.

Державотворення: шляхи леґітимації (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1828
Скачать документ

Реферат на тему:

Державотворення: шляхи леґітимації

Суперечність між уже здійсненою й навіть політично виоформленою дією, з
одного боку, та її соціально-правовим закріпленням у вигляді стабільного
суспільного ладу, політичного режиму — з другого, є однією з
найістотніших ознак так званих перехідних періодів. Цей час
суспільно-політичних трансформацій являє собою констеляцію безлічі
суперечок між неузаконеним новим та юридично і морально вмираючим
старим, зіткнення різних світоглядних устремлінь, групових та
корпоративних домагань, добу загальноправової невизначеності — жадане
середовище для суспільно активних осіб, не виключаючи й авантюрний тип
людини на всіх поверхах скаламученого життя. Проте й у добу
соціально-політичної невизначеності певна «дезорганізована організація»
суспільства не зникає; життя триває; форми спільності руйнуються й
творяться; з куряви, що її здіймає обвал імперської будівлі, поступово
вимальовуються непевні контури нової суспільної організації.

Образ трансформованого суспільно-політичного ладу якраз і залежить від
процесів, які тільки й утримують суспільство від остаточного
саморуйнування, правового «безмежжя», безладдя та хаосу в перехідний
період та які визначають майбутню соціально-культурну форму: це процеси
леґітимації.

1. Проблема леґітимації

В сучасній соціальній та політичній філософії поняття леґітимності
означає, що існують достатні арґументи на користь вимоги визнавати
певний політичний режим як добрий та справедливий. Леґітимний лад — це
такий суспільно-політичний устрій, що заслуговує на визнання.
Леґітимація як дія і є процесом визнання загальноприйнятності тієї чи
тієї політичної організації суспільства 1.

У практиці посткомуністичного повсякдення термін «леґітимація»
найчастіше вживається у його обмеженому вузькою прагматикою сенсі — як
означення політичних повноважень діючого політика, як «законність» його
претензій на політичну владу.

У такому сенсі леґітимність означає лише законність політичних дій
можновладців, а також політичної влади в цілому. Але проблема
леґітимації насамперед пов’язана з питаннями збереження чи руйнації тієї
чи тієї форми суспільного устрою, а відтак — глибшими, ніж політичні
перетворення, змінами у колективній ідентичності людей.

Леґітимація — це складний процес збирання суспільства на основі спільних
цінностей та водночас доведення здатності реалізовувати колективну
ідентичність з боку політичної організації суспільства, надто ж у
ситуації, коли створюються нові держави та соціальні інститути. А саме
таку ситуацію ми маємо в сьогоденній Україні.

 В точному сенсі слова тільки політичні режими можуть набувати та
втрачати леґітимність. Тільки політичні форми організації суспільства —
держава насамперед — вимагають леґітимації 2. Це особливо наочно
виявляється у періоди соціальних перетворень.

 Державна влада як така не здатна, зазвичай, сама по собі встановлювати
колективну ідентичність суспільства; не спроможна вона також сама по
собі здійснювати соціальну інтеґрацію на ґрунті колективних цінностей,
що їй принципово непідвладні 3. Це досить важко сприйняти нам після
десятиліть панування державної ідеології, державного насильницького —
тоталітарного — насаджування штучної системи суспільної ідентичності
(«радянської людини»). Це допомагає якнайкраще зрозуміти історичний крах
неприродних цінностей комунізму, що роками нав’язувалися «зверху»
тортурами та брехнею.

Комуністичний режим ніколи не був справді леґітимним. Адже він завжди
нехтував цінностями, що їх природно-історично виробляють людські
спільноти в своєму співжитті та на яких ґрунтуються форми суспільної
інтеґрації, в тому числі етноси та нації. Марксизм тяжів до того, що
можна назвати зверхністю більшовицької самолеґітимації влади: його
ідеологія ґрунтувалася на можливості революційного владного
самоствердження, самодіяльності, кажучи словами Маркса.

Будь-яка політична організація суспільства потребує вільного та
максимального визнання на ґрунті вже визнаних спільнотою цінностей та
форм колективного співжиття. Але леґітимація як процес у свою чергу
вимагає певних умов, головна з яких — умова публічності, оприлюдненості.
Леґітимація — це розгорнутий у часі політичний дискурс — процес
розповсюдження, обговорення, обдумування, врешті-решт доведення
колективної правильності та прийнятності соціально-правових норм, що їх
здебільшого стихійно встановлюють нові політики. Тому ще говорять про
леґітимаційний потенціал політичного дискурсу 4. Леґітимаційний
потенціал — це засади та мотиви, що можуть бути мобілізовані для
публічного доведення леґітимності політики, мають соціальну силу
утворювати консенсус — найважливішу умову леґітимації.

В умовах посткомунізму леґітимація являє собою проблему в кількох
найважливіших сенсах. По-перше, йдеться про історичне повернення до
практики леґітимації після майже столітнього панування нелеґітимної —
самолеґітимної — влади. По-друге, йдеться про штучне визначення (за
допомогою цілеспрямованої пропаґанди, спланованої ідеологічної дії) тієї
системи цінностей, що мають складатися природно-історично (в культурі,
традиціях, мові, звичаєвому бутті тощо) та які утворюють леґітимаційне
підґрунтя та леґітимаційний потенціал нової політичної системи.
По-третє, посткомунізм як стан «після комуністичного суспільства» може
реально опертися лише на попередні традиції та навички псевдолеґітимного
політичного владарювання. Йдеться про наявний у суспільстві
леґітимаційний потенціал — ті ідеологічні побудови, рівень саморозуміння
особи, загальні цінності, що є життєвим конґломератом найрізноманітніших
засад леґітимації посткомуністичної влади та новітнього політичного
режиму. Придивимось до них уважніше.

2. Ідеологія і утопія в посткомуністичних трансформаціях

Загальниками, ба навіть ходовими кліше політичного дискурсу, у
посткомуністичну добу стали твердження щодо існування ідеологічного
вакууму, браку альтернативи реформам, спрямованим на створення ринкової
економіки, а також потреби тієї чи тієї форми авторитарної влади задля
здійснення цих реформ. Усі три кліше пов’язані між собою особливою
логікою, основи якої вироблялися впродовж усієї тоталітарної доби в
історії радянської імперії.

Коли сьогодні говорять про ідеологічний вакуум, то мають на увазі зовсім
не брак множини певних уявлень, що постають спонтанно і складають те, що
прийнято називати суспільною свідомістю. Йдеться передовсім про
втрачання панівного становища, що його завжди уможливлює «колективна
несвідомість», коли вся поведінка людини спрямована до єдиного центру й
має афірмативний, або, іншими словами, — суто стверджувальний характер.
За всієї його шизоїдності у період, який можна визначити як «осінь
тоталітаризму», найважливіші вчинки, пов’язані з соціальним вибором,
супроводжувалися відсутністю саморефлексії.

Наведемо приклад. Кожний крок у кар’єрі партійного чи комсомольського
функціонера вимагав дотримання особливого ритуалу, незалежно від того,
яку оцінку мала в особистій свідомості певна марксистська догма або
марксистська ідеологія в цілому. Таким чином, здійснювалось магічне
дійство, тобто зміна соціального статусу за допомогою виголошення
заповітних слів. І саме цей процес вельми неточно означається сьогодні
через поняття «ідеологічний вакуум». За зростаючої потреби в стрункій
політичній доктрині для обґрунтування й леґітимації влади у
посткомуністичну добу можливість створення такої доктрини дорівнює
нулеві.

Ось чому магія сягає граничних показників у детерміністській формулі
безальтернативності реформ. Парадоксально, що в цій формулі влада
намагається говорити мовою утопії і одночасно перестає говорити нею.
Початок цьому парадоксові поклав свого часу Хрущов, коли календарно
точно визначив дату побудови комунізму й у такий спосіб перевів
реґулятивний (репресивний за суттю) ідеал у площину конкретного
історичного часу. Утопічний пафос цієї формули помітний передовсім у
припущенні, нібито людина завжди і всюди діє відповідно до своїх
економічних інтересів. Звідси, скажімо, випливає й сліпа віра у
ймовірність появи підприємця, готового завжди і всюди дотримуватись
принципів формальної раціональності, за визначенням Макса Вебера, цієї
ментальної засади західної ділової кооперації. Новітня ринкова
ідеологія, таким чином, ніби відтворює утопічне підґрунтя й використовує
магічний інструментарій ідеології комуністичної, яка поступово набирає
силу у масовій свідомості як мрія про «втрачений рай», або «золотий
вік». Засобами магії стають і сюжети, засвоєні з марксистських прописів.
До них слід віднести тезу про первісне нагромадження, яке, мовляв,
неодмінно супроводжується спалахом злочинності.

Тим часом поза увагою сумлінних слухачів колишньої марксистської
гуманітарної бурси залишаються дуже істотні складові економічної
історії. А саме — існування системи приватної власності (у вигляді
мануфактур, землі, банківського капіталу) задовго до того, як відбувся
вигаданий і абсолютизований Марксом стрибок у нову економічну формацію.
Достатньо пригадати, що іще у XIІІ столітті орден тамплієрів фінансував
будівництво соборів, надаючи позики європейським монархам. Цьому
орденові належить також першість у започаткуванні європейської
банківської традиції, зокрема, в упровадженні фінансового поручництва,
чеків та акредитивів.

та навіть інтимне життя заради «спасіння стада». Нинішній
адміністративний істеблішмент вже не може використати цю техніку влади,
проте не може виробити й нової, яка б виходила за межі інерції й
апаратного прагматизму. Річ у тім, що зазвичай для здійснення влади
необхідна ціла мережа стабільних структур, тобто структур, які
функціонують без упину.

За умов тоталітаризму кожна така структура співвідносилась із
символічним локусом утопії. Зокрема, держплан був прив’язаний до
розподільної релігії й міфології справедливості незалежно від того, чи
усвідомлювався цей зв’язок тим чи тим виконавцем. Позбавлена утопічного
фундаменту влада опинилась у полоні чистої форми. Не випадково, що у
сучасному політичному жарґоні вкорінюється поняття владної вертикалі,
тобто суто геометричного еквіваленту владних структур. Отож зрозуміло,
чому тим чи іншим способом, наче фантом, у засобах масової інформації
постає рятівний образ, сказати б, проґресивного авторитаризму. Своєю
популярністю цей образ зобов’язаний не в останню чергу недолугому
перебудовному просвітництву.

Іще наприкінці перебудови з легкої руки московського публіциста Ігоря
Клямкіна було розхитано неґативний образ чилійського диктатора Піночета.
З певним запізненням московські публіцистичні фантазії знайшли
благодатний ґрунт в Україні. До найвищих чеснот генерала зараховувалась
економічна стабілізація в Чилі.

Втім, якщо навіть не брати до уваги химерні комбінації політичного
процесу в цій країні й відмовитися від аналізу реальних геополітичних
чинників такої стабілізації, то слід завжди пам’ятати про ціну, яку
заплатили чилійці за неї. А це — десятки тисяч життів (зрозуміло,
масштаби репресій неспівмірні з «досягненнями» радянського
тоталітаризму). Варто зауважити, що cаме гальмування диктатурою процесів
приватизації у Чилі, а отже й динамічного економічного розвитку
наприкінці 80-х, примусило ділову еліту цієї країни зажадати й домогтись
ліквідації військового режиму.

Образ проґресивного авторитаризму зорієнтований насамперед на
відшкодування втрачених після серпня 1991 року дисциплінарних механізмів
влади. Через те такими звабливими постають близькоспоріднені парадигми
державного устрою.

Симптоматичним є й те, що й досі жодна із згаданих на початку ідей не
набула свого ефективного продовження. Проте спроби рухатись саме у межах
зазначеної тріади тривають. До таких спроб, без сумніву, слід віднести
пошуки універсальної ідеології або «української ідеї», періодично
відновлювані «держзамовлення», що виходять із президентського оточення.
Навряд чи хтось із шукачів замислювався над тим, що саме поняття
національної ідеї було вироблене російською релігійно-філософською
думкою, а згодом перетворене на головний структурний елемент так званої
ідеократії євразійства.

Прагнення створити універсальну ідеологію, по суті, являє собою зразок
політичного радикалізму, ідеалом якого є утопія цілісності соціальних
трансформацій. Інститути представницької демократії для нього — це суто
штучні утворення. Саме тому форми так званої прямої демократії
(референдум, зокрема) постають у вигляді природного і уявно ефективного
засобу леґітимації цієї критики 5. За такої ситуації явну перевагу
отримує реанімована комуністична ідеологія попри будь-які інтелектуальні
якості її сучасних носіїв — «повноважних представників народного
страждання», ідеологія помножена на макіавеллістську техніку
використання парламентаризму, детально вироблену колись Леніним.

Соціалізм, як влучно підмітив Ніцше, завжди з’являється поблизу над міру
розвиненої влади, таємно готуючись до терору чи вбиваючи у голову
напівосвічених мас, наче цвях, слово «справедливість», аби остаточно
позбавити їх розуму… й навіяти їм добру вість для тої злої гри, яку
вони мають розіграти. «Соціалізм може послужити й тому, щоб особливо
брутально й вражаюче переконати у небезпеці нагромадження державної
влади й у цьому сенсі прищепити недовіру до держави взагалі. Коли його
хрипкий голос приєднується до бойового кличу «якомога більше держави»,
то спершу цей клич стає гучнішим, ніж будь-коли, але незабаром із ще
більшою силою долинає й протилежний клич — «якомога менше держави» 6.

Перефразувавши діалектику Ніцше, можна сказати, що чим більше лунає клич
створення нової ідеології, тим швидше напівосвічені маси йдуть в обійми
соціалізму й тим нагальнішою стає потреба у реальних
соціально-економічних реформах.

Прикметною є та обставина, що держзамовлення на нову ідеологію
збігаються у часі з прискоренням так званого конституційного процесу. Це
своєрідний парадокс. Адже саме Конституція має бути продуктом
ідеологічної діяльності, яка іноді розпросторюється на декілька
поколінь. Історія США та історія Франції дають тому найяскравіші
приклади. Більш того, ця діяльність аж ніяк не була продуктом планової
теми або наказу. Якщо добудувати логіку номенклатурних державницьких
імпровізацій, то до цих імпровізацій слід було б додати слухняних
підданих. Тим часом головна проблема полягає в іншому.

3. Рятівний етатизм

Вже саме слово «держава» говорить про себе досить відверто: держати —
означає утримувати разом; вона є силою, що збирає людей у єдність.
Держава — це оречевлена спільність народу. Це інституційно реалізований
стан співжиття у вигляді війська, міліції, звичайно ж, чиновництва,
вищої бюрократії, а крім того — інститутів права, моралі, традицій тощо.
Тож на яких засадах ми сьогодні зібрані в єдність? Що є основою нашої
державної сув’язі, що леґітимує владне утримання нас разом у державі
Україна?

Перші роки незалежності дали (від імені першої незалежної влади) свою
відповідь: основою леґітимності державної влади є наша етнонаціональна
єдність, наше бажання утвердитися у вигляді певної етнокультурної форми
співжиття. Державність мусить бути підпорядкована реалізації
національної ідеї. Закріплюється модель етнонаціональної леґітимації
влади, або, спрощено, етнонаціональна модель української державності в
кінці ХХ століття.

З погляду такої моделі держава потрібна передусім для підтримки,
особливо захисту, етнонаціональної спільності від реальної загрози
(ззовні і зсередини) її зникнення, розчинення в інших етнополітичних
утвореннях. Держава — це втілена в інституціях сила для охорони,
підтримки, реалізації національної ідеї, тобто цінностей
етнонаціонального культурного співжиття. Етнонаціональна модель
наголошує на такому розумінні держави, коли остання розглядається
насамперед як охоронна сила. Якщо йдеться про виживання України, кажуть
захисники такої моделі, то ми краще згодні жити в монархічній Україні
(читай — авторитарно-неототалітарній етнодержаві), аніж у так званій
загальнодемократичній Україні. Гасла сильної держави, «державності» —
головні ознаки такої моделі, такого розуміння сучасних завдань
української держави. Етнонаціональна модель держави робить ставку на
міцну державну владу. Проте держава не тільки охороняє, але мусить ще й
з’єднувати, злучати, тримати разом усіх. Як із точки зору цієї моделі
українська держава утримує спільноту? Що є головним принципом
організації (конституції, до речі) народу в єдність держави України?

Етнонаціональна модель виходить з того, що міжлюдська єдність уже існує:
це наша, українська соборність, духовність, спільність. Адже нація як
така — це духовно-кровна спільнота, вже (історично та життєво) пов’язана
з собою вузлами традицій, спільної історичної долі, мови, релігії,
звичаїв, походженням, територією, однією волею. Тому держава й потрібна
лише як зовнішня сила, що має захистити вже наявну спільність людей,
«справжніх» громадян. Й що сильніші, міцніші держава, влада, вміння
примусово відстоювати вже наявну етноєдність, то ця держава краща.
Сильна держава — природне гасло такої моделі.

Але це в реальності призводить до того, що етнонаціональні державницькі
уподобання підтримують суто зовнішні, бюрократичні якості та функції
держави — машини владарювання та примусу. Підтримують природну жагу
влади у реальної влади, у конкретної української адміністрації. Крім
того, це насправді веде до дедалі більшого відчуження держави та влади
від народу. Адже народ вважається за такий, що вже з’єднаний єдиною
ідеєю сам собою: українська етнічна єдність уже існує. Тут державі немає
чого робити, нехай її сила захищає нас ззовні, це і є, мовляв, її
головна справа, нинішнє історичне завдання.

Інерцію цих етнонаціональних проектів сильної держави спритно використав
новий режим. Поступово очистивши від густого національного забарвлення
попередню модель, він залишив лише одне гасло — державотворення — з
епізодичними ритуальними поклонами у бік вчорашньої риторики. Йдеться,
фактично, про виникнення на залишках руху національного відродження
принципово нової моделі, яку слід назвати моделлю силової леґітимації
державної влади, або адміністративно-неономенклатурною леґітимаційною
моделлю. Національна ідея не є вже головною для завдань
самолеґітимування державної влади, хоч із національною ідеєю ще
заграють. Влада взагалі, мовляв, потрібна, щоб налагодити життя —
економіку, політику, освіту й т. ін. — в Україні. А для цього знову-таки
необхідні сильна влада, сильна держава, сильний апарат, сильне військо.
Виникає ситуація, коли влада утворює певну царину автономного (в сенсі
самозаконного) існування, дуже далеку від життя загалу.

Національна ідея та ідея державотворення виявилися занадто зручною
формою для владних домагань посткомуністичної доби. Але вони не є
достатньою умовою для леґітимації незалежної держави наприкінці ХХ
століття. Вони залишають поза увагою головний чинник сучасної
державності — вільне визнання громадянами інституту держави, чим і є
справжня демократична леґітимація, утвердження держави через життя,
інтереси, працю, бізнес кожного окремого громадянина.

І етнонаціональна модель держави, й адміністративно-неономенклатурна не
здатні рахуватися з самоврядуванням, з громадянською самоактивністю
людей. Прикладів безліч: сучасна влада вочевидь не встигає згори
впливати на ті процеси, що виникають на хвилі посткомуністичних
трансформацій, започаткованих скоріше не цією владою, а плином історії.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020