.

Військові дії на Правобережній Україні (1658-1681рр.) (дипломна робота)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
2 13863
Скачать документ

Диплом на тему:

Військові дії на Правобережній Україні (1658-1681рр.)

План

Вступ

Розділ І. Російсько – польська війна 1658-1667 років.

§ 1. Дипломатична і військова підготовка до війни.

§ 2. Чуднівська кампанія. Андрусівський мир.

Розділ ІІ. Польсько – турецька війна 1667-1676 років.

§1 Дипломатична підготовка до війни.

§2 Військові операції 1671-1672 років. Бучацький мирний договір.

Розділ ІІІ. Турецько-російська війна 1674 – 1681 рр.

§1. Військова операція 1674 року.

§2. І Чигиринський похід.

§3. ІІ Чигиринський похід. Бахчисарайський мирний договір.

Висновки.

Вступ.

Розпад Радянського Союзу та Акт проголошення незалежності України
поставили перед українським народом нелегкі, але надзвичайно великі й
доленосні завдання – актуалізацію національної свідомості, національного
відродження та процес державотворення. У контексті виконання цих завдань
набувають великої актуальності цінності української давнини і далекої
минувщини. Минуле кожної країни і кожної нації в історичній пам’яті
ототожнюється з епохальними періодами. Такою подією в історії України
стала Національно-визвольна революція, що започаткувала нову сторінку в
історії нашого народу. Революція завершилась для нашої нації поразкою:
не вдалося ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти
незалежність козацької України. Українці в агонії ще добрих півстоліття
намагались втримати здобутки. Однак колесо історії було немилосердне.
Велике значення, для усвідомлення помилок українського минулого, мають
події, що відбувались на теренах Правобережної України у другій половині
ХVІІ століття.

Історично територія Правобережжя обмежується Подільським (західна
частина Вінницької, східна половина Хмельницької і південна частина
Тернопільської областей), Волинським (Волинська і Житомирська області),
Брацлавським (Вінницька, західна частина Черкаської і Кіровоградської,
південні частини Миколаївської і Одеської областей), Київським
(Київська, Черкаська, північний-схід Ровенської, кут в
центрально-східній частині Хмельницької, Житомирська без
південно-західної частини, північ Вінницької і північ Кіровоградської
областей) воєводствами.

Військові дії, що відбувались на Правобережній України в другій половині
ХVІІ століття, як самостійна дослідницька тематика, не є представлена у
вітчизняній і зарубіжній історіографії. Лише локальні явища та поодинокі
аспекти цієї проблеми висвітлені в наукових працях.

Дореволюційна історіографія військових кампаній на Правобережжі,
представлена працею В.Герасимчука “Чуднівська кампанія”, в якій
подається детальний аналіз військових дій під час російсько-польської
війни 1658-1667 рр. У ній автор дає свої оцінки постаті та діям
Ю.Хмельницького та В.Шереметєва. Дане дослідження В.Герасимчука, що
базується на російських, польських, французьких і німецьких джерелах,
об’єктивно змальовує картину тогочасних подій на Україні і резонанс,
який вони мали у Європі.

Воєнні аспекти Чуднівської кампанії, з позиції російської сторони,
висвітлені у праці А.Барсукова “Род Шереметевых”. Політичний аспект
проблеми досліджений А.Павліщевим у праці “Польская анархия при Яне
Казимире и война за Украину”. Серед причин, що спонукали поляків до
боротьби за панування над Україною, дослідник відносить небажання
польської верхівки змиритись з тим, що Україна відійшла з орбіти впливу
Польської держави.

В умовах тоталітарного режиму військові дії на Правобережній Україні
другої половини ХVІІ століття у вітчизняні історіографії не
розроблялись. Це було зумовлене тим, що з погляду офіційної ідеології та
імперської політики її дослідження неминуче вело до “українського
буржуазного націоналізму”, оскільки основним у постановці питання була
національна і державна незалежність. Всі праці написані в даний період
торкались лише відносин Москви з іноземними державами, а проблеми
України, більшість дослідників, старались оминати. Ці дослідження для
нас становлять лише фактологічну цінність.

Серед праць вітчизняних істориків, що цікавились військовими операціями
другої половини ХVІІ століття, слід виділити дослідження М.Марченка
“Боротьба Росії і Польщі за Україну (1654 – 1664)”. Розглядаючи Україну
як арену бойових дій Росії і Польщі, він висловлює думку про те, що
єдиною причиною політичного і військового протистояння цих держав було
прагнення домінувати у даному регіоні. Не спеціальним, але цікавим в
плані оцінок і коментарів, щодо нашої тематики, є дослідження
І.Крип’якевича “Петро Дорошенко”, в якій автор глибоко аналізує причини,
що спонукали П.Дорошенка до розв’язання відкритої війни з Річчю
Посполитою, а також обставини, що спричинили поразку у цьому
протистоянні. Серед найновіших досліджень варто зазначити статтю
М.Крикуна “Турецький похід у Правобережну Україну 1674 р.”. Опираючись
на джерельні матеріали, автору вдалось детально реконструювати похід
турецьких військ 1674 року на Правобережну Україну.

З-поміж інших слід виділити роботу І.Галактінова “Из истории
русско-польского сближения в 50-60-их годах ХVІІ века”, в якій детально
описується події російсько-польського протистояння 1658-1667 рр. Всю
відповідальність за розв’язання війни, автор покладає на Річ Посполиту,
яка відмовилась виконувати взяті на себе зобов’язання.

Представники польської історіографії Д.Колодзейчик, Я.Волінський і
З.Войцик, дотримуючись традицій національної історичної школи,
намагались обґрунтувати польське право на територію Правобережної
України.

З-поміж загальних праць, використаних при написанні дипломної роботи,
варто згадати працю “Всемирная история войн” Р.Дюпуї і Т.Дюпуї,
Т.Корзона “Історія Польщі”, Н.Полонська-Василенко, М.Грушевського,
Г.Вернадський, Лорд Кинросс, Л.Д.Новичев і інші.

Основу джерельної бази дипломного дослідження складають“Акты относящиеся
к истории Южной и Западной Росси собранные и изданные археографическою
комиссиею”, “Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией
для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском,
Подольском и Волынском генерал-губернаторстве”, а також козацькі
літописи Григорія Граб’янки, Самійла Величка, Самовидця.

За методологічну основу дослідження взято загальні принципи наукового
пізнання – об’єктивність, єдність історичного і логічного, комплексний
підхід до висвітлення проблеми. Для підтвердження дослідницької гіпотези
використано джерелознавчий, описовий метод і метод системного синтезу.
Відповідно до них сформульовано мету і завдання даного дослідження.
Через призму висвітлення ходу військових дій на теренах Правобережної
України другої половини ХVІІ століття висвітлити трагедію українців, які
в жорстоких реаліях боротьби часто ставали заручниками і жертвою воєнних
дій польської, кримської, російської і турецької армій.

Мета і завдання дослідження, його концептуальна основа і зміст зумовили
таку структуру дипломної роботи: вступ, три розділи, висновки.

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано її
опрацювання в науковій літературі, сформульовано мету і основні
завдання. Перший розділ “Російсько-польська війна 1658-1667 рр.”,
стосується дипломатичного і військового протистояння між Росією і
Польщею за сфери впливу в Україні. В другому розділі “Польсько-турецька
війна 1667-1676 рр.”, досліджено події до яких призвело Андрусівського
перемир’я, а саме турецько-польська війна. Третій розділ
“Російсько-польська війна 1674-1681 рр.” – завершує тему військових дій
на Правобережній Україні. В ньому відбуваються події війни між
Московською державою і Османською імперією 1674-1681 рр.

До додатків ми залучили копію Андрусівського договору і карти військових
операцій, які описані в цій дипломній роботі.

Розділ І.

Російсько – польська війна 1658-1667 років.

§ 1. Дипломатична і військова підготовка до війни.

Віленський договір не перетворив російсько-польське зближення в тісний
союз слов’янських країн. Вже в 1657 році польська шляхта почала
виступати проти умов Віленського договору з новою силою. Антиросійська
партія в уряді Яна Казимира, яка підтримувалась французькими і
австрійськими дипломатами, саботувала умови Віленського договору і
настоювала на війні з Росією. На Варшавському сеймі влітку 1658 року ці
угрупування шляхти почали вимагати повернення всіх земель, які відійшли
до Росії за статтями Віленського договору, і відмови царю в наданні йому
польського трону.

Взявши курс на поновлення війни з Росією, уряд Речі Посполитої відправив
своїх послів до Криму і Туреччини з метою, щоб вони підтримали
Річ Посполиту у війні з першою. Щоб розпочати війну з Росією, Польща
повинна була врегулювати відносини з сусідами на західному і північному
кордонах. Річ Посполита заключила договори з Австрією і Бранденбургом,
за яким передавала останньому протекторат над Прусією. Уряд Яна Казимира
не прийняв пропозицію Москви про спільну боротьбу проти Швеції і через
французьких послів посилено добивався миру з Карлом Х Густавом, після
недовгих переговорів був укладений Олівський мир. Переяславська угода
1654 року не створила приязних відносин між українським урядом і Москвою
й не вирішила українського питання. Для того, щоб анулювати Гадяцький
договір і опанувати Правобережну Україну, треба було витримати нову
війну з Польщею, яка спиралась на сильну пропольську українську партію
на правому березі Дніпра.

Після Гадяцького договору укладеного гетьманом І.Виговським в березні
1658 року з Польщею війна між Московщиною і Річчю Посполитою стала
невідворотною.

Щоб не допустити війни на два фронти, російський уряд в 1658 році
відновив переговори з Швецією, і 20 грудня 1658 року перемир’я було
підписане. Дві держави, Річ Посполита і Росія, готувались до війни.

Військова кампанія розпочалась восени 1658 року в Литві з наступу
литовської армії. 11 жовтня 1658 року воєвода Ю.Долгорукий організував
контрудар і розгромив під Вільно наступаючу литовську армію. Російські
війська розбили, також, загони білоруського шляхтича Кунцевича і, на
початку 1660 року, оволоділи Брестом. 28-29 червня 1659 році спільна
українсько-польсько-татарська армія завдала нищівної поразки російській
армії А.Трубецького під м. Конотопом. Кілька московських воєвод попали в
полон, серед них князь Пожарський, якому за зухвалі слова в вічі самому
ханові татари відрубали голову. Росія ще довго не могла відійти від цієї
поразки. Проте поляки, через внутрішні чвари, не зуміли використати
цієї перемоги і, через певний час, вона втратила свою значимість.

В перші дні січня 1660 року розпочала діяльність комісія в Борисові
(Білорусь), на якій Польща і Росія намагались домовитись про
встановлення кордонів між обома державами, при чому царська Росія
ставила собі завдання повернутись до становища визначеного Віленською
угодою.

Для того, щоб вплинути на хід переговорів, Московська держава, як і Річ
Посполита, супроводжувала їх активними воєнними діями. Так, у січні
1660 року російське військо, на чолі з боярином князем І.Хованським,
розгорнуло успішний наступ на польські території.

Одночасно з цим, польські загони добиваються значних успіхів на Волині,
де польське військо, вирушивши від Дубна на Кременець і Збараж, чинило
великі спустошення. В лютому 1660 року А.Потоцький вдерся на Поділля і
дуже його зруйнував.

Військові дії на польсько-російському фронті поновились влітку
1660 року. Об’єднані польсько-литовські війська, на чолі з С.Чернецьким
і П.Сапегою розбили російську армію воєводи І.Хованського в Литві і в
кінці 1660 року вийшли до Дніпра і Західної Двіни.

Проти наступу польської шляхти, що облягла разом з татарською ордою
Могилів, В.Шереметєв вислав з військом князя Козловського. Російське
військо, пішовши на Могилів, примусило польські військові сили відійти в
Польщу, а татар на чолі з Кайбей-мурзою відходити через Волощину в Крим.

На початку травня 1660 року, в Олівському монастирі (поблизу Гданська),
між Польщею і Швецією було підписано мир. Незабаром Річ Посполита уклала
угоду про військову допомогу з Кримським ханством.

В травні В.Шереметєв через посланця М.Головіна одержав царську грамоту з
наказом скликати раду разом з козаками і гетьманом і обміркувати
наступні дії проти Польщі.

Царський уряд вирішив дати бій полякам на їх території. На військовій
раді, що відбулась у липні 1660 року в урочищі Кодаку, поблизу
Василькова, було вирішено розпочати похід.

Польські агенти не переставали намовляти молодого гетьмана Юрія
Хмельницького перейти на бік Польщі. Польський агент Бенєвський
намагався умовити і залякати гетьмана тим, що Річ Посполита спроможна
виставити достатню кількість війська для зруйнування України.
Ю.Хмельницький уже в листуванні з Бенєвським виявляв схильність перейти
на бік Речі Посполитої.

Головний напрямок походу російських і українських військ був в глиб
Польщі; що ж до союзника Речі Посполитої, Кримського хана, то відносно
нього було поставлено завдання: забезпечити оборону українських земель і
захист головних військ від цілком ймовірного й можливого нападу з боку
Криму.

Наступ на Польщу мав розпочатись з походу на Львів, двома шляхами:
Василь Шереметєв мав іти великим шляхом через містечко Котельню, по
річці Гуйві, на південний-схід від Житомира, а Юрій Хмельницький, з
козацьким військом, – Гончарихою, або Гончарівським шляхом, тобто по
місцевості, розташованій на півдні Житомирщини, на Бердичів. Біля
Слободищ, на ріці Гнилоп’яті на Житомирщині, обидва потоки військ –
козацький і московський – мали з’єднатись, відкинути Потоцького, що
стояв під Межибожем, і разом рушити на Львів.

Російські бояри, зокрема В.Шереметєв, після Кодацької ради намагались
швидко виступити в похід. Проте молодий гетьман не поспішав виступати:
гордий московський боярин ставився до нього зневажливо, та й взагалі між
українським головним штабом і московським не було взаємного довір’я.

Тим часом, кримський хан пустив у хід набіги татарських орд на Україну,
які, нападаючи на українські міста і містечки, дуже нищили людність, а
це давало змогу українській стороні відтягнути похід, мотивуючи це
потребою боротьби проти татар.

Лише 17 серпня, тобто більше ніж через місяць після ради, В.Шереметєв
разом з російським військом і приєднаним до нього лівобережними
козацькими полками: Переяславським – з наказним гетьманом Т.Цюцюрою, і
Київським – з полковником В.Дворецьким, вирушив з Києва. Інші козацькі
полки Лівобережної України, що прибули пізніше, – Полтавський,
Миргородський, Чернігівський і Лохвицький, – приєднались до них далі від
Києва.

З перших днів походу Польщі було відомо все, що робилось в
українсько-московському таборі. Агентура її працювала добре. Польським
керівникам були відомі і кількість військ, що готувалось проти Польщі, і
шляхи, і плани походу. У В.Шереметєва ж відомості про становище в
польському таборі, були надзвичайно обмеженні, а ті які він мав , були
дуже неточні.

Про кількість війська на боці як Росії, так і Речі Посполитої, існують
різні протилежні дані.

В.Герасимчук в своїй праці наводить такий склад російського війська:

Кінноти – 11.200 чол.

Іноземної піхоти – 3.000 чол.

Драгунів – 4.000 чол.

Стрільців – 1.000 чол.

Тобто разом 19.200 чоловік. Проте, щодо кількості московського війська,
як і козацького, то дані, подані різними авторами, розходяться між собою
в межах від 30.000 до 100.000 війська. Сам В.Шереметєв писав 9 вересня в
Москву царю, що з ним і його товаришами є царських ратних людей близько
15.031 чол., з наказним гетьманом Т.Цюцюрою – 6 кінних і піших полків, а
в них 20.000 козаків. Є згадки, що під командою трьох військових
керівників – В.Шереметєва, князів Щербатова і Козловського було понад 19
тис. озброєного війська. Стільки ж було і козацького війська (20 тис.);
воно йшло разом з армією В.Шереметєва, на чолі з наказним гетьманом
Т.Цюцюрою. Таким чином, усі військові сили Шереметєва становили 40.000
чоловік, хоча є документи, в яких Ю.Хмельницький повідомляв царя, що з
В.Шереметєвим вирушило близько 60.000 чоловік. Дмитро Дорошенко наводить
такі цифри, що московський уряд виставив 20-тисячну, добре озброєне й
вимуштруване, чужоземними офіцерами, військо. До неї був прилучений
20.000 український корпус Тимоша Цюцюри, а по дорозі до них мав
прилучитись гетьман Юрій Хмельницький із 30.000 військом. Військо було
розділене на 3 дивізії.

Перша була залежна безпосередньо від В.Шереметєва і в її склад входили:

Надвірна рота гетьманська (кінна), яка налічувала 3.000 чоловік;

8 хоругв дворян та 100 коней – 800 чоловік;

Рейтарі з найкращою зброєю – 300 чоловік.

Тобто разом кінноти 4.100 війська.

Крім того:

2.000 піхоти поділеної на два регіменти по 1.000 чоловік, один з яких
знаходився під керівництвом полковника фон Стаден, а другий під
керівництвом полковника Краффорта.

2.800 драгунів, а саме: відділ з 500 чоловік під командуванням Яндера,
500 чоловік – під керівництвом фон Говеном, 8 драгунських частин – під
командуванням Силича.

1.000 стрільців – під Лєвонтевичем.

Отже, разом в дивізії В.Шереметєва було близько 9.900 солдат.

Другою дивізією командував князь Щербатов. Вона складалась:

Надвірна кінна рота – 200 чол.

2.500 дворян на конях.

2.700 рейтарів і 1.200 драгунів.

Тобто разом кінноти – 3.900 чол.

В третій девізії, під командуванням князя Козловського, було:

Надвірна рота – 200 чол.

Дворян на конях – 3.100 чол.

Рейтарів – 1.100 чол.

Піхота – 1.000 чол.

Отже, кінноти було 4.400 і 1.000 піхоти – разом 5.400 солдат. На основі
цього, всі дивізії складали армію, яка нараховувала 19.200 чоловік.

Зі всіх родів військ найбільше використання мали війська “нового
устрою”, на яких ми б хотіли зупинитись детальніше – це солдати, рейтари
і драгуни.

Драгуни використовувались для кінної і пішої служби. Озброєння драгун
складалось з піщалі, проте з’являється і важкий мушкет, і шпаги. Крім
того, були і драгунські списи, які швидше всього, заміняли собою шпаги.
Російський уряд недооцінив переваги драгун, і на початку 80-их років їх
ліквідували як самостійний рід військ. На відміну від Західної Європи,
де драгуни переросли в кінноту, російські драгуни були переведені в
солдати.

Озброєння солдат складалось з піщалі, пізніше мушкетів з замками. З
холодної зброї, солдати мали шпаги, піки, бердиші. Шпаги
використовувались головним чином для навчання солдат. Також дуже часто
використовувалось цілеспрямоване поділення одної частини солдат піками,
а другої – бердишами.

Рейтари до середини XVII століття набирались виключно з дворян і
боярських дітей. З кінця 1650-их років на рейтарську службу можна було
брати тих боярських дітей, які були безпомісні і не були на державній
службі. Рейтарське озброєння складалось з карабіну і пари пістолів. З
холодної зброї рейтари мали шпаги, частіше шаблі, а з захисту – лати. На
голові рейтари носили шишаки.

Перевага нових полків перед старою військовою організацією полягала в
тому, що ці полки становили регулярну військову силу. Ратні люди цих
полків проходили систематичну військову підготовку і були на повному
державному забезпеченні. Тобто, ці полки були регулярним військом і воно
підпорядковувалось В.Б.Шереметєву.

Проте, перед Чуднівською кампанією, таких військових частин було дуже
мало, а всі решта війська користувались старою військовою організацією.

Козацьке військо не було більшим від московського і нараховувало близько
20.000 козаків. Сюди входили полки: Київський, Переяславський,
Ніжинський, Полтавський, Миргородський, Чернігівський, Лохвицький.
Командував цими полками наказний гетьман Т.Цюцюра разом з підкомандними
– миргородським полковником Павлом Апостолом і київським полковником
Кирилом Дворецьким.

Артилерія московського війська налічувала 20 великих гармат і значну
кількість менших. Козакам Т.Цюцюри наказано було мати лише 6 гармат.
Вирушивши з такими силами в похід, В.Шереметєв зупинився біля Котельні,
де мав зустрітись з козаками Ю.Хмельницького.

Річ Посполита теж збирала немалі військові сили шляхти і найманих
військ. Крім того, І.Виговський розгорнув на Правобережній Україні
кампанію на підтримку боротьби з наступаючими московськими військами.

На військовій раді у Варшаві, що зібралась після повернення короля з
Оливського монастиря, де був підписаний мирний договір з Швецією,
повинно було вирішитись питання – чи можливо наступати Речі Посполитій
з південного-сходу, тобто через Україну. На цей похід було призначено
дивізію С.Потоцького, а король разом з Ю.Любомирським мав стати на чолі
лівого крила, який мав бути резервним корпусом.

В другій половині червня був скликаний сейм на якому було вирішено що
три армії, під проводом Чарнецького, П.Сапіги, Ю.Любомирського, були
призначені атакувати Москву з Литви, а С.Потоцький і татари з
південного-сходу, з України. На зміну цьому плану вплинула звістка з
Литви про перемогу під Полонкою, десь в перших числах липня, польської
армії над московською. Отже, тепер відпала потреба виставляти армії в
Литві, а швидше треба на Україні.

4 серпня 1660 року на військову раду до Львова прибув король, з своїм
двором, і гетьмани. Там же Юрій Любомирський, після смерті
Лянцкоронського, став польним гетьманом. Приїхав також і екс-гетьман
України, а тепер київський воєвода, Іван Виговський.

У Львові мусів бути розроблений, за участю короля, детальний план походу
на Україну. З цієї ради було вислано посольство, на чолі поручника
(з хоругви Я.Собеського) Стефана Бідзінського, до татар, з закликом до
об’єднання з польським військом. І вже в 20 числах серпня татарська орда
стояла між Гусятином і Фельштином, де чекала польських військ.

Після закінчення наради 15 серпня король з двором поїхав в місто Самбір,
а гетьмани роз’їхались до своїх військ: Ю.Любомирський – до своєї армії
яка стояла над Бугом біля Крилова, а С.Потоцький виїхав під Тернопіль.

Найшвидше приготувалась до походу дивізія польного гетьмана і маршала
Ю.Любомирського, яка прийшла з Прусії в кінці липня і зупинилась між
містами Грубнилівом і Сокалем.

2 серпня піхота і кавалерія перейшла річку Буг. Піхота зайняла квартири
по селах і містах Волині, а кінноту Ю.Любомирський наказав львівському
хорунжому відправити в місто Луцьк. 19 серпня вся піхота мала стати в
Крилові для перегляду.

27 серпня вже об’єднані сили піхоти і кавалерії виступили з Луцька.
Ю.Любомирський ішов через Острожок, 28 серпня він вже був, в зруйнованій
резиденції Бенєвських, Дубно. Далі попри Сураж перейшов річку Вілію, а
близько 3 вересня під містечком Ляхівцями, що над Гориню, приєднався до
нього Іван Виговський з 2.000 козаків, великий хорунжий Я.Собеський, Ян
Сапіга, коронний польний писар Дмитро Вишневецький, белзький воєвода і
луцький староста Самійло Ліщинський.

5 вересня військо переправилось через річку Горинь і вийшло на
Подільські рівнини, а 8 вересня перейшовши річку біля Старокостянтинова
з’єдналось з військом С.Потоцького.

Коронний гетьман С.Потоцький вибрався з своєю дивізією з під Тернополя
трохи пізніше. 30 серпня він дійшов до села Медини і тут довідавшись про
татар, які пішли до Острога і Корця, вислав свого сина, щоб той їх
повернув. 31 серпня він, об’єднавшись з татарами під Чорним Островом,
вирушив до Старокостянтинова, куди прибув вже 6 вересня (додаток 1).

В двадцятих числах серпня головне польське військо, разом з татарською
ордою, під командуванням Ю.Любомирського і С.Потоцького налічувало
77 підрозділів у кількості близько 70.000 чоловік, з них: 30.000 добре
вимуштруваного, в довголітній війнах в Прусії і на Україні, польського
війська, 40.000 татарської орди під командуванням Нурадін і Сефер-Гірея.
Число найманої піхоти було близько 10.000-13.000 чоловік, і вона була
поділена на 13 регіментів: 9 – під командуванням Ю.Любомирського, а
відповідно 3-4 – під командуванням С.Потоцького. Кавалерія налічувала
17.000 чол. і була поділена на 18 полків: 7 полків – під Ю.Любомирським
і 11 полків – під С.Потоцьким. Під командуванням Ю.Любомирського було 9
регіментів, якими командували його генерали: 1.000 жовнірів – під
командуванням Костянтина Гізи, 900 чол. – під сандомирським воєводою
Іваном Замойським; 300 піхоти і 60 драгунів – під командуванням
генерал-майора Целярія; 800 чол. – під генерал-майором Гротгаузом; 900
чол. – під командуванням обершта Стефана Немирича; 600 чол. – обершта
Христофора Корецького; 900 жовнірів і 100 драгунів – під командуванням
обершта де Буї; 200 чол. – литовського підчашого Михайла Радзівіла; 200
чол. – обершта Чарноцького.

Під командуванням С.Потоцького були такі керівники як: коронний конюший
Олександр Любомирський, коронний писар Ян Сапіга, командувач всієї
артилерії – Фрогмольд де Лїднггайзен. Вольфа. Разом – 77 сотень, які
налічували 7160 чол..

Якщо ці дві армії оцінити мірою стратегічних вимог ХVІІ століття, то
треба сказати, що російська армія що до якості і боєздатності стояла
набагато нижче від польської. Передусім поляки мали 13.000 іноземної
піхоти, яка була одним з вагоміших чинників цього війська. Російська
армія її мала лише 3.000. Що ж до кінноти, то польське військо була ще в
кращому становищі: польські гусари мали європейську славу, коли
російська кавалерія набрана з дрібної шляхти, синів збіднілих бояр і ні
якої підготовки не проходила, була швидше баластом, ніж користю. Не
треба також забувати про 40.000 татар, які помагали полякам. Якщо брати
до уваги лівобережних козаків, то вони могли б мати якусь вартість, якщо
б мали до цієї кампанії якийсь моральний інтерес. На користь Москви
можна віднести лише невелику армію В.Б.Шереметєва, що була першою
реальною спробою військової реформи за західним зразком. В цій армії ми
бачимо в більшій кількості іноземну піхоту, рейтарів, драгунів, на місці
давніх піщальників видно досить боєздатних стрільців. От тільки
бракувало цій армії добрих керівників. Крім В.Б.Шереметєва, здається,
весь штаб завдячував своїм посадам більше суспільному становищу, ніж
військовому вмінню.

§ 2. Чуднівська кампанія. Андрусівський мир.

Перед самим походом, після об’єднання двох польських армій, відбулась
військова рада. Під час неї була принесена звістка, що В.Шереметєв з
великою армією виступив в похід, і вже, навіть, була сутичка між з
російським авангардом полковників Скорнякова-Писарева і фон Голена біля
міста Бердичева в урочищі Гончариха , яких було вислано дізнатись про
дії поляків і гетьмана Ю.Хмельницького. З однієї і другої сторони були
полонені. Полонені поляків зізнались, що при В.Шереметєві знаходиться
близько 80.000 російського війська і 20.000 козаків і стверджували, що
він погано проінформований про польське військо і нічого не знає про
прихід Ю.Любомирського з Прусії, а кількість татар, на його думку, не
перевищує 6.000. Також поляки дізнались, що Шереметєв хоче йти через
м. Чуднів на Тернопіль, щоб там розгромити незначне військо С.Потоцького
і татар.

Саме ця звістка спонукала польську старшину скликати військову раду, на
якій мали укласти подальший план походу. Під час суперечок над планом
майбутніх дій, голоси розділились на дві частини: одна частина старшини
вважали за краще зараз же на місці отаборитись і чекати
російсько-козацьке військо; друга частина, яких було більше, хотіла йти
далі, а коли б Шереметєв, довідавшись про справжню чисельність
польського війська, захотів би повернути назад, не дати йому цього
зробити. Видно, що поляки вже тут бачили свою перевагу. На цій раді,
нарешті, домовили обидва гетьмани(, щодо своєї влади. Отже, С.Потоцький,
на основі цієї угоди, мав отримати верховне командування, а
Ю.Любомирський, як помічник, отримував командування над лівим крилом і
мав виконувати накази головнокомандуючого. Було визначено, що військо
піде на м. Любар, через Гончариху, для того, щоб відрізати В.Шереметєва
від гетьмана Ю.Хмельницького.

9 вересня, за іншими даними 10 вересня, польсько-татарська армія
вирушила з Старокостянтинова і пішла вздовж річки Случ. Близько 11
вересня військо прибуло до Острополя, звідки вступило в степ який
називався Гончарихою.

Перехід через степ був важкий і тривав два дня. Вдень військо проходило
не більше двох миль, а піхота і артилерія дуже відстали. 13 вересня від
розвідки прийшла звістка, що козацько-російська армія підходить до
Любара. 14 вересня частина польської армії, а саме кавалерія і піхота
стали наближатись до Любара в бойовому порядку. Правим флангом
командував гетьман С.Потоцький, а лівим – маршал Ю.Любомирський. По
середині була розташована легка артилерія і піхота, а з переду і з боків
просувалась татарська кіннота.

Близько середини дня 14 вересня розвідка доповіла, що бачила, в
північно-східній стороні від Любара, якихось людей, які знаходились в
хащах під лісом. Краківський воєвода вислав ротмістра Клопотовського з
однією хоругвою**, щоб тим людям перегородити дорогу до відходу. Як він
справився, з російським авангардом невідомо. Відомо лише, що гетьман
С.Потоцький послав ротмістра Боруховського до татар з звісткою, що бачив
ворогів і просив послати якусь частину своєї орди. Татари зайшовши з
лівого крила зустрілись з передовим загоном московського війська, який
під натиском татар відступив в ліс і нашвидкуруч зложеному таборі почав
захищатись. В лісі татари не могли їм нічого зробити і Нурадін-хан
послав прохання до гетьманів прислати йому драгунів. С.Потоцький вислав
київського воєводу Івана Виговського з коронним писарем Яном Сапігою на
чолі 2.000 відділу (2 полки кавалерії), додавши їм на допомогу обершта
Бокума з 4 частинами королівських і гетьманських драгунів. Вони злізши з
коней здобули цей таборець і витіснили росіян в чисте поле, де на них зі
всією силою вдарили татари.

Як вже згадувалось, В.Шереметєв будучи погано проінформованим про те, що
робилось в польсько – татарському таборі, не знав, що на його шляху
стоїть велика сила, що з Прусії повернувся Ю.Любомирський із своїм
військом. Йому здавалось, що пройшовши через Чуднів на Тернопіль, легко
буде впоратись з перебуваючим там військом Потоцького і дорога на Львів
буде відкрита. Помилка В.Шереметєва була ще в тому, що його сили були
розпорошенні: головні війська на чолі з Шереметєвим і наказним гетьманом
Т.Цюцюрою стояли на Волині під Котельнею, недалеко від Чуднова, а
Ю.Хмельницький знаходився біля містечка Слободищ.

6 вересня В.Шереметєв дістав лист від Ю.Хмельницького, в якому він
повідомляв боярина про те, що поляки і татари, з великими силами
наступають на українські міста. Він просив Шереметєва, щоб боярин
виступав своїми військами і йшов під Меджибіж, куди також і він прийде
зі своїми козаками.

7 вересня В.Шереметєв вирушив з Котельні в напрямку Меджибожа де мав
з’єднатись з гетьманом Ю.Хмельницьким. 12 вересня В.Шереметєв з своїм
військом дійшов до Чуднова і там одержав від козацьких полковників
(уманського М.Ханенка, брацлавського М.Зеленського, подільського
О.Гоголя і кальницького І.Вертилицького) листа, в якому говорилось, що
вони, разом зі своїми полками, стоять під м. Баром у Манівцях, в 26
верстах від Меджибожа і чекають там від боярина В.Шереметєва і від
полковника Т.Цюцюри листа. Полковникам було наказано 15-16 вересня бути
з полками в Меджибіжі.

Проте, коли 14 вересня московсько-козацьке військо знаходилось між
Любаром і Краснополем, і йшло у напрямку до Меджибожа, прийшла звістка,
що йому на зустріч йде польсько-татарська армія. В.Шереметєв був
змушений швидко змінити усі плани. Він повернув на Любар, а наперед себе
вислав загін квартирмейстерів, які мали підготувати місце для табору і
все, що для того треба, підготувати.

Виникає таке питання – чому В.Шереметєв не повернув і не пішов на злуку
з гетьманом Ю.Хмельницьким? Напевно через те, що поляки знаходились вже
дуже близько, і він, з стратегічних міркувань, хотів опертись на Любар.

Російсько-українські війська стали таким чином, що фронтом були
повернуті на південний-захід, звідки йшли поляки, тобто – правим крилом
– до Любара, а лівим – до Чуднова. Позиція була вибрана добре – ззаду і
з боків їх прикривав ліс і болота. Лише з боку від
російсько-українського табору була височина, яка відділяла обидві армії
і закривала огляд як одній, так і другій армії. Польський табір був
розташований на південь, з другої сторони цієї височини.
Російсько-український табір був краще захищений природними умовами, на
відміну від польського який знаходився на рівній місцевості, і в разі
захоплення ворогом височини, був легкодоступним. Про місце яке зайняли
татари докладних згадок немає. Учасник походу Патрік Гордон, про якого
згадує Василь Герасимчук, пише, що вони отаборились з правої сторони
височини, недалеко від річки Случ. Отже, татари знаходились напроти
правого крила російсько-козацької армії, а саме напроти козаків. Після
19 вересня поляки перенесли свій табір ближче до російського на відстань
ј милі, і стали на схід від російсько-українського війська.

В.Шереметєв не думав довго залишатись під Любаром і 15 вересня хотів
вирушити далі в напрямку Чуднова, проте сильний дощ йому перешкодив це
зробити. Він був змушений залишитись на ніч на місці і окопати табір,
під обстрілом польської артилерії.

14-15 вересня в польському таборі відбулась нарада на якій було вирішено
всіма силами вдарити на російсько-українські війська. З ранку 16 вересня
польські війська стали в бойовому порядку: в центрі знаходилась
артилерія і піхота, по боках була розміщена кавалерія – з лівого флангу
Ю.Любомирського, з правого – С.Потоцького, а по самих краях обидвох
флангів розташувалась німецька кавалерія, татари і драгуни. За під
комендантів були визначені: Ю.Любомирському – Іван Виговський, Іван
Сапіга і Іван Собеський; С.Потоцькому – Дмитро Вишневецький. Близько 12
години дня 16 вересня польське військо підійшло до московського табору.
На зустріч йому вийшло близько 4.000-5.000 чоловік і рушило у напрямку
правого крила польського війська і вистріливши з рушниць швидко
повернулись назад. Жорстокий бій розгорнувся за найвищий пагорб, що
знаходився між лівим крилом російського війська і правим – польського
війська, тобто війська С.Потоцького. Володіння цим горбом давало змогу
Шереметєву обстрілювати польський табір, який був майже не захищений.
Розгорілась завзята боротьба. Бій йшов з перемінним успіхом, проте
вкінці російська кіннота, з великими втратами, була змушена відступити.
Ще якийсь час оборонялась піхота, але й та була змушена залишити висоту
і повернутись в табір.

В той самий час ліве крило Ю.Любомирського атакувало праве крило
російсько-українського табору де знаходились козаки Т.Цюцюри. Козаки не
витримавши натиску почали відступати. Польське військо дійшло майже до
середини табору, але Шереметєв поставив проти них козацьку піхоту і
артилерію півмісяцем і став з’єднувати кінці. Любомирський пам’ятаючи
поразку під Охматовим, коли польські війська задалеко ввійшли в
російський табір і були оточені, наказав своїм військам відступити.
Після цих боїв деякі дослідники вважають, що В.Шереметєв втратив близько
1.500 чоловік.

Два наступні дні, тобто 17 і 18 вересня пройшли без ніяких важливих
подій.

19 вересня поляки перенесли свій табір ближче до московського на ј милі
і тим самим ще більше погіршили становище російсько-українського
війська. В останні дні свого перебування під Любаром, Шереметєв робить
часті вилазки як в день, так і в ночі.

Після двохтижневої облоги В.Шереметєв відважився просуватись до Чуднова.

Цілу ніч з 25 на 26 вересня російсько-козацьке військо готувалось до
переходу в рухомому таборі. Все, що було зайве було спалене, частину
возів поставили в форму квадрата, позв’язували їх залізними ланцюгами, а
на верх, для кращого захисту від ворожих куль, на сипали землі і
поставили легкі гармати. За першою стіною ішли ще два ряди возів, а в
середині ще 8 рядів. Між рядами йшла піхота і кавалерія. В останніх
рядах ішли козаки Т.Цюцюри.

Перед тим, як вирушити в дорогу В.Шереметєв вислав 800 чоловік, які мали
розчистити дорогу, відремонтувати, а там де було треба, побудувати
мости.

З ранку 26 вересня ця рухома фортеця вирушила в дорогу. Автор праці “Род
Шереметевых” А.Барсуков говорить, що сам спосіб такого укріплення зовсім
не був новиною. Практикувався він вже давно в Західній Європі, а в Росії
був відомий ще за царя Василя Івановича Шуйського, і навіть була ціла
теорія, так званого “полкоходження”. Та й українські козаки знали такий
спосіб оборони і часто ним користувались.

Дорога, якою йшла російсько-українська армія, вела через пояс – з лівої
сторони був ліс, а з правої – болото. Польський план полягав в тому щоб
струтити В.Б.Шереметєва в болото. Для того С.Потоцький з своєї дивізією
зупиняв Шереметєва з переду, а Ю.Любомирський мав зсувати
російсько-український табір в то болото.

Десь близько 11 години В.Шереметєв зупинився на перепочинок і ремонт
табору і через недовгий час в рівному каре вирушив далі на Чуднів. Цілий
день пройшов в штурмах московсько-українського табору, і аж перед самим
Чудновим В.Шереметєв зупинився на відпочинок, і то ненадовго. З ранку 27
вересня, В.Шереметєв почав просуватись далі до Чуднова. І аж зі сходом
сонця він дійшов до міста. Забравши звідти залогу, що складалась з
2.000 росіян і 1.000 козаків, він, перейшовши річку Тетерів, і зупинився
на другому боці, перед тим спаливши місто.

Під час переходу з Любара до Чуднова, вся дорога була вкрита трупом.
Росіяни втратили під час переходу: при виході з Любара – 1.200 чоловік,
в дорозі близько 1.300, загубили близько 1/3 частину табору з провіантом
і декількома гарматами. Також є дані, під час відступу до Чуднова
В.Шереметєв втратив 400 возів і дев’ять гармат.

В.Шереметєв, прийшовши до Чуднова, зробив одну велику помилку – не
захопив Чуднівського замку, в якому зберігалось багато збіжжя і амуніції
для війська. Крім того замок знаходився на горі і був важкодоступний. І
тому поляки першою річчю яку вони зробили – це використали помилку
В.Шереметєва і зайняли цей замок.

Після того, як до Чуднова підійшла вся польська армія, відбулась
військова рада. На ній було вирішено оточити Шереметєва зі всіх сторін
на віддаль гарматного пострілу. Московське військо отаборилось на
плоскогір’ю по лівій стороні від дороги, що веде з Чуднова через
Дубище. Російсько-козацький табір мав форму трикутника.

Польський табір знаходився, також, на височині на відстані ѕ верст на
схід від дороги. 6 жовтня вони перенесли його на низ ближче до ріки,
трохи дальше від російсько-козацьких позицій.

28 вересня прийшла звістка, що гетьман Юрій Хмельницький іде з
60.000 козацького війська, обложеним на допомогу. З 28 вересня по 2
жовтня між двома ворогуючими сторонами велась сильна перестрілка.
В.Шереметєв робив вилазки, проте поляки завжди заганяли його назад в
табір. В російсько-козацькому війську з кожним днем ставало все гірше.
Поляки ще щільніше стиснули кільце і унеможливили ніякі зносини з
зовнішнім світом. Проте Шереметєв не втрачав надії на допомогу
Ю.Хмельницького, який був від Чуднова за декілька миль.

1 жовтня під Чуднів прибув сандомирський воєвода з свитою в кількості
600 чол. кінноти, 200 драгунів і 200 угорських гайдуків, а крім того
привіз з собою декілька гармат і іншої амуніції.

6 жовтня Шереметєв хотів прискорити злуку з гетьманом Хмельницьким і
спробував пройти табором у напрямку до Бердичева. Проте поляки не дали
йому цього зробити.

Кожен день приходили нові чутки про пересування Ю.Хмельницького. На
військовій раді польські гетьмани прийняли рішення розділити військо на
дві частини. Одна на чолі Ю.Любомирського мала йти на зустріч гетьману
Ю.Хмельницькому, а інша – на чолі з С.Потоцьким мала стримувати
В.Шереметєва.

В цей час Юрій Хмельницький підійшов до Слободищ, що в 25 верстах від
Чуднова. Стояв там три дні, коли зненацька перед ним появився
Ю.Любомирський з татарами. Ю.Хмельницький вислав до нього загін козаків
на чолі з П.Дорошенком з оголошенням про те, що він готовий приєднатись
до поляків. але через якесь непорозуміння відбулась сутичка, проте в
скорому часі це непорозуміння роз’яснилось. З 4 по 7 жовтня
Ю.Любомирський при посередництві Нурадін-хана, проводив переговори з
старшиною і Ю.Хмельницьким, які закінчились підписанням Слободищинського
трактату. Згідно з ним, Україна знову поверталась під владу Речі
Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і нагадувала Гадяцьку,
однак в ній обмеження політичної незалежності українських земель були
більш значними: усунено статтю про Велике князівство Руське; гетьман не
тільки позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, а й зобов’язувався
надавати військову допомогу Польщі у війнах з іншими державами;
польській шляхті і магнатам повертались всі маєтності в Україні. Най
трагічнішим наслідком Слободищинського трактату став початок
територіального розколу України.

9 жовтня Юрій Хмельницький сповістив листом Т.Цюцюру про укладення
Слободищинського трактату, і зажадав від нього підкоритись разом з
козаками цій угоді і перейти на бік Польщі. 11 жовтня Цюцюра наказав
зруйнувати укріплення і вивів 10 000 козаків в чисте поле. Але був
атакований татарами. Його схопили і він був посаджений під варту.

Голод і повне виснаження примусили Шереметєва капітулювати. Він видав
кілька тисяч козаків, що лишились в таборі, татарам у неволю, але це не
врятувало ні його, ні його війська: не зважаючи на те, що він вимовив
для своєї армії право повороту додому без зброї, татари кинулись на
обеззброєних, частину вирізали, частину погнали у неволю. Сам Шереметєв
був відведений в Крим, де просидів 20 років у неволі.

21 жовтня був укладений мир на таких умовах:

російські війська, крім офіцерів, одразу складали зброю і амуніцію;

царський уряд має вивести всі свої війська з України – Києва,
Переяслава, Чернігова, Ніжина, залишити в містах свою зброю і військове
спорядження.

Наступного року польсько-литовські війська захопили Могилів, Вільно, а в
1662 році – Борисів.

Рятуючи положення на Україні, уряд Олексія Михайловича в 1660-1662 рр.
провів ряд військово-дипломатичних заходів, спрямованих на посилення
боєздатності російської армії. В червні 1661 року з Швецією був
укладений договір на умовах Столбовського договору. Кримському хану було
запропоновано щорічну плату у розмірі 50 – тисяч рублів за розрив з
Польщею у Голландії було масово закуплено зброю для реорганізації армії.

З новою силою війна продовжилась восени 1663 року, коли Ян Казимир
вирушив з Польщі на Лівобережну Україну.

Зібравши в м. Скваршові 1 серпня польські війська виступили в похід. На
військовій раді був прийнятий план, за яким: С.Чернецький мав іти на
Дубно, Я.Собеський – на Бар, а сам король з гетьманом Потоцьким – на
Шаргород.

В 8 жовтня 1663 року король підійшов до Білої Церкви. Тут до нього
приєднався П.Тетеря з правобережними полками, разом з ним були такі
видатні полковники як Богун, Гуляницький, Гоголь, Ханенко. Чернецький і
Собеський привели 40.000 татар під командуванням Сефер-Гірея і
Менгли-Гірея. В листопаді того ж року король з польською армією,
козаками П.Тетері й татарами, які прийшли на допомогу польському королю,
переправились через Дніпро біля Ржищева. Київ було вирішено обминути,
щоб не витрачати часу на його здобування. Похід серед зими був важким.
Але король доволі швидко просувався в перед, беручи одне за другим
українські міста. Сильно укріплені міста, такі як Ніжин чи Батурин,
польсько-українське військо обминало, так вони дійшли до Глухова, що на
самому кордоні з Московською державою. У Глухові обороною міста, досить
ефективно, керував генеральний суддя Животовський. Тим часом
І.Брюховецький з’єднався біля Батурина з московським військом
Г.Ромодановського і на початку лютого 1664 року вирушив на відсіч
польському війську. Король був змушений зняти облогу Глухова і вирушив
до Севрська, де з’єднався з литовським військом, яке прийшло йому на
допомогу. Проте, король з ослабленим зимовим походом військом, навіть
після злуки з литовською армією не зважився виступити проти свіжих сил
І.Брюховецького і Г.Ромодановського, і після гарматних боїв, почав
відступати через Новгород-Сіверський і Стародуб на Литву.

Після цього походу дві ворогуючі сторони вже не мали сил продовжувати
боротьбу. Великих кампаній вже не було, хоча війна ще велась, але то
були лише локальні сутички. З цього часу між Росією і Польщею
починаються переговори про припинення війни.

13 січня 1667 року в місті Андрусові було підписано перемир’я між Росією
і Річчю Посполитою. За цим договором Правобережна Україна відходила до
Речі Посполитої, за винятком міста Києва і його навколишньої території,
на відстані однієї милі, яка переходила під вплив Москви на два роки, а
потім знов мала бути приєднана до Польщі. Лівобережна Україна залишалась
під впливом Москвою. Також за цим перемир’ям, Польща залишала Росії
Смоленське воєводство. Росія повертала Речі Посполитій воєводства
Полоцьке, Вітебське, Інфляндське, крім міст Невеля, Себежа і Велика.

У статтях договору були два пункти, що стосувались українських козаків:
в одному з них було сказано, українські козаки мають залишитись “під
обороною і високою рукою двох великих володарів для послуг проти
наступаючих басурманських військ”. В іншому пункті було сказано, що
запорожці повинні допомагати російському і польському володарям у тому
випадку, коли кримський хан відмовиться зберігати приязнь до Польщі і
Росії після проголошення йому послами про Андрусівське перемир’я
(додаток №5).

Козацьких послів не запросили в Андрусів, і лише після укладення
перемир’я Україна і Запоріжжя дізнались про це від стольника Івана
Телепнєва, посланого до гетьмана І.Брюховецького.

Після цього війна між Річчю Посполитою і Росією була завершена. Це була
дуже дивна війна ні одна з сторін не використала своїх перемог. Після
перемоги під Конотопом польські війська яким не виплатили жалування
відмовились далі воювати і повернули додому. Теж сталось і після
Чуднівської кампанії. Ця кровопролитна боротьба тільки виснажила обидві
сторони, чим в майбутньому скористаються Крим і Османська імперія.

Україна фактично було розколена навпіл. Лівобережжя попадає під вплив
Росії, а Правобережжя – Речі Посполитої. Юридично це було оформлено
Андрусівським перемир’ям.

Розділ ІІ.

Польсько – турецька війна 1667-1676 років.

§1 Дипломатична підготовка до війни.

В другій половині XVII століття Турецька імперія переживала короткий
період відродження і, опираючись на військово-економічний потенціал,
в 50-60-их роках активізувала свою зовнішню політику. Спочатку удари її
армії відбулись по країнам Південної і Центрально Європи, а з другої
половини 60-их років її напрям інтересів спрямовується на Східну Європу.

Як відомо, основний принцип дипломатії Стамбулу і Бахчисараю по
відношенню до своїх північних сусідів проголошував відомий вираз:
“розділяй і володарюй”. Притримуючись цієї позиції, Махмед-Гірей після
Переяславської ради 1654 року став на бік Речі Посполитої і дванадцять
років був її союзником, допомагаючи воювати з Росією і Україною.

Османська імперія давно хотіла розширити свої кордони на північ, за
допомогою українських територій. Практичні спроби турків колонізувати
українські землі почались в 1665 році, коли гетьманом Правобережної
України став Петро Дорошенко. Мухамед IV, прийнявши гетьманського посла
і обіцяв допомогти йому в боротьбі по об’єднанню двох берегів Дніпра. Це
було першим кроком султана, яким він намагався зірвати переговори в
Андрусові, які вели Польща і Росія. Другим кроком, мав стати двірцевий
переворот в Криму. Ставка на Махмед-Гірея, союзника Речі Посполитої,
виявилась невдалою і хана зняли з престолу. Аділь-Гірей повинен був
заключити мир з Москвою і разом з П.Дорошенком наступати на Польщу.

Вважається, що розгром польського війська загоном нурадіна Девлет-Гірея
і полками Петра Дорошенка під Меджибожем, в листопаді 1666 року, був
однією з причин, яка підштовхнула Річ Посполиту на швидке укладення
перемир’я в Андрусові. Росія і Польща були поставленні перед дилемою:
або шукати примирення між собою і спільними зусиллями захищати свої
інтереси на півдні, або продовжувати війну і здати позиції в цьому
районі Османській імперії.

Туреччина, дізнавшись про перемир’я між Польщею і Московською державою,
запропонувала Яну Казимиру спільний похід на Москву, якщо король розірве
договір з царем. Одночасно султан вимагав не нападати полякам на
П.Дорошенка, як підданого султана, і передати Туреччині польські міста в
Подністров’ї. Ультиматум султана підтримав Аділь-Гірей. В листі до
короля, хан вказував, що Крим незадоволений перемир’ям Речі Посполитої з
Московською державою, і цим актом поляки зруйнували союз з татарами,
поставивши себе в положення їх ворога.

Таким чином, через події на півдні, Річ Посполита опинилась на межі
війни з Османською імперією, а Москва – перед вибором: або виконати
статті 18 і 19 Андрусівського перемир’я і, вступивши в союз з Польщею,
воювати проти Туреччини і Криму, або прийняти пропозицію хана і султана
про мир і дружбу, і розірвати відносини з Польщею.

Як вже згадувалось, польсько-турецька війна виникла через Андрусівський
трактат. Деякі польські дослідники вважають, що спровокував цю війну
гетьман Правобережної України Петро Дорошенко. На нашу думку Туреччина
використала Петра Дорошенка в цій війні лише як привід, для того щоб
розпочати війну.

П.Дорошенко став гетьманом в надзвичайно несприятливих умовах, в яких
залишив Україну Павло Тетеря. П.Дорошенко мав багато роботи поки йому
вдалось хоч здебільшого впорядкувати державні справи. Він набрав собі
цілий ряд співробітників з поміж діячів яких випробував у минулі часи,
та з нових людей, які визначились талантом й енергією. Особливе значення
мали два гетьманські брати, Григорій і Андрій, що в різних обставинах,
як наказні гетьмани заступали Петра на війні; генеральний осавул Тимофій
Шулик, генеральні писарі Луна Бушкович і Михайло Вояхович, полковники
уманський Григорій Білогруд, торговицький Степан Щербина, лубенський і
паволоцький Григорій Гамалія і інші. Проте найбільший вплив на
П.Дорошенка мав митрополит Осип Тукальський.

Від часів слабкого гетьманування Павла Тетері, на Правобережній Україні
стояли польські залоги, що мали утримувати народ у вірності Польщі.
П.Дорошенко поставив собі за мету усунути польське військо з України. На
початку він хотів домовитись у мирний спосіб, радив польським сторонам
поводитись більше оглядно. Але як побачив безуспішність своїх заходів,
вирішив порвати з Польщею.

В кінці лютого 1666 року відбулась рада старшин, на якій було ухвалено
програму: ”вигнати всіх ляхів із України до Польщі”, вступити в союз з
кримським ханом і йти на весні на лівий берег Дніпра, щоб об’єднати його
з Правобережною Україною під однією булавою.

П.Дорошенкові було відомо, що Польща і Москва вже від кінця квітня 1666
року вели між собою в селі Андрусові переговори про мир, і що в
московського уряду є намір зректися претензій на Правобережну Україну,
щоб цією ціною зміцнити своє панування над Лівобережжям. І через ці
причини П.Дорошенко вирішив вдарити на Польщу, щоб примусити її зректися
з свого боку Правобережної України й цим поставити обидві сторони, перед
фактом унезалежнення цієї частини України.

Літом 1666 року на річці Цибульнику П.Дорошенко уклав тісний договір з
Кримом – до нього прийшло 30.000 орди. Разом з татарською ордою він
вирушив проти поляків. Польський уряд, по ліквідації бунту
Любомирського, вислав 6.000 коронного війська на Україну під проводом
Маховського (того, що розстріляв Виговського). Маховський вступив у
грудні 1666 року на Поділля й першим ділом зруйнував містечко Івангород,
яке не хотіло піддатися добровільно. Але вже 19 грудня на нього напав
П.Дорошенко між Браїловим і Брацлавом і знищив цілий його відділ. Сам
Маховський попав у полон і був відвезений до Криму.

Розгром Маховського прискорив укладення договору в Андрусові, за яким
Росія зрікалась прав на Правобережну Україну. Це розв’язувало руки
П.Дорошенку в одному відношенні: щодо боротьби проти Польщі в союзі з
Кримом і Туреччиною. Ще перед укладенням Андрусівського договору
П.Дорошенко вислав до Криму посольство клопотатись, щоб новий хан
Аділь-Гірей помирився з Москвою і разом з ним почав війну проти Польщі.
Одночасно він вислав посольство до Царгороду.

У другій половині вересня 1667 року П.Дорошенко з 24.000 своїх козаків,
з 40 гарматами і 8.000 татарської орди, під проводом калги Керим-Гірея,
почав похід в Галичину. На поміч йому прийшло 3.000 турецьких яничар із
12 гарматами. В обороні Речі Посполитої став Ян Собеський, який міг
виставити лише 8.000 жовнірів для оборони другої лінії між Кам’янцем і
болотами Полісся. І.П.Крип’якевич говорить про 15.000 регулярного
війська і декілька тисяч озброєної челяді. Розставивши свої відділи на
п’яти дорогах, сам з трьома тисячами став в Підгайцях, щоб можна було б
опертись на мури міста, де він міг би чикати посполитого рушіння.

Проте в Яна Собеського був дуже важливий союзник: запорозький кошовий
отаман Сірко, який ще в січні 1667 року побувавши у Львові, заявив, що
не визнає Дорошенка за гетьмана й готовий зробити диверсію проти Криму,
щоб стримати Дорошенкових спільників – татар.

Спершу П.Дорошенко напав на польську залогу в Чигирині і примусив її до
здачі. Білу Церкву П.Дорошенко оминув. Головні сили з Костянтинова пішли
на Збараж, Тернопіль, Зборів. Польський коронний гетьман Ян Собеський
чекав Дорошенка під Кам’янцем, але потім відступив до Галичини і
укріпився на сильній позиції біля Підгайців, і тут на початку жовтня
облягли його козаки і татари. Близько двох тижнів Собеський витримував
облогу. 4 серпня 1667 був перший сильний штурм, який Собеський відбив і
вже його сили почали слабнути, коли прийшла звістка, що Сірко вдарив на
Перекоп і спустошив північний Крим так, що там залишились “тільки пси і
коти”, забрав у полон тисячі татарських жінок і дітей і з тріумфом
повернувся до Січі. Ця звістка страшно злякала татар, які були з
П.Дорошенком, і відібрала в них бажання дальше воювати в Галичині. Вони
почули недовір’я до своїх союзників козаків. Багато почало тікати з
табору до дому. Повторилась типова в історії українсько-татарських
відносин картина: за спинами козаків Керим-Гірей почав, 16 жовтня,
переговори з Собеським, і всього за якихось чотири години був готовий
трактат про “вічну приязнь і непорушний мир”; а щодо козаків, то вони
мали б залишатись в польським підданстві на умовах, які мали бути
виробленні спеціальною комісією. П.Дорошенко опинився в настільки
небезпечній ситуації, що мусів наспіх копати окопи, щоб захистити свій
табір від “союзників”. Коли на третій день Керим-Гірей запропонував
своє посередництво, то П.Дорошенку не залишалось нічого іншого, як
почати переговори із Я.Собеським. 19 жовтня було укладено угоду:
П.Дорошенко і все військо запорозьке обіцяли підданство королеві й
відмовлялись на майбутнє від усіх інших протекцій; дідичі могли вільно
повертатись до своїх маєтків; коронне військо не повинно було входити до
козацької України; залога в Білій Церкві мала бути зменшена. Пакт був
скріплений взаємною присягою Петра Дорошенка і Яна Собеського.

П.Дорошенко не дав зламати себе цим гірким обставинам і з повною
енергією почав робити спробу, щоб Українській Державі забезпечити
незалежність, в іншій комбінації – через союз з Туреччиною.

Переговори з Портою почались ще в 1667 році. Тепер два нові посольства
наказного гетьмана Михайла Портянки і генерального писаря Лупи Бушкевича
підготували договір з Туреччиною. У своїй інструкції до султана
П.Дорошенко ставив такі вимоги:

Основою договору має бути умова Богдана Хмельницького з Портою.

Українська держава має право на всю українську територію від Перемишля
до Путивля.

Запорізьке військо свобідно вибирає гетьмана на довічне гетьманування.

Українська церква має автономію під Царгородським патріархом.

Султан немає прав до ніяких данин з України.

Прислані війська султана на Україну стоять під владою гетьмана.

Турки не мають право ставити на Україні мечеті, брати ясиру і руйнувати
територію.

Султан Мухамед грамотами з 1668 і 1669 років забезпечив деякі з
цих домагань, а саме: свободу від податків і свобідний вибір гетьмана;
Україна мала бути під протекторатом Порти, так, як Молдова і Волощина,
гетьман мав обов’язок повідомляти султана про закордонні зносини і на
султанську вимогу висилати військо у похід.

Два турецькі посольства в березні і серпні 1669 році вручили гетьману
привілеї, бунчук, булаву, прапор та інші відзнаки.

Союз з Туреччиною підняв престиж Дорошенка. Зрозуміло це було і в Польщі
і в Росії, які до того його ігнорували. Представники обох держав
з’їхались на нові переговори до Андрусова куди запросили і Дорошенка.
Особливо старалась перетягнути гетьмана на свій бік Польща, і для
переговорів з ним вислала комісію до Острога, в березні 1670 року. Тоді
П.Дорошенко подав Польщі свої умови, які були оперті на Гадяцький
договір І.Виговського, але поширенні і доповненні. Він хотів дати
рівноправність для православної церкви, відмінити унію, повернути
православним церкви, допустити митрополита і п’ятьох владик до сенату.
Три Правобережних воєводства мали становити одну цілісність, а польські
війська не мають право входити на цю територію.

Поляки не хотіли навіть говорити про такі умови і визнали гетьманом
Ханенка, який також подав умови, але він вимагав набагато менше. Проте,
наприклад, Тадеуш Корзон стверджує, що Петро Дорошенко взагалі не
прислав свого посольства, і польська комісія була змушена надати
гетьманську булаву його супернику Михайлові Ханенку.

Тим часом в самій Польщі відбувались зміни влади. В 1668 році Ян Казимир
відрікся від престолу. Він скликав сейм і оголосив, що правління
державою остаточно вичерпали його сили, після чого він склав корону і
виїхав у Францію де й помер в 1672 році.

Новим королем став Михайло Вишневецький, син Яреми Вишневецького.
Обраний за допомогою конфедератів, Михайло не мав реальної опори. Він не
міг знайти її і у Франції, і тому спробував зійтись з Австрією,
одружившись на Елеонорі, сестрі австрійського імператора Леопольда. Цей
союз прирівнювався до війни з козаками, татарами і, насамперед,
Туреччиною, яка тільки перед тим оголосила війну Австрії. Тому весь
кінець XVII століття в польській історії залишився як боротьба між Річчю
Посполитою і Османською імперією.

§2 Військові операції 1671-1672 років. Бучацький мирний договір.

Через події, що розвивались в середині Польщі, польській владі не було
часу до втручання в справи України. Цим займався тільки гетьман
Ян Собеський, в обов’язки якого входило оборона земель корони. Йому
також Річ Посполита завдячувала кількалітнім спокоєм. Він приймав і
відправляв посольства для втримання добрих стосунків з татарами,
козаками і турками, не жаліючи коштів і подарунків. Він не виконав
обіцянки перед П.Дорошенком і не зменшив залоги в Білій Церкві. Крім
того Ян Собеський вислав полковника Піва на наддніпрянське Полісся для
зруйнування і покарання міста Димитр.

Вдалою була компанія Яна Собеського в 1671 році. Отримавши перемогу над
татарами під Брацлавом, Ян Собеський гнав їх 5 миль до степу. Після того
він вирушив на козаків, де йому піддались багато міст між Дністром і
Бугом, а замки Брацлав і Могилів (зараз Могилів-Подільський) він взяв в
облогу. Під ним також стояли М.Ханенко і запорізький отаман Іван Сірко.
В цей час, в серпні 1671 року, Петро Дорошенко взяв в облогу Білу Церкву
де знаходився польський гарнізон. А в самій Польщі під час збору
посполитого рушення, підняло бунт литовське військо, через несплату
зарплатні. Ян Собеський був змушений повертатись додому, через що його
перемоги були зведені нанівець.

9 грудня 1671 року турецький султан оголосив війну Речі Посполитій.

Через ці події був скликаний сейм, проте зібрався він заледве 23 січня
1672 року, але 12 березня 1672 року він був зірваний через накладання
“veto” одним з шляхтичів. Через цей інцидент Річ Посполита залишилась
без війська перед сильною і могутньою Портою.

Повторний сейм, який проходив з 18 травня по 30 червня, відбувався
одночасно з наступом турецьких військ. Проте і цей сейм був зірваний
накладанням “veto”.

Сам султан Мухамед IV став на чолі 200.000 армії, яка була зібрана біля
Адріанополя, і, оголосивши Польщі війну, в кінці травня вирушила в
похід. По дорозі пристали 50.000 татар із ханом Селім-Гіреєм, а ще
пізніше 12.000 козаків із П.Дорошенком. Артилерія нараховувала 200
гармат. Турецький обоз розтягнувся на одну милю.

Тоді ж передовий відділ татар в кількості 40.000 чол. Ввійшов на
Поділля, і на берегах Південного Бугу зустрів поляків на чолі з
подільським каштеляном Лужицьким, при яком знаходився й гетьман Ханенко
з своїми козаками. Польський відділ нараховував 6.000 жовнірів, проте
незважаючи на таку різницю в силі поляки змогли зсунути татар в Буг, а
Лужицький навіть вирішив вдатись до їх переслідування. Проте
переправившись через річку був атакований татарами і був змушений
повернутись назад в табір, а вже тоді табором почав пересуватись до
Ладижина, де й знайшов притулок.

14 серпня 1672 року, султан переправився через Дністер по трьох мостах і
вже 18 серпня взяв в облогу Кам’янець. Залога Кам’янця налічувала не
більше 1.500 жовнірів і 500 міщан і селян. Це була головна польська
фортеця – збудована на скелі, яку обмиває річка Смотрич, ця фортеця
майже нездоланною. Проте, для потужній турецькій артилерії не було
великої трудності зруйнувати мури фортеці. В ніч з 25 на 26 серпня
оборонці фортеці покинули стіни Нового Замку. А в суботу 27 серпня
здались оборонці Старого Замку. По 11-и денній облозі і безперервних
штурмів фортеці, її залога була змушена здатись.

До султана було відправлено посольство на чолі з Станіславом
Маковецьким. Акт капітуляції було складено на турецькій і на латинській
мовах. За цим актом турецький султан гарантував безпечність мешканців
Кам’янця і околиць, вільний вихід з родинами і майном для шляхти і
війська, забезпечення вільного віросповідання для мешканців які
залишаються на території Подільського воєводства, звільнення шляхти і
духовенства від квартирування турецького війська. 2 вересня султан
Мухамед IV урочисто в’їхав до Кам’янця.

Після здобуття Кам’янця, турецька армія поволі почала просуватись в
сторону Львова. За короткий час турки оволоділи такими містами як
Гусятин, Ягільниця, Язловець, Буданів, Бучач і іншими, де залишали свої
залоги.

В той час, коли турецький султан Мухамед IV вступив в Подільське
воєводство і оточив Кам’янецьку фортецю, П.Дорошенко, виславши частину
військ під Білу Церкву, сам, з 18.000 серденят, вирушив на Брацлавщину
для з’єднання з султаном. Під містечком Четвертинкою, коло Батога, він
напав на війська Лужицького й І.Ханенка, які були висланні для того щоб
не дати Дорошенку з’єднатись з турками, і 18 серпня 1672 року їх
розгромив. Поляки почали швидко відступати з Брацлавщини. 17 серпня
Мухамед IV вручив під Кам’янцем Дорошенку новий привілей на гетьманство.
Незабаром турецько-татарсько-українські війська ввійшли в Галичину. А
каплан Мустафа разом з кримським ханом, 6 жовтня підійшли під Львів.
Взявши з міста викуп у розмірі 80 тисяч талярів, два загони пішли на
збір ясиру по Руському воєводству.

Король Михайло Вишневецький наказав Яну Собеському іти на допомогу
Кам’янцю, але той маючи всього 4.000 жовнірів не міг цього зробити.
Проте він вирушив на перехоплення татар які пішли по ясир. 5 жовтня він
догнав один загін татар під командуванням Нурадін-хана під Краснобродом
і 10 жовтня, переслідуючи його, розбив під Комарно. Потім переправившись
через Дністер, Я.Собеський почав переслідування Аділь-Гірея, який
повертався з під Самбора. Ян Собеський наздогнав його в околицях Калуша
і тут, 14 жовтня, знищив решту орди. Всього Я.Собеський звільнив 44.000
християн(додаток №2).

Тим часом султан Мухамед IV зупинився під Бучачем. 19 жовтня до нього
були вислані, від короля Михайла ІІІ, три польські комісари які мали
домовитись про перемир’я.

16 жовтня 1672 року був вироблений текст умови миру, й султан,
18 жовтня, ратифікував їх(.

Пункт перший Бучацького договору гарантував право безпечного виїзду з
Речі Посполитої полонених татар. Пункт ІІ зобов’язував Річ Посполиту до
швидкої виплати “подарунків” до дня святого Димитрія, тобто 5 листопада.
Пункт четвертий стосувався України. За ним, вона мала бути віддана
Війську Запорізькому, а польське військо зобов’язувалось на протязі двох
місяців покинути Білу Церкву і взагалі Україну.

Третій пункт договору, і найважчий для Польщі, стосувався передачі
Поділля під протекторат Османської імперії і сплати Туреччині, щороку,
контрибуцію в сумі 22 000 дукатів.

20 жовтня турецький армія залишила Бучач і рушила в напрямку Кам’янця.

Перед поворотом до Адріанополя султан зупинився на декілька днів в
Жванці. Там він 23 жовтня 1672 року провів зміни на рахунок встановлення
губернаторів провінції. А 27 жовтня армія султана перейшла Дністер.

§3 Військові операції 1672 – 1676 років. Журавський мирний договір.

Ганебний для поляків трактат не був ратифікований. Проте він став
стимулом для заспокоєння внутрішніх чварів в середині Речі Посполитої З
12 березня по 13 квітня відбувався сейм на якому було вирішено
продовжувати війну проти Туреччини.

6 березня на цьому сеймі було укладено план війни. За цим планом:

Мала бути створена ліга християнських країн для боротьби з Туреччиною. А
для цього було потрібно об’єднатись з австрійським цісарем і московським
царем, а також залучити балканських християн для боротьби з Потрою.

60.000 війська мало бути розділене на дві рівні частини: піхоту і
кінноту. Артилерія мала мати найменше 80 гармат. Також Литва
зобов’язувалась надати 12.000 свого війська на чолі з коронним гетьманом
Михайлом Пацом.

Збільшити податки, а якщо б цього не вистачило, мали бути продані
частина коронних клейнодів і коштовностей жінок Зиґмунда Августа, званих
“Потопом”. На сеймі було ухвалено рішення, що податки мали збиратись
також з міщан, шляхти і сенаторів. У випадку несплати податків, майно
буде конфісковуватись.

Обезсилина двадцятип’ятилітніми війнами Річ Посполита все ж таки
спромоглась зібрати значні військові сили.

В шести милях від Львова, під Свіржем, було зібране 40.000 коронне
військо і багато озброєної челяді. 8 жовтня 1673 року військо було
розставлене в чотири лінії, які простягнулось на три четверті милі, для
перегляду його королем Михайлом.

За декілька миль від Берестечка, розташувалось 12-ти тисячне литовське
військо.

Головнокомандуючим польських військ мав бути сам король Михайло, проте
почуваючи себе погано, він передав командування Яну Собеському, а сам
поїхав до Львова. На військовій раді чотири гетьмани прийняли план за
яким військо мало йти не на Кам’янець, а прямо на Молдавію.

Марш пізньої осені, через розмиті дороги і болота Буковини, був дуже
важким. Під Хотин прийшло лише 30.000 війська. Тут вже декілька місяців
знаходився Гусейн-паша в старих польських оборонних лініях, які були
перероблені і зміцненні під керівництвом досвідчених інженерів з
Голландії і Швеції. Також під своїм керівництвом паша мав 6.000 волохів
з Молдавії. Собеський розумів, що йому треба швидше розправитись з
Гусейн-пашою перед тим як надійде Каплан-паша.

9 листопада польське військо підійшло під Хотин. Оточивши місто, Ян
Собеський відкрив по ньому гарматний вогонь. Також атакувало фортецю два
регіменти піхоти. 11 листопада 1673 року після тривалої артилерійської
підготовки, польські війська атакували фортецю. Після двогодинної
кривавої боротьби 8.000 яничар були розбиті. Поляки захопили 400
штандартів і бунчуків, цілий турецький обоз. Також було захоплено в
полон 4.000 татар разом з Гусейн-пашою, яких було відведено до Кам’янця.
Це була досить сильна поразка турків, навіть султан Мухамед IV переніс
свою зимову резиденцію далі від Дунаю.

На початку грудня турки евакуювали Язловець. Польські гарнізони тепер
стояли в Хотині, Жванці, Язловці, Сколах, Гусятині, Дунаєвцях. Також
частина війська окупувало північ Молдавії В їх руках на Поділлі тепер
залишилось лише два міста: Кам’янець і Бар. Стратегічний план Яна
Собеського на зиму 1673-1674 років передбачав облогу цих двох міст.

Ян Собеський, хотівши використати цю перемогу, вирушив в глиб Молдавії,
але 21 листопада отримав повідомлення, що 10 листопада помер король
Михайло, якраз перед хотинською битвою. Ця звістка примусила Яна
Собеського повернути свої війська назад до Польщі, для того щоб прийняти
участь у виборі нового короля, через що війна залишилась в невизначеному
стані.

На польський трон зголосилось шість іноземних претендентів це:

Шістнадцятирічний Вільгельм, син прусського короля Філіпа Вільгельма.

Карл Лотаринзький, кандидат австрійський.

Брат датського короля Юрій.

Абат Томас.

Ксьондз Ріналдо д’Есте.

Син короля Бранденбурзького, Генріх Хохензолер.

Ян Собеський на початку виборів не виставив своєї кандидатури, проте,
після недовгого часу, він став одним з кандидатів на польський трон.

В січні 1674 року відділ військ брацлавського воєводи Яна Потоцького
підійшов під сам Кам’янець і утворив навколо нього кільце, зробивши
фортеці блокаду. Вже в березні 1674 року в Туреччину прийшло
повідомлення, що в Кам’янці панує голод.

В цей час Туреччина готувалась до нової війни з Річчю Посполитою. Отож,
всі розуміли, що від цієї біди Польщу міг захистити лише один Ян
Собеський.

21 травня 1674 року новим королем Речі Посполитої став Ян ІІІ
Собеський.

,

.

?

???????????.

?

?Т?Т???????????????????

Ae

u

`„7

&

F

&

`„7

&

&

&

gd1/2oe

`„7

`„7

&

gd1/2oe

`„7

&

`„7

e

???Розгром 10-11 листопада 1673 року під фортецею Хотином турецького
війська на чолі з Гусейном-пашею польським військом, яким командував
гетьман великий і маршалок коронний Ян Собеський, у правлячих колах
Османської імперії був справедливо розцінений як серйозний вияв
прагнення Речі Посполитої скасувати умови укладеного в жовтні 1672 року
Бучацького трактату.

Відповіддю Туреччини на хотинську перемогу поляків став, очолений
султаном Мегмедом IV, похід проти Речі Посполитої. Однак, на певному
етапі, його політичне спрямування зазнало зміни – у зв’язку з тим, що
союзник Порти, правобережний гетьман Петро Дорошенко, звернувся до неї з
проханням допомогти йому відбити спільний наступ московської армії, якою
командував боярин князь Григорій Ромодановський, і Війська Запорозького,
керованого Іваном Самойловичем. Метою наступу було покінчити з
гетьманством П.Дорошенка й утвердити панування Москви на Правобережній
Україні. В інтересах Туреччини було захистити свої позиції в цьому
регіоні, тому її армія вирушила на допомогу П.Дорошенку.

Похід почався і закінчився в 1674 році. У ньому також на боці Порти
взяло участь і татарське військо, на чолі якого стояв кримський хан
Селім-Ґірей.

В лютому 1674 року султанський бунчук – символ приготування Порти до
війни – був вивішений у ставці падишаха, а за посередництвом
капиджи-паші Омер-бея* кримському ханові був надісланий наказ закінчити
розпочаті приготування до походу і з’єднати свої загони з турецьким
військом.

Марек Сєкєжинський, подільський мечник, якого Ян ІІІ відрядив для
введення переговорів з великим візирем, у листі згадував, що великий
візир з військом став табором під Бабадаґом (Бабою) 17 травня і звідти
має попрямувати до мосту на Дунаї й там чекати на прибуття султана. У
тому самому листі також сказано, що турки суходолом і Дунаєм перевозять
багато провіанту до гирла Пруту і по Пруту вгору переправляють його до
Цецори (Цицори).

Згодом султан з військом, яке було при ньому, рушив до Бабадаґу. Перед
прибуттям до Бабадаґу, султан перебував в місті Ґаджиоґлу-Пазарджик
(нині Толбухін – місто в Південній Добруджі). Біля Бабадаґу обидва
війська зустрілись, після чого турецька армія подалась до Ісакчі (міста,
розташованого на правому березі Дунаю, східніше гирла Пруту), щоб біля
неї переправитись на лівий берег Дунаю.

Провівши в Ісакчі два дні, близько 9 червня турецька армія перетнула по
мосту Дунай, а наступного дня після цього те саме зробив султан,
очевидно, зі своїм оточенням, або з рештою армією.

До цього переправу через Дунай здійснив з частиною турецького війська
алеппський паша Каплан Мустафа, з дорученням рушити до Хотина на
Допомогу Гусейнові-паші відвоювати у поляків хотинську фортецю, гарнізон
якої Гусейн-паша тримав в облозі.

Під час того, коли турецьке військо стояло в Ісакчі, до султана
звернувся посланець від гетьмана Петра Дорошенка з проханням прислати
П.Дорошенку війська для оборони від наступаючого на нього великого
загону який складається з російських і українських полків на чолі з
Дмитрашком Райчею, метою якого було знекровити сили П.Дорошенка.

Після переправи через Дунай турецьке військо “відпочивало” протягом
двадцяти днів, тобто десь до початку липня, після чого рушило в напрямі
до Цецори.

Близько 18 липня султан прибув до Цецори. В такому разі ми доходимо до
висновку, що похід турецького війська від місця його переправи через
Дунай до Цецори тривав близько півмісяця; за цей час воно подолало
відстань близько 250 км.

Під час просування турецької армії до Цецори 7 липня до неї приєднався
зі своїм військом кримський хан.

Ще до цього з’єднання, хан поклав собі за мету погодити Порту з Річчю
Посполитою, спрямувавши турків проти Москви. Напевно, він при цьому
керувався стратегічними міркуваннями. Поразка Речі Посполитої у війні з
Туреччиною 1672 року була Кримському ханству невигідна, тому що явно
посилювала позиції Османської імперії в Південно-Східній Європі. Разом з
тим хана дуже непокоїли дії Москви стосовно Правобережної України, її
намагання утвердитись тут і тим самим вдарити по стратегічним інтересам
Кримського ханства. У ситуації яка склалась у величезному регіоні, куди
входило і Правобережжя, ханові потрібна була активна протидія Москві.
Щодо цієї протидії його інтереси значною мірою збігались з інтересами
Речі Посполитої, яка не могла змиритись з втратою Правобережжя. Тож для
проведення в життя даної стратегії хан сподівався на підтримку Речі
Посполитої. Але підтримка була можлива лише за умови порозуміння Порти з
Річчю Посполитою – з огляду на те, що в зовнішньополітичному відношення
ханство було залежним від Порти. В разі такого порозуміння, вважав хан,
Річ Посполиту можна було використовувати для тиску на Османську імперію,
для послаблення її позиції в регіоні.

13 липня, після з’єднання турецьких і татарських військ, хан одержав
прохання від поляків, в якому вони просили хана, щоб він помирив їх з
турками. Зустрівшись з султаном, хан схиляв його до примирення з
поляками, брав на себе місію арбітра в цій справі, підкреслював
необхідність спільних турецько-татарських дій проти Москви. Хоч як
султан неприхильно був налаштований щодо Речі Посполитої, з гіркотою
пам’ятаючи Хотинську поразку свого війська, він усе ж мусив визнати те,
що запанування Москви на Правобережжі становить для імперії небезпеку, а
тому є неприпустимим.

За погодженням із султаном хан відрядив у Варшаву для ведення
переговорів Магмета Кази-агу – сина свого візира Суффана Кази-аги.

На спільній військовій раді в Цецорі, хан зумів переконати султана в
необхідності воювати не з поляками, а з Москвою – за Правобережжя, за
збереження тут позицій Петра Дорошенка, як гетьмана й османського
протекторату над цією територією.

20 липня, коли султан довідався про те, що поляки поступились туркам
Хотином, він віддав своїй армії наказ рушити до молдавського міста
Сороки, що на правому березі Дністра, перейти на територію Правобережної
України і надати допомогу П.Дорошенку в його протистоянні військам князя
Г.Ромодановського і І.Самойловича.

Увійшовши в Поділля, турки захопили Вінницю, Ладижин, і інші подільські
міста. 4 вересня 1674 року турки здобули Умань і все населення міста
було забране в ясир. Після того як хан допоміг Петру Дорошенку зняти
облогу з Чигирина, Мухамед ІV повернувся за Дністер.

Турецький похід 1674 року, спрямований спершу проти Речі Посполитої, а
згодом проти московського та лівобережного військ у Правобережній
Україні, охопив період від травня, коли армія на чолі з султаном
виступила з Фракії, до середини листопада, коли вона прибула до
Адріанополя. З цього на перебуванні її на теренах Правобережної України
припадає серпень, вересень і початок жовтня. Головна мета походу в
Правобережну Україну була досягнута – названі війська при допомозі
загонів союзника Туреччини – кримського хана, який їх очолював, і
козаків, керованих П.Дорошенком, відновили тут владу П.Дорошенка як
гетьмана і протекторат Туреччини над цією територією. У зв’язку з цим
запланований турецько-татарський наступ на Київ не відбувся. Воєнні дії
турецької армії проходили в межах порівняно неширокої територіальної
смуги – від містечка Стіни на заході до міста Умані на сході. Головні її
зусилля були затрачені на здобуття Ладижина та Умані. Можна сказати, що
турецький похід 1674 року врятував П.Дорошенка як гетьмана, продовжив
його перебування на гетьманському уряді – до 1676 року, коли він був
змушений зректись гетьманства і віддатись на милість московського
самодержця.

Ян Собеський в перших числах жовтня, зібравши військо, виступив в похід.
Військо складалось більше з іноземних найманців, яких надав Фрідріх
Вільгельм. 18 листопада Ян Собеський здобув Бар, а на протязі листопада
оволодів цілим краєм від Дністра до Дніпра, і такими містами: Вінниця,
Немирів, Брацлав, Кальник, Жорнище і Могилів. Сміливою атакою жовніри і
козаки розгромили трьох тисячну турецьку залогу в Рашкові. Його
комендант Юсуф-паша з кількома сотнями пробився до Бендер. Не зміг він
оволодіти таким містами як Кам’янець, де знаходилась сильна турецька
залога, і Чигирин, де сидів Петро Дорошенко з своїми козаками. Також Ян
ІІІ Собеський хотів очистити від татар Причорноморський степ, а потім
дійти до Дунаю. Провести зиму Собеський мав на меті на Україні. Проте
планам Собеського насудилось здійснитись. Михайло Пач покинув його з
більшою частиною литовського війська, а курфюрст бранденбурзький
відкликав своїх драгунів через вторгнення Швеції на його територію. З
московської сторони також крім обіцянок ніякої військової допомоги на
надійшло.

На початку 1675 року всі старання Яна ІІІ і французької дипломатії були
спрямовані на примирення з Османською імперією, і тим самим розпочати
реалізацію балтійської політики. Проте ці спроби не мали реального
успіху і замість очікуваного спокою, прийшлось Яну ІІІ змиритись з новою
війною з Туреччиною.

На початку травня 1675 року турецько-татарське військо, під
командуванням Ібрагіма Шесмена вступило на Поділля. Тоді ж татарське
військо захопило Гусятин, а головна турецька армія, попри Рачків, пішла
в сторону Львова. 27 липня турки здобули Збараж.

Проте вони були зупиненні на полях приміського села Лисиничі Яном
Собеським. Ця поразка і довга облога Теребовля, якою командував Ян
Самуель Храновській, схилило турків, на початку жовтня, до відходу.

В 1674-1675 роках сталась така ситуація, коли зима на Поділлі поновляла
блокаду Кам’янця, але літом знову надходили турецькі війська, перед
якими польське військо було змушене відступати.

Така ситуація повторилась і в 1676 році. Смерть головнокомандуючого
Ібрагіма Шесмена і призначення на його місце Дамаського бея Ібрагіма
Шайтана, сприяло тому, що 23 серпня турецька армія перейшла Дністер.
Після того, як вони забезпечили послаблену залогу Кам’янця, турки
вирушили в напрямку Язловця. Тоді ж коронний гетьман Дмитро Вишневецький
видав розпорядження, за яким коменданти Чорткова, Ягельниця і Бучача з
жовнірами і всім посполитим людом, сходились до Язловця. За стратегічним
планом Яна Собеського Язловець разом з Баром, Межибожем, Теребовлею і
іншими головними замками на Україні, мали складати першу лінію оборони,
що дало б час королеві для збирання війська під Львовом. Проте, всупереч
сподіванням Яна Собеського, залога Язловця швидко здалась, а
турецько-татарське військо вирушило в напрямку Станіславова.

Відступивши від Станіслава турки вирушили під Журавно (див. додаток №3).

Король виступив зі Львова, через Жидачів, 23 вересня дійшов під Журавно
де й став табором, який північною стороною впирався в Дністер, а на
Сході в річку Свічу.

Польське військо налічувало 10.000 жовнірів, а литовське 3.000 війська,
крім того було ще декілька тисяч озброєної челяді.

По дорозі до Журавна польське військо зустрілось з татарським відділом,
яке облягало замок Вейнилів, після недовгого бою татари були розбиті і
відступили від замку. 25 вересня перейшовши річку Свічу, поляки
зіткнулись з цілим татарським військом на чолі якого стояв Нурадін-хан.
28 вересня татари оточили польський табір, а вже 29 вересня підійшов
Ібрагім Шайтан з рештою частиною війська, зайнявши місце між
Станіславською дорогою і Свічею, навпроти південного крила польського
табору. На лівій стороні розташувався хан, а волохи стали на східному
правому крилі.

Облога польського табору тривала з 26 вересня по 16 жовтня. В свято
святого Михайла відбулась велика битва. На лівому крилі, де татари
ходили до лісу за пашею для конів, поляки напали на татар і розбили їх.
На це турки цілу ніч бомбили з важких гармат польський табір.

Тим часом від кінця вересня тривали переговори між поляками і турками
через висланих в турецькій табір шістьох послів. Найбільша роль в
переговорах була в підкоморія володимирського Єжи Вільєгорського і
воєводи брацлавського Костянтина Вишневецького. Згідно інструкції посли
мали вимагати повернення турками Кам’янця зберігаючи в місті мечеті,
зажадати знищення Кам’янецької фортеці. Якщо б ці вимоги були б
відхиленні, тоді посли мали вимагати хоча б передання самого Кам’янця з
доданням двохмильної зони навколо міста. Проте під час переговорів
польська сторона згодилась на передачу Туреччині території вздовж
Дністра, від устя річки Збруч до устя річки Мухи (на схід від Кам’янця),
зі збереженням міст Язловця, Бара і Меджибожа. Єдиним досягненням
польської сторони була згода на перебування польської залоги в Білій
Церкві і Паволоці з околицями. Польські залоги в Немирові і Кальнику
могли залишатись аж до повернення великого посла з Константинополя.
Фактично Річ Посполита не евакуювала залоги з Бару і Меджибожа, хоча
трактат не передбачав їх затримання.

Журавський договір був узгоджений 14 жовтня. 16 жовтня Туреччина
прислала свій варіант тексту договору, а 17 жовтня відбувся остаточний
обмін копіями договору. Турецька версія була сформульована у 7 пунктах.
Перший – кордонів Поділля, другий – кордонів України, третій – вільної
торгівлі, читвертий – стосувався прав францисканських монахів в
Єрусалимі, п’ятий – стосувався татарських, козацьких і семигородських
нападів на Польщу, шостий – прав шляхти яка залишилась на Поділлі.

Укладення Бучацького договору призвело до істотних змін характеру
міжнародних відносин у Східній Європі. Оскільки польський уряд визнав
незалежність козацької держави й відмовився від претензій на неї, Росія
отримала шанс поборотись за поширення своєї влади на Правобережжі.

Проте вже в 1676 році за Журавським мирним договором передбачалось
знищення Правобережного гетьманства. Він на відміну від Бучацького, вже
не передбачав, існування на Правобережжі “Української держави”.
Переважна більшість її територій відійшла до володінь Османської
імперії, а території, що прилягали до Білої Церкви й Наволочі, – до Речі
Посполитої.

Розділ ІІІ.

Турецько-російська війна 1674 – 1681 рр.

Турецький похід 1674 року був відповіддю Польщі на погром своїх військ
під Хотином. Москва бачачи як Річ Посполита і Туреччина зайняті взаємною
боротьбою вирішила розпочати війну з П.Дорошенком і приєднати до себе
Правобережну Україну.

§1. Військова операція 1674 року.

На початку 1674 року 60-70-тисячне російсько-українське військо, під
проводом Г.Ромодановського та І.Самойловича, перейшли Дніпро. Були
спаленні Воронівка, Боровиця, Бужин та інші поселення. Впали Черкаси,
Канів і Корсунь. У бою під Лисянкою зазнав поразки і потрапив в полон
Г.Дорошенко. В червні 1674 року Самойлович і Ромодановський облягли
Дорошенка в Чигирині.

Турецький уряд розумів, що якщо Дорошенко не витримає облоги і здасться,
то Туреччина втратить Правобережну Україну. Через це в турецькому таборі
було вирішено іти на допомогу П.Дорошенку.

20 липня турецька армія вирушила з Цецори і 2 серпня 1674 року була під
Сороками. 6 серпня татари переправились через Дністер. Турецька армія
переправилась через річку десь близько 7 серпня і 16 серпня підійшла до
міста Ладижин, що в Брацлавському воєводстві. На шляху до нього від
Дністра вона пройшла понад 110 км. Судячи з того, скільки в середньому
за добу ця армія просувалась від Дунаю до Цецори і від Цецори до Сорок,
їй на подолання відстані від Сорок до Ладижина вистачило 7-8 днів.

Перед переправою через Дністер, а можливо, під час пересування їхніх
військ від Цецори до Сорок, султан і хан вирішили після перебазування на
Правобережжя рушати на Київ через Умань.

Є різні відомості яким було співвідношення сил, втягнених у воєнні дії
на Правобережжі, – військ султана, хана і П.Дорошенка, з одного боку, й
І.Самойловича та князя Г.Ромодановського, – з іншого.

М.Крикун у праці “Турецький похід у Правобережну Україну 1674 року”
подає дві цифри, опираючись на велику джерельну базу. За одними
джерелами, кількість турецького війська, напередодні вступу у
Правобережну Україну, налічувала 52 тисячі чоловік, а склад її, за
безпосередньою підлеглістю загонів тим чи іншим особам був такий:

Султан – 1.500 чол.

Великий візир – 3.500

Єгипетський (“мисирський”) паша – 3.000

Інший єгипетський паша – 2.600

Діяр Беки-паша – 1.500

Юсуф-паша – 1480

Масаіп-паша – 3.000

Каймакан* Кара Мустафа-паша – 3.200

Дефтердар (“тевтердар”)** – 3.000

Мешанчи-паша – 1.500

Кайсер-паша – 1.300

Каплан Мустафа-паша – 3.000

Гусейн-паша – 860

Сейдеулу-паша – 1860

Боснійський паша – 2.500

Румелійський бей – 160

Арнаутський бей – 60

Егейський Антан-паша – 280

Пелопоннеський Мора-паша – 320

Інші паші – 180, 250, 320, 260, 200, 380, 280

Інші беї – 60, 130, 170

Яничар на чолі з Мустафа-агою – 8.000

Власники приватних володінь – 2.000

Спагіїв* – 3.000

Наглядачів за порохом і зброєю – 1.200

Пушкарів – 1.000

Щодо татар то є згадки, що їх було близько 35.000 чоловік. За іншими
даними М.Крикун наводить цифру турецько-татарського війська –
100.000 чоловік.

На час вступу турків і татар на Правобережжя майже всі сили П.Дорошенка
були на чолі з ним в Чигирині, обложеному від 2 серпня князем
Г.Ромодановським та І.Самойловичем. його сили складались з 6.000 козаків
Чигиринського полку, постійно вірного П.Дорошенку, і 1.500 серденят((.

Чисельність війська І.Самойловича становила 50 тисяч військ, а князя
Г.Ромодановського – менше 100 тисяч. Мабуть, загальна чисельність їхніх
військ перевищувала загальну чисельність військ султана, хана і
П.Дорошенка.

Опинившись на лівому березі Дністра, султан пішов на північ, взяв
містечко Стіну, віддалене від місця переправи приблизно 40 км, після
чого пішов на схід і взяв містечка Комаргород та Тиманівку; далі його
маршрут простягся до Ладижина. Хан від місця переправи рушив на
північний схід і, здобувши на цьому напрямі містечка М’ясківку та
Кісницю, розташовані від Сорок приблизно на 45 і 55 км (відповідно),
попрямував на схід, південніше від турецької армії та паралельно їй, і
захопив містечка Куниче та Тростянець.

Північніше свого східного маршруту турки активно не діяли. Вони
задовольнилися, наприклад, тим, що містечка Брацлав, Кальник і Немирів
від них відкупилися. Не відхилялись турки від того ж маршруту й на
південь, хоч би тому, що тут пройшли татари.

Підійшовши до Ладижина, султанський табір мусив простояти два дні над
Бугом, з огляду на те, що міст через нього не був закінчений.

Щоб не залишати нескореної фортеці в себе в тилу, султан наказав
захопити фортецю Ладижин. Є різні дані про чисельність гарнізону
Ладижина. Г.Граб’янка подає цифру у 5.000 чол.. Є також згадки, що
кількість гарнізону становила 2.500 чол. Тут мова йде про козаків, а
кількість не козаків за різними даними становила від 20.000 до 30.000
чоловік.

Після розташування турецького війська під Ладижином, лівобережний
полковник А.Мурашка, який у липні 1674 року зі своїм полком був
відряджений І.Самойловичем у межиріччя Дністра і Бугу для допомоги
тамтешнім козакам у захисті цього краю від турецько-татарської загрози,
і переяславський полковник В.Сербин, хотіли покинути місто, але міщани
примусили їх залишитись, щоб оборонити місто. 16 серпня почалась облога
міста. У відповідь на турецькі штурми козаки робили досить успішні
вилазки. Турки почали закладати міни в стіни, але обложені їх
знешкодили, захопивши при цьому багато пороху з не спрацьованих мін.
Проте постійні штурми негативно позначались на захисниках міста, і вони
стали просити своє командування, щоб воно пішло на переговори з турками.
Для ведення переговорів було відправлено дві духовні особи, але турки
заявили, що гарнізон повинен беззастережно здатись. Козаки продовжували
чинити опір, проте 19 серпня були змушені капітулювати на милість
переможця – 800 чоловік було відправлено на галери; 170 чол. стали
невільниками самого падишаха. Решта козаків стала здобиччю вояків.

З-під Ладижина хан за наказом султана попрямував на допомогу
П.Дорошенку. останній в той час продовжував сидіти в обложеному князем
Г.Ромодановським та І.Самойловичем Чигирині.

19 серпня І.Самойловичу та князю Г.Ромодановському стало відомо, що хан
із своєю ордою наближається до Чигирина, і що наперед вислано 500 татар.
Занепокоєні цими звістками вони наступного дня зняли облогу Чигирина і
відступили.

22 серпня московське і українське війська дістались Черкас. Того самого
дня в 10 верстах від Чигирина відбулась зустріч П.Дорошенка з ханом, а
23 серпня вранці вони прибули під Черкаси. Тут 24 серпня стався між
обома сторонами бій. Того ж дня П.Дорошенко і хан повернули в бік
Чигирина. По тому протягом однієї доби війська князя Г.Ромодановського і
І.Самойловича переправились на лівий берег Дніпра та отаборились напроти
Черкас.

В той час султан і його оточення зосередились на тому, щоб здобути
Умань.

Султан наказав це здійснити каймаканові Кара Мустафі-паші. М.Крикун,
посилаючись на лист Я.Карвовського Янові ІІІ від 29 серпня і інші
джерела, вважає, що тільки каймаканові судилось очолювати похід, а не
султану як це подає С.Величко. Султан тоді з рештою своєї армії
залишився під Ладижином.

У джерелах не подано як довго турки просувались до Умані. Відстань між
Ладижином і Уманню 80 км . виходячи з того, якими темпами турки рухались
на шляху Ісакча – Цецора – Ладижин, припускаємо, що коли після
переправи його через Південний Буг воно наступного дня попрямувало на
Умань, то дійшли до неї за п’ять днів, за умови, що просувались щодня.
Отже, графік руху турецького війська від Ладижина до Умані виглядає так:
20 серпня відбулась переправа через Південний Буг, 25 або 26 серпня воно
прибуло під Умань.

Облога Умані могла початись на наступний день, після появи турків під
нею, тобто 26 або 27 серпня. Умань турки здобули 4 вересня. Про це
згадується в літописі С.Величка (тут цю подію позначено 25 серпня за
ст.ст.). Отже, облога Умані тривала 9 або 10 днів.

Джерельні відомості про кількість тих, хто перебував в Умані під час
облоги, дуже розмаїті. Цифри коливаються від 7.000 до 60.000 козаків і
не козаків.

Військо каймакана складалось з 16 яничарських загонів, загонів з
Анатолії, Румелії, Дамаска та Боснії під командуванням бейлербеїв.
Каймакан мав також 20 гармат і шість мортир. Підступивши до Умані, турки
невдовзі захопили нижнє її місто, а верхнє місто, де був замок,
залишилось за козаками. Але 4 вересня туркам вдалося захопити Умань.

Облога Умані коштувала туркам 23.000 загиблих. Умань була вщент
зруйнована.

Після здобуття Умані, султан відмовився від запланованого раніше походу
на Київ. Судячи з усього, в ставці султана дійшли висновку, що достатньо
й досягнутого – повного витіснення московського й Самойловичевого
війська з Правобережжя і відновлення і відновлення контролю над ним з
боку П.Дорошенка та протекторату Порти; міркувалось, напевно, при цьому
про недоцільність наступу на Київ і з огляду на те, що в ставці султана
так і не визначено було політичну мету цього наступу, і на те, що
київська компанія могла стати затяжною, а турецькі війська свої кампанії
звичайно завершували найпізніше в жовтні.

Початком повернення турецької армії стала переправа її, 18 вересня, з
лівого на правий берег Південного Бугу. Турецька армія загалом
поверталась тим шляхом, яким прибула на Правобережну Україну. Вона пішла
до місця переправи через Дністер у районі Сорок. 2 жовтня султан із
частиною війська перетнув Дністер і рушив до Ісакчі. А 4 жовтня там же
Дністер перетнув із частиною військ великий візир.

14 жовтня великий візир із своїм військом дійшов до Ясс, а через три дні
з-під Цецори вирушив до Адріанополя. 10 листопада до Адріанополя прибув
султан, а через декілька днів туди прибув і великий візир.

Ще раз Правобережна Україна була повернена під владу Петра Дорошенка,
але якою ціною! Край поляг у руїнах. Багато тисяч людей загинуло, багато
пішло в татарську неволю, а ще більше розбіглось хто куди.

§2. І Чигиринський похід.

Колишня популярність П.Дорошенка обернулась в ненависть проти нього, як
винного в цій руїні. Літом 1675 року в Україну знову прийшло
турецько-татарське військо. Хан пішов походом на Польщу. Але
турецько-татарська допомога не принесла П.Дорошенку користі. Турки
остаточно зруйнували Брацлавщину, а татари розпочали переговори з
поляками, не допустивши до участі Дорошенкових представників. Це
спонукало П.Дорошенка остаточно розірвати з Османською імперією. Восени
1675 року в політиці чигиринського гетьмана відбувся остаточний перелом.
Саме тоді помер його вірний друг і порадник, митрополит Йосиф
Тукальський. Усіма покинутий, розчарований в турецькій політиці, він
вирішив зректись гетьманської булави.

Проте з упадом П.Дорошенка не припинилась боротьба за спустошену і
зруйновану Правобережну Україну. Туреччина за усяку ціну хотіла втримати
її в своїх руках.

Після заключення в 1676 році мирного договору в Журавно між Річчю
Посполитою і Османською імперією, остання розпочала війну з Московською
державою. Довідавшись, що П.Дорошенко зрікся гетьманства й піддався
Москві, в Константинополі вирішили вивести на сцену Юрія Хмельницького,
що сидів в Едикульському замку.

Введення на політичну арену такого прізвища, як Хмельницький давало
можливість туркам прихилити до себе населення Правобережної України.
Можливий був варіант, що під час походу турків на Правобережжя, до них
приєднається Запорізька Січ, на чалі з кошовим отаманом І.Сірком, який
симпатизував Ю.Хмельницькому.

В цей час російські війська знаходились в таких українських містах як:
Путивль – князь Василь Голіцин, Рильськ – князь Андрій Хованський,
Курськ – кн. Ромодановський з Севським і Білгородським полками, Білгород
– воєвода Іван Ржевський і його син – стольник Олексій Ржевський, в
Новому Осколі – Петро Хованський.

Як тільки були отримані відомості про просування турків до Дністра,
військам Ромодановського було віддано наказ іти до Дніпра. Чисельність
цього війська за підрахунками становила 32.258 чоловік, в тому числі
кінноти 20.673 і піхоти 11.585 чоловік.

Війська були дислоковані одночасно в декількох пунктах, досить
віддалених один від одного, через те, що московське командування не
знало точно, куди підуть турки: зразу на Київ чи спочатку на Чигирин.

На допомогу князю Ромодановському до Дніпра вирушила тилова армія під
командуванням кн. Василя Васильовича Голіцина в кількості 5.705 чоловік.

В квітні 1677 року великий коронний литовський гетьман Михайло Пац
визвав до себе посланця Василя Тяпкіна і оголосив йому, що, за
відомостями, турки рушили свої війська на Україну через Кам’янець.

Турецька армія під командуванням Ібрагім-паши і війська кримського хана
Селім-Гірея літом 1677 року, перейшовши через Дністер, рушили на
Чигирин.

З Переяслава він повинен був з’єднатись з польським і литовським
коронними гетьманами на випадок, якщо турки увійдуть в Україну великими
силами, але якщо турки налічуватимуть невелику кількість військ, то до
поляків звертатись не рекомендувалось.

Наступаюча на Україну турецька армія складалась з 30.000 піхоти; крім
того, у Ібрагім-паши були кавалерія і піхота молдаван і волохів, проте,
кількість їх була невідома. За всіма даними, з Ібрагім-пашою йшло
військо менше, ніж в 1672 році на Кам’янець. Що стосується
Ю.Хмельницького, то в нього було лише 400 козаків.

Перший удар турки мали на меті нанести по Чигирину, а потім, оволодівши
містом, збирались вирушити на Київ.

Турки вважали Чигирин доброю фортецею, яка мала багато гармат і великі
хлібні запаси. За їхніми даними, гарнізон фортеці складався з 3.000
козаків і 1.500 московського війська. Проте вони були впевненні, що
московські війська при появі турецько-татарського війська залишать
фортецю і перейдуть на лівий берег Дніпра. Чигирин мав не тільки
стратегічне, але й велике політичне значення, оскільки був резиденцією
гетьманів. Київ був укріплений гірше. Його гарнізон – не більше 6.000
чоловік, гармат і запасів в ньому було не багато. Проте треба визнати,
що турецьке командування допустило велику помилку – воно було впевнене,
що московсько-українське військо залишиться на лівій стороні Дніпра і не
допоможе ні Чигирину, ні Києву.

Дивлячись на те, що турецький уряд завжди набирав військо з умовою
відпустити їх додому до дня Касима (Димитрів день – 2 листопада) і на
усю зиму до самого дня Хизра (3 травня), призупинялись військові
операції, було вирішено, що до дня Касима вся Україна має бути
завойована. А на зиму в великих містах залишаться відділи Юрія
Хмельницького.

Турецьке командування очікувало небезпеку і від калмиків, яких турецька
піхота дуже боялась. Якщо калмики, не дивлячись на турецьку агітацію,
все ж таки підуть разом з донськими козаками на Крим, то відповідно,
кримські війська залишать турок й підуть на захист Криму. А без
кримського хана турки воювати не дуже хотіли.

Щодо московського командування, то насамперед треба відмітити, що
єдиного командування в цій війні не було.

Свій перший удар турки вирішили нанести по Чигирині. Цей план був
прийнятий під впливом кримського хана і Ю.Хмельницького, так як
Ібрагім-паші, турецькому сераскиру (командуючому), хотілось насамперед
оволодіти Києвом.

В липні турки перейшли Дунай і рушили до Південного Бугу, де мали
з’єднатись з кримським ханом. В той же час Ю.Хмельницький відіслав листа
отаману І.Сірку, де йому наказувалось прибути з усім своїм військом в
табір до гетьмана.

2 серпня турки перейшли Південний Буг і пішли прямо на Чигирин. Після
того як стали відомі універсали Ю.Хмельницького, московський уряд
посилив гарнізон Чигирина. Туди було відправлено три стрілецьких прикази
і, крім того, Самойлович відправив туди відділ козаків чисельністю 4.500
чоловік під командуванням полковника Коровченко.

Воєвода міста Чигирина генерал-майор Афанасій Трауерніхт 30 липня
повідомляв в Київ перші відомості про те, що недалеко від міста
з’явилась татарська орда.

4 серпня Трауерніхт вже доносив, що до Чигирина підішли війська
Ібрагім-паши. На другий день турки передали воєводі наказ Ібрагім-паши
очистити місто і всіма військами перейти на лівий берег Дніпра.
Трауерніхт відповів відмовою і турки почали осаду міста.

15 серпня 1677 року Самойлович разом з Ромодановським просили князя
Голіцина перейти з військами з Перяслава в Лубни. Через те, що кримський
хан отаборився біля Дніпра в очікуванні підходу російських військ до
переправи, Самойлович попередив кн. Голіцина про необхідність бути
особливо обережним при підході до Дніпра. 17 серпня Самойлович відправив
в Чигирин свій полк серденят, а Ромодановський тисячу драгун. 24 серпня
вони благополучно вступили в Чигирин.

Турки дізнавшись про прихід до Дніпра московсько-козацького війська,
відправили декілька тисяч яничар і більшу частину козацької орди до
дніпрового берега під Бужин, наказавши їм, щоб за будь-яку не дати
переправитись московсько-козацькому війську на лівий берег Дніпра.

Турки підійшовши до Дніпра осадили цілий берег гарматами. Проте козаки з
найбільшими гарматами вночі переправились на острів, який знаходився
просто під турецькою обороною. Інша частина козаків мала в ночі сісти на
човни і вдарити на турецькі шанці. Через недовгий, але кривавий бій,
турки були вибиті зі своїх шанців.

Розбиті в бою за переправу турецько-татарські війська, залишили на полі
бою велику кількість вбитих, почали відступати і потягнули за собою
війська, які облягали Чигирин. В ніч на 29 серпня турецькі війська,
залишивши свою осадну артилерію, обоз, відступили з-під Чигирина. Слідом
за ними Ромодановський і Самойлович з головними силами ввійшли в
Чигирин. За відступаючими турками були відправлені козацькі
кавалерійські частини. 10 вересня Ромодановський і Самойлович вирішили
залишити в Чигирині частину своїх військ, а з головними силами перейти
на лівий берег Дніпра. Московське командування вибивши турків від
Чигирина, вирішило, що війну завершено. В вересні було віддано наказ
перейти на лівий берег Дніпра, а війська розпустити. Кн. Ромодановський
рушив до місця зимової стоянки в Курськ, кн. Голіцин – в Путивль, а
гетьман Самойлович – в Батурин. Цей безпечний відхід обґрунтовувався
тим, що Правобережна Україна настільки розорена, що армії немає чим
годуватись, на 15 верст навколо неможливо дістати паші для коней.

§3. ІІ Чигиринський похід. Бахчисарайський мирний договір.

За всіма ознаками в Москві не хотіли продовжувати війну з Портою, яка
почалась для Московської держави зовсім непогано. Користуючись тим, що
турки були відбиті, 12 грудня 1677 року уряд направив в Туреччину
посольство стольника Афанасія Поросукова, піддячого Федора Старкова и
перекладача Григорія Волошанинова з грамотою до султана і візира, в якій
повідомлялось про вступлення на престол царя Федора Олексійовича і його
бажанні продовжити дружбу з султаном.

В царській грамоті вказувалось, що з давніх часів між царями і султанами
існувала дружба, закріплена договором 1628 року. У ній цар докоряє
султану за похід під Чигирин, а закінчується вона повідомленням, що
Поросуков відправлений для того, щоб нагадати “про вічну дружбу”.

В наказі Поросукову, відправленому не через Азов, а через Київ, Чигирин,
Волощину, сказано, що якщо султан пішов в похід, то Поросуков повинен
найти султана і відвезти йому грамоту. Якщо турки почнуть згадувати про
грамоту Олексія Михайловича від 1672 року про те, що цар виступив на
захист Польщі, то відповідати, що за його думкою, ніякого порушення
братської дружби в ній немає, можливо, султану був зроблений поганий і
неточний переклад.

Про П.Дорошенка посол повинен був відповісти, що з давніх часів Україна,
яка називається Малою Росією, знаходилась під державою князів російських
і київських, проте на деякий час від підданства “відійшла”. Але в 1654
році, за Богдана Хмельницького, вона повернулась у підданство царя.
Султан, як друг, не міг прийняти до себе зрадників гетьманів і помагати
їм.

Посольство Поросукова зібрало досить цікаві відомості про турецький
похід 1677 року. Він повідомляв, що на підтримку Ібрагім-паші, рушив з
військами сам султан, але, дізнавшись про відступ з-під Чигирина,
перервав свій похід.

Підчас відступу Ібрагім-паша залишив свої артилерію і обози в невеликому
містечку Тешна на Дністрі. Також Ібрагім-паша нарікав на кримського
хана, який начебто весь час вів листування з князем Ромодановським і
гетьманом Самойловичем. Через це Ібрагім-пашу було звільнено від
командуванням військами, а на його місце призначено Алі-пашу, коменданта
Кам’янець-Подільська.

Відпускаючи Афанасія Поросукова, візир Мустафа-паша об’явив йому, що 20
квітня султан іде на малоросійські міста. Візир вимагав передачі
Туреччині деяких українських міст і запропонував, щоб цар вислав
назустріч султану своїх послів з оголошенням згоди на передачу міст.

Також посол повідомляв, що для нового наступу Порта відкликала війська з
Єгипту, Вавилону (Багдада), Антіохії, Анатолії; проте велику кількість
військ зібрати султану буде важко, так як в минулі війни з Польщею,
Венецією і Московською державою загинуло багато людей. Великі надії
турки покладали на нового кримського хана.

А.Поросуков привіз до Москви дві грамоти – від султана і великого
візира. В султанській грамоті, датованій квітнем 1678 року, султан
писав, що мир можливий лише при умові передачі туркам Чигирина і інших
міст. Мустафа-паша писав те ж, що і султан.

12 квітня 1678 року в Москві відбулась Рада (Совет) духовних і світських
чинів, на якій стояло питання, яким чином протистояти туркам при їх
нападі на Україну. Рішення Ради було надіслано під Чигирин до князя
Г.Ромодановського і воєводам дві інструкції.

Одна інструкція, оперативного характеру, від 8 квітня 1678 року, було
доставлена стольником Семеном Алмазовим. В ній говорилось, що Чигирин
залишати ні в якому разі не можна, так як всі інші задніпровські міста
опиняться під владою турків. На міста, які розташовані над річкам
Ворскла, Хорол, Сула і інші, будуть здійснюватись постійні набіги, а ті
міста не пристосовані до оборони. А запорожці прямо говорять: чий
Чигирин, з тим вони і будуть. Через це в Чигирин треба надіслати своїх
людей, щоб ті відремонтували мури міста і підготували його до оборони.
Цар наказав бути в Чигирині воєводою окольничому Івану Ржевському, а з
ними московському стрілецькому приказу і драгунському полку. Військові і
продовольчі запаси було наказано перевести з Києва до Чигирина.

В квітні з Чигирина І.Ржевський повідомляв, що він в Чигирин прийшов,
але ні військових, ні продовольчих запасів з Києва не прийшло.

Через це повідомлення, з Москви прийшов новий наказ за яким, якщо
воєводи не встигнуть підготувати місто до облоги, то зробити все щоб не
залишити окольничого І.Ржевського і його людей на призволяще.

Друга інструкція, від 12 квітня, носила політичний характер. У ній
говорилось, що як тільки стане відомо про просування турецьких військ на
Чигирин або на Київ, то князь Г.Ромодановський повинен відправити
посольство на зустріч з візирем, де посол повинен звернутись до візира з
таким запитанням: “з яких причин султан перервавши дружбу з царем,
починає війну? Тому що зі сторони великого государя ніяких дій до війни
не було зроблено…”.

Крім цих двох інструкцій 16 квітня 1678 року була відправлена третя
інструкція в Чигирин, окольничому і воєводі І.Ржевському. в ній
повідомлялось, що Г.Ромодановському віддано наказ іти на допомогу
Чигирину. Але якщо допомогти місту буде неможливо, то боярам і воєводам
наказано вивести ратних людей з Чигирина до себе в полк і, знищивши
місто всім іти в Київ.

Підготовка до війни почалась ще на початку року. В березні князь
Г.Ромодановський зі своїми Білгородським і Севрським полками почав
просування з району Курська до Дніпра. Генералу і воєводі Венедикту
Змієву було наказано зосередитись зі своїми полками в Ізюмі. Воєводі
Івану Лихареву наказано бути в Білгороді, а гетьману І.Самойловичу
виступити з Батурина і рухатись в напрямку Дніпра, де біля Бужинської
пристані він повинен був з’єднатись з Г.Ромодановським до прибуття
турків, яких очікували 9 травня.

В похід виступали: Севрський полк разом з козаками, рейтарами, драгунами
і солдатами – 8.971 чоловік; Білгородський полк, в тому числі рейтарі,
солдати, драгуни, донські козаки, московські стрільці, пушкарі –
22.131 чоловік. Оборона тилу нараховувала 5.303 чоловіки.

З цього можна зробити висновок, що в Москві не надто наділись на
перемогу Туреччини.

Наступаюча турецька армія була небагаточисельною. З візирем під Чигирин
відправились 20 пашів, у кожного з них було по 3.000 чоловік; яничар
було 40 “орта”, в кожній було від 100 до 300 чоловік. Крім того,
господарі Молдавії і Волощини виставили 15.000 чоловік, серби – 7.000,
албанці – 3.000 і кримський хан 50.000 чоловік. Турецька артилерія
складалась з 80 полкових гармат, 25 великих осадних і 12 малих мідних
гранатних гармат. Не дивлячись на великі приготування, проведених
Портою, турецька армія була погано організована, а верховний візир
Кара-Мустафа не відзначався здібностями воєначальника і не користувався
авторитетом серед військ.

16 березня 1678 року Порта поновила мирний договір з Польщею і тим самим
забезпечили свій лівий фланг і тил при наступу на Україну. 22 червня
турецькі війська переправились через Дністер і почали свій наступ на
Чигирин.

Отримавши звістку про просування турецько-татарського війська, гетьман
І.Самойлович і князь Г.Ромодановський вирушили до Дніпра, а
генерал-майору Григорію Косагову з списовим, рейтарським і Козловським
піхотними полками було наказано закріпитись на правому березі Дніпра,
проти Бужинської пристані.

27 червня до Дніпра підійшли донські козаки, на чолі з отаманами
М.Самариним і Ф.Міняєвим, які з’єднались з корпусом генерала Косагова.

На початку червня військове розташування російських військ було таким:
на правому березі Дніпра в Чигирині знаходився воєвода І.Ржевський. у
нього було в верхньому і нижньому місті до 11.000 чоловік, при чому
стрільці і солдати займали верхнє місто, а козаки нижнє. За Чигирином
між річкою Тясмином і Дніпром, знаходились два корпуси під командуванням
генерал-майора Косагова і генерал-майора В.Змієва. головні сили
Г.Ромодановського і гетьмана І.Самойловича були зосередженні на лівому
березі Дніпра.

8 липня під Чигирином з’явились турецькі роз’їзди, а 10 липня до фортеці
підійшли головні турецько-татарські сили. Тоді ж, 10 липня, на лівий
фланг військ В.Змієва було здійснено напад кримської кінноти чисельністю
близько 10.000 чоловік під командуванням Аджи-Гірея. Проте татари були
відбиті.

12 липня війська Г.Ромодановського і І.Самойловича переправились на
правий берег Дніпра і стали обозами в 7 кілометрах від Чигирина.

13 липня 1678 року, в другій годині дня, до українсько-московських
позицій підійшла кримська кіннота, а слідом за нею турецька піхота.
Почався бій. Кримський хан зі своєю кавалерією від’єднався від турецьких
сил і почав атаку з флангу на полк генерала В.Змієва, в той час турки
продовжували лобову атаку. Під натиском кримської кінноти, списові роти
В.Змієва не витримали і почали відступати. Бачачи такий поворот подій,
стольник С.Грибоєдов, який командував артилерією, наказав зі всіх гармат
відкрити артилерійський вогонь по атакуючій кінноті татар. Завдяки цим
діям татари були змушенні відступити.

У той час, як ішов бій, візир зі своєю піхотою і осадною артилерією
розпочав штурм Чигирина.

15 липня перейшли в наступ московсько-козацькі війська, які вийшли з
свого табору. Турки були відбиті і змушені ховатись в своєму таборі.

У цей час прийшла звістка від князя Касбулат-Черкаського і стольника
К.Козлова, що вони з калмиками, ногайцями і татарами прийшли з Дону до
Чугуєва і звідти швидким маршем ідуть до Дніпра.

31 липня 1678 року, після прибуття військ Касбули-Черкаського,
московське військо вирушила зі своїми пішими і кінними військами під
Чигирин. На протязі трьох днів, з 31 липня по 2 серпня, війська
витримали бій з турецьким авангардом, в той час як головні сили
Туреччини укріпились під Чигирином.

1 серпня московсько-козацькі війська підійшли до Чигиринських гір, на
яких закріпився Каплан-паша. Після двох невдалих атак вперед були
вислані московські і козацькі частини для оволодіння горами, а основні
сили з обозами і гарматами мали іти за цим авангардом. Після запеклого
бою московсько-козацькі війська вибили турків з гір.

4 серпня московсько-козацькі війська підійшли до Чигирина на відстань
двох кілометрів. Г.Ромодановський посилив чигиринський гарнізон
надіславши туди солдат – 1.330, стрільців – 409, козаків – 2.500;
гетьман Самойлович вислав 2.000 козаків.

У цей час візир з багаточисленим військом укріпився на правому березі
Тясмині зліва і справа від Чигирина. Свої шанці турки підвели до самого
міста, від яких вирили окопи в тридцять рядів. З цих окопів турки
безперервно здійснювали набіги на Чигирин. З південної сторони, де був
розташований верхнє місто, турки підступили до самої стіни, і захисники
були змушенні відбити напади стоячи на стіні.

9 серпня з табору Г.Ромодановського був відправлений в Чигирин відділ
генерал-майора Франца Ульфа для того, щоб разом з гарнізоном нижнього
міста провести вилазку і зруйнувати турецькі шанці. Операція пройшла
успішно: було взято два шанця в них три гармати. Проте туркам вдалось
відбити шанці і гармати. Вони відтіснили війська генерала Ф.Ульфа в
Чигирин.

З 10 серпня турки почали бомбардування міста, а 11 серпня, в шостій чи
сьомій годині дня, турки зірвали підкоп, підведений під нижнє місто, яке
захищали козаки, прислані від гетьмана Самойловича. Проте турки кинули в
бій свіжі сили і остаточно оволоділи нижнім містом. Бій на вулицях міста
продовжувався до самої ночі. Чигиринський полковник Карпов повідомив
Г.Ромодановському про критичний стан і попросив про негайну допомогу.

Негайно до гарнізону був посланий генерал-майор Матвій Кравков, Федір
Маматов з солдатами і стрілецький голова Олександр Каравеєв. Проте в
Чигирин попасти вони не встигли. Тоді всьому гарнізону був відданий
наказ залишити фортецю.

Таким чином, Чигирин з невеликим гарнізоном боронився цілий місяць.
Після чого славна столиця українських гетьманів була вщент зруйнована.
Юрій Хмельницький переніс гетьманську столицю в Немирів.

12 серпня московські війська разом з гарнізоном Чигирина вирушили до
Дніпра і аж до 14 серпня відступали з великими боями. 14 серпня головні
сили розташувались табором на правому березі Дніпра, напроти Бужинської
пристані. Турки зупинились в півверсти від московсько-козацького табору.
Протягом наступних декілька днів, московсько-козацькі війська витримали
натиск турків.

20 серпня, через знесилення війська довгою облогою, наступаючими
холодами, турки почали відступ. Г.Ромодановському було дано наказ
пересвідчитись, що турки справді залишили Правобережну Україну, після
чого він мав переправитись на лівий берег Дніпра.

Г.Ромодановський вирішивши, що турки справді пішли з України 27 серпня
1678 року перейшов на лівий берег і направився в напрямку Сум,
розпустивши війська.

15 вересня стало відомо, що турецький візир з військами, відступивши з
під Чигирина, зупинився в урочищі “капустяній долині”, звідки відправив
пашу зайняти Канів. Для попередження подальшого просування турків на
українські міста, Г.Ромодановському з військами було віддано наказ іти в
Київ. 17 вересня стало відомо, що візир з військами після захоплення
Канева, не дійшовши до р. Південний Буг, повернули на Білу Церкву,
звідки до Києва рукою подати.

Для підмоги у Київ був відправлений генерал Ф.Ульф з 1.000 солдат. З
Севрська відправлений полковник Я.Ротерт з 5.000 драгун.

28 жовтня прийшла звістка, що візир з військом стоїть в Ладижині, а
кримський хан пішов в Крим.

В січні 1679 року стало відомо, що навесні султан має на меті іти на
Київ, куди мав підійти і візир. Крім того, стало відомо, що до
кримського хана в листопаді 1678 року прибули посли від казанських і
астраханських татар. Вони оголосили, що готові допомогти Османській
імперії у війні з Московською державою.

В тому ж 1679 році господар Волощини Дука отримав від візира наказ бути
посередником, і схилити Москву до миру з Туреччиною. З цією метою 5
травня в Москву прибув капітан Ян Белевич. Вислухавши його, думні бояри
оголосили, що московський уряд завжди готовий до миру, але вимагає, щоб
дніпровські козаки були в підданстві Московської держави і щоб турки не
посилали своїх військ на українські землі.

17 грудня 1679 року був відправлений до султана гонець – піддячий
Никифор Кудрявцев. В грамоті повідомлялось про задоволення прохання
кримського хана прислати йому послів для ведення мирних переговорів. В
якості послів були відправленні Іван Сухотин і дяк Василь Михайлович. Їм
було наказано заключити договорів з Кримським ханом, а потім відвезти
цей договір для підтвердження до султана. Кудрявцев прибув в Туреччину
21 лютого 1680 року. Після отримання відомостей про мир, 18 квітня 1681
року, його покликали до султана і відпустили з султанською грамотою. В
Москву він прибув 27 червня 1681 року.

В грамоті султана і візира Мустафи-паши повідомляється про заключення в
Криму миру і пропонувалось відправити в Константинополь великого
посольства для отримання затвердженого султаном мирного договору.

В Москві досить швидко впевнились, що відправлені в Крим посли не можуть
повністю забезпечити інтересів Московської держави. 26 серпня 1680 року
були відправленні нові делегати – стольник Василь Тяпкін і дяк Микита
Зотов. Їм було наказано укласти договір на наступних умовах:

Кордоном має бути ріка Дніпро. Хан отримує казну за три роки зразу, а
потім буде отримувати її щорічно.

Султан і хан зобов’язані писати в своїх грамотах повний царський титул.

Київ зі всіма навколишніми містами і монастирями має бути за Московською
державою

За Дніпром поселень не повинно бути; перебіжчиків не приймати.

Московськім підданим і запорожцям дозволяється ходити на правий берег
Дніпра за дровами, сіном, для полювання, рибної ловлі і добування солі.

Під час миру ніяких нападів на Україну не здійснювати.

Непорозуміння вирішувати через послів і війни через них не розпочинати.

Звільнити всіх полонених.

Перед закінченням перемир’я домовитись про продовження терміну договору
або про вічний мир.

Особливо непохитними повинні були бути посли в питанні про кордон. В
Москві крім Києва хотіли мати в себе ще й великий район навколо нього,
від містечка Василькова на півночі до річки Носаківки, яка впадає в
Дніпро на півдні. В цей район повинні були входити м. Чигирин і все
Запоріжжя. По цьому питанню розгорілась велика дискусія. Тоді московські
посли запропонували гроші. В кінці кінців, 3 січня 1681 року посли
запропонували перемир’я на 20 років з тим, щоб кордон був по ріці
Дніпро, проте за Москвою залишався Київ, з містечками Васильків,
Трипілля і Тайки, а також і Запоріжжя. На правому березі Дніпра міст і
сіл не будувати. Хан прийняв ці умови, і Турецький султан їх затвердив.
На основі цього договору був проведений обмін полоненими. 25 грудня 1681
року посли повернулись в Москву.

Такий був поки що кінець довголітньої війни за правобережну Україну.
Було санкціоновано пустелю в самому серці багатого краю, там де колись
був осередок держави Богдана Хмельницького. Ця пустеля була мов
надгробним пам’ятником на могилі визвольних змагань народу, який волів
зруйнувати свій край і засіяти його власними кістками, ніж добровільно
скоритись такому політичному і соціальному ладу, який не відповідав його
устремлінням і критеріям..

Висновки.

Середина ХVІІ століття вписана в нашу історію як період великих
епохальних змін, ініційованих Богданом Хмельницьким. Роки 1648-1657,
дали українському народу державу (зі всіма її атрибутами і визнанням),
відчуття самобутності, впевненість і гордість. Зі смертю Б.Хмельницького
ситуація на Україні змінюється, настають часи суспільного розбрату та
чужоземної інтервенції. Найбільш постраждалою і найсплюндрованішою
частиною краю, у цій ситуації опинилось Правобережжя, що в силу
історичних обставин стало ареною військових дій сусідніх держав – Речі
Посполитої, Росії і Туреччини – за панування у цьому регіоні.

Першими, після військового і дипломатичного протистояння, примирились
Московська держава з Річчю Посполитою в Андрусові. Після цього перемир’я
війна між цими державами за панування над Правобережжям була завершена.
Це була дуже дивна війна. Ні одна зі сторін не використала своїх
досягнень. Після перемоги під Конотопом, польські війська яким не
виплатили жалування відмовились далі воювати і повернули додому. Теж
сталось і після Чуднівської кампанії. Ця кровопролитна боротьба тільки
виснажила обидві сторони, чим в майбутньому скористається Османська
імперія. Після укладення Андрусівського перемир’я Україна фактично було
розколена навпіл. Лівобережжя попадає під вплив Росії, а Правобережжя –
Речі Посполитої.

Проте, такий стан речей не влаштовував Османську імперію, що призвело до
війни між Портою і Річчю Посполитою. Після поразки Речі Посполитої і
укладення Бучацького мирного договору, Правобережна Україна була знову
поділена на нові сфери впливу. В 1676 році за Журавським мирним
переважна більшість її територій відійшла до володінь Османської
імперії, а землі, що прилягали до Білої Церкви й Наволочі, – до Речі
Посполитої.

Оскільки польський уряд визнав незалежність козацької держави й
відмовився від претензій на неї, Росія отримала шанс поборотись за
поширення своєї влади на Правобережжі.

Це зумовило нову війну – між Московською державою і Османською імперією.
Після чотирьохлітньої війни, восени 1681 року було підписано в
Бахчисараї перемир’я на 20 років. Протягом цього часу, ані Москва, ані
Туреччина, ані Крим не мали права заселяти просторів між річками Бугом
та Дністром, себто середньої та південної Київщини: ця область мала
залишатись безлюдної й нейтральною.

Така ситуація на Правобережжі не могла довго втриматись. Це був штучний
витвір політичного опортунізму, який дуже скоро показав себе нездатним
супроти життя з його різнорідними й ніякими законами непередбаченими
вимогами. Втративши Юрія Хмельницького, турки віддали Правобережну
Україну в управління молдавському господарю Іванові Дуці. Не зважаючи на
постанови договору, Дука почав колонізацію спустошеного краю на основах
козацького ладу. Титулуючи себе “господарем земель молдавських і земель
українських”, він призначив наказним гетьманом Яна Драгинича, а той
призначив полковників до колишніх козацьких міст, які мали відновити, й
розсилав на всі сторони універсали, закликаючи народ переселятися й
обіцяючи усілякі льготи та вільності. Полковники Дранинича грали роль
осадчих, які заселяли на старих попелищах міста і села. Народ й справді
почав сходитись, й знову появились під старими назвами нові людські
оселі в спустошеному краю. Це викликало тривогу в кругах гетьманського
уряду на Лівобережжі й примусило поспішити з остаточним розселенням
зігнаного перед тим силоміць люду з правого берега на півдні теперішньої
Полтавщини, між річками Ворсклою й Ореллю, на самому кордоні запорізьких
степів.

Але не тільки Туреччина не дотримувалась пунктів договору, так само не
дуже то звертала на умови Журавського миру й Польща. Під проводом короля
Яна ІІІ Собеського, пройнятого ідеєю боротьби християнського світу з
мусульманським, Польща фактично не припиняла прикордонних сутичок з
турками й за декілька років витіснила їх майже з цілого Поділля. В
турецьких руках залишився лише самий Кам’янець. Опанувавши Поділля,
польський уряд заходився колонізувати безлюдні простори Поділля і
Київщини. Ян Собеський на завагався відновити українську козаччину, щоб
закріпити за собою Правобережну Україну. Він призначив від себе
гетьманом Степана Куницького, що служив колись в П.Дорошенка, й доручив
йому наново організувати вірне Речі Посполитій козацьке військо.

Весною 1686 року в Москві було укладено з Польщею “Вічний мир” і
взаємний союз проти Туреччини і Криму, на основі якого Польща назавжди
зрікалась Лівобережної України, а на правому березі уступала цареві
Київ. Запоріжжя залишалось в виключному підданстві царя.

1699 рік став визначальним. Між Польщею і Туреччиною – було укладено
Карловецький мир, за яким Туреччина відмовилась від Поділля на користь
Польщі. У Польської держави відпала потреба у козацькій військовій силі.

Так закінчився один з найтрагічніших періодів в історії України. Трагізм
даної ситуації полягав в тому, що українці, замість того щоб об’єднатись
для боротьби зі спільним ворогом, постійно вели міжусобні війни за
владу, чим завжди користались вороги.

Список використаних джерел і літератури

Опубліковані джерела:

Акты относящиеся к истории Южной и Западной Росси собранные и изданные
археографическою комиссиею. – С-П.б.: 1882. – Т.V: 1633-1699. – С.1853.

Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора
древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском и
Волынском генерал-губернаторстве. – К.: 1898. – С.846.

Літопис Гадяцького полковника Григорія Граб’янки. – К.: Знання, 1992. –
С.189.

Літопис Самійла Величка. – К.: Дніпро, 1991. – Т. І. – С.370; Т.ІІ –
С.643.

Літопис Самовидця. – К.: Либідь, 1971. – С.207.

Література:

Барсуков А. Род Шереметевых. – С-П.б.: 1888. – Т.V. – С.467.

Бескровный И. Очерк военной историографии России. – М.: АН СССР, 1960. –
318с.

Бобржинський М. Очерк истории Польши. – С-П.б., 1888. – С.340.

Вернадский Г. Русская история. – М.: АГРАФ, 2001. – С.541.

Галактинов И.В. Из истории русско-польского сближения в 50-60 годах XVII
века. – Саратов: Издательство Саратовского университета, 1960. – С.106.

Герасимчук В. Чуднівська компанія // НТШ. – Львів, 1912. – Т.111. –
С.53-82; Т.112. – С.74-89.

Грушевський М. Історія України-Руси. – К.: Наукова думка, 1991. – Т.9. –
628.

Дедицький Б.А. Литературный сборник издаваемый Галицко-Русскою матицею.
– Львів: Типографія Ставропігійського Інституту, 1891. – С.939.

Дорошенко Д. Нарис історії України. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966. –
Т.ІІ. – С.349.

Дюпуи Р.Е., Дюпуи Т.Н. Всемирная история войн. – М: АГРАФ, 1997. – Т.ІІ.
– С.894.

Історія Львова. – К.: Наукова думка, 1984. – С. 397.

Калинычев Ф. Правовые вопросы военной организации Русского государства в
первой половине XVII века. – М.: Госюриздат, 1954. – С.172.

Кордт В. Чужоземні подорожні по Східній Європі до 1700 р. –
К.: УАН, 1926. – С.207.

Костомаров М. Історія України в життєписах визначних її діячів. – Львів:
Накладом книгарні НТШ, 1948. – С. 456.

Крикун М. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в
ХVІ – ХVІІІ ст. Кордони воєводств у світлі джерел. – К.: Наукова думка,
1993. – С.259.

Крикун М.Турецький похід у Правобережну Україну 1674 р. // Вісник Львів.
ун-ту. Сер. історична. – Львів, 1999. – Вип. 34. – С.123-164.

Крип’якевич І.П. Гетьман Петро Дорошенко. – Львів, 1925. – С.14.

Лорд Кинросс. Расцвет и упадок Османской империи. – М.: Крон-Пресс,
1999. – С.695.

Марченко М. Боротьба Росії і Польщі за Україну (1654 – 1664). – К.:
Академія наук Української РСР, 1941. – С.89.

Новичев Л.Д. История Турции: эпоха феодализма (ХІ – ХVІІІ в.). – Л.:
ЛГУ, 1963. – С.352.

Павлищев А. Польская анархия при Яне Казимире и война за Украину. –
С-П.б.: 1887. – Т.ІІ. – С.430.

Паласиос-Фернандес. – Московские стрельцы // Цейхгауз – 1991. – №1 –
С.8-15.

Полонська-Василенко Н. Історія України. – К.: Либідь, 1995. – Т.ІІ: від
середини ХVІІ століття до 1923 року. – С.603.

Рыбаков Б.А. Россия, Польша и Причерноморье в XV-XVII веках. – М.:
Наука, 1979. – С.383.

Смирнов Н.А. Россия и Турция в XVI-XVII вв. – М.: МГУ, 1949. – С. 173.

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII
століття (1648-1676).  – К .: Альтернатива, 1999. – Т.7. – С.351.

Соловьев С.М. История России съ древнейшихъ временъ. – С-П.б.:
Общественная польза, 1894. – Кн.IV. – Т.11-12. – С.815.

Чернов А. Вооруженные силы Российского государства в XV-XVII веках. –
М.: Воениздат, 1954. – С.224.

Яворницький Д.Я. Історія запорізьких козаків. – Львів: Світ, 1991. – Т.
ІІ. – С. 391.

Яковлів А. Українсько-Московські договори в XVII-XVIII ст. –
Варшава, 1934. – С .175.

Ko?odziejczyk D. Podole pod panowaniem tureckim. Ejalet Kamieniecki
1672-1699 r. – Warszawa: Ofieyna Wydawnicza POLCZEK Polsiego Czerwonego
Krzy?a, 1994. – С.255.

Korzon T. Historya Polski. – Kijow, 1918. – С. 380.

Wolinski J. Epilog elekciji 1674 r. – Krakow: nakladem polskiej akademii
umiejetnoscei, 1952. – С.53.

Wolinski J. Z dziejow wojny i polityki w dobie Jana Sobieskiego. –
Warszawa: Ministerstwo obrony narodowej, 1960. – C.203.

Wojcik Z. Rzeczpospolita wobec Turcij i Rosji 1674-1675: Studia z
dziejow polskiej polityki zagranicznej. – Wroc?aw etc., 1976. – С. 27.

Крикун М. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в
ХVІ – ХVІІІ ст. Кордони воєводств у світлі джерел. – К.: Наукова думка,
1993. – С.3-125.

Герасимчук В. Чуднівська кампанія // Наукове Товариство ім. Шевченка. –
Львів, 1912. – Т.110. – 235с. – Т.111. – 242с. – Т.112. – 237с.

Барсуков А. Род Шереметевых. – С-П.б.: 1888. – Т.V. – 467с.

Павлищев А. Польская анархия при Яне Казимире и война за Украину. –
С-П.б.: 1887. – Т.ІІ. – 430с.

Марченко М. Боротьба Росії і Польщі за Україну (1654 – 1664). – К.:
Академія наук Української РСР, 1941. – 89с.

Крип’якевич І.П. Гетьман Петро Дорошенко. – Львів, 1925. – 14с.

Крикун М.Турецький похід у Правобережну Україну 1674 р. // Вісник
Львів. ун-ту. Сер. історична. – Львів, 1999. – Вип. 34. – С.123-164.

Галактинов И.В. Из истории русско-польского сближения в 50-60 годах
XVII века. Саратов: Издательство Саратовского университета, 1960. –
106с.

Ko?odziejczyk D. Podole pod panowaniem tureckim. Ejalet Kamieniecki
1672-1699 r. – Warszawa: Ofieyna Wydawnicza POLCZEK Polsiego Czerwonego
Krzy?a, 1994. – 255с.

Wolinski J. Epilog elekciji 1674 r. – Krakow: nakladem polskiej
akademii umiejetnoscei, 1952. – 53с.; Wolinski J. Z dziejow wojny i
polityki w dobie Jana Sobieskiego. – Warszawa: Ministerstwo obrony
narodowej, 1960. – 203с.

Wojcik Z. Rzeczpospolita wobec Turcij i Rosji 1674-1679: Studia z
dziejow polskiej polityki zagranicznej. – Wroc?aw etc., 1976. – 249с.

Дюпуи Р.Е., Дюпуи Т.Н. Всемирная история войн. М: АГРАФ, 1997. – Т.ІІ.
– 894с.

Korzon T. Historya Polski. – Kijow, 1918. – 380с.

Полонська-Василенко Н. Історія України. – К.: Либідь, 1995. – Т.ІІ: від
середини ХVІІ століття до 1923 року. – 603с.

Грушевський М. Історія України-Руси. – К.: Наукова думка, 1991. – Т.9.
– 628с.

Вернадский Г. Русская история. – М.: АГРАФ, 2001. – 541с.

Лорд Кинросс. Расцвет и упадок Османской империи. М.: Крон-Пресс, 1999.
– 695с.

Новичев Л.Д. История Турции: эпоха феодализма (ХІ – ХVІІІ в.). – Л.:
ЛГУ, 1963. – 352с.

Акты относящиеся к истории Южной и Западной Росси собранные и изданные
археографическою комиссиею. – С-П.б.: 1882. – Т.V.: 1633-1699. – 1853с.

Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора
древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском и
Волынском генерал-губернаторстве. – К.: 1898. – 846с..

Літопис Гадяцького полковника Григорія Граб’янки. – К.: Знання, 1992. –
189с.

Літопис Самійла Величка. – К.: Дніпро, 1991. – Т. І. – С.370; Т.ІІ –
643с.

Літопис Самовидця. – К.: Либідь, 1971. – 207с.

Галактинов И.В. Из истории русско-польского сближения в 50-60 годах
XVII века. – С.48.

Літопис Самійла Величка. – Т. І. – С.363.

Яковлів А. Українсько-московські договори ХVІІ-ХVІІІ ст. – Варшава,
1934. – С.92.

Галактинов И.В. Из истории русско-польского сближения в 50-60 годах
XVII века. – С.50.

Марченко М. Боротьба Росії і Польщі за Україну (1654 – 1664). – С.57.

Галактинов И.В. Из истории русско-польского сближения в 50-60 годах
XVII века. – С.51.

Там само. – С. 58.

Там само. – С. 58.

Літопис Величка. – Т. ІІ. – С. 28.

Марченко М. Боротьба Росії і Польщі за Україну (1654 – 1664). – С. 59.

Марченко М. Боротьба Росії і Польщі за Україну (1654 – 1664). – С.59.

Літопис Самовидця. – С. 62.

Марченко М. Боротьба Росії і Польщі за Україну (1654 – 1664). – С. 60.

Герасимчук В. Чуднівська компанія. – Т.110. – С. 43.

Там само. – С.43.

Марченко М. Боротьба Росії і Польщі за Україну (1654 – 1664). – С.61.

Дорошенко Д. Нарис історії України. – Т.ІІ. – С.65.

Барсуков В. Род Шереметевых. – С.291.

Калинычев Ф. Правовые вопросы военной организации Русского государства
в первой половине XVII века. – М.: Госюриздат, 1954. – С.142.

Бескровный И. Очерк военной историографии России. – М.: АН СССР, 1962.
– С.215.

Чернов А. Вооруженные силы Российского государства в XV-XVII веках. –
М.: Воениздат, 1954. – С.94-95.

Паласиос-Фернандес. Московские стрельцы // Цейхгауз. – 1991. – №1. –
С.8.

Герасимчук В. Чуднівська компанія. – С.43.

Марченко М. Боротьба Росії і Польщі за Україну (1654 – 1664). – С.61.

Герасимчук В. Чуднівська компанія – Т. 110. С. 44.

Там само. – С.45.

Герасимчук В. Чуднівська компанія – Т.111. – С. 54.

Герасимчук В. Чуднівська кампанія. – С.54.

Герасимчук В. Чуднівська кампанія. – С.54.

Там само. – С. 54-55.

( В Польщі великими гетьманами були: Ян Собеський – коронним, а польним
– Дмитро Вишневецький. В Литві великими гетьманами були: Михайло Пац –
коронним, а Михайло Казимир Радзівіл – польним.

Герасимчук В. Чуднівська кампанія. – С. 55.

** Хоругва – підрозділ у війську Польщі і Литви в ХVІ-ХVІІІ століттях,
відповідає сучасній роті.

Там само. – С.56.

Барсуков А. Род Шереметевых. – С. 321.

Герасимчук В. Чуднівська компанія. – С. 61-62.

Павлищев А. Польская анархия при Яне Казимире и война за Украину. –
Т.ІІ. – С.263.

Барсуков А. Род Шереметевых. – С.338.

Барсуков А. Род Шереметевых. – С.347-351.

Там само. – С.352.

Герасимчук В. Чуднівська компанія – Т.112. – С.79.

Там само. – Т.111. – С.82.

Павлищев А. Польская анархия при Яне Казимире и война за Украину. –
С.275.

Герасимчук В. Чуднівська компанія. – С. 89.

Марченко М. Боротьба Росії і Польщі за Україну (1654 – 1664). – С. 64.

Марченко М. Боротьба Росії і Польщі за Україну (1654 – 1664). – С. 68

Галактинов И.В. Из истории русско-польского сближения в 50-60 годах
XVII века. – С. 53.

Павлищев А. Польская анархия при Яне Казимире и война за Украину. – С.
358.

Літопис Гадяцького полковника Григорія Граб’янки. – С.152.

Павлищев А. Польская анархия при Яне Казимире и война за Украину. –
С.358.

Яворницький Д.Я. Історія запорізьких козаків. – Львів: Світ, 1991. – Т.
ІІ. – С. 246-247.

Рыбаков Б.А. Россия, Польша и Причерноморье в XV-XVII веках. – М.:
Наука, 1979. – С.383.

Літопис Самійла Величка. – С.73-75

Korzon T. Historya Polski. – С. 199.

Крип’якевич І.П. Гетьман Петро Дорошенко. – С.5.

Там само. – С. 7.

Korzon T. Historya Polski. – С. 199.

Там само. – С. 200.

Крип’якевич І.П. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 7.

Крип’якевич І.П. Гетьман Петро Дорошенко. – С.8.

Там само. – С.8

Там само. – С.10.

Korzon T. Historya Polski. – С.202.

Бобржинський М. Очерк истории Польши. – С-П.б., 1888. – С.220.

Korzon T. Historya Polski. – С.202.

Соловьев С.М. История России съ древнейшихъ временъ. – С-П.б.:
Общественная польза, 1894. – Кн.IV. – Т.11-12. – С.815.

Ko?odziejczyk D. Podole pod panowaniem tureckim. Ejalet Kamieniecki
1672-1699 r. – С.56.

Ko?odziejczyk D. Podole… – С.57.

Крип’якевич І.П. Гетьман Петро Дорошенко. – С.11.

Ko?odziejczyk D. Podole… – С.63.

Korzon T. Historya Polski. – С.203.

( За турецьким звичаєм, за дату укладання договору вважалась дата
ратифікації його султаном, а не підписання договору двома сторонами.

Ko?odziejczyk D. Podole… – С.65.

Крип’якевич І.П. Гетьман Петро Дорошенко. – С. 12.

Ko?odziejczyk D. Podole… – С.66.

Korzon T. Historya Polski. – C.203.

Ko?odziejczyk D. Podole… – С.78.

Wolinski J. Epilog elekciji 1674 r. – C.2-3.

* Капиджи-паша – начальник сторожі воріт султанського палацу в Стамбулі
або командир загону цієї сторожі.

Крикун М.Турецький похід у Правобережну Україну 1674 р. – С.126.

Там само. – С.126.

Wolinski J. Z dziejow wojny i polityki w dobie Jana Sobieskiego. –
C.67.

Крикун М.Турецький похід… – С.126.

Там само. – С.127.

Літопис Гадяцького полковника Григорія Граб’янки. – С. 214.

Акты относящиеся к истории Южной и Западной Росси собранные и изданные
археографическою комиссиею. – С. 588.

Там само. – С.577; 588.

Акты относящиеся к истории Южной и Западной Росси собранные и изданные
археографическою комиссиею. – С. 522.

Wojcik Z. Rzeczpospolita wobec Turcij i Rosji 1674-1675: Studia z
dziejow polskiej polityki zagranicznej. – С. 27.

Крикун М.Турецький похід… – С. 130.

Там само. – С. 131.

Woli?ski J. Z dziejow wojny i polityki w dobie Jana Sobieskiego. –
С.142.

Крикун М.Турецький похід… – С. 131.

Wolinski J. Z dziejow wojny i polityki w dobie Jana Sobieskiego. – C.
85.

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII
століття (1648-1676).  – С.326.

Ko?odziejczyk D. Podole… – С. 81.

Історія Львова. – К.: Наукова думка, 1984. – С. 67.

Ko?odziejczyk D. Podole… – С. 82.

Дедицький Б.А. Литературный сборник издаваемый Галицко-Русскою матицею.
– Львів: Типографія Ставропігійського Інституту, 1891. – С. 537-538.

Ko?odziejczyk D. Podole… – С. 83.

Там само. – С 85.

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII
століття (1648-1676). – С. 324.

Акты относящиеся к истории Южной и Западной Росси собранные и изданные
археографическою комиссиею. – С. 542.

* Каймакан, каім-макам – наближена до султана особа, яку він
уповноважував виконувати важливі доручення.

** Дефтердар – скарбник, голова імперської скарбниці.

* Спагії – власники військово-ленних земель.

Крикун М.Турецький похід… – С.134.

(( Серденята – козаки піхотних не городових полків, які були постійною
опорою гетьмана

Акты ЮЗР. – С. 546, 594-595.

Крикун М.Турецький похід… – С. 136.

Акты ЮЗР. – С. 606.

Літопис Гадяцького полковника Григорія Граб’янки. – С. 218.

Акты ЮЗР. – Т. ХІІ. – С. 7.

Там само. – С. 6-11.

Крикун М.Турецький похід… – С. 145.

Літопис Самовидця. – С. 119.

Акты ЮЗР. – Т.ХІ. – С. 636; Див. також: Літопис Самовидця. – С. 119.

Акты ЮЗР. – Т.ХІ. – С. 636, 655.

134 Крикун М.Турецький похід… – С.149.

Літопис С.Величка. – С.353-354.

Акты ЮЗР. – С .650.

Крикун М.Турецький похід… – С.151.

Літопис С.Величка. – С. 354.

Крикун М.Турецький похід… – С. 151.

Літопис С.Величка. – С. 354.

Ko?odziejczyk D. Podole… – С. 47.

Крикун М.Турецький похід… – С. 163.

Смирнов Н.А. Россия и Турция в XVI-XVII вв. – М.: МГУ, 1949. – С.
134-135.

Там само. – С.135.

Смирнов Н.А. Россия и Турция в XVI-XVII вв. – С.136.

Там само. – С.136.

Костомаров М. Історія України в життєписах визначних її діячів. –
Львів: Накладом книгарні НТШ, 1948. – С. 346.

Літопис Самійла Величка. – С. 213-224.

Смирнов Н.А. Россия и Турция в XVI-XVII вв. – С. 140.

Літопис Самійла Величка. – С. 226.

Смирнов Н.А. Россия и Турция в XVI-XVII вв. – С. 146.

Смирнов Н.А. Россия и Турция в XVI-XVII вв. – С. 148.

Смирнов Н.А. Россия и Турция в XVI-XVII вв. – С .150.

Соловьев С.М. История России с древнейшихъ временъ. – Кн.IV. – Т.11-12.
– С. 623.

Смирнов Н.А. Россия и Турция в XVI-XVII вв. – С. 152.

Там само. – С.153.

Смирнов Н.А. Россия и Турция в XVI-XVII вв. – С. 157.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020