.

Правотворчість (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
47 21178
Скачать документ

Реферат на тему:

Правотворчість

План

Поняття правотворчості, її відмінність від законотворчості.

Види правотворчості.

Принципи і функції правотворчості.

Стадії правотворчого процесу.

Види і форми правотворчості держави.

Форми участі держави у правотворчості.

Види правотворчості громадянського суспільства.

Поняття правотворчості, її відмінність від законотворчості

Правотворчість – це правова форма діяльності держави за участю
громадянського суспільства ( у передбічених законом випадках ) ,
пов’язана із встановленням ( санкціонуванням ) , зміною, скасуванням
юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації,
рпийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів. [1; 293]

Головне призначення правотворчості-встановлення нових правових норм.
Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і,
відтак, вони входять до його складу як допоміжні проявиправотворчості.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а
також громадянським суспільством ( народом ) і його суб’єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних
норм

3) набуває завершення у письмовому акті-документі, який називається
нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка
встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість.

Правотворчість не можна зводити до законотворчості.

Законотворчість є виключно монополією представницьких вищих органів
держави ( в Україні-Верховної Ради ) або народу( громадянського
суспільства ) у передбачених законом випадках.

Законотворчість – важлива складова частина правотворчості, яка
закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості – всі
нормативно-правові акти: закони, укази, розпорядження, рішення та ін.
Вони з’являються внаслідок складної діяльності вищих державних органів,
органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації,
комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Правотворчість – один з важливих напрямків функціонування громадянського
суспільства і держави, одна з правових форм ( «оболонок» ) їх
діяльності. Її слід відрізняти від правотворення.

Правотворення – всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права,
у тому числі і правотворчість.

Правотворчість – поняття вужче, ніж правотворення, вона – частина
правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія ( вищий рівень ).
Ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону
не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися
правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням – це не
правотворчість, але може призвести до неї.

Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про
підготовку пректу нормативно-правового акта, скажімо, закону. Головною
відмінністю правотворчості від правотворення є те, що творчість права
здійснюється державними органами або з їх санкції чи дозволу.

Правотворчість – це насампред форма владної-вольової діяльності держави,
формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка
включає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних
правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві, і
спрямована на створення нормативно-правового акта.

Правотворчість – це форма владної діяльності держави, спрямована на
утворення нормативно-правових актів, за допомогою яких у юридичній
системі змінюються чи скасовуються чинні правові норми або
запрваджуються нові.

Стадії процесу правотворчості:

Волевиявлення народу і формування юридичного мотиву;

Нормативне формулювання державою цієї волі у вигляді визначеного
масштабу поведінки;

Надання сформульованому правилу юридичних властивостей.

Ознаки правотворчості:

переважно діяльність держави;

організаційна спрямованість;

відображення в утворенні нормативно-правових актів, які містять нові
норми права, змінюють або скасовують чинні;

детальне регламентування правовими нормами.

Принципи правотворчості:

гуманізм – нормативно-правові акти повинні формулювати, захищати
загальнолюдські цінності, природні права людини, створювати умови й
механізм їх втілення у життя;

демократизм – сутність правотворчості – вираження волі народу, його
безпосередня участь у розробці та прийнятті нормативно-правових актів;

науковість – ефективне використання досягнень юридичної та інших наук;

правність – адекватне відображення правової природи суспільних відносин
у нормативно-правових актах, створення їх у суворій відповідності до
правових норм, які регламентують процес правотворчості.

Види правотворчості:

За суб’єктами:

безпосередня правотворчість народу ( референдум );

правотворчість державних органів;

правотворчість громадських об’єднань,

За засобами формування норм права:

утворення нових правових норм;

санкціонування наявних соціальних норм – надання юридичних властивостей
вже існуючим соціальним нормам.

Форми відображення юридичних норм:

одностороннє волевиявлення органів держави – юридичний нормативний акт;

дво- чи багатостореннє волевиявлення суб’єктів права на паритетних
засадах – юридична нормативна угода;

санкціонування – правовий звичай, визнання прецеденту – судовий
прецедент тощо.

Види нормативно-правових актів:

За характером волевиявлення:

акти встановлення норм права;

акти зміни норм права;

акти скасування норм права.

За галузями законодавства:

цивільні нормативно-правові акти;

кримінальні нормативно-правові акти;

кримінально-прцесуальні нормативно-правові акти тощо.

За часом дії:

визначено-строкові нормативно-правові акти;

невизначено-строкові нормативно-правові акти.

За суб’єктами нормотворчості:

Верховна Рада України – закони ( та постанови );

Президент України – укази;

органи виконавчої влади України;

декрети і постанови – Кабінет Міністрів України;ї

інструкції, вказівки, нормативні накази – керівники міністерств і
вдомств;

рішення і нормативні ухвали – місцеві рвди народних депутатів;

рішення – виконавчі комітети місцевих рад;

нормативні накази – керівники їх управлінь і відділів та керівники
обласних і районних державих адміністрацій;

нормативні накази та інструкції – адміністрація державних підприємств,
установ і організацій;

рішення, постанови тощо – волевиявлення населення в результаті
всекраїнського чи регіонального референдуму, певних громадських
об’єднань, трудових колективів.

Етапи законотворчої діяльність:

підготовка актів ( неофіційційий етап );

прийняття актів ( офіційний етап );

Стадії законотворчості:

неофіційний етап нормотворчості:

прийняття рішення про підготовку проекту;

підготовка тексту проекту;

обговорення проекту;

узгодження пректу;

доопрацювання пректу;

Офіційний етап нормотворчості:

внесення пректу на розгляд;

обговорення проекту;

голосування;

підписання;

опублікування ( промульгація ).

Правотворення як процес самоорганізації права

Останнім часому юридичній літературі почали розрізняти такі категорії,
як «правотворчість», «правотворення» і «нормотворчість». Усі ці види
діяльності здійснюються з метою покращення соціального регулювання та
охорони суспільних відносин.

Соціальне регулювання – це процес упорядкування поведінки соціальних
суб’ктів через надання їм прав на певні дії,покладання обов»язків,
установлення заборон, застосування заохочення та примусу.

Соціальне регулювання існує з моменту виникнення суспільства практично в
усіх сферах його життєдіяльності і здійснюється з допомогою соціальної
влади.

Розрізняють два види соціального регулювання:

державне;

недержавне.

Кожен з цих видів може бути нормативним чи індивідуальним і реалізується
соціальними суб’єктами. Це індивіди та їхні групи, з яких складається
суспільство. Одним із найпоширеніших видів соціальних суб’єктів є
соціальні організації об’єднання людей, що спільно реалізують певні
програми, завдання, цілі та працюють на підставі загальновизнаних правил
і процедур. Такими соціальними організаціями, наприклад, є держава,
партії, різні громадські об’єднання, які, своєю чергою, можуть
складатися з інших соціальних організацій.

Правотворення розуміється у двох значеннях: походження права і творення
окремих юридичних законів.

Під творенням права у вигляді окремих юридичних законів розуміють процес
закріплення правил поведінки людей, що склалися в суспільстві, які
перекладаються мовою нормативів, приписів та існують у конкретній
юридичній формі. Ця діяльність має дві основні стадії:

усвідомлення необхідності правового врегулювання суспільних відносин;

правотворча діяльність.

Перш ніж стати юридичною нормою, те чи інше правило поведінки може
виступати як філософський, правовий, етичний, політичний або інший
принцип, звичай чи традиціяю. Головним на стадії усвідомлення
необхідності регулювання суспільних відносин є юридичний мотив, тобто
погляди, уявлення, думки про певну сукупність соціальних зв’язків,
визначений варіант поведінки учасників суспільних відносин, які повинні
стати загальнообов’язковими правилами поведінки, вміщеними в певному
джерелі права, наприклад у нормативно-правовому акті.

Правотворчість – це діяльність державних органів і посадових осіб,
громадських організацій, уповноважених на те державою, а також усього
народу країни, що спрямовується на утворення, зміну чи скасування
нормативно-правових актівю

Правотворча діяльність здійснюється на певних принципах – основних
ідеях, відправних засадах, на яких реалізується правотворчість. Йдеться
про: демократизм, гуманізм, поєднання національного та
інтернаціонального, законність, науковість, плановість.

Види правотворчості – це сукупність засобів і способів вияву суспільних
відносин ( що потребують свого врегулювання ) та їх фактичне
впорядкування ( коригування, узгодження ) з допомогою юридичних засобів.
Розрізняють такі види правотворчості, як безпосередня, делегована,
санкціонована.

Суб’єктами правотворчої діяльності є держава та її органи; весь народ
країни на випадок референдуму.

Правотворчість – це етап ( рівень або форма ) правоутворення.

Правоутворення – це найбільш широка категорія, яка охоплює виникнення і
буття права, його упорядкування і розвиток у різних аспектах і
напрямках.

Зміст правоутворення – всі форми та засоби виникнення, розвитку і зміни
права:

– його зовнішнє відображення в юридичних письмових документах:

* нормативних актах;

* угодах;

* судових прецедентах;

– існування у вигляді неінституціональних форм:

* правосвідомість;

* правові принципи;

* правові терорії;

* правові концепції;

* конкретні правовідносини тощо;

– процеси виникнення юридичних моделей поведінки та їх фактичної
реалізації;

Основи ( підгрунтя ) розуміння сутності правоутворення:

концепція спільності та відмінності права і закону ( право може існувати
і поза своєю інституційною формою ( законодавством ) як справедливий
масштаб свободи, що відображується у правових принципах, суб»єктивних
правах, конкретних правовідносинах тощо );

теорії правової держави і громадянського суспільства ( громадянське
суспільство має домінантне значення – спільність рівних, вільних і
незалежних осіб, які є щодо громадянами держави );

принцип поділу влади ( розподіл правових форм діяльності держави або
форм здійснення державної влади щодо формування і забезпечення
реалізації права між органами держави та за участю громадянського
суспільства ).

Правотворення – форма виникнення і буття права в широкому правовому
полі: до правотворчості, поруч із ним, у вигляді правотворчості, після
правотворчості, у процесі реалізації права.

Правотворення відбувається і поза правотворчості державою, у рамках
громадянського суспільства – у правосвідомості, конкретних
правовідносинах, у правомірній поведінці, правових теоріях, судових
прецедентах і т. ін. Правотворення живить правотворчість новими
правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними рішеннями, угодами,
котрі досліджуються, узагальнюються, систематизуються державою, а по
тому формулюються у нормах права, зовнішньо виражених у
нормативно-правових актах.

Можна виділити такі рівні правотворення:

гносеологічний – відбиває процес виникнення та розвитку права у формі
правосвідомості;

матеріальний – виражає формування права у вигляді конкретних
правовідносин, правомірної поведінки;

інституційний – відбиває існування права як системи правових норм.

Останній рівень правотворення є рівнем правотворчості.

Принципи і функції правотворчості

Виділяють дві групи принципів правотворчості: загальні і
спеціальні.Загальні принципи правотворчості – незаперечні основні
вимоги, що виражають її сутність:

Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах
загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини,
створення умов і механізмів їзнього втілення в життя суспільства і
держави;

Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, безпосередня або через
представників участь народу в розробці та прийнятті нормативно-правових
актів;

Гласність – відкрите для громадскості, вільне і ділове обговорення
проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення;

Законність – прийняття нормативно-правових актів законним шляхом,
відповідно до конституціно закріпленого процесу правотворчості;

Науковість – ефективне використання досягнень юридичної та інших наук
при упорядкуванні проектів нормативних актів; проведення їхньої
незалежної наукової експертизи;

Системність – суворий облік системи права, системи законодавства,
узгодження з іншими нормативно-правовими актами.

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:

оперативність – незволікання з підготовкою проектів нормативних актів;

поєднання динамізму і стабільності – створення стабільного нормативного
акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і зміни;

плановість – за функціональним призначенням актів і строками їх
прийняття;

старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів
кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених-юристів
і юристів-практиків, які мають необхідні знання і досвід;

техніко-юридичеа досконалість – упорядкування нормативно-правових актів
з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є
обов»язковими для праотворчих органів;

урахування місцевого досвіду – особливо в процесі прийняття нормативних
актів місцевого значення.

Функції правотворчості – напрямки діяльності, пов’язаної зі
встановленням, зміною або скасуванням правових норм, створенням і
розвитком законодавства.

Основні функції правотворчості:

Функція первинного регулювання суспільних відносин (розробка і прийняття
нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше
не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх регулюванні.
Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень з’являється космічне
право; із перходом України на шлях розвитку ринкових відносин виникла
необхідність у створенні нових законів: про біржу, приватизацію та ін.;

Функція відновлення правового матеріалу (скасування, зміна або
доповнення до чинних норм) припускає зміну тих законів, що застаріли. Не
відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому важливо не
займатися відновленням заради відновлення, оскільки стабільність є
кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж
суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства,
яке адекватно відбивало б ці потреби. Тоді настає необхідність у
створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до
відповідних законодавчих актів;

Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення повної або часткової
відсутності в чинних нормативних актах необхідних юридичних норм.

Зрозуміло, можна використовувати аналогію закону, тобто вирішення справи
або окремого питання на підставі закону, який регулює подібні відносини;
або аналогію права, тобто вирішення справи або окремого юридичного
питання на підставі загальних начал і значення законодавства.

Проте, аналогія не заповнює прогалину. Заповнити прогалину можна лише
шляхом правотворчості.

4) Функція упорядкування нормативно-правового матеріалу (кодифікаційна
або систематизаційна правотворчість). Організаційною формою цієї функції
є кодифікація законодавства, що припускає обгрунтоване його відновлення.
[1; 297]

Стадії правотворчого процесу

Не слід ототожнювати правотворчий і законодавчий прцеси. Законодавчий
процес – важлива складова частина правотворчого процесу. Яка має
складний характер.

Правотворчий прцес – система взаємозалежних процедур (стадій) при
ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Ствдії
правотворчого процесу, у свою чергу, можуть бути розбиті на ряд етапів.

Кожний вид нормативно-правових актів пов’язаний із компетенцією
державних органів певного рівня, а тому підготовка, розгляд і ухвалення
кожного виду актів в ієрархії актів мають специфічні ознаки. Ступінь
складності правотворчого процесу визначається тим, які
нормативно-правові акти ухвалюються – закони Верховної Ради, укази
Президента України, постанови Кабінету Міністрів, рішення органів
місцевого самоврядування та ін.

В юридичній літературі є кілька підходів до розуміння системи стадій, на
які поділяється правотворчий процес. Усі вони заслуговують на увагу,
оскільки автори використовують різні критерії їх виділення.

Пропонуємо класифікацію стадій правотворчості в узагальненому вигляді
(включаючи законодавчий процес і процес ухвалення підзаконних актів).

Класифікація стадій правотворчості подається на тлі прцесу
правотворення. Спочатку зауважимо, що стадії правотворчості можуть
збігатися зі стадіями правотворення, однак процес правотворення не
вичерпується прцесом правотворчості.

Стадії правотворення і правотворчого процесу:

1)Передпроектна стадія

– формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної
системи норм права – відбувається на рівні правосвідомості в результаті
виявлення волі народу (колективу), об’єктивно зумовленої потребами його
соціального життя;

– правотворча ініціатива (фр. Initiative – почин) – обгрунтування
юридичної значущості правової регламентації – видання
нормативно-правового акта.

Цей етап правотворення характеризується дією об’єктивних чинників і
становить підготовчу стадію правотворчості;

2)Проектна стадія

– ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта;

– розробка концепції пректу нормативно-правового акта і підготовка його
тексту (або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої
ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у
вигляді норм права.

Проекти указів Президента, постанов уряду зазвичай готуються
відповідними міністерствами і відомствами або на підставі плану
попередніх робіт, або за разовим дорученням Президента, керівництва
уряду. Такы пректи можуть бути пыдготовлены в апараты Президента та
уряду.

Щоб забезпечити кваліфіковане складання пректу, передбачається участь
спеціалістів у відповідно до відомчого (галузевого) принципу, згідно з
яким складання початкових проекті здійснються тими органами і
організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають.

До підготовки проектів нормативно-правових актів (головним чином,
законів) залучаються партії,профспілки та інші громадські об’єднання;

попередній розгляд проекту нормативно-правового акта правотворчим
органом. До розгляду проекту зазвичай залучаються зацікавлені державні
органи, організації,громадскість. Форми обговорення різні: парламентські
читання, наради за участю наукової громадскості і зацікавлених
міністерств, резензування науково-дослідними інститутами та ін. Після
урахування пропозицій і зауважень проект остаточно відпрацьовується і
редагується;

обговорення проекту нормативно-правового акта і узгодження його тексту з
зацікавленими особами. Найважливіші законопроекти можуть бути внесені на
всенародне обговорення.

Цей етап правотворення становить початкову стадію правотворчості;

3) Стадія прийняття проекту нормативно-правового акта властива
колегіальному правотворчому органу – офіційне прийняття пректу після
його обговорення. Колегіальні правотворчі органи (уряд, державні
комітети та ін.) приймають нормативні акти простою більшістю голосів.
Президент держави, міністри та інші органи одноособового керівництва
затверджують свої акти (указа, накази, інструкції тощо) у персональному
порядку. В Україні низка указів Президента потребує контрасигнації.

4) Засвідчувальна стадія

– підписання нормативно-правового документа;

– надання йому реєстраційного коду після включення до Єдиного реєстру
нормативних актів України;

5) Інформаційна стадія

– офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах
масової інформації, доведення його до відома виконавців.

Цей завершальний етап правотворення, який також має активний характер,
єзаключною стадією правотворчості.

Види і форми правотворчості держави

Правотворчість здійснються двома соціальними інститутами:

державою в особі державних органів та їх посадових осіб;

громадянським суспільством і його окремими суб’єктами.

Види правотворчості як громадянського суспільства, так і держави можна
класифікувати за різними критеріями. Основний вид правотворчості –
правотворчість державних органів і посадових осіб. [1; 300]

Види правотворчості держави за юридичною чинністю актів:

Законодавча діяльність, тобто діяльність, пов’язана з підготовкою і
прийняттям законодавчих актів (законотворчість).

У правотворчості України головну роль відіграє законодавчий орган
держави – Верховна Рада. Вона має монопольну законотворчу компетенцію,
тобто виключне право на прийняття законів і коло повноважень щодо їх
прийняття, передбачені Конституцією та іншими законами. Її
законотворчість – провідна частина правотворчості і основної
конституційно-правової форми прийняття законів державою;

2) Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов’язана з
підготовкою і прийняттям підзаконних актів (підзаконна правотворчість).

Правотворчість інших державних органів України (правотворчістю
займаються практично всі державні органи) здійснюється на підставі і
відповідно до чинних законів, прийнятих Верховною Радою.

Нагадаємо,що юридична чинність прийнятих державними органами
нормативно-правових актів залежить від рівня і обсягу їх повноважень,
які визначаються місцем, яке посідається в системі органів держави
(Президент, Кабінет Міністрів. Міністерства, відомства, голови державних
адміністрацій на місцях та ін.).

Форми участі держави у правотворчості

Безпосередня правотворчість Санкціонована правотворчість Спільна
правотворчість Делегована правотворчість

-видання нормативно-правових актів органами держави і уповноваженими на
те посадовими особами -санкціонування актів, прийнятих організаціями
(комерційними і некомерційними); попередній дозвіл їх видання -спільне
прийняття нормативного акта (нормативні угоди) -делегування правотворчих
повноважень вищого органа держави нижчим

Безпосередня правотворчість держави – основна, яка полягає у виробленні
та прийнятті нових правових актів. Інші пряви правотворчості держави
(зміна або доповнення, скасування, систематизація) мають допоміжне
значення для формування системи права.

Санкціонована правотворчість полягає у затвердженні актів, прийнятих
організаціями громадянського суспільства – недержавними об’єднаннями:
суспільними (партіями, профспілками та ін.) і комерційними (акціонерними
товариствами та ін.), або в попередньому дозволі щодо їх видання.

Спільна правотворчість (нормативні угоди) – акти укладаються на
галузевих, професійних і місцевому, територіальному рівнях. Наприклад,
спільні акти органів держави і недержавних об’єднань;нормативні угоди
між різними суб’єктами права: профспілками, уповноваженими працівниками,
представницькими органами, органами виконавчої влади та ін. Нормативні
угоди усе ширше ширше використовуються у правотворчій практиці України.

Делегована правотворчість – видання нормативно-правового акта за
уповноваженням, яке виходить із закону, або за прямим дорученням одного
(вищого) органу держави іншому (нижчому) зі збереженням певної системи
контролю з боку вищого органу за реалізацією делегованих повноважень.

Державні органи можуть делегувати правотворчі повноваження громадським
об»єднанням (наприклад, передати прфспілкам функції соціального
страхування). При цьому норми, що створюються громадянськими
об’єднаннями, набувають якостей і властивостей правових норм, які
охороняються державою. [1; 301]

Ознаки делегованої правотворчості:

Делегована правотворчість полягає у попередньому дозволі органу держави
іншому органу (або організації) видавати нормативно-правові акти з
регулювання відносин, що входять до предмета відання першого;

Делегуються лише окремі повноваження, у результаті чого відбувається
тимчасове розширення повноважень органу, якому вони делегуються;

Делегування повноважень можливо на визначений час або без зазначення
строків. При делегуванні повноважень на певний строк не потрібно видання
правового акта, що відкликає повноваження: вони припиняються
автоматично. При делегуванні без зазначення строків повноваження можуть
бути відкликані в будь-який час за рішенням органу, який делегує;

¤

??=

???

(

*

,

.

3/4

A

A

Ae

&

(

c

¤

&

&

&

gd‡di

&

gd‡di

&

&

&

gd‡di

&

U?U?VPWIWoWX:Xiiaaaaaiiaaaiiaaaaaaaaaaaa

&

&

&

&

gd‡di

&

&

gd‡di

&

&

gd‡di

hc-

hc-

hc-

hc-

&

&

gd‡di

J

a

x

&

&

&

F

gd‡di

&

gd‡di Делегувати повноваження може лише вищий орган нижчому;

Делегуватися повноваження можуть органом у межах його компетенції (не
може передати більше повноважень, ніж має сам, і не може передати ті
повноваження, яких не має);

Делегування повноважень відбувається у формі письмового компетенційного
акта;

Орган, що делегує, обов’язково зберігає контроль за здійсненням
делегованих повноважень.

Делегування парламентом законодавчих повноважень іншим гілкам влади
Конституцією України не передбачено. У деяких країнах
романо-германського і англо-американського права має місце делегування
законодавчих повноважень парламентом уряду (таке делегування є
конституційно закріпленим). У цьому разі законодавчий акт, підготовлений
органом, якому делеговані такі повноваження, підлягає затвердженню
органом, що делегує, – парламентом (наприклад, ордонанси у Франції).

Приклади делегованої правотворчості в Україні:

18.11.1992 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про тимчасове
делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в
сфері законодавчого регулювання» із «метою оперативного вирішення
питань, пов»язаних із проведенням ринкової реформи».

Відповідно до Конституції України Верховна Рада делегує Президенту до
28.07.1999 р. право на видання схвалених Кабінетом Міністрів і
скріплених підписом Прем’єр-міністра нормативних указів з економічних
питань, неурегульованих законами, з одночасним поданням відповідного
законопроекту до Верховної Ради.

Відповідно до Конституції України і Крнституції АР Крим Верховна Рада
АРК і Рада Міністрів АРК можуть виконувати делеговані відповідно до
Конституції України виконавчі державні функції та повноваження на
території АРК. Нормативно-правові акти з питань виконання делегованих
повноважень повинні прийматись відповідно до Конституції України,
законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів та на їх
виконання.

За функціональним призначенням розрізняють:

поточну правотворчість – пов’язану з первинним регулюванням суспільних
відносин, відновленням правових норм і заповненням пргалин;

правотворчість для систематизації нормативних актів – систематизовану.
Головним чином кодифікаційну правотворчість.

Види правотворчості громадянського суспільства

Види правотворчості громадянського суспільства за суб’єктами:

Законотворчість громадянського суспільства ( народу ) – референдум. Це
засадна конституційно-правова форма прийняття законів громадянським
суспільством;

Підзаконна правотворчість:

а) органів місцевого самоврядування ( представницьких органів – рад
народних депутатів, виконавчих органів і виборних посадових осіб );

б) громадських організацій ( партій, профспілок та і їх посадових осіб
);

в) комерційних організацій ( акціонерних товариств відкритого і
закритого типу та ін., їх посадових осіб );

г) трудових колективів ( колективні договори і угоди ).

Визнання безпосередньої правотворчості громадянського суспільста (
народу ) як самостійного виду правотворчості є умовним, оскільки
референдум ( народне голосування ) – лише заключний етап правотворчості,
на якому відбувається затвердження нормативно-правового акта. Процес
його прийняття ( обговорення, доробки тощо ) здійснюється, як правило, у
представницькому державному органі. Громадянам на референдумі
пропонується лише сказати: «так» чи «ні». Водночас завдяки рефрендуму
громадянське суспільство виступає самостійним суб’єктом правотворчості,
надає законопроекту сили закону, який за своєю юридичною чинністю не
поступається законам держави. Таким чином, у правотворчості виражається
державна воля народу. Факт участі громадян у референдумі є підставою для
розгляду останнього як особливого демократичного виду правотворчості
громадянського суспільства.

Рішення, ухвалені всеукраїнським референдумом ( конституційним і
законодавчим ),мають найвищу юридичну чинність і не потребують
будь-якого затверджнення. Вони служать правовою підставою правотворчої
та правозастосовної діяльності державних органів.

Правотворчість органів місцевого самоврядування примикає до
правотворчості державних органів і водночас утворює особливий,
відокремлений від держави вид правотворчої діяльності. Право створювати
і приймати нормативно-правові акти ( рішення ) надається представницьким
органам місцевово самоврядування і посадовим особам муніципальних
утворень міста, селища, села. Органи місцевого самоврядування (
наприклад, Ради народних депутатів районів у містах ) утворюються
населенням для вирішення завдань місцевого значення. Їх рішення діють у
суворо визначених територіальних рамках.

Нормотворчість громадських об’єднань ( організацій ) виражається у
розробці та прийнятті статутів, у яких визначаються права і обов’язки
об’єднання або організації, порядок їхньої діяльності, реорганізації та
ліквідації. Нормативні акти видаються також їх керівниками. Такі
нормативні рішення мають силу остільки, оскільки відповідають чинним
нормативно-правовим актам, виданим державою, і приймаються в межах
повноважень фундаторів і керівництва об’єднання. На відміну від
правотворчих функцій державних органів, нормотворча діяльність
громадських організацій, як правило, включає самостійне прийняття ними
норм права.

Нормотворчість комерційних корпорацій полягає у виданні корпоративних
норм, спрямованих на регулювання питань життя колективу ( як
використовувати отриманий підприємством прибуток, у якому порядку
првадити розрахунки з контрагентами та ін. ) і на деталізацію,
конкретизацію законодавчих розпоряджень ( наприклад, інструкція про
порядок провадження претензійної та позовної роботи – корпоративний акт,
який регулює порядок провадження пред»явлення претензій на конкретному
підприємстві та який деталізує і конкретизує законодавчі положення).
Нормотворчість корпорацій виражається в статутах підприємств, які є
актами фундаторського характеру, а також у положеннях, правилах,
посадових інструкціях та ін.

Нормотворчість трудових колективів ( державних і комерційних
підприємств, установ, організацій ) спрямована на розвиток норм
трудового права, які поширюють свою дію лише на відносини одного
підприємства, установи або організації, де їх прийнято. Правотворчість
трудових колективів виступоє, як правило, у вигляді нормативних угод, що
містять обов’язкові до виконання правові розпорядження. Такою
нормативною угодою є клективний договір – консолідований акт у галузі
праці.

Колективний договір – правовий акт, що регулює трудові,
соціально-економічні та виробничі відносини між роботодавцем і трудовим
колективом на підриємстві, в установі, організації. Він укладається –

з одного боку – трудовим колективом в особі однієї або кількох
профспілок, інших уповноважених трудовим колективом представнициких
органів;

з іншого боку – роботодавцем безпосередньо або уповноваженими ним
представниками.

Колективний договір укладається на підприємствах, в їх структурних
одиницях, наділених правами юридичної особи, незалежно від форми
власності, відомчої приналежності та кількості робітників; поширюється
на всіх робітників незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є
обов’язковим як для керівництва ( власника ),так і для робітників. Він
підлягає обов’язковому обговоренню і схваленню трудовим колективом на
загальних зборах ( конференціях ) робітників даного підприємства,
установи, організації.

У колективному договорі можна передбачити додаткові порівняно з чинним
законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги, як-от:
форма, система і розмір заробітної плати, умови і охорона праці
робітників, добровільне й обов’язкове медичне й соціальне страхування,
робочий час і час відпочинку та ін.

Завдяки колективним договорам і угодам членами громадянського
суспільства, роботодавцям і робітникам надається можливість самостійно
встановлювати права і обов’язки, обмежувати втручання держави у сферу,
що становить приватний інтерес. Проте держава не усувається повністю із
цієї сфери і має право застосовувати примусові заходи до осіб, які не
виконують своїх зобов’язань за колективними договорами і угодами.

Судова правотворчість – особливий вид правотворчості

Не можна обминути мовчанкою точку зору деяких учених про те, що
особливим видом правотворчості є судова правотворчість. У
романо-германській сім»ї правових систем діяльність верховних судів має
конкретизуючий, а не правотворчий характер: вони виносять провідні
роз’яснення щодо правильного застосування вже чинних правових норм і не
містять нових норм права. Відповідно до статті 40 Закону України «Про
судоустрій» провідні роз’яснення Пленуму Верховного Суду є обов’язковими
для судів, інших органів і посадових осіб, які застосовують закон.
Офіційно такі роз’яснення не мають нормативно-правового характеру і не
визнаються джерелом права. Суд – правозастосовний, а не правотворчий
орган.

Водночас слід визнати, що у певних ситуаціях у країнах
романо-германської правової системи судді «черпали» право безпосередньо
з життя, і навіть конкурували в цьому із законодавцем. Не виділяючи
судової правотворчості як особливий вид правотворчості в країнах
континентального права, відзначимо, що в них ( у тому числі в Україні )
є тенденції до розвитку, хоча і скромному, елементів судової
правотворчості.

Будь-яке судове рішення, що грунтується, наприклад, на аналогії закону
або на загальних принципах права, може сприйматися судами після
проходження рішення через касаційну інстанцію як фактичний прецедент.

Французький дослідник Р.Давид говорить про так звані «вторинні правові
норми», утворювані суддями в процесі конкретизації норм права,
сформульованим законодавцем. Він підкреслює, що зміст положень закону
тлумачиться суддями у тому значенні, яке найбільшою мірою відповідає
вимогам справедливості в момент застосування ними закону.

Шлях до творчого застосування закону суддями в Україні відкриває новий
Цивільний кодекс ( Загальна частина ), що включае норму про обов’язок
судів під час вирішення цивільних справ застосовувати закони з
урахуванням звичаїв ділового обороту, засад сумлінності, розумності,
справедливості. Таким шляхом він допускає елементи правотворчості в
діяльності судів при відправленні ними правосуддя, але лише в рамках
права, забезпечуючи тим самим принцип верховенства права.

Останнім часом у наукових колах України активізувалося відстоювання ідеї
про судову нормотворчість. На думку його прихильників, судова
правотворчість має стати найефективнішим засобом для того, щоб,
по-перше, заповнювати прогалини в законодавстві; по-друге, покрасти край
знеціненню підзаконних актів; по-третє, усунути суперечності в чинному
законодавстві.

З одного боку, визнання законодавчих повноважень у суду призводить до
ігнорування принципу поділу влади, з іншого – принцип поділу влади не
може виключати внесок суду до правотворчості, наявність у нього
специфічних нормотворчих функцій, зумовлених необхідністю постійно
враховувати поступ соціального життя.

Можна сказати, що судова практика набуває все більшого значення в
Україні, а суди закладають основи правових норм, насамперед у вигляді
юридичних актів судових органів. До них передусім належать рішення
Конституційного Суду, які здатні набувати нормативно-правового характеру
і спричиняти юридичні наслідки загального значення. Конституційний Суд
здійснює офіційне тлумачення закону, у результаті якого не лише
скасовуються окремі його положення, але й встановлюються нові нормативні
розпорядження. Внаслідок цього Конституційний Суд перетворюється на
суб’єкта законодавчої діяльності.

У діяльності Пленуму Верховного Суду також убачаються своєрідні
«законодавчі повноваження». Його постанови кваліфікуються не лише як
коментарі ( інтерпретації ) закону, але й як нормативні акти. Можна
погодитися з тим, що деталізація правових норм, яка міститься в керівних
роз»ясненнях Пленуму Верховного Суду України, сприяє створенню нових
правоположень не лише правозастосовного, але й нормативного характеру.
Правда, форма вираження у керівних роз»ясненнях Пленуму Верховного Суду
України дещо інша, ніж у норм права. Проте в структурному відношенні
вони складаюься з тих самих елементів: гіпотеза. Диспозиція, санкція, і
їх дія поширюється на невизначену кількість випадків, на персонально
необмежене коло суб’єктів. Постанови Пленуму Верховного Суду і судових
колегій ( в їх принциповій частині – мотивувальній, яка відбиває
юридичну позицію суду в конкретній справі ) є своєрідними прецедентами
тлумачення норм права.

Зауважимо, що в англійському праві прецедент розглядається не лише як
народження нової правової норми, але й як своєрідна конкретизація
відповідної правової норми, застосовуваної судом ( так звана
деклараторна теорія судового прецеденту ).

Таким чином, в Україні де-факто існує судовий прецедент, проте він не
має офіційного законодавчого визнання.

У перспективі конкретні судові рішення в Україні можуть одержати владні
функції і бути поширеними на широке коло аналогічних ситуацій, тобто
набути сили і авторитету норми права.

Юридичні джерела ( форми ) права

Юридичні джерела ( форми ) права – вихідні від держави або визнані нею
офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які
надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення.

Юридичні джерела ( форми ) права

Нормативно-правовий акт Правовий прецедент Нормативно-правовий договір
Правовий звичай Правова доктрина Релігійно-правова норма
Міжнародно-правовий акт

Загальносоціальні джерела права – економічні, соціальні, політичні,
морально-культурні та інші – породжують або суб’єктивно зумовлюють
виникнення правових норм. Юридичні ( спеціально-соціальні ) джерела
права ( нормативно-правовий акт, правовий прецедент, правовий договір,
правовий звичай, правова доктрина, релігійно-правова норма, міжнародний
правовий акт ) виступають як офіційна форма вираження і закріплення
правових норм.

Розглянемо кожне з юридичних джерел ( форм ) права.

Нормативно-правовий акт:

офіційний акт-документ компетентних органів, що містить норми права,
забезпечувані державою ( конституції, закони, укази президента,
постанови та ін. ). Є основним юридичним джерелом права більшості країн,
особливо романо-германського типу ( сім’ї ) правових систем – Франція,
ФРН, Італія, Іспанія та ін.

Нормативно-правовий акт – це письмовий документ державного органу, який
відповідно до своїх повноважень самостійно встановлює певні юридичні
норми. [ 6; 38 ]

Він є найпоширенішим джерелом права. Різновидами нормативно-правових
актів є конституції, закони, постанови, укази, розпорядження,
інструкції, положення, правила, накази тощо.

Нормативно-правові акти становлять струнку ієрархічну систему, в якій
актам, що мають меншу юридичну силу. Так, незаперечним верховенством
володіє конституція, далі йдуть закони, за ними – підзаконні акти ( акти
глави держави, уряду, інших органів виконавчої влади тощо ). В Україні
зазаначені принципи закріплено безпосередньо в Конституції України як
Основному Законі держави.

Саме в джерелах права слід шукати ( і знаходити! ) вирішення спірних
питань.

Майстерність юриста і полягає в тому, щоби норму права, розраховані на
типові випадки, правильно застосовувати до конкретної життєвої
ситуації,- правильно зрозумівши закладений у цій нормі зміст, збагнувши
волю законодавця.

Нормативно-правовий акт – офіційний письмовий документ, що містить
загальнообов’язкове правило поведінки ( норму права ), виданий органами
законодавчої влади, а також іншими уповноваженими органами, які юристам
належить тлумачити і застосовувати для винесення рішення з конкретних
справ. [4; 165]

Правовий прецедент:

акт-документ, що містить нові норми права в результаті вирішення
конкретної юридичної справи судовим або адміністративним органом, якій
надається загальнообов’язкове значення при вирішенні подібних справ у
майбутньому. Є одним із провідних джерел права англо-американського типу
правових систем – Англія, США, Індія та ін.

Правовий прецедент – це рішення судового ( судовий прецедент ) або
управлінського ( адміністративний прецедент ) органу щодо конкретної
справи, яке стає обов’язковим для вирішення аналогічних справ у
майбутньому. [ 6; 37 ]

Це джерело права означає зв’язаність відповідного державного органу
попередніми рішеннями його ж або рішеннями вищого органу, прийнятими з
аналогічного питання. Правовий прецедент, зокрема судовий, широко
застосовується в країнах англосаксонської системи права.

В українській системі права судовий прецедент не є джерелом права, і за
розгляду кримінальних або цивільних справ суд не може посилатися на
нього. Але це не означає, що судова практика не має ніякого впливу на
подальші рішення суддів. Найбільш типові судові помилки у тій чи іншій
категорії справ доводять до відома суддів, слідчих, адвокатів, інших
юристів для того, щоб запобігти цим помилкам у майбутньому, коли
розглядатимуться аналогічні справи. З цією метою Верховний Суд України
узагальнює практику в судових справах і приймає відповідні постанови,
які мають рекомендаційний характер ( як, наприклад, постанова Пленуму
Верховного Суду України «Про судову практику у справах про необхідну
оборону» ). Але такого роду рекомендації вищої судової інстанції, навіть
якщо вони висловлюються у вельми імперативній формі, не є судовим
прецедентом, оскільки йдеться не про створення нової норми права, а про
тлумачення існуючої.

А от за законодавством України Конституційний Суд України може визнати
ті чи інші закони, інші правові акти або їхні окремі положення
неконституційними, і вони втрачають чинність від дня ухвалення
Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Він
також здійсненює офіційне тлумачення Конституції України. Рішення ж
Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання на території
України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Фактично вони створюють
правовий прецедент.

Нормативно-правовий договір:

спільний акт-документ, що містить нові норми права, які встановлюються
за взаємною домовленістю між правотворчими суб’єктами ( результат
двосторонньої або багатосторонньої угоди) із метою врегулювання певної
життєвої ситуації, і забезпечується державою. На відміну від
договорів-операцій, які мають індивідуально-разовий характер,
нормативно-правовий договір розрахований на кількаразове застосування:
його зміст складають норми – правила поведінки загального характеру (
колективний, трудовий договір, типовий договір та ін. ). Він має суттєве
значення у сфері комерційних відносин і майнового обороту. Може мати
місце між суб»єктами федерації ( наприклад, Федеративний договір
Російської Федерації 1992 р. ).

Особливим видом нормативно-правового договору є міжнародний правовий
акт, що ( на відміну від внутрішньодержавного нормативно-правового
договору ) можна розглядати як самостійне джерело права.

Нормативно-правовий договір – це письмовий документ, в якому загальні
правила поведінки встановлюються за домовленістю кількох суб’єктів.

Правовий звичай:

акт-документ, що містить норми-звичаї ( правила поведінки, які склалися
в результаті багаторазового повторення людьми певних дій ), які
санкціоновані державою і забезпечуються нею. Держава визнає не всі
звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше
значення для суспільства, відповідають його інтересам і відповідають
історичному етапу його розвитки. Правовий звичай – найстародавніше
джерело права, він історично і фактично передував закону. Зберігав
значення в середньовіччя, не втратив популярності в сучасних правових
системах традиційно-общинного типу.

У цивільному праві сучасних держав континентальної правової системи
визнаються «звичаї ділового обороту», сфера застосування яких в
основному обмежена зовнішньоторговельними операціями.

Правовий звичай – це звичаєве правило поведінки, що забезпечується
державою. [ 6; 36 ]

Визнаючи звичай правовим, держава бере під свій захист ті правила
поведінки, які фактично склалися в суспільстві, і надає їм
загальнообов’язкового значення.

Правовий звичай як джерело права існує і в Україні.

Утім, правовий звичай не повинен підміняти собою нормативно-правові акти
України, не повинен суперечити їм, тобто звичай виконує стосовно до них
субсидіарну ( додаткову, компенсуючу ) роль. Проте у деяких країнах
звичай іноді вивищується над законом.

Від правових звичаїв треба відрізняти неправові. Останні існують там, де
право ще не склалося ( сьогодні, скажімо, у деяких племен Африки ), або
ж у сферах поведінки людей, в які право не втручається ( наприклад, у
сфері етикету ).

Правова доктрина:

акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи,
розроблені вченими з метою удосконалення законодавства, усвідомлені
суспільством і визнані державою як обов’язкові.

Правова доктрина не в усіх країнах є джерелом права, хоча значення
наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання
визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є
важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню
нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій,
розвитку методології тлумачення законів.

Правова докторина служила безпосереднім джерелом права в
англо-американській правовій системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у
своїй основі правила загальнообов’язкової поведінки, почерпнуті з праць
видатних юристів.

Релігійно-правова норма:

акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, яка
санкціонується державою для надання їй загальнообов»язкового значення і
забезпечується нею. Релігійно-правова норма поширена в
традиційно-релігійних правових системах ( наприклад, у мусульманських
країнах ). У деяких країнах релігійно-правова норма тісно переплелася із
правовим звичаєм, традиціями общинного побуту ( держави Африки,
Латинської Америки ).

Міжнародний-правовий акт:

– спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить норми права
про встановлення, зміну або припинення прав і обов’язків у різних
відносинах між ними. З санкції держави такий акт поширюється на її
територію, стає частиною внутрішньонаціонального законодавства. На
внутрішньодержавне право впливають джерела міжнародного права:
загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори (
пакти, конвенції).

Висновки

Отже, правотворчість – це правова форма діяльності держави за участю
громадянського суспільства ( у передбічених законом випадках ) ,
пов’язана із встановленням ( санкціонуванням ) , зміною, скасуванням
юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації,
рпийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів. [1; 293]

Правотворчість має такі ознаки:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а
також громадянським суспільством ( народом ) і його суб’єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних
норм

3) набуває завершення у письмовому акті-документі, який називається
нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка
встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість.

Видами правотворчості є:

1)За суб’єктами:

безпосередня правотворчість народу ( референдум );

правотворчість державних органів;

правотворчість громадських об’єднань,

2)За засобами формування норм права:

утворення нових правових норм;

санкціонування наявних соціальних норм – надання юридичних властивостей
вже існуючим соціальним нормам.

Стадії правотворчого процесу:

Волевиявлення народу і формування юридичного мотиву;

Нормативне формулювання державою цієї волі у вигляді визначеного
масштабу поведінки;

3) Надання сформульованому правилу юридичних властивостей

Правотворчість – це насампред форма владної-вольової діяльності держави,
формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка
включає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних
правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві, і
спрямована на створення нормативно-правового акта.

Перелік використаної літератури:

Теорія держави і права: Підручник / Пер. З рос. – Харків: Консум, 2001.
– 656 с.

Підручник / А. І. Берлач, Д. О. Карпенко, В. С. Ковальський, А. М.
Колодій, А. Ю. Олійник, О. О. Підопригора; За ред. В. В. Копєйчикова, А.
М. Колодія. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 752 с. – Бібліогр.: с. 737 –
740.

Навчальний посібник. / За загальною редакцією В. Г. Гончаренка. – К.:
Український інформаційно-правовий центр, 2002. – 384 с.

Теорія держави і права: Навч. посібник / Упоряд. Л. М. Шестопалова. –
К.: Прецедент, 2006. – 197 с.

Основи правознавства: Посібник / О. Михайленко. – К.: Видавничий центр
«Академія», 1997. – 251 с.

Основи правознавства: Підручник / За заг. ред. В. С. Журавського / Наук.
ред. М. І. Мельник, М.І. Хавронюк. – К.: Юридична думка, 2004. – 440 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020