Реферат на тему:
Управлінський облік. Класифікація витрат
Управлінський облік передбачає створення детальної класифікаційної схеми
витрат. Керівник або власник підприємства повинен знати, скільки буде
коштувати виробництво тієї чи іншої продукції, який прибуток від її
реалізації в загальному обсязі прибутку, чи є можливість збільшити або
зменшити ціну на цю продукцію і яка ефективність від прийняття
управлінського рішення. Щоб дати відповідь на всі ці питання, необхідно
використати економічно обґрунтовану класифікацію витрат. Класифікація
витрат – це поділ витрат на класи на основі певних загальних ознак
об’єктів і закономірних зв’язків між ними.
Необхідність в різних класифікаціях витрат, використання різних методів
їх збирання і розподілу зростає з ускладненням господарської діяльності
підприємства. Вона є передумовою успішної організації планування,
обліку, контролю, аналізу та ефективного управління витратами.
Найбільш економічно доцільний підхід до побудови системи обліку витрат –
це виділення типових груп рішень (наприклад, контроль за трудовими
витратами або використанням матеріалів) і вибір відповідних об’єктів
обліку витрат (наприклад, продукція або підрозділ).
В основу наведеної нижче класифікації витрат покладено принцип: різні
витрати для різних цілей. Виділяють три напрями класифікації витрат(рис.
1).
Для визначення фінансових результатів діяльності підприємства необхідно
зрозуміти різницю між витратами різних звітних періодів. Як відомо,
фінансовий результат (прибуток або збиток) – це різниця між доходами і
витратами звітного періоду. Виникає питання: які витрати відносяться до
звітного періоду?
П(С)БО 16 “Витрати” передбачає відображення витрат в бухгалтерському
обліку одночасно зі зменшенням активів або збільшенням зобов’язань. При
цьому витрати визнаються витратами певного періоду одночасно з визнанням
доходу, для отримання якого вони здійснені. Витрати, які неможливо прямо
пов’язати з доходом певного періоду, відображаються у складі витрат того
звітного періоду, в якому вони були здійснені. Якщо актив забезпечує
одержання економічних вигод протягом кількох звітних періодів, то
витрати визнаються шляхом систематичного розподілу його вартості.
Рис . 1 Класифікація витрат в управлінському обліку
Припустимо, підприємство витратило кошти на придбання товарів та
устаткування. Чи є ці витрати витратами звітного калькуляційного
періоду? Безумовно ні, оскільки мав місце лише обмін одного виду активів
на інший (товари та устаткування).Отже, витрачені кошти — це невичерпані
витрати, які принесуть користь у майбутньому.
Тепер припустимо, що товари реалізовані і устаткування введене в
експлуатацію. Отже, відбувся обмін товарів на дохід (у вигляді грошей
або зобов’язань покупців), і для отримання цього доходу була спожита
певна частка устаткування (у вигляді амортизації). Тому собівартість
реалізованих товарів та амортизаційні відрахування – це вичерпані
(спожиті) витрати. Частину товарів, втрачених внаслідок пожежі або
іншого нещасного випадку, потрібно вважати збитками, оскільки товари не
були обмінені на інші речі і не принесли користі.
Разом з тим витрати можуть не збігатися в часі з реальними витратами
активів. Наприклад, нараховано заробітну плату за січень, яку було
виплачено на початку лютого: чи є ця заробітна плата витратами за
січень, чи вона буде витратами лютого, коли будуть виплачені кошти
робітникам і службовцям?
Оскільки праця робітників і службовців була використана в січні, а
заробітна плата є грошовою формою витрат на оплату праці, то зрозуміло,
що ці витрати пов’язані з виникненням зобов’язань, для погашення яких
пізніше будуть передані активи.
Вичерпані (спожиті) витрати – це збільшення зобов’язань або зменшення
активів у процесі поточної діяльності для отримання доходу звітного
періоду.
Невичерпані (неспожиті) витрати — це збільшення зобов’язань або
зменшення активів у процесі поточної діяльності для отримання доходу або
іншої вигоди в майбутніх періодах.
Невичерпані витрати відображаються в активі балансу, а вичерпані витрати
– у звіті про фінансові результати.
На практиці не всі витрати, що відносяться до звітного калькуляційного
періоду (вичерпані витрати), безпосередньо пов’язані з виробництвом
продукції. Тому для визначення собівартості продукції або товарів
розрізняють витрати, які формують собівартість продукції (товарів), та
витрати періоду.
Ставлення в нашій країні до собівартості продукції як економічної
категорії заслуговує окремого дослідження. Були у неї злети, коли вона
оцінювалась як якісний синтетичний показник роботи галузей
промисловості, і падіння, коли вважалось, що собівартість взагалі не
може бути показником господарської діяльності. Насправді місце
собівартості в господарській діяльності підприємства найкраще
відображено в її визначенні.
Витрати на продукцію – це витрати, безпосередньо пов’язані з
виробництвом продукції або з придбанням товарів для реалізації.
У виробничій сфері до таких витрат належать витрати (сировина і
матеріали, заробітна плата виробничих робітників з відрахуваннями від
неї, амортизація верстатів тощо), пов’язані з функцією виробництва
продукції, що формують її історичну собівартість.
На торговельному підприємстві витратами на продукцію є чиста вартість
придбання товарів для реалізації.
Витрати періоду – це витрати, що не включаються до собівартості
продукції та запасів і розглядаються як витрати того періоду, в якому
вони були здійснені. Детальніше питання про витрати періоду розглянуто в
темі 9.
Підприємства, що виготовляють продукцію, до таких витрат відносять
витрати на здійснення всіх інших своїх функцій (управління, маркетинг,
дослідження, розробка тощо) вартісного ланцюжка. На торговельних
підприємствах витратами періоду є витрати обігу.
У підприємствах виробничої сфери витрати, які відносяться на
собівартість продукції, називають виробничими витратами, а витрати
періоду – витратами діяльності.
Важливою ознакою витрат як у виробничій, так і у невиробничій сфері є
характер їх зв’язку з певним об’єктом: продукцією, підрозділом, проектом
тощо. Залежно від характеру цього зв’язку витрати поділяють на прямі та
непрямі.
Під прямими розуміють такі витрати, які пов’язані з виробництвом одного
певного виду продукції. При цьому на підставі первинних документів вони
можуть бути прямо віднесені на собівартість відповідної продукції.
Прямими витратами називають економічно однорідні витрати, що відносяться
на собівартість конкретного виду продукції прямо, безпосередньо у
відповідності з обґрунтованими нормами та нормативами. До них
відносяться витрати на сировину та основні матеріали, заробітна плата
робітників основного виробництва, відрахування на соціальні заходи від
заробітної плати робітників тощо.
Непрямими витратами називають витрати, які неможливо розрахувати по
окремих видах продукції за ознакою прямої приналежності, оскільки вони
пов’язані з виготовленням декількох видів продукції або з різними
стадіями її обробки, їх включають до собівартості конкретних видів
продукції шляхом розподілу пропорційно до будь-якої умовної бази. До
непрямих відносяться витрати на утримання і експлуатацію машин та
обладнання, на підготовку та освоєння виробництва, втрати від браку,
загальновиробничі, адміністративні та інші виробничі витрати.
Отже, непрямі витрати – це витрати, що не можуть бути віднесені до
певного об’єкту витрат економічно можливим шляхом.
Так, наприклад, якщо витрати на віднесення вартості цвяхів до кожного
конкретного виготовленого стільця перевищують вартість цвяхів, то
доцільніше і дешевше розподіляти ці матеріали між виробами непрямим
шляхом, тобто пропорційно до прямих витрат.
Віднесення витрат до прямих або непрямих залежить від того, що є
об’єктом витрат.
Отже, одні й ті самі витрати можуть бути одночасно прямими і непрямими
щодо різних об’єктів.
Основні витрати – це витрати, безпосередньо пов’язані з технологічним
процесом виготовлення продукції, та неминучі при будь-яких умовах та
характері виробництва, незалежно від рівня та форм організації
управління. Вони поділяються на три групи: прямі матеріальні витрати,
прямі витрати на оплату праці та інші прямі витрати.
До складу прямих матеріальних витрат відносять сировину і матеріали,
купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, інші матеріальні
витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкту
витрат.
В деяких випадках певні види матеріалів, які є частиною виготовленої
продукції, не включають до складу прямих витрат. Прикладом таких
матеріалів є цвяхи у виробництві меблів, нитки у виробництві одягу тощо.
Такі матеріали розглядають як допоміжні (непрямі) і, виходячи з принципу
економічної доцільності, включають до складу виробничих накладних
витрат.
До складу прямих витрат на оплату праці включають заробітну плату та
інші виплати робітникам, зайнятим на виробництві продукції, виконанням
робіт або наданням послуг, які можуть бути безпосередньо віднесені до
конкретного об’єкту витрат.
Витрати на оплату праці інших категорій виробничого персоналу (майстри,
допоміжний персонал тощо) і на заробітну плату робітників, що не може
бути прямо віднесена на продукцію (оплата часу простою, додаткові
виплати тощо), включають до складу виробничих накладних витрат.
До складу інших прямих витрат включають усі інші виробничі витрати, які
можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкту витрат,
зокрема відрахування на соціальні заходи, плата за оренду земельних і
майнових паїв, амортизація тощо.
Накладні витрати – це витрати, не пов’язані безпосередньо з
технологічним процесом виготовлення продукції, а утворюються під впливом
певних умов роботи по організації, управлінню та обслуговуванню
виробництва.
Прикладом цих витрат є допоміжні матеріали, заробітна плата
обслуговуючого персоналу (непряма), витрати на утримання і ремонт
будівель, приміщень, устаткування, амортизація і страхування основних
засобів, орендна плата, оплата комунальних послуг тощо.
Накладні витрати не можна точно розподілити між конкретною продукцією,
так як вони поширюються на всю виробничу продукцію. Тому їх пов’язують з
конкретною продукцією наближено, розподіляючи всю суму накладних витрат
за період між продукцією на основі прийнятної бази (пропорційно до
заробітної плати основних робітників, суми прямих витрат,
трудомісткості, завантаження обладнання тощо).
Накладні витрати можна поділити на виробничі та невиробничі. До
виробничих накладних витрат відносяться загальновиробничі витрати, які
розподіляються між продукцією пропорційно до обраної бази.
По відношенню до обсягу виробництва виробничі накладні витрати
поділяються на змінні, постійні та умовно-змінні. Прикладами змінних
виробничих накладних витрат є витрати на допоміжні матеріали, на дрібне
оснащення та інструменти, на опалення, освітлення та споживання
електроенергії. Розмір цих витрат зростає або зменшується прямо
пропорційно до кількості виготовленої продукції. Частина виробничих
накладних витрат, що називаються постійними, запишається практично
незмінною протягом звітного періоду незалежно від коливань обсягу
випуску продукції. Це, наприклад, страхові внески, орендна плата,
заробітна плата майстрів, амортизаційні відрахування на обладнання. До
умовно-змінних накладних виробничих витрат варто віднести плату за
користування телефоном (основна плата плюс плата за міжміські розмови),
за комунальні послуги.
До невиробничих витрат включають: адміністративні витрати, витрати на
збут та інші операційні витрати.
Відмітимо, що групування витрат на основні та накладні не співпадають з
групуванням витрат на прямі та непрямі, а тотожність основних витрат з
прямими, і накладних з непрямими, що існує в економічній літературі, не
обгрунтована.
Поділ витрат на основні та накладні, прямі та непрямі пов’язаний, в
першу чергу, з необхідністю більш точного калькулювання, тобто отримання
об’єктивної інформації про рівень витрат.
Для прийняття управлінських рішень вкрай необхідно розрізняти релевантні
та нерелевантні витрати. Релевантні витрати – це витрати, величина яких
може бути змінена внаслідок прийняття рішення.
Нерелевантні витрати – це витрати, величина яких не залежить від
прийняття рішення.
Наприклад, розглядається питання – придбати новий верстат або взяти його
в оренду. У цьому випадку вартість верстата та орендна плата є
релевантними витратами, на відміну від вартості витрачених на його
обслуговування мастильних матеріалів, витрат на заробітну плату
обслуговуючого персоналу, які є нерелевантными витратами, оскільки вони
матимуть місце в обох випадках.
Поділ витрат па релевантні (які враховуються при розрахунку) та
нерелевантні (які не враховуються при розрахунку) має не менш важливе
значення для прийняття правильних управлінських рішень, ніж поділ витрат
на постійні та змінні. Релевантні витрати дорівнюють нулю при відмові
від існуючого варіанту використання засобів на користь альтернативного,
а нерелевантні витрати залишаються незмінними. Отже, тільки релевантні
витрати повинні враховуватись при прийнятті рішень.
Різницю між витратами, які виникають при прийнятті альтернативних
рішень, називають диференційними витратами.
Розглядаючи різні альтернативні варіанти рішень необхідно враховувати не
лише дійсні (реальні), а й можливі витрати (втрати).
Висновки Правові засади фінансового менеджменту регламентуються законами України, указами Президента, постановами Кабінету Міністрів України, наказами та положеннями міністерств та відомств, а також установчими договорами та статутами підприємств. Конкретна організаційна структура служб фінансового менеджменту залежить від таких чинників: масштаби та особливості статутної діяльності підприємства, умови та методи формування капіталу, інтенсивність інвестиційних процесів, характер розподільчих відносин, міра фінансової відповідальності перед власниками та вищими організаціями, наявність відокремлених структурних підрозділів та вертикальних організаційних утворень. Інформаційна база фінансового менеджменту формується за рахунок внутрішніх та зовнішніх джерел. Користувачами фінансової звітності є менеджери, акціонери та потенційні інвестори, кредитори, постачальники, покупці, працівники підприємства та їх профспілки, біржі, консультанти, юристи, населення регіону та преса, державні органи керівництва та контролю. Необхідність в різних класифікаціях витрат, використання різних методів їх збирання і розподілу зростає з ускладненням господарської діяльності підприємства. Вона є передумовою успішної організації планування, обліку, контролю, аналізу та ефективного управління витратами. Найбільш економічно доцільний підхід до побудови системи обліку витрат - це виділення типових груп рішень (наприклад, контроль за трудовими витратами або використанням матеріалів) і вибір відповідних об'єктів обліку витрат (наприклад, продукція або підрозділ). Фінансова звітність підприємства є стандартизованою і регламентується національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку (П(С)БО). У процесі обґрунтування фінансових рішень використовуються всі компоненти сучасної фінансової звітності підприємств: баланс, звіт про фінансові результати, звіт про рух грошових коштів, звіт про власний капітал, примітки до фінансової звітності. Облікова політика є важливою методологічною основою фінансового менеджменту. При обґрунтуванні фінансових рішень важливу роль відіграють прийняті на підприємстві методи оцінювання окремих видів активів, списання витрат на продукцію, нарахування амортизації тощо. Обґрунтування доцільності фінансових рішень базується на використанні класифікації витрат за певними ознаками: релевантні й нерелевантні, постійні й змінні, дійсні й можливі (альтернативні), інкрементні (прирістні) та маржинальні. Список використаної літератури Бутинець Ф. Ф., Чижевська Л. В., Герасимчук Н.В. Бухгалтерський управлінський облік. - Житомир: ПП "Рута", 2000. 445с. " Голов С.Ф. Управлінський облік. К.: Скарби, 2006.- 425с. Голов С. Ф. Управленческий бухгалтерский учет. К.: Скарби, 1998.- 377с. Голов С. Ф., Єфіменко В. І. Фінансовий та управлінський облік. К.: ТОВ "Автоінтерсервіс", 1996. Карпова Т. П. Управленческий учет: Учеб, для вузов. М.: Аудит, ЮНИТИ, 1998. - 350 с. Пушкар М. С. Управлінський облік: Навч. посіб. Тернопіль: Поліграфіст, 1997.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
