Реферат на тему:
Скасування гетьманського уряду
У наполегливих спробах забезпечити собі незалежне становище,
Розумовський погано враховував настрій імператорського уряду та свої
позиції при дворі. В той час як гетьман і Глухівська рада виробляли
програму розширеної автономії для Гетьманщини, імператорський уряд
міркував над зміцненням тут свого контролю. Організатором нового
політичного курсу був Григорій Теплов — колишній наставник
Розумовського, управляючий його маєтком, помічник та член панінської
фракції. Завдяки своїм зв’язкам з гетьманом, Теплов часто спілкувався з
Катериною і став одним з її найпалкіших прихильників. Після перевороту
Теплов залишив службу в гетьмана заради посади одного з трьох секретарів
імператриці 4.
Невдовзі після від’їзду Розумовського в Гетьманщину в червні 1763 р.
Теплов відвернувся від свого колишнього благодійника і написав
горезвісний меморандум «Записка о непорядкахъ въ Малороссіи» 1.
Якщо зміст меморандуму відображає погляди Теплова на «просвітницьке
правління» й економічний розвиток 2, то поява цього документа, без
сумніву, пов’язана з придворними інтригами. Виступаючи проти
Розумовського, Теплов міг підкреслити свою незалежність від нього і
турботу про добро імперії. Але більш важливим було те, що меморандум міг
добре послужити Теплову за будь-яких змін при дворі: підтримуючи Паніна,
він підстраховував себе на випадок перемоги Бестужева 3.
Незалежно від мотивів, Теплов висловлював погляди, які були протилежними
ідеям Глухівської ради. Для Теплова Гетьманщина не була окремою
державою, що визнавала сюзеренітет царя на підставі спеціальних
договорів. Скоріше це була давня російська земля, колись втрачена на
користь Польщі-Литви. Теплов вважав, що «Малоросія — не только землями
своими й самымъ народомъ єсть издревле Россійская, слЂдовательно, ВАШЕМУ
ИМПЕРАТОРСКОМУ ВЕЛИЧЕСТВУ, яко преемницЂ Всероссійского престола, прежде
приступленія ея подь державу Россійскую, принадлежащая въ подданство» 4.
Не звертаючи жодної уваги на те, що між Гетьманщиною і царем існували
договірні відносини, Теплов повторював звинувачення Петра І, що між 1657
і 1708 рр. усі гетьмани були зрадниками або схильними до зради. Правда,
він визнавав, що внаслідок довготривалого польського панування населення
Гетьманщини набуло специфічних вольностей і звичаїв. Але він твердив, що
ці «свободи» принесли тільки експлуатацію та непорозуміння. Більше того,
царські землі та маєтки поступово відійшли у приватне володіння без
відома або ухвали царя. Українському законодавству, згідно з Тепловим,
бракувало будь-якої раціональної системи і грунтувалося воно на мішанині
з Литовського статуту та звичаєвих норм. Це безладдя породжувало
бюрократичну тяганину та безконечні апеляції, надаючи новій шляхті
можливість маніпулювати системою законів у своїх власних цілях.
Найважливішим, на погляд Теплова, був той факт, що республіканські
польсько-литовські закони та звичаї, що практикувалися в Гетьманщині,
суперечили принципу самодержавства. Отже, на його думку, вони абсолютно
не підходили «малоросійській» нації, яка перебувала під владою
самодержиці.
Хоча Теплов і говорив про експлуатацію селянства та козаків новою
шляхтою, він вважав головною економічною проблемою Гетьманщини занепад
виробництва, причиною якого були переходи селян. Теплов твердив, що
багатші землевласники заманювали селян у свої маєтки, пропонуючи їм
сприятливі умови, тоді як менш заможні власники, від яких селяни
втікали, змушені були банкрутувати. Удавана турбота Теплова про селян
супроводжувалася рекомендацією прикріплення їх до свого теперішнього
місця проживання. З цього питання, принаймні, він погоджувався з
думками, висловленими на Глухівській раді.
Вплив тегаювського меморандуму на урядову політику вперше проявився в
указі від 10 вересня 1763 р. Реагуючи на зазначене Тепловим масове
зайняття українцями державних земель, стривожена Катерина суворо
заборонила передачу останніх у приватне володіння 1. Теплов звинуватив
українську владу в шахрайстві під час перепису населення, проведеного з
метою позбутися податків і применшити людські ресурси, і твердив, що
єдиний достовірний перепис населення був проведений російськими
чиновниками за часів першої Малоросійської колегії (1723). Саме в цей
час українська адміністрація проводила перепис населення, про який
гетьман розпорядився у березні 1763 р. У листопаді 1763 р. уряд Катерини
порадив сенатові підготувати новий закон про черговий перепис населення
Гетьманщини. Головним прибічником перепису знову був Теплов, який
відвідав сенатські слухання і допоміг написати кінцевий варіант указу.
Указ доручив проведення перепису російським чиновникам, яким мав
підпорядковуватися гетьман 2.
Ці розпорядження показали, що глибока недовіра Теплова до українських
переписів населення, гетьмана й української адміністрації перетворилися
в офіційну політику імперії.
Саме в цей час чутки про Глухівську раду і проект запровадження
спадкового гетьманства досягай Санкт-Петербурга і спричинили негайне
відкликання Розумовського з Гетьманщини 1. Коли гетьман прибув у
столицю, прийняли його дуже холодно. Катерина не допускала його до
двору, заперечуючи водночас чутки, що це сталося через інтриги ворога
Розумовського — Григорія Орлова. Вона твердила, що її незадоволення було
викликане цілком через «его поведеніе вь Малороссіи» 2. Згідно з
донесенням прусського посланника Віктора Фрідріха фон Сольмса,
українські петит тії так розпалили Катерину, що вона хотіла віддати
гетьмана під суд за зраду. Микита Панін намагався захистити свого
приятеля та колишнього політичного союзника, переконуючи Катерину, що
гетьман ніколи не виношував зрадницьких намірів і «згрішив проти розуму,
але не проти серця» 3. У відповідь Катерина скликала спеціальне
засідання за участю І.І.Неплюєва, князя Я.П.Шаховського, князя
А.М.Голицина, графа П.І.Паніна й А.В.Олсуф’єва, де було вирішено, що
Петро Панін разом з Голициним підуть до гетьмана, доведуть йому його
неправильну поведінку і порадять, що єдиним гідним вчинком може бути
відставка 4.
Спочатку Розумовський відмовився. Це потягнуло за собою подальші
переговори і навіть особисту аудієнцію в Катерини, на якій гетьман,
нарешті, попросив звільнити його з цієї нелегкої посади. Приймаючи
відставку, Катерина сказала Розумовському, що він вже не може
користуватися її довірою, і доручила Микиті Паніну прийняти відставку
гетьмана на письмі 5. Проте Катерина змушена була неодноразово
нагадувати Паніну довести цю справу до кінця 6.
Панін зволікав з процедурую відставки найвірогідніше з особистих причин.
Гетьман все ж таки колись був його приятелем і політичним союзником, і
Панін міг бути збентеженим роллю Теплова у цій справі. Більше того,
Панін, напевне, не хотів, щоб Орлов, якого він ненавидів, мав
задоволення бачити Розумовського переможеним. Якщо припустити, що Панін
намагався якось обмежити самодержавство імператриці, то його оборону
гетьмана можна розглядати як опір деспотичному скасуванню конституційної
угоди, що існувала вже 100 років. Незалежно від мотивів, Панін
продовжував відкладати процедуру відставки з тижня на тиждень,
сподіваючись, що пристрасті вгамуються.
E
E
?
_4e2k???????aeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeae
. Катерина підтвердила також права Розумовського на всі українські
маєтки, подаровані йому Єлизаветою 4.
Але становище Розумовського послаблювалось новими інтригами, до яких він
мав тільки посереднє відношення. У липні 1764 р. Василь Мирович, син
генерального осавула в адміністрації гетьмана Пилипа Орлика, здійснив
спробу перевороту з метою скинути Катерину і посадити на престол
ув’язненого Івана VI 5. Аристократична родина Мировичів свого часу
підтримала гетьмана Мазепу, коли той порвав з Москвою. Після поразки
Мазепи майно Мировичів конфіскували, а членів родини, яким не вдалося
втекти з Гетьманщини, вивезли в Росію і Сибір. Постійні прохання
повернути родині майно і дозволити їй жити в Гетьманщині відхилялися 6.
Мировичі жили в Росії, займаючи там незначні військові посади. Саме на
такій посаді молодшого офіцера Шліссельбурзької фортеці — там тримали
Івана VI — Василь Мирович і здійснив спробу перевороту, яка зазнала
невдачі. Іван VI був убитий своїми охоронцями, а Мировича віддали до
суду. Мимоволі в цю справу був втягнутий Кирило Розумовський. На суді
Мирович твердив, що ідею перевороту йому підкинув гетьман. Коли він
перед тим звернувся до Розумовського з проханням підтримувати його
справу, гетьман відповів йому, що це поза його можливостями і порадив
молодому Мировичу виплутуватися самому. Мирович почав діяти за цією
порадою гетьмана 1.
Важливішим було те, що ця справа висвітлила ставлення Катерини до
Гетьманщини й українців. У своєму маніфесті стосовно Мировича Катерина
спеціально наголосила на тому, що злочинець був українського походження,
сином найближчого прибічника «зрадника» Мазепи 2. Записка Теплова,
Глухівська рада, проект спадкового гетьманства, а тепер — справа
Мировича створили при дворі злісну антиукраїнську атмосферу.
Але виступ Катерини проти української автономії був пов’язаний не лише з
придворними інтригами або антиукраїнською атмосферою при дворі. Вибух
стався тому, що петиції Глухівської ради та гетьмана Розумовського йшли
врозріз з фундаментальними поглядами та цілями Катерини, особливо з її
бажаннями раціоналізувати імперські закони та уряд і повністю вивільнити
людський та економічний потенціал імперії. Автономна Гетьманщина
перешкоджала втіленню в життя її улюбленої «просвітницької» програми —
заохоченню іноземної імміграції. Подібно до багатьох програм Катерини,
імміграційну політику започаткувала її попередниця Єлизавета. За її
часів сербські військові колоністи оселилися в Південній Україні та
зайняли деякі території Гетьманщини. 1762 р. гетьман вимагав їх
повернення; роком пізніше цю вимогу повторила Глухівська рада. Імперська
адміністрація ж, навпаки, планувала об’єднати іноземні колонії з великою
частиною Гетьманщини в нову провінцію під назвою Новоросія 3.
Перемогу імперської політики можна було передбачити. Певна територія
Гетьманщини була-таки включена у Новоросію. Перехід влади в регіоні,
здійснений нібито добровільно, відбувся, проте, далеко не гладко 4.
Мельгунов, відповідальний за це чиновник, зібрав підписи козаків, що
бажали прийняти нову владу та вступити у новосформовані полки пікінерії.
Ті, хто виявив бажання підкоритися, мали право переїхати на території,
що залишалися під Гетьманщиною, але це означало для переселенців втрату
землі. Процес супроводжувався як погрозами, так і обіцянками винагороди
і викликав велике незадоволення. Оскільки ні місцева, ні центральна
українська адміністрація не були повідомлені про планові зміни,
спалахнув конфлікт владних структур. Гетьмана засипали проханнями та
скаргами, і наприкінці літа 1764 р. Розумовський передав їх у сенат, але
далі справа не пішла. Аж до 1766 р. кордон між Новоросією та
Гетьманщиною залишався невизначеним, коли більшість спірної території
відійшла до Новоросії 1.
Це тільки один приклад українських автономістських настроїв, які
існували в Гетьманщині, постійно конфліктуючи із загальними поглядами та
планами Катерини. Якщо Катерина прагнула знищити окремі історичні
регіони, то українці бажали відбудови автономної держави. Якщо Катерина
намагалася зламати економічні бар’єри, то Глухівська рада шукала шляхів
до відновлення імпортно-експортних тарифів Гетьманщини. І якщо Катерина
прагнула нових прибутків, то Глухівська рада відмовлялася давати
будь-які кошти до імперської скарбниці, включаючи податки, які
традиційно збиралися на утримання російських військ, що стояли в
Гетьманщині. Саме ця діаметральна протилежність поглядів та цілей
спричинила спалах боротьби між Катериною II та прихильниками українських
прав і свобод.
Першим рішучим кроком імператриці у їх викоріненні було рішення
скасувати гетьманський уряд і призначити для управління територією
генерал-губернатора. У жовтні 1764 р. вона наказала своєму секретареві
Олсуф’єву розробляти, на підставі своїх власних зауважень, інструкції
для майбутнього генерал-губернатора Гетьманщини 2. 10 листопада 1764 р.
Катерина видала чотири укази. Перший оголошував про відставку гетьмана,
підтверджуючи його права на все майно, набуте під час царювання
Єлизавети, і відшкодовуючи йому втрати пенсією в розмірі 10 тис.
карбованців щорічно та у різних маєтках, свого часу приєднаних до
гетьманського уряду, включно з містом Гадячем та цілою Биковською
волостю 3. Другий указ проголошував скасування гетьманського уряду,
формування імперської адміністративної структури — Малоросійської
колегії — для управління Гетьманщиною (з переліком відповідних осіб); і
за іронією долі підтверджував судові реформи Глухівської ради 4.
Очевидно, Катерина вважала, що зреформовані суди були, принаймні,
кращими від попередніх, бо імперська система судочинства також
відчайдушно потребувала реформ. Нарешті, Катерина видала маніфест до
українського народу, а також наказ про публікацію всіх указів, що
стосуються змін у Гетьманщині 1. Розумовський змушений був звернутися з
проханням звільнити його від усіх офіційних обов’язків, щоб мати
можливість впорядкувати свої приватні справи 2. Навесні 1765 р. він
виїхав з імперії у тривале турне по Західній Європі. Після повернення,
наприкінці літа 1767 р., він знову зайняв важливі посади в імперії, але
вже не віддравав жодної активної ролі в українському політичному житті.
Політику в Гетьманщині визначав не гетьман, а намісник Катерини —
генерал-губернатор.
Література:
Аболихин Б.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки.— №
72.— М., 1962.
Багалей Д. Магдебургское право в городах Левобережной Малороссии //
Журнал Министерства народного просвещения.— 1892.— № 3.— С. 1-56.
Василенко М.Н. Г.Н.Теплов і його «Записка о непорядках в Малороссии» //
Записки Українського наукового товариства в Києві.—1912.— Т. 9.— С.
13-23.
Грушевский М. Об украинской историографии XVII века. Несколько сообщений
// Bulletin de l’Academie des Sciences de l’URSS. Classe des Sciences
Sociales.— M., 1934.— П. 215 — 233.
Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е вид.—
Вінніпег, 1962.
Грушевський М. Історія України-Руси. 2-е вид. В 10 т.— Нью-Йорк,
1954-1958. — Т. 6-10.
Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т.— Варшава, 1933.
Дорошенко Д. Нарис історії України.— 2-е вид. В 2 т.— Мюнхен, 1966.
Історія Русів / Під ред. О.Оглоблина.— Нью-Йорк, 1966.
Історія селянства Української РСР. В 2 т.— К., 1967.
Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767
рр.) // ЗІФВ ВУАН.— 1926.— Т. 7-8.— С. 308-357.
Литвиненко МА. Джерела історії України XVIII ст.— Харків, 1970.
Нечипоренко П. До характеристики податкової політики уряду Єлисавети //
Записки Українського наукового товариства в Київі.—1927.— Т. 26.— С.
44-47.
Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII
віку // ЗІФВ ВУАН.— Т. 19.— 1929.— С. 231 — 241.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
