Реферат на тему:
Антропогенне ландшафтознавство: витоки, становлення, перспективи
розвитку
У другій половині ХХ ст. внаслідок активного розвитку ландшафтознавства
виокремилась низка міжгалузевих наук. Одні з них як зародились, так і
зникли з наукового горизонту (меліоративне ландшафтознавство), інші ледь
функціонують (геофізика ландшафтів), окремі розвивались бурхливо, не
втратили свого значення й сьогодні, але поступово “затухають” (геохімія
ландшафтів), деякі поки що функціонують і навіть розвиваються
(антропогенне ландшафтознавство, ландшафтна екологія) тощо. Виникає
актуальне питання: чому так сталося? Безперечно, що це об’єктивний
розвиток стикових наук (кожної науки). Більш конкретної відповіді ми
поки що дати не можемо, бо жодна з названих стикових наук, її історія –
не досліджені. Є лише короткі історичні довідки про ці науки. Спробуємо
детальніше розібратися в цьому питанні на прикладі антропогенного
ландшафтознавства.
Антропогенне ландшафтознавство почало активно розвиватися лише з початку
70-х років ХХ ст. Не дивно, що його історія тільки частково розглянута в
окремих статтях та розділах монографій Ф.М. Мількова (1986) в Росії та
Г.І. Денисика (1998) в Україні. Здебільшого це
або підсумки розвитку за якийсь період, або окремі розвідки в минуле.
Аналітичний огляд ландшафтознавчих праць за останні двадцять років
засвідчує, що більшість з них написані з позицій антропогенного
ландшафтознавства. Антропогенне ландшафтознавство розвивається, стає
популярним серед науковців, що й підтвердила підсумкова конференція у
Вінниці (Антропогенні географія й ландшафтознавство в ХХ і ХХІ
століттях, 2003). Разом з тим, проблема історії розвитку антропогенного
ландшафтознавства досі не вирішена.
Вважається, що нова наука (або новий напрям у науці) починають
розвиватись після якогось відкриття або виходу книги, присвяченої новій
проблемі. Не стало винятком й антропогенне ландшафтознавство, де
відповідна роль відведена книзі Ф.М. Мількова “Человек и ландшафты”
[20]. Мабуть, у жодному випадку це не зовсім так: будь-яка наука чи
новий її напрям обов’язково мають свої витоки, потім проходять процес
становлення, і лише після цього й відповідного поштовху (відкриття,
книги тощо) починають розвиватися як такі.
Карпатський ландшафт
Витоки антропогенного ландшафтознавства частково розглянуті нами у
статті [10]. Тут лише зазначимо, що антропогенне, як і усе
ландшафтознавство, на наш погляд, відноситься до “вищих сфер” у
географії, а тому немає “миттєвої”, “сьогоденної” практичної віддачі.
Тому не дивно, що воно не зацікавило західноєвропейців, де зародилась й
активно розвивалась антропогенна географія. Більше того, уже в
ХVІ–ХІХ ст. природа й ландшафти Західної Європи були настільки
антропогенізовані, що порівняти їх з натуральними не було змоги. Люди
звикли до антропогенних ландшафтів і вважали їх за звичайні або
натуральні. У Східній Європі, зокрема в Європейській Росії, і наприкінці
ХІХ, і аж до середини ХХ ст. існувало унікальне поєднання
натуральних й антропогенних ландшафтів, їх можна було спостерігати,
досліджувати й порівнювати. Більше того, саме у ХХ ст. тут розпочався
активний (правильніше – бурхливий) процес антропогенізації натуральних
ландшафтів, особливо смуги мішаних лісів, тайги, в Азії – степів
(цілинні землі). Йшло активне освоєння не окремих компонентів природи, а
ландшафтів природних смуг, окремих регіонів. Першими вказали на
антропогенний чинник та показали його вплив на ландшафтні комплекси В.В.
Докучаєв та члени його експедиції. Отже, витоки антропогенного
ландшафтознавства – в унікальному суспільному й природному середовищі,
що сформувалося наприкінці ХІХ – першій половині ХХ ст., структурі
ландшафтних комплексів Східноєвропейської рівнини, характері їхнього
господарського освоєння.
Зародилось антропогенне ландшафтознавство одночасно з натуральним
(класичним, традиційним, загальним) наприкінці ХІХ ст. завдяки
узагальненню В.В. Докучаєвим даних земських експедицій (1882 –
1916) і експериментів, що апріорно з початку ХІХ ст. проводили
українські землероби, лісівники та німецькі колоністи. Зародилося не в
процесі вивчення натуральної (лісової чи лісостепової) природи, а на
розораній степовій ниві. Не випадково класичні монографії
В.В. Докучаєва (1953) та О.О. Ізмаїльського (1950) підготовлені на
межі антропогенної географії і антропогенного ландшафтознавства.
Первісний заряд агрофільності (а точніше, антропофільності) постійно
супроводжував подальший розвиток ландшафтознавства. “Новий науковий
напрям (ландшафтознавчий – Г.Д.) створився в процесі практичних
досліджень природи для сільськогосподарських потреб” [19].
j·’
???????? ?Ще раніше оригінальну працю, присвячену створенню і
районуванню садових ландшафтів, опублікували в 1929 р. В.П. Попов і В.Л.
Симиренко (1929). Не залишили поза увагою антропогенні ландшафти
учасники Другої Всесоюзної наради з питань ландшафтознавства, що
відбулася у Львові (1956 р.). За вивчення антропогенних ландшафтів тут
активно виступили І.М. Забєлін, Ф.М. Мільков, К.І. Геренчук. В оглядових
монографіях І.М. Забєлін (1974) присвятив окремі розділи антропогенним
ландшафтам. Результати вивчення антропогенних ландшафтів країн світу
колективом географів Московського університету узагальнив у монографії
А.М. Рябчиков (1972). Підсумки розвитку антропогенного ландшафтознавства
на початок 70-х років ХХ ст. зроблено в монографії Ф.М. Мількова
“Человек и ландшафты” (1973).
Розвиток антропогенного ландшафтознавства припадає на кінець ХХ –
початок ХХІ ст. Після виходу книги Ф.М. Мількова “Человек и ландшафты”
на початку 70-х років ХХ ст. класичне ландшафтознавство, в особі А.Г.
Ісаченка, розпочало дискусію. Її суть зводилась до одного питання:
існують чи не існують “так называемые антропогенные ландшафты”. Час
розставив усе на свої місця і вже у 1982 році на симпозіумі у
Воронежі В.С. Преображенський відзначив новизну ідей і життєздатність
антропогенного ландшафтознавства.
Українські ландшафтознавці спочатку (а окремі й зараз) поставились до
антропогенного ландшафтознавства “спокійно”. Першими в Україні вивчення
антропогенних ландшафтів Поділля розпочала група фізико-географів
Чернівецького університету. Л.І. Воропай розглянула окремі питання
теорії (1975), В.П. Коржик – термінології антропогенного
ландшафтознавства (1978). У Сімферопольському (Таврійському)
університеті цікаві дослідження в області польових і лісових
антропогенних ландшафтів Криму проводив Г.Е. Гришанков (1977).
Наприкінці 70-х – початку 80-х років техногенні ландшафти Приазов’я і
Криму детально вивчав Ю.І. Глущенко (1971), Поділля – Г.І. Денисик
(1984); селитебні ландшафти Поділля – Л.І. Воропай і М.М. Куниця (1982).
Антропогенні ландшафти західних регіонів України частково вивчають
географи Львівського університету, польові ландшафти Причорномор’я –
науковці Одеського університету. Проблему стійкості ландшафтних
комплексів до антропогенного навантаження успішно розробляють у
Київському університеті; оригінальні дослідження радіаційних ландшафтів
зони Чорнобильської АЕС проводять в Інституті географії НАН України.
З проблем антропогенного ландшафтознавства проведено вісім конференцій і
три Мільковських читання (Воронеж 2000, 2001, Вінниця 2003). На наш
погляд, завдяки об’єктивним і суб’єктивним обставинам в Україні на
початку ХХІ ст. склалися найліпші умови для подальшого розвитку
антропогенного ландшафтознавства. Його перспективи:
узагальнення набутих й подальший розвиток нових теоретичних і
методологічних засад антропогенного ландшафтознавства; видання
монографії на зразок (Денисик, 1998, 2001) й підручників для ВНЗ та
шкіл;
удосконалення існуючих й розроблення нових методів дослідження
антропогенних ландшафтів, особливо ландшафтно-технічних систем,
антропогенних парагенетичних й парадинамічних систем, їхнє
картографування;
поступове формування, з використанням уже існуючої, мережі стаціонарів з
дослідження антропогенних ландшафтів рівнинних та гірських територій
України;
широка популяризація антропогенного ландшафтознавства через періодичні
та популярні видання типу серій “Земля Подільська”, “Природа й ландшафти
Поділля” тощо.
Отже, антропогенне ландшафтознавство пройшло свій шлях розвитку:
витоками воно сягає в XVI – XIX ст., зародилось наприкінці ХІХ –
початку ХХ ст., становлення проходило в першій половині – середині ХХ
ст., активний розвиток наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. Його розвиток
зумовлений постійним зростанням впливу людини на природу та збільшенням
ролі й значення антропогенних ландшафтів в структурі сучасних
ландшафтів.
Автор цієї статті поділяє думку В.С. Преображенського, висловлену ще у
1982 році у Воронежі: “Пройдет немного времени, и отпадет необходимость
в названии антропогенного ландшафтоведения, так как под
ландшафтоведением станут подразумевать учение об антропогенных
ландшафтах, с выделением в нем особого раздела о естественных
комплексах”.
Використана література:
Антропогенні географія й ландшафтознавство в ХХ і ХХІ століттях.
Вінниця, 2003.
Воропай Л.И. Роль антропогенного фактора в развитии географической
оболочки. Черновцы, 1975.
Воропай Л.И., Куница М.Н. Селитебные геосистемы физико-географических
районов Подолии. Черновцы, 1982.
Глущенко Ю.И. К типологии антропогенно-природных комплексов Керченского
полуострова // Проблемы географии Крыма. Симферополь, 1971.
Гожев А.Д. Типы песков западной части Терско-Дагестанского массива и их
хозяйственное использование // Изв. Русского геогр. об-ва, 1930. Т.
12.
Гришанков Г.Е. Антропогенная интеграция и дифференциация ландшафтов в
условиях Крыма // Вопр. географии. М., 1977. № 106.
Денисик Г.И. Техногенные ландшафты Подолья, их структура, классификация
и рациональное использование. Автореф. дис. … канд. геогр. наук. Киев,
1984.
Денисик Г.І. Антропогенні ландшафти Правобережної України. Вінниця,
1998.
Денисик Г.І. Антропогенна географія й антропогенне ландшафтознавство //
Наук. записки ВДПУ. Серія: Географія, 2001. Вип. 1.
Денисик Г.І. Лісополе України. Вінниця, 2003.
Докучаев В.В. Наши степи прежде и теперь. М., 1953.
Дорфман Я.Р. Ландшафтно-географическая характеристика города Черновцы и
его пригородного района. Автореф. дис. … канд. геогр. наук. Львов,
1966.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
