.

Інститут президента в системі органів державної влади: світовий вимір (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
8 18995
Скачать документ

Курсова робота

на тему:

Інститут президента в системі органів державної влади: світовий вимір

План

Вступ:

1. Інститут президента у світовому вимірі

1.1. Поняття інституту глави держави

1.2. Історія виникнення та розвитку інституту президентства

1.3. Порядок виборів президента в різних країнах

2. Місце президента в системі органів державної влади

2.1. Правовий статус президента в президентських республіках

2.2. Правове положення глави держави в парламентських республіках

2.3. Правовий статус президента в республіках зі змішаною формою
правління.

2.4. Вплив президента на політико-правовий режим країни

3. Інститут Президента України: загальні тенденції та особливості

3.1. Історія інституту президентства в Україні.

Повноваження Президента України.

3.3. Перспективи та основні тенденції розвитку інституту Президента
України.

Висновок

Список використаної літератури

Додаток

Вступ:

Одним із першочергових завдань країн, що отримали незалежність після
розпаду Радянського союзу, стало утвердження державності. В
новостворених державах важливою складовою цього процесу було формування
нової політичної системи, націленої на реалізацію вимог, що постали
перед суспільством цих країн в політичній, економічній, соціальній та
духовній сферах життя. І саме в цей час перед усіма новоствореними
державами гостро постає проблема створення інституту глави держави.
Глава держави – особа, яка займає формально вище місце в структурі
державних інститутів і водночас здійснює функції представництва самої
держави в цілому. За словами HYPERLINK
“http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B0%D1%80%D0%BB%D1%8C_%D0%B4%D0%B
5_%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BB%D1%8C” \o “Шарль де Голль” Шарля де Голля
«Глава держави повинен втілювати дух нації для самої країни та для
всього світу».

Природно, що в нових незалежних державах не може бути утворена чи
відновлена монархічна форма правління. Саме тому в усіх країнах
колишнього СРСР був заснований пост президента – виборного глави
держави.

Заснування в системі державної влади України інституту президентства
розпочало новий етап у розвитку української державності та розглядалось
його творцями як один із засобів вирішення нагальних проблем української
сучасності. Але само по собі заснування посту президента в тій чи іншій
країні не означає завершення формування певної форми інституту
президентства з усіма властивими йому в світовій практиці законодавчими
й адміністративними актами, сталою політичною практикою, тісними
взаємозв’язками з іншими політичними інститутами і суспільством у
цілому.

Оскільки становлення інституту президента досить тривалий історичний
процес, при його формуванні та функціонуванні необхідне врахування
багатого зарубіжного досвіду інституту президентства, зокрема позитивних
і негативних моментів його діяльності.

Дослідженню різноманітних аспектів розвитку органів державної влади,
зокрема інституту президентства було присвячено значну кількість праць
вітчизняних і зарубіжних науковців, у тому числі: М. Горенберга, В.
Шаповала, М. Томенка, В. Трипольського, Ст. Фіша та інших.

В своїй роботі я використав ці джерела, а також Конституцію України та
конституції зарубіжних держав, підручники з теорії держави і права В.
Котюка і Р. Ромашова та конституційного права А. Орлова і В. Чиркіна та
інтернет-сайт офіційного представництва Президента.

Для того, щоб перейти до розгляду власне інституту президентства
необхідно визначити об’єкт, предмет та методи роботи.

Об’єкт роботи: інститут президентства як елемент сучасних політичних
систем світу.

Предмет роботи: інститут президентства в політико-правових системах
державного правління. Метою роботи є розкриття сутності та особливостей
функціонування інституту президентства в умовах розвитку
державно-владних систем світу.

Методи роботи: в ході виконання роботи було використано такі методи:
описовий (для розкриття історії виникнення і розвитку інституту
президентства), системний (для аналізу особливостей політичних систем),
інституціональний (для дослідження інституту президентства в контексті
світового досвіду державного правління та місця і ролі глави держави в
Україні), порівняльний (для виявлення спільного, особливого і
специфічного в розвитку інституту президентства в Україні і світі).

1. Інститут президента у світовому вимірі

1.1. Поняття інституту глави держави

Перша згадка про главу держави, як частину механізму державної влади
з’явилася у працях видатних філософів античності – Платона і Аристотеля.
У своїх працях відомі мислителі розглядали проблеми різних форм
правління і співвідношення найвищих органів державної влади, проте
визначення глави держави залишилось поза їх увагою.

На перший погляд поняття «глава держави» є більш ніж зрозумілим і не дає
підстав для дискусії. Здавалося б, що складного правильно сформулювати
поняття глави держави? Проте спроби будь-якого дослідника дати єдино
правильне визначення були розкритиковані, а таке формулювання визнано
неправильним, або таким, що не охоплює всю специфіку і глибину питання.
Проблема такого визначення полягає у тому, що поняття «глава держави»,
що застосовується до конкретної національної правової системи
асоціюється виключно з главою такої системи. Так, дореволюційні
дослідження, присвячені інституту глави держави, пов’язані виключно з
правовим становищем монархів, хоча інститут президентства вже був
відомий державі і праву того періоду.

В юридичній літературі вже давно наголошується, що необхідне чітке
з’ясування змісту поняття «глава держави» і уніфікація його вживання.
Тим часом, ні в теорії держави і права, ні в конституційному праві, ні в
нормативно-правових актах, не склалося загальноприйнятого поняття глави
держави.

В різних джерелах це поняття вживається в різноманітних значеннях.
По-перше, «глава держави» часто визначається як вища державна посадова
особа, яка є верховним представником держави. При цьому «глава держави»
ставиться над існуючою тріадою в системі поділу гілок влади
(законодавчою, виконавчою, судовою) і, таким чином, не належить до
жодної з них, отримуючи особливий статус з додатковими повноваженнями.
По-друге, в президентських республіках поняття «глава держави»
вживається як синонім поняття «глава виконавчої влади». По-третє, «глава
держави» визначається як державний орган, передбачений конституцією і
чинним законодавством, і водночас вища посадова особа держави, гарант
державного суверенітету, територіальної цілісності держави, дотримання
національної конституції, прав і свобод людини і громадянина.

Виходячи з цих визначень, можна виділити наступні базисні ознаки поняття
«глава держави»:

Займає найвище місце в ієрархії державних посад, отже є вищою посадовою
особою держави.

Здійснює верховне представництво держави, як у внутрішньополітичному
житті, так і на міжнародній арені.

Є носієм, перш за все, виконавчої влади, що здійснюється ним одноосібно
або спільно з урядом.

Перш ніж визначити поняття і сутність «глави держави» розглянемо погляди
на даний інститут в різних правових системах та формах державного
правління. Конституційно-правовий інститут глави держави в країнах
сучасного світу зазвичай складається з норм, що визначають місце і роль
глави держави в державному механізмі і його взаємини з іншими органами
держави, закріплюють повноваження глави держави, встановлюють порядок
усунення глави держави з його посади і припинення його повноважень,
передбачають юридичну відповідальність глави держави за державну зраду і
порушення конституції. Передбачені конституцією, вони, як правило,
конкретизуються чинним законодавством.

У багатьох сучасних державах глава держави є або главою виконавчої
влади, або її невід’ємним елементом. Так, наприклад, згідно з
Конституцією США 1787 р. (розділ 1 ст. II) «виконавча влада здійснюється
президентом Сполучених Штатів Америки», Конституція Греції 1975 р. (ст.
26, п.2) проголошує суб’єктами виконавчої влади президента і уряд. Таким
чином, глава держави розглядається як елемент виконавчої влади.

Інакше інститут глави держави розглядався в контексті соціалістичних
держав. Оскільки не визнавався принцип поділу гілок влади, глава держави
і уряд розглядалися не в рамках єдиного механізму державної влади (як в
більшості інших держав), а поділяли на дві різні групи державних
органів. Уряд при цьому вважався найвищим виконавчим і розпорядчим
органом державної влади, що очолює систему органів державної влади.
«Глава держави» виступав додатковим елементом виконавчої влади.

Проте не можна прирівнювати поняття «глава держави» і «глава виконавчої
влади», оскільки в деяких країнах глава держави є невід’ємною частиною
парламенту, а, отже, належить і до законодавчої гілки влади. Так, в
дослівному значенні британської конституції «парламент – триєдиний
орган», що складається не тільки з двох палат, але й включає в себе й
монарха. Главою ж виконавчої влади є глава уряду.

У той же час, в ряді країн «глава держави» не входить в яку-небудь гілку
влади (Німеччина, Італія), або є виключно «символом державності»
(Японія), «владним арбітром по відношенню до інших інститутів держави»
(Франція), «одноосібним володарем» (Оман, Саудівська Аравія).

Конституції багатьох сучасних країн з республіканською формою правління
не містять поняття «глава держави». Крім того, в юридичній літературі
висловлена точка зору, згідно з якою, в сучасній правовій державі
поняття «глава держави» вносить плутанину в оптимальні взаємовідносини
між законодавчою і виконавчою гілками влади, невиправдано прославляє
роль і значення «глави» (по суті – виконавчої влади), ставлячи його мало
не вище за законодавчу гілку влади. Тому багато західних держав,
розвиваючись у бік правової держави, відмовилися від поняття «глава
держави».

Так чи є необхідність у формуванні єдиного поняття «глава держави», яке
б охоплювало все різноманіття форм державного устрою і правління,
історичні і політичні традиції? На мій погляд сучасні умови не
дозволяють виробити єдиний підхід до такого визначення.

1.2. Історія виникнення та розвитку інституту президентства

У перекладі з латини «президент» означає: «той, що попереду». Розвиток
цього політичного інституту бере початок наприкінці XVIII століття, з
формуванням перших демократичних режимів у країнах Нового і Старого
Світу. Упродовж XVIII–XX століть інститут президентства став майже
невіддільним атрибутом республіканської форми правління і однією з ознак
демократичного ладу.

Як відомо, республіки існували з давніх-давен. Республіками були
стародавні грецькі міста-поліси, у тому числі ті, що існували на
території сучасної України: Херсонес, Ольвія, Пантікапей. Республікою
був і Рим часів свого становлення (VI–I ст. до н. е.). В епоху
середньовіччя (V–XV ст.) численні міста-республіки існували на території
Італії (Венеція, Генуя, Флоренція). В 1572 році було утворено Республіку
Сполучених Провінцій у Нідерландах. Республіканський лад панував і в
Англії часів революції (1649–1660). Главою держави визнавався
лорд-протектор Олівер Кромвель. Але жодна з цих республік не управлялася
на сучасний зразок.

Посада глави держави-президента, мабуть, виникла набагато раніше, хоча
її назва була іншою. Наприклад, у XVII – XVIII ст. в Україні існувала
посада гетьмана, кандидат на яку обирався генеральною старшиною або
військом. У Стародавньому Римі в епоху республіки існував рекс –
правитель, як і в багатьох інших державах Європи.

Перші республіки сучасного типу – себто з президентом на чолі –
з’явилися тільки в Новому Світі. Їх виникнення було пов’язане передусім
із прагненнями молодих, енергійних і неупереджених колонізаторів
позбутися пережитків монархічного ладу. Саме з цієї причини посада Глави
держави стала виборною, не довічною і, головне, обмеженою конституцією.
На інститут президентства було покладено головне завдання
республіканського ладу – гарантування конституції, а відтак і
демократії.

В 1789 році першим президентом Сполучених Штатів Америки був обраний
Джордж Вашингтон. Після цієї події інститути президентства стали
поширеними у країнах Нового Світу.

Президенти очолили:

1807 року – Гаїті,

1814 – Парагвай,

1816 – Аргентину,

1817 – Чилі,

1819 – Колумбію,

1821 – Коста-Ріку та Перу,

1824 – Мексику,

1825 – Болівію,

1830 – Венесуелу, Еквадор та Уругвай,

1835 – Нікарагуа,

1839 – Гватемалу,

1841 – Гондурас і Сальвадор,

1844 – Домініканську Республіку.

Першими президентами – главами держав у Європі – стали 1848 року дві
особи: Луї Наполеон Бонапарт у Франції та Й. Фурер у Швейцарії. В Азії
першим президентом став 1911 року Сунь Ятсен у Китаї, незабаром – 1923
року – Мустафа Кемаль, прозваний Ататюрком, у Туреччині. Що ж до Африки
– то 1847 року перший президент очолив Ліберію, 1854 – Оранжеву
Республіку (1910 року увійшла до складу нинішньої Південно-Африканської
Республіки).

Історія знає випадки, коли при владі перебував колегіальний президент. В
умовах колегіального президентства всі державні повноваження
розподіляються між членами державного колегіального органу та його
главою. Так, за Конституцією Уругваю 1917 і 1951 рр. існував
колегіальний президент. У 1958 – 1963 рр. в Іраку також існував
колегіальний глава держави. У соціалістичних державах роль глави держави
здійснював колегіальний виборчий орган – президії найвищих
представницьких органів державної влади. В окремих державах існував
одноособовий глава держави – президент (Югославія, Чехословаччина,
Румунія та ін.).

У наш час президенти очолюють більшість держав світу. До функцій
президента входять: представництво держави у внутрішніх і зовнішніх
відносинах, забезпечення державного суверенітету і національної безпеки,
призначення і звільнення глав дипломатичних представництв за кордоном і
певної частини урядовців усередині держави, командування збройними
силами, нагородження державними нагородами, присвоєння військових і
цивільних звань, здійснення помилування, прийняття до громадянства тощо.

Залежно від того, є республіка президентською чи парламентською,
президент має, відповідно, ширші чи вужчі повноваження у сфері
призначення прем’єр-міністра і нормотворчої діяльності. У переважній
більшості республік президент є визначальною політичною постаттю.

Щоправда, у деяких країнах, як, наприклад, у Німеччині, Італії чи
Ізраїлі, президент виконує здебільшого представницькі функції, а
«обличчям» держави є канцлер або прем’єр-міністр. У багатьох країнах –
наприклад, Великій Британії, Данії, Швеції, Іспанії, Японії та інших –
збереглися монархічні династії. Залишаючись номінальними правителями,
королівські особи усі державотворчі функції передають до парламенту або
кабінету міністрів. Проте найстаріші і, якщо можна так висловитися,
найуспішніші світові демократії – французька та американська – очолювані
президентами, які володіють широкими повноваженнями.

1.3. Порядок виборів президента в різних країнах

На особливу увагу заслуговує таке політичне право, як виборче. Наслідком
реалізації його є формування таких ланок державного механізму, як
парламент і нерідко глава держави. Президентські вибори є демократичним
процесом обрання глави держави (президента) на певний термін, шляхом
всенародного голосування.

В рамках цього питання я розгляну порядок виборів президента в США
(президентська республіка) та Україні (змішана). Порядок виборів
президентів в парламентських республіках буде розглянуто в контексті
правового статусу глави держави в цих республіках.

1.) Порядок виборів Президента США

Відповідно до Конституції США Президентом США може стати тільки
громадянин США за народженням, що досяг 35-річного віку і проживає в США
не менш як 14 останніх перед днем виборів років. Згідно з 22-ю поправкою
до Конституції, що була прийнята в 1951 році, одна й та ж особа може
бути обрана Президентом США не більш ніж два рази (неважливо, підряд чи
з перервою). Крім того, якщо певна особа після смерті чи відставки
обраного президента займала президентський пост (з поста віце-президента
чи інакше) на протязі двох років і більше, то ця особа в подальшому може
бути самостійно обрана не більше одного разу.

Президент США обирається на 4-річний термін разом з віце-президентом за
допомогою непрямих (двоступеневих) виборів. Партії (дві основних –
Республіканська і Демократична) висувають кандидатів шляхом так званих
первинних виборів — праймеріз. Лише в одному штаті висунення кандидатів
відбувається на партійних з’їздах, а ще в чотирьох процедури праймеріз
сполучаються з визначенням кандидатів на з’їздах. З використанням
процедур первинних виборів висувають кандидатів у президенти.

Праймеріз — це висунення кандидата із застосуванням голосування
виборців. Але на відміну від самих виборів на праймеріз обираються
кандидати на виборні посади, які після цього балотуються у звичайному
порядку. Як правило, праймеріз мають закритий характер, тобто кожна
партія проводить голосування окремо і залучає до нього тільки своїх
прихильників. У семи штатах проводяться відкриті праймеріз, коли у
відповідних процедурах беруть участь усі виборці незалежно від
партійного членства. У південних штатах припускається проведення
додаткових праймеріз: якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини
поданих голосів, проводиться другий тур за участю двох кандидатів, які
здобули найбільшу підтримку в першому турі. У будь-якому випадку
первинні вибори мають суто партійний характер.

Кандидати від партій, що перемогли на всенародних праймеріз та стали
офіційними кандидатами від своїх партій беруть участь у голосуванні. За
Конституцією Законодавчі збори кожного штату делегують визначену
кількість виборщиків, які представлятимуть інтереси штату. Спосіб, за
допомогою якого визначається список виборщиків, Законодавчі збори можуть
обрати на свій розсуд, проте, на сьогодні, всі штати визначають своїх
виборщиків за допомогою загального голосування, яке відбувається в
перший вівторок листопада кожного високосного року.

Голосування виборщиків відбувається на початку січня і є формальністю,
хоча неодноразово траплялося, що окремі виборщики голосували не так, як
обіцяли при їх обранні. У частині штатів існують закони, що зобов’язують
виборщиків голосувати так, як наказує їм штат.

Виборщики голосують окремо за Президента і Віце-президента. Для обрання
кандидат повинен набрати абсолютну більшість (більше половини) голосів
виборщиків. Якщо цього не відбувається, то Президента або
Віце-президента обирає Палата представників або, відповідно Конгрес США
з числа кандидатів, що набрали найбільшу кількість голосів виборщиків,
за правилами, визначеними конституцією.

2.) Порядок виборів Президента України

Президент України обирається на п’ять років громадянами України на
основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному
голосуванні. Обрання однієї особи на більш як два терміни поспіль не
допускається. Обрання на третій і четвертий строки можливе, але тільки
після перерви. Це є певною гарантією від узурпації влади, засобом
забезпечення періодичної змінюваності глави держави, стимулює приток
свіжих ідей і нових державних діячів.

Вибори Президента України здійснюються на основі Конституції України,
законів України «Про вибори Президента України», «Про Центральну виборчу
комісію» та нормативних постанов Центральної виборчої комісії.

Право обирати Президента надається громадянам України, які досягли віку
18 років. Участь у виборах є добровільною, кожний виборець має лише один
голос. Від виборів відсторонюються лише особи, визнані судом
недієздатними.

Юридичні вимоги до кандидатів у Президенти України цілком укладаються у
прийняті світовим конституціоналізмом. Ним може бути обраний громадянин
України, який на день проведення виборів досяг віку 35 років, має право
голосу, постійно проживає в Україні протягом останніх 10 років та
володіє державною мовою. Не можуть бути висунуті претендентами на
кандидатів у Президенти України громадяни, які перебувають у місцях
позбавлення волі або мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо
ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Від
кандидатів не вимагається спеціальної освіти чи досвіду роботи, нема
обмежень верхньої вікової межі. Скупі конституційні вимоги до кандидата
у Президента – ознака демократичного підходу до виборів глави держави,
вони сприяють розширенню кола осіб, з якого може бути обраний Президент.
Водночас зрозуміло, що главою держави повинен ставати тільки громадянин,
який має великий життєвий і політичний досвід, тісно пов’язаний з
інтересами народу і здатний керувати державою. Тому помірні вимоги до
кандидатів покладають підвищену відповідальність за якість вибору на
самих виборців.

Згідно з ч.5 ст.103 Конституції України чергові вибори Президента
України проводяться в останню неділю жовтня п’ятого року його
повноважень. У випадку дострокового припинення повноважень Президента
України вибори проводяться у період 90 днів з дня припинення
повноважень.

Право висування кандидатів на пост Президента належить партіям, які
зареєстровані Міністерством юстиції України, і реалізується ними як
безпосередньо, так і через об’єднання кількох партій у виборчий блок.
Висування відбувається на з’їзді (конференції) партії чи виборчого
об’єднання. Висування претендентів на кандидатів у Президенти України
починається за 170 днів і закінчується за 140 днів до дня виборів.
Партія чи виборче об’єднання можуть висунути лише одного кандидата, дані
про якого повідомляються у Центральну виборчу комісію.

Кандидат може бути висунутий також зборами виборців, якщо в них беруть
участь не менше 500 громадян України, що мають право голосу. Збори
виборців можуть проводитися за місцем проживання або на підприємствах, в
установах, організаціях.

Висування претендента вимагає підтримки виборців. Партія, виборче
об’єднання чи ініціативна група зобов’язані зібрати на підтримку свого
претендента не менше 1 млн. підписів громадян України, які мають право
голосу, у тому числі не менш як 30 тис. громадян у кожному з двох третин
регіонів України.

Центральна виборча комісія протягом 2 днів після реєстрації видає
кандидату в Президенти України посвідчення встановленого зразка, а
претендентам, яким відмовлено у реєстрації, – рішення.

Передвиборна агітація розпочинається після реєстрації претендентів
кандидатами в Президенти України і закінчується за один день до дня
виборів. Передвиборна агітація може здійснюватись у будь-яких формах і
будь-якими засобами, що не суперечать Конституції України та законам
України.

Вибори Президента України відбуваються по єдиному загальнодержавному
виборчому округу, що включає в себе всю територію України. Підготовку і
проведення виборів здійснюють виборчі комісії, які є незалежними від
органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Голосування проводиться тільки в день виборів або в день повторного
голосування з 8 год. ранку до 20 год. вечора. Про час і місце
голосування дільнична виборча комісія сповіщає виборців не пізніш як за
15 днів до дня виборів, надсилаючи іменні запрошення за місцем
проживання виборців. Кожен виборець голосує особисто. Голосування за
інших осіб не допускається.

Підрахунок голосів виборців проводиться безпосередньо членами дільничної
виборчої комісії, про що складається протокол. На підставі протоколів
територіальні виборчі комісії, підсумовуючи дані, що містяться у цих
протоколах, встановлюють підсумки голосування і складають протокол, який
передається Центральній виборчій комісії, а та, у свою чергу, підсумовує
всі отримані дані. Повідомлення про результати виборів Президента
України публікується Центвиборчкомом у газетах «Голос України» та
«Урядовий кур’єр» не пізніш як на третій день після підписання протоколу
про результати виборів.

Обраним вважається кандидат, який отримав більше половини голосів
виборців, що взяли участь у голосуванні. Центвиборчком визнає вибори
такими, що не відбулися, у разі вибуття всіх кандидатів у Президенти
України. У випадку, коли до бюлетеня було включено більше двох
кандидатів і жоден з них не був обраний, призначається повторне
голосування по двох кандидатах, які отримали найбільшу кількість голосів
виборців (так званий другий тур, характерний для країн з багатопартійною
системою). За підсумками повторного голосування обраним вважається
кандидат, що отримав більшу, ніж інший кандидат, кількість голосів
виборців, які взяли участь у голосуванні. У разі, коли повторне
голосування проводилося лише по одній кандидатурі, кандидат вважається
обраним Президентом України, якщо він одержав більше половини голосів
виборців, які взяли участь у голосуванні.

Новообраний Президент вступає на посаду не пізніш як через 30 днів після
офіційного оголошення Центвиборчкомом результатів виборів. При вступі на
посаду Президент складає присягу народові України, текст якої міститься
у Конституції України. Передбачено, що присяга приноситься в урочистій
обстановці у присутності членів парламенту. Приведення Президента
України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України. З
моменту складання присяги Президент приступає до виконання своїх
обов’язків.

 

2. Місце президента в системі органів державної влади

2.1. Правовий статус президента в президентських республіках

Президентська республіка характеризується значною роллю президента в
системі органів державної влади, поєднанням в його руках повноважень
глави держави і глави виконавчої влади. Її також називають дуалістичною
республікою, підкреслюючи, тим самим, факт зосередження сильної
виконавчої влади в руках президента, а законодавчої – в руках
парламенту.

У президентській республіці президент є главою держави і посідає
домінуюче або центральне місце в системі вищих державних органів влади.
Він наділений широкими повноваженнями, оскільки є найвищою посадовою
особою в державі та одночасно главою виконавчої влади, де сконцентровано
реальну державну владу, або призначає главу уряду (прем’єр-міністра) і
затверджує представлений прем’єром склад уряду. Крім того, президент у
такій республіці обирається народом і відповідно належить до
представницьких органів державної влади – до первинних державних
органів. Він отримує вотум довіри безпосередньо від народу, а не від
парламенту, як у парламентській республіці. Таким чином президент має
найбільші державні повноваження в ухваленні політичних і державних
рішень у різних сферах. Він сам формує уряд, але за погодженням
парламенту – «за порадою і за згодою». Глава держави має одноособове
право відставки уряду, відносини між президентом і парламентом будуються
за принципом поділу влади. У більшості випадків він призначає державних
чиновників, очолює весь державний апарат і армію.

Президент має право видавати укази з різних питань державно-політичного
життя, може оперативно впливати на вирішення політичних, економічних та
інших проблем у вирішенні питань внутрішньої та зовнішньої політики
держави. Наприклад, президент США, крім зазначених вище повноважень, має
право вето на закони, прийняті парламентом, право на промульгацію
(затвердження і підписання закону). Він бере безпосередню участь у
законодавчому процесі та сам реалізує закони через виконавчі органи
влади. Водночас у президентських республіках існує система стримувань і
противаг. Парламент може оголосити імпічмент президентові у випадках,
передбачених конституцією та іншими законами. Отже, у таких республіках
президент є основною фігурою в реалізації державної влади та у вирішенні
основних завдань внутрішньої та зовнішньої політики.

Класичною президентською республікою є США. Саме тут в 1789 році вперше
глава держави став називатися президентом. Президентська республіка є
також поширеною формою правління в країнах Латинської Америки, а також
зустрічається в деяких країнах Азії і Африки (Мексика, Перу, Аргентина,
Бразилія, Казахстан, Зімбабве). Єдиною президентською республікою в
Європі є Білорусь. Втім, в певній частині президентських республік,
влада президента фактично може виходити за конституційні рамки. Форми
правління таких держав характеризуються дослідниками як
суперпрезидентські.

Особливістю цієї форми державного правління є юридичне і фактичне
зосередження всіх важелів державної влади в руках президента і
підконтрольних йому інституцій. Президент, зазвичай, в цьому випадку є
не тільки главою держави і виконавчої влади, а й лідером правлячої
партії (яка при цьому може бути єдиною або користуватися значними
позаконституційними перевагами перед іншими партіями). Його влада є
необмеженою і принцип поділу гілок влади діє формально. При цьому в
суперпрезидентські республіці діапазон можливого використання
президентом його надзвичайних повноважень, що передбачений національною
конституцією є значно ширшим, ніж в звичайній президентській республіці.

Конституційні повноваження президента передбачають необмежене право
розпуску парламенту, впровадження надзвичайного стану, видавати укази і
декрети, які не потребують затвердження парламентом. Характерним для
такої республіки є відсутність конституційних механізмів усунення
президента зі своєї посади, адже немає властивої для «класичної»
президентської республіки системи «стримувань і противаг», в якості
«сильного» парламенту і незалежного суду. Таким чином встановлення в
країні суперпрезидентської республіки може призвести до заміни
періодичного обрання нового глави держави встановленням режиму
«довічного президентства» (за допомогою референдуму або голосуванням
повністю контрольованого президентом парламенту) чи фактичним
призначенням нового президента рішенням попереднього, з подальшим
формальним затвердженням цього рішення на виборах. Є однією з форм
авторитаризму.

Деякі дослідники виділяють три види суперпрезидентських республік:

Президентсько-монократична республіка – форма державного правління, за
якої президент очолює єдину дозволену в країні партію, яка є носієм
офіційно проголошеної і обов’язкової державної ідеології (переважно
країни Африки в XX ст. – Гана, Гвінея, Конго в 1965 – 1997 рр.).

Президентсько-мілітарна республіка – форма державного правління, що
встановлюється в результаті військового перевороту з проголошенням його
керівника главою держави (Чилі в 1973 – 1990 рр.).

Президентсько-партократична республіка є різновидом президентської
республіки в країнах з соціалістичною ідеологією, де президент
обирається вищим органом єдиної в державі правлячої партії (Ангола,
Бенін, Конго, Мозамбік).

Термін «суперпрезидентська республіка» застосовують для визначення форми
державного правління багатьох країн Латинської Америки, особливо в XIX
столітті, а також до певних країн Африки і пострадянського простору.

Думка про Росію, як країну з суперпрезидентським режимом розвивається,
наприклад, в роботах американського політолога Стівена Фіша. На його
думку, в Росії має місце «роздута і надпотужна виконавча влада, що не
врівноважується ні законодавчою, ні судовою і не підзвітна їм», і саме
це «підірвало легітимність пострадянського режиму і, можливо, навіть
самої демократії; зупинило розвиток недержавних політичних організацій;
перешкодило формуванню ефективної держави; перешкодило появі
відповідального уряду».

Якщо проаналізувати сучасну політичну ситуацію Росії, то справді можна
прийти до такого висновку. Після приходу до влади в 2000 році Володимира
Путіна відбулось створення владної вертикалі, а також були проведені
реформи в сфері місцевого самоврядування, зокрема обрання губернаторів
було замінене їх призначенням. Про суперпрезидентський характер чинного
в Росії режиму свідчать і останні політичні події, коли у грудні 2007
року ще чинний президент Володимир Путін фактично призначив свого
наступника Дмитра Медведєва, що переміг на президентських виборах в
Росії через чотири місяці.

2.2. Правове положення глави держави в парламентських республіках

f

h

i

i

f

i

i

†?ou~

a

?ou~

?

a

a

???????¤?¤?$?????

???????¤?¤?$?????

hsc

????¤?¤?$???????H???????¤?¤?$?????

hq

, який формується парламентом із представників партії, яка перемогла на
виборах. Він залишається при владі до тих пір, доки має підтримку
парламентської більшості. У випадку втрати більшості в парламенті уряд
або йде у відставку, або добивається через главу держави розпуску
парламенту і призначення дострокових виборів. Така форма правління існує
в країнах, що мають розвинену, значною мірою саморегульовану HYPERLINK
“http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%AD%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D0%B8
%D0%BA%D0%B0” \o “Экономика” економіку ( HYPERLINK
“http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%98%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%8F” \o
“Италия” Італія , HYPERLINK
“http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B8%D0%BD%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D0%B4
%D0%B8%D1%8F” \o “Финляндия” Фінляндія , HYPERLINK
“http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%83%D1%80%D1%86%D0%B8%D1%8F” \o
“Турция” Туреччина , HYPERLINK
“http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B8
%D1%8F” \o “Германия” Німеччина , HYPERLINK
“http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B5%D1%86%D0%B8%D1%8F” \o
“Греция” Греція , HYPERLINK
“http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%98%D0%B7%D1%80%D0%B0%D0%B8%D0%BB%D1%8C
” \o “Израиль” Ізраїль ). Вибори при такій системі демократії зазвичай
проводяться за партійними списками (пропорційна система), тобто виборці
голосують не за кандидата, а за HYPERLINK
“http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B8%D1%8F” \o
“Партия” партію .

Головною функцією парламенту, крім законодавчої, є контроль за урядом.
Крім того, парламент володіє важливими фінансовими повноваженнями,
оскільки він розробляє, приймає і визначає шляхи соціально-економічного
розвитку країни, вирішує основні питання, зовнішньої та HYPERLINK
“http://ru.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9E%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%B
E%D0%BD%D0%BD%D0%B0%D1%8F_%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%82%D0%B8%D0%BA%D0%
B0&action=edit&redlink=1” \o “Оборонная политика (ещё не написано)”
оборонної політики держави.

HYPERLINK
“http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B0_%D0%B3%D0%B
E%D1%81%D1%83%D0%B4%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B0” \o “Глава
государства” Глава держави у таких республіках, як правило, обирається
парламентом або спеціально створеною колегією, що включає разом з
членами парламенту представників суб’єктів HYPERLINK
“http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%86
%D0%B8%D1%8F” \o “Федерация” федерації або представницьких
регіональних органів самоврядування. Це і є головним засобом контролю
парламенту за виконавчою владою.

Наприклад, в Італії президента обирають на спільному засіданні палат
парламенту за участю делегатів від обласних рад (по три делегати від
кожної області і ще один – від однієї з них). Він має право видавати
декрети, які мають силу законів. Водночас усі його нормативні акти
підлягають контрасигнуванню (підписанню) міністрами, а декрети і укази –
главою уряду. Без такого погодження вони не мають юридичної сили.
Президент має право вето на закони, які приймаються парламентом, а також
право розпускати обидві або одну палату парламенту в необхідних і
передбачених конституцією випадках. Строк повноважень президента – сім
років. У Федеративній Республіці Німеччина президент обирається
Федеральними зборами, що складаються з членів Бундестагу і такого ж
числа осіб, обраних HYPERLINK
“http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%82%D0%B0%D0%B3
” \o “Ландтаг” ландтагами земель на основі пропорційного
представництва. У парламентських республіках вибори можуть бути також і
загальними, наприклад, в Австрії, де президент обирається населенням
строком на 6  років.

При цій формі державного правління президент є слабкою фігурою у
вирішенні питань різного характеру. Широкі повноваження, якими, деколи,
HYPERLINK
“http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82
%D1%83%D1%86%D0%B8%D1%8F” \o “Конституция” конституція наділяє
президента парламентарної республіки, здійснюються, як правило, урядом,
який в особі свого глави або міністра контрасигнує акти президента.
Проте, глава держави має право обнародувати закони, видавати декрети,
має право розпуску парламенту, формально призначає главу уряду, є
головнокомандуючим збройних сил, має право HYPERLINK
“http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BC%D0%BD%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8
%D1%8F” \o “Амнистия” амністувати засуджених.

Кабінет міністрів і міністри в цілому не підпорядковані президентові,
але тісно співпрацюють з ним. Уряд повністю підпорядкований парламенту –
представницькому законодавчому органу влади, що має найбільші
повноваження серед вищих державних органів цих республік. Тому на
вершині (ієрархії) державних органів влади перебувають парламент і уряд.
Таким чином у парламентській республіці діє система стримувань і
противаг, і жодна з гілок державної влади не може монополізувати або
узурпувати державну владу.

2.3. Правовий статус президента в республіках зі змішаною формою
правління.

Змішана республіка (напівпрезидентська, президентсько-парламентська
республіка) – форма державного правління, яка поєднує риси
президентської і парламентської республік та в одних випадках
наближається до президентських, в інших – до парламентських республік.

У таких республіках глава держави належить до первинних представницьких
органів державної влади, оскільки він обирається безпосередньо виборцями
і отримує свої державно-владні повноваження безпосередньо від народу –
єдиного джерела влади в державі і суспільстві. Саме тому повноваження
президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці: можливість
втручання у законотворчий процес, як суб’єкта законодавчої ініціативи,
право накладати вето на акти парламенту (право вето на закони,
повернення недосконалих законів, підписання цих законів, що їх президент
і його апарат вважають доцільними і обґрунтованими) та право видавати
нормативно-правові акти.

Він не підпорядкований парламентові, але парламент має право імпічменту
стосовно до президента в передбачених законом або конституцією випадках.
У напівпрезидентських республіках президент, хоча й не є главою уряду,
фактично здійснює керівництво виконавчою гілкою влади. Для змішаної
республіки характерний позапарламентський спосіб формування уряду,
безпосередньо прем’єр-міністра призначає президент, якого більшістю
голосів має затвердити парламент. Уряд несе подвійну відповідальність:
він підзвітний президенту і підконтрольний парламенту, адже ці органи
можуть висловити урядові недовіру і відправити його у відставку. У
більшості змішаних республік виконується інститут контрасигнації, коли
частина актів президента має бути підписана главою уряду, який несе за
них відповідальність перед парламентом.

Президент прямо не належить до якоїсь із гілок державної влади. Він є
головнокомандувачем Збройних сил, очолює Раду національної безпеки тощо.
Президент виступає як державний арбітр між різними гілками влади,
особливо між законодавчою і виконавчою. Він є гарантом державної
безпеки, прав і свобод громадян тощо. У сучасний період змішана форма
республіки є найбільш поширеною. Прикладами змішаних республік є
Франція, Польща, Україна, Румунія тощо.

Напівпрезидентська республіка, яка органічно поєднала в собі риси
президентської і парламентської республіки вперше була оформлена
Конституцією Франції 1958 р., ставши державно-правовою відповіддю на
істотні зміни суспільно-політичних реалій. Певною мірою П’ята Республіка
у Франції ознаменувала собою дві суперечливі тенденції: зміцнення влади
глави держави за рахунок його функціонального поєднання з виконавчою
гілкою влади і занепад парламентаризму. Цікавим є той факт, що
розробники Конституції Франції 1958 р. первісно закладали в неї модель
парламентської республіки з дещо розширеними повноваженнями глави
держави, однак підсумковий варіант надто відрізнявся від тогочасних
парламентських республік, а наступні конституційні реформи взагалі
вивели французьку модель за межі знаних форм правління.

«Французький варіант» фактично перекреслив усталені
конституційно-правові традиції і уявлення про місце глави держави в
державному механізмі. Будучи формально виведеним за рамки законодавчої,
виконавчої та судової гілок влади, Президент Франції наділявся настільки
могутніми повноваженнями, що міг цілком вважатися складовою частиною
кожної з них. Таким чином, з певним ризиком для демократії досягалося
одразу кілька позитивних результатів: консолідація державної влади,
збільшення її міцності і водночас підвищення її ефективності та
оперативності. Слід відзначити, що напівпрезидентська республіка від
самого початку свого існування піддається нищівній критиці за
гіперболізацію влади президента і порушення конституційного принципу
поділу влади, однак виявила свою життєздатність і, більше того, стала
взірцем для багатьох інших держав, особливо постсоціалістичних.

Еволюція інституту президентства в передових країнах західної демократії
дає можливість стверджувати, що його статус постійно змінювався. При
цьому цікавим є той факт, що з кінця ХVІІІ ст. з проміжком у 80–90 років
світова політико-правова теорія і практика дарували світові нову модель
республіканської форми правління: 1787 рік – президентська республіка
(США), 1875 рік – парламентська республіка (Франція), 1958 рік –
напівпрезидентська республіка (Франція). У президентській республіці
президенту ввіряється уся повнота виконавчої влади, а також
представницькі та номінаційні повноваження; у парламентській республіці
– тільки представницькі та номінаційні повноваження; нарешті, у
напівпрезидентській республіці президент отримує найбільш широкі
повноваження, що стосуються майже усіх сфер суспільного життя і всіх
гілок влади, однак функціонально тяжіє до виконавчої гілки влади.

Крім того, можна констатувати, що останні десятиліття позначилися
розмаїттям унікальних форм правління. Нині фактично нема держав з
тотожним правовим статусом глави держави, компетенція кожного з них
відрізняється певними відмінностями навіть в межах кожної з трьох
основних моделей республіканського правління. При цьому майже в усіх
пострадянських державах гострої актуальності набуває проблема
оптимізації правового статусу глави держави шляхом визначення
необхідного обсягу повноважень.

Тому визначення «президент – глава держави» фактично нічого не прояснює
у його правовому статусі і не дає можливості більш-менш чітко виявити
його місце у системі вищих органів державної влади. Саме цим пояснюється
той факт, що термін «глава держави» не зустрічається у переважній
більшості конституцій розвинених демократичних країн. Виняток становлять
Іспанія (ст. 56 Конституції 1978 р.), Італія (ст. 87 Конституції 1947
р.) та Швеція (глава 5 «Форми правління», 1974 р.), хоча і в зазначених
актах міститься деталізація правового статусу глави держави шляхом
вказівки на його функції та повноваження. Ст.99 Конституції Аргентини
1853 р. (в редакції 1994 р.) проголошує президента главою нації і главою
уряду. Єдине, що поєднує глав усіх держав світу – це право зовнішньо та
внутрішньополітичного представництва. Усі інші повноваження можуть
суттєво відрізнятися у кожній з держав.

2.4. Вплив президента на політико-правовий режим країни

Як відомо, політико-правовий режим країни – це сукупність форм і методів
здійснення державної влади та рівень участі громадян в управлінні
справами держави і суспільства. Існує також ширше за значенням поняття –
політичний режим, що характеризує не тільки методи діяльності державних
органів, а й можливості і форми діяльності всіх елементів політичної
системи – політичних партій, рухів, інших об’єднань громадян.

В кожній республіці є свій об’єм повноважень президента і міра його
впливу на інші органи державної влади та суспільство. Якщо одна особа
(чи орган) сконцентровує в своїх руках забагато повноважень, це може
призвести до виникнення такого негативного явища, як узурпація влади.
Глава держави, по суті, стає диктатором, що фактично одноособно керує
державою через «слухняний» уряд і контрольований парламент. В державі
може бути встановлений антидемократичний державно-правовий режим, коли
при здійсненні державної влади значно звужуються, а той зовсім
усуваються можливості реального впливу громадян та їх об’єднань на
управління державою, обмежуються або порушуються основні права людини,
влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб чи
однієї особи.

Встановлення такого режиму є найбільш реальним в суперпрезидентській
республіці, де немає системи стримувань і противаг, присутній майже
необмежений діапазон використання президентом своїх надзвичайних
повноважень і практично відсутні конституційні засоби усунення
президента з його посади.

В ХХ столітті досить багато країн Європи пройшли через авторитарні та
тоталітарні режими. Їх деструктивний вплив нерідко призводив до
внутрішньо і міжнаціональних конфліктів, що нерідко переростали у
глобальні війни.

Як вже було зазначено одним з важливих засобів запобігання встановленню
антидемократичних режимів є система стримувань і противаг. Саме чіткий
розподіл повноважень між усіма гілками, прописаний в конституції країни
не дозволить створити монополію певного органу на державне управління.

Роль президента в цьому процесі є визначальною. Він, незважаючи на обсяг
його повноважень, є першим громадянином держави, який не має морального
права на помилки і проведення необґрунтованих експериментів над державою
і суспільством. Його політика має бути тактично і стратегічно зваженою,
продуманою, обґрунтованою, правильною і прогресивною, законною і
правомірною, виходячи з гуманних загальнолюдських цінностей.

3. Інститут Президента України: загальні тенденції та особливості

3.1. Історія інституту президентства в Україні.

В Україні зародження демократичного суспільства розпочалося ще за часів
козацтва, але бурхливий розвиток демократії та інституту президентства
розпочався у 10-х роки ХХ століття. За часів діяльності Центральної Ради
було видано чотири Універсали (Укази), які мали покласти основу
демократизації українського суспільства. Останнім Універсалом, від 22
січня 1919 року, Центральна Рада проголосила повну політичну
незалежність України від Росії. А 29 квітня 1918 року Центральна Рада
обрала Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки.
Проте молода українська держава загинула у вогні визвольних змагань і
ідея встановлення інституту президента була забута на довгих 70 років.

Інститут Президента України як глави держави є порівняно новим явищем у
політичному житті і державному будівництві України. Тривалий час в
Україні (колишній Українській РСР) функції глави держави виконували
переважно Верховна Рада, яка вважалась найвищим органом державної влади
України, її Президія, як постійний діючий орган державної влади, та її
голова.

Теоретичною основою зосередження функцій глави держави у Верховній Раді,
в особі її постійно діючого органу — Президії Верховної Ради, була
концепція «колективного президента» та вчення про ради і радянське
державне будівництво в цілому (народ здійснює державну владу через ради
народних депутатів України, що становлять єдину систему органів
державної влади і є політичною основою держави, а Верховна Рада —
найвищим органом державної влади).

Нинішній інститут президентства в Україні склався не відразу. Спочатку
Президент за своїм статусом і назвою був найвищою посадовою особою в
державі, потім главою держави і главою виконавчої влади, а нині, за
чинною Конституцією, є главою держави.

Становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні
державної влади, пов’язаному з проголошенням незалежності України та
зміною її конституційного ладу.

Започаткувала процес реформування державної влади в Україні Декларація
про державний суверенітет України, яка проголосила, що державна влада в
республіці здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу
і судову. Це зумовило введення інституту президентства. Десь через рік
— 25 червня 1991 p. — Верховна Рада ухвалила постанову «Про вибори
Президента Української РСР», якою визнала за доцільне заснувати пост
Президента України (Української РСР) до прийняття нової Конституції і
провести вибори Президента у 1991 p.

Оскільки інститут Президента України мав перетворитись із символічного
колективного внутрішньо парламентського інституту в реальний
одноособовий позапарламентський інститут, Президент мав обиратися не
парламентом, а громадянами України, цей інститут об’єктивно мав отримати
необхідну конституційно-правову основу перш ніж стати реальністю. Тому 5
липня 1991 p. було прийнято закони України «Про заснування поста
Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції
(Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР» і
«Про вибори Президента Української РСР». Прийняттю цих законів
передувало внесення відповідних змін і доповнень до чинної на той час
Конституції.

1 грудня 1991 року відбувся всеукраїнський референдум, на якому,
одночасно з проголошенням незалежності України, народ віддав перевагу
президентській формі правління. Того дня був обраний перший Президент
нової Української держави – Леонід Кравчук.

Зокрема, Конституцію було доповнено новою главою — 12-1, яка була
присвячена посаді Президента України. У відповідних положеннях
Конституції і названих законах визначався статус Президента, його
функції, повноваження та порядок обрання.

Теоретичною основою становлення інституту президентства на даному етапі
була насамперед Концепція нової Конституції України, схвалена Верховною
Радою ще 19 червня 1991 p.

Проте конституювання інституту президентства на цьому не закінчилося.
Воно продовжувалося у ході процесу підготовки нової Конституції України
і внесення ряду змін та доповнень до чинної на той час Конституції. Про
це свідчать, зокрема, проекти Конституції України в редакціях 1992,
1993, 1995 років та Конституційний Договір, укладений між Президентом і
Верховною Радою 8 червня 1995 p. За даними проектами Конституції і
Конституційним Договором Президент України набував нового статусу —
статусу глави держави і глави виконавчої влади.

Остаточно статус Президента України був визначений Конституцією України
1996 p.

Повноваження Президента України.

Президент України за Конституцією є главою держави і виступає від її
імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності
України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і
громадянина.

Інститут глави держави, зокрема Президента України, є порівняно новим
явищем у політичному житті України, оскільки був заснований законом лише
у 1991 році.

Президент України безпосередньо обирається громадянами України на основі
загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного
голосування строком на п’ять років. Президентом України може бути
обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу,
проживає в Україні протягом 10 останніх років перед днем виборів та
володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом
України більше ніж два строки підряд. Президент України не може мати
іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної
влади або в об’єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною
діяльністю. Новообраний Президент складає присягу. Після її складання
Президент вступає на цей високий пост.

На час виконання повноважень Президент України користується правом
недоторканності. Звання Президента України зберігається за ним довічно,
якщо тільки він не був усунутий з поста в порядку імпічменту.

Як глава держави Президент України забезпечує державну незалежність,
національну безпеку і правонаступництво держави. Він звертається з
посланнями до народу та зі щорічними й позачерговими посланнями до
Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України.

Окрім повноважень глави держави, Президент виконує велике коло функцій,
які подібні до функцій парламенту. Загалом він реалізує представницьку,
нормотворчу, установчу та контрольну функції.

Однією з основних функцій Президента є представницька: він представляє
державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво
зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає
міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних
держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в
інших державах та при міжнародних організаціях, приймає вірчі і
відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав.

Реалізуючи нормотворчу функцію, Президент України видає укази і
розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.

На виконання установчої функції Президент України бере участь у
формуванні органів державної влади, насамперед органів виконавчої влади.
Так, Президент вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у
Верховній Раді України подання про призначення Прем’єр-міністра України,
вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра
оборони України та Міністра закордонних справ України, призначає на
посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України
Генерального прокурора України, призначає на посади та звільняє з посад
третину складу Конституційного Суду України тощо.

Для реалізації контрольної функції Президент володіє низкою стримувань і
противаг щодо інших органів державної влади: у визначених випадках
припиняє повноваження Верховної Ради, зупиняє дію актів Кабінету
Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним
зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності,
скасовує акти Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, має право вето
щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням
їх на повторний розгляд парламенту.

Крім того, Президент України приймає рішення про прийняття до
громадянства України та припинення громадянства України, про надання
притулку в Україні; нагороджує державними нагородами, встановлює
президентські відзнаки та нагороджує ними; здійснює помилування тощо.

Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або
органам; він виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного
Президента України.

Повноваження Президента України припиняються достроково у разі:
відставки; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;
усунення з поста в порядку імпічменту; смерті.

У разі дострокового припинення повноважень Президента України виконання
його обов’язків на період до обрання і вступу на пост нового Президента
покладається на Прем’єр-міністра України.

Оскільки Президент України є одноосібним органом, він не має
розгалуженої системи підпорядкованих відомств. Проте на допомогу у
виконанні повноважень Президента при ньому створюється Секретаріат.
Окрім того, Президент є Головою Ради національної безпеки і оборони
України – координаційного органу з питань національної безпеки і
оборони, до складу якого в обов’язковому порядку входять Прем’єр-міністр
України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр
внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України.

3.3. Перспективи та основні тенденції розвитку інституту Президента
України.

В Україні система державного правління та інститут президентства
розвивалися таким чином. З певними застереженнями можна виділити такі
етапи:

1) липень 1990 р. — грудень 1991 р. — система, що максимально тяжіла до
парламентської форми правління;

2) грудень 1991 р. — червень 1995 р. — президентсько-парламентська
система правління;

3) червень 1995 р. — 28 червня 1996 р. — президентська форма правління;

4) червень 1996 р. — грудень 2005 р. — президентсько-парламентська
республіка;

5) з січня 2006 р. — парламентсько-президентська форма правління.

Наголосимо, що головними тенденціями у розвитку вітчизняного інституту
президентства були наступні: на перших етапах і з підписанням
Конституційного договору у 1995 р. вельми рельєфно вимальовувався підхід
щодо зміцнення інституту і розширення владних повноважень та прерогатив
президента. Прийнята Конституція 1996 р. відчутно звузила владні
повноваження президента.

Наступна тенденція зрештою ще більше звузила коло повноважень президента
і визначила форму правління країною як парламентсько-президентська. Саме
ця тенденція відтворює європейські прагнення країни і відмежувала її від
авторитарного режиму останніх років, який встиг набути досить конкретних
рис.

Що ж до перспектив розвитку інституту президента, то, на мій погляд, їх
досить важко спрогнозувати. Конституційна реформа 2004 року значно
урізала повноваження Президента України, і фактично перетворила Україну
на парламентсько-президентську республіку. Негативний її вплив ми
відчули майже одразу ж: в Україні «найвпливовіших» посадових осіб
виявилось дві: президент і прем’єр-міністр. Тим паче, якщо враховувати,
що внаслідок виборів 2006 року до влади прийшли політичні сили, які мали
протилежні з Президентом погляди стосовно внутрішньої і зовнішньої
політики та не підтримували його ініціатив. Розбалансованість і
неузгодженість між політичними силами в парламенті і їх протистояння з
Президентом дестабілізували політичне становище.

Політичні події останніх чотирьох років красномовно довели, що Україна
не готова до встановлення парламентської моделі республіки. Проте, якщо
ж подібне все-таки станеться, Президент втратить не тільки левову частку
повноважень, а й величезний вплив на державотворчі процеси і
суспільство.

Найкращою формою державного правління для України, я вважаю
президентську модель республіки. В такій республіці існує система
стримувань і противаг, президент є найвпливовішою посадовою особою в
державі, очолює уряд, контролює здійснення виконавчими органами влади
своїх повноважень і виступає арбітром між різними гілками влади. Для
того, щоб уникнути узурпації влади, необхідне існування незалежного
парламенту, який би об’єктивно розглядав ініціативи президента і у разі
порушення Конституції, законів України чи у випадку державної зради міг
оголосити главі держави імпічмент.

Висновки:

Отже, у роботі наведене теоретичне узагальнення, яке виявляється в
розкритті сутності та особливостей функціонування інституту
президентства в умовах розвитку державно-владних систем.

Здійснено це шляхом вирішення таких питань – з’ясовано сутність, історію
та форми вияву інституту президента в світовій практиці державного
будівництва, розглянуто процес становлення цього інституту в Україні,
виявлено особливості функціонування інституту президентства в системі
виконавчої влади, визначено політико-правові засади, взаємини інституту
президентства з органами законодавчої влади.

В роботі відзначено, що якісні відмінності світових форм інституту
президентства потрібно окреслювати за реальним становищем інституту
президентства і державно-політичній системі, конституційним статусом та
рівнем дотримання засад поділу влади.

Що стосується нашої держави, то завдяки інституту президентства,
нинішній президент в Україні може вважатися арбітром нації, стати
гарантом стійкого розвитку суспільства.

Все більшої актуальності в нашій державі набирає питання формування і
забезпечення ефективної роботи в державі науково-дослідного інституту,
центру з проблем президентства. Створення такої інституції має
забезпечити ґрунтовний науковий аналіз проблем трансформації політичних
структур і формування раціональної і зваженої системи влади, зокрема
інституту президентства в цей складний період. Нарощування широкого
теоретичного бачення, порівняльні дослідження у царині суспільних
відносин покликані прискорити врегулювання багатьох складних проблем
державотворення і також практичних питань функціонування президентської
влади в Україні.

У цілому роль і значення президента в механізмі державної влади
визначаються не тільки його політичними та юридичними повноваженнями,
його статусом, правами та обов’язками, а значною мірою його рівнем
освіти, політичної, моральної та юридичної культури, професіоналізмом у
сфері державознавства, державної політики, спеціальних знань і вмінь
управляти таким складним механізмом, як державна влада, вмінням
об’єднати і консолідувати всі політичні сили громадянського суспільства,
вмінням виражати і реалізовувати загальнонародні потреби, інтереси та
прагнення в демократичних і законних формах і методах. Президент є
офіційним політичним лідером усієї держави, всього народу, незалежно від
того, хто і як голосував у процесі виборів, або за якого кандидата. За
своїм державним і політичним статусом він є представником усієї держави
і всього суспільства та не має права виражати інтереси лише однієї
партії або блоку партій, які його найбільше підтримували.

Реалізація всіх державно-владних повноважень – це політичне мистецтво
бути справедливим, урівноваженим, законним, ерудованим, еталоном і
взірцем для всіх державних органів і державних службовців.

Президент – це перший громадянин держави, який не має морального права
на помилки і проведення необґрунтованих експериментів над державою і
суспільством. Його політика має бути тактично і стратегічно зваженою,
продуманою, обґрунтованою, правильною і прогресивною, законною і
правомірною, виходячи з гуманних загальнолюдських цінностей.

Список використаних джерел:

Котюк В.О. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник. – К.:
Атіка, 2005. – 592 с.

Ромашов Р.А. Теорія держави і права: Навчальний посібник. – К.: КНТ,
2007. – 216 с.

Теорія держави і права: Навч. посіб. / Упоряд. Л.М. Шестопалова. – К.:
Прецедент, 2006. – 197 с.

Офіційне інтернет-представництво Президента України. HYPERLINK
“http://www.president.gov.ua/” http://www.president.gov.ua/

Юридический словарь / Под ред. А.Ю.Никитина. – М.: Юрист. – 2006. – 724
с.

Шаповал В. Державний лад країн світу. – 367 с.

Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. – М.:Юрист, 1997. –
434 с.

Орлов А. Г. Президентские республики в Латинской Америке. — МГИМО, 1995.
— 263 с.

Stephen Fish. Democracy From Scratch: Opposition and Regime in the New
Russian Revolution. — Princeton, 1995.

ЗАКОН УКРАЇНИ «Про вибори Президента України»

(Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999, N 14, ст.81). (Із змінами,
внесеними згідно із Законами N 20-21ст. 291, 2004).

Конституція України.

Додаток

Політична мапа країн світу за формою державного правління:

?? – Президентська республіка.

?? – Президентська республіка з широкими повноваженнями парламенту.

?? – Парламентсько-президентська республіка.

?? – Парламентська республіка.

?? – країни з парламентською (конституційною) монархією.

?? – країни з абсолютною монархією.

?? – країни з однопартійною системою.

?? – країни з військовою диктатурою.

Див.: Горенберг М.Б. Глава государства // Конституционное государство:
сборник статей. – Общественная польза. С.74-121.

Див.: Юридический словарь / Под ред. А.Ю.Никитина. – М.: Юрист. – 2006,
с.113.

Див.: Конституція Греції // Конституції держав Європейського Союзу. –
М.: 1997.

Див.: Офіційне інтернет-представництво Президента України.
http://www.president.gov.ua/

Див.: Орлов А. Г. Президентские республики в Латинской Америке. —
МГИМО, 1995. — С. 10.

Див.: Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. – М.:Юрист,
1997. – с.145 – 146.

Див.: Stephen Fish. Democracy From Scratch: Opposition and Regime in
the New Russian Revolution. — Princeton, 1995.

Див.: Шаповал В. Державний лад країн світу. – с.95.

Котюк В.О. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник. – К.:
Атіка, 2005. – с.476

Ромашов Р.А. Теорія держави і права: Навчальний посібник. – К.: КНТ,
2007. – с.47

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020