Реферат на тему:
Національна ідея, громадянське суспільство, політична нація
В цілому вона — ця найзагальніша проблема — має точну назву: політична
організація сьогоднішнього українського суспільства. У цьому сенсі ми
говоримо про шляхи формування української політичної нації. Але, на
відміну від немовби очевидного сьогодні поняття нації, розмова про
політичну націю залишається з різних причин скомплікованою або просто
неприйнятною.
Головна з них полягає в складнощах визначення поняття політичної нації.
Коли робиться наголос на політичних характеристиках національної
спільноти, то йдеться насамперед про особливості національної сув’язі як
політичного об’єднання людей. Політичне — похідне від політики. Проте є
вкрай неточним тлумачення політики в дусі пласких й нав’язливих
«мистецтва можливого» або «концентрованого виразу економіки».
Вже на самому початку свого виникнення «політика» означала бажання та
вміння жити разом у «полісі». За Арістотелем, політичне співтовариство
(спільнота) передбачає розподіл «почестей, майна та всього іншого, що
може поділитися між співгромадянами певного державного ладу (устрою)» 7.
Йдеться не лише про розподіл влади на рівні загального життя, а й про
«мікрофізику влади» (М.Фуко) — розподіл владних повноважень на право
володіння власним майном, навіть «віддаванням собі шани» з боку
співгромадян, взагалі — про вміння використовувати суспільні переваги
перед співвітчизниками. Інакше кажучи, поняття політичного позначало не
тільки процеси розподілу влади на горішньому рівні державних інститутів
та політичної еліти. Політична влада не в останню чергу ґрунтується на
особистісному чи то індивідуальному самоствердженні людини у життєвому
світі повсякдення. Тому політична спільнота — це суспільство, що
розглядається під кутом зору «розподілу ролей, завдань, переваг чи
втрат, що їх відчувають члени суспільства за умови наявності бажання
жити разом й що перетворює суспільство у єдине ціле» 8 Сьогодні є
достатні теоретичні підстави говорити про політику як про умову
існування та рівночасно практику розподілу влади, владних повноважень
між людьми, починаючи від рівня повсякденності й аж до складних процесів
делеґування та подальшого перерозподілу влади між «вищими ешелонами»
державних достойників.
З цього погляду політична нація є спільнотою, що певним способом
виробила принципи, правила, процедури та ритуали розподілу влади, а
проблема формування політичної нації є насамперед проблемою організації
розподілу влади та владних повноважень між людьми на всіх рівнях
суспільного життя.
Найбільшу оприлюдненість, переважно публіцистично-літературну, в перші
роки незалежності отримала національна — українська — ідея.
Сенс національної ідеї як засади для організації (конституції, зокрема)
української спільноти — досить однозначний. Він сягає визначень, що їх
свого часу запропонував теоретик інтеґрального українського націоналізму
Дм.Донцов. Його історичне відкриття полягало у точному визначенні
політичного змісту української ідеї (так само інших «національних ідей»
ХХ століття), а саме як владного — на засадах волі до влади, — і тут
Донцов оновлює ніцшевську абетку, — унезалежнення української
спільноти-нації.
Сутність «української ідеї» — за уявленнями його однодумців — у
природно-історичній пов’язаності української спільноти однією волею до
політичного самоутвердження. Ця колективна ідентичність, якщо перейти на
мову другої половини ХХ століття, може подаватись, залежно від
радикальності поглядів її виразників, в широкому діапазоні уявлень: як
визначення національної єдності на основі духовно-кровної спільності;
через твердження про спільну історичну долю, традиції, релігію; у
закликах до нагального вирішення мовного питання (щодо мовної
однорідності) та у вигляді риторики типу «хіба Україна не для
українців?»
Реальний зміст національної ідеї полягає в дополітичному
(природно-етнічному, етно-історичному) утвердженні суспільної єдності.
Разом з тим справжнє політичне значення національної ідеї полягає у
вирішенні проблеми леґітимації; у випадку України — узвичаєння нової,
посткомуністичної влади, іншого політичного режиму.
Політика є реальним уособленням поділу єдиного — влади — між членами
суспільства та знанням про закономірності її розподілу. Національна ідея
є знанням та відчуттям (свідомим переживанням) природно-культурної
єдності людей. Використання образів національної ідеї в пострадянському
політичному дискурсі тим часом заступає політичну організацію
суспільства як таку. Йдеться про немовби заздалегідь леґітимну політичну
організацію спільноти — тієї спільноти, яка ще тільки виборює право на
вільне утвердження розподіленої між її членами (громадянами) влади. Така
спільнота отримала — після Руссо та Великої французької революції —
назву нації як народу-суверену, який передусім усвідомив свою політичну
свободу і уже справедливо вирішив головну політичну проблему — проблему
розподілу влади на загальнонаціональному рівні. В ХІХ–ХХ століттях
національні визвольні рухи, починаючи з європейської «весни народів»,
український націоналізм у тому числі, додали до цього класичного
розуміння нації — розуміння нації, як народу, що вивільнився з зовнішніх
утисків та колоніальної залежності. Тому нація — це народ, який
самовивільнився у всіх сенсах — внутрішньополітичному та, якщо завгодно,
зовнішньополітичному.
Національна ідея ще не є достатньою ознакою політичної організації
нації. Вона є вираженням протоправової, протополітичної —
природно-історичної сув’язі людей, їхньої родової (скріпленою «ґрунтом»
та «кров’ю») «організації». Звичайно, можна цим ім’ям позначати й сферу
політичного — сферу розподілу влади. Але в такому разі національна ідея
— не є і не може бути поняттям власне політичного шару людських взаємин.
Її таїна — це таїна леґітимації певної влади. Ототожнення національної
ідеї з режимом, що отримує соціально-політичну леґітимність на її
основі, призводить до виникнення небезпечної ситуації його
самоузаконення і загрози політичної сваволі. Однозначне політичне
витлумачення національної ідеї неодмінно зумовлює наївне, спрощене на
користь владників, позакритичне уявлення про їхню немовби природну
леґітимність. Опертя будь-якої влади лише на «національну» ідеологію є
позаправовим — тому що у цьому разі зникають зовнішні критерії оцінки,
розсуду, істини. Коли акт леґітимації на ґрунті національних переживань
фактично спрямований на перерозподіл влади, виникає улюблене середовище
моралізаторів різних ґатунків — самочинних речників колективної
ідентичності.
v
до загальних цінностей національної ідеї є завжди зверненням та
наверненням до звичаєвих норм співжиття або до шару моральнісних
уявлень. Проте апологія моральної правди чи так званої історичної
справедливості, заклики до моральної справедливості від імені цілої
спільноти залишають осторонь питання політичної свободи для кожного з її
членів. Не слід вважати, що вимоги політичної свободи на ґрунті
демократії є вторинними у перспективному плануванні політичних кроків —
від першої дії колективного вивільнення до державного забезпечення
досягнень в економіці, культурі, науці, технологічного проґресу тощо.
Кажуть: спочатку незалежність — потім решта. Досвід розвинутих
демократичних країн доводить інше. Соціальний поступ є похідною від
максимально демократичного політичного режиму.
Проте розподіл влади, як переконує тривала історія політики, не є
справою «родової любові», «братерських взаємин» в етносі: це справа
максимально раціоналізована, а, за Макіавеллі, скажімо, це боротьба за
владне визнання, що не впадає в сентименталізм й відверто сміється з
«неспротиву насильству». Тому будь-які концепції, що їхню основу складає
національна ідея, — це завжди, незважаючи на сентиментально-моральні чи
активістсько-вольові змісти, насправді є спробою леґітимації чиєїсь —
власної або «близьких за національним духом» — політичної влади.
Прихованість, нерозуміння того, що національна ідея безпосередньо не
збігається з самою політичною організацією спільноти, а є лише основою
політичної леґітимації режиму влади, виявляється лише плином часу та
практичним перебігом деструктивних (щодо організації суспільного життя)
подій. Найвиразніше це виявилось у масовому розчаруванні вузько
національно зорієнтованою державною політикою адміністрації першого
президента України й особливо в швидкому перетворенні
національно-демократичної еліти на неономенклатуру, в її корпоративізмі
на ґрунті національної «чистоти». Не випадковим було легке «вростання» в
такий самий, щоправда на інших засадах леґітимації, старий
номенклатурний корпоративізм наступників Л.Кравчука. Проте, замість
політичної консолідації української нації у суспільній думці
спостерігається дедалі більше протиставлення національної ідеї — ідеалам
громадянського суспільства.
Поняття громадянського суспільства справді має найбезпосередніший
стосунок до проблеми політичної організації суспільства. Звернення до
такого поняття — це дедалі більше розуміння необхідності існування у
суспільстві угруповань (теоретик громадянського суспільства Геґель
сказав би також — корпорацій, станів), за допомогою яких у такий спосіб
об’єднані люди можуть реально впливати на організацію політичного режиму
суспільства, будучи водночас максимально незалежними від влади.
Громадянське суспільство — це сукупність окремих, не залежних
особистостей (кожна з яких має свої власні потреби, приватний інтерес),
у якій виокремлюються групи громадян на різноманітних засадах єднання,
створюючи відповідні самоврядні угруповання. Осередки громадянського
суспільства створюються задля захисту власних, приватних інтересів
окремих — не залежних один від одного — людей, тобто громадян. Єдине, що
їх пов’язує, — це необхідність дотримуватися моральних та правових норм,
правові і культурні обмеження.
Сьогодні ясно, чому ідеали громадянського суспільства так різко
протиставляються національній ідеї. Коли стверджують, що єдиний сенс
національної ідеї полягає у творенні України для всіх громадян, України
як правової держави, як загальної громадської держави, йдеться
насамперед про утвердження норм та цінностей правової організації
політичної сув’язі людей в кордонах України. Політичну організацію нації
ототожнюють з правовими відносинами, що мають суто раціональну,
універсально-формальну основу, у дотриманні якої й полягає головна
функція держави, державної машини, всього корпусу державної влади. На
цій основі зароджується мрійництво про правову організацію нашого
дезорганізованого суспільства, про правову — некорумповану — владу,
некримінальну економіку й т. ін. Але якщо вирішувати питання про
найглибшу основу згуртування людей у політичну цілісність нації лише на
засадах ідеї громадянського суспільства, висновки не будуть втішні. Адже
сама концепція громадянського суспільства також ґрунтується на певних
уявленнях про засади людського співжиття. Це визнані, тобто вже
леґітимні, норми права, правові уявлення, що їх поділяє вся спільнота.
Сенс наголосу на ідеалах громадянського суспільства полягає у
своєрідному післяполітичному утвердженні суспільної єдності, в
ототожненні політичної організації та правової спільноти — або, інакше
кажучи, ототожненні політики та права.
Носії ідеї громадянського суспільства як основи української нації
свідомо чи несвідомо тяжіють — у нинішніх історичних умовах — до гучних
гасел державотворення, державництва. Нам потрібна, наголошуть вони,
правова захищеність громадян, їхне громадське вільне самоврядування, щоб
налагодити життя — економіку, політику, освіту тощо. А для цього
потрібні сильна влада, сильна держава, сильний апарат, сильна
адміністрація, сильне військо — сильна державна машина. Ототожнення
поняття громадянського суспільства з образом політичної нації реально, в
житті, веде до закріплення нею адміністративної моделі утримання
української спільноти в тенетах протонаціональної єдності. У пафосі
державництва збігаються погляди та інтереси виразників національної ідеї
та представників політичного істеблішменту.
Не випадково нова адміністрація так багато твердить про державність та
конституцію. Йдеться про немовби вже отриману леґітимність законодавчих
та виконавчих дій можновладців. Саме тому горішня влада не полишає —
навіть символічно — зв’язку з національною атрибутикою, що так легко
вводить у приємну оману українських націонал-романтиків.
Ми бачимо, що обидві позиції, які сьогодні виокремлюються в громадській
думці щодо проблеми формування української політичної нації, якщо їх
брати поодинці, не є самодостатні. З одного боку, йдеться про
ототожнення політичної влади з підґрунтям її ж леґітимації — з
національною ідеєю. Тобто виникає позаправова ситуація самоузаконення
(самосуду) корпоративних уявлень певної частини національної спільноти.
З іншого боку, вже існуюча політична влада набирає надправової сили.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
