Реферат на тему:
Німецька політика супроти України
Історія німецько-українських взаємин 1941-1944 рр., – історія плянової,
безпощадної грабежі України та жорстокого винищування українського
населення німецькими окупантами, з одної сторони, і, з другої,
безкомпромісова революційно-збройна боротьба українського народу проти
німецьких окупантів, яких він поставив нарівні з
московсько-большевицькими наїзниками, – це дуже повчальна й аж надто
переконлива відповідь на закиди, ставлені українському народові нашими
національними ворогами, про патронування й піддержування німцями
українського самостійництва та про українське германофільство й
вислуговування німцям.
Правда, апріорної ненависти до німців, до часу приходу німців в Україну,
в українського загалу не було. Навпаки, українці, перебуваючи самі в
стані національного поневолення й приниження, співчували боротьбі
німецького народу, яка аж до 1939 р. провадилася під кличем
урівноправнення та скинення дискримінаційних постанов версальського
договору, подиктованого тими самими, які апробували теж незаконне
поневолення Польщею захїдньо-українських земель. З цим співчуттям
в’язалися сподівання, що німці, борючись за рівноправність та суверенні
права своєї нації, матимуть повне зрозуміння, а то й піддержуватимуть
таку ж саму боротьбу інших народів, в цьому випадку українців,
тим-більше що тут ішло про боротьбу проти спільних ворогів. Та таке
наставлення є таким “германофільством”, як, наприклад,
“америкофільством” німецького народу є його сьогоднішні сподівання, що
Америка піде війною проти червоної Москви і поможе Німеччині привернути
собі її державно-національну суверенність.
Але, і ті сподівання українського загалу не знаходили опертя в німецьких
плянах супроти України. Звичайно, широкий загал не міг знати дійсних
замірів німецьких керівних чинників, бо вони їх дбайливо приховували. Та
впарі з цим – німці не виявили ніколи й свого позитивного ставлення до
українських самостійницьких змагань. Німецька преса й публіцистика
збувала цю тему мовчанкою, а коли вже виїмково заторкнула, то тільки на
те, щоб – звернути увагу німців на багатства української землі.
Коротко перед самою війною появилася в Німеччині книжка “Ukraine” видана
др. Ляйббрандтом (автором її був правдоподібно Кожевніков). Зміст цієї
книжки це – пригадка про багатства української землі і переконювання, що
першими господарями української землі були пранімецькі племена готів,
українську державу оснували германські племена зі Скандинавії і та
держава існувала лише доти, доки германська панівна верства не
розплилась у слав’янському морю. Висновку не подано, але він насувався
сам: Україна, мовляв, жде й сьогодні, щоб німецька вища раса прийшла і
володіла нею…
Болючим ударом по всяких сподіваннях українців на німецьке співчуття
було становище німецького уряду в справі Карпатської України зимою
1938/39 рр., – ота несподівана беззастережна, відверта піддержка німцями
мадярських загарбницьких затій. Та це пробував загал виправдати як
тимчасове рішення, вимушене конечністю з’єднати собі мадярів в обличчі
другої світової війни.
Та вже перші місяці побуту німців в Україні переконали загал, що воно не
так. Бо й ворожість німців до акту 30 червня 1941 р. виявилась швидко не
ворожістю до “одного надто радикального українського середовища”.
Захопивши всю Галичину німецький уряд проголошує негайно – прилучення
Галичини до польського “Ген. Губернаторства”, а вслід за цим іде
подарування німцями південно-західніх земель – Буковини, Басарабії і т.
зв. Трансністрії, – Румунії.
Ціль таких потягнень була ясна: південно-західніми українськими землями
німці платили румунам за їх участь у протибольшевицькій війні. А
Галичину вони прилучили до польського генерал-губернаторства для того,
щоб так скріплювати українсько-польську ворожнечу й підсичуванням та
виграванням українсько-польських конфліктів невтралізувати протинімецьку
боротьбу обох поневолених народів. Не треба було бути політиком, щоб
бачити це, бо при німецькій політичній грубости це само впадало в вічі.
Про це говорило ясно хоча б спровадження вже в перших тижнях на
галицько-українські землі польських поліційних частин та явне
протегування польського елементу в Галичині, при одночасному намаганні
перекинути українські поліційні частини та українську адміністрацію з
Галичини на польські терени.
Ця політика Німеччини була визиваючим глузуванвим з українських
державницьких аспірацій та з національних почувань українського народу
взагалі.
Вслід за цими політично-правними актами розбивання українського
національного організму йде безоглядний терор гештапа, що нічим не
уступає, а нераз ще й перевищує терор НКВД. Він спрямовується, очевидно,
насамперед проти революційної ОУН і її членів. В офіціозі ОУН “Ідея і
чин” за 1942 р. та січень 1943 р. читаємо про це:
“Немов на фільмі бачимо… Ось в Миргороді на Полтавщині падає від
німецької кулі Микола Лемик-Сенишин, заступник Краєвого Провідника ОУН,
відомий з протестаційного вбивства більшовицького консуля у Львові в
1933 р., засуджений поляками на досмертну тюрму.
А оце в Кременчузі кладе свою голову редактор Петро Щепанський,
пробоєвий націоналіст-самостійник, відомий діяч на Київщині.
В Житомирі в тюрмі окупанти стріляють членів Обласного Проводу ОУН
Василя Хому і Миколу Кравса, а на вулиці гине від кулі Обласний
Провідник Роман Марчак.
В Кривому Розі падає жінка-революціонер Ганна Максимець і віддає своє
життя за Україну може один з найбільш визначних останньо діячів
самостійників інж. Сергій Шерстюк.
На Волині гинуть Гриць Максим’юк-Кайдаш, Осип Бродич і другі, а на
соняшному півдні України в Джанкой на Криму вмирають смертю героїв Любак
Михайло, Боднарівський і Ванкевич.
В Києві розстрілюють Василя Щирбу, Сандецького і других, а оце громом
вдаряє вістка про смерть на вулиці Столиці члена Проводу ОУН Дмитра
Мирона-Орлика.
До цих кривавих картин долучуються не менш героїчні сторінки
революційної боротьби і смерти наших Друзів, що віддали своє життя по
німецьких тюрмах і концтаборах. Ось вони:
Проф. Андрій Марченко – визначна постать Волині, поет-революціонер,
автор відомих націоналістичних пісень;
Мгр. Дмитро Яців – відомий кооператор і громадський діяч;
Др. Олекса Бандера і Василь Бандера – рідні брати Провідника
організації;
Юліян Петренко – один з передових провідників українського робітничого
світу;
Іван Равлик – визначний провідний член ОУН і видатна постать української
революції. А дальше лава за лавою проходять відомі і невідомі Борці,
члени і не члени Організації, визначні націоналісти-революціонери,
поети, письменники, громадські діячі, сірі воїни нашого визвольного
фронту боротьби, що в ім’я перемоги Ідеї України віддали своє життя.
Та на цьому не кінець. Бо ось дійшла до нас вістка, що знана поетка й
одна з визначних індивідуальностей наших днів Олена Теліга разом з
чоловіком розстріляні в Києві. Також знаємо, що в концтаборі Авшвіц
догоряють десятки визначних українських громадян-націоналістів, а по
тюрмах Кракова, Львова, Рівного, Києва і других міст караються сотні
українців.
А до цього всього голодна смерть вже викосила тисячі, полон і каторжні
табори праці сотні тисяч, а останньо фронт забирає нові, вже невідомі
жертви”.
(“Ідея і Чин”. Ч. 1, 1942 р. – ст. 2 і 3)
“Німецькі окупанти розстріляли слідуючих україців членів і нечленів ОУН
в дні 27 листопада 1942 р. на полі Чортків-Ягольниця:
(Слідує список 52 українців, між ними: о. Павло Витвицький, мгр. Василь
Мельничук, інж. Роман Сельський, др. Олекса Коссак, інж. Василь Попель.)
Того ж дня впало від німецьких куль у Львові 28 українців, між ними:
Лапунька Омелян, Опарівський Лев, інж. Пясецький.
Розстріляні гестапом на ОСУЗ:
Степан Кумин – Кривий Ріг, Іван Потапенко – Валявка, Теодор Найдич –
Кривий Ріг, Н.Вірлик (пс. Михайло Бурій) – Запоріжжя, Степан Держко –
помер від побоїв у тюремній лічниці в Сталіно.
B
Краєвий Провідник і член Проводу ОУН – сл. п. Іван Климів-Легенда”.
(“Ідея і Чин”, Ч. 2, 1943 р.)
В фізичному винищуванні українського населення німці не ограничуються
тільки до членів революційної ОУН, ні навіть до активних самостійників.
Вважаючи українські землі теренами “дикого Сходу”, якими західній світ
мало, а то і зовсім не цікавиться, німці починають стосувати супроти
українського населення зі ще більшою жорстокістю і в ще більших розмірах
як у Франції, Чехії, Югославії чи Польщі – масовий терор. Для залякання
всего населення гештапо арештує по всіх містах чільніших громадан як
закладвиків і їх прилюдно вішає в відплату за будьякий спротив населення
німецьким грабіжникам. А каральні відділи СС-ів руйнують цілі села,
вимордовують безпощадно теж жінок, старців і дітей. Так, наприклад, коли
на Поліссі й Волині появилися большевицькі партизани, які заатакували
німецькі залоги, то не дивлячись на те, що українське населення не лиш
не мало нічого спільного з ними, але явно ставилось ворожо до них і було
об’єктом його переслідувань, німецька поліція в відплату за дії
большевицьких партизан нищить до тла в 1942 р. українське село Кортиліси
на Ковельщині, вимордувавши при тому біля 2.000 безборонного населення.
Така сама доля стрінула в листопаді 1942 р. село Кам’янку, де
гештапівські опричники вимордували 3.000 українського безборонного
населення, село Цумань, де в масовій екзекуції розстріляно кілька тисяч
українського населення з Цумані та дооколичних сіл, ок. 100 менших осель
Полісся й Волині, а в лютому 1943 р. село Ромель, Олександрівського
району, де замордовано ок. 400 жінок і дітей.
Фізичне винищування українського населення, переводжуване німцями в
нечувано варварський спосіб, доповнюють масові вивози українського
населення на примусові роботи в Німеччині. Набір “добровільного
робітника” до Німеччини починається на всіх теренах України негайно
після вмаршу туди німецьких армій: працездатна молодь, хлопці та
дівчата, одержують від спеціяльних німецьких бюр набору ясиру іменний
наказ зголоситись в найближчих днях “добровільно” на виїзд до Німеччини,
з осторогою, що якщо вони не повинуються цьому наказові, то і вони і
члени їх рідні будуть притягнені до найстрогішої відповідальности. Та на
цьому не кінець: не задоволяючись таким набором “добровільних”
робітників німці організують по містах людоловство, яке живцем нагадує
те, що його практикували колись англійські піратські компанії в Африці
для достави муринських невільників до Америки: певного дня, найчастіше в
час ярмарку, коли до міста приїжджало теж населення сіл, німецькі
поліційні частини окружували якусь дільницю і кого тільки зустріли на
вулиці арештували й негайно відвозили до Німеччини на примусову працю,
не дозволяючи йому навіть попращатись з ріднею, чи хоча б повідомити її
про свою долю. Вирятуватись від такої “лапанки” могли лише ті, хто
виказався відповідною посвідкою про те, що його праця на українських
теренах є в господарському інтересі Німеччини.
При застосуванні таких методів, з українських земель, спустошених до
того большевицькою окупацією, мобілізацією до Червоної Армії та
большевицькою евакуацією, німці вивезли в скорому часі на примусові
роботи в Німеччині ок. два мільйони українського населення. При цьому
треба пригадати, що всі ці “добровільно” вивезені до Німеччини попадали
в жахливі умовини трактування їх як “унтерменшів” гіршої категорії:
вимоги праці максимальні, винагорода майже ніяка, харч та санітарні
умовини жалюгідні, можливості культурного життя – ніякі. За недозволену
зміну місця праці і навіть за спробу критики нелюдського відношення
німецьких наставників чи “баворів” до “остарбайтерів” – “винних”
засилало гештапо до концтаборів, де вони масово вигибали.
Та й тих, яких зaлишено на українських землях “в інтересі німецької
господарки” обложила німецька окупаційна влада такими важкими
повинностями праці та “контигентами”, які нагадувати могли лише найгірші
роки большевицької окупації.
Вже осінню 1941 р. визначили німці українському селянству “контінгент”,
– примусову здачу хліба, за який плачено йому горілкою та грішми по
такій ставці, що практично це була тільки примусова виміна хліба на
горілку. Контингенти були надзвичайно високі і здирані безпощадно
карними відділами так, що вже зимою 1941-42 рр. в гірських околицях
Карпат і на Поліссю, а весною 1942 р. на Підкарпатті настає голод. В
скорому часі на дно господарської нужди скочується теж Волинь і багаті
на хліб простори Наддніпрянщини.
Не меншим тягарем як контингенти лягають на плечі селянства
“лігеншафти”, тобто оперті на панщизняній повинності селян німецькі
державні фільварки. Створені давніше большевиками радгоспи і навіть
колгоспи німці перебирають на українських окупованих теренах як свою
державну власність, переіменовуючи їх на “лігеншафти”, настановляють у
них німецьких та польських директорів, а місцевих селян зобов’язують до
примусової, звичайно зовсім безплатної праці на тих фільварках. На цю
новітню панщину гнали німецькі посіпаки селян разом з їх кіньми, якщо
вони в селян були, та господарським знарямям в той сам час, коли їм
треба було працювати на власному полі. Через те селянам доводилось в час
пильних робіт працювати днем на панщині, на “лігеншафті”, а в ночі на
власному полі, бо за нездачу визначеного контингенту з власного поля,
німецька влада карала дуже жорстоко.
Така німецька політика супроти України й українців, – глумливе
заперечення національних аспірацій провокативним парцелюванням
української території в ділянці державно-національного життя і цілковите
обезправнення українського населення, безоглядна економічна
експлуатація, грабіж і здирства в економічній ділянці, – переконала
скоро все українське населення, що заклик до самооборонної боротьби
проти німецького окупанта це не забаганки максималістичної групи, але –
єдиний шлях, що його вказує здоровий політичний глузд і одночасно
інстинкт самооборони по-варварськи винищуваного населення.
І тому то, навіть незалежно від пропагандивно-роз’яснювальної акції ОУН,
українське селянство спалахує тут – то там бунтами проти німецьких
посіпак: в селі Піддубцях на Полісі під час праці кинулись на чотирьох
польських вислужників, що знущались над ними, і розшарпали їх на місці;
на фільварку біля Сарн, селяни, доведені до одчаю знущаннями, кинулись з
сокирами на німецько-польських посіпак і зарубали не лиш директора
лігеншафту, але й усіх його помічників; в Тучині на Косттопільщині вбито
німецького “ляндвірта”, що зі садизмом знущався над українським
населенням, та його помічника, голову місцевого району. Таких випадків
було в 1942 р. більше.
Не диво, що вже весною 1942 р. ОУН стрічається в низах з вимогою
переходу до загального збройного спротиву. В документах революційної
боротьби тих часів читаємо, що вже в травні 1942 р. районовий провідник
ОУН на Костопільщині М-ко вимагає від Проводу дозволу організувати
партизанський загін, який охороняв би українське населення Костопільщини
перед знущаннями німецької адміністрації та відбирав би від німців
пограбоване ними селянське майно. Таку ж вимогу ставлять учасники
політично-пропагандивного курсу активу Житомирщини в квітні 1942 р.,
звертаючи увагу на те, що коли цього не зробить ОУН, тоді повстане інша
революційна організація, яка зробить це, або спалахнуть по Україні
самочинно селянські повстання.
Так то, політична пропагандивно-роз’яснювальна акція та революційна дія
ОУН з одної сторони і жорстока загарбницько-експлюатаційна політика
німецьких окупантів супроти України й українського населення з другої
довели до того, що вже після одного року побуту німців в Україні
політично-психологічна мобілізація українського загалу до активної
протинімецької боротьби була завершена і провід українського
революційного підпілля міг переходити до третього етапу боротьби, – до
організування і дії збройного рамени українського народу, – Української
Повстанської Армії.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
