.

Галичина під владою Польщі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 5724
Скачать документ

Реферат на тему:

Галичина під владою Польщі

План

Підпорядкування поляками земель і населення України.

Шляхта, як привілейований стан.

Селянство та фільваркова система господарства.

Місто та його мешканці.

Вільні люди – «козаки».

Наслідки підпорядкування поляками земель і населення України.

1. Підпорядкування поляками земель і населення України.

Тривалий і всеохоплюючий вплив на долю українців справили експансія
Польщі. Початок їй поклав Казимир Великий (1320-1370), відновивши
середньовічну польську монархію. У просуванні на схід короля
підтримували три сили:

магнати Південно-Східної Польщі, що сподівалися поширити свої володіння
вглиб білоруських та українських земель;

католицька церква, яка прагнула здобути новонавернених;

багаті міщани Кракова, котрі воліли підпорядкувати собі важливі торгові
шляхи в Галичині.

Для поляків захоплення українських земель не відбувалося так легко, як
для литовців.Галицько-Волинські князі, захищаючи свої землі від посягань
з боку феодальної Угорщини, Польщі й Литви, наполегливо домагалися
об’єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього не вистачало, і в
середині XIV ст. землі Галицько-Волинського князівства були загарбані й
поділені між Польщею, Литвою і Молдавією.

Не встиг Казимир повернутися до Польщі, як галицькі бояри під проводом
Дмитра Детка встановили свою владу в краї. Казимир був змушений визнати
Детка фактичним правителем Галичини. За це останній неохоче визнав
обмежену зверхність польського короля. Ще більшу загрозу польським
намірам у Галичині й на Волині становили литовці. Оскільки син
Гедимінаса Любарт був зятем померлого галицького правителя Болеслава, то
у 1340 р. волинські бояри визнали молодого литовського князя своїм
сюзереном. І, коли у 1344 р. помер Детко, грунт для сутички між поляками
й литовцями за галицько-волинські землі був готовий. Через дев’ять днів
після смерті, король Польщі у квітні 1340 р. вступив у Галичину. У 1349
р. в результаті надзвичайно вдалої військової кампанії Казимир
підпорядкував собі Галичину й частину Волині. Нарешті, у 1366 р., війна
закінчилася польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини
Волині. Решта Волині лишалася за литовцями. Але навіть тоді поляки ще не
змогли надійно закріпитися на своїх величезних завоюваннях в Україні.
Завоювання ці охоплювали близько52 тис. кв. км із населенням 200 тис.
чоловік і збільшували землі Польської корони майже на 50 °о.

Якщо на перших порах Галичина ще зберігала деяку автономію, то в 1434 р.
вона була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і
разом з Львівською і Перемишльською землями перетворена у «Руське
воєводство».

Унаслідок Кревської унії 1385 р. було сформовано союз двох держав —
Литви і Польського королівства. Литовський князь Ягайло зобов’язувався
прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви,
використати свої багатства в інтересах Польщі, приєднати до Польського
королівства «на віки вічні» усі підлеглі йому, в тому числі й
українські, землі. Після цього на сеймі в Любліні Ягайло був обраний
польським королем.

Кревська унія призвела до поступової ліквідації самостійності
південно-західних князівств, забезпечила панування польських феодалів
над населенням українських земель.

Віленська угода 1401 р. ліквідувала залежність Великого князівства
Литовського, яке знову стало самостійним. Але вже в 1413 р. була
ухвалена наступна унія в місті Городлі. Спираючись на цю угоду, польські
феодали посилили натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля. У 1452 р.
Волинське князівство ліквідовувалося і перетворювалося у звичайну
литовську провінцію. У 1471 р. було ліквідовано і Київське князівство. З
цього часу, як свідчить літопис, «у Києві перестали бути князі, а
замість князів стали воєводи». Таким чином, Волинь, Київщина, Поділля
перетворювалися на воєводства з намісниками-воєводами на чолі.

І нарешті, Люблінська унія 1569 р. об’єднала, а точніше злила Польське
королівство і Велике князівство Литовське в «одне, не-розрізнюване,
неподільне тіло», утворивши єдину державу — Річ Посполиту зі спільними
органами влади й управління, єдиною грошовою системою. Люблінська унія
означала різке посилення влади польських феодалів над українським
населенням. Відтоді українські землі перейшли до короля на правах
коронних, польська шляхта здобула право володіти маєтками на всій
території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало
остаточне закріпачення українського селянства, політичне і
національно-релігійне гноблення населення.

Колонізація українських земель, ополячення та окатоличення українського
народу, наступ на його культуру підкріплювалися Берестейською церковною
унією. У 1596 р. в Бересті (Бресті) на уніатському соборі було підписано
угоду про унію православної церкви України і польської католицької
церкви на умовах залежності від папи римського із збереженням у межах
Київської метрополії адміністративної та обрядової автономії. Але мета,
яку ставили ініціатори унії, не була досягнута, навпаки — упродовж
усього XVII ст. вона давала результати, протилежні бажаним. Реального
об’єднання церков (православної і греко-католицької) не відбулося.
Взаємна ворожість православних, греко-католиків та уніатів справляла
величезний вплив на боротьбу України з Польщею, у якій переплелися
релігійні елементи з соціальними і національними.

2. Шляхта, як привілейований стан.

Одним з найважливіших наслідків Люблінської унії для українського народу
було те, що українські землі – і ті, що належали перед тим до Литви, і
ті, що належали вже до Польщі, опинилися тепер в одній державі. Разом з
тим Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів
над українським населенням. Від цього часу українські землі перейшли до
короля на правах коронних, польська шляхта отримала право володіти
маєтками на всій території Речі Посполитої.

В умовах всевладдя литовських, польських і місцевих магнатів,
православне населення українських земель перетворилося на об’єкт
нещадного поневолення й покатоличення. Більшість місцевих феодалів
дотримувались щодо Польсько-Литовської держави угодовської політики.

Після видання Нешавських статутів та Радомського привілею шляхті Польща
на початку XVI ст. перетворилася на шляхетську республіку з виборним
монархом на чолі. Польська шляхта не лише домагалася певних політичних
прав, цілковитої влади над своїми селянами, а й одержала навіть право
відмови у “послушенстві” королеві. На початку XVI ст. законодавство у
державі перейняв сейм, представництво в якому мала виключно шляхта.

Галицьке боярство опинилося у менш привілейованому становищі, ніж
польська шляхта, проте в міру того як верхівка галицького боярства
окатоличувалася й полонізувалася, вона одержувала привілеї, які надавали
їй дедалі більше прав. Зрештою привілеєм від 1434 року король Владислав
III запровадив у Галичині польське право, а великі й середні бояри
отримали право шляхетства; дрібне боярство поступово злилось з
селянством. У 1435 році галицькій шляхті надали право самоврядування, в
Галичині набули чинності шляхетські суди. За сприяння королів католицька
церква посіла в Галичині становище державної й привілейованої.

Отже, оформлення шляхти як привілейованого стану та її остаточне
відокремлення від “поспільства” (селянства) на середину XVI ст. було в
основному завершене. Під польською владою православна церква втратила
своє привілейоване становище і опинилася перед небезпекою повного
знищення. Вищі церковні посади контролювала державна влада і просувала
на них зручних їй людей. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як
національної організації. Будучи у тяжкому становищі, церква шукала
захисту і допомоги в самому громадянстві, змушена була наближатися до
мас.Основну масу населення українських земель становило селянство, яке
за майновим і правовим становищем не було однаковим, тому що знаходилося
на різних ступенях феодальної залежності.

3. Селянство та фільваркова система господарства.

За правовим становищем селянство поділялося на дві категорії: тих, хто
мешкав на королівських чи великокнязівських землях, і тих, хто мешкав на
землях магнатів чи шляхти, або знаходився на церковних і монастирських
землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялось на три групи:
1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після
виконання своїх зобов’язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які
ще мали право виходу, але з певними умовами; 3) покріпачені селяни, які
вже позбулися права виходу від феодала.

Крім цих, основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного
стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих
форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку –
до їх повного закріпачення.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на
користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини.

Одним із головних загальнодержавних податків був щорічний податок. На
Київщині і Галичині він звався “подимщина” (одиницею обкладання був
“дим” – будинок). На Чернігівщині адміністрація Великого князівства
Литовського збирала “поголовщину” (також з “диму”).

Крім цього, селяни українських земель відбували повинності на користь
держави: будували і ремонтували замки

І двори польського короля і великого князя, споруджували мости, зводили
греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили працювати “з косою, серпом і
сокирою”, давали “стадію” (грошове забезпечення князю і його двору при
переїздах).

Найчисельнішу категорію залежних селян, які ще не втратили права виходу
від феодала, становили селяни-домники, що сплачували феодалу натуральні
і грошові податки. На Київщині, Чернігівщині, північно-західній Волині
натуральні податки стягували переважно медом, воском, хутром та іншими
продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном – так зване
“дякло”. Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою
худобою, вівцями, курми тощо. Наприкінці XV ст. у міру розвитку ремесла
і торгівлі і як наслідок поширення товарно-грошових відносин натуральні
податки селян замінюються грошовими.

Групу закріпачених селян, які повністю втратили право виходу, становили
головним чином “тяглові” і “робітні” селяни, які відбували свої
повинності переважно у формі панщини. При цьому, доки доля землеробства
не виходила за межі задоволення власних потреб, феодали не вважали
доцільним зростання кількості тяглових селян. Але з поширенням на
Україну у XV ст. фільваркового землеробства зростають панщина і водночас
чисельність тяглових селян.

За правовим становищем до тяглових селян наближалися селяни, які
обслуговували феодальну садибу – псарі, конюхи, рибалки, ковалі. Ця
категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої прямі
обов’язки, але й сплачувала натуральні й грошові податки.

Зрозуміло, що в кожній з цих груп феодально залежних селян іноді мали
місце істотні розбіжності у майновому відношенні. Найбільш: спроможні
селяни залучалися князем до військової служби, яку вони відбували на
власні кошти. При переведенні селян на військову службу їх звільняли від
усіх податків. Звалися такі селяни “слугами” і розподілялися за родами
військової служби – слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські.

Розвиток внутрішнього ринку в українських землях, а також
зовнішньоекономічних зв’язків Великого князівства Литовського мав
величезний вплив на піднесення сільського господарства. Починаючи з XV
ст., магнати і шляхта українських земель розширили свої орні землі, щоб
виробляти більше хліба, перш за все на продаж. Це призвело до зростання
відробіткової ренти. Таким чином, в українських землях створювалася
фільваркова система сільського господарства, при якій землі феодала
оброблялись руками залежних від нього селян.

Поширення фільваркової системи принесло масі трудового селянства
українських земель покріпачення. Праця селян у фільварку означала
обов’язок орати, сіяти, боронувати, косити сіно, гатити греблі. Причому
селяни працювали на феодала власними знаряддями виробництва.

Норми панщини зростали в міру поширення фільваркового господарства. Якщо
у 1424 р. шляхта Галичини запровадила панщину в розмірі 14 днів на рік з
кожного господарства, то мазовецький князь Януш в межах своїх володінь
установив панщину в розмірі один день на тиждень. У другій половині XVI
ст. на більшості українських земель панщина складала два дні на тиждень
з одного лану.

Запровадження відробіткової ренти у міру поширення фільваркової системи
сільського господарства стирало грані між різними категоріями залежних
селян, насамперед між данниками і тягловими селянами. Водночас
розвивався процес обмеження власної свободи селян. За ступенем свободи,
тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі
XV – XVI ст. поділялося на дві групи: “непохожих”, або “отчигів”, які
втратили право виходу, і “вільних”, або “похожих”, ще спроможних
покинути господарство феодала.

У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і королівських земель
на території України мали змогу переходити з одного місця на інше,
оскільки податки стягували не з кожної окремої людини, а з “диму”,
дворища, громади. Тому в цей час селяни порівняно легко могли покинути і
приватновласницькі землі, сплативши їх господарю відкупне натурою чи
грішми.

Будучи зацікавленою у збільшенні чисельності залежних, прикріплених до
землі селян, феодальна верхівка українських земель, використовуючи
державну владу, намагалася регулювати селянські переходи правовими
заходами. Так у 1453 р. панська шляхта прийняла постанову, у
відповідності з якою селянин мав право виходу від свого феодала тільки
на Різдво, сплативши йому купу грошей, велику міру пшениці, дві комори
вівса, віз сіна та дров. Але фактично феодали не дозволяли селянам
залишати свої маєтки і на таких умовах. Привілеєм 1447 р., виданим
великим князем Казимиром, був заборонений перехід приватновласницьких
селян до господарських (великокнязівських) маєтків. Законами 1501-1543
рр. селянам взагалі був заборонений перехід без дозволу пана.

:

?` b ? O ?b O ?У 1557 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з "пани - Радою" була видана "Устава на волоки" - закон про проведення вол очної поміри, в якому визначалися нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських землях. Вол очна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязівських господарств шляхом запровадження однакових селянських наділів і встановлення однакових податків. У відповідності з "Уставою на волоки" усі землі того чи іншого господарського (великокнязівського) двору, селянські землі і пустища обмірювалися на однакові земельні ділянки - волоки (23,5 га або 33 морги). Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися одержаною землею і залишати свою ділянку без згоди на те управителя маєтку - державця. Таким чином, волока складала ту одиницю, з якої селяни повинні були виконувати всі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку залучалися селяни восьми тяглових волок, причому селяни кожної тяглової волоки були зобов'язані відробляти два панщинних дні на тиждень. Феодальні податки неупинно зростали, збільшувалася і панщина, яка за невеликий час досягла 4-5 днів на тиждень з волоки. На цій основі на українських землях у другій половині XVI ст. відбувалося зміцнення фільварково-панщинної системи господарства. У цей час польські феодали активно запроваджували панщину по всій Україні, нещадно визискували і покріпачували селян. Фільваркова система спочатку запроваджувалась на великокнязівських і королівських землях. Але оскільки волочна реформа відповідала інтересам усього класу феодалів, то фільварки стали запроваджуватися і на магнатсько-шляхетських землях України. Із першої половини XVII ст. вони існували на усьому Правобережжі і частково на Лівобережжі. Внаслідок загарбання під фільварки селянських земель площа останніх різко зменшувалася, неухильно зростала кількість малоземельних і безземельних селян: загородників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідників, які мешкали на чужих дворах, сплачували за це певні податки і одночасно відбували панщину у фільварку. Близькими за своїм правовим становищем до підсусідників були халупники, які мали будинок і город; коморники, що займали куток у будинку заможного селянина за допомогу у господарстві. Внаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблювався, у середині XVII ст. в українських землях майже не залишилося вільних селян. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, але й продавати, дарувати, віддавати у заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх. 4. Місто та його мешканці. Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV - у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст - зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок. За своїм соціальним становищем мешканці міст розподілялися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації знаходилися чисельно невеликі, але найбільш заможні купецько-лихварські і ремісничі верхівки, магістратські урядники. Придбавши землі у залежних селян, а іноді і шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату. До другої категорії міського населення входили повноправні міщани: середні торговці, особи, які займалися різними промислами, майстри -хазяї майстерень і бюргерство. Третю, найчисельнішу категорію міщан складали міські низи - плебеї: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники. Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприяло значному напливу до українських міст іноземних колоністів польського, литовського і німецького походження, які отримували від влади широкі політичні і соціально-економічні права і привілеї за рахунок обмеження прав корінного населення. Так, міщани українського походження обмежувалися у праві займатися торгівлею, їм був заборонений доступ у деякі ремісничі цехи. Більшість українського міщанства мешкала за міськими стінами, у передмістях. Ремісники у містах об'єднувалися у професійні корпорації - цехи. Цехові устави регулювали різні сторони внутрішнього життя цехів і поведінку їх членів. На чолі цеху стояв цехмайстер - старшина цеху, якого обирали з найбільш впливових майстрів. Цехові старшини керували справами цеху і розпоряджалися цеховим майном. Повноправними членами цехових об'єднань виступали тільки майстри - власники майстерень, у яких працювало по декілька підмайстрів і учнів. Від кандидата у майстри вимагалася не тільки висока професійна кваліфікація, але й гроші для заснування майстерні і внесення повної суми до цехової каси. Цех відстоював інтереси своїх членів і вів боротьбу з конкурентами. Усі, хто займався ремеслом, мали входити до певного цеху. Цех стежив за тим, щоб робота рівно розподілялася між його членами, щоб у кожного майстра була однакова, суворо встановлена кількість учнів і підмайстрів, щоб право збуту ремісницької продукції належало тільки його членам. Окрім цехових ремісників, в українських містах була чимала група позацехових ремісників. Цей соціальний прошарок міщан українських міст складали ремісники, які не могли увійти до цеху через національно-релігійну приналежність чи внаслідок відсутності коштів, та сільські ремісники, які працювали у місті, тощо. Значного розвитку в українських землях дістала міська торгівля, основними формами якої виступали ярмарки, торги, щоденна крамнична торгівля. У Києві, Летичеві, Берестечку, Дрогобичі і Львові ярмарки відбувалися двічі на рік, а у Барі і Луцьку - тричі на рік. Правове становище міського населення залежало від категорії міста (королівське, приватновласницьке, самоврядне, церковне), майнового стану і роду занять міщанина. У найбільш тяжкому становищі знаходилися мешканці приватновласницьких міст. Міщани міст, які були власністю світських і духовних феодалів, були зобов'язані виконувати на користь власника чисельні і важкі повинності: косити сіно, збирати хліб, возити дрова, а також сплачувати різного роду податки - в'їзні, весільну куницю і т.п. Мешканці приватновласницьких міст не мали права без згоди міської адміністрації залишати місто, чи переходити в інший стан. Мешканці великокнязівських і королівських міст виконували загальнодержавні повинності, а також ті, що встановлювалися для них старостами і управителями: будували, ремонтували і підтримували у належному стані замкові споруди, забезпечували замкову і польову варту. Міщани міст, які користувалися самоврядуванням, хоча і були юридичне незалежними, однак виконували як загальнодержавні повинності і податки, так і ті, які встановлювалися міською владою. Магдебурзьке право значно послаблювало залежність міщан від феодальної держави і окремих феодалів. В українських землях магдебурзьке право, на відміну від країн Західної Європи, не повністю звільняло міста від феодальної залежності. Крім того, у більшості українських міст польська влада дозволяла користуватися магдебурзьким правом католикам, а православне населення, тобто українське міщанство, істотно обмежувалося у правах на торгівлю, ремесло, участь в установах міського самоврядування. Для XV - XVI ст. характерним було значне зростання міст в українських землях. У другій половині XVI ст. - першій половині XVII ст. відбувається подальший розвиток ремісництва, промислів і торгівлі у містах України і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування серед міського населення. Міщани міст, як і раніше, поділялися на три групи: аристократію - патриціат, бюргерство і міську голоту - плебс. 5. Вільні люди – «козаки». Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. її форми були різноманітними; втеча від феодалів, підпал шляхетських маєтків, збройні повстання. Найпоширенішою формою протесту стали масові втечі селян на східні і південно-східні землі. Вони засновували нові поселення — слободи, освоювали малозаселені землі й пустища. Основними районами їх розселення стали Канів і Черкаси. На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка — січі, на базі яких утворюється найбільший центр українського козацтва — Запорізька Січ, що стала головним вогнищем боротьби народних мас України за свою національну незалежність. Починаючи з кінця XVI ст. масові козацько-селянські повстання в Україні виникають одне за одним: повстання 1591—1595 pp. на чолі з К. Косинським; повстання 1594 р. під проводом С. Наливайка і Г. Лободи; повстання 1617—1618, 1625, 1635—1638 pp. та інКінець XVI— перша половина XVII ст. стали часом пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення. Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козаками. Термін "козак" вперше згадується у джерелі XIII ст. - Початковій монгольській хроніці 1240 р. - і походить з тюркських мов. Означає він "одинокий", "схильний до розбою, завоювання". Малозаселені і безземельні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих місцях, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Поряд із землеробством козаки займалися скотарством і промислами. Вільні поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію - громаду. Кожен втікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні. Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні (вдале географічне становище, природні багатства) і негативні (загроза польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) сторони. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати перш за все про свій захист. Як наслідок, за порогами Дніпра з'являються "городці", тобто дерев'яні, укріплені засіками містечка, так звані "січі". Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. В цілому запорожці поділялися на січових і волосних козаків: перші власне і являли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначився у боях, довго служив у війську, мав інші заслуги, звали "лицарством", або "товариством". Частина козацтва, що постійно залишалася у Січі по куренях, поділялася на "старших" і "молодших" і складала козацьке військо у власному розумінні цього слова. Від "лицарства" різко відрізнялося сімейне козацтво, їх також допускали у Запоріжжя, однак вони не мали права проживати на території Січі. Вони селилися на її околицях і в запорозьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом, промислами. Звалися вони підлеглими посполитих січових козаків "сіднями", "гніздюка-ми". Узяті разом, вони складали одне військо. Стурбовані чисельним зростанням козацтва і поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі намагалися розколоти козацтво і узяти на державну службу частину запорозьких козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від агресії з боку Туреччини і Кримського ханства. Прийняті на державну службу козаки вносилися у реєстр (список), звідки і отримали назву "реєстрові козаки". З цього часу козаками офіційно визнавалися лише ті, хто був внесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька маса, лишалася за його межами. Реєстрові козаки мали низку важливих привілеїв Перш за все, вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялися від влади старост і воєвод, якщо мешкали на королівських землях, а також міських магістратів і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська. Реєстрові козаки звільнялися від податків, мали право власності на землю, одержували право вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони отримували, хоч і нерегулярно, грошове жалування з державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам видавали сукно, порох, свинець. Важливим чинником, який визначав настрій більшості реєстрових козаків, було те, що для них ніколи не зникала загроза скорочення реєстру і, як наслідок, покріпачення. В решті-решт реєстрове козацтво, як і народні маси всієї України, дуже болісно сприймало національно-релігійний утиск, який різко посилився наприкінці XVI ст. Цими обставинами і пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI - першої половини XVII ст. не тільки козацькі низи, але й козацька "середина" переходили на бік повсталих проти кріпацтва і іноземного гноблення. Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існувало три чітко розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які служили уряду, запорожці, що жили за межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначеного статусу. 6. Наслідки підпорядкування поляками земель і населення України. Утверджуються почуття любові до рідної землі, вітчизни, нерозривних зв'язків поколінь, історичного обов'язку зберегти духовні здобутки свого народу — культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування нації. У процесі активного розвитку української суспільної думки виникають концепції державно-політичного устрою українських земель, формується ідея української державності. Підпорядкування поляками земель і населення України було важливим поворотним пунктом в історії обох народів. Для поляків це означало сталу орієнтацію на Схід, на відміну від західної, що переважала раніше; ця зміна несла далекосяжні політичні, культурні та соціально-економічні наслідки. Для українців це було більш ніж просто заміною своїх правителів чужими: воно означало підпорядкування чужій нації з іншою релігією й культурою. Незважаючи на певні позитивні наслідки такого симбіозу, згодом із нього виріс гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, що тривав близько 600 років і поширився на всі царини життя України.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020