.

Татарська навала (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 1267
Скачать документ

Реферат на тему:

Татарська навала

?????¤?¤?$?????U?являються теорії, автори яких намагаються довести, що
Україна за великокнязівської доби була залюднені великоросами, які по
татарській навалі перейшли на Суздальщину, а подніпрянські землі
колонізували українці з Галичини. Цю теорію на початку XX ст. відновив
академік О. Соболевський. М. Грушевський не припускав можливосте повного
спустошення України. Він гадав, що людність південної України ще під час
половецьких нападів призвичаїлась рятуватися від ворога у лісах, ярах,
болотах та печерах і, коли минала небезпека, верталася додому й
відкопувала закоиане добро. Жадних підстав вважати, що людність України
тікала на Суздальщину — нема. Інша справа — еміграція боярства: воно
мало для цього підстави вже в XII ст. у зв’язку з занепадом державного
життя в Україні і розкладом дружинного устрою та даірського життя. Могли
емігрувати — духовенство, яромисловці, купецтво, але сільська маса не
мала для цього підстав. Тож нема сумніву, що дотатарська ліодність
задержалася в лісовій смузі — в полянсько-деревлянському та сіверському
Поліссі. Там не було жадної небезпеки і там в народів збереглися
діяяектологічні прикмети дотатарських часів. В південігій частині
України, яка найбільше потерпіла від татур, залишились топографічні і
хореографічні назви дотатарських часів, а це свідчить, що зміни
населення не було. Татари, ировадячи боротьбу з князями, намагаючись
ослабити їх, використовували для цього сільські маси. Багато було
випадків, коли вони переводили сільську людність безпосередньо під свою
владу, доручаючи їй «сіяти пшеницю та просо». Таким чином постали так
звані «татарські села» і «татарські люди». На ґрунті порівняльної
забезпечности «татарських людей» та «татарських сіл» в Україні почався
антикнязівський рух: опинившись без князя та його урядовців, деякі села
цілком задовольнялися своїм становищем — залежністю безпосередньо від
татар і працею на їхні замовлення. Найсильнішим був цей рух на Західній
Україні, зокрема у так званих полоховцях: так називали населення між рр.
Богом та Случчю. Питання про болоховців належить до не зовсім
з’ясованих, хоч викликало воно значну літературу. М. Грушевський вважав
болоховців за промисловців, які відірвалися від осель і займалися
«уходництвом»: рибальством, ловецтвом. Мали вони свої міста: Деревич,
Губин, Кобядь, Кудин, Городець, Дожський. То була стара українська
людність, можливо з домішкою чорноклобуків. Мали своїх князів, але з
Володимирової династії. З приходом татар вони добровільно перейшли під
зверхність їх. «Татарські люди» творили автономні громади, які
нагадували громади до-князівських часів. Татари навіть не призначали до
їх сіл своїх постійних урядовців. Пріле було становище боярства та
купецтва: посол папи Інокентія IV де ПляноКарпіні в 1245-46 рр. писав,
що татари «визначних і старших ніколи не милують». Перебільшено уявлення
про повний розгром міст. Пляно-Карпіні застав у Києві бояр, тисяцького.
Звичайно, місто зазвало багато руйнації, але навіть церкви не всі були
знищеві. Той же Пляно-Карпіні писав, що з ним їхали до Києва купці з
Царгороду, Польщі, Австрії, Франції, з Генуї, Пізи, Венеції. З цього
видно, що навіть зовнішня торгівля Києва не зовсім припинилась. Не були
знищені цілком і інші міста, які дуже потерпіли від татар: Чернігів,
Володимир-Волинський, Галич — залишились столицями князівств. Не
знищений був дорешти й Переяслав, бо згадується його в літопису 1245
року. Звичайно, не можна навіть приблизно встановити, скільки люду
загинуло від татарської навали. Тому цікава кожна спроба визначити це
число. У 1286 р. Галицький князь Лев наказав иеревести обчислення жертв
татарської навали в Галичині: обчислено дванадцять з половиною тисяч
чоловіка. Проте, року 1093 у Києві на різні хвороби померло так багато
люду, що з Пилипового дня (мабуть, 14 листопада) до м’ясопусту продано
понад сім тисяч корст (трун). А скільки поховано без трун? Татари
зайняли степи й відрізали південні українські поселення. Відрізано
Тьмуторокань, міста Шарувань та Сугров. У зв’язку з татарською навалою
1223 року згадується «вродників». Так, очевидно, називали українське
населення, відірване від України половецькими ордами. Вони не мали
постійної оселі, на що вказує сама назва Їх, але зберігали християнство.
В 1223 році вони брали участь в битві над Калкою. Спочатку їх отаман,
Пласконя, цілував хрест князям, що буде допомагати їм, а потім зрадив і
видав князів татарам. У низці західньоевропейських джерел — в листах
папи Григорія 1227 року і Угорського короля Бели IV 1264 ^оку —
згадується країну «Бродинію» на схід від Київської Руси. Доля Київського
князівства після татарської навали неясна. Перед навалою Київ дістав був
Данило, князь Галицький, але не залишився там, а призначив замість себе
воєводу Дмитра. В 1241-1246 роках ним знов володів Михайло з
Чернігівської династії, що був Київським князем раніше. В 1246 році
князем Київським став, з ласки хана, Ярослав Суздальський, але Київ уже
не приваблював, і Ярослав призначив туди свого намісника. Того ж 1246
року Ярослав помер, як казали, від отрути, вертаючись з Монголії, від
великого хана Гаюка. «Ярлик» на Київ та «Руську землю» дістав Ярославів
син, Олександер, але до Києва не поїхав, а залишився в Новгороді і
здобув «ярлик» на Володимир. «Київ. . . вийшов з-ігід впасти князів
старої династії, — писав М. Грушевський. — Його історія як політичного
центру, а потім як одного з центрів в землях старої Руської держави та
вогнища князівсько-дружинного устрою закінчилася вповні.» М. Грушевський
вважав, що з того часу на Київщині не було князів, а перебувала вона
безпосередньо під владою татар. Правили в Києві та пригородах «старці
градські» під зверхністю татар. Можливо, такі ж умови склалися на
Переяславщині. Київщина та Переяславщина розклалися на дрібні міські
громади, які жили без князів. Після татарської навали на Чернігівщині
залишилися князі старої династії. Рід їх розростався, князівства
дрібнішали і втрачали політичне значення. Сумним явищем для України був
переїзд до Суздальщини Київського митрополита. Звичайно, митрополитам
тяжко стало жити в Києві, який утратив значення столиці, резиденції
великого князя. У 1250 році митрополит Кирил, галичанин з походження
приїхав до Києва на митрополичу катедру, але жив там мало: він мандрував
то в Чернігів, то в Рязань, то у Володимир-над-Клязьмою, в 1251 р. — в
Новгород, а в 1252 р. — знов у Володимир, потім у Київ і знов — у
Володимир. Найдовше жив у Володимирі, хоч зберігав титул митрополита
Київського. Наступиик Кирила, митрополит Максим, у 1299 або 1300 р.
перейшов до Володимира, а незабаром до Москви, куди перенесено державний
осередок Суздальщини. В офіційних патріярших актах, які легалізували
перенесення митрополичого осідку до Володимира та Москви, мотивується це
так: «з огляду на те, що Київ дуже потерпів від замішань та непорядків
теперішніх часів і тяжкого натиску сусідніх аляманів (!?), так що
прийшов до нужденного упадку, зверхні пастирі Руси, не маючи такої
єпархії, яка б іи належала, а далеко незначнішу, ніж давніше, аж їм не
ставало способів удержання» . . . 3 цього видно, що головна причина
переїзду до Москви митрополитів київських була матеріяльного характеру;
можливо, що чисельно паства не поменшала, але якісно склад її змінився;
не стало великого князя, заможних бояр, міського патриціяту. До того й
митрополит Олексій, що подав ці відомості Царгородському патріархові,
був москвич з роду. Занепад князівсько-дружинного життя, еміграція
боярської, патриціянської верхівки та вищої церковної ієрархії до
Суздальщини тяжко відбилися на культурному житті Києва: слабшали
елементи, які давали стимул для розвитку мистецтва, літератури,
культури. Аналогічне явище спостерігалось на Чернігівщині, де убожіли
князі, бояри через дрібнення уділів і татарську данину, яка лягала на
них важким тягарем. Інші умови склалися в Ростово-Суздальській землі.
Ярослав Всеволодович, великий князь Київський та
Володимиро-Суздальський, перший поїхав до Бату негайно після повороту
його з Угорщини в 1242 р., або на початку 1243 року. Літописець каже, що
Бату поставив його старшим над усіма князями. Можливо, незадоволені з
того інші суздальські князі також почали їздити до Бату по «ярлики».
Року 1246 Ярослава отруїли. Після його смерти спадщину поділено за
ханськими грамотами: Олександер (згодом Невсьвзій) дістав Київ і «землю
руську», себто Київщину; Андрей—Володимир. Олександер не поїхав до Києва
і повернувся до Новгорода; року 1252 йому вдалося, за допомогою татар,
відбити у Андрея Володимир. Київ — взагалі Україна — на довгий час — до
XVI ст. — виходить з поля інтересів північних, Володимирських князів; їх
інтереси обмежуються північними землями. На півночі творилися зовсім
інші умови життя. В. Ключевський підкреслює, що суздальські князі
відрізнялися від українських: там віча, багаті, могутні міста закликали
князя, укладали з ним «ряд». На Суздальщині князь, починаючи з Андрея,
закликав населення і був повним господарем землі, був «власником свого
уділу». Татарське «іго» уточнило ці взаємовідносини князя та населення;
князі перестали почувати себе суверенами і визнали себе підданими татар,
діставши від них повну, необмежену владу над своїми підданими.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020