
зробив Генеральний Суд колегіяльним, розгорнув боротьбу з хабарницхвом
та тяганиною в провінційних сулах і встановив порядок апеляцій. Цим він
вибив зброю з рук Малоросійської Колегії, яка створена була нібито для
охорони інтересів українського народу.
Діяльність Полуботка обурила Петра і він викликав до Петербурґу
наказного гетьмана, генерального писаря Савича, генерального суддю
Черниша та інших старшин. Тоді старшина Стародубського полку подала
Вельямінову петицію з просьбою передати суди росіянам і призначити
росіян полковниками. Полуботок і старшина також подали петицію про
привернення Україні старих прав і обрання гетьмана.
Петро наказав заарештувати Полуботка, всю старшину, що була з ним, і
всіх українців, що підписали петицію. Полуботок, реснт Генеральної
Канцелярії Володховський та полковник Переяславський Карпека померли у
в’язниці. Інших, після смерти Петра, в 1725 році, звільнено, але
інтерновано в Петербурзі. Відпущено на Україну лише тих, хто мав синів,
а синів узято закладаиками. Це був повний розгром української старшини.
В Україні все затихло, пригнічене терором. Правила Малоросійська Колегія
разом з слухняною стар”таною.'”
Малоросійська Колегія накладала щораз нові податки, збираючи їх грошима
та збіжжям; щороку сума податків збільшувалась: до 1725 року зібрано
45.527 карбованців, року 1725 — 244.225. Все надсилалося до російського
уряду.
В пам’яті українського народу Павло Полуботок залишився як один із
улюблених героїв, який боронив українську автономію і заплатив за неї
життям. В «Історії Русів» змальовано його як сміливого борця за
національну свободу. В домах багатьох свідомих українських патріотів
ХУШ-ХІХ ст. висіли портрети Полуботка із зверненими до Петра словами, що
їх приписав йому автор «Історії Русів»: «Заступаючись За отчизну, я не
боюсь ні кайданів, ні тюрми, і для мене ліпше найгіршою смертю вмерти,
як дивитися на загальну загибель моїх земляків».'”
У січні 1725 року помер Петро 1. В хаосі, який почався, коли не стало
твердої, жорстокої руки Петра 1, несподівано дістала престіл друга
Петрова жінка, слаба волею, мало культурна Катерина Г. Фактично правив
Росією за Катерини 1 Меншиков, який допоміг їй здобути трон.
Престиж Петра 1 залишався таким великим, що коли в Найвищій Таємній Раді
поставлено питання про облегшення режиму в Україні й обрання гетьмана, в
зв’язку з можливістю війни з Туреччиною, граф Толстой виступив з
протестом. При цьому він покликався на політику Петра 1, якої, мовляв,
треба дотримува*гися. Цариця погодилася з Толстим. Взагалі питання про
обрання нового гетьмана було дуже складне, бо, на думку царського уряду,
в Україні не було надійного кандидата. Впливовий у Петербурзі герцог
Голштінський, чоловік старшої Петрової дочки Анни, виставляв кандидатуру
Пилипа Орлика, який тоді перебував у Туреччині.'”
Справи змінилися, коли Малоросійська Колегія наклала нові податки на
землевласників України, в тому числі й на Меншикова, що володів
величезними маєтками й цілими містами — Почепом, Стародубського полку,
та Ямполем, Ніженського полку, які подарував йому Скоропадський.
Меншиков став ворогом Малоросійської Колегії.
1727 року померла Катерина 1 і престіл перейшов до законного наслідника,
Петрового внука, хлопчика Петра II, за якого фактично правив Меншиков.
Негайно скасовано податки, накладені Малоросійською Колегією, відкликано
Вельямінова до Петербургу і дозволено обрати гетьмана. Малоросійську
Колегію зліквідовано. Справи України знову передано з Сенату до Колегії
Закордонних Справ
1-го жовтня 1727 року в Глухові, в присутності радника Наумова, обрано
на гетьмана полковника Миргородського полку Данила Апостола, а Наумову
наказано бути при ньому радником.”*. Обрання Данила Апостола переведено
дуже урочисто і воно викликало в Ухраигі загальне задоволення, яке
виявилося не в адресах, привітаннях, але в тому, що посилився поворот
українців з-закордону.
Данило Апостол (1727—1734)
Обраний на гетьмана, Данило Апостол мав уже 73 роки.'” Не бувши близьким
з Мазепою, він був його однодумцем у питанні союзу зі Швецією і
користався його довір’ям. Неясними залишаються мотиви, з яких він
покинув Мазепу і вернувся до Петра 1. Пізніше, за Полуботка, він активно
підтримував його в справі «привернення прав українців» та в справі
обрання гетьмана; був заарештований і звільнений після смерти Петра 1.
Син Данила Апостола, Петро, залишився закладником в Петербурзі. Так
само, як згадано вище, затримано синів інших старшин, випущених після
звільнення на Україну/”
На початку 1728 року Данило Апостол в супроводі визначних старшин поїхав
до Москви на коронацію Петра II. Там українців дуже добре приймали,
запрошували на урочисті прийняття царя та сановників. Головною метою їх
подорожі до Москви було бажання здобути «гетьманські статті», які завжди
під час обрання нового гетьмана затверджував цар. Вийнятком було
гетьманування Скоропадського, коли зовсім не укладалось «договірних
пунктів».
22 серпня 1728 року Данило Апостол у відповідь на прохання затвердити
«статті» одержав т. за. «Решительньіе пунктьі», в яких зовсім не
згадується про договір України з російським урядом; вони мають форму
«указу» царського уряду гетьманові. В цілому на статтейні пункти Данила
Апостола, витримані в дусі оборони української автономної державности,
Москва відповіла цілою системою обмежень і ударом саме по цій
державності.'” Щодо цього уряд Петра П пішов далі, ніж уряд Петра 1.
В деяких питаннях становище гетьмана Апостола стало гіршим навіть ніж
те, яке займав Скоропадський. У військовому відношенні гетьман підлягав
генерал-фельдцехмайстрові князеві М. Голіцину (раніше тільки цареві).
Обрання гетьмана могло бути проведене
тільки за згодою царя; Генеральний Суд перетворено на колегіяльну
установу, в якій засідали троє українців та троє росіян, а головним
суддею став не гетьман, а цар. Тяжким ударом було призначення окремого
фінансового управління — «канцелярії зборів», з двома підскарбіями,
росіянином і українцем, що послаблювало фінансові прероґативи гетьмана.
Полковників та генеральну старшину призначав царський уряд.'” За
гетьманом стежили, про кожний його крок доносили урядові. Він фактично
був позбавлений права вести приватну кореспонденцію з закордоном,
поїхати, коли хоче, до своїх маєтків (найбільші були Хомутець та
Сорочинці).
Одночасно з утратою гетьманом влади та престижу втрачали їх і Військова
Генеральна Канцелярія, керманичем якої був гетьман. Петро 1 намагався
відокремити її від гетьмана як окрему установу. Року 1724 стали
призначати окремих «правителів» Генеральної Канцелярії, а генеральний
писар мав завідувати тільки В технічною канцелярією.
Дозвіл обрати гетьмана застав Україну в хаотичному стані. З 1724 р. не
було гетьмана, вищого носія влади. Не було й генеральної старшини, яка
сиділа під арештом в Петербурзі. Малоросійська Колегія не мала
компетенції призначати нову старшину. Тому разом з обранням гетьмана
треба було обрати й старшину.
Досі залишається неясним: хто і коли обрав цю старшину — та сама
Генеральна Рада, яка обрала гетьмана, чи самі полковники з гетьманом? У
всякому разі старшину не обрано, тільки намічено кандидатів, переважно
по два на кожну посаду, а Верховна Таємна Рада призначила з цих
кандидатів генеральну старшину: генерального обозного — Якова Лизогуба;
генеральних суддів — М. Забілу і А. Кандибу; писаря — М. Турковського;
2-ох осаулів — 1. Мануйловича та Ф. Лисенка; хорунжого — К. Гречаного та
бунчужного — 1. Бороздну. Крім того, генеральний підскарбій, А.
Маркевич, призначений був проти волі гетьмана.'”
Гірше стояла справа з полковниками. Стан з полковою адміністрацією був
катастрофічний. В 1725 році”* було так:
У 10 полках 4 полковники були чужинці, а решта старшини не була в
комплекті. Року 1727 становище змінилося: чужинці командували 5-ма
полками: Богданов — Чернігівським, Пашков — Стародубським (замість
Кокошина); 1. Хрущов — Ніженським (замість Толстого); Г. Милорадович —
Гадяцьким (замість свого брата — Михайла Милорадовича); В. Танський,
волох — Переяславським. Тільки до Полтавського полку призначено
полковником українця В. Кочубея. Призначені поза гетьманом полковники,
як чужинці, так і українці, поводилися незалежно, не слухали його
наказів, а визнавали тільки російське начальство, ширячи анархію і
підриваючи престиж гетьмана. Дуже багато клопоту завдавала родина
Марковичів: кол. гетьманова Настасія Скоропадська та ії брат, Лубенський
полковник Андрій Маркевич. На обох надходило багато скарг за здирства,
захоплення земель тощо, але вони мали сильну протекцію у російських
начальників, головно у Вел^ямінова. Не кращі були волох Василь Танський,
полковник Переяславський, та серб Гаврило Милорадович, полковник
Гадяцький. Вони, за виразом Б. Крупницького, поводилися в своїх полках,
як у завойованій країні.
Гетьман не мав сил для боротьби з цими явищами. Він пішов іншим шляхом:
наполягав на виборності інших членів полкової старшини і з їх допомогою
боровся з свавіллям полковників.”‘
Данило Апостол застав на Україні непорядок також у земельних справах. За
старим звичаєм, кожній ранзі належала певна маєтність, з обов’язковою
працею посполитих. Цією маєтністю володів старшина, поки посідав певну
посаду. Якщо він залишив її, ця земля, яка звалася «рангою», переходила
до його наступника, а він з новою посадою діставав іншу рантову землю.
Таким чином рангові землі були платнею, нагородою за виконування певних
обов’язків і не могли залишатися в посіданні тимчасового володільця,
якщо він не мав посади, і в жадному разі не могли бути передані як
спадщина.
З бігом часу розгорілась боротьба за перетворення рантових земель на
власні. Почалася вона ще за Мазепи і продовжувалась у наступних часах —
за Скоропадського та Малоросійської Колегії. Наслідком цього фонди
рантових земель вичерпались і люди, мало забезпечені, уникали посад, за
які вже не могли діставати компенсації. На цьому ґрунті, було багато
зловживань. Вдова гетьмана Скоропадського, Настасія Маркевич, користаючи
з протекції російських начальників, затримала за собою володіння
величезними маєтками, що їх гетьман мав на ранту.™ Полковник Гадяцький,
Г. Граб’янко, призначений у 1730 р., так і яе дістав рангової землі. Сам
гетьман Д. Апостол не міг довгий час дістати всіх земель, які раніше
діставали гетьмани «на булаву». Багато заколоту вносили російські
достойники, які також діставали рантові земзгі, але ставилися до них, як
до власних. Наумов, наприклад, продав два великих села. Ці землі росіяни
залюднювали кріпаками, внаслідок чого поставили ще більші непорядки.'”
Виникли пекучі питанння про працю посполитих, про терміни зобов’язань і
т. п.
Це питання порушив російський уряд ще в «Решительньіх пунктах». На
підставі «пунктів» року 1729 Д. Апостол наказав перевести слідство по
всіх полках. Канцеляристи об”іхали полки й зібрали від старожитців
відомості — коли засновано те чи інше село, хто і на яких правах ним
володіє. Полкова старшина мусіла зсистематизувати відомості і ці книги
надіслати до Глухова на остаточну перевірку. «Генеральні слідства о
маетностях», закінчені 1731 року, стали дорогоцінним джерелом історії
України, її економічного та соціяльного становища. Цілі — допомогти
поворотові незаконно захоплених рангових земель — вони не досягли, але
виявили дуже цікаві явища: зменшення числа вільних посполитих, переважно
в північних полках, і перетворення їх на людей залежних від
землевласників (на півночі — в Чернігівському полку було вільних
щонайменше — 7°/о усіх посполитих дворів, а в Полтавському — щонайбільше
— ВІ’/о).”* Але ця залежність посполитих ще не була кріпацтвом:
посполитий завжди міг відійти, чого не могли зробити кріпаки. Тому
приклад російських кріпаків, що їх переводили на свої землі «поміщики»,
був дуже шкідливим для України: вносилася нова правна норма.'”
Значною справою гетьмана Данила Апостола було укладення «Зводу»
українських законів. Справу розпочато ще за Івана Скоропадського, коли
порушено було питання про переклад українських законів на російську
мову. Данило Апостол створив комісію, якій доручив перекласти правні
книги російською мовою і скомпонувати кодекс; в основу покладено
Литовський Статут та Магдебурзьке право.
Дбайливий господар, Данило Апостол особливої ваги надавав налагодженню
господарства України, але осяти його в цій ділянці не були великі.
Промисловість України опинилася вже переважно в руках росіян: вівчарні
заводи, суконну мануфактуру Глушковська та Званого з 1726 року взято в
«казну»; великі полотняні підприємства ‘— Стародубське, Шептаківське та
Топальське були також в руках росіян. Так само в інших галузях
промисловости — тютюновій, шовківництві тощо — виявлялася меркантильна
політика Петербургу і прагнення перетворити Україну на колонію. Боротися
з цією політикою Росії гетьман не мав сили. Великі мануфактури ставали
підприємствами російського уряду чи окремих росіян, в руках української
старшини, яка не мала капіталів та відповідних умов, залишились дрібні
промислові заклади. Розбудові великих закладів перешкоджала загальна
економічна політика Петра та його наступників; господарчі заходи
гетьмана були тут безсила. Таке було становище і в залізообробній,
салітряній, скляній, паперовій промисловостях, ґуральництві тощо.
Перешкоджали високі експортові мита, обов’язкові маршрути для купецьких
транспортів, які збільшували кошти транспорт.
Данило Апостол старався принаймні обмежити російських купців (солдатів
та ін.), які конкурували з украінським купецтвом у внутрішній “торгівлі,
не платили податків і мали великі привілеї, порівнюючи з українськими
купцями, але в цьому не знайшов підтримки збоку російського уряду.
P ”
Та ці невдачі не спиняли гетьмана: він уживав щораз нових заходів, щоб
налагодити торговельні відносини України, подавав меморандуми, в яких
доводив конечну потребу встановити свободу торгівлі для українських
купців, дозволити їм вивозити товари за кордон. Хоч ці меморандуми не
давали нічого позитивного, вони е цікавого пам’яткого про те, як розумів
Данило Апостол економіку України, як дбав за торговельні справи.
Данило Апостол добився, щоб Київ був підпорядкований гетьманові, а не
російському генерал-губернаторові, як то було до нього.
Останні роки правління Данила Апостола позначилися низкою дуже тяжких
для України подій. У 1731 році почали будувати укріплення між Донцем і
Дніпром, так звану «Українську лінію», і на цю працю вислано з України
30.000 чоловіка: 20.000 козаків та 10.000 посполитих: 1732 року — на
зміну їм — знову вислано 30.000 чоловіка, а 1733 року — додатково
10.000. Року 1732 до Польщі відряджено український корпус з 11.000
козаків, під проводом генерального обозного Якова Лизогуба, на підтримку
сина Августа П, кандидата на польський королівський престіл, ворожого
Станіславові Лещинському.'”
1712 року, після невдалого Прутського походу, запорізькі козаки, які
вийшли були з Січі в 1709 році, оселилися під протекцією Кримського хана
в Олешках. їхнє перебування було там дуже тяжке Відірвані від своєї
економічної бази, позбавленні можливости провадити торгівлю з Україною,
козаки бідували і в 1728 році почали добиватися у російського уряду
дозволу повернутися. Дозвіл їм не дано^ і запорожці «самовільно»
перейшли на Чортомлик. Проте, російський уряд, щоб не викликати війни з
Туреччиною, категорично відмовився прийняти запорожців під свою
протекцію, і вони, проживши на Чоргомлику 1728 та 1729 роки, мусіли
повернутися під татарську протекцію. 1733 року обставини змінилися:
Росія, побоюючись, що запорожці візьмуть участь у боротьбі Польщі за
королівський престіл на боці Лещинського, погодилася прийняти
запорожців.'” Цим разом вони, мавши підтримку збоку київського
генерал-губернатора графа Вейсбаха, в квітні 1734 року перейшли на
«старі» місця і заснували Січ над р. Підпільною, допливом Дніпра. Цим
завдали вони тяжкий удар плянам Пилипа Орлика, який через своїх емісарів
підтримував серед запорожців рішення боротися з Росією. Цей перехід
стався вже після смерти Данила Апостола, який помер 17 січня 1734 року.
Правління Данила Апостола тривало лише шість з половиною років, а
фактично менше, бо останній рік гетьман хворував, хоч увесь цей час
провадир інтенсивну боротьбу за автономію, за поновлення прав
українського народу. Вище дано стислий перелік заходів гетьмана для
впорядкування адміністрації, судів, встановлення порядку апеляцій,
забезпечення української промисловсти, торгівлі. Не зважаючи на
перешкоди збоку російського уряду, за Данила Апостола в Україні
встановлений був, хоч і обмежений сваволею окупанта, порядок, життя
стало кращим. Це відбилося на двох явищах: зменшився рух селян за Дніпро
і — навпаки — збільшилося повернення втікачів на Лівобережжя, зокрема —
повернення запорожців У 1734 році вже після смерти Данила Апостола.
Своїми талантами, зокрема дипломтичним хистом, Данило Апостол не міг
дорівнювати Мазепі. Але спокійний, розважний, він був глибоко
переконаний український патріот, який останні роки свого бурхливого
життя присвятив Українській державі, збереженню та охороні її
незалежности, того, що мовою XVIII ст. називали «автономією». Про щось
більше не мріяли українські патріоти. «Його шестилітнє гетьманування
було короткою яснішою смугою на темному тлі українського життя після
упадку Мазепи. Йому вдалося зміцнити гетьманську владу й авторитет
гетьмана супроти російських і місцевих українських властей», —
характеризував Данила Апостола Д. Дорошенко.
Правління гетьманського уряду (1734—1750)
Данило Апостол, умираючи, хотів був передати владу генеральній старшині,
до обрання нового гетьмана, але в Петербурзі вже чекали на його смерть і
негайно надіслали наказ резидентові при гетьмані, генералові Наришкіну,
по смерті гетьмана, перебрати владу. Російський уряд, замість обрання
гетьмана, вирішив поновити Малоросійську Колегію, але це реішення
наказано було тримати в таємниці від українського народу, щоб уникнути
хвилювання.
Друга Малоросійська Колегія дістала назву «Правління Гетьманського
Уряду». Воно складалося з шести осіб: трос росіян і трос українців; з
російського боку були: князь Шаховской, князь Барятинський та пояковник
ґур’їв; з українського — генеральний суддя Михайло Забіла, генеральний
осаул Федір Лисенко та генеральний підскарбій Андрій Маркевич (той
самий, з яким вів боротьбу Данило Апостол і на якого подано бу^о багато
скарг за хабарництво та всякого роду зловживання).”‘
Членам Правління наказано було, щоб росіяни сідали по одну сторону
стола, а українці — по другу. Фактично, не зважаючи на нібито
«рівність», правителем України став князь Шаховской, який в усьому
керувався «Решительньпии пунктами». Шаховской дістав від цариці Анни
таємну інструкцію добиватися зближення української старшини з росіянами,
сприяти мішаним шлюбам, а з другого боку — не допускати зближення і
шлюбів українців з білоруською, а також з польською та українською —
правобережною — шляхтою.
Одними із перших заходів нового Правління було завершення почину
гетьманів Скоропадського та Данила Апостола: укладення «Зводу»
українських законів. Для цього призначено комісію з 12-ох осіб, яка
засідала в Москві. «Звід» закінчено тільки в 1743 році під назвою
«Права, по которьім судигся малоросийский народ» ‘”
З самого початку діяльність Правління Гетьманського Уряду викликала в
Україні незадоволення. Старшина хотіла обрати нового гетьмана. Тоді з
Петербургу надіслано кн. Шаховскому таємну інструкцію; ширити серед
населення чутки, що всі неполадки, утиски, податкові тягарі, кривди
людності походять від гетьмана, і що без гетьманів буде ліпше. Але
дійсність не відповідала цим чуткам.
У Правлінні почалися зміни: Шаховского змінив князь Барятииський, цього
змінив третій правитель і т. д. Незалежно від того, хто стояв на чолі
Правління, воно діяло свавільно, не рахуючись з інтересами населення та
його звичаями і викликало ненависть за брутальну поведінку.
Князь Барятинський наказав арештувати старого архиепископа
Чернігівського Іларіона Рогалевського за те, що він не допустив до
хреста російського капітана. Року 1737 він наказав виарештуввти ввесь
київський магістрат і перевезти до Петербургу його архів, мотивуючи це
тим, що мііцяни забудуть зміст своїх привілеїв. Так само поводилися інші
правителі, переважно німецького походження. Генерал Мигіх, незадоволений
сусідами по мастку, синами члена Правління Андрія Маркевича, подав
скаргу до Генерального Суду. Суд ухвалив вислати на «Українську лінію»
Маркевичів як простих козаків. Незадоволений з цього вироку, як надто
легкого, Мініх з’явився до Генерального Суду і брутально вилаяв
суддів.'” Тяжко передати всі ті знущання російського начальства, які
переживала старшина.
Князь Шаховской вважав, що російський уряд надто «панькаеться» з
українцями і пропонував передати всю владу одному правителеві —
росіянинові, очевидно, передбачаючи цю посаду для себе.'” Не можна
забувати, що в ті роки вся Росія стогнала під тяжким режимом цариці Анни
(1730-1740) та Гі фаворита, жорстокого і брутального німця Бірона.
Терор підсилювала «Тайна канцелярія», що нелюдськими тортурами
примушувала людей каятись у злочинах, яких вони не поповнювали. За цим
ішли страти на колесі (колесування), на дибах, на палях, вирізування
язика, відгинання рук, ніг. Страшні слова — «слово й діло» були вступом
до доносу, і представники влади повинні були арештувати особу, на яку
вказувалось цими словами. «Слово й діло» ширилося по всій Україні і було
постійною, страшною загрозою для того, хто не задовольняв вимог кожного
пройдисвіта, який завжди міг сказати ці страшні слова. Оборони, гарантії
безпеки не мав ніхто. Генеральний обозний Яків Лизогуб, перший член
української групи в Правлінні, зазнав зневаги: у нього переведено трус,
забрано документи, листи.
До загального лиха, яке принесла з собою російська влада, приєдналася
руйнація господарства, спричинена війною з Туреччиною, що почалася 1735
року. На Україну впав найбільший тягар цієї війни. Крім участи козаків у
війську, вона мусіла постачати харчі, вози, коней, волів для обозу,
погоничів.
Війна почалася походом російської армії на Крим влітку 1735 року. Як і
за цариці Софії, похід не вдався через погану організацію постачання. У
тій невдалій авантурі загинуло з голоду 12.000 козацьних коней. Року
1736 похід почався під командою фельдмаршала Мініха, який вів 54-тисячну
армію, в тому числі 12.730 козаків. Ці козаки були виснажені, погано
озброєні і половина їх не мала коней. До такого стану приведено Україну
вже в 1736 році. Ціною великих жертв Мініх дійшов до Криму і здобув його
столицю Бахчисарай, але мусів спішно відступити, бо в армії прокинулись
пошесті. Мініх утратив половину армії. Особливо великі втрати були в
українській частині армії.
На початку 1737 року татари вдерлися до Полтавського та Миргородського
полків. Ці полки втратили тоді біля 7.000 людей; багатьох із них татари
забили, багатьох забрали в полон, забрали з 10.000 коней, 150.000 овець
та рогатої худоби, спаливши кілька сіл і хуторів вони відійшли. Збитки
нараховувано на 345.000 карбованців.
Не зважаючи на всі втрати, в 1737 р. почався новий похід на Очаків та
Озів, в якому брали участь гетьманські, слобідсьяі та запорізькі козаки,
разом біля 50.000 чолтавіка. Правда, Очаків здобуто, але самих українців
загинуло 5.000. Знову поширились хвороби, які примусили армію
відступити. Під час відступу загинуло кілька тисяч українських козаків
та коло 40.000 коней, взятих з України.
Готуючись до нового походу в 1738 році, російський уряд зреквізував в
Україні 46.000 волів, змобілізував 15.000 козаків та 50.000 селян для
обозів. Російський міністер Волинський, переїжджаючи через Україну,
писав Біронові: «Не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіятті
хліб, щоб прогодувати самий край.., Багато ланів не засіяно. — нема кому
і нема чим працювати, бо волів, якими тут срють, усіх забрано й заморено
під час походу, а що залишилося, то тепер забирають. У самому
Ніженському полку взято 14.000 волів, а що з інших полків забрано, про
те ще не маю докладних відомостей» Але це не спиняло від дальших вимог,
що їх ставили Україні Мініх Бірон, Леслі та інші німці на службі Москви.
Року 1738 російсько-українська армія пробилася до середини Криму і знову
відступила через погану організацію. Під час відступу татари напали на
ар’єргард українців і завдали їм тяжких втрат. Лише 1739 року
закінчилася війна, внаслідок якої Росія дістала частину Південної
України, яку залишено Запорізькому Військові.
Такі мізерні наслідки мали шестилітні походи, які коштували Україні
колосальних жертв. За ввесь час було притягнуто до війська 157.300
козаків та 205.000 селян, з яких загинуло 34.200 людей та 47,000 коней.
Україна зазнала втрат на 1,5 мільйона карбованців — капосальна цифра як
на той час, коли віл коштував пересічно 8 карб Волів та коней уряд
забрав на 146.355 карб., обіцяючи повернути цю супу — і не повернув. Не
повернув і 140.138 карб. за провіянт та фураж. Сільське господарство
занепало: в Ніженському полку, що мав 140.000 населення і споживав
щороку 1.500.000 пудів збіжжя (24.570 тон), зібрано в 1737 році лише
160.000 пудів. Російський уряд, загрожуючи карами, заборонив гнати
горілку. Але це не рятувало становища: козаки та селяни перебували в
походах, не було кому сіяти.'” А на Україні стояли в 1737 році 75
російських подзов, в тому числі 23 кінних, які населення мусіло
утримувати. Року 1738 залишилося 50 полків. Протягом 25 років Україна не
могла ще повернутися до передвоєнного стану. Наслідком зубожіння
збільшилася втеча населення за Дніпро, на Правобережну Україну: міста і
села заповнювались там утікачами з Лівобережжя.
Року 1740 цариця Анна померла і пресгіл перейшов до її племінниці Анни
Леопольдівни, під регенством Бірона. Але незабаром її усунули і пресгіл
зайняла Єлисавета, дочка Петра 1.
Єлисавета (1741-1761) внесла в правління інший характер, сприятливіший
для України. Німців усували й заміняли росіянами. Нова цариця була
одружена (морганатичне) з українським козаком із села Лемеші з-під
Козельця, Чернігівського полку, Олексієм Розумом. Ще бувши царівною,
вона запізнала його в царській капелі, до якої Олексія Розума призначено
як доброго співака. Царівна Єлисавета призначила його управителем свого
маєтку, а опісля й одружилася з ниід. Він дістав прізвище «Розумовський»
і графський титул. Олексій Розумовський виявив великий такт, не
втручався в державні справи, залишився щирим ухраїнським патріотом і
защепив Єлисаветі симпатію до України.
Року 1744 Єлисавета, подорожуючи по Україні, побувала в Києві, де
старшина звервулася до неї з проханням дозволити обрати гетьмана, і вона
дала свою згоду. Але вибори гетьмана відкладено, бо Єлисавета хотіла,
щоб гетьманом став молодший брат Олексія Ровумовського, Кирило, який ще
був замолодий. Тож йото виряджено за кордон, з ментором, адьюнктом
Академії Наук, Г. Тепловим, де слухав він лекцій в університетах
Німеччини, Франції, Італії. Кости Кирило поверяувся до Петербургу, його
призначили президентом Академії Наук (йому було тоді 18 років). Він був
одружений з родичкою Єлисавети — Нарішкіною.
Року 1746, коли помер президент Правління Гетьманського Уряду, Бібіков,
наступника йому не призначали і Україною правила Малоросійська Колегія.
Року 1745 поновлено Київську митрополію (після арештування Йоасафа
Краковського в Києві були тільки архиспископи). Тепер архиепископ Рафаїл
Заборовський дістав титул митрополита.'” Року 1747 проголошено царську
грамоту про обрання гетьмана.
Обрання гетьмана відбулося в Глухові з додержанням усіх стародавніх
традицій, з великою урочистістю. Проте, оскільки останні гегьмаіві були
накинені російським урядом, Скоропадський та Апостол, могли бути обрані
й без російського примусу, бо обидва були визначними полковниками, добре
відомими в Україні, з великими заслугами перед Батьківщиною, — Кирило
Розумовський завдячував своє «одноголосне» обрання лише царициній ласці,
бо ніхто в Україні, крім хіба односільчан, не знав цього 22-х літнього
юнака, що до 15-ти років жив життям звичайного сільського хлопця в селі
Лемеші. Але був і другий бік медалі: Україна надто тяжко терпіла під
ярмом Малоросійських Колегій, надто ненавиділа російських урядовців, і
перспектива мати знову гетьмана була привабливою для багатьох українців.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
