Реферат на тему:
Соціалістичні та комуністичні моделі
1. Соціалізм у новітній українській політичній думці
Чи на щастя, чи на жаль, у ХХ столітті в Україні найвпливовішою
ідеологією був соціалізм. Від перших спроб утворення політичних партій у
наддніпрянській Україні на самому початку сторіччя, через визвольні
змагання 1917–1922 рр. аж до краху СРСР, всі українські (і
псевдоукраїнські) уряди в Наддніпрянщині були соціалістичними.
Інтеґральний націоналізм Донцова в підрадянській Україні ніколи не мав
значного впливу. Консерватор Липинський на своїй батьківщині був лише
самотнім голосом у пустелі. У часи Центральної Ради проблеми
«буржуазних» міністрів, яка так турбувала російський Тимчасовий уряд на
початку його існування, просто не було, оскільки практично не було
несоціалістичних українських політичних діячів у Києві.
Соціалізм — спроба моделювання не держави, а самого суспільства за
допомогою держави. У цьому сенсі державі відводиться роль інструмента
для зламу старих структур. Та в самому своєму осерді соціалістична
ідеологія не пропонувала нічого конструктивного для моделювання
майбутньої держави. Вважалося, що армія, поліція — це інструменти
класового поневолення, досить знищити старі структури державності й самі
по собі зникнуть усі суспільні напруги. Це — класична ідеологічна
система ХІХ ст.
Культ соціалістичного інтернаціоналізму в Україні призвів до того, що
чимало українських соціалістів боялися навіть думати про моделювання
майбутньої української державності, оскільки перебували під постійним
тиском — як внутрішнім, так і зовнішнім. Українські та російські
соціалісти стояли на засадничо різних позиціях. У програмах українських
соціалістичних партій важливе місце займали вимоги
національно-територіальної автономії. Саме ці вимоги викликали шалений
опір російських соціалістів, які традиційно сприймали Україну як
невіддільну частину Росії. Тому так легко записували українців до стану
контрреволюціонерів, дрібнобуржуазників тощо. І як наслідок — українці
почали на всі боки відхрещуватися від звинувачень в сепаратизмі,
самостійництві й лякатися навіть тіні незалежної української держави.
Навіть такий радикально націоналістично настроєний український
політичний діяч, як Микола Міхновський, писав у своєму проекті програми
Української Народної партії (цей проект стане основою виникнення у 1917
р. Української партії соціалістів-самостійників) про «чистий світлий
храм соціалістичного устрою» і декларував солідарність українців з
«іншими знедоленими народами» 1.
Симптоматично, що студентська група, яка спершу взяла за свою
ідеологічну платформу положення радикальної націоналістичної праці
Міхновського «Самостійна Україна», пережила еволюцію до ортодоксального
марксизму. Після розколу Революційної української партії (РУП) у 1904 р.
більшість її членів відхилила всі національні вимоги й увійшла в РСДРП
як автономна частина під назвою Українська соціал-демократична спілка,
щоправда, зі своїми партійними органами керівництва, але уже без власної
платформи.
Більш «націоналістична» решта цієї групи, яка у 1905 р.
переорганізувалася під назвою Українська соціал-демократична робітнича
партія, у 1906 р. виявила бажання увійти до РСДРП, запропонувавши
проект, у якому погоджувалася з усіма пунктами програми РСДРП і тільки в
кінці, уже в примітках 2, висунула вкрай мляву, невиразну вимогу
українських соціал-демократів навіть не до автономії України, а тільки
мати право ставити й обговорювати це питання в рамках
загальноросійського політичного руху. Це, звісно ж, викликало
категоричну відмову більшовицького центру на чолі з Леніним. Об’єднання
не відбулося через нібито «дрібнобуржуазнo-націоналістичний характер»
партії, як тлумачиться у повному зібранні творів Леніна 3. Насправді ж
тільки повна відмова від будь-яких національних державницьких вимог
(«дрібнобуржуазності») могла бути підставою до входження у більшовицьку
партію 4.
Українці на початку століття являли собою класичний приклад
соціально-некомплектного народу, тобто народу, де чужа домінація
отримала структурний характер у тому сенсі, що навіть на територіях, де
дана група складала переважну більшість населення, майже всі визначальні
ролі в суспільному розподілі праці, крім найменш престижних, були
зайняті представниками інших народів 5. Після Валуєвського циркуляра
1863 року та Емського указу 1876 року підросійські українці не мали
леґального доступу до рідномовних школи та літератури. І навіть у
невеликих містах, де у 1870 році міщани розмовляли місцевими
українськими говірками, на початку століття «переважала мова російська
або суміш російської й української» 6. Навіть у 1917 р. українці ще були
переважно селянським народом, мало втегненим у індустріальний розвиток
свого краю. Профспілки та робітничий клас були російськомовними. Так
само міська торгівля та панський маєток. «Безбуржуазність» — ось те
ключове слово, яке домінувало на той час в українській політичній думці.
У 1909 році один український активіст говорив, що український рух був
слабосилим саме через відсутність української буржуазії 7. А
В.Винниченко у 1917 році вихваляв «безбуржуазність» як чинник єдності
народу в змаганні за соціальну і національну справедливість 8. Усі
українські політичні діячі визнавали це доконаним фактом. Лише Ленін
стверджував, що кожна нація має пролетарські і капіталістичні (себто
ворожі, такі, проти яких соціалісти повинні боротися) елементи. По суті,
ця ленінська теза була не що інше, як політичне шахрайство. Він собі
дозволив визначати, що є «буржуазним» серед чужого народу, таким чином
виправдовуючи втручання у внутрішні його справи та необмежене насильство
проти таких елементів.
Закономірно, що з десятками мільйонів селян, двома десятками тисяч
інтеліґентів та кількома індивідуалами серед інших класів тільки та
ідеологія мала шанс отримати масову підтримку, яка могла дати
артикуляцію національним та соціальним домаганням селянства, котре ще
носило на собі залишки кріпацтва. Більш того, з другої половини ХІХ
століття у Європі взагалі домінував масовий соціалістичний рух,
ідеологія якого здавалася найбільш «проґресивною», «модною», у контексті
якого поневолені народи могли сподіватися знайти союзників у спільній
боротьбі за свободу та справедливість.
2. Моделі української державності під час революції
У 1917 р., згідно з соціалістичним проектом, у російській державі вищі
класи втратили свою політичну роль, поступившись місцем на політичній
арені «представникам трудящих». Такі «трудящі» в Україні фактично
складалися з двох груп, які дуже мало розуміли одна одну: україномовне
селянство (близько 80% тодішного населення) та переважно російськомовний
міський пролетаріат і солдати. В Україні розвивалися практично дві
революції, цілі яких, поза ілюзорну схожість соціальних гасел, були, по
суті, різні. У середовищі російськомовного робітничого класу революція в
Україні мала всі загальні ознаки російської революції — ради робітничих
і солдатських депутатів та місцеві організації головних російських
політичних партій. Тут, по суті, розвивався лише місцевий варіант
загальноросійської революції. В українському селі, завдяки його
самоорганізації через Селянську Спілку й мережу селянських кооперативів,
об’єднаних Центральним Українським Кооперативним Комітетом 20,
українські соціалісти завжди могли мобілізувати тисячі селян для міських
маніфестацій. Це ключ до сили українського руху та його органу —
Української Центральної Ради в Києві.
Три політичні партії домінували в організованому українстві, Центральній
Раді і Директорії Української Народної Республіки — згадана вище УСДРП,
Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) і напівліберальна
Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ). УСДРП мала найбільш
досвідчених партійних діячів, але прагнула представляти дуже нечисленну
суспільну групу — україномовних пролетаріїв. Інші дві партії фактично
постали й прийняли платформи тільки в 1917 р. Найсильнішою партією була
УПСР, що походила від гуртка, який в 1903 р. прагнув примирити доктрини
Драгоманова й Маркса. Вона була побудована на базі селянського
кооперативного руху 21. УПСФ організувалася на основі Товариства
українських поступовців з переважно старих культурних і наукових діячів
і являла собою найпрагматичніше крило українського руху.
Українські соціалісти, як і всі соціалісти взагалі, вірили, що соціалізм
— це просто поширення демократії на сферу економіки. Спершу треба
встановити громадські права за так званою моделлю «буржуазної
демократії», а тоді з підтримкою трудящої більшості населення
забезпечити працюючих через розподіл економічних благ від багатшої
меншини до бідних та усуспільнення засобів виробництва. Соціалісти
ненавиділи «експлуататорів», вважали неминучою протидію їх у формі так
званої класової боротьби, були готові застосувати насильство проти
«нетрудящих» прошарків населення. Та для соціалістів була просто
несприйнятною думка, що можуть виникати серйозні сутички та
кровопролиття між самими трудящими та їхніми соціалістичними
представниками. Вони щиро вірили, що зліва ворогів немає і не може бути.
Ця політична культура зробила українських соціалістів дуже уразливими
внутрішньо і відкритими для атак з боку російських революціонерів. У
середині українського руху це ставало приводом для постійних сварок,
розколів та боротьби за імідж справжніх соціалістів за принципом: хто
більший, хто революційніший. Для російських проімперськи настроєних
радикалів сприйняття такої політичної культури стало могутнім
інструментом у боротьбі з національними рухами. Будь-хто в будь-яку мить
міг бути оголошений націоналістом, реакціонером і на цій основі
піддаватися політичному остракізму.
Члени УСДРП, як і російські меншовики та європейські соціал-демократи
взагалі, вірили в повне усуспільнення (одержавлення) фабрик, заводів та
еволюцію сільського господарства до великомасштабного суспільного
рільництва. Дивлячись, як і всі ортодоксальні марксисти, на селянство як
на приречений дрібнобуржуазний прошарок, який капіталістичне фермерство
неминуче витискує у небуття, вони вважали, що переділ землі від
культурних маєтків до одноосібника-селянина був би небезпечним
реакційним кроком. Погляд на цю проблему УСДРП чітко видно з назви
статті, датованої листопадом 1917 р., «Чого хочеться українській дрібній
буржуазії?» 22. УПСР, навпаки, була партією свідомих селян і
сільськогосподарських діячів, які поставили аґрарну реформу на користь
селянам у центрі своїх вимог. Як і російські соціалісти-революціонери,
вони передбачали знищення приватної власності на землю й створення
Земельного фонду, який контролювали б самі селяни і який мав би наділяти
державні, церковні, поміщицькі землі одноосібникам. Вони вважали бажаним
утворення великих зразкових господарств як огнищ майбутнього
соціалістичного господарювання, але при цьому наголошували, що «всі
землі на Україні переходять без викупу в користування всього трудового
народу, який порядкує ними через сільські громади, волосні, повітові,
крайові та всеукраїнський земельні комітети, обрані трудовим народом на
основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права» 23.
УСДРП успішно блокувала цей проект УПСР, погодившись з ним лише в ІV
Універсалі.
Отже, основні політичні баталії в Україні у 1917 р. велися не навколо
моделей майбутньої української державності (про це ніхто серйозно не
думав, вважаючи, що соціалістична революція одним ударом перетворить
імперію на сім’ю рівноправних братніх народів), а навколо проблем
соціалістичної трансформації українського суспільства.
letter-spacing:-.25pt;Аж до кінця 1917 р. ніхто з головних українських
діячів серйозно не думав про повне відокремлення України від Росії. Вони
до останнього моменту хотіли перетворити Росію-імперію на федерацію, де
Україна мала б повну внутрішню суверенність та окремі від російських
Установчі збори для розв’язання всіх внутрішніх українських політичних
питань.
Протягом 1917 р. гаслом українських соціалістів було: «Національна
територіальна автономія України із забезпеченням прав національних
меншостей». Під цим вони мали на увазі австро-марксистську модель
національної культурної автономії, твердим опонентом якої був Ленін.
Більшість російських, польських і єврейських соціалістів виступала
категорично проти ідей української суверенності, вбачаючи у них загрозу
«українського сепаратизму»
3. Директорія: глухий кут українського соціалізму
Директорія зіткнулася з тими ж проблемами, що і уряд Грушевського. З
одного боку, сильний тиск так званих буржуазних держав Антанти, котрі
взагалі були проти будь-якого соціалістичного експерементаторства, з
другого боку — Радянська Росія, яка прагнула контролювати Україну. І,
нарешті, був Денікін, який також з допомогою Антанти хотів реставрації
«єдиної неділимої».
_®a?dooooooooaOOOOOOOOaOOOOOO
gd_u
У цьому пункті історії українську державність могла би врятувати лише
консолідація усіх проукраїнських сил, безумовні поступки і компроміси
усіх політичних партій, рухів, лідерів заради однієї мети — незалежної
держави. Проте було уже запізно. Політичний розкол в Україні дійшов
своєї критичної межі. В середовищі селян були сильні позиції
боротьбистів, котрі підтримали радянську платформу, російськомовні
робітники в своїй основній масі залишалися байдужими чи ворожими до
українського руху.
Гетьманщина була знесена величезним селянським повстанням на чолі з
Петлюрою, що знищило рештки української армії Скоропадського. Після
падіння гетьманського уряду сільські повстанці просто поверталися до
домівок і перероджена УНР залишилася майже без оборони. Петлюра був
змушений створювати армію майже з нуля. Тож він почав призначати
отаманами Української Народної Республіки будь-кого, хто міг
командувати, мав зброю і виявляв лояльність до уряду Директорії, сам же
присвоїв собі титул Головного Отамана УНР. Винниченко мало що
перебільшував, коли написав, що буквально будь-хто міг стати отаманом,
треба було тільки оголосити бажання боротися з більшовиками — і Петлюра
послав би грамоту й пару мільйонів новонадрукованих українських
карбованців 30. Ніякого оперативного контролю над цими отаманами не
було. Результатом став епізод української революції, відомий під назвою
«отаманщина». Вже у листопаді 1918 р. отаман Болбочан розстріляв лідерів
Ради робітничих депутатів у Харкові, а влітку 1919 р. за наказом Петлюри
був розстріляний сам як погромник. У хаосі отаманщини починалися
погроми, ініціатори яких могли раптом перейти від одної сили до іншої,
претендуючи на свою частину при українській центральній владі.
Трудовий Конґрес, якому Директорія мала передати владу, перетворився на
політичний фарс. Українські соціалісти (а саме вони складали тут основну
частину) один одного не чули, і досягти компромісу, а тим більше
прийняття якоїсь спільної платформи на базі зміцнення центральної влади
та державності не вдалося. Ура-патріотичні виступи Винниченка і його
сподвижників уже глушила російська більшовицька канонада.
4. Національно-культурна автономія
Австро-марксистська концепція національно-культурної (чи персональної)
автономії виникла як відповідь на проблеми збереження єдності цієї
багатонаціональної держави. Викладена в Брюннській програмі Австрійської
соціал-демократії у 1899 р., вона мала на меті відвернути національності
від вимог територіальної державності шляхом надання кожному
громадянинові подвійної політичної ідентичності — державної в
територіальній сфері та національної — в культурній. Всі аспекти, які
торкаються культурних питань, мали розглядатися національними органами,
що їх обирають члени даної національної групи незалежно від місця
їхнього проживання, а до компетенції органів, обраних за територіальним
принципом, мали б відноситися питання виключно загальнотериторіального
характеру. Розподіл коштів серед національних органів мав здійснюватися
тільки у відповідності кількості населення кожної групи 31. Українці та
інші неросійські народи імператорської Росії, які відчували проблему
стосунків титульної нації з іншими національностями, що були
домінантними у містах і містечках, були дуже зацікавлені в цьому
проекті. Як Юркевич раніше мріяв, що демонстрація справедливості та
інтернаціоналізму могла б переконати неукраїнських соціалістів у
справедливості українських вимог, так і діячі української держави
вважали, що демонстрація терпимості, толерантності до національних
побажань національних меншин зніме напругу у суспільстві, дасть змогу
здобути підтримку серед неукраїнського населення.
Національно-культурна автономія була проведена не в Австрії, де
держави-спадкоємці були національними державами, а в Україні та трьох
прибалтійських державах. Третій Універсал, надрукований одночасно
українською, російською, єврейською (ідиш) польською мовами,
задекларував національно-персональну автономію, а разом із Четвертим
Універсалом був прийнятий відповідний закон. І коли в останні дні свого
існування Центральна Рада прийняла Конституцію УНР, цей закон був
включений повністю до глави 7 Конституції, тобто був поставлений в
центрі УНРівської моделі української державності. Силою цього закону
великоруській, єврейській та польській націям надавалося право на
створення такої автономії. Вони мали права на проведення Національних
Установчих зборів і обрання своїх Національних Рад, яким надавався
статус державних органів, а також на оподаткування для своїх культурних
потреб. Українська держава зобов’язувалася фінансувати потреби
національних спільнот.
Всім іншим національностям також ґарантувалося право на
національно-персональну автономію в разі подання заяви, підписаної не
менш ніж 10000 громадян до Генерального суду.
Фактично серед національних меншин України тільки євреї організували
національну автономію через вибраний Сойм. І погроми отаманщини
(оскільки петлюрівська система фактично незалежних отаманів не могла
ґарантувати загальнодержавні норми законності) зумовили те, що від
початку 1919 року центральною лінією єврейських виборних органів була
робота по організації самозахисту єврейського населення. А головним
бажанням українських соціалістів було дати усім право розвивати свою
культуру й національне життя 32.
5. Ленінська модель
Більшовицьке моделювання української державності можна сформулювати
коротко ленінськими словами: «Не может быть и речи… » і сталінськими:
«Прекратите играть в республику!» На цьому ґрунтувалася вся політика
більшовиків щодо України. Напередодні першого більшовицького вторгнення
в Україну наприкінці 1917 р. московський ЦК поінформував київських
більшовиків, що він вважає формування окремої більшовицької партії для
України «небажаним». Напередодні другого вторгнення, 9 грудня 1918 р.,
ЦК РКП(б) послав телеграму ЦК КП(б)У в Курськ із повідомленням, що
Російський ЦК буде посилати свої накази прямо органам майбутньої
Радянської України, а не через КП(б)У. На 24 грудня 1918 р. «Известия»
надрукували лаконічне оголошення, що з анулюванням Брестської угоди з
Німеччиною Раднарком більше не визнає незалежності України 33. На
початку другої російської комуністичної аґресії висловлювалася
претензія, що в Україні йде громадянська війна між Директорією та
українським радянським урядом, хоч фактично не було української червоної
армії, на Україну наступала Червона армія сусідньої держави — Росії.
16 січня 1919 р. Директорія оголошує війну Росії Леніна, і більшовики
вже навіть не вдають, що війна має іншу мету, крім розширення кордонів
радянської Росії. Найяскравіший прояв ленінської моделі української
державності — це другий український більшовицький уряд 1919 р. Окрім
київської Ради, інших рад в Україні не було. Влада була в руках
призначених партією міських ревкомів і сільських комбідів. Зрештою, ці
структури були покликані обслуговувати великоросійський шовінізм.
Згодом відвертий націоналізм сталінського і постсталінського періоду не
лише став визначальним у діях влади, а й набув відвертої аґресивності.
Традиційна російська ідея у формі пролетарського інтернаціоналізму стала
рушієм аґресії проти Фінляндії, Польщі, Чехословаччини, Угорщини,
Афґаністану. Зрештою, сьогоднішня Чечня — прямий доказ того, що навіть
без ідеології комунізму суть російської ідеї залишається незмінною. Тому
навіть російський селянин, живучи гірше, аніж його «брати по класу»
неросійських окраїн, все ж сліпо вірив у свою національну перевагу над
іншими націями і готовий був іти на жертви, переважно інших народів, в
ім’я їх порятунку від самих себе. Прямими наслідками цього і стали
геноцид в Україні 1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1946–1947 рр.,
сталінський терор, заслання цілих народів, варварське винищення
культурних і духовних цінностей, деформації економічної системи й
суспільства взагалі, з руйнівною дією яких ми всі добре обізнані
сьогодні. Суть більшовицької моделі — єдина повновладна, комуністична
партія, яка має повний контроль над державою, і державний апарат, який
повністю поглинає суспільство.
6. Сталінський варіант пролетарського інтернаціоналізму
«Поки є держава — нема свободи. Коли буде свобода — не буде держави». У
цьому ленінському висловлюванні, яке тривалий час претендувало на
абсолютну істину, не було б нічого на позір страхітливого, коли б не
більшовицька традиція зводити думку в догму — абсолютистський постулат.
Сталінське прочитання цього мимохідь кинутого висловлювання цілком у
дусі цієї традиції: поки є держава — нема ніякої свободи. Тенденція
центру до зосередження і концентрації влади, започаткована ще Леніним,
після розгрому троцькістсько-зінов’євської опозиції стрімко наростала.
Політична монополія на істину породила нетерпимість до будь-яких виявів
інакомислення. Сталін, ствердивши режим особистої влади, перестав
удавати, що національне питання для нього є питанням ствердження
принципів пролетарського інтернаціоналізму.
Політика коренізації і непу дала можливість заспокоїти реґіони СРСР.
Мілітаризація партії сприяла перетворенню її на слухняний апарат не лише
державного управління, а й маніпулювання та управління людською
психікою, оскільки саме партія (яка, за образним висловлюванням
анґлійського дослідника Едварда Карра, проковтнула державу, а потім була
проковтнута державою) 44 підім’яла під себе, взяла під тотальний
контроль пресу, інтелектуальну сферу. Мілітаризація громадської думки,
прищеплення суспільству страху перед справжніми та здебільшого
вигаданими ворогами, всі оті нескінченні «фронти» — культурні,
ідеологічні, історичні, мовознавчі, хлібозаготівельні тощо, «бої» — з
глитаями, прибічниками глитаїв, куркулями, підкуркульниками,
націоналістами, шкідниками, шпигунами, терористами, фашистами, ворогами
народу активно творили в свідомості громадян альтернативну дійсність.
Втім, у всій цій нібито веремії безглуздя чітко проглядалися певна
логіка і мета.
10 лютого 1929 р. в газеті «Правда» з’явилася стаття Горіна про книгу
академіка, завідувача кафедри історії Всеукраїнського інституту
марксизму-ленінізму Матвія Яворського «Історія України в стислому
вигляді». Проти одного з найближчих сподвижників Миколи Скрипника було
висунуто звинувачення в тому, що він розглядає історію України як
окремий історичний процес. Непрямо кампанія проти Яворського (і його
політичне, а згодом фізичне знищення) своїм вістрям була спрямована
проти політики українізації та її головного провідника Миколи Скрипника.
Скрипник як голова Українського інституту марксизму-ленінізму (УІМЛ)
зміг відвести від себе удар, надрукувавши статтю «Помилки та виправлення
академіка Яворського». Одночасно була піднята у пресі кампанія проти
завідувача кафедри філософії Юринця. Скрипник виступив у пресі з
критикою і Юринця, та врятувати свій інститут не зміг. У червні 1931 р.
ЦК КП(б)У прийняв резолюцію, в якій звинуватив УІМЛ у націоналістичних
ухилах і створив замість нього Всеукраїнську Асоціацію
марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). Це означало, що Скрипник
утратив трибуну, з якої міг відстоювати свої погляди.
У 1930 р. на процесі СВУ, інспірованому ДПУ, було викрито «шкідництво»
мовознавців, які брали активну участь у складанні українського
правопису. Наприкінці 1930 р. — ліквідація «Пролітфронту», журналу, де
працював Хвильовий та його сподвижники, яких підтримував Скрипник. Отже,
коло замкнулося. Сталін готує генеральний наступ на Україну, війну проти
селянства та української інтеліґенції з метою зламати елементи
самодіяльності України. У 1931 р. з’являється рішення ВКП(б) про роботу
шкіл, який дав імпульс до уніфікації шкільної освіти. У 1932 р.
підпорядковують Москві вищі навчальні заклади. У липні того ж року
Скрипник виступає на ІІІ Всеукраїнській конференції. Це був мужній крок
проти політики виголоджування українського села.
28 лютого 1933 р. Скрипника увільняють з посади наркомоса і призначають
головою держплану республіки. З березня Москва починає кампанію проти
націоналістичних ухилів в Україні та Білорусії. У кінці квітня 1933 р.
ЦК збирає Всеукраїнську партконференцію і виносить на обговорення
питання національної політики. Дуже скоро ХІІ з’їзд КП(б)У проголосить,
що, може, в когось і є проблеми з російським шовінізмом, але в Україні
найголовнішим ворогом був і залишається український буржуазний
націоналізм. Україна вступила в затяжну і трагічну фазу тотальної
русифікації, коли перехід на російську мову означав демонстрацію
політичної благонадійності і лояльності до режиму.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
