.

Націократичні концепції (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2160
Скачать документ

Реферат на тему:

Націократичні концепції

1. Микола Міхновський — романтик української iдеї

Першим, хто вiдкрито заявив про колонiальний статус України у складi
Росiйської iмперiї та право її народу на самовизначення, був харкiвський
адвокат Микола Iванович Мiхновський. 1900 року вiн виголосив промову
«Самостiйна Україна», яка того ж року була видана у Львовi окремою
брошурою. Проблеми взаємовідносин України та Росiї вперше в новiтнiй
iсторiї розглядалися в нiй з позицiй державностi. «Українська мрiя» у
вигляді питання про звiльнення нацiї з’явилася свiтовi. I хоча
публiкацiя мiстила в собi бiльше запитань, нiж вiдповiдей щодо того,
якими шляхами мусить іти Україна до незалежностi, сама постановка
проблеми висунула її автора на одне з чiльних мiсць на українському
полiтичному небосхилi.

Мiхновський в емоцiйнiй формi характеризує утиски українського народу в
царськiй Росiї. «Яким правом,— пише вiн, — росiйське царське
правительство поводиться з нами на нашiй власнiй територiї, наче з
своїми рабами?.. На пiдставi якого права на всiх урядах нашої країни
урядовцями призначено виключно росiян (москалiв) або змоскалiзованих
ренеґатiв? На ґрунтi якого права з наших дiтей готують по школах
заклятих ворогiв i ненависникiв нашому народовi? Через що навiть у
церквi панує мова наших гнобителiв? Яким правом правительство росiйське
здертi з нас грошi витрачає на користь росiйської нацiї, плекаючи i
пiдтримуючи її науку, лiтературу, промисловiсть i т.д.? I, нарештi,
найголовнiше, чи має право царське правительство взагалi видавати для
нас закони, унiверсали та адмiнiстративнi засади?» 1.

Вiдповiдаючи на цi запитання, автор доводить, що Росiя порушує майже всi
статтi Переяславської угоди 1654 року, зводячи нанiвець українську
автономiю. З цього робиться логiчний висновок про те, що невиконання
договору однiєю стороною позбавляє iншу юридичного обов’язку
дотримуватися його положень. А отже, «единая неделимая Россия» для
України не iснує.

Окреслюючи першочерговi завдання нової української iнтелiґенцiї, яку
М.Мiхновський вважав рушiйною силою нацiональної революцiї, вiн
констатував: «Часи вишиваних сорочок, свити та горiлки минули i нiколи
вже не вернуться… Українська iнтелiґенцiя стає до боротьби за свiй
народ, до боротьби кривавої i безпощадної. Вона вiрить у сили свої i
нацiональнi, i вона виповнить свiй обов’язок…» 2.

Звичайно, в даному разі Мiхновський багато в чому видавав бажане за
дiйсне. Анi український народ, який не пройшов перiоду станової
стратифiкацiї i мав досить туманне уявлення про власнi iнтереси, анi
iнтелiґенцiя, що перебувала в основному в полонi соціалiстичних iдей і
звикла обслуговувати iмперський режим, вважаючи себе частиною
загальноросiйської демократiї, — всі вони на той час не були готовi до
полiтичної боротьби за нацiональнi права. До того ж радикалiзм автора
«Самостiйної України», що подекуди межував з шовiнiзмом, стояв на
перешкодi популярностi його думок. Заяви типу: «Усяк, хто на цiлiй
Українi не за нас, той проти нас. Україна для українцiв, i доки хоч один
ворог-чужинець лишиться на нашiй територiї, ми не маємо права покласти
оружжя» 3, — вiдштовхували вiд української iдеї, в iнтерпретацiї
Мiхновського, iншi нацiональностi полiетнiчного суспiльства.

Брошура Мiхновського була першою спробою оформити скривдженi нацiональнi
почуття українцiв у рамках полiтичної програми. Власне, її важко назвати
програмою, бо питання тактики і стратегiї полiтичної боротьби окресленi
в «Самостiйнiй Українi» дуже побiжно. Скорiше, ми можемо розглядати твiр
Мiхновського як дзеркало тих переживань, якi нуртували в свідомості
молодих українцiв, окрилених iдеями нацiонального визволення напередодні
революційних потрясінь початку ХХ століття. Звiдси — переважаючий вплив
емоцiйного чинника, певний брак неупередженого аналiзу, виразнi
шовiнiстичнi акценти.

Але всi цi очевиднi вади документа не можуть вплинути на загальну
позитивну його оцiнку щодо чіткої постановки питання про незалежну
українську державу. Заслугою М.Мiхновського перед українською
державнiстю слід вважати те, що вiн публiчно заявив про законне право
українського народу самостiйно вирiшувати свої проблеми.

Головним ворогом України М.Мiхновський вважав Росiю. Вiн застерiгав
захоплених соцiалiстичними iдеями землякiв, що навiть у разi повалення
самодержавства Україна залишиться в колонiальному станi, якщо не вийде
зi складу iмперiї пiд час революцiї. М.Мiхновський пропонував йти до
незалежностi протореними шляхами захiдних країн, використовуючи творчi
потенцiї нацiоналiзму європейського типу.

Проте вiн не брав до уваги того, що, скажімо, у Нiмеччинi та Iталiї XIX
століття нацiоналiзм взагалі поєднувався з боротьбою за загальнолюдськi
права i свободи, якi ставилися на перше мiсце. До того ж населення цих
країн було переважно мононацiональним. Цi суттєвi чинники були
проiгнорованi i нацiональна iдея у викладi М.Мiхновського не знайшла на
початку столiття широкого визнання серед українства.

В серединi 20-х рокiв ці iдеї трансформувалися у рух, що виник на
захiдноукраїнських землях, якi увiйшли до складу Польщi. Його iдеологiєю
став «iнтеґральний», або чинний нацiоналiзм, автором якого був Дмитро
Донцов.

2. Головнi iдеї чинного нацiоналiзму Дмитра Донцова

На початку своєї полiтичної та публiцистичної дiяльностi Донцов вiддав
данину соцiалiстичним iдеям i навiть входив до української
соціал-демократичної партії. Але ще перед Першою свiтовою вiйною у його
творчостi з’явилися виразнi антиросiйськi тенденцiї, які зміцнювалися
паралельно із відштовхуванням Донцова від товаришів по партії. Вiн
наголошував на небезпецi для України наслiдувати приклад пiвнiчної
сусiдки й закликав українство повернути очi на Захiд.

На основi цього висновку Донцов пропонує пов’язати геополітичне майбутнє
України з Нiмеччиною та Австро-Угорщиною. Зокрема, напередоднi
очевидного конфлiкту цих держав з Росiєю та її союзниками вiн закликав
(у разi поразки останнiх) до створення в межах Австрiйської iмперiї
«Українського коронного краю».

Донцов постiйно застерiгав українських полiтикiв вiд захоплення
соціалістичними iдеями, що надходили з передреволюцiйної Росiї.
«Рiвнiсть рабiв перед сильним володарем i паном, — писав вiн після подій
революцій 1917 року, — уходила за рiвноправнiсть вiльних громадян, i
леґенда про «демократичну Росiю» робила формальне спустошення серед
вульґарно думаючої маси. До того прилучалася нова леґенда — про Росiю —
носительку полiтичного i суспiльного поступу. Iмпульсивна гра сил у
варварськiй, неукермованiй суспiльности, природний вибух незадоволення у
деспотично правленiм краю — бралося за прояву колосальної духовної
енерґiї, безладне шамотання зламаного деспотичною хворобою органiзму —
за ознаку його вiдпорности й великої життєвої сили» 4. До речі, задавно
намальовану Донцовим картину ми, фактично, можемо спостерігати й
сьогоднi.

Вступаючи в третє десятилiття XX сторiччя, Україна опинилася в дуже
складнiй ситуацiї. Галичина була у складi Польщi, в якiй режим
Пiлсудського проводив жорстоку полiтику щодо української етнiчної
меншостi. Значнi українськi територiї вiдiйшли до Румунiї та
Чехо-Словаччини. Українська «державнiсть» у всiм вiдомому виглядi
постала в формi УРСР. Звичайно, говорити про те, що ця псевдодержава
могла самостiйно вирiшувати питання створення громадянського суспiльства
й повноцiнної нацiї ми не маємо жодних пiдстав.

Нелегку кризу переживала українська державницька iдея в середині 20-х
років. На думку Донцова, її демократична модель була скомпрометована
непослiдовною, великою мiрою руїнницькою полiтикою Центральної Ради, а
монархiчна — такими ж дiями гетьманського уряду Скоропадського.
Необхiдно було знайти новi iмпульси для реанiмацiї волi українського
народу до суверенностi. Цi iмпульси мали народитися в умовах, коли
дедалi бiльшого поширення набували iдеї тоталiтаризму, що їх уособлювали
насамперед росiйський бiльшовизм, iталiйський фашизм та нiмецький
нацiонал-соцiалiзм. Політичні успiхи цих радикальних рухiв у своїх
країнах давали змогу сподiватися, що внесення їхніх основних постулатiв
до стратегiчних концепцiй будь-якої нацiональної iдеї матиме позитивнi
наслiдки. Ставку на це зробив i Д.Донцов, який з 1921 року проживав у
Львовi. Квiнтесенцiєю його теоретичних розробок став вiдомий твiр
«Нацiоналiзм» 5.

Як і раніше, публіцистично застосовуючи ідеї філософського
ірраціоналізму — Шопенгавера, Гартмана і особливо Ніцше, а також інших
філософів — до України, автор «Нацiоналiзму» закликав раз i назавжди
вiдмовитись вiд рацiонально осмисленого свiтосприйняття. Натомiсть
пануюче мiсце в ньому мала посiсти воля до життя 6. Виявлення волi,
інтерпретував Донцов ідеї «філософії волі», «це ніщо iнше, як насолода
розросту, виступлення поза власнi границi» 7. Бо «експансiя — не тiльки
самоутвердження власної волi до життя, а й заперечення її в iнших» 8.

Звiдси виводилися двi першi пiдстави чинного нацiоналiзму: «змiцнювати
волю до життя, до влади, до експансiї» та «стремлiння до боротьби та
свiдомiсть її конечности».

Донцов накреслює як наступну вимогу вольового нацiоналiзму — романтизм
та догматизм у сприйняттi пропонованої iдеологiї. Перший має «живитися
леґендою «останнього бою», запереченням того, що є i захоплюючою
картиною катастрофи, що принесе нове». Другий — «з’явиться в супроводi
категоричного наказу, безоглядного послуху» 9.

Об’єднуючи цi поняття, Донцов зазначає: «iлюзiонiзм є синтезом обох: вiн
протиставляє «змисловому» — iррацiональне,.. доказам — голу афiрмацiю,..
вiн не дискутує,.. хоче здiйснити iдею неiснуючу i принципiально
протилежну конкретнiй». — Все це умотивовує «його войовничість,
антипацифiзм» 10.

Тому одними з головних вимог чинного нацiоналiзму до його послiдовникiв
Донцов вважав фанатизм i аморальнiсть. На його думку, нацiональна iдея
мусила бути «аморальною», тобто не мала керуватися принципами
загальнолюдських цiнностей. Здiйснювати ж аморальну полiтику має
фанатик, що «узнає свою правду за об’явлену, загальну, яка має бути
прийнята iншими. Звiдси його аґресивнiсть i нетерпимiсть до iнших
поглядiв» 11.

П’ята — «синтетична» вимога проголошеної доктрини полягає у пiднесеннi
до рiвня державної полiтики iмперiалiзму. «Iмперiалiзм, — заявляє
Донцов, — це не тiльки здирство, а й одночасно виконання громадських
справ у громадських iнтересах нацiями, покликаними i управленими до
того. «Є вищi i менш вартi народи, ті, що вмiють правити iншими (i
собою), i народи, що цього не вмiють… Право сильних рас органiзувати
людей i народи для змiцнення iснуючої культури i цивiлiзацiї» 12.

Вищезгадане право Донцов пропонує здiйснювати через «творче насильство
iнiцiативної меншостi», яка має пiдпорядкувати собi власний народ та
змусити його до аґресiї проти iнших. Це — шоста з вимог, на яких
побудував свою теорiю автор «Нацiоналiзму». Вiн певен, що «цей засiб
(насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть i не бути. Аґресiя,
через яку нова iдея приходить до життя, не є припадкова, вона iманентна
кожнiй «теологiчнiй» релiгiознiй або нацiональнiй iдеї» 13.

Пiдводячи пiдсумки свого основного твору, Донцов твердить, повторюючи
Ніцше: «мусимо перевести основну переоцiнку вартостей. «Фанатизм»,
«iнстинктивнi почування», «емоцiйнiсть» замiсть «розумовостi», дух
нацiональної нетерпимостi», — все, що опльовували в нас, повинно
реабiлiтувати свiже i молоде українство» 14. I, слiд сказати, цi гасла,
поданi пiд флером боротьби за справді святу мету — визволення
батькiвщини, притягали до себе галицьку молодь, яка за авторитарного
польського панування була поставлена в умови, що, по-перше, ускладнювали
для неї одержання вiдповiдної освiти, престижної роботи, обмежували
правовий статус, а по-друге, змушували боротися за свої нацiональнi та
загальнолюдськi права насильницькими методами.

3. Чинний нацiоналiзм як iдеологiчне пiдґрунтя ОУН

+о ідеології український нацiональний рух. Слушно, на нашу думку,
пояснив феномен успiху «Нацiоналiзму» в молодiжному середовищi один з
лiдерiв ОУН (Організації Українських Націоналістів) С.Ленкавський.
Завданням політичних діячів, якi намагалися очолити рух спротиву на
Галичинi, було, за його висловом, опанування течiй, «що нуртують у душах
поколiння, яке шукає шляхiв. Донцов намагається тi психiчнi процеси, що
вибухають стихiйно, як неґацiя наявної дiйсностi, скрiпити й дати їм
теоретичне обґрунтування та на їхній основi перетворити душу нового
українця. Ґрунт, на якому зросла ця iдеологiя, наскрiзь психологiчний»
15. На хвилi цiєї «неґацiї», використаної творцями майбутньої ОУН, i
виникла 1929 року ця оргацiзацiя. Формально не належачи до ОУН,
провiдним її iдеологом став Донцов.

Хоча політична частина донцовського «iнтеґрального нацiоналiзму»
базувалась на класичних доктринах фашизму, Органiзацiя Українських
Нацiоналiстiв скорiше нагадувала аналогiчнi формування в країнах Схiдної
Європи. Вiдомий український полiтолог I.Лисяк-Рудницький зазначав з
цього приводу: «Найближчих родичiв українського (iнтеґрального)
нацiоналiзму слiд шукати не так у нiмецькому нацизмi чи iталiйському
фашизмi — продуктах iндустрiальних та урбанiзованих громадянств, як
скорiше серед партiй цього типу в аґрарних, економiчно вiдсталих народiв
Схiдної Європи: хорватські усташi, румунська залiзна ґвардiя, словацькi
глiнкiвцi, польський ОНР… тощо» 16.

Донцов розробляв i теорiю органiзацiйної побудови ОУН. Саме цiй проблемi
присвячено його передвоєннi брошури (якi пiзнiше увiйшли до збiрника
«Хрестом i мечем», Торонто, 1967 рiк).

В одній з них («Об’єднання чи роз’єднання») автор закликає силомiць
накинути волю ОУН всiм iншим течiям українського полiтичного життя. Для
цього, на його думку, слiд «… сiяти ненависть до своїх! Ширити розбрат
i взаємне недовiр’я! В рiдну хату вносити роздор! Так, якраз це! Бо без
цього — нема нiякого об’єднання, нiякої збiрностi. Що туподумна
демократiя цього не второпає — нiчого дивного» 17. Окреслює Донцов i те,
як потiм зв’язати пiдкорену спiльноту: «Передусiм — встановивши ряд
догм, ряд правил, ряд аксiом у всiх колах збiрноґо життя, рiзко
очерчених, ясно протиставлюваних всiм iншим, безкомпромiсових,
встановивши свою правду, єдину i непомильну… Вбити ту вiру i ту правду
в збаламученi хитливою добою i чужими вправами мозки того загалу, без
жалю поборюючи недовiркiв… В ролi того магнету (об’єднуючого. — Авт.)
все з’являється меншiсть, гурт. Вiн витискає свою печать на думцi i волi
маси. Вiн — зорганiзований не в партiю, не в об’єднання, а в карний
Орден — веде ту масу» 18.

Таке кредо Д.Донцова дорого коштувало Органiзацiї Українських
Нацiоналiстiв, яка, принаймнi до 1943 року, беззастережно сприймала його
iдеологiю. Український полiтолог Андрiй Бiлинський вважає, що у згаданий
перiод догмати Донцова склали «змiст, який в цiлостi перейняла ОУН. В
усiх довоєнних писаннях ОУН славила Д.Донцова як iдеолога українського
нацiоналiзму… «Донцовiзм» проголосила ОУН своєю полiтичною релiгiєю»
19.

4. «Нацiократична держава» Миколи Сцiборського

Донцов був не єдиним оунiвським iдеологом. Свою модель нацiократичної
української держави в серединi тридцятих рокiв запропонував Микола
Сцiборський — на той час, фактично, друга пiсля Є.Коновальця людина в
ОУН. 1935 року вiн видав у Парижi книжку «Нацiократiя», в якiй окреслив
своє бачення української державностi.

У цiй роботi вiн пiддав гострiй i подекуди справедливiй критицi
демократичний, соцiалiстичний, комунiстичний та монархiчний суспiльнi
устрої. Натомiсть дуже схвально трактує фашизм iталiйської моделi. Для
Сцiборського «фашизм — це насамперед нацiоналiзм — любов до власної
батькiвщини й патрiотичнi почування, доведенi до самопосвяти й культу
жертовного фанатизму» 20.

Тут-таки Сцiборський роз’яснює i сам термiн «нацiократiя». «Нацiократiєю
називаємо режим панування нацiї у власнiй державi, що здiйснюється
владою всiх соцiяльно-корисних верств, об’єднаних — вiдповiдно до їхніх
суспiльно-продукцiйних функцiй — у представницьких органах державного
управлiння» 21. Здавалося б, життєздатна схема, яку цiлком можливо
реалізувати. Але — за однiєї умови, а саме — наявностi не абстрактної, а
реальної полiтичної нацiї. Нацiократи ж вирiшили це питання дуже просто:
вони, не надто дбаючи про арґументацiю, заявили, що «нацiя — це
вiчнiсть», а, отже, бажане оголосили дiйсним. Звiдси випливає їхня
неспроможнiсть до будь-яких дискусiй стосовно реальностi пропонованого
ними устрою. «Рiшаючим є те, — пише Сцiборський, — що нацiоналiзм — це
не плитка партiйна теорiйка; це унiверсальний i непримиримий у своїй
внутрiшнiй рацiї свiтогляд. «Погоджувати» його з кимсь методами
«конґресових дискусiй» i торгiв немислимо… Поєднання iдеологічного
наставлення нацiоналiзму з полiтичною тактикою «всеукраїнських
конґресiв» — було б для нього рiвнозначне самогубству» 22.

Згiдно з моделлю Сцiборського, формою суспiльної органiзацiї є для
нацiократiї державний синдикалiзм. Нацiократiя вiдкидає участь
полiтичних партiй в державному управлiннi. Вона обстоює диктатуру,
опорою якої має стати ударний, бойовий загiн революцiї — органiзований
нацiоналiзм. Оскiльки ж М.Сцiборський був одним з найвпливовiших членiв
проводу ОУН, зрозумiло, яку органiзацiю вiн мав на увазi. Водночас, на
вiдмiну вiд фашистської доктрини, яка визнає диктатуру єдиною формою
органiзацiї суспiльства, Сцiборський наголошував, що в нацiократичнiй
державi влада диктатора буде тимчасовою. «Покладаючи на диктатуру
надзвичайнi iсторичнi завдання в переконаннi, що лише вона зможе їх
виконати, — пише вiн, — нацiоналiзм водночас усвiдомлює собi небезпеку
її самоконсервацiї i застарiлостi, коли вона стане цiллю для самої
себе… У вiдмiннiсть до iнших авторитарних концепцiй, вiн визнає
диктатуру не за незмiнний принцип, лише за виправдуваний доцiльністю
тимчасовий перiод» 23.

У розрiзi нацiократична українська держава уявлялася Сцiборському так:
народнi маси беруть участь у громадському та полiтичному життi через
представництво в органах мiсцевої самоуправи та в синдикалiстських
органiзацiях. Держава за адмiнiстративним принципом має подiлятися на
краї, повiти й громади, що керуються власними органами самоуправи.
Вибори до останнiх вiдбуваються на засадах прямого, загального, рiвного
й таємного голосування. У всiх ланках адмiнiстративного подiлу є також
загальнодержавнi, адмiнiстративнi, господарськi та iншi установи, що
виконуватимуть своє призначення пiд безпосереднiм керiвництвом
державного уряду.

Законодавчою установою є Державна Рада, яка обирається за тими ж
принципами, що i мiсцевi, з кандидатiв, визначених синдикатами. На чолi
нацiї та державної органiзацiї стоятиме Голова Держави.

Отже, перед нами дещо примітивна, але цiлком ймовірна схема державного
устрою. До речi, її елементи (скажімо, представники президента на
мiсцях) запозичувалися свого часу режимом Леоніда Кравчука, а про iншi
(цiлковите обмеження прав Верховної Ради), здається, мріє нинішній.
Єдине, що перетворює плани Сцiборського на явну утопiю — це, як ми вже
зазначали, спрощене тлумачення процесiв формування української нацiї.

Сцiборський декларував, що ОУН змагається не за панування над нацiєю —
«лише за панування самої нацiї — ось мiсiя, що перед нею стоїть i
стоятиме органiзований нацiоналiзм» 24. Однак згодом, коли фашистськi
режими в європейських країнах ще бiльш змiцнiли, ОУН вiдкинула будь-якi
реверанси щодо свого слугування народовi.

5. Трансформації «інтеґрального» націоналізму

Стрижнем полiтичної програми ОУН стала монопартiйнiсть, тоталiтаризацiя
усiх державних структур. На її Другому Великому Зборi, який вiдбувся
1939 року в Римi, мiж iншим, зазначалося, що в новiй Українi,
побудованiй на засадах донцовiзму, «iснування полiтичних партiй буде
заборонено. Єдиною формою органiзацiї населення Держави буде ОУН — як
пiдстава державного ладу й чинник нацiонального виховання та органiзацiї
суспiльного життя» 25.

Зазначимо вiдразу, що держави своєї «iнтеґральнi» нацiоналiсти не
створили. Правда, 30 червня 1941 року бандерiвське вiдгалуження ОУН
спробувало проголосити в окупованому нiмцями Львовi «вiдновлення
української державностi». Проте така «самостiйнiсть» не сподобалася
новiй владi. Як згадує на сторiнках журналу «Самостiйна Україна»
(Чiкаґо, США) один з очевидців подiй, присутнiй на проголошеннi
абверський офiцер Кох «зборiв не вiтав, говорив щось грiзно й накiнець
заявив: «Будете робити те, що вам скаже нiмецький уряд» 26. Оскiльки ж
бандерiвцi не поспiшали виконувати волю окупацiйних властей і розпускати
створений ними «уряд», нiмцi просто розiгнали його менш нiж через два
тижнi з дня проголошення «незалежностi». Так сумно закiнчилися
державницькi змагання послiдовникiв Д.Донцова.

Тiльки в серпнi 1943 року, коли бандерiвцi на власному досвiдi
переконалися, що, по-перше, зазнала краху їхня орiєнтацiя на
гiтлерiвський фашизм, а, по-друге, українці у своїй абсолютнiй бiльшостi
не схильні йти шляхом, вказаним автором «Нацiоналiзму», вони змінили
акценти. Саме тодi III Надзвичайний Збiр бандерiвського вiдгалуження ОУН
прийняв нову програму, докорiнно вiдмiнну вiд донцовських постулатiв.
Цiкаво, що зауваження Донцова до нової програми ОУН(б) на зборi не були
взяті до уваги.

У цьому документi, зокрема, зазначалося, що «органiзованi українськi
нацiоналiсти борються за iнтереси українського народу, i тому їм чужi є
всi iдеї панування над народом…

ОУН бореться за свободу друку, слова, думки, вiри i свiтогляду. Проти
офiцiйного накидування суспiльности свiтоглядових доктрин i догм… За
повне право нацiональних меншостей плекати свою власну по формi i змiсту
нацiональну культуру… За рiвнiсть всiх громадян України, незалежно вiд
їх нацiональности, в державних та громадських правах i обов’язках» 27.

Отже, український рух за незалежнiсть пішов новими, не передбаченими
Д.Донцовим, шляхами. Спочатку це була лише декларацiя про намiри — адже
вихованi на «Нацiоналiзмi» люди не могли вiдразу відкинути свої погляди.
Але основна iдея нацiонально-визвольної боротьби українського народу
рiшуче змiнилася. Замiсть тоталiтарних засад «iнтеґрального»
нацiоналiзму її головним змiстом стали принципи загальнолюдських прав i
свобод, у тому числi i нацiональних. На думку М.Сосновського, «зв’язок
мiж iдеологiєю українського нацiоналiстичного руху та iдеологiєю
«чинного нацiоналiзму» можна б графiчно подати в формi двох лiнiй, якi
виходять з рiзних пунктiв i на окремому вiдтинку майже сходяться чи одна
одну перетинають, щоб незабаром цiлком вiдділитися. Протягом 40-х рокiв
цей зв’язок остаточно перервався, причому розвиток української
нацiоналiстичної думки пiшов своїм властивим їй шляхом, а розвиток
iдеологiї «чинного нацiоналiзму» припинився та фактично зупинився на
писаннях самого Донцова. Всi цi нацiоналiстичнi автори, якi iдейно
хотiли втриматися в межах, визначених iдеологiєю Донцова, не внесли до
цiєї iдеологiї нiчого нового i справдi ориґiнального. Тi ж автори, якi
вийшли за межi безкритичного наслiдування Донцова, не тiльки з ним рано
чи пiзно розiйшлися, але навiть стали на позицiї, цiлком протилежнi
iдеологiї «чинного нацiоналiзму» 28. Цi слова варто нагадати тим нашим
співвітчизникам, якi своє справедливе невдоволення життєвими незгодами
прагнуть вгамувати пiд iнтеґральним штандартом Донцова. Замiсть творчих
iдей, спрямованих на побудову незалежної держави, вони знайдуть там лише
iнструмент для її чергової руїни.

Проте, українські націоналісти, здається, і самі це починають добре
усвідомлювати. Принаймнi в матерiалах Збору Конґресу Українських
Нацiоналiстiв, що проходив 2-4 липня 1993 року у Києвi, засуджуються
принципи догматизму, ортодоксальностi, вождизму, iдейного закостенiння
та галасливої фразеологiї, якi лежали в основi «iнтеґрального»
нацiоналiзму 29.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020