.

Історія становлення сучасної української літературної мови (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1181 24455
Скачать документ

Реферат на тему:

Історія становлення сучасної української літературної мови

П Л А Н

Поняття літературної мови та мовної норми.

Місце української мови серед мов світу.

Походження української мови з найдавніших часів.

Формування сучасної літературної мови.

Сучасний стан української мови.

Поняття літературної мови та мовної норми.

Мова – суспільне явище, що виникає, розвивається, живе й функціонує в
суспільстві, оскільки є засобом спілкування людини. Мова – це витвір
історії суспільства. Форма існування мови – мовлення, тобто різноманітне
використання мови в усіх сферах громадського та особистого життя.
Українська національна мова існує у двох формах:

а) у вищій формі. загальнонародної мови – сучасній українській
літературній мові,

б) у нижчій формі загальнонародної мови – її територіальних діалектах.

Мова, що має унормований словник, загальновживані граматичні форми,
усталену вимову й правопис називається літературною.

Літературна мова – це вища форма вияву національної мови, відшліфована
форма загальнонародної мови, якій властиві: багатофункціональність,
унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.

Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу,
державну, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню
літературу, побут людей); є засобом вираження національної культури,
національної самосвідомості українців.

Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві їй
норми.

Сучасна українська літературна мова – оброблена унормована форма
української національної мови від часів І. П. Котляревського, Т. Г.
Шевченка і до наших днів. Сформувалася вона на основі
середньонаддніпрянських говорів, але до її складу ввійшли й інші
наріччя.

Сучасна українська літературна мова обслуговує складні потреби
суспільства, усі сфери його діяльності, нею користуються державні й
громадські установи під час ділового спілкування, освіта, наука, засоби
масової інформації і т.д.

Виконуючи такі важливі суспільні функціїї, національна літературна мова
відзначається нормами, що є обов’язковими для всіх її членів. Українська
літературна мова йде разом з поступом суспільства., вона розвивається й
збагачується. Усталення, шліфування завжди супроводжують її, Свідченням
цьому є роки видання “Українського правопису” -1946., 1960,1990,1993.

. Мовна норма – сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної
системи, які закріпляються у процесі суспільної комунікації. Існують
такі типи норм :

• орфоепічні ( вимова звуків і звукосполучень);

• графічні (передача звуків на письмі);

• орфографічні ( написання слів);

• лексичні (слововживання);

• морфологічні (правильне вживання морфем).

• синтаксичніі (усталені зразки побудови словосполучень, речень);

• стилі стичні ( відбір мовних елементів відповідно до умов
спілкування);

• пунктуаційні ( вживання розділових знаків).

Мовні норми історично й сощально зумовлені, стабільні, систематизовані.
З мовними нормами можна ознайомитись у правописі, довідниках,
словниках, підручниках і посібниках з української мови.

Сучасна українська літературна мова існує у писемній та усній формах.
Вони однаково важливі для суспільства, обом їм властиві мовні норми.
Однак за своїм функціонуванням кожна з них має; свої специфічні
особливості.

Усна форма літературної мови обслуговує поточні потреби спілкування в
суспільстві між людьми, безпосередньо пов’язаними між собою. Це мова
ділового спілкування науки, освіти, засобів масової інформації.
Кількість учасників усного спілкування обмежена Розумінню усної мови
сприяють:

інтонація, тембр і сила голосу, дикція, паузи, міміка, жести та умови, у
яких відбувається розмова.

Усне мовлення – це діалог.

В усному мовленні переважно використовуються прості реченця, тому що при
безпосередньому спілкуванні висловлена думка часто стає зрозумілою з
півслова або з одного натяку,

Усна мова обслуговує побутові й виробничі процеси суспільства, то в ній
переважає лексика побутового та виробничого характеру, можливе вживання
розмовних слів, які перебувають на межі з діалектною лексикою.

Існує ціла низка “штампів” привітання, прощання і загалом побутових
діалогів, що є складовими мовного етикету.

Усній мові характерна спонтанність .непідготовленість.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної.
політичної, наукової й культурної діяльності. Вона розрахована на
сгіілкування з необмеженою кількістю осіб.

Вимоги до писемної мови – точність, послідовність і лаконічність
викладу фактів, гранична чіткість у висловлюванні.

Так, у ділових паперах крім звань графіки, орфографіі, пунктуації,
існують суворі правила їх побудови, вживання стійких словосполучень
і вибору лексичних одиниць.

Писемній мові властиві як прості-, так складні речення, вживання їх
-потреба повно розгорнути й оформити складну думку. Потрібні слова
добирати доречно, з урахуванням знань і правил правопису, вдалого вибору
слова.

Письменна мова дає нам можливість фіксувати кимось висловлене
(відтворення висловленого в просторі та часі).

Наша мова – дзеркало нашої культури.

Наука, освіта, ділові стосунки розмовних слів не припускають.

Культура усного і писемного мовлення всіх, хто користується
українською мовою як засобом спілкування, полягає; в тому, щоб
досконало знати мовні норми і дотримуватись їх.

Місце української мови серед мов світу.

За різними оцінками, сьогодні у світі існує від 2,5 до 7 тисяч мов, за
найновішими даними – 6703 мови.

За кількістю мовців найпоширенішими мовами вважають китайську
(1200000000 мовців), іспанську (332000000), англійську (330000000),
бенгальську, гінді, арабську, російську, португальську, японську,
німецьку мови; українська за цією ознакою перебуває на 21 місці: нею
користується від 42 до 50 мільйонів людей у світі (в Україні, у східній
і західній діаспорі).

За давністю писемності українська належить до старописемних мов: її
писемності понад тисячу років.

За призначенням українська мова – національна мова українського народу,
державна мова України.

За генеалогічною класифікацією (походженням) українська мова належить
до східної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї.

Українська мова – державна мова України. Вона є рідною для 67,5%
населення України, тобто для 33 млн. чоловік (перепис населення 2001 р.)
і має до 50 мільйонів носіїв (рідна та друга мова) в Україні та за її
межами. Носії української мови проживають у Росії  (Воронезька,
Ростовська області, Краснодарський, Ставропольський край, Поволжя,
Алтай, Далекий Схід), пострадянських державах (Молдова, Казахстан та
ін.), західнослов’янських країнах, Румунії, Угорщині, Сербії, Хорватії,
Канаді, США, Бразилії, Австралії та ін.

Українська мова належить до східної групи слов’янської гілки
індоєвропейської родини мов. Українська споріднена з іншими мовами групи
– білоруською, російською. У цих мовах багато спільного у фонетичній та
граматичній будові, зокрема у формах словозміни, у будові словосполучень
та речень. За лексичним складом до української найближча білоруська мова
(бл. 75% спільної лексики), а також польська, словацька, болгарська (бл.
70%), чеська, російська (бл. 60%).

Походження української мови з найдавніших часів.

Із індоєвропейської прамови, яка розпалась не пізніше 2,5-3 тисяч років
до н.е., з її північно-східної діалектної групи, до якої входили також
діалекти майбутніх балтійських, германських, індійських та іранських
мов, виділилась слов’янська прамова. Вона проіснувала понад 2,5 тисяч
років і почала розпадатись десь близько третього століття н.е.

Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов’ян локалізує її цілком або
частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири
переважно беруться Дніпро, Дністер і Карпати.

За відомостями, зафіксованими в пам’ятках писемності, історія східних
слов’ян почалась у VI столітті, на самому краю, в самому кутку нашої
рівнини, на північно-східних схилах і передгір’ях Карпат, де утворився
військовий союз слов’ян, очолюваний дулібським князем. Подібні форми
політичної організації суспільства були властиві й іншим племенам.

        Говорити про мову протоукраїнських племен можна лише
гіпотетично. Адже писемних пам’яток, які дійшли до нас, ще не достатньо
для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи
виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої
іншої мови, встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є
однією з найдавніших індоєвропейських мов. Про це свідчить і наявність
архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла
наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд
вітчизняних та зарубіжних учених: Павел Шафарик, Михайло Красуський,
Олексій Шахматов, Агатангел Кримський та ін.

        Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні
твори, особливо календарно-обрядові пісні. Наприклад, український
мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка “А ми просо
сіяли” існувала в Україні вже у І тисячолітті до н.е. Невже вона
співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про сотворення світу птахами
(тобто ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь
давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби.

       Багато наукових дискусій викликає також питання про існування
писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують
наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо, ще
за трипільської доби. Чи це було фонетичне, чи ієрогліфічне письмо —
певної відповіді дослідження поки що не дали.

       Свою писемність мали племена трипільської, катакомбної культури
бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні
автори свідчать, що це було грецьке або руське письмо. Так іранський
письменник Марваруді констатує, що у “хозар є також письмо, що походить
від руського”, і що воно схоже на грецьке.

       Дослідженнями найдавніших систем письма в Україні займалися
Микола Суслопаров, Валентин Даниленко та ін. Проте ще не встановлений
зв’язок між трипільськими і скіфо-сарматськими та ранніми слов’янськими
знаковими системами.

       Висловлюються припущення, що писемність на території України мала
кілька варіантів. Наприклад, Північне Причорномор’я користувалося
абеткою, ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони
(особливо скіфо-сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в
науці як сарматські знаки, що були схожі на вірменські й грузинські
письмена.

       Те, що пам’яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити
тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на
навощених дерев’яних дощечках або на бересті — матеріалі, який погано
зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так
званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не
обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей
повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє
місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра
або тамги (знаки власності) майстрів.

Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія,
з іменами яких пов’язують створення слов’янської абетки. Ґрунтовне
дослідження абетки, яку умовно названо кирилицею, зробив український
філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця “Слов’янське
письмо перед Костянтином” переконливо доводить правдивість оповіді ченця
Храбра, який писав, що Костянтин (Кирило) знайшов у Херсонесі
Таврійському Євангеліє і Псалтир “руськими письменами писані”. Ця подія
датується зимою 860—861 pp. Якщо це вже була сформована писемність, то
що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже
протягом кількох століть.

Існування цієї абетки ще до Кирила доведено також знахідками графіто на
стінах Софії Київської, літери зображені там визнано протокирилицею.
Крім текстів, відкрито саму абетку, записану, мабуть, давнім книжником
для пам’яті. Адже йому, напевно, доводилось працювати зі стародавніми
книгами з Ярославової книгозбірні, які були написані такою азбукою.

       Чим же відрізнялася ця абетка від пізнішого варіанту кирилиці?
Вона простіша — має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські (Б,
Ж, Ш, Щ). Моравська ж кирилиця у своєму ранньому варіанті мала 38 літер,
а в пізнішому — 43. Частина цих букв просто дублювала вже наявні, тому в
пізніших руських книгах такі знаки як (юси, глухі голосні, омега) та
інші поступово зникали як зайві.

h

`„gd?LK

мови як літературної. Це не була природна мова, якою розмовляв народ.
Проте лексика стародавніх книжок містить багато цікавих відхилень від
норм церковно-слов’янської мови І саме такі помилки літописців чи
писарів є безцінними перлинами, витягнутими на поверхню з українського
мовного моря, з того середовища, в якому жив, до якого належав автор цих
помилок.

Літературна мова в Україні у своєму історичному розвитку пройшла кілька
досить виразно відмежованих періодів: давня доба охоплює 10 — 13 ст.,
середня — 14 — 18 і нова 19 — 20 ст. Досить кардинальні зміни в типі
літературної мови на межах періодів зумовлені змінами в політичній і
культурній історії України.

З прийняттям християнства і поширенням конфесійної літератури функцію
літературної мови в Київській Русі стала виконувати старослов’янська
мова. Нею переписували релігійні тексти і створювалась література
високого стилю. Крім церковного і наукового жанрів існував варіант
староукраїнської літературної мови представлений матеріалами
приватно-епістолярного характеру, літописами, письменством, до якого
чимдалі більше просочуються місцеві риси у словництві, фонетиці,
морфології.

Занепад Київської, а пізніше Галицько-Волинської держави переривають
традицію давньої доби. Стається розрив між церковною і урядовою мовою.
Церковнослов’янська мова зазнає штучної архаїзації, а урядова мова
розвивається в напрямі зближення з живою мовою. Після монголо-татарської
навали західні і більша частина південно-західних земель Давньої Русі
підпали під панування Литви та Польщі. У Великому князівстві Литовському
як літературна використовувалася мова «руська», що в основі своїй була
староукраїнською літературною мовою княжої доби, але з виразним впливом
живих народнорозмовних елементів. Руська мова була визнана у Литві і в
Молдавському князівстві офіційною, про що свідчать грамоти 14 — 15 ст.,
Литовський статут, у якому записано: «А пиcap земьски мает поруску
литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иншим
языком и словы».

У другій половині 17 — на початку 18 ст. триває жанрова диференціація
української писемності (ділова мова — акти міських урядів, універсали
гетьманських, полкових, сотенних канцелярій; мова шкільних драм,
ліричних пісень, бурлескних віршів, віршованої сатири тощо). З’являється
історична проза, козацькі літописи, а в 2-й пол. 18 ст. — різножанрова
творчість І. Некрашевича, Г. Сковороди. В усіх стилях і жанрах
функціонували обидва типи староукраїнської літературної мови —
слов’яноруська (слов’яноукраїнська) і «проста мова». Навіть твори одного
жанру писалися або «простою мовою» (літопис Самовидця), або
слов’яноукраїнською (літопис Граб’янки). «Проста мова» була наслідком
«взаємодії між мовою книжною — слов’яноруською і народною». «Проста
мова» різних жанрів і в різних авторів неоднаково засвідчувала вплив
живої народної мови. У 18 ст. суспільні, релігійні, культурні умови в
Лівобережній Україні спричинилися до того, що обидва різновиди
староукраїнської літературної мови занепадають.

Занепад козацької держави після Полтавського бою 1709 р. підірвав
нормальний розвиток мови. Під впливом заходів рос. уряду (укази 1721,
1727, 1728, 1735, 1766, 1772 про цензурування мови українських друків,
русифікація освіти), а почасти з бажання певних прошарків козацької
старшини й вищого православного духовенства ствердити своє становище в
Російській імперії твори, писані літературною мовою 17 ст., перестають
появлятися друком. Літературною мовою України під російською окупацією в
другій пол. 18 ст. фактично, стає російська мова (пізні козацькі
хроніки, Сковорода, Капніст, «Історія Русов»). Народна мова в літературі
в цей період допускалася лише в творах сатирично-гумористичного, рідше
романсово-ліричного жанру. Від середини 18 ст. у Центральній і
Лівобережній Україні мовою ділового спілкування стає російська.
Староукраїнська книжна мова лише часом використовується як високий стиль
у літературі.

Формування сучасної літературної мови.

Однак, незважаючи на заборони українська мова розвивається. 1798
виходить друком «Енеїда» І. Котляревського, від якої умовно починає
історію нова українська літературна мова. Два джерела народної мови —
розмовно-побутове і фольклорно-пісенне — розбудовуються у творчості
наступників І. Котляревського — П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г.
Квітки-Основ’яненка, поетів-романтиків, які своєю практикою збирання
українського фольклору, теоретичними настановами вводити рідну мову в
культурний обіг, сприяли виробленню норм нової української літературної
мови.

Постає потреба поважної й повноцінної літератури на основі народної
мови. На 20 — 40-і pp. 19 ст. припадають спроби грамат. лексикогр.
вивчення укр. мови, зокрема граматика О. Павловського (1818), словник П.
Білецького-Носенка (1840), поява в Зх. Україні альманаху «Русалка
Дністровая» (1837) сприяли кодифікації норм української літературної
мови. Тоді ж з’явилися граматики української мови в Галичині та
Закарпатті (автори — І. Могильницький, І. Левицький, І. Вагилевич, Й.
Лозинський, Я. Головацький, М. Лучкай), друкуються також публіцист,
твори укр. мовою.

Понад усну мову підносять інше джерело, теж узяте з уст народу, але
більше зв’язане з історичною традицією — фольклор. Остаточно
закріплюється півд.-східна основа літературної мови. Але цим спробам
бракувало історичності. Шевченко перший піднісся до розуміння
синтетичності й соборності української літературної мови як у розрізі
історичному (використання архаїзмів, слов’янізмів тощо), так і в
географічному (використання відомих Шевченкові говірок), з врахуванням
досвіду його полтавсько-харківських попередників. Тому, основоположником
сучасної української літературної мови можна вважати Тараса Шевченка,
котрий відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні
шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні
стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку
мовностилічну систему. Українська літературна мова сформувалася на
основі найбільш уніфікованого й поширеного діалекту, в основі якого
лежать середньо наддніпрянські говірки, але увібрала в себе і
найважливіші елементи інших діалектів України. Надалі кращі письменники
ХІХ і ХХ ст. творчо розвивали і збагачували українську літературну мову,
вивели її на рівень високо розвинутих європейських мов.

Сучасний стан української мови.

Українська мова своєю красою і багатством давно привертала увагу вчених.
Сучасна українська літературна мова виконує різноманітні суспільні
функції – комунікативну, естетичну, мислетворчу, культуроносну та інші.
Комунікативна функція полягає в тому, що мова використовується для
спілкування, інформаційного зв’язку між членами суспільства.

Спілкування – найважливіша функція мови. Вона є універсальним засобом
обміну інформацією в просторі і часі. Комунікативній функції
підпорядковані інші її функції, зокрема експресивна. Полягає вона в
тому, що саме завдяки мові ми виражаємо свій внутрішній світ,
репрезентуємо себе з тим, з ким спілкуємося. “Говори – я тебе побачу”, –
стверджували античні мудреці. Людина, що досконало володіє мовою,
найкраще може себе показати, розкрити свій духовний світ через
спілкування.

Мова є засобом пізнання світу. Пізнаючи мову, ми пізнаємо світ,
навколишнє середовище, але в межах свого народу, його свідомості,
психіки тощо. Українська мова дає нам можливість пізнати світ очима
українця, українського народу, російська – російського, німецька –
німецького і так далі. Мова формує наш розум і духовність. Український
фольклор, художня література, театр, пісня, втілені у словесній формі,
розкривають перед людиною світ краси. У живому мовленні кожна мова
виконує, в основному, функцію спілкування, у художньому творі вона
служить засобом образного відтворення дійсності. Це теж своєрідний акт
спілкування майстра слова з читачем або слухачем.

Мова виконує мислетворчу функцію. Українська мова, як і всяка інша, є
засобом формування думки. Адже вільне володіння мовою вважається тоді,
коли людина мислить і говорить цією мовою одночасно. Додамо, що думання
відбувається у формі тієї мови, якою ми найкраще володіємо, тобто
рідної. Отже, сам процес мислення має національну специфіку, яка
обумовлена національним характером. Справедливі в цьому плані слова Г.
Гегеля: “Коли всі мислять однаково, значить ніхто не мислить”.
Оригінальність нашого мислення залежить від знання мови і здатності
користуватися нею під час думання.

Закон “Про мови” 1989 року, який проголосив українську мову державною,
та Конституція України 1996 року, що юридично закріпила цей статус,
поширили коло тих, хто користується українською мовою. Ідеться про
державних діячів, спеціалістів різних сфер і галузей. Проте часто
виникає невідповідність між високим професійним рівнем і низьким рівнем
культури мовлення. Виходячи з історичних і мовнокультурних особливостей
формування етнічного складу населення України, де кількісну перевагу,
крім Криму, мають українці, роль державної (офіційної) мови цілком
закономірно виконує українська мова, що закріплено Конституцією.

Кожний народ, держава дбають про престиж своєї мови – її авторитет у
міжнаціональному та міжнародному спілкуванні. Престиж, або авторитет
мови, як і народу, держави, залежить від багатьох чинників. Насамперед
це виявляється в тому, які суспільні функції виконує мова, яку
інформацію вона фіксує і передає, скільки людей нею користуються та
інше. Престижу мови сприяє її державність і патріотичне ставлення до неї
її носіїв. “Мова — залізний обруч, мова злютовує народ воєдино”, — так
сказав ще 1820 року фінський письменник Яакко Ютейні. Його заклик дав
добрі сходи. Як відомо, ще 1917-го фінський народ таки вирвався з
обіймів імперського орла і зажив своїм життям, без озирку на якихось там
“старших братів”. І як наслідок — нині у Фінляндії вельми високий
життєвий рівень. Цьому, безумовно, сприяла висока національна
свідомість, яку виколисувала й виколисує рідна мова.

Маємо ряд історичних фактів, що свідчать про престижність української
мови.

У великому Литовському князівстві вона була державною мовою; як актова
мова використовувалася в Молдавському князівстві; бахчисарайські хани
листувалися нею з турецькими султанами. Українську мову вивчають у
багатьох університетах світу, а з розвитком і утвердженням незалежності
України зростає міжнародний авторитет української мови як державної.

Престиж мови залежить не від неї самої, а від її носіїв. На жаль, не всі
українці усвідомлюють це. Тому українська мова в нашій державі стане
престижною тоді, коли ми будемо нею пишатися, коли оволодіємо усім її
багатством, навчимося гарно, виразно і правильно говорити. А неукраїнці
будуть відчувати задоволення від того, що володіють цією мовою, будуть
шанувати її і тих, хто її створив. Але насправді бажане ще досить далеко
від реального…

В Україні двомовність – природне явище. Але володіння двома мовами
вимагає правильного користування ними. На жаль, наші “білінгви” часто
говорять змішаною мовою, яку в побуті називають суржиком. Тому серед
мовних обов’язків наших громадян слід виділити ще один – дотримуватись
культури українського мовлення. Належний рівень мовної культури є
свідченням розвинутого інтелекту людини, її вихованості. Культура
мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує
толерантне спілкування людей, облагороджує їхні стосунки, сприяє
підвищенню загальної культури як окремої людини, так і суспільства в
цілому. Тому кожний з нас повинен дбати про свою мовну культуру і
вимагати цього від інших.

Українська мова – національне надбання українського суспільства, вона
повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна
із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення
оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя
українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії.
Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником
зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку
нашої країни.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти
живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне
відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків.
Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога
К.Ушинського:

“Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову –
і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу –
вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї
недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя
багатовікової особистості народу?”.

Нашому поколінню випало складне, але почесне завдання – відродження
української мови, держави, нації. І виконати його – наш громадянський
обов’язок.

PAGE

PAGE 10

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020