Реферат на тему:
Початок київської держави
Народна традиція та літопис зберегли пам’ять про Аскольда та Діра, як
християн. Літопис оповідає, що Олег наказав забити обох князів, як
узурпаторів; Аскольда поховано на Угорській горі, і над його могилою
Ольма збудував церкву. Діра поховано в іншому місці – «за св. Ориною».
Сполучення двох імен – Аскольда та Діра – як суправителів, викликає
великі сумніви. Треба гадати, що князювали вони не одночасно. Аль Масуді
виразно писав про Діра, як про першого серед князів. М. Грушевський
вважав, що Дір князював після Аскольда, а може й після Олега, так само
дивляться М. Таубе і о. І. Нагаєвський. Митрополит Іларіон вважає, що
правили вони одночасно. Викликає багато суперечок сама Аскольдова
постать. За літописом – Аскольд і Дір були боярами новгородського князя
Рюрика, які захопили в Києві владу. В останніх часах питанням походження
Аскольда зайнявся М. Таубе: він вважає, що Аскольд – швед, який прибув
до Києва з дружиною через Західню Двіну і не мав нічого спільного з
Рюриком. Але, поруч з гіпотезами, які припускають варязьке походження
Аскольда, е й інші: ще О. Шахматов вважав Аскольда за слов’янина, навіть
за Києвого сина; за ним пішов М. Приселков, а з сучасних дослідників –
Б. Рибаков, який виводить ім’я Аскольда від річки Оскіл, і пише –
«Оскольд». Константин Порфірородний згадує договір між Василем 1 і Руссю
(Аскольдом) – (р. 873-874). На ті ж роки припадає створення першого
Рафальштеттенського митного статуту, датованого часами короля Карльомана
(880 р.) або Людовіка Німецького (р. 876), яким встановлювалося мито з
краму, довожуваного з Руси до Баварії. Усі ці факти: договори з Баварією
та Візантією, похід на Царго-род, масове охрищення – свідчать про
існування в середині IX ст. могутньої державної організації. Слова
патріярха Фотія про підкорення Руссю сусідніх народів цілком
потверджуються вказівками Никонівського літопису: 865 року «воєваша
Аскольд і Дір полочан», а 866 року, сказано в «Історії російській» В.
Татіщева: Аскольд і Дір «ходи на кривичі й побіди їх». Цікава вказівка
Никонівського літопису з року 864, що «убієн бисть от болгар Оскольдов
син». Очевидно, були якісь воєнні дії в Болгарії. Так, з окремих
розірваних фактів вимальовується образ Київської держави-Руси середини
IX ст., що підкоряє сусідів, воює з Візантією, укладає з нею та іншими
державами мирові угоди і нарешті – приймає християнство. Усі ці факти
дали російському історикові В. Ключевському право писати, що «Руська
держава була заснована діяльністю Аскольда, а за ним Олега. З Києва, а
не з Новгорода, пішло об’єднання слов’ян.» Формування цієї держави
довгий час не привертало уваги істориків, як пройшло не поміченим і для
Заходу. Це був час, коли Европа була охоплена боротьбою германських
племен за об’єднання, за творення державних одиниць. До того ж авари на
довгий період створили заслону між германським та слов’янським світами,
і лише перемоги Карла Великого відкрили очам Західньої Европи вже
зформовані слов’янські об’єднання. Діяльність св. братів Кирила та
Методія зв’язала Захід із Сходом християнством. На сході Европи точилася
своя боротьба, формувалися об’єднання, нав’язувалися культурні та
економічні зв’язки з Азією, з Арабським халіфатом, Персією, Візантією;
поширювався обмін культурними цінностями із старими, світового значення
культурами Сходу й творилася нова, блискуча культура, в якій у
гармонійне ціле зливалися чужоземні впливи. На Сході Европи
зароджувалася нова могутня потенціяльна сила – Україна-Русь В
організації першої Київської держави брали деяку участь нормани. УШ-ІХ
ст. були добою, коли нормани, під назвою яких об’єднували населення
Скандинавії – шведів, норвегів, а також данів, – на чолі з своїми
ватажками-вікінгами, почали вдиратися до різних земель та плюндрувати й
грабувати їх. Деякі з них осідали на захоплених землях, ініші верталися
додому з пограбованим добром. Згодом окремі групи варягів стали найманим
військом. У VIII ст. нормани, яких наші літописи звали варягами,
з’явилися у верхів’ях Волги і, підкоривши фінські племена – мерю,
мурому, мещбру – опанували Волзький шлях. Близько 800-го року заснували
варяги Стару Ладогу – Алдейпобурґ, інша група їх оселилася тоді ж у
гирлі Двіни і заснувала ЗеебурГ, де пізніше постала Рига. На початку IX
ст. нормани нападають на Західню Европу: руйнують Німеччину, Францію,
Англію. На невеликих човнах піднімаються ріками і нищать Майнц, Вормс,
Ахен. Сеною піднялися люди до Парижу і 10 місяців тримали його в облозі.
Допливли до Ісляндії, Гренляндії; через ґібральтар пройшли до
Середземного моря. Подекуди засновували свої держави: у Франції –
Норман-гдію, на Середземному морі об’єднали Сицилію та південну Італію й
..«творили норманське королівство. Близькі до цих західньоевропейських
подій оповідання наших Літописів про постання держави в землі словенів.
Під 859 роком оповідає літопис, що варяги прийшли із замор’я, поклали
данину на «чюдь, й на словенех, на мери, й на всех (весі – Н. П.-В.)
кривичах». В цьому оповіданні відмежована обшир володіння варягів.
862-го року ці племена «изгнаша варяги за море», але вони не спромоглися
зорганізувати свою владу і закликали із замор’я інших варягів. Прибули
три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик сів у Новгороді, Синеус – в
Білоозері, а Трувор – в Ізборську. По смерті братів Рюрик став
єдиновладним князем. У Рюрикові Н. Бєляєв, а за ним і П. Ковалевський
бачать Рорика, конунга Фризії, примушеного в середині ЇХ ст. покинути
її. Літопис зазначає межі його володіння: Новгород – в землі сло-вевів,
Полоцьк – кривичів, Ростов – мері, Білоозеро – весі і Муром – муроми.
Так на півночі в середині IX ст. постала держава, яка охоплювала землі
словенські (словени, кривичі) та фінські (меря, весь, мурома). У той час
на півдні, в землі України-Руси, вже існувала велика держава з центром у
Києві. Так у ЇХ ст. творяться дві окремі, незалежні держави:
напівфінська Новгородська та слов’янська Київська.
ОЛЕГ (882 – 912) «Повість временних літ», яку складалося в XII ст.,
оповідає, що перед своєю смертю Рюрик передав правління родичеві Олегові
і доручив йому сина Ігоря, який був ще малий. Року882-го Олег із великим
військом, в якому були варяги, чудь, словени, меря, весь і кривичі,
пішов на південь, здобув Смоленськ, Любеч, Київ, підступно забив
Аскольда та Діра і став правити Києвом. У різних редакціях літопису
подається дві версії: в Початковому літопису говориться, що після смерти
Рюрика престол пйсів його син Ігор, а Олег був його воєводою; а в
«Повісті временних літ» Олег стає родичем Рюрика і князем київським, а
Ігорем опікується протягом 30-ти років, хоч у середньовіччі князі в 1720
років вважалися повнолітніми. З другого боку – нелогічно, що Олег,
здобувши Київ, накладає данину на тих, хто допоміг йому в цьому: на
словен, кривичів, мерю і Новгород. Новгород платив Києву 300 гривень азк
до смерти Ярослава, Взагалі життєпис Олега непевний: він то князь, то
воєвода, навіть умирає непевно: в Києві називає літопис дві могили, а
третя була в Ладозі. Ця концепція літопису, звичайно, штучна, її
створено в XII ст., щоб ствердити уявлення про тяглість княжої династії
від Рюрика, представники якої були єдиними правними володарями Руси.
Олег, безперечно, був сторонньою людиною, не зв’язаною ні з Рюриком, ні
з Ігорем. Характеристичне, що київський митрополит Іларіон у своєму
«Слові о законі і благодаті», написаному до появи «Повісти временних
літ», веде рід князів УкраїниРуси від Ігоря, а не від Рюрика. Олег
виявив себе як талановитий правитель. Він приборкав сусідів і примусив
їх платити данину, забезпечуючи державу коштами. Олег, – пише літопис, –
«обладав» полянами, сіверянами, деревлянами, радимичами, а з уличами та
тиверцями вів війну. Підкорення сіверян та радимичів, що платили данину
хозарам, викликало з ними війну, в якій – писав Аль Масуді – Олег
сплюндрував береги Каспійського моря. Року 907-го Олег з великим
військом, в якому були підвладні йому племена та білі хорвати, пішов на
Царгород. Греки не встигли підготовитись до оборони, і Олег спалив
околиці Царгороду. Наслідком того походу був дуже вигідний для Руси
договір. У «Повісті временних літ» записано два договори: один – 907-го,
другий – 911-го року. Ці договори являють собою єдність .і викликані тим
самим походом; їх штучно розділив літописець на дві частини. В договорах
нема повторень, і вони доповнюють один одного. Йдд. Договори
Візантійської імперії з іншими державами укладалося Ііїіярох однакового
змісту примірниках мовами грецькою та іншою: :Дцвговірної сторони.
Різниця полягала в зворотах: «ваш» і «наш» чия є видно, текст договору,
який був у руках літописця, являв собою піаіпію з примірника, написаного
від імени Олега. Цікаво, що тексту переговорів нема в «Початковому
літопису», – мабуть, його мав тільки автор «Повісти временних літ».
Договори надавали великих прав Олеговій дружині та купцям з Руси, які
мали одержувати від греків утримання на 6 місяців потребування в
Царгороді; на подорож додому повинні були забезпечувати їх греки
вітрилами, кітвами, всім обладнанням, потрібним човнів, а також харчами.
За Руссю визнавалось право безмитної торгівлі. В договорах вирішено
низку міжнародніх справ: що робити, якщо затоне корабель котроїсь із
договірних сторін, якщо вб’ють чужого підданого, втече раб тощо.
Візантія сплачувала Русі значну контрибуцію. Але були й обмеження в
правах людей, що -приїжджали з Руси: вони мали мешкати не в самому
Царгороді, а на передмісті св. Мами, входити до міста могли групами не
більше як 50 осіб і без зброї, в супроводі грека. Обидві сторони склали
присягу на додержання договору: греки – по християнському закону, а
русичі присягались іменем Перуна та Велеса й покладали мечі. Цей факт
дуже важливий: він свідчить, що варяги, які були в Олеговій дружині, вже
перейняли слов’янські звичаї, бо за скандинавськими звичаями в таких
випадках мечі застромлювано в землю. В листі до царя болгарського Бориса
папа Микола 1 писав: «ви запевняєте, що у вас був звичай… покладати
мечі і ними клястися». У договорі Олега згадується «под рукою его
світльіх й великих князь й его великих бояр». Деякі дослідники вважають,
що це – підкорені Олегом старі князі, інші – що це призначені ним
правителі. Як би то не було, це свідчить про вже зорганізований
адміні-страційний апарат, представники якого брали участь в політичних
справах. У договорі 911 року є значне число болгаризмів, мова в ньому
архаїчна, і це дає підстави вважати переклад одночасним з написанням
договору. Це стверджує також, що на самому початку Х ст. українці вже
мали літературну мову, мали й письмена (згадується «Іванове письмо»).
Договір 907-911 рр. –найцінніше джерело нашої історії. Україна-Русь
виступає в ньому як держава, що не поступається своєю культурою перед
Візантією, що має політичну організацію, усгій-неяе право (згадується
«закон. . . язика нашего», «закон руский»). Значення його ширше, ніж
свідчення про культуру тільки України: це – перший документ, в якому
східні слов’яни виходять на історичний кін, як рівноправні з греками.
Характеристичні слова А. Шлецера, який вважав Олегів договір за
підроблений; він писав: якби договір цей був автентичним, його слід було
б вважати за найбільш славетну пам’ятку всього Середньовіччя. Питання
про його автентичність тепер можна зважати. за остаточно доведене.
ІГОР (913–945) (За М. Грушевським 947 або 948) Неясність Ігоревого
життєпису викликала думку про існування двох, а може й трьох князів з
таким іменем, яких літопис помилково об’єднав в одне В усякому разі,
родинний зв’язок його з Рюриком та Олегом дуже сумнівний. У «Повісті
временних літ» між Олегом і Ігорем прогалина від 916 до 940 року. М.
Грушевський припускав, що ці роки були зайняті князюванням Діра. Ігор
продовжував Олегову справу, приборкуючи племена тивер-ців та уличів, які
за Олега були його союзниками; приєднав до Київської держави велику
територію між Дністром і Дунаєм, на деревлян наклав данину більшу, ніж
платили вони за Олега. Обидві ці перемоги зв’язані з іменем воєводи
Свенельда, одного з найвидатніших Ігоревих бояр. Ігор двічі ходив на
Схід: у 913 році, по згоді з хозарами, вийшов на берег Каспійського моря
і дістався до Баку, руйнуючи все на своєму шляху. Згідно з умовою
половину здобичі Ігор передав хозарам, але, коли з військом повертався
через Північний Кавказ, на нього напала місцева людність і багатьох
дружинників перебила. В 943 році Ігор ходив до Бердаа і взяв велику
здобич. Але скористати з тих походів йому не вдалося Намагаючись твердо
стати над Чорним морем, Ігор натрапив там ва спротив візантійських
колоній, насамперед – рибалок з Корсу-иа, з якими виник конфлікт з
приводу рибної ловлі в гирлах Дніпре. У боротьбі з Ігорем Візантія
вперше використала орду печенігів, які, прорвавшись через Хозарський
каганат, отаборилися в причорноморських степах і почали нападати на
українські землі. Це викликало невдалий похід Ігоря на Царгород в 941
році. Греки вжили проти Ігоревої фльоти «грецький вогонь» – вибухові
знаряддя, який спалили багато човнів. Незабаром Ігор знову пішов походом
ва Царгород, але греки запропонували «викуп», і тоді укладено новий
договір. Він був менш корисним для Руси: Ігор примушений був виректися
володінь над Чорним морем, в гирлах Дніпра, платити мито за крам і
зобов’язався захищати Візантію. Але договір цей дуже важливий для
історії України, бо в ньому перелічено 20 послів-сиґнаторів: від родини
князя Ігоря, сина його Святослава, дружини Ольги, племінників, а далі –
князів, купців. Серед цих імен зустрічаються скандинавські, естонські,
слов’янські: Влади-слав, Предслав, Уліб, Гуд, Синко. Ще важливішим у
договорі е те, що разом з поганами підписали його християни. До Києва
приїхали посли грецькі і погани ходили на гори, де стояв Перун «й
покладоша оружье своє, й щитм, й золого;… а хрестеянскую Русь водиша
ротЬ в церкви св. Ильи, яже єсть над Ручаєм конец Пасьпгьч ; се бо
сборная церкви». Загинув Ігор безславно. Літопис оповідає, що, зібравши
данину з деревлян, він піддався порадам дружини і повернувся по
додаткову данину. Обурені цією вимогою, деревляни вбили його. Літописне
оповідання зберегло цікавий факт: Ігорева дружина скаржилася на своє
убозтво, порівнюючи з дружиною воєводи Свенельда, який, очевидно, правив
землею деревлян.
?????¤?¤?$?????D?и, що їх вигадувала Ольга для деревлян, бо для нього,
людини ХІ-ХІІ стол., було цілком ясно, що інакше вона не могла зробити.
Ні Ігор, ні Олег не мали часу за війнами на внутрішні справи. Ольга сама
об’їхала всю державу: була на Десні, на Лузі, на Мсті, у Новгороді, у
Пскові. В санях або звичайному возі їхала сотні, тисячі кілометрів.
Очевидно, сучасники й наступні покоління розуміли героїчність цих
подорожей, бо літописець згадує, що у Пскові зберігали, як реліквію,
сани, якими вона подорожувала, їздила княгиня також серед племен,
недавно підкорених, від яких можна було кожночасно сподіватися повстань.
Ольга закладала нові міста, села, погости і призйачала в них правителів.
Першою з князів вона спробувала ввести порядок щодо данини: встановила
норми податків – «устави», «уроки», «броки», «дані» – терміни, яких
уживає літописець. В Х ст. всі вони мали своє окреме значення. Трагічна
смерть Ігоря примусила уважно поставитися до справи оподаткування
людности, -спробою чого були Ольжині «устави» та «уроки». Данину з
деревлян, але можна припустити й з інших племен, поділено на три
частини: дві йшли на Київ, а третина на Вишгород, місто Ольги. В цьому
видно ідею поділу між державним прибутком і власністю князя, що свідчить
про високий рівень державницького розуміння людей Х століттА. Ольга
встановлювала «ловища» по всій землі, «перевесища» по Дніпру та Десні;
ці обидва терміни стосувались до полювання: так вона позначала, котрі
території повинні були постачати державі хутра. «Перевесища» охоплювали
район, де водилися бобри, хутра яких мали дуже високу цінність як в
Евроігі, так і в Арабському халіфаті. Пізніше, в часи укладання «Руської
Правди», вважалося за тяжкий злочин порушення «перевесищ». За Ігоря та
Ольги податки сплачувалося переважно хутрами, і «куна» була довгий час
валютою. Ольга ставила «знамення»; це стосується вже іншої галузі
державного бюджету: бортних дерев, де були рої бджіл. Бортне
бджільництво давало мед і віск, які теж були цінним предметом експорту.
Згаданий вище Рафельштеттенський договір стосується якраз торгівлі
воском. За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції
норманського елементу; можливо, на Русі відбувався він скоріте, ніж в
інших країнах Европи. Про це свідчать імена в родині Ольги: син –
Святослав, онуки – Ярополк та Володимир. Слов’янське ім’я мала улюблена
«ключниця» Ольги – Малуша, дочка Малка Любечанина, яка стала матір’ю
Володимира, та брат її Добриня, видатний воєвода часів Володимира. До
неясних місць літопису належить питання про походження Малуші і дійсне
становище її. У середньовіччі всі двірські посади – «кравчого»,
«сенешалка», «шталмайстра», «Єґермайстра» і т. п.– займали вищі
представники шляхетства. Так і «ключниця» Ольги була не служницею, а,
так би мовити, довіреною особою, яка мала ключі від її скарбів. Недарма
в усіх билинах Київського циклу брат Малуші, Добриня, виступає, як
аристократ, з витонченими манерами, які відрізняють його від
«селянських» синів – Іллі Муромця, Миколи Селяниновича та ін. Якщо
аристократом вважали брата, ясна річ – аристократкою була й сестра.
Генеалогія Малуші віддавна привертає увагу дослідників. Ще А. Шахматов
утотожнював Мала, князя деревського, з Малком Любечанином, батьком
Малупгі і Добриш, а самого Мала вважав за Свенельдового сина. Не
вдаючись у генеалогію, М. Грушевський вважав Малушу за доньку Мала. М.
Таубе, теж утотожнюючи Мала з Малком Любечанином, вважав його за
Дірового сина, а Діра – за Аскольдового сина. Можливо, з процесом
асиміляції норманського елементу треба пов’язати найзначнішу в житті
Ольги подію: її охрищення. Безперечно, християнство почало приходити до
різних шарів українського народу з давніх-давен. Договір Ігоря під цим
оглядом дуже показовий. Дехто з дослідників припускав навіть, що сам
Ігор був потаємним християнином. Така була атмосфера, в якій перебувала
Ольга. Можливо, що вона була охрищена ще за життя Ігоря, але про це не
збереглося фактів. Проте, безперечним е факт охрищення Ольги, коли вона
стала княгинею. Акт цей зберігалося в таємниці, і нема вказівок, де й
коли він стався. Відсутність точних вказівок викликала кілька припущень,
де саме й коли христилася Ольга: в Києві чи в Царгороді, куди приїхала
вона – за літописом – у 955-му році. «Повість временних літ» оповідає,
що цісар Константин Порфірородний хотів одружитися з Ольгою, але княгиня
нагадала йому, що вона – поганка і погодилася охриститися з умовою, щоб
цісар був її хрищеним батьком. Коли ж охристилася, то заявила, що за
християнським законом хрищений батько не може одружитися з хрищеницею.
Так вона перехитрила цісаря, як раніше перехитрила деревлян Це
оповідання має ознаки штучности. Насамперед – дата приїзду до Царгороду:
в 955 році цісарем був не Константин, а Роман Лекапен. Це розходження в
датах викликало гіпотези А. А. Шахматова, М. Приселкова та С.
Томашівського про дві подорожі Ольги: в 955 та в 957 роках. Вони
вважали, що охристилася вона за Романа Лекапена. Залишається безцінним
інше джерело: опис перебування Ольги в Царгороді Константина
Порфірородного, який подає точну дату приїзду – 957 рік, 9 вересня.
Цісар перелічує почет княгині: з нею були ії племінник, двірські жінки,
священик Григорій, 20 послів, 44 купці, перекладачі – разом 80 осіб.
Ольгу в супроводі почету введено в найкращу залю палацу, де вже чекав на
неї цісар. Після короткої розмови запрошено Ольгу на учту, де вона
сиділа за одним столом з цісаревок), – рідка увага до гостей, можлива
тільки, якщо вони християни. Однак, в докладному описі перебування Ольги
в Царгороді Константин ані словом не згадує такої видатної справи, як ц
охрищення. Очевидно, приїхала Ольга вже християнкою, на що вказує й
трапезування за одним столом з цісарем та його родиною і наявність
священика в почегі. Отже, треба гадати, що охри-стилася вона до
подорожі, можливо, 955 року, в Києві. Константин писав, що розмовляв він
з княгинею Ольгою про різні важливі справи, але не зазначив, про які
саме. Це могли бути дипломатичні справи, бо відносини з Візантією
зівсував Ігор, могли бути торговельігі, бо в посольстві, як згадано,
їхало понад сорок купців, могли бути й церковні. Не виключено, що Ольга
хотіла договоритися з Візантією у військових справах і обіцяла прислати
свої «вої в помощь»; дійсно, 961 року руське військо ходило на допомогу
наступникові Константина, Романові II. Як натякає «Повість», прийняття
не задовольнило Ольгу: не виявлено до неї належної їй пошани, тож, коли
до Києва прибуло посольство з Візантії, Ольга довгий час не приймала
його, заявивши: «Хай постоять у мене в Почайні (притока Дніпра біля
Києва), як я стояла в Суді». Можливо, в зв’язку з незадоволенням Ольги,
причини якого ми не знаємо, стоїть друга велика подія з ії князювання:
звернення до короля – що став незабаром імператором – Оттона 1. В 959 р.
до Ахена прибуло посольство від «королеви ругів» Олени (це ім’я одержала
Ольга при охрищенні) з просьбою прислати (Іяскіопа. Чомусь ця справа
затрималася, бо аж 961 року приїхав Іі-Клева єпископ Адальберт, але
заснувати катедру йому не вда-лося, і він повернувся до Німеччини. Про
це розповідав аналіст Яродовжувач Регінона», якого дехто з дослідників
вважає за са-ііого Адальберта. Вся ця справа залишається неясною. Наші
літойявине згадуютьїї, мабуть, тому, що, коли писалось «Повість времяних
літ», у Києві панували візантійські впливи, ворожі Римові, Иожливо,
Ольга висилала посольство не для того, щоб просити єпис-хіова, або не
тільки з цієї» метою. На це вказує нагорода, що її одер-яйК Адальберт
від Оттона 1, не зважаючи на невдачу з заснуван-іак єпископії. .
Підсумовуючи відомості про Ольгу, треба визнати, що її постать та
правління заслуговують на найбільшу увагу. Влучно схаракте-різував ії М.
Грушевський: держала сильною та зручною рукою державну систему й не дала
їй ослабнути ні розвалитися, налад-вла дипломатичні відносини з двома
наймогутнішими імперіями Ввропи, представниками культури Середньовіччя.
Охрищення Ольги, яке залишилося ії приватною справою, дало підстави
називати Я «світанком перед сонцем», а сучасникам її внука Володимира
казати, що вона була «наймудрішою серед чоловіків».
СВЯТОСЛАВ (964–972) Наступником Ольги був її син, Святослав, одна з
найцікавіших постатей давньої доби історії України. М. Грушевський, який
називав його «запорожцем на престолі», почасти мав рацію: Святослав вув
мужній, войовничий князь, з лицарською вдачею. Але в той аге час він
глибоко включився в міжнародні відносини і відіграв у них величезну
ролю. Він воював протягом усього свого правління, і походи його
охоплювали грандіозну територію: ім’я його гриміло по всій Східній
Европі та. Західній Азії. Його знали письменники Візантії та арабського
світу. Святослав розпочав князювання походами на Оку та Волгу, де
розгромив в’ятичів, камських болгар у 964 році і перейшов до Хозарського
каганату; в 965 році він знищив його, і хозари розбіглися хто куди. Він
зруйнував міста – Саркел, Ігіль, Семендер. Після того ігішов на Кавказ,
розбив ясів (колишніх аланів, осетинів) і касогів (черкесів). Людність
тікала, коли наближалося руське військо, але Святослав уживав всіх
заходів, щоб поновити життя та порядок в завойованих краях. Однак,
скористатися з своїх східніх походів він не встиг: його втягнуто в
справи Візантії та Балканського півострова. Візантія вела боротьбу з
новим Болгарським царством, яке в ІХ-Х ст. значно зросло; межі Болгарії
доходили до Константинополя, і Візантія примушена була платити їй
данину. Але в половині Х ст. Болгарія стала підупадати і поділилася на
дві частини – східню та західню. Візантійський цісар Нікифор Фока
вирішив скористатися з її ослаблення і втягнув у боротьбу Святослава,
обіцяючи йому за допомогу багато золота й спокушаючи можливістю
заволодіти тією країною. З великим військом – до 60.000 вояків –
Святослав напав на Болгарію, здобув Дорістол (Силістрія), ще 80 міст, і
вирішив пере-несги свою столицю до Переяславця. Там, казав він, «вся
благая сходяться: від греків – золото, паволоки, вина, овочі, з Чехів і
Угрів – срібло та коні, з України – хутра, мед, віск і раби». Болгари
пішли на порозуміння зі Святославом. Тоді Візантія напустила на Україну
печенігів, які обложили Київ, де була Ольга з онуками. Лише завдяки
випадкові, вона уникнула полону. Святослав примушений був покинути
Болгарію й рятувати столицю. Розбивши печенігів, він вернувся до
Болгарії. У спілці з болгарами та уграми Святослав пробував був вигнати
греків з Европи і загрожував самому Царгородові, але новий цісар Іван
Цимісхій, зібравши великі сили, примусив Святослава до капітуляції, і в
972 році знову укладено договір з Візантією. Святослав вирушив на Русь,
сподіваючись повторити похід з новим військом, але по дорозі, біля
Дніпрових порогів, його забили печеніги. Святослав був політичним
діячем, який брав участь у великих подіях на Сході Европи. Однак, у
справах України він грав скорше негативну ролю, і мали рацію бояри, які
закидали йому, що, шукаючи чужих земель, він нехтував своїми. Знищення
Хозарського каганату принесло Русі тільки шкоду, бо вона сама
неспроможна було боротися проти кочовиків, які протягом чотирьох століть
панування в степах. Балканська політика Святослава також не дала Русі. В
цьому періоді можна констатувати важливий факт: зміцненяім поганської
реакції серед княжої дружини. Літопис оповідає, що Святослав відмовився
охриститися, покликаючись на вороже ставлення дружини до християнства:
вона глузуватиме з князя-християнина. Проте, серед його дружинників було
багато християн.
ЯРОПОЛК (972–979). Бувши останній раз в Києві, Святослав поділив свою
державу хЬк трьома синами: Ярополкові дав Київ, Олегові – Овруч, а
Володимирові, синові Малуші, Новгород. Вони всі були молоді, і він
Призначив до них воєвод: Ярополкові – Свенельда, а Володимирові – дядька
його, Добриню. Літопис оповідає, що під час ловів син Свенельда, Лют,
загнався Ті володіння деревлян, і там убив його Олег. Наслідком цього,
намовлений Свенельдом, Ярополк пішов на Олега, і той загинув. Володимр
утік до Скандинавії збирати військо, а Ярополк тим часом об’єднав у
своїх руках всю державу. Однак, тривало це недовго: в80 року Володимир
привів варягів, заволодів Новгородом та Києівом, і Ярополк був підступно
забитий. Володимир об’єднав у своїх руках всю державу. Коротке правління
Ярополка було дуже важливе зв’язками із Західньою Европою. 973 року його
посли з великими дарами були їа соймі в Кведлінбурзі, де перебував Оттон
1. Ближче мета посольства й наслідки його невідомі. 979 року до Києва
прибуло посольство з Риму, від папи Бенедікта VII. Треба гадати, що воно
не мало наслідків, бо почалася війна Ярополка з Володимиром, але самий
факт приїзду посольства надзвичайно важливий: це було перше посольство
на Русь з Риму. Усі ці факти дають підстави припускати, що Ярополк,
старший з онуків Ольги, який найбільше перебував ігід її впливом, був
християнином, Можливо, цьому сприяла його дружина, грекиня, колишня
черниця, яку Святослав привіз йому «красоти ради лица ея». О. Єфименко,
не зазначаючи джерела, писала, що Ярополка охри-стив якийсь католицький
місіонер. Доба, яку розглядали ми вище і яка закінчилась об’єднанням
усієї держави в руках единовладця Володимира, надзвичайно важлива. З
великою швидкістю в різних напрямках відбувався процес об’єднання
розпорошених племен східніх слов’ян в політичну цілість під проводом
України-Руси. В цьому процесі можна намітити два головні осередки:
північний з Новгородом, який об’єднав північні слов’янські та фінські
племена, і південний з Києвом, який об’єднав українські племена. Обидва
вони довгий час були незалежні один від одного. Лише за Ігоря
починається залежність Новгорода від Києва, коли він призначає до
Новгорода Святослава, а за Святослава новгородці просять собі князем
Володимира. Ярополк знову об’єднує Київ з Новгородом. Ще до Святослава
зникає більшість окремих «ясних князів», які виступали в договорах Олега
та Ігоря. Залишається кілька – як Рогволод Полоцький, пізніше – Ходота
В’ятицький, варязького та місцевого походження. Змінюється характер
князівської влади: воєначальники, ватажки найманих дружин стають
володарями, які перебирають всю повноту влади. Поволі втрачають своє
значення віча, бо сильні князі вже не потребують погодження з ними, і в
разі потреби радяться зі старшими дружинниками. Також змінюється
характер дружини: варягів, чужий елемент, усувають або виступають поряд
з ними місцеві люди, бояри, землевласники. Історія зберегла кілька імен
у договорі Ігоря в особах, мабуть, Свенельда, Малка, Добрині, Блуда,
Претича, – число яких зростає. На прикладі Свенельда бачимо, що вони
мали свої дружини, які жили іноді багатше за дружину князя. Можливо,
оцим «ясним князям» з договорів Олега та Ігоря і «боярам під рукою
князя» – договору 972 Святослава належали ті розмірне невеликі
«гради»-городища, яких було дуже багато. Б. Рибаков нараховує в Х-ХП ст.
9 городищ біля Путивля, 6 – біля Риль-ська, 5 – біля Ромна тощо.
Уривчасті відомості з чужинецьких джерел, а також літописів, фолкльор і
археологічні матеріяли дають можливість уявити культурний стан
України-Руси ІХ-Х ст. При архевлегічних розкопах виявлено недалеко
Десятинної церкви в Києві рештки двоповерхового мурованого палацу часів
Ігоря та Ольги. В румовищах збереглися уламки мармурових баз та
ка-штелій з яшми, ширефу, рештки підлоги з кольорового мармуру, куски
скла, фресок, мозаїк, позолоти. З такого палацу Ольга, за словами
літопису, дивилася, як несли деревлянських послів у човнах. Безперечно,
такий палац не був єдиним. І Серединою Х ст. датується багатий скарб
чернігівських могил: Цчорна могила з її славетними турячими рогами. На
срібному окутті і одного рога по-мистецьки зображено рослинний орнамент,
тотожній ї з орнаментом меча, знайденого в Києві На другому окутті
вміщено І складну композицію: боротьбу Кощія з Грифонами; цей сюжет
згадується в билині про Ставра Годиновича. Б. Рибаков зазначає, що цей
сюжет перейшов до герба Чернігова. Обидва окуття прикрашені черню
високої мистецької вартости. Хоч у їх виконанні вичувається вплив Сходу,
арабського та грецького мистецтва, виготовлено їх на Україні, на що
вказує матеріял і їх зв’язок з місцевим фолкльором. Чеський археолог
Схраніл відзначаєвплив ювелірних виробів Чорної могили на речі, знайдені
в Чехії: в могилах Х-ХІ І ст. у Желеніцах – в бронзових ґудзиках, у
могилах в Ресевіцах, Мельнику, Жаложе, Перемосте, на Моравії. Ще більше
аналогії з речами поховань, що їх знайшов археолог 1. Червінко у
Моравії. В цих речах, – писав він, – відбився стиль, невідомий у
Західній Европі, але відомий на Русі. В ризниці Собору св. Марка, в
Італії, І переховується чудової роботи тарілка, яку Ольга подарувала
Константинові Порфірородному. Висоті матеріяльної культури відповідає й
духова. Вже згадувалося, як св. Кирило і Методій знайшли в Криму Святе
Письмо, «руськими письменами писане». Це – перша вістка про українські
письмена. Чернець Храбр згадував, що слов’яни (українці) писали
«резами». Договір Олега з греками був написаний «Івановим письмом».
Акад. Н. Нікольський вказував, що в «місійній праці свв. Ки рила й
Методія треба шукати . . . початків письменства на Русі-Ч Україні».
Культура не обмежувалася вмінням писати: в ІХ-Х ст. в Україні-Русі була
вже літературна мова. Договори Олега свідчать, що слов’янська мова не
була нижчою за грецьку, бо в перекладах виразно висловлено поняття
міжнароднього та цивільного права. В договорі 907 року згадується
«руський закон», заповіти, грамоти, що їх князі мусіли давати керманичам
кораблів. З історії Аскольда, з договору Ігоря бачимо, як ширилось
християнство в Україні. Дуже цікаві київські глаголицькі листки, що їх
знайшов Срезневський. На сімох аркушах написано глаголицею – письмом,
винахід якого приписують св. Кирилові – латинського обряду літургікон.
Це свідчить про вживання глаголицького письма та про існування
латинської літургії. Таким чином усе говорить за високу культуру України
дохристиянської доби. Проф. П. Курінний висловив цікаву гіпотезу про
існування у Вишгороді, під Києвом, старішого за Київ культурного
осередку, в якому був манастир, де підготовляли слов’янських священиків,
«Освіта й наука абсолютною новиною на Русі не були. Коли існували перед
Володимиром значні християнські громади на Русі, мусіли бути зав’язки
книжности і школи», – писав М. Грушевський.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
