.

Велике литовсько-руське князівство в боротьбі між незалежністю й унією (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
4 2467
Скачать документ

Реферат на тему:

Велике литовсько-руське князівство в боротьбі між незалежністю й унією

СВИДРИГАЙЛО БОЛЕСЛАВ-ОЛЕКСАНДЕР (1430—1440). Свидригайло був
наймолодшим братом Ягайла. Він був охрище-ний разом з Яґайлом у Кракові
і після того жив у Вітебську з своєю матір’ю, що правила тим містом.
Після її смерти в 1392 р., коли Ягайло надіслав до Вітебська
поляка-намісника, Свидригайло забив його і зчинив повстання, вважаючи,
що Вітебськ належить йому. Вітовт приборкав повстання і в кайданах
вислав Свидригайла до Кракова. Після того його Ім’я зустрічається багато
разів: то він їде до Угорщини, де організує боротьбу проти Яґайла та
Вітовта, то мириться з ними, дістає Галичину та частину Сіверщини, а
пізніше тікає до Москви; то опиняється при дворі Вітовта і організує
повстання проти нього за допомогою німців. Вітовт повідрубував голови
його спільникам, а самого Свидригайла забрав до в’язниці, де він пробув
9 років, аж поки 1418 року його викрав князь Острозький. З 1420 року
Свидригайло знову дістав Сіверщину і сидів тихо до смерти Вітовта. У
всіх Свидригайлових авантюрах червоною ниткою проходить те, що він
завжди спирався на православних білорусів та українців, хоч до кінця
залишався католиком. Підтримували його й литовці, які були проти
інкорпорації й прагнули зберегти свою державу. Свидригайло не виявляв ні
адміністративних здібностей, ні послі-довности. Треба гадати, що
притягало до нього довір’я, як до провідника руського елементу та
державної незалежности. Після смерти Вітовта литовські та руські магнати
одностайно обрали Свидригайла Великим князем, й Яґайло вибір їх
затвердив, давши Свидригайлові перстеньінвеститутру. Однак, польські
пани, на підставі того, що не брали участи в виборах великого князя,
оголосили їх незаконними і настояли на проголошенні війні. Забрали
Поділля, облягли Луцьк. Війна велася мляво, з перервами. Свидригайло
уклав союз з Пруським Орденом, волохами, татарами, але коли всі союзники
розпочали воєнні дії, в 1331 році несподівано уклав перемир’я з Ягайлом
на два роки. Він енергійно піукав дальших союзів: крім німецьких
лицарів, волохів та татар, приєднав Тверського князя, з дочкою якого
одружився, великого Московського князя; Новгород і Псков піддалися під
його владу. Тоді поляки зорганізували проти Свидригайла повстання
литовських панів, серед яких було багато незадоволених ставленням
великого князя до руських панів хоч в оточенні Свидригайла, як і на
посадах, переважали литовці. Повстання висунуло на великого князя
Сігізмунда, незначного князя Стародубського, молодшого брата Ві-товта,
що не виявляв жадних здібностей.

СІҐІЗМУНД (1431—1440) ТА СВИДРИГАЙЛО. Сігізмунда проголошено великим
князем. На його боці стали старі литовські землі: Вільна, Троки, Ковно,
Жмудь, Городно; силою забрав він і Берестя. На боці Свидригайла
залишилися: Полоцька, Вітебська, Смоленська землі, Сіверщина, Київщина,
Волинь, східне Поділля. З руських князів до Сігізмунда перейшли: Семен
Гольшанський, Олелько та Іван Володимировичі і Федір Коріятович. «Литва
посадиша в. князя Сігізмунда Кейстутовича на великое княженьє Рускос» —
характеризував цей розлам сучасник, русько-литовський літописець. Але,
крім національної різниці, існувала соціяльна. Пізніша русько-литовська
хроніка Виховця так характеризувала Сігізмунда: він переслідував князів,
шляхетство, грабубував їх, хотів увесь рід шляхетський вигубити і
«піднести рожай (рід) хлопський, псю кров». З другого боку, безперечні
тісні зв’язки Свидригайла з князями, магнатами. За нього не окреслена
раніше рада великого князя набуває значення правного інституту. Тому він
мав прихильників серед аристократії Литви та Польщі. Так боротьба
Свидригайла була боротьбою руської аристократії — князів, панів. ЯГайло
потвердив вибори Сігізмунда великим князем, і в грамогі з 15 жовтня 1432
року Сігізмунд зазначив, що Ягайло залишається «зверхником» над великим
князівством. Він відступав Польщі Поділля; все князівство, по смерті
Сіцізмунда, мало перейти до Корони, а великого князя мали обирати поляки
та литвини. Таким чином, про інкорпорацію знову не було мови, але
підкреслювалося виборність великого князя; на скасування виборности не
наважилися польські пани. Можливо, з метою ослабити вплив Свидригайла,
дало привілеї для православної шляхти: вона може уживати польських
гербів і клейнодів, натомість поширено права, які дано Городельськими
привілеями католикам. Проте, про релігію не було згадки. З 1432 року
тривала війна між Сігізмундом та Свидригайлом. Велася вона невеликими
силами, але супроводилася руйнацією сіл, жст, грабуванням людности.
Участь у ній брали поляки, татари, волохи, німецькі лицарі. Визначні
діячі переходили з одного табору до другого. Навіть смерть Ягайла в 1434
році мало вплинула на литовські справи. Безкоролів’я відвернуло увагу
поляків від Литви. На польський трон був обраний син Яґайла, Владислав.
Завзяття боротьби спадало, все частіше виявлялися зради. В Смоленську
викрито змову на користь Сігізмунда, з участю митрополита Герасима.
Свидригайло жорстоко покарав тих, хто брав участь у змові, а митрополита
наказав спалити живцем. Нарешті Свидригайло змобілізував усі сили,
закликав на допомогу татар, Ливонський і Пруський Ордени; обіцяв йому
допомогу цісар. Але більша частина союзників спізнилася, 1 2 вересня
1435 року над р. Святою, біля Вількомира, Сігізмунд з польськими
військами завдав Свидригайлові страшної поразки: ливонське військо майже
все винищено, 42 князів полонено, багато люду побито. Перемога
Сігізмунда викликала радість у Польщі, і там правили молебні подяки.
Проте, Свидригайло не склав зброї; він приєднував українські землі, хоч
утратив білоруські. Нарешті уклав союз а українцями з польських
володінь: Галичини, Холмщини, Поділля. Після перемоги над Свидригайлом
Сігізмунд шукає союзів з сусідами проти Польщі: з Ливонією, Австрією,
татарами. Коли польські пани, намагаючись розбивати ці союзи, знову
заявили, що Сігізмунд не самостійний володар, а підданий Польщі, він
відповів мовою Вітовта: «Ніколи ми не були нічиїми підданими, а Велике
князівство наше, скільки сягає людська пам’ять, ніколи нікому не було
підвладне, і ми держимо його не з рук поляків, а займаємо престол .його
від Бога дідичним правом по наших попередниках. По смерті нашого брата,
світлої пам’яті Вітовта воно правно перейшло на нас, як на правного
спадкоємця, і ми на сім престолі з Божою поміччю вікого, окрім Бога, не
боїмося». Так речник середніх верств суспільства, протегований поляками,
звільнившись від небезпеки, знайшов рішучу мову литовського патріота. У
1440 році Сйгізмунда забили змовники, перед вели аристократи, серед яких
були й українці. На Великого князя обрано не Свидригайла, а молодшого
брата короля Владислава — Казіміра, 13-річного хлопця.

?????¤?¤?$?????D?тів на патріярха, коли помер Йосиф II. Собор закінчився
об’єднанням Церков. Ісидор одержав титул кардинала та папського «мата
144О року він поїхав через Польщу, Галичину, Литву до Москви. В своєму
оголошенні, зверненому до всіх «русинів, сербів, волохів, інших
народностей та до латинян», він закликав усіх «ярваково шанувати обидві
віри, які тепер з’єдналися, однаково відвідувати церкви обох визнань і
вважати за правдиве Тіло Христове, вя якому б хлібі не було воно
освячене. Всяка різниця між Церквами зникала, і обряд втрачав своє
значення. Ісидор пробув щось із рік у Польщі та в Литовському
князівстві, але там мало-хто цікавився питанням унії: в Польщі були
захоплені 0бедиямщям з Угорщиною; у Великому Князівстві забито було
Сігізмунда, йшли вибори, обрання малого Казіміра. До того польські та
литовські католики негативно ставилися до Фльорентійського собору, і
тому сама унія була в їх очах неправною. Взагалі католицькі Верстви не
хотіли унії. За час перебування у Великому Князівстві Ісидор не здобув
ні опозиції ні співчуття, хібащо в Київського князя Олелька, який здобув
престол, і поставився до унії сприятливо. Інакше стояла справа в Москві,
куди приїхав Ісидор 1441 року. Там відразу викликав він протест проти
унії, і його заарештували. Ісидор втік до Твері, де його знову
заарештували. Лише в 1442 році втік він з в’язниці до Казіміра. Але
становище його тут було ще складніше, ніж рік тому. Єпископ Віденський
Матей заборонив йому проповідувати та служити, а православні засуджували
його за те, що служив у костьолах. Ісидор подався до Риму. Титулу
митрополита він не склав і виконував митрополичі функції, зокрема
висвятив Данила Володимирського, але до своєї митрополії вже не
повертався. Він почував, — як писав М. Грушев-ський, — що «справу унії
на Русі забито… Русь українська й білоруська .. . задержалася супроти
унії в мертвій пасивності, властиво її зігнорувала». Року 1448, ще за
життя Ісидора, поставили в Москві самовільно, без згоди патріярха,
митрополита Йону, на сторону якого перейшли українські князі Свидригайло
Волинський і Олелько Київський. Його визнав Казімір і року 1451 передав
йому всі єпархії Великого Князівства — без Галичини. Однак, влада нового
митрополита була дуже обмежена: його визнавали тільки північні
епископії, спикопські катедри заміщали без його згоди, Полоцький єпископ
називав його просто «братом», а не «отцем» і т. д. 1458 року папа Каліст
Ш, на прохання Ісидора, призначив на Київську катедру митрополитом
Григорія Болгарина, що був висвячений ще патріярхом Царгородським
Григорієм Маммою, та приєднався до унії. Казімір прийняв Григорія;
визнали його всі українські та білоруські єпископи, крім одного —
Чернігівського — який перейшов до Москви. Григорій незабаром відрікся
від унії і був затверджений на катедрі митрополита патріярхом
Царгородським Діо-нисіем, що не визнавав унії. Так 1458 року розділилися
Церкви — Московська та Київська: в Москві залишився митрополит Йона, на
Київській катедрі — Григорій. До Київської митрополії ввійшли епископії:
9 українсько-білоруських, а до Московської — 8 великоруських з Великого
Князівства Литовського. Лише дві — Смоленська та брянська — приєдналися
до Московського митрополита. Наступник Йони, Теодосій, іменувався тільки
«Московським», а не «Київським» митрополитом. Так тривало до 1686 року.
Московську митрополію патріярх не затвердив, і фактично вона була
автокефального. У Великому Князівстві встановлюється на деякий час
обрання митрополитів, але з затвердженням патріярхом. Після смерти
Григорія 1475 року був обраний на елекційному соборі Мисаїл, єпископ
українських князів. У соборі, крім єпископів, брали участь кня-івата,
шляхта, «нарочитій мужіє». Після нього ряд митрополитів :.вув обраний на
елекційних соборах і затверджений царгородським патріярхом. Це були:
Симеон (1480-1488), Йона Гнезна (1492-1494) ц Макарій (1494-1497),
пізніше був забитий татарами й визнаний Православною Церквою святим.
Після нього був Йосиф П Болгари-Іюнич (1498-1501). Тут лише стисло
подається фактична історія Церкви XV століття. Докладніше мова буде
далі.

ОЛЕКСАНДЕР (1492—1506). Обрання Олександра перервало слабкий зв’язок
Великого Князівства з Польщею. Князівство почувало повну незалежність
від Польщі, і Олександер уже не домагався визнання його королем. Обидві
держави жили окремим життям. Коли Олександер просив у поляків допомоги в
боротьбі проти спільних ворогів, вони відмовляли, поки не буде
відновлено унії. 1499 року, коли Польща була настрашена турецьким
нападом і просила допомоги, Олександер відповів, що Рада не дасть на це
згоди поки польські пани не створять «справедливі та рівні умови». Року
1501 помер король Ян Ольбрахт, і королівський престол без боротьби
перебрав Олександер. Умовою його обрання був компроміс: «Корона Польська
й Велике Князівство Литовське злучаються в одно неподільне й одностайне
тіло, щоб був один народ, одна нація, одне братство, спільна рада, одна
голова, один король І пан». Король має бути і великим князем, його
обирають спільно урядовці обох держав; монета має бути спільна; урядовці
мають складати присягу королеві та великому князеві. Але все це
промовляло тільки за персональну, а не за реальну унію, якої хотіли
поляки. На практиці жадної унії не було. Литовські пани, крім кількох
урядовців, цього акту не підписали. Року 1569 вони пояснили польським
панам, що в 1501 році стани литовські не прийняли цього акту. Велике
Литовсько-Руське князівство пережило великі зміни за Казіміра та його
наступників. Ще за правління Сігізмунда Кейстутовича руський елемент
опинився в положенні нижчому, порівнюючи з литовським і католицьким. За
Сігізмунда до цього приєднувалося переслідування аристократії, незалежно
від її національности, але за Казіміра відносини вже цілком з’ясувалися:
католицька литовська аристократія міцно взяла до своїх рук провід
державного життя. Латинські єпископи виступають, як члени Ради, в якій
православних не бувало. Литвини-католики займають вищі посади те лише в
литовських староствах, як Троцьке, Жмудське, а часто і в білоруських;
Полоцькому, Вітебському, а також на Київщині та Волині. Жаден русин не
був ні воєводою віденським, ні канцлером. Щоправда, литовська регенція
зробила для українців поступку: Волинь дістав Свидригайло, а Київ —
Олелько. Але Олелько був близький з литвинами, а син його і наступник
Семен був одружений з дочкою Гаштовта. Однак, після смерти Семена вже не
затверджено на Київського князя Семенового сина Василя, ні його брата
Михаїла, а призначено намісником Мартина Гаштовіа. Кияни його нр хотіли,
і лише з військовою силою ввійшов він до Києва. Семен Олелькович дістав
князівство Слуцьке. Після Гаштовта 1480 року призначено киянина, Івана
Ходкевича, але по ньому — литвина-католика, Юрія Паца, і лише після
нього православного князя Дмитра Путятича, з дрібного Друцького
князівства. Подібне становище було на Волині. Після смерти Свидригайла в
1452 році на Волині теж з’являються на вищих урядах литвини.
Незадоволення українців та білорусів зростало, і 1481 року виявилося
воно у змові проти Казіміра: князі — Михайло Олелькович, Іван
Голшанський, Федір Більський вирішили відділити землі по Березину й
приєднати їх до Москви. Змова була викрита, а змовників страчено. Образи
на релігійному ґрунті штовхають православних до Москви. Це погіршувало
відносини між Литвою та Москвою, які й без того загострювалися на ґрунті
політичного суперництва. Цей русько-литовський антагонізм і нахил
руських елементів до Москви були явищем цілком ясним, — про це писав у
1470-их роках Длуґош. За Вітовта Москва рахувалася з силою Литовського
князівства. Прилучення в 1404 р. Смоленської землі, вплив Вітовта на
Рязанське та Тверське князівства — свідчили про перевагу Литви над
Москвою. Низка сіверських князівств добровільно піддається під владу
Вітовта. Року 1392 Великий князь Московський Василій І, син Дмитрія
Донського, одружується з дочкою Вітовта, Софією, і вважає це за велику
честь, а вмираючи, призначає Вітовта опікуном. Навіть, не зважаючи на
послаблення Литовсько-Руського князівства після Вітовта, воно виглядало
сильнішим, ніж Москва. Під час боротьби з Москвою Новгород звернувся до
Литви й піддався Ка-зІмірові; Казімір призначив намісником Михайла
Олельковича, але гой покинув Новгород після смерти брата, сподіваючись
одержати в спадщину Київ, і Казімір, не призначивши нікого до Новгороду,
допустив розгром його в 1478 році. Не підтримала Литва і Тверського
князя в 1484 р., і Рязанського — в 1480-их рр. У XV ст. в становищі
Литовсько-Руського князівства зайшла кардинальна зміна. Під впливом
литовського елементу уряд Великого Князівства дедалі менте звертав увагу
на русинів — білорусів та українців, а натомість переносив центр ваги на
Польщу й легковажив Московське князівство, яке зростало за його рахунок.
В останній чверті XV ст., як згадано вище, чернігівські князі потягли до
Москви зі своїми землями. Після смерти Казіміра Москва вже рішучо бере
участь у пограничних війнах: в 1492 році московські війська зруйнували
міста Любутськ, Мценськ, Мосальськ, Хліиень, Рогачів. У 1493-94 рр.
московські воєводи ходили тна Мезочеськ, Серпейськ, Опаків, здобули
Вязьму. В посольстві до Олександра Московський князь уперше іменував
себе «государем всея Руси». Шукаючи порятунку, литовський уряд
запропонував одружити Олександра з дочкою великого князя Московського,
Івана Ш, Оленою. Укладено договір, згідно з яким за Москвою залишався
вплив на Новгород, Псков, Твер, Рязань; деякі з захоплених міст Москва
повернула Литві. Але цей шлюб нічого не змінив на краще. На сході
швидким темпом ішов процес об’єднання земель грд владою Московського
князя. Цьому процесові відповідала ідеологічна теорія, яка ставила
московських князів як спадкоємців величі Візантійської імперії.
Хронологічно зростання, могутности Московської держави збігалося з
занепадом Візантійської імперії під навалою турків у 1453 році. На цьому
ґрунті постає теорія трьох Римів: перший Рим упав, другий Рим —
Константиноігіль — теж упав, третій Рим — Москва — «стоятиме вічно».

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020