.

Соціальна структура (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2291
Скачать документ

Реферат на тему:

Соціальна структура

Тривалі військові дії і соціальні конфлікти загальмували кристалізацію
соціальної структури Гетьманщини аж до початку XVIII ст. Так і не
отримали справжнього розвитку легальні корпоративні стани. Але соціальна
структура Гетьманщини нагадувала, до певної міри, європейське
корпоративне суспільство, оскільки мала вертикальну ієрархію, в якій
політичний, правовий і соціальний статус особи визначався належністю до
певної соціальної групи. На верхівці суспільства знаходилася українська
еліта, що поєднувала в собі елементи старого нобілітету — шляхти
польських часів — і нової групи — козацької старшини і знаті. Багато
шляхтичів, що колись підтримали повстання Хмельницького, наполягали на
визнанні своїх колишніх політичних і соціальних привілеїв, одержаних за
Переяславською угодою 1.

Але соціальна революція 1648 р. підірвала їх колишню силу. Багато
шляхтичів було вбито або вигнано з України. Навіть ті, хто зберіг свої
маєтки, втратили безкоштовну робочу силу в особі селянина. В районах,
найменше охоплених повстанням Хмельницького, шляхта зберегла свої
колишні прерогативи. Так, на Стародубщині — північній частині
Гетьманщини,— місцева шляхта визнала нову козацьку адміністрацію і
продовжувала користуватися з праці селян.

Але навіть збереження окремих прерогатив не гарантувало станового
лідерства шляхти у суспільстві. Новий державний організм був породженням
козацького війська і козацької верстви. І тільки ставши козаками,
шляхтичі зберігали свою колишню владу. На той час серед козацького
війська вже існувала нова, нешляхетська еліта, а також прямо протилежні
їй елементи. Більше того, лояльна Хмельницькому шляхта була не настільки
численною, щоб заповнити новий військове-адміністративний апарат.
Неспроможна контролювати політичні важелі суспільства, вона переставала
існувати як єдина еліта. У кращому випадку, стара шляхта могла
сподіватися тільки на злиття з тією соціальною групою, що виконувала ці
функції, тобто з козацькою старшиною і знаттю.

Формування нової однорідної еліти проходило повільно і болюче. Постійні
війни і соціальні чвари фактично винищили те, що зародилося в епоху
Хмельницького. Наступне покоління козацької старшини, що вийшло з низів,
заклало підвалини для існування більш стабільної еліти. За часів
правління гетьманів Івана Самойловича (1672—1687) й Івана Мазепи
(1687—1709) з’явилася набагато згуртованіша група землевласників, що за
соціальним становищем і способом життя наближалася до шляхетства. Ця
нова шляхта складалася з нащадків «старої» шляхти, нащадків козацької
старшини, що належала до реєстру ще за польських часів, і нової
старшини. Нова шляхта мала свою формальну організацію — Значне військове
товариство, яке в середині XVIII ст. поділялося на три соціальні
категорії. Першою і найбільш впливовою категорією були «бунчукові
товариші», що перебували під корогвою, тобто безпосередньою владою
гетьмана. Далі йшли «військові товариші», які призначалися Генеральною
військовою канцелярією, або центральною адміністрацією Гетьманщини.
Третьою категорією були «значкові товариші», що підпорядковувалися
полковникові 1.

Хоча градації у Значному військовому товаристві визначали не військовий
чи адміністративний, а соціальний ранг, фактично від них залежало
призначення на всі посади, тому найвищі урядовці набиралися з числа
перших двох категорій. Навіть не перебуваючи на службі в українській
адміністрації, від нової шляхти вимагалося виконання специфічних
функцій, як-то розслідування злочинів або поповнення військової сили під
час татарської загрози. В свою чергу, нова шляхта одержала право
власності на маєтки і брала участь у вирішенні державних справ,
ввійшовши до гетьманських рад. Нова шляхта була також під особливою
судовою юрисдикцією: бунчукових товаришів міг судити тільки гетьман,
військових товаришів — тільки Генеральна військова канцелярія, а
значкових — тільки полковник.

Впродовж XVIII ст. Значне військове товариство перетворювалося на
замкнутий стан. За часів свого розквіту в 60-х рр. XVIII ст. українська
нова шляхта нараховувала від 2100 до 2400 дорослих чоловіків, приблизно
300 з них представляли місцеву аристократію, ще 500 — середній прошарок;
решта — 1300—1500 — складалася з дрібних урядовців та землевласників 1.
Ця нова верства почала називати себе «шляхтою» і вимагати — безуспішно —
визнання російською владою тих своїх прав, які вона мала в польські
часи. Українці не допускалися до кадетських корпусів, оскільки, на думку
російського чиновництва, у «Малоросії немає благородних» 2.

А відтак вони були позбавлені можливостей зробити військову або цивільну
кар’єру. На думку імперських чиновників, даровані царем за часів
Хмельницького грамоти, що підтверджували шляхетство, визнавалися тільки
для тих, хто міг підтвердити свій шляхетський стан ще перед 1654 р.
Найнеприємнішим для української нової шляхти було те, що з 1722 р.
росіяни автоматично отримували дворянство після досягнення певної
позиції в «Табеле о рангах». В Гетьманщині ж навіть найвищі посади цього
не гарантували. Отже, українська нова шляхта змагалася за рівноправність
українських і російських посад і рангів, а також за визнання і
підтвердження її імперського дворянського статусу. Але в межах
Гетьманщини влада, багатство та привілейований юридичний і соціальний
статус української нової шляхти залишалися недоторканими.

Козаки, що становили прошарок між новою шляхтою і селянством, отримавши
соціальні привілеї, залучалися до військової служби. Завдяки своєму
спільному походженню, козацькі привілеї були схожими з привілеями еліти:
самоврядування, звільнення від податків, право на власну землю, право на
виробництво алкогольних напоїв і право на торгівлю певними товарами.
Єдиним привілеєм нової шляхти, якого позбавлялися козаки, було право на
використання праці селян. Але, незважаючи на привілеї, становище
козаків, починаючи від кінця XVII ст., постійно погіршувалося. Під
тиском старшини й знаті козацтво поступово втратило свої політичні
прерогативи. Воно вже не обирало свою старшину і не брало участі у
різних державних радах. Але найбільш фатальним для їхньої долі виявився
економічний занепад. Хоча юридично козаки не відрізнялися від нової
шляхти, з економічної точки зору вони більше нагадували селян 1.

Економічні позиції козацтва підривалися їхньою подвійною роллю солдатів
і вільних хліборобів. Під Польщею козаки або одержували платню, або ж їм
перепадала частка награбованої здобичі. Тепер, хоча вони повинні були
бути вповні готовими до війни, їм, як правило, не діставалося нічого.
Інколи, в час тривалих військових кампаній, козаки одержували якусь
винагороду, але, щоразу надовго відриваючись від господарства, вони
погіршували своє економічне становище. Обдертий до останньої нитки
козак, мріючи уникнути майбутньої військової служби, часто продавав свою
землю і йшов в наймити до землевласника. Цей процес прискорювався і
загострювався через ненажерливість козацької старшини й знаті, які з
метою придбання козацької землі і посад нерідко вдавалися до незаконних
дій. Але окремі козаки накопичували неабияке багатство, вступали до
Значного військового товариства і, таким чином, ставали частиною нової
шляхти. Наверх пробивалися одиниці, донизу котилися тисячі, і це
зменшило козацьке військо Гетьманщини з 60 тис. в 1650 р. до ЗО тис. у
1669 р. і 20 тис.— 1730 р. 2.

Занепокоєний цим, російський уряд намагався зупинити зубожіння козаків.
Це викликалося потребами імперії залучити максимальну кількість козаків
для ведення війни проти Османської імперії. Так, указами 1723 і 1728 рр.
козакам заборонялося переходити на становище селян, а указ 1739 р.
обмежував можливості української старшини скуповувати козацькі
господарства 1, але ці заходи не торкнулися головної проблеми —
залежності козаків від землі. Нова шляхта могла проходити військову
службу, оскільки вона мала достатньо землі і жила з безплатної праці
селян. Цілком зрозуміло, що для того, щоб козаки могли виконувати
аналогічні обов’язки, вони потребували економічної підтримки з боку
держави або іншої соціальної групи.

Певною мірою про це йшлося в одній з найбільших царських реформ 1735 р.
Усі козаки були поділені на дві групи — «виборних» і «підпомічників».
Виборні козаки відбували військову службу, тоді як бідніші підпомічники
виконували допоміжні обов’язки: збирали і постачали провіант, коней,
худобу; займалися доставкою пошти; навіть обробляли землю у відсутність
виборних козаків 2. Як неспроможні виконувати традиційні військові
обов’язки підпомічники обкладалися податками, які, правда, були
наполовину меншими від звичайних податків, що сплачували міщани й селяни
Гетьманщини.

У XVIII ст. з’явилася ще одна категорія козаків — «підсусідки». Тоді як
підпомічники все ще володіли якоюсь землею, козацькі підсусідки були
зовсім безземельними. Єдине, що їм залишалося,— це продавати свою працю
землевласнику, виборному козаку або купцю. Категорія підсусідків не
обмежувалася козаками, до неї входили також міщани і навіть селяни. Але,
ставши підсусідками, козаки не втрачали свого козацького статусу.
Фактично до середини XVIII ст. вони могли користуватись ним для
уникнення оподаткування. Згодом усі підсусідки, включаючи козаків,
платили вже повну суму податку 3. Однак козацький підсусідок все ще
різнився з селянином своїм правовим статусом і свободою пересування.
Йому дозволялося будь-коли залишати свою роботу й шукати кращих умов.
Більше того, підсусідок міг, якщо всміхнеться доля, накопичити достатньо
грошей, аби купити землю і стати підпомічником і навіть виборним
козаком.

У 60-х рр. XVIII ст. в Гетьманщині було приблизно 176 тис. виборних
козаків, 198 тис. підпомічників і 80 тис. козацьких підсусідків 4.

Цифри свідчать про те, що багато козаків не скористалися вповні
козацькими правами і вольностями, хоча й залишалися законними членами
козацького стану. Більшість з них частково або повністю платили податок,
а інші ставали залежними від землевласників, потрапляючи в таке
соціально-економічне становище, що фактично прирівнювало їх до селян.

f
r&^+?1?8-A?F2KDRRSueU\a°ihl†o u???????aeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeae
aeae

енішу автономію. Під подвійним тягарем української і російської
адміністрації муніципальна автономія зазнавала серйозних утисків. Не
визнаючи економічної важливості міст, козацькі зверхники — за винятком
гетьманів Самойловича і Мазепи — виключали міщан з будь-якого
політичного життя Гетьманщини. Козацька адміністрація постійно брала на
себе функції муніципальних установ, а менші містечка переходили у
власність нової шляхти 1.

Як з економічного, так і з політичного погляду, міщани відчували себе
дуже непевно. Українські міста були маленькими, деякі з них практично не
відрізнялися від сільських поселень. Оскільки маноріальна економіка була
здебільшого самодостатньою, потреба в спеціалізованих послугах, які
могли запропонувати міщани, обмежувалась. Достаток багатьох міщан так
само залежав від обробки полів, як від ремесла чи торгівлі. У більшості
міст виникали цехи, діяв заможний купецький патриціат, але їм підрізали
крила конкуренти з-поза міст — нова шляхта і козаки і навіть клір, що
займався виробництвом і торгівлею, не сплачуючи жодних міських або
державних податків. Заможні російські та грецькі купці мали можливість
господарювати ефективніше за своїх українських колег. Слаборозвинуті
грошові відносини, великі податки, вороже ставлення козацької влади,
внутрішня і зовнішня конкуренція,— все це перешкоджало переростанню
міщан в окрему соціальну групу і сприяло їх поступовому занепаду. У 60-х
рр. XVIII ст. правовий «міщанський» статус мали всього-на-всього 34 тис.
осіб 2.

Підніжжя соціальної піраміди становили селяни. Свого часу багато з них
були звільнені від кріпацтва внаслідок повстання Хмельницького.
Більшість сіл, що колись належали польським магнатам або Короні, стали
тепер «вільними військовими селами». Селяни перебували під виключним
контролем козацької адміністрації, яка ними управляла і збирала податки.

Але не всі села були «вільними». Ще гетьман Богдан Хмельницький роздавав
монастирям грамоти на володіння селами. У північній частині Гетьманщини
шляхта від польських часів, що тепер служила козацькій державі, зберегла
свої маєтки і своїх селян. Так само деякі управи теж володіли селами. Ці
землевласники діставали від козацької адміністрації грамоти з
підтвердженням «звиклого послушенства» селян.

Навіть села, що вже були звільнені, недовго залишалися такими. Вони,
хоча й тимчасово, надавалися «на ранг» козацькій старшині за її службу.
Теоретично села мали відходити назад до скарбниці після того, як їхній
власник втрачав військову посаду, але дуже скоро вони перетворилися на
спадкові володіння еліти. «Тимчасові» грамоти на володіння також
вимагали «послушенства» від селян. На перших порах селянина змушували
працювати на землевласника лише час від часу, але поступово ці обов’язки
розширилися і селяни виявилися фактично закріпаченими 1. У 60-х рр.
XVIII ст. на державних «посполитих землях» проживало всього 25 тис.
селян, тоді як приблизно 465 тис., фактично половина чоловічого
населення Гетьманщини, жили у приватних маєтках, що належали новій
шляхті й монастирям 2.

Але селянин все ще не був кріпаком. Він міг поміняти пана, піти в одне з
небагатьох сіл, що залишалися вільними, або податися в степ, за межі
Гетьманщини. Справді, українські землевласники, колонізуючи незаймані
землі, спокутували селян оселятися там, на деякий час звільняючи їх від
податків. Але юридично права селян на вільні переходи і землю поступово
урізалися. 1727 р. центральна українська влада прийняла рішення, згідно
з яким, перейшовши до іншого господарства, селянин втрачав усі права на
своє колишнє майно і одержував лише свої особисті речі 1. 1738 р.
російський уряд заборонив переміщення селян між Слобідською Україною,
Гетьманщиною і Росією 2. 1760 р. внаслідок численних скарг про втечі
селян гетьман Розумовський також видав спеціальний указ, що регулював
свободу пересування 3. Згідно з ним, селянам, які міняли власників,
дозволялося забирати з собою лише особисті речі; жодний землевласник не
міг прийняти до себе селянина без письмової згоди колишнього власника;
останній був зобов’язаний на вимогу видавати таку згоду. Постанови
Розумовського майже повністю скасували можливість селянських переходів.
Власник міг просто не дати такої згоди, і для селян єдиним виходом
залишалася втеча. Таким чином, через 100 років після звільнення
український селянин знову юридично і економічно опинився в залежності
від землевласника.

Духівництво не було частиною соціальної піраміди, оскільки не утворювало
стану або замкнутої групи. Воно було різнорідним за соціальним
походженням, достатком і політичним впливом. Юридично відокремлене від
решти населення автономною адміністрацією й судочинством, духівництво
звільнялося від податків, військової служби і трудових повинностей.

Особливу роль в економічному і культурному розвитку Гетьманщини
відігравали ченці. Їх ряди постійно поповнювалися за рахунок шляхтичів,
козаків, міщан і навіть селян. Монастирі володіли величезними маєтками,
що існували за рахунок примусової селянської праці. В середині XVIII ст.
їм належало 10 тис. маєтків, або 17% усіх землеволодінь Гетьманщини 4.
Контролюючи вищі учбові заклади і друкарні, ченці фактично
монополізували вищу українську культуру.

Парафіяльні священики мали право одружуватися, і парафії часто
переходили від батька до сина 5.

Оскільки священики обиралися громадою і мали право на приватне
володіння, їх ряди поповнювали козаки, міщани і — інколи — нова шляхта.
Перехід проходив в обох напрямках, адже діти священиків також займали
посади в військовому уряді. Тут слід згадати про Івана Самойловича —
сина священика,— що став гетьманом.

Клір також претендував на шляхетський статус. Хоча українська влада не
дуже схилялася до визнання цих претензій, вона надала клірові головне
шляхетське право — використовувати працю селян. Монастирі, а не окремі
ченці, розпоряджалися селянами, закріпленими за їхніми маєтками ще до
повстання Хмельницького. У XVIII ст. священики дістали право
використовувати працю селян. Пізніше, коли зросла кількість синів
священиків, що не вступали на релігійну службу, виникла потреба
визначити їхнє соціальне становище. 1757 р. гетьман Розумовський
запровадив особливі цивільні ранги для дітей священиків. Діти протопопів
— священиків, що правили протопопіями, займали найнижчий щабель у
Значному військовому товаристві, а діти звичайних священиків ставали
козаками 1. Цим законом українська адміністрація визнавала певні
зв’язки, що існували між священиками і нижчим ешелоном нової шляхти, але
загалом відмовляла клірові у шляхетному статусі. Причина цього була
досить простою. Оскільки кожна парафія обирала свого власного пароха —
нерідко серед місцевого населення,— автоматичне надання шляхетського
статусу для кліру відкривало б вільний доступ до шляхетського стану
козаків і навіть селян, чого влада допустити не могла.

Впродовж сторіччя після повстання Хмельницького українське суспільство
зазнало значних змін. Зникла стара шляхта — її нащадки розчинилися в
новій еліті. Остання захопила маєтки, жила з примусової праці селянства,
перейнявши пізніше стару назву нобілітету — шляхта. І навпаки:
селянство, звільнившись від кріпацтва під час повстання, було знову
прикріплене до землевласників. Частина козаків, хоча й зберегла окремі
привілеї, також перейшла на становище закріпаченого селянства. Оскільки
селяни й зубожілі козаки становили більшу половину населення,
Гетьманщина насправді перетворювалася у країну «панів і селян», що
відповідало характеру соціальних взаємовідносин у тодішній Східній
Європі і, зокрема, в Росії.

Незважаючи на еволюцію, структура українського суспільства все ж таки
дуже відрізнялася від російського. Якщо в Росії понад 90% населення
становили селяни — державні, або кріпаки,— то в Гетьманщині половина
населення належала до іншої соціальної категорії 2.

Таблиця 1

УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: ЧОЛОВІЧЕ НАСЕЛЕННЯ ГЕТЬМАНЩИНИ У 60-х рр. XVIII
ст. 1

Нова шляхта (старшина і знать)

2 400

Клір, російські та іноземні дворяни, інші особи, звільнені від податків
11 000

Козаки 455 000

а) виборні 176 000

6) підпомічники 198 000

в) підсусідки 80 000

г) інші 1 000

Міщани 34 000

Селяни 515 000

а) у приватних маєтках 465 000

б) на «посполитих землях» 25 000

в) інші (слуги, наймити тощо) 25 000

Всього 1 017 000

Більшість з них були козаками, майже всі вони обробляли землю і мало чим
відрізнялись від селян. Але правова відмінність між козаком і селянином
була цілком реальною і визначеною. Велика кількість виборних козаків
вповні користувалася своїми козацькими правами і вольностями, тоді як
підпомічники посідали їх принаймні теоретично. Так само міщани, які як
соціальна група переживали занепад, користувалися обмеженим
самоврядуванням, а в окремих випадках — привілеями магдебурзького права.
На противагу російському клірові, священнослужителі Гетьманщини
претендували на шляхетський статус, який іноді частково визнавався.
Нарешті, селяни вважалися скоріше залежними селянами, ніж кріпаками,
хоча можливості переходів були суворо обмежені і вони знову опинилися
рід владою панів.

Література:

Аболихин Б.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки.— №
72.— М., 1962.

Багалей Д. Магдебургское право в городах Левобережной Малороссии //
Журнал Министерства народного просвещения.— 1892.— № 3.— С. 1-56.

Василенко М.Н. Г.Н.Теплов і його «Записка о непорядках в Малороссии» //
Записки Українського наукового товариства в Києві.—1912.— Т. 9.— С.
13-23.

Грушевский М. Об украинской историографии XVII века. Несколько сообщений
// Bulletin de l’Academie des Sciences de l’URSS. Classe des Sciences
Sociales.— M., 1934.— П. 215 — 233.

Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е вид.—
Вінніпег, 1962.

Грушевський М. Історія України-Руси. 2-е вид. В 10 т.— Нью-Йорк,
1954-1958. — Т. 6-10.

Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т.— Варшава, 1933.

Дорошенко Д. Нарис історії України.— 2-е вид. В 2 т.— Мюнхен, 1966.

Історія Русів / Під ред. О.Оглоблина.— Нью-Йорк, 1966.

Історія селянства Української РСР. В 2 т.— К., 1967.

Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767
рр.) // ЗІФВ ВУАН.— 1926.— Т. 7-8.— С. 308-357.

Литвиненко МА. Джерела історії України XVIII ст.— Харків, 1970.

Нечипоренко П. До характеристики податкової політики уряду Єлисавети //
Записки Українського наукового товариства в Київі.—1927.— Т. 26.— С.
44-47.

Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII
віку // ЗІФВ ВУАН.— Т. 19.— 1929.— С. 231 — 241.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020