Реферат на тему:
Націоналізм і військо. Принцип легітимності
Націоналізм і військо
Сьогодні військовій тематиці присвячується чимало статей. Проблема
розбудови Української Армії є актуальною і зачіпає не лише військовиків,
а значно ширший загал суспільства. Для України проблема розбудови
власних збройних сил – це і гіркий досвід історії, особливо часів УНР,
коли нехтування політиками військового фактору призвело до втрати
державності.
З виходом на політичну арену Націоналістичного Руху, нехай поки що добре
не зорганізованого, неминуче буде викристалізовуватися система поглядів,
ідеологічних засад у площині застосування їх до військової політики і
практики.
Для націоналістів питання військового вишколу, плекання духу нації,
практична праця над розбудовою українських військових формацій були
завжди основними, а в різні історичні проміжки – пріорітетними. Одразу
після поразки УНР, у добу становлення модерного українського
націоналізму, саме члени ОУН – колишні військовики виступили з різкою
критикою соціал-демократичного проводу УНР, який у справі творення
українського війська практично нічого не зробив. Офіціоз ОУН “Розбудова
Нації” відзначав, що верхівка УНР – “виправдовувала свої дії, спрямовані
на демілітаризацію, а фактично розвал молодої держави, драгоманівським
наївним розрахунком на “єдиний фронт” з московською революційною
демократією”.
З того часу питанням військової політики ОУН приділяла багато уваги. Вже
на першому Конгресі Українських Націоналістів (1929) окремим розділом
постанови Конгресу було визначено ставлення Організації до військового
питання. Так, передбачалося, що організація української військової сили
буде розвиватися відповідно до трьох етапів політичного стану в Україні:
ворожої окупації, національної революції та державного закріплення. Як
бачимо, націоналізм – це не лише фактор боротьби, а й ідеологія
державного закріплення. За умов підневільного стану нації ОУН,
скеровуючи суспільство на боротьбу, водночас дивилася й на перспективу.
В подальшому уступі постанови читаємо: “Оборону упорядкованої держави
перебере єдина, регулярна, надкласова національна Армія і фльота, що
враз із територіальними козачими частинами будуть збудовані на підставі
загальної військової повинності”. Визначався національний характер
майбутньої армії, її понадпартійна і понадкласова сутність. Ці принципи,
сформульовані Конгресом Українських Націоналістів, і сьогодні мають
залишатися засадничими.
У подальшому націоналістичний рух, згідно з ідеологічними засадами
українського націоналізму, розробленої методології і поточного
політичного моменту, реалізував постанови Конгресу. Так постала
Карпатська Січ на Закарпатті, так підчас другої світової війни зродилася
легендарна УПА. Саме український націоналізм виплекав цілу плеяду
талановитих військовиків: Є. Коновальця, А. Мельника, М. Капустянського,
В. Курмановича, Р. Шухевича,– чий досвід, теоретичні напрацювання можуть
стати у великій пригоді військовикам України.
Виходячи із основних ідейних засад ідеології українського націоналізму,
його методології й традицій, важливо вже сьогодні сформулювати основні
принципи структурного оформлення нації в ділянці національної безпеки,
яку гарантують Збройні Сили України.
В основу такого підходу має лягти принцип народності, що за умов
розбудови національної держави ідентифікується з поняттям нації.
Українська армія – це частина української нації, державна інституція, що
гарантує нації її розвиток ісамореалізацію. Лише національна армія може
бути надійною захисницею прав, свобод і добробуту громадян України.
Недотримання принципу народності – це шлях до легкої переорієнтації
збройних сил проти свого народу.
Принцип легітимності
Волею долі склалося так, що розбудова Української Армії відбувається на
основі трьох військових округів колишньої російської імперської армії.
Це негативний момент, бо дуже уповільнює темпи зростання українського
війська,– з другого боку, це фактор стабілізуючий. Не оголосивши наявні
військові округи окупаційними, як цього домагалися деякі політичні сили,
ми не тільки не зробили в одночасі цю страшну військову потугу своїм
ворогом, а заклали надію на її нейтралізацію, переструктуризацію, врешті
– якісне оновлення. І все ж, щоб мати надійну армію, маємо дотримуватися
історичного принципу легітимності. Спадкоємність із військовими
формуваннями часів ЗУНР, УНР, ОУН, УПА – це не стільки данина історії,
це, скоріше збереження у війську героїчного національного духу, без
якого будь-яке військо вже не військо.
~
D
Принцип формування збройних сил. Йдеться не про ту ділянку роботи, що
нею мають займатися фахівці, передусім мова йде про загальний
методологічний підхід до організації такої інституції, як армія. Основою
такого підходу має стати українська національна ідея – цементуюче
духовне начало, що впродовж усього історичного розвитку нації робило її
самобутньою і неповторною. Принцип національної ідеї має лягти в основу
ідейного та виховного вишколу військовиків. Це не означає, що армія буде
мононаціональною, але маємо домогтися такого стану, щоб армія, як одна
із державних структур, відповідала національному характеру держави. Не є
нормальним стан речей, коли офіцери-українці в українській армії є
фактично національною меншиною. Зрозуміло, що утвердження української
нації як господаря на своїй землі призведе до утвердження українства у
війську. Однак уже сьогодні слід визначитися щодо політики стосовно
національних меншин у війську, щоб у такій спосіб відкинути всі
спекуляції про ксенофобію чи український шовінізм. В Українській Армії
можуть і мають служити громадяни України всіх національностей, які
визнають національний характер української державності.
Зараз багато говорять про національну еліту, особливо, коли йдеться про
українську культуру. Не менш нагальною є проблема плекання військової
еліти. Військова еліта – це носії національної ідеї в Армії. Не в
значенні старшинська верхівка, а в значенні – українські патріоти, для
яких поняття Бог і Україна – нероздільні.
Важливим чинником військової потуги, її розбудови є позаармійські
суспільно-громадські структури. Ми не будемо мати сильної і надійної
Армії, коли у суспільстві будуть домінувати пацифістські настрої,
зневага або просто неувага до власної Армії. Культ ідейної мілітарності,
ідейний антипацифізм – це те, що має інтенсивно пропагуватися у
суспільстві, створюючи атмосферу любові до власної Армії.
Тут має відіграти свою роль і Церква. Однак слід пам’ятати, що тільки
українські національні церкви були, є і будуть зацікавлені як у своїй
державі, так і у власній армії. Ігнорування цього моменту може призвести
до морального розкладу у війську, його духовного знекровлення.
Знову пригадується заповіт Симона Петлюри, Головного Отамана Військ УНР:
“Отже, не забуваймо про меч, учімося міцно тримати його в руках, а
одночасно дбаймо про підживлення національних елементів її буття –
творчої любові до Батьківщини, сторожкости до ворога та помсти за
кривди, заподіяні ним, в симбіозі яких знайдемо вірний шлях до
звільнення і програму будівництва”. Власне, Петлюра постійно наголошував
на тому, що “тримати меч” – це не лише завдання військовиків, це
відповідний стан суспільства, це певне дозрівання нації, усвідомлення
того, що тільки та нація, яка добре володіє мечем, може бути гарантована
за свої рала, сподіватися щасливого майбутнього.
Під сучасну пору суспільство не цілком осягнуло заповіт Отамана. Є певне
упередження до діяльності в Україні різноманітних українських
парамілітарних структур. Замість того, щоб посилити їхній ідейний
вишкіл, з них роблять мало не ворогів державності. Цікаво, яким чином
можна виплекати “дух козацької шаблі”, боячись дати шаблю в руки
українця? В суспільстві не склалася загальна опінія щодо необхідності
підняття престижу української військової сили. Легко йде збір коштів на
будівництво Церкви, і як важко знайти спонсора для видання, скажімо,
словника українських військових термінів. Хоч здається, що це так
очевидно: будемо мати справжню армію, будуть і церкви.
Тут мають зіграти свою роль культура і мистецтво, особливо театр і кіно.
Замість пропаганди так званого космополітичного авангарду й засилля
“гопако-шароварщини”, слід уже негайно, враховуючи вікові особливості,
творити різножанрові, високохудожні мистецькі роботи, які б відображали
історію українського війська, проблеми розбудови Армії, просто були
цікавими й ідейно змістовними художніми творами.
Міцна держава – це не тільки сильна Армія, це насамперед здоровий дух її
громадян, які знають, як і в який спосіб боронити свою державу, які
повсякчасно готові до того і не потребують ніяких додаткових аргументів.
Ми стали на шлях національного державотворення, яке без творення
потужної військової сили є приреченим.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
