.

Соціальний стан України в литовсько-польській добі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 3165
Скачать документ

Реферат на тему:

Соціальний стан України в литовсько-польській добі

а) Князіта пани. Найвищу верству населення в Литовсько-Польській
державі становили князі — нащадки українських удільних князів, які, хоч
і позбавлені державних прав, зберегли свої великі земельні володіння.
Після розгрому Вітовта до українських князів приєдналися князі
ґедиміновичі, позбавлені теж своїх князівств: Ольґердовичі, Коріятовичі,
Корибутовичі, Любартовичі та інші. Вони разом творили могутню верству
маґнатів, «княжат», аристократію. Найбільше українських князів
збереглося на Чернігівщині, але вони поволі переходили до Москви,
здебільшого з своїми землями, творячи там аристократичні роди князів
Трубецьких, Брянських, Волконських, Масальських і інших. Інший характер
мала Волинь, де збереглося коло ЗО княжих родів, які відіграли велику
ролю в її політичній та культурній історії. Серед них найвизначнішими
були Заславські, Четвертин-ські, Ружинські, Порицькі на чолі з князями
Острозькими, які в XVI ст. володіли понад 1.000 сіл. До княжат
наближалися багатством бояри: Боговитини, Монтовти, Семашки, Сенюти,
Загоровські, Гулевичі, Немиричі й інші. Княжата виходили на війну не під
загальною хоругвою, а під власною, і тому називалися «панами
хоруговими». Із своїх маєтків вони повинні були давати по одному
озброєному воякові з 8 селянських господарств. Про розмір маетностей
маґнатів свідчать числа вершників, яких вони виставляли. 1528 року
виставили: князь Слуцький — 433, Острозький — 426, Радзівілл — 260,
Кишка — 294, Ходкевич — 197 і т. д. З усього війська, яке виставляла
Волинь, магнати давали коло 3/4 частину, тобто маґнати давали 900, а
решта 300 вояків. Найбільше магнатів було на Волині; на Побожжі,
Берестейщині і Підлящші було розвинене дрібне володіння; на Київщині і
на Брацлавщині не було жадного хоругового роду. Магнати володіли
великими маетностями і посідали вищі уряди. З маґнатів складалася Рада
Панів, що, як уже зазначено, була співучасницею влади Великого князя і
до 1569 року була найвищою державною установою Великого Князівства
Литовсько-Руського. Магнати були звільнені від підсудности
провінціяльній адміністрації, а підлягали судові самого князя. Інші
умови створилися на Поділлі, бо там не збереглося старих українських
боярських родів і туди в ХУ-ХУІ ст. посунули польські роди: Одровонжі,
Бучацькі, Гербурти, Фредри, Конєцпольські, Потоцькі та спольщені
українські, як Струси, Кирдеї, Чурили. Найкращі землі захоплювали
поляки, найгірші залишалися українцям. Боярство в Галичині у 1430 році
було зрівняне з польською шляхтою. Польські королі роздавали полякам
землі, і значна частина українського боярства потонула в польській масі,
а частина емігрувала на Поділля та Волинь. У XVI ст. в Галичині вже не
залишилося боярських родів, які трималися українських традицій, лише
серед дрібної шляхти зберігалися вони. Року 1509, як уже була мова вище,
на Галичину пішов волинський воєвода Богдан. Цей похід мав українське
забарвлення, і до нього пристало багато галицької шляхти. Так само було,
коли на Галичину пішов Андрій Барул, що називав себе «спадкоємцем Руси».
Становище шляхти в землях Волзькій, Холмській і Підляській було ще
гірдие, бо там була спольщена і вища, і дрібна шляхта. Нижче від
магнатів-панів стояла шляхта, яка жила на господарських землях,
одержуваних за військову службу. Шляхта давала головну масу постійного
війська, якого завжди потребувало Литовсько-Руське Князівство, оточене з
усіх боків ворогами. Навіть удови, якщо діставали у спадщину маєток, на
заклик мусіли виставляти озброєних людей. За це уряд щедро надавав
шляхті різні привілеї, які звільняли її від податків, підлеглости
місцевій адміністрації тощо. Шляхта не була замкненою верствою: до неї
могли переходити селяни, поповичі. Нижче стояли бояри, щс є в
Литовському Князівстві мали інше значення, ніж за княжої доби. Це були
службовці, які виконували різні повинності: розвозили пошту, виконували
«подорожну», «путну» службу («путні» бояри) тощо. Серед них було чимало
зубожілих старих бояр, а також смердів — селян, колишніх невільників. Ще
нижче стояли «панцерні слуги», які теж жили на землях. одержаних від
уряду. Вони служили у війську персонально, не маючи обов’язку приводити
своїх людей. Городельський привілей 1413 р. вніс багато нового: всі
шляхтичі мали бути католиками і своїх дочок мусіли одружувати лише з
католиками; крім того, всі вони повинні були мати свої герби, а для того
мусіли приписуватися до польських родів, що мали герби, звичайно, за їх
згодою. Ці пункти Городельського привілею скасував Великий князь
Сіґізмунд-Авґуст у 1563 році, а Люблинська унія з усіх цих груп утворила
єдину шляхетську верству.

б) Міщанство. Місто на Подніпров’ї було підвалиною політичного
суспільного життя давньої Руси, і його торговельні інтереси керували
політикою. Устрій Литовської та Польської держав не давав можливости
містам розвиватися, бо центральне місце належало магнатам, а пізніше —
шляхті. Фокусом економічного життя став шляхетський фільварок, а не
місто, яке жило своїм відокремленим життям. Міське населення України
доби Середньовіччя було зорганізоване на німецький взірець, поділяючись
на корпорації, в яких упривілейоване становище мало купецтво. Всі
категорії людности були зб’еднані в цехи: лікарів, аптекарів, співаків,
адвокатів, музик, ремісників. В Україні цехова організація з’являється
ще в XIV ст.: грамота 1386 року згадує шевців Перемишля, які творили
замкнену корпорацію з обмеженим числом членів. Аналогічна корпорація
була у Львові. В XV ст. цехи поширилися вже по всіх містах України. Цех
був самоуправною громадою з власним статутом, судом і виборним
«цехмістром» на чолі. Члени цеху були зв’язані суворою цисципліною і час
від часу відбували сходини, на яких обговорювали поточні справи. Цеховим
майстрам підлягали підмайстри та учні. Після певного числа років
навчання підмайстер складав іспит, предкладаючи свою досконало виконану
роботу, свій «МеізІегзШсІс». «шедевр», і тоді, за згодою всього цеху,
міг бути прийнятий як майстер. Але цього було тяжко досягти. Кількість
майстрів була цехом устійнена, і в інтересах майстрів було не
збільшувати числа майстрів. Цех пильно дотримувався своїх устав. Цеховий
провід стежив за якістю продукції своїх членів, слідкував за тим, щоб не
було «браків»-недокладностей у роботі своїх членів, та щоб не було
конкурентів поза цехом. Члени цеху, винні в порушенні статуту й моралі,
були карані, навіть виключувані з цеху. Вони не мали права обминати
рішень цехового суду. Цехи мали свої свята, своїх патронів, ікони,
прапори. В цілому цехова організація захищала інтереси продуцента і не
рахувалася з інтересами споживача, покупця. Але на свій час вона мала
позитивне значення, бо підносила якість продукції, вводила контроль над
нею і об’єднувала ремісників певного фаху. Негативною стороною була
надмірна регляментація і позбавлення свободи молоді, що відкривало
простір для визиску її майстрами, для підкупу та хабарництва. Рівнобіжно
з розвитком цехової організації більші міста виключалися з-під
юрисдикції місцевої адміністрації і набували права самоврядування на
підставі німецького, так званого Магдебурзького права. Це сприяло
економічному розвиткові міст і перетворювало міщанство на окремий
замкнутий стан. Першим у 1339 році дістав Магдебурзьке право Сянок.
Провід у місті належав Місцевому патриціятові, який складався з
найзаможніших родин, що не допускали до свого кола «чужих» людей.
Патриції тримали в своїх руках посади довічно і передавали їх у спадок
своїм родичам. У Львові, наприклад, вся влада була зосереджена в руках
кільканадцятьох родин. Лише 1577 року його населення набуло права
обирати «колегію мужів» з обмеженими контрольними правами. На чолі
міського самоврядування стояли війт та бурмістри; лава з лавниками була
судовою організацією, а рада з радниками — адміністраційною. Виконавчими
органами були писар та шафарі. Статути Маґдебурзького права у більшій
частині міст застерігали, що правне населення міста повинно належати до
римо-като-лицької віри. Це вносило тяжке ускладнення в життя міст, де
більша частина людности була православна. Ледве вдалося їм дістати право
обирати одного-двох представників до лави та ради. У Львові, наприклад,
православні українці не мали права займати жадної посади, і навіть
мешкати могли лише в невеликій дільниці міста (Руська вулиця). Так само
було в Перемишлі, Дрогобичі тощо.

?????¤?¤?$?????m? і сторонні люди; вони мали голову і членів, так званих
«поплечників» або «потужників». У всіх офіційних справах уряд рахувався
тільки з головою. В дворищі бувало кілька хат, і всі вони перед
державою, як цілість, були одиницею оподаткування — «тягла». Земельна
посілість дворищ була неоднакова: від33 моргів (19,5 десятини) до 500
моргів. Кілька дворищ об’єднувалися в село, а кілька сіл становили
волость, адміністраційну одиницю. З XVI ст., під впливом польського
права, відбувається еволюція права землеволодіння селян. Селянську землю
починають вважати належною державі або панам. В судах щораз частіше
заперечується право селянина продавати власний ґрунт. Цю практику
затвердив у 1588 році III Литовський статут. Бажання держави уніфікувати
розмір дворищенського землеволодіння та збільшити тягла селян викликало
в 1528 році встановлення «Устави на волоки». Нова система визначила
точно розмір «волок» — 33 морґи на дворище, себто 19,5 десятин; решту
землі, «зайву», переведено на шляхту. На цих землях пани влаштовували
свої фільварки, уважаючи відібрані землі за свою власність. До заведення
нової «установи» спонукала також зміна в економіці Евро-пи. В XVI
столітті збільшується попит в Европі на збіжжя і викликає прагнення
шляхти здобути якомога більше цього збіжжя. «Устава на волоки» значно
обмежила права переходу селян. Щоб забезпечити шляхту збіжжям на експорт
до Европи, «Устава» встановлювала для селян низку натуральних
повинностей. «Путні» бояри та «панцерні слуги» діставали по дві волоки,
селяни — незалежно від того, скільки в них було раніше землі — одну
волоку на дворище. Спочатку волоки встановлювалося на державних землях,
а потім і на панських. Перші волочні переміри проведено в Білій Русі та
Поліссі, потім на Волині наприкінці XVI ст., на Київщині ще пізніше.
Залежність селян від панів не обмежувалася виконанням по-винностей:
держава наділила панів правом суду над селянами, що стало їхнім новим
джерелом прибутків. Спочатку це право надавалося лише окремим особам, а
з 1457 року його поширено на всіх землевласників. Лише тяжкі злочини
залишалося в компетенції державних судів: розбій, наїзд, насильство над
шляхтичем, покалічення шляхтича та підпал. Залежно від характеру
повинностей, селяни поділялися на три категорії: І. Тяглі селяни, які
працювали у пана на ріллі з своєю худобою; таких було найбільше.
Спочатку працювали вони 8-10 днів на рік, а далі по 2-4 дні на тиждень.
Крім праці в полі були різні податки, які називали по-різному: в Україні
— «подимщина», в Білорусі — «посощина». Грошовий податок, що його
збирала держава, називався «серебрщина». Пани платили з населення
державі податок («дякло» та «стації») натурою: сіном, збіжжям, медом,
худобою і т. д. По різних землях податки мали різні назви. На Київщині
та Волині податки називалися — «поволовщина», а в загальному «стація»,
це був податок, зв’язаний з обов’язком годувати князя, коли він
перебував у певній землі. З переданням прав на селян панам, вони стали
щороку збирати «стації»: курей, качок, гусей, яйця тощо. Крім того була
особиста служба селян: повіз — підвідна, направа шляхів, мостів,
сторожів-щина (обов’язок відбувати сторожу в степах, у замках), пригін —
особиста служба на панському дворі. П. Ремісники й службові селяни. Були
цілі села колісників, ковалів, пекарів. Вони творили сотні, якими
керував сотник. До них належали службові селяни: рибалки, бортники,
конюхи, які жили здебільшого біля замків. III. Чиншові селяни, або
данники платили чинш із своєї власної землі медом, збіжжям, шкірою тощо.
Чиншовики були переважно там, де пани не потребували праці на ріллі, але
з ростом фільварків чиншовики поволі зникали, і Ш Литовський статут вже
майже не знає їх. Невільниками називали колишніх холопів, челядь княжої
доби. Одні з них залишилися в попередньому становищі, інтпі мали власне
майно, працювали у панів, дехто навіть переходив до категорії бояр.
Джерела невільництва залишалися ті самі: полон, продаж, крадіж. За
литовськими статутами обох редакцій — 1-ої та 11-ої — видана за борги чи
продана особа не залишалась невйіьником навіки, а тільки до часу, поки
відробить борг або суму, за яку її продано. На початку XVII ст.
невільники злилися з селянами-кріпаками. Окрему групу невільників
становили «непохожі селяни», або «отчичі», що жили по окремих
господарствах, платили чинш натурою або працею і не мали права виходу.
Від звичайних невільників вони відрізнялися тим, що були прив’язані до
ґрунту, а не особисто. На підставі волочної системи вони об’єдналися з
селянами. Напіввільні люди — закупи , або «люди в пенязіх» — це були ті
особи, що взяли гроші в позику і не повернули. Вони залишалися в такому
стані до часу, коли повертали борг. Ця категорія теж зникла в XVI ст. і
з усіх цих категорій утворилася єдина маса селянства. Окреме місце в
Україні належало двом типам сіл — на німецькому і на волоському правах.
Села на німецькому праві з’явилися в XIV ст. Осадник, чи осадчий (німець
чи поляк) платив дідичеві абс урядові певну суму грошей і тим набував
право «осадити» сеЛо, в якому ставав спадковим війтом, начальником
громади з належними тому станові прибутками: землею, частиною чиншу та
судових оплат. Так він ставав дідичем села та начальником громади.
Залюднювалися нові села на німецькому праві в значній мірі німцями.
Право, за яким судилося населення, було німецьке. Поволі, в XVI ст.,
право війтів у «німецьких» селах обмежувалось. Села на волоському праві
почали з’являтися в Галичині в 1378 році, коли Владислав Опольський
надав своєму слузі Ладомирові Волошинові поле на Сяніцькому Підгір’ї з
правом оселити село на волоському праві. Після того число таких сіл
зростає. М. Грушевський вважає, -що їх було до 400. Принесли цю форму
волоські колоністи, які селилися на Самбірщині, Перемищині, Сяніччині.
Наприкінці XVI ст. вони занепадають. Основна відміна сіл на волоському
праві була в тому, що їх мешканці не робили панщини, а випасали вівці і
ними платили чинш. Осадчими цих сіл були українці, і судилися вони
тільки «руським» правом.. Внаслідок ЛюблинськоЇ унії становище селянства
значно погіршало. Зросла панщина, яку вимагали вже не з дворища, а з
кожного двору, збільшилися натуральні повинності. Без дозволу пана
«хлоп» — як стали називати селян — не міг одружитися, а за дозвіл мусів
платити; горілку мусів купувати лише в панському шинку, молоти збіжжя —
на панському млині. Щороку селянин мусів давати вола, баранів, гусей,
курей, свиней, мед, прядиво тощо. Встановлювалося кріпацтво. Кріпацтво
виявлялося насамперед у позбавленні селянина права на землю: вся земля
вважалася власністю шляхти або церкви. Землі, якими ще не володіли
шляхтичі, вважали за нічиї, — так було на Подніпров’ї, і уряд роздавав
їх шляхті. Повинності, що їх платили селяни з землі, стали платити з
особи селянина. Панщина в XVII ст. зросла в два-три рази і доходила до
200 днів на рік. На шляхетських соймиках ставили вимогу стабілізувати
розмір повинностей, щоб селяни не тікали до інших панів. Панщина тривала
від сходу до заходу сонця. Відпочинок давали тільки тоді, коли селянин
працював власними кіньми. Утрете селянин втратив право виходу. В
Галичині втратив він його наприкінці XV ст., у Великому князівстві — на
сто років пізніше. Єдине, що залишилося від свободи селянина, це те, що
особисто він не був власністю пана: його не можна було продати без
землі, теоретично — його не можна було безкарно вбити. Зростання
повинноетей, погіршення загального стану селянства викликали різні форми
протестів: активні — збройні повстаная та пасивні —втечі. Селянські
повстання почалися ще в XV столітті. Перше значне повстання вибухло 1490
року під проводом Петра Мухи в Галичині. Воно охопило значну частину
краю і було придушене військовою силою. З того часу в Галичині повстання
не припинялися. Повстанці, так звані «опришки», ховалися в горах і
звідти вчиняли напади на панські маєтки. В XVI ст. число повстань
зростає, і боротьба з ними стає щораз тяжчою. Утечі селян набувають
стихійного характеру після ЛюблинськоЇ унії. Це викликало загальне
погіршення становища селян, а з другого боку — широку роздачу земель
польським панам, які, щоб привабити селян, оголошували «слободи» —
звільнення від податків на панщині на 20-40 років. З неймовірною
швидкістю залюднювались ці «слободи». Життя на нових місцях було тяжке,
бо бракувало реманенту, але приваблювала воля. Виростало нове покоління,
незвикле до панщини, до примусу. Тому закінчення пільгових років та
поновлення панщини викликало протести і повстання (1570-1590-их років),
які щодалі збільшувалися числом і силою. В 1628 році, коли в латифундіях
Вишневецьких на Лубенщині стали вимагати відбування панщини, половина
селянської людности втекла до Путивля, на Тиху Сосну, Донець, за
московський кордон, на Сейм, верхів’я Псла, на так зване Дике Поле. У
1630-1640 роках 20.000 селян з Полтавщини — Гадячого, Миргороду, Варви,
Лохвиці, Зінькова, Прилук оселилися понад рікою Усердом, під Лів-нами,
Курськом, Сівськом, Новосилем, Мценськом. Селяни масово йшли також на
Запоріжжя. ський із свіжим військом. Він обляг табір повстанців на
березі річки Солониці, біля Лубень, і відрізав його від води. В таборі
почалися хвороби, голод, сварки. Гетьмана Лободу забито. Облога тривала
два тижні. Почувши, що наближається полковник Підвисоцький з
запорожцями, Жолкевський два дні засипав табір гарматним вогнем. Нарешті
козаки піддалися і видали ватажків, яким поляки обіцяли амнестію. Але
після капітуляції поляки вирізали обеззброєних козаків, стратили всіх
ватажків, Северина Наливайка вивезено до Варшави і там після страшних
тортур страчено. Лише невеличка частина козаків втекла на Запоріжжя.
Лють поляків не знала меж. Варшавський сойм 1597 року проголосив усіх
козаків «ворогами держави» і наказав нищити їх. Поразка під Солоницею
була одною з найбільших трагедій України, наслідки якої ще довгий час
гальмували її дальший розвиток. Проте, не зважаючи на невдачу, залишився
фермент, який підтримував опозиційний дух українського населення, а ім’я
Наливайка зберегла н?родня пам’ять, як борця за його свободу.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020