.

Друга Балканська війна (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
11 14807
Скачать документ

Курсова робота

на тему:

Друга Балканська війна

Зміст

Вступ…………………………………………………………………..стр.3

Розділ 1. Передумови збройного конфлікту:………………….стр.6

а)Політика Австро-Угорщини і Німеччини на Балканах;

б)Перша Балканська війна;

в)Лондонська мирна конференція;

Розділ 2. Хід збройного конфлікту………………………………стр.19

Розділ 3.Поразка Болгарії. Бухарестський мирний договір

1913 р…………………………………………………………………….стр.22

Висновок…………………………………………………………….стр.25

Список використаної літератури…………………………………стр.27

Вступ

Відтворення історії кожної країни вимагає неабияких зусиль багатьох
вчених як в Україні, так і поза її межами. Для відновлення і розгортання
історичного дослідження в Україні, доцільно використовувати досвід і
здобутки вітчизняних дослідників, які протягом десятиліть готували
наукові видання, а також критично переосмислили доробок зарубіжних
істориків. Це стосується кровопролитної, братовбивчої Другої Балканської
війни.

Деяка частина наукових матеріалів про цю історичну подію вимагає
суттєвого перегляду методологічних підвалин та ідеологічних позицій, з
яких в свій час розглядалася роль і місце даної події в історичному
процесі Балканських країн. Нам необхідно проаналізувати теоретичні та
методологічні підходи, що потрібно для глибокого та всебічного вивчення
історичної події як у вітчизняній, так і в зарубіжній історіографії та
тогочасній публіцистиці. В цьому автор вбачає актуальність і новизну
проблеми. Актуальним залишається і прагнення до виявлення тих чи інших
маловідомих сторінок даного збройного конфлікту, включення їх до
комплексу фактів, подій і явищ, які характеризують дану подію. Цього
вимагає і ’’описове’’ спрямування даної курсової роботи, де
акцентується, в першу чергу, роль події в історії. Це є одним з
методологічних чинників даної роботи, який поряд з історико-критичним
аналізом, порівняльним підходом в контексті історико-цивілізаційного
бачення історії складає методологічні підвалини курсової роботи.

Враховуючи актуальність і порівняно достатню вивченість даної
проблеми, в якості об’єкта дослідження було вибрано Болгарію, Грецію,
Румунію, Туреччину, Сербію в період Другої Балканської війни.

Предметом даної курсової роботи стали особливості причин збройного
конфлікту і його розгортання, роль і місце в історії Балканських країн.

Мета роботи полягає в вивченні історичних процесів та
закономірностей, що мали місце в певному періоді історії Балкан, які
проявилися у розгортанні збройної боротьби і територіальних суперечках.

Для досягнення мети було визначено низку завдань, суть яких
потрібно розкрити при ознайомленні з матеріалами до даної теми:
проаналізувати політику Габсбургів на Балканах, визначити вплив
Австро-Угорщини і Німеччини на розвиток окремих країн Балканського
півострова (Болгарії, Сербії, Греції), критично переосмислити мету
збройного конфлікту, скласти більш повну та об’єктивну картину
проходження збройного конфлікту.

Враховуючи об’ємність курсової роботи, і предмети досліджуваної
проблеми, вирішено зосередити увагу на розв’язання таких завдань
дослідження:

передумови збройного конфлікту;

початок і хід Другої Балканської війни;

поразка Болгарії та наслідки війни на Балканах.

Джерелами до курсової роботи є документи Лондонської мирної
конференції, Бухарестський та Константинопольський мирні договори, твори
сучасників даної події (В.Ленін, Й.Сталін), матеріали публіцистичного
видання ’’Работнически вестник’’ за березень-липень 1913 р.

Хронологічні рамки курсової роботи охоплюють період від 29 червня
по 30 липня 1913 р.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше ми намагаємося
зробити комплексний аналіз даного збройного конфлікту на основі наявного
джерельно-історіографічного матеріалу, позбутися ідеологічних оцінок,
які панували в радянській історіографії у поглядах на даний збройний
конфлікт.

Теоретичне значення роботи в тому, що розширюється та
поглиблюються наукові знання про характер історичних подій на Балканах в
переддень Першої Світової війни, місце і роль Балканських воєн у
формуванні і розвитку національних держав.

Практичне значення курсової роботи полягає у тому, що її
матеріал може використовуватися під час навчально-виховного процесу у
ВУЗі, у науковій роботі студентів під час проходження різноманітних
фахових практик (в школах, коледжах, училищах, технікумах).

Структура курсової роботи традиційна. Вона складається зі змісту,
вступу, трьох розділів, списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1

а) Підписання англо-російської угоди в 1907 році означало
остаточний розкол Європи на два ворожих табори. Протиріччя між Антантою
і австро-німецьким блоком поглиблюється. Одночасно різко посилюється
агресивна політика австро-німецького блоку на Балканах. Австро-Угорщина,
підтримувана Німеччиною, скористалася младотурецьким переворотом для
того, щоб анексувати Боснію і Герцовину, які були до цього лише в
тимчасовій австрійській окупації.

Анексувавши в 1908 році Боснію і Герцеговину, Австро-Угорщина
готується до нападу на Сербію. Творцем і натхненником цього плану був
начальник австрійського генерального штабу Конрад фон Гетцендорф.

Небезпека, що загрожувала Балканським державам з боку
Австро-Угорщини, яку підтримувала Німеччина, була однією з причин
створення Балканського союзу. Балканський союз був спрямований як проти
Туреччини, так і проти австро-німецької агресії. Переговори про
утворення союзу, що почалися в 1911 році і закінчилися на початку літа
1912 року, викликали посилену тривогу і неспокій в Австро-Угорщині й
Німеччині. Їх зусилля спрямовувалися на те, щоб перешкодити створенню
Балканського Союзу.

Австро-німецький блок використовує всі засоби впливу, щоб не
допустити участі Болгарії в Балканському союзі. Спроби відірвати
Болгарію від Балканського союзу, посварити її з союзниками і в першу
чергу з Сербією, тривали й далі. Аналогічні спроби розпалювання
ворожнечі були також між Чорногорією та Сербією через обіцянки
Чорногорії територіальних компенсацій за рахунок Сербії. Так , у вересні
1911 року, під час зустрічі чорногорського міністра закордонних справ
Грегорвича з австро-угорським міністром закордонних справ Еренталем
останній заявив: ”Якщо Чорногорія буде іти пліч-о-пліч з
Австро-Угорщиною, то чорногорська територія в недалекому майбутньому
дістане значний приріст”. Вплив на Чорногорію в такому ж дусі
продовжувався й далі. Але перешкодити створенню і спільному виступові
Балканського союзу австро-німецькому блокові не вдалося.

Події, що розгорнулися на Балканах, викликають тривогу в керівних
колах Австро-Угорщини. В зв’язку з цим в літку 1912 року посилюються
воєнні приготування Австро-Угорщини на сербському кордоні.

Загострення Балканського питання проходить в обстановці дальшого
посилення класової боротьби та національних протиріч у країні. В
Угорщині боротьба за загальне виборче право досягла крайньої гостроти. В
травні 1912 року в Будапешті оголошено загальний страйк, на вулицях
споруджувалися барикади. Проти робітників уряд послав військові частини.
Надзвичайно напруженим було становище в Хорватії і Словенії. Весною 1912
року сюди був призначений урядовий комісар з надзвичайними
уповноваженнями П.Цувай, який розпускає ландтаг, запроваджує суворі
цензурні правила, зупиняє чинність законів, що забезпечують свободу
спілок та зборів, починається хвиля арештів.

У липні 1912 року цьому ж Цуваю було наказано вжити ряд заходів до
обмеження вступу демократичних слов’янських елементів у середні учбові
заклади та у вищу школу в Аграмі (Загребі).

Політика Цувая викликала загальне обурення. На нього був
організований замах. Один з обвинувачуваних у замаху, студент Юхіч, був
засуджений до смертної кари.

Ряд репресій підводилися слов’янських культурних і спортивних
організацій – “Спілка соколів”,“Просвіта”, “Побратимство”, “Культурне
об’єднання південних слов’ян” та ін. Репресії лише посилили
національно-визвольний рух у Австро-Угорській імперії. Влітку 1912 року
під час спортивного свята в Празі відбувалися сутички між членами спілки
“Сокіл” та німецькими студентами-націоналістами. Побоюючись, що дальший
розвиток подій на Балканах приведе до нового загострення соціальних та
національних протиріч в країні, австро-угорська дипломатія робить нові
кроки до того, щоб розладнати Балканський союз.

Особливо посилено обробляється Болгарія. З цією метою було
використано 25-річчя з дня проголошення Фердінанда болгарським царем.
Австрійська преса всіляко підкреслює, що Фердінанд – австрійський
офіцер, що завдяки йому Болгарія “процвітає” і зайняла важливе місце в
історії. В кінці серпня міністер закордонних справ Бертольд вирушив з
візитом до Румунії з метою спрямувати її проти Балканського союзу.
Створюється загроза Болгарії з боку Румунії за Добруджу, на яку остання
претендувала.

У цій напруженій обстановці у другій половині вересня відбувається
засідання австрійської та угорської делегацій, де обговорюється новий
військовий закон, що передбачає значне збільшення асигнувань на
військові потреби. Обговорення військово-морського бюджету відбувається
в дуже бурхливій обстановці.

При обговоренні військових асигнувань ряд опозиційних депутатів
виступає з докорами на адресу уряду. Чеський соціал-демократ Нємец
заявив австрійській делегації: ”Наше морське будівництво послужить лише
тільки політичним цілям Німеччини. Якщо ми бажаємо на Балканах збудувати
довір’я до Австрії, ми повинні змінити нашу політику щодо південних
слов’ян Австро-Угорщини”. Представник Словенії Шпинтіч, говорячи про
гноблення слов’ян, окремо зупиняється на становищі Хорватії. “Становище
в Хорватії не може зробити благотворного впливу ні на балканські народи,
ні на населення Боснії”.

Територіальні суперечки між союзниками, що виникли наприкінці 1912
р., після укладення мирного договору спалахнули з новою силою. Ці
суперечності вміло роздмухували Німеччина і Австро-Угорщина, чиї позиції
на Балканах після війни значно послабли. Німецькі й австрійські
дипломати прагнули розколоти Балканський союз і зменшити вплив Росії.
Відчуваючи їхню підтримку, Фердінанд відмовився піти на додаткові
територіальні поступки на користь Сербії та Греції. У відповідь Сербія
та Греція створили 1 червня 1913 р. таємний союз, спрямований проти
Софії. Невдовзі до нього приєдналася Румунія, що мала територіальні
претензії до Болгарії.

Доки балканські країни були об’єднані спільною боротьбою проти
Туреччини, протиріччя між ними до пори до часу не виступали назовні.

Проте до кінця грудня 1912 року – початку січня 1913 року, а саме
після заключення першого перемир’я із Туреччиною, протиріччя через
Македонію між Сербією і Грецією, з однієї сторони, і Болгарією – з
другої, почали проявлятися відкрито.

Уже в січні 1913 року, газети австрофільської партії лібералів
“Српска застава” і “Вечерне новости” звинувачували керівництво Пашича у
надмірній прив’язаності до коаліції з Болгарією і у великих поступках
болгарам. Одним із найбільш шовіністичних органів була газета сербських
військових “П’ємонт”. Полеміка між сербськими і болгарськими
націоналістами швидко наростала. Вона відображала наростаючі
імперіалістичні бажання буржуазії і придворних буржуазно-монархічних кіл
Сербії і Болгарії, їх устремління до гегемонії на Балканах.

Сербо-болгарські протиріччя через Македонію майстерно
підігрівалися дипломатами Відня та Берліна. Основним їх завданням на
Балканах з початку балканської війни було добитися розвалу Балканського
союзу, тому що останній підсилював позиції Сербії і країн Антанти, які
стояли за її спиною, (насамперед Росії) і послаблював вплив
Австро-Угорщини і Німеччини.

Переслідуючи цю мету, дипломати Австро-Угорщини і Німеччини
пропонували сербському керівництву шукати виходу не до Адріатичного, а
до Егейського моря, через Македонію і Салоніки. Цим вони штовхали Сербію
до неминучого конфлікту з Болгарією. В Софії вони таємно рекомендували
болгарському керівництву не поступатися Сербії.

Розпалюючи Сербо-Болгарські протиріччя, імперіалісти
Австро-Угорщини і Німеччини розраховували зіштовхнути Сербію і Болгарію,
що привело би до послаблення обох сторін.

Внутрішньополітична ситуація, яка склалася весною 1913 року на
Балканах, була на руку дипломатам Австро-Угорщини і Німеччини для різних
авантюр. До цього часу в Сербії, Болгарії та інших балканських країнах
значно посилилася роль військових та буржуазно-шовіністичних кіл. І в
Сербії, і в Болгарії швидко наростала весною 1913 року брудна хвиля
шовінізму. Не тільки бульварна преса, та й “солідні” газети буржуазних
партій як Сербії, так і Болгарії публікували статті, в яких відстоювали
свої претензії на Македонію і відкрито ворожі другій стороні.

Блокуючись із крайніми шовіністами з опозиційних партій офіцерство
тиснуло на керівництво Пашича, звинувачуючи його в злочинній обережності
і і майже в зраді національних інтересів Сербії.

Сербське керівництво вимагало від Болгарії в меморандумі від 26(13)
травня 1913 року ревізії угоди 1912 року про поділ Македонії. Але в
сенсаційній заяві 28(15) травня 1913 року Пашич, відзначивши хороші
стосунки з Грецією і Чорногорією, заявив, що Сербія повинна мати
спільний кордон з Грецією, і з цією метою домовленість з Болгарією про
поділ Македонії повинен бути зміненим на користь Сербії. Свої вимоги
сербське керівництво мотивувало різними доказами; найважливішим було те,
що Сербія, не отримавши виходу в Адріатику, може забезпечити собі
торговельний шлях в Егейське море через Скопє і райони Македонії, які
пов’язані залізницею з Салоніками. Висувалися і інші мотиви, зокрема,
приєднання до Болгарії значних територій Фракії, не передбачених угодою
1912 року, претензії до болгар, які нібито не виконали своїх військових
зобов’язань і т.д.

Правлячі кола Сербії у цьому питанні мали підтримку зі сторони
грецької влади. Військові погрози болгарських шовіністів, які вимагали
приєднати до Болгарії усю Македонію (в тому числі районів, занятих
сербськими і грецьким військами), позиція керівних кіл Болгарії, які
вимагали повного дотримання умов сербсько-болгарського союзного договору
1912 року – все це зблизило керівництво Сербії та Греції.

Переговори, які почалися таємно ще в січні 1913 року, закінчилися
підписанням в Салоніках 1 червня 1913 року сербсько-грецького союзного
договору і військової конвенції.

Сторони, які домовлялися, зобов’язалися добиватися встановлення
спільного греко-сербського кордону у звільненні від турецького
керівництва Македонії шляхом поділу її території до заходу від ріки
Вардар між Сербією і Грецією, війська яких окупували ці території у часі
Першої Балканської війни. Одночасно підписана воєнна конвенція
встановлювала принципи спільного ведення війни проти Болгарії у разі
нападу зі сторони останньої.

Одночасно із переговорами про заключення союзу проти Болгарії
керівництво Сербії та Греції концентрували в Македонії своє військо.
Болгарське командування у свою чергу перекидало свої війська із Фракії.
На демаркаційній лінії розміщення сербських і грецьких військ, з однієї
сторони, і болгарських – з другої, відбувалися конфлікти і сутички.

Населення Сербії, як і інших балканських країн, було незадоволено
військовим і продовольчим станом.

Сербські соціал-демократи, опираючись на незадоволення
населення, виступили проти націоналістичних настроїв, які були свідомо
зруйновані буржуазно-монархічними колами країни. На робітничих зібраннях
і в газеті “Раднічке новітнє” соціал-демократи засуджували шовіністичний
курс керівних і опозиційних буржуазних і дрібнобуржуазних партій,
закликали до об’єднання балканських народів, до створення федерації
балканських республік.

У травні-червні 1913 року сербські соціал-демократи протестували
проти безглуздої політики верхівки, яка підштовхувала країну до
братовбивчої війни з Болгарією, вимагали негайної демобілізації і
відмовилися від участі у закритому зібранні скупщини.

Сербське керівництво, бажаючи зняти напругу, впевнено нав’язувало
народу думку, що відтягуючи демобілізацію і затягування воєнного стану
викликані політикою, яку проводила Болгарія. В дійсності, керівні кола
Сербії самі не хотіли йти на компроміс із Болгарією. Крайні
буржуазно-націоналістичні елементи в Сербії (так само як у Болгарії та
Греції) не бажали ніякого поступок у питанні щодо Македонії.
Офіцери-шовіністи вимагали, щоб керівництво Сербії використовувало ті
обставини, що сербська армія розмістилася у Македонії раніше
болгарської, взяла ініціативу у свої руки і силою добилася вирішення
“національних питань”.

У керівних колах загострилася боротьба щодо питання про шляхи і
методи здійснення програми територіальних захоплень.

Керівництво радикалів, очолюване Пашичем, проявляло невпевненість
і обережність і не поспішало з прийняттям рішення. Шовіністична преса
звинувачувала Пашича у зраді.

Радикали орієнтувалися у внутрішній політиці на союз із Росією та
Францією. Керівництво Росії не бажало допустити розпаду Балканського
союзу і активно приймала міри по регулюванню конфлікту мирним шляхом. З
цією метою російська дипломатія настирливо добивалася рівномірного
зменшення армії балканських союзників і примирення їх територіальних
претензій шляхом компромісу. Нею була висунена ідея скликання
конференції прем’єр-міністрів країн Балканського союзу (Сербії,
Болгарії, Греції і Чорногорії) при умові посередництва та арбітражу
Росії, передбачену сербсько-болгарською союзною угодою 1912 року.

Керівництво балканських країн не поспішало прийняти пропозицію
російської дипломатії. Цьому сприяла і позиція решти великих держав.
Англія та Франція, хоча і були заінтересовані у Балканському союзі як у
бар’єрі проти австро-німецької експансії на Балканах, разом з тим
вважали, що він підсилює вплив Росії. Політика німецької та
австро-угорської дипломатії була безпосередньо спрямована на роз’єднання
держав Балканського блоку.

Болгарське керівництво, отримавши від Австро-Угорщини
підтвердження, що вона його підтримає, хотіло приєднати до Болгарії як
можна більше македонської території. Воно відхилило пропозицію Росії про
скликання конференції прем’єрів країн Балканського союзу, наполягало на
неухильному дотриманні умов сербо-болгарського договору про поділ
Македонії і наполягала на введенні своїх військ на зайняті сербами і
греками частини південно-західної і південної Македонії.

Сербська влада перебувала в стані нерішучості. Глава шовіністів,
спадкоємець трону, Олександр наполягав на вирішенні питання про поділ
Македонії силою.

Тоді російська дипломатія почала тиснути на владу Сербії,
вимагаючи від неї прийняти пропозицію про скликання конференції
прем’єрів держав Балканського союзу за посередництва і арбітражу Росії.
В скупщині і сербських владних колах, на нарадах уряду з лідерами
партій тривали жорсткі дебати про те, погодитись чи не погодитись на
пропозицію Росії.

Одночасно, буржуазно-шовіністичні правлячі круги Болгарії на чолі
з Фердинандом, яких підштовхувала австро-німецька дипломатія, вирішила
силою вирвати у Сербії та Греції поступки в Македонії.

б) 9 жовтня 1912р. Чорногорія розпочала війну проти Туреччини, 17
жовтня в війну вступила Болгарія і Сербія, а на наступний день –
Греція. Вже перші воєнні сутички показали перевагу балканських союзників
над Туреччиною. Протягом декількох тижнів вони добилися великих успіхів.
Блискучий аналіз характеру Першої Балканської війни дав у своїх працях
В.І.Ленін. Вказуючи на те, що на Балканах є ще великі залишки
середньовіччя, які дуже затримували суспільний розвиток та ріст
пролетаріату, В.І.Ленін підкреслив соціальне значення перемог Болгарії
та союзних з нею країн над Туреччиною. “…Перемоги сербів та болгар, –
писав Ленін, – означають підрив керівництва феодалізму в Македонії,
означають створення більш чи менше вільного класу селян-землевласників,
означають забезпечення всього суспільного розвитку балканських країн,
затриманого абсолютизмом і кріпацькими відношеннями”.

Головна причина того, що історичні завдання, які стояли перед
балканськими народами, вирішувалися не революційним шляхом, а шляхом
війни, керованої буржуазними та династійними інтересами, заключалася у
слабкості демократичних сил, у темноті селянських мас і у малій
кількості пролетаріату. “Головна причина, – писав Ленін, – слабкість
пролетаріату на Балканах, а потім реакційний вплив і тиск могутньої
європейської буржуазії. Вона боїться дійсної свободи і у себе дома і на
Балканах, вона бажає нажитися за чужий рахунок, вона розпалює шовінізм
та національну ворожнечу, щоб облегшити собі політику по грабунку” .

Та обставина, що ініціативу у справі вирішення назрілих перед
балканськими народами історичних завдань захопили у свої руки правлячі у
балканських країнах буржуазно-шовіністична влада та династії,
загрожувала великими небезпеками для балканських народів.

Пригнічені турками народи помагали військам балканських союзників.
Революційно-демократичне крило Внутрішньої македонської революційної
організації, очолюваної Яне Санданським, прийняло активну участь у
боротьбі, організовуючи загони, які нападали з тилу на турецькі війська
і тим самим помагали болгарським військам, які наступали у Македонії.
Таким чином, війна балканських союзників проти Туреччини злилася з
національно-визвольною боротьбою балканських народів.

Лондонський мир не приніс спокою балканським країнам. Правляча
верхівка Болгарії, Сербії та Греції хотіла володіти більшою частиною
колишніх турецьких володінь. Кожне із керівництв хотіло встановити свою
гегемонію на Балканах.

h

?

&

gd,/q

ношення Болгарії з Грецією, яка зайняла Салоніки і прилеглі райони
Македонії. Між розміщеними в Македонії сербськими та грецькими
військами, з однієї сторони, і болгарськими військами – з другої,
відбувалися часті зіткнення. Болгарські шовіністи влаштовували мітинги,
вимагаючи від керівництва твердого курсу по відношенню до Сербії та
Греції. У день підписання мирного договору із Туреччиною
буржуазно-шовіністична преса Болгарії писала: ”Війна закінчилася,
вітаємо війну!” .

Самими яскравими шовіністами були представники ліберальних партій.
Ліберали орієнтувалися на австро-німецьких імперіалістів, розпалюючи
велико болгарський шовінізм для того, щоб підірвати Балканський союз.
Австро-німецькі дипломати підштовхували болгарських керівників силою
вирішити спірні питання. У Бєлграді вони радили не поступатися болгарам.
Очікуючи від австро-німецьких імперіалістів підтримки, ліберали вимагали
покінчити з орієнтацією на Росію. “Підемо по шляху прусаків!”– таким був
лозунг ліберальних партій.

Болгарських правлячих колах все більше переймав войовничий напрямок.
Лідер народняків Гешов 17 травня 1913 р. Пішов у відставку. Саме він міг
прислуховуватися до голосу російської дипломатії, яка радила піти на
компроміс із балканськими союзниками (Росія була заінтересована у
збереженні Балканського союзу як бар’єру проти австро-німецької
експансії). Нове керівництво, яке складалося із прогресистів та
народників і очолюване С.Дановим, наполягало на точному дотриманні умов
сербо-болгарського союзного договору.

Напередодні 1 травня 1913 р. ЦК партії тесняків за підписом
Д.Благоєва, Г.Димитрова і Х.Кабакчиєва опублікував “Звернення до
робітничого класу Болгарії”. Протестуючи проти політики правлячих кіл та
монарха, тесняки заявили: “Ще не закінчена війна із Туреччиною, а
балканські керівники готують братовбивчу винищувальну війну. Балканська
соціал-демократія відстоює політику Балканської федеративної республіки,
бо саме вона може дати балканським народам свободу і незалежність,
національне об’єднання та прогрес”. Незважаючи на трудність воєнного
часу, звернення це було поширено по всій Болгарії. Номер газети
“Работнически вестник” із зверненням ЦК тесняків розійшовся по країні
тиражем у 25 тисяч екземплярів.

Керівництво ОРСС на чолі з Г.Димитровим мужньо відстоювало інтереси
болгарських робітників, організовувало та об’єднувало робітників Софії,
розкриваючи загарбницьку політику великоболгарських шовіністів.

Потрібно відзначити, однак, що діяльність тесняків мала ряд значних
недоліків. Пропагуючи ідею Балканської демократичної федеративної
республіки, тесняки погано, а інколи і помилково представляли собі шляхи
здійснення цієї ідеї. В той час як В.І.Ленін, підтримуючи лозунг
Балканської федеративної республіки, вважав, що дійсне національне
звільнення балканських народів може бути лише шляхом революції
робітників та селян, направленої на знищення абсолютизму, великого
землекористування та інших залишків феодалізму, тесняки закликали шляхом
“самостійної класової боротьби пролетаріату” виявити тиск на буржуазію,
щоб заставити її організувати Балканську федеративну республіку.

в) В ході мирних переговорів виявилося глибоке противоріччя.
Болгарія хотіла здійснити значне розширення кордонів в напрямку Східної
Фракії. Греція, яка вже зайняла Салоніки, добивалася передачі їй
Егейських островів, а також претендувала на південну частину Албанії.
Сербія приєднала до себе всю Македонію, в тому числі ’’спірну
територію’’ і частину, призначену ще раніше Болгарії, не збираючись
нічого уступати. Болгарія не хотіла примиритися ні з сербськими
здобутками, ні з переходом Салонік до Греції.

Становище ускладнилося в зв’язку з державним переворотом,
здійсненим в Туреччині в січні 1913 року військово настроєною групою
младотурків і наслідком якого стало відновлення військових дій між
Туреччиною і Болгарією. Турецькі війська знов потерпіли поразку, і 30
березня 1913 р. в Лондоні був підписаний вироблений під тиском великих
держав мирний договір між учасниками Балканського союзу і Туреччиною.

За умовами договору, Болгарія дістала північну частину
центральної Македонії, Фракію з побережжям Егейського моря, Греція –
Салоніки і прилежну до Салонік південну Македонію, Сербія –
південно-західну, західну і частину центральної Македонії. Чорногорія
дістала порівняно невеликий відрізок: місто Скутарі, яке попавши в руки
чорногорського короля Миколая, був в нього забраний по рішучому
потребуванню Австрії і переданий наскоро створеній великими державами
Албанії.

В вигляді компенсації за велике збільшення Болгарії сусідня з нею
Румунія вимагала (і дістала) місто Сілістрію і частину болгарської
території, прикордонної з Румунією.

Згідно цьому договору тільки Стамбул і прилегла зона проток по
лінії Енос – Мідія залишилися в власності Туреччини.

Підписання Лондонського мирного договору не знищило, а ще більше
загострило противоріччя як між головними імперіалістичними державами,
так і між балканськими державами. Результати балканської війни виявилися
невигідними для австро-угорського блоку. Туреччина, яка розглядалася
владними колами Німеччини як можливий союзник в боротьбі проти Росії,
потерпіла жорстоку поразку. Значно посилилась Сербія, складаючи головний
об’єкт імперіалістичних прагнень Австро-Угорщини. Разом з тим саме
існування Балканського союзу означало подальший підрив впливу
австро-німецьких імперіалістів на Балканах і посилення позиції держав
Антанти.

В цих умовах австрійська і німецька дипломатія поставила перед
собою задачу розколоти союз балканських держав.

РОЗДІЛ 2

В умовах, що склалися, особливо після підписання таємного
сербсько-грецького договору в травні 1913 р., спрямованого проти
Болгарії, нової війни уникнути не вдалося. До того ж Болгарія також
готувалася до сутички, сподіваючись розв’язати “македонське питання” на
власну користь.

29 червня 1913р. Фердінанд віддав наказ болгарським військам
звільнити територію Македонії від сербів і греків. В ніч з 29 на 30
червня болгарські війська з наказу царя Фердинанда напали на сербські і
грецькі війська. Залишивши проти Туреччини невеликий заслон, болгарське
командування кинуло основні частини болгарської армії проти Сербії,
розраховуючи швидким і несподіваним ударом розгромити її сили. Сербські
війська здійснили болгарам протидію в районі ріки Брегальниці і
примусили їх перейти до оборони. Частина болгарських керівників на чолі
із Данівим, бачачи провал авантюри, хотіли це показати у вигляді
прикордонного інциденту та піти на компроміс. Зупинити військові дії
було вже неможливо. Сербське та грецьке керівництва, переконавшись у
слабкості Болгарії, віддали наказ про наступ.

Правлячі кола Болгарії задумалась у пошуках виходу з критичного
положення. Керівництво Даніва подало у відставку, остання не була
прийнята. Командуючий болгарською армією генерал Савов був звільнений.
На його посаду призначено генерала Р.Димитрієва. Но все це не змінювало
становища. Для обговорення цієї ситуації 2 липня 1913 р. було скликано
коротку раду за участю лідерів усіх буржуазних та дрібнобуржуазних
партій (від широких соціалістів був присутній Я.Сакизов, від
землевласників – Д.Драгієв). На раді Данів заявив: “Наша політика
отримала поразку” . Було зроблено спробу замінити двохпартійний кабінет
Даніва керівництвом “національної концентрації” на чолі із лідером
демократичної партії Маліновим, у яке повинні були ввійти представники
від радикалів та широких соціалістів. Скориставшись невдалою спробою
Малінова створити коаліційне керівництво та провалом спроб російської
дипломатії примирити балканські держави, Фердинанд, який давно хотів
втягнути Болгарію в орбіту впливу австро-німецьких імперіалістів,
вирішив сформувати керівництво із лібералів, які вимагали тісного
зближення з Австро-Угорщиною та Німеччиною. У результаті 4 липня 1913 р.
було створено керівництво “лібералів концентрації” на чолі з
Радиславовим.

Допоміжні операції проти грецьких військ в районі нижньої течії
ріки Струми і на території від Струми до ріки Вардар також не принесли
болгарам успіху. Болгарське правління вже було готове представити
початки воєнних дій, як прикордонний інцидент і старалося через свого
посла в Афінах добитися їхньої зупинки. На наступний день грецький
посланник в Софії вручив болгарському правлінню поту з звинуваченням
Болгарії в агресії, а 20 червня, не дочекавшись відповіді Болгарії,
Греція, в свою чергу, розпочала воєнні дії проти болгарських військ.
Через три дні Греція і Сербія офіційно оголосила війну Болгарії.
Правління Сербії і Греції вирішили скористатися вигідними
можливостями, оголосили Болгарії війну і віддали наказ про наступ. На їх
стороні виступила Чорногорія, яка не маючи територіальних претензій до
Болгарії знаходилася в союзі з Сербією.

Під натиском сербських, чорногорських і грецьких військ,
перейшовши на початку 1913 р. в контрнаступ, болгарська армія відступила
до свого старого кордону. В цей момент в війну вступає також Румунія, а
потім і Туреччина, вирішивши скористатися складним становищем Болгарії.
Румунські війська 14-15 липня вторглися на територію Болгарії, окупували
Південну Добруджу, частину східної Болгарії (Плевенський район) і
просувалися до Софії. Турецькі війська перейшовши 18-19 липня лінію Енос
– Мідія, вступили 23 липня в Адріанополь, зайняли Східну Фракію і
пересікти старий болгарський кордон.

Сербські війська, старалися прорвати фронт болгарської оборони,
наступали в трьох основних напрямках: з південного-заходу,в районі
Царево Село (в селі Калиман), на Кюстенділ; з заходу, в районі
Босилеграда, на Софію, і з північного-заходу на Бєлоградчик і Відін.

Болгарське правління запросило мир. Так, як до того часу
просування основних сил сербської армії (з південного-заходу і на
центральному напрямку) було призупинено, а грецьким військам навіть
загрожувала небезпека (в районі Пехчево) бути відрізаними, то правління
Сербії і Греції прийняли пропозицію Росії про початок переговорів в
Ніші. 31 листопада 1913 р. було підписано перемиря.

Друга Балканська війна тривала близько місяця. Раптовість нападу не
принесла успіху болгарським військам: 6 липня 1913 р. вони зазнали
поразки від сербських і чорногорських військ на річці Бречальниці. Війна
перекинулася на територію Болгарії. Румуни захопили Добруджу, а турецькі
війська — Адріанополь.

Болгарське правління змушене було звернутися до держав з просьбою
про мир.

РОЗДІЛ 3

29 липня 1913 р. Болгарія капітулювала.

Наступного дня в Бухаресті розпочалися мирні переговори, які
завершилися 10 серпня підписанням мирного договору Болгарії з Сербією,
Грецією та Румунією. Нові кордони на Балканах не тільки не розв’язали
територіальних проблем, а й ще більше загострили їх. У майбутньому це
неминуче мало призвести до нових збройних сутичок.

Бухарестський договір 1913 року розділив македонські землі і
проголосив появу незалежної Албанії. Коштом загарбаних македонських
територій Сербія майже подвоїла свої терени. Чорногорія і Сербія
розділили між собою санджак Нові Пазар, який Австро-Угорщина повернула
імперії після анексії Боснії-Герцеговини, і домовилися про спільний
кордон. Греція отримала землі південної Македонії та частину Епіру разом
з містом Яніна. Грецький кордон на сході простягнувся аж до Кавали. Із
захоплених під час Першої Балканської війни земель Болгарія зберегла за
собою лише Пірінський край (південний захід країни) та частину західної
Фракії, що давала вихід до Егейського моря. Попри поразку, Болгарія
отримала землі в долині ріки Струма та 150 км. Узбережжя Егейського моря
включно з портом Дедегач (Алєксандрополіс). Набутки мала і Румунія, яка
повністю захопила Південну Добруджу.

16 вересня 1913 року в Константинополі Болгарія підписала мирний
договір з Туреччиною. Визначений Лондонським договором кордон в Фракії
по лінії Енос – Мідія був ліквідований. Болгарія втратила східну Фракію
з Лозенградом (Кірк-Кіліссе), Люле-Бургасом і Адріанополем. За Болгарією
залишилася лише частина західної Фракії з поселеннями Дедегач і Лагос на
березі Егейського моря. Таким чином, хоч Болгарія і зберегла необхідний
для неї вихід в Егейське море, вона не дістала ні одного значного порту.

Територіальні втрати Болгарії могли бути ще більшими, якби не
позиція російської дипломатії, всяко прагнучи облегшити для Болгарії
умови мирного договору і старалася добитися їй порту Кавалки на
Егейському морі.

Як бачимо, остаточне повоєнне рішення надзвичайно ущемило інтереси
Болгарії та Османської держави.

Спротиву такому поділові серед населення Македонії (крім пасивних
форм) не спостерігалося. Це зумовлювалося такими чинниками:

1) для певних етнічних груп (наприклад греків) такий поділ означав
возз’єднання з історичною батьківщиною;

2) у результаті масової еміграції Македонія втратила значну частину
“пасіонарного” населення;

3) для багатьох людей звичка до покірливості, що формувалася
протягом століть, стала частиною поведінки;

4) низький рівень національної свідомості селянських мас був
наслідком не лише життєвого укладу, а й насильницьких засобів, які
застосовували османи, греки, болгари та серби проти македонців. Така
політика проводилася новими властями на приєднаних територіях передовсім
у царині освіти й релігії, аж до насильницької заміни прізвищ і
національності.

Болгарське суспільство сприйняло наслідки Другої Балканської війни
як загальнонаціональну катастрофу. Значні територіальні поступки та
позиція Росії, що наполягала на них, призвели до втрати впливу
русофільськими партіями — Народною та Прогресивно-ліберальною, які на
першому етапі війни перебували при владі. Ліберали В. Радославова, уряд
якого завершив війну, зберегли свої позиції в парламенті, а на виборах у
лютому 1914 р. переконливо перемогли.

Із Балканських воєн Болгарія вийшла надзвичайно ослабленою. На неї
впала основний тягар воєнних дій в першій Балканській війні і зв’язані з
цим втрати. Загальні втрати Болгарії в людях за період двох Балканських
воєн склали 55 тис. вбитими, 105 тис. пораненими, 40 тис. інвалідів.
Воєнні витрати складають 2 млрд. левів. Такими Були результати злочинної
авантюристичної політики владних кіл в Болгарії на чолі з царем
Фердинандом.

Заклики до реваншу та встановлення гегемонії Болгарії на Балканах
залунали відразу ж після підписання мирного договору. Однак остаточна
переорієнтація болгарської зовнішньої політики на Австро-Угорщину й
Німеччину відбулася лише в червні 1914 p., коли уряд

В.Радославова одержав від цих держав велику позику, значна частка якої
була витрачена на мілітаристські цілі.

По правді від Другої Балканської війни всі балканські народи
програли. Ця війна розрушила Балканський союз і цим самим ліквідувало
одну з перегород на шляху експансії австро-угорського імперіалізму на
Балканах. Недаремно деякі представники демократичних кругів
південнослов’янського населення Австро-Угорщини висловлювали своє
незадоволення конфліктом між Сербією і Болгарією і осуджували
антиболгарську шовіністську пропаганду.

Загострення ворожби між балканськими країнами, з’явившись в
наслідок міжусобної війни, використана імперіалістичними державами, які
готувалися до світової війни і старалися використати балканські країни в
своїй великій грі. Назріла загроза нової війни, війни між
Австро-Угорщиною і Сербією, яка загрожувала перерости в світову війну.

ВИСНОВОК

Дві Балканські війни витіснили Османську імперію з Балканського
півострова, залишивши їй тільки невелику частину Фракії та
Констатинопіль. Молодотурецький режим був не в змозі зупинити подальший
занепад імперії, однак продовжував контролювати її уряд. На виборах
1909-1911 років до молодотурків ще була опозиція, але після їх
абсолютної перемоги у 1913-ому, режим встановив в країні диктатуру.
Діяльність інших партій була припинена.

Друга Балканська війна принесла Болгарії значні втрати: понад 55 тис.
убитих та сотні тисяч поранених, позбавлення території з переважно
болгарським населенням та матеріальні збитки у більш як 2 млрд. левів.
Так трагічно закінчилася авантюра правлячих кіл на чолі з Фердинандом,
яка в пам’яті народу залишилася як «перша національна катастрофа».

Катастрофа, яка наступила на Болгарію в 1913 р., і принизливий для
неї мир в Бухаресті лягли тяжким вантажем на плечі болгарських робочих.
Крім великих людських жертв, робочі і селяни повинні були оплачувати
розходи, пов’язані з війною. Балканські війни призвели до збідніння
робочих мас і до збагачення болгарської буржуазії. Війна посилила
соціальну нерівність в країні, загострила соціальні противоріччя в
болгарській державі.

Ця війна розрушила Балканський союз і цим самим ліквідувало одну з
перегород на шляху експансії австро-угорського імперіалізму на Балканах.
Недаремно деякі представники демократичних кругів південнослов’янського
населення Австро-Угорщини висловлювали своє незадоволення конфліктом між
Сербією і Болгарією і осуджували антиболгарську шовіністську пропаганду.

Бухарестський договір, підписаний правителями балканських держав
самостійно, без замішання великих держав, посіяли зерна нових конфліктів
на півострові. Використовуючи перехресні претензії Бухареста, Бєлграда,
Софії, Афін, Цитинії і Стамбула, дипломати Антанти і Троїстого союзу
почали велику гру по затягуванні їх в свою коаліцію.

В результаті Балканських воєн змінилося зовнішньо політичне
становище Болгарії. Друга Балканська війна розрушила Балканський союз.
Правляча в Болгарії буржуазно-монархічна влада, не дивлячись на понесену
поразку, не залишила своїх планів створити “Велику Болгарію”, мріючи
здійснити за допомогою австро-німецьких імперіалістів. Вплив
австро-німецького імперіалізму в країні посилювалося.

Балканські війни оголили противоріччя між імперіалістичними
державами. Відмічаючи посилення імперіалістичних противорічь внаслідок
Балканських воєн, Й.Сталін писав: ”Ріст імперіалізму в Європі – не
просто випадок. В Європі капіталу стає тісно, і він рветься в чужі
країни, шукаючи нових ринків, дешевих робочих, нових точок збуту. Але це
веде до зовнішнього ускладнення і війни. Ніхто не може сказати, що
Балканська війна являється кінцем, а не початком ускладнення”.

Слова Й.Сталіна були пророчими. Через рік після закінчення цих
війн на Балканах почулися перші вистріли, засвідчуючи початок Першої
світової війни.

Загострення ворожби між балканськими країнами, з’явившись в
наслідок міжусобної війни, використана імперіалістичними державами, які
готувалися до світової війни і старалися використати балканські країни в
своїй великій грі. Назріла загроза нової війни, війни між
Австро-Угорщиною і Сербією, яка загрожувала перерости в світову війну.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРА

1. История Румынии: В 2-х т. – М., 1971. – Т., I.

2. История Болгарии: В 2-х т. – М., 1954-55. – Т., I.

3. История Югославии: В 2-х т. – М., 1963 – Т., I.

4. Хрестоматия по истории южных и западных славян. – Т. 2. – Минск,
1989.

5. Жебокрицкий В.А. Болгария во время Балканских войн 1912–1913 гг. –
К., 1961.

6. История Болгарии. – М., 2002.

7. История Болгарии. – Т.1. – М., 1954.

8. История Сербии и Черногории. Босния и Герцеговина, Македония,
Словения, Хорватия. – М., 2002.

9. История южных и западных славян. – Т.1. – М., 1998.

10. Історія західних та південних слов`ян. XX століття. – Харків, 1998.

11. Історія південних і західних слов`ян. – К., 1987.

12. Краткая история Болгарии. С древнейших времен до наших дней. – М.,
1987.

13. Черній A.I, Черній В.А. Історія південних і західних слов`ян. В 3-х
частинах. – Частини І, ІІ, ІІІ (від найдавніших часів до кінця XX ст.).
– Рівне, 1999.

14. Яровий B.I. Історія західних та південних слов`ян у XX ст. Курс
лекцій – К., 1996.

15. Єлавич Б. Історія Балкан.ХХ століття. – К.:Свенас, 2004.

16. Кросс Б.Б. Румыния и вторая Балканська война. В кн.: Славянск.
исслед.Л.,1966,с.102-115.

17. Зайцев В.В. Англійська буржуазна історіографія балканських воєн
1912-1913 рр. Пит. нової та новітньої історії. Вип.4, 1967, с. 162-173.

18. Зайцев В.В. Проблема балканських війн 1912-1913 рр. в Палаті громад
англійського парламенту. Питання нової та новітньої історії. Міжвідомчий
науковий збірник, вип.6, 1968, с.56-68.

19. Зайцев В.В. Проблема Егейських островів у 1912-1913 рр. Укр.
історичний журнал, 1974, вип.1, с.92-94.

20. Глічов І.О. Балканські війни (1912-1913рр.) у висвітленні
більшовицької преси. Українське слов’янознавство,1975, вип.12,
с.111-117.

21. Балкансие исследования:[Сб. статей / Редкол.: Г.Л.Арш и др.] –
Вып.3-4, М.:Наука.1978.

22. 100 лет освобождения балканских народов от османского ига: Матер.
междунар. науч. конференции, М.,15-17 мая 1978 г./ [Сост. Д.Ф.Поплыко].-
М.:Наука.1978.

23. Писарев Ю.А. Великие державы и Балканы накануне первой мировой
войны.-М.:Наука,1985.-с.285.

24. Писарев Ю.А. Национальные государства на Блканах в начальный период
империализма // Сов. славяноведение.- 1987.- вып.4 – с.53-68.

25. Великие державы и Югославянский вопрос на Балканах в начале ХХ века
// Н.Васильева,В.Гаврилов: Историческая судьба Югославии в ХХ веке.-
М.,2000.-с.10-67.

26. Бирман М.А. Сербия в период Балканских войн 1912-1913 гг. – В
кн.:Институт славяноведение.Краткие сообщения.т.32,М.,1961,с.27-45.

27. Македония: Путь к самостоятельности. Документы. Москва, 1997.

28. Македония: проблемы истории и культуры. Москва, 1999.

29. Краткая история Румынии. – М. 1987.

30. Гасратян М., Орешкова С., Петросян Ю. Очерки истории Турции- М.,
1983.

31. Бадак А., Войнич И. и др. Всемирная история:Первая мировая война –
М.: ООО ’’Издат. АСТ’’; Мн.: ’’Харвест’’,2002.

“Neue freie Presse”, 1912, 26 вересня

“Neue freie Presse”, 1912, 27 вересня

В.И.Ленин. Соч., т.18, стр.369

В.И.Ленин. Соч., т.18, стр.369

Работнически вестник”, 18 березня 1913г.)

“Работнически вестник”, 21 березня 1913 р.

“Работнически вестник”, 17 квітня 1913 р.

А.Гиргинов. Народната катастрофа, войните 1912 – 1913 гг. София, 1926.
стр.392.

Г.М.Димитров. Европейская война и рабочее движение на
Балканах.”Коммунистический Интернационал”, 1924,№ 5-6,стр. 234.

Й.В.Сталін, Соч., т.2, стр.360

PAGE 27

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020