.

Економічний стан України в литовсько-польській добі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 1544
Скачать документ

Реферат на тему:

Економічний стан України в литовсько-польській добі

а) Господарство, У XIV ст. Литовсько-Руське Князівство жило переважно
економічною спадщиною попередніх часів, коли панувало натуральне
господарство і широко використовувалося великі природні багатства
України. В XIV ст. на Волині і на Поліссі були цілі села мисливців,
бобровників, сокільників, що жили з полювання. В лісах водилися дикі
кози, лані, кабани, лосі, олені, тури, зубри. Литовський статут увів
навіть охоронне право на зубрів. Були села, людність яких платила данину
шкірами бобрів і куниць. У Белзщині спеціяльно збирали чернець
(кошеніль), який продавали до Західньої Европи як червону фарбу. В
степах випасали череди корів, волів, коней, на карпатських полонинах
Галичини випасали овець. У лісах були села бортників, які займалися
пасічництвом. У XIV ст. багато сіл платило данину худобою. Особливо
характеристичні в цьому відношенні «волоські» села, про які вже була
мова. Такий стан селянства свідчить, що панство в ХІУ-ХУ ст. ще не
цікавилося збіжжям, воно не було статтею експорту, і шкірка бобра або
мірка меду мали більший попит, ніж відповідна мірка пшениці. Велике
значення в економіці України мали ліси. Західня Европа потребувала
багато дерев’яних виробів: бальки, дошки тощо. Цілі села працювали як
теслярі, ґонтарі, бондарі, колодії, смолярі, дьогтярі. З XV ст.
появилися при великих млинах тартаки. Дерево, непридатне для виробів,
палили і попіл висилали за кордон, де його переробляли на поташ,
потрібний для виробництва пороху. Курили смолу, випалювали дьоготь. Ліси
давали багатий простір для бортництва. В більших містах були воскобійні,
де топили віск на т. зв «камені», на яких ставили печатки, що свідчили
про їх добру якість Наслідком хижацького господарювання величезні пущі
над Богом та іншими ріками в XVI ст. вже не існували. Як і в попередню
добу, значне місце належало соляному промислові. Галичина мала славетні
соляні родовища на Підкарпатті: не Перемищині (м. Соли), коло Дрогобича,
в Коломиї, коло Косова, Німецькі колоністи запровадили досконаліше
знаряддя для видобування соли, її виварювання та очищування. Галицьку
сіль вивозили в далекі кутки України та за кордон. Видобували сіль також
не лиманах Чорного моря та на Слобожанщині. Розвозили її чумаки яких
тоді називали соляниками або «прасолами», — назва, яку і пізніші часи
перенесено на гуртівників, що ганяли худобу. Майже по всій Україні,
переважно на Правобережжі, видобували з болотяної руди залізо. В XIV ст.
вже існували примітиви; печі для її витоплювання, але великого значення
рудна промисловість не мала. З XVI ст. в панських маєтках починають
будувати водяні млини які стали прерогативою шляхти. У XV ст. зайшли
перші зміни в господарстві: підвищилися цін» на худобу в Західній
Европі, і почався її експорт. Зростає скотарство, особливо там, де не
було лісів, на Поділлі. Годованих волів висилали тисячами на ярмарки
Львова, Луцька, Ярослава, а звідти великими гуртами на Шльонськ. Воли
заміняли гроші: королеві Боні, Сігізмундовій жінці, за відновлення
галицької катедри православні заплатили 200 волів. У 1534 році через
Городок перегнали 12.000 волів, а через Ярослав — 18.000. У 1560 році
самі міщани, не рахуючи шляхти, перегнали через Перемишль 20.000 волів.
Українська худоба була широко відома в Західній Европі; в XVI ст агенти
Баварського курфюрства закуповували волів у Галичині. Експорт усіх
перелічених продуктів, крім деревних, не шкодив економіці України. Гірше
стало, коли в Західній Европі появився попит на збіжжя, що викликало в
Україні зростання шляхетського землеволодіння, зріст попиту на робочі
руки для обробки землі і зростання панщини та кріпацтва селян. З XV ст.
головним портом для вивозу збіжжя став Ґданськ на Балтицькому морі. До
того часу головним експортером збіжжя була Візантія; яка постачала його
Італії, Франції, Фляндрії. Головними продуцентами збіжжя були мориски,
яких вигнано з Еспанії в 1571 році. В той же час зростало виноробство,
яке відтягало робітні руки від ріллі. Еспанія почала сама потребувати
збіжжя, і Ґданськ з кінця XVI ст. транспортує його до тієї країни. Крім
того зростав попит на збіжжя в Португалії, Франції, Фляндрії,
Нідерляндах. І так Ґданськ став світовим експортером збіжжя, розширяючи
район, з якого його діставав: крім Прусії, Помор’я, Ливонії, включився
обшир Висли з її притоками Буга, Нарева тощо. В середині XVI ст.
експортували збіжжя з Холмщини, Белзької землі, Перемищини,
Берестейщини, Луцького повіту, Поділля, Покуття. Прямим наслідком вивозу
збіжжя було розширення панських фільварків, за рахунок селянської землі,
та зростання панщини.

?????¤?¤?$????? ?м’янці; караїми в — Галичі, Луцьку. Всі вони служили як
посередники в чорноморській торгівлі. Південно-східня торгівля йшла
переважно з Білгородом (згадати польськолитовські замки й порти: Чорний
город над Дністром та Каджібей — на місці сучасної Одеси). Крім того
торгівля велася з Кримом, переважно з Каффою. Шлях на Хотин, Сучаву, Яси
зв’язував Кам’янець з Волощиною. Торгівля ця набуває значення в ХГУ-ХУ
ст. Через Волощину йшов товар східній — татарський та турецький. З
півдня вивозили шовк, дорогоцінні матерії, ювелірні вироби, дорогоцінне
каміння, вина, коріння, солодощі, риж, овочі, рибу, худобу, шкіри,
сап’ян тощо. Були торговельні зв’язки Галичини з Угорщиною. Король
Люд-вик у грамоті 1344 року згадує купців, що приходять з Руси на
Угорщину. З Угорщини забирали вони коней, металеві вироби тощо. З XIII
ст. нав’язуються стосунки з німецькими містами. Буг та Висла служили
зручними шляхами, зв’язуючи Волинь та Галичину з Торунню і Кульмом, а
пізніше — з Ґданськом, які стали повередшіками в торгівлі з Фляндрією та
узбережжям Північного моря, північною Францією, Англією. У грамоті, що
її року 1320 князь Андрій дав купцям Тору-ия, згадується, що вони мали
привілеї ще за Юрія 1. Детько закликав німецьких купців оселятися у
Львові. З листа Володимирської міської громади 1324 року до громади м.
Штральзунду видно, що купці Володимира купували сукно у Фляндрії. Є
багато вказівок на те, що німецькі купці мешкали у Львові, Володимирі,
Сяноку та інших містах їздили купці через Західню Україну до Кракова,
Німеччини, Нюрнбергу, до Італії. Нюрнберзький купець другої половини XIV
ст. в своєму щоденнику порівнює вагу в Тані, Львові та Нюрнберзі.
Краківські купці, мавши привілеї, експортували в Україну багато різного
роду виробів. Перше місце належало сукнам з Фляндрії, Англії, Італії,
дешевшим — з Німеччини, Моравії. Сукна мали широкий збут, бо, крім
шляхетства, носили сукняний одяг міщани і духовенство. Багато довозили
полотна з Фляндрії, Німеччини, Чехії, різної галянтерії — панчіх,
рукавиць, шапок, чобіт. Із Заходу довозили вина, цукор, пиво,
колоніяльні товари, папір, книжки, парчу. Польський уряд старався
змонополізувати закордонну торгівлю в руках поляків і спрямувати її на
Краків, Люблин, інші міста. В 1354 році Казімір надав краківським купцям
, який забезпечував їм монопольне право на товари, і тому гі,
вроцлавські та німецькі купці мусіли купувати кравари тільки через
польських купців. Тоді німецькі та; і лавські купці знайшли шлях через
литовські землі: з Тору Володимир та Львів. Року 1390 пруську границю
остаточно за но. Це тяжко відбилося на Волині та Галичині. Лише після
інтеграції Польщею Західньої Прусії р. 1466 пруські міста торгівлі з
Угорщиною, Руссю, Моравією, Шльонсі стріею, Саксонією та Волощиною. Але
цілком направити ш неможливо: торговельні зносини Руси з пруськими міст
розірвані. Ліпше стояла справа із Шльонськом. Вроцлавські купці,
обминаючи Краків, не припиняли стосунків з Україною — Луцьком та
Львовом, Львів, який отав головним торговельним осередком Руси,
втративши західню торгівлю, намагався тримати в своїх руках східню.
Після довгої боротьби він дістав монопольні права на торгівлю з півднем
та сходом. Тніпі міста мали право купувати ті товари тільки з рук
львівських купців. Конкурентом Львова в південній торгівлі був
Кам’янець, який до XVI ст. зберігав значення транзит ного осередку;
каравани йшли на Московщину через Київ на Луцьк, на Волощину та
Туреччину. На Волині Володимир втрачає псріпенство в торгівлі, яке з XV
ст переходить до Луцька, як й визнаної столиці. Луцьк став головним
осередком південної торгівлі, підтримує зв’явки з білоруськимі полями, з
балтицьким Помор’ям.. Але він не спромігся сконце вати шляхи біля себе,
як Львів, а головно — не здобув моно ного права торгувати закордонними
товарами, як Краків та Львів. Цікаве поршняння мита, що його платили
урадові міста де року; Берестя — 1100 кіп, Київ — 950 кіп, Володимир —
150 кіп. наприкінці XV ст.: Київ — 750, Луцьк — 500, Берестя — 430,
Володимир — 60; на початку XVI ст,; Луцьк — 800, Київ — 700, Береста —
500, Володимир — 6О. З часом зростав імпорт з Московії. Звідти головним
чином вивозили дорогоцінні хутра соболів, горностаїв, куниць, темнобурих
та срібних лисів, «рибій зуб» (моржеві ікла), вичинені шкіри тощо. Всі
ці речі транспортовано на Захід, де був великий попит, зокрема на
соболів, горностаїв, які вважали конечною ознакою одягу володарів
(«мантії» на горностаях). Внаслідок усякого роду перешкод, високого
мита, ускладнень транспорту, торгівля України занепадає, а за рахунок її
зростає транзитна торгівля Венеції та взагалі Італії, яка опановує
північний ринок, спроваджуючи туди східні товари, що мали йти через
Україну. Одночасно занепадає транзит московських товарів, коли вони
знаходять простий шлях через гирло Неви. Проте, водночас із зростанням
визиску селянської праці та поширенням шляхетських фільварків у XVI ст.,
центр ваги експорту переноситься з транзитних товарів на продукти
місцевого господарства, головно лісових товарів та збіжжя; в той час як
експорт худоби, шкіри, воску йде в напрямку на Люблин-Шльонськ, експорт
збіжжя та лісу — в напрямку ґданська сплавами Вислою. Внутрішня торгівля
України, переважно продуктами рільництва та ремісничими виробами,
відбувалася на постійних торгах у селах та містечках в неділі, а .іноді
й серед тижня. «Торговища», як і раніше, були місцем, де оголошувано
різного роду повідомлення, накази тощо. Крім торгів, на яких відбувалися
купівля-продаж у певні дні та години, в містах були постійні крамниці,
де торгували матерією, хлібом, ювелірними речами, посудом, замками,
гребінцями і т.п. — також вином і горілкою. В середині XVI ст. у
Крем’янці було 70 крамниць, в Луцьку – 40, у Холмі — 20. Внутрішня
торгівля, як і зовнішня, була обмежена всякого роду регляментаціями та
заборонами, які гальмували її розвиток. Ці обмеження йшли на користь
фіска, держави, а також упривілейованих міст та містечок. Наприклад,
сіль із найбагатших соляних копалень в Коломиї вільно було продавати
лише в тому місті, і то тільки коломийським міщанам. Щоб купити сіль на
склад у Белзі чи Крем’янці, купці, що їздили по сіль, мусіли продавати
там свої товари. Таку монополію здобув і Пинськ. Подібні монополії були
у Великому Князівстві Литовському на лісові товари. Для Волині та
Побужжя були склади в Бересті. Крім державних мит, власники маєтків,
через які проходил) шляхи, стягали мита в свою користь. Таким чином,
торговельні вал ки примушені були шукати незаконних шляхів, щоб уникнути
«дра чів». Шляхтичі користалися, крім того, правом безмитної торгівлі
якщо могли довести, що везуть товар не на продаж, а для власного вжитку.
В 1545 році переведено ревізію і виявлено 40 пунктів, де стягалося
незаконні мита. Цікавий приклад з королівських люстрацій-ревізій в
Сяніцькій землі 1564 року: «… велика сила шляхтичів ув’язалися до
великого купецтва під плащиком домової потреби і, купуючи в великім
числі худобу й коней, переганяють їх через границю, а мита давати не
хочуть». .Деякі з більших міст звільнено від державного мита: Львів,
Київ, Луцьк, Межибож, Тернопіль. Велике значення в економіці мали
ярмарки, що їх на підставі привілеїв влаштовувано по містах та більших
містечках раз, а то й кілька разів на рік. Здебільшого ярмарки
відбувалися на великі свята — на Різдво, на Водохрищі, на Зелені Свята,
св. Миколая, св. Михайла, Першого, Другого Спаса, на Пречисту, Усігіння
Богородиці чи народження ії тощо. Бували ярмарки триденні, тижневі, а
деякі тривали навіть по кілька тижнів. Найбільші ярмарки в Західній
Україні були в Ярославі. Вони відбувалися на запусти, на Усігіння та на
Андрія і стягали купців від Балтицьких до Чорноморських берегів.
Наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. біскуп П’ясецький уважав їх
найбільшими в Европі, після ярмарків у Франкфурті над Майном. Під час
пожежі 1625 року загинуло на одному з таких ярмарків товару на 10
мільйонів злотих. До Ярослава приїздили купці німецькі, чеські,
польські, турецькі, вірменські. Приганяли по 40 тисяч волів, 20 тисяч
коней. Коней і худобу приганяли на ярмарки до інших міст також з
Угорщини. Великі ярмарки бували в Ряшеві, Перемишлі, Коросні, Сяноку.
Туди приїздили купці з Угорщини, Шльонську. Далі на захід великі ярмарки
бували у Львові, Снятині, Луцьку, Кам’янці. На львівські ярмарки — два
на рік — приїздили купці німецькі, угорські, грацькі, волоські,
вірменські, татарські, турецькі. Ці ярмарки постачали на всю Польщу
шовкові матерії, віск, мед та вина.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020