.

Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом ша

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
309 6703
Скачать документ

Курсова робота

З кримінального права на тему :

Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових
припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння
ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем (ст. 262 КК)

План

TOC \o “1-1” \h \z \u HYPERLINK \l “_Toc212882537” Вступ.
PAGEREF _Toc212882537 \h 3

HYPERLINK \l “_Toc212882538” 1. Загальна характеристика об’єкту та
предмету злочину, передбаченого статтею 262 КК України. PAGEREF
_Toc212882538 \h 5

HYPERLINK \l “_Toc212882539” 2. Об’єктивна сторона злочину,
передбаченого статтею 262 Кримінального Кодексу України. PAGEREF
_Toc212882539 \h 12

HYPERLINK \l “_Toc212882540” 3. Особливості суб’єкта досліджуваного
злочину. PAGEREF _Toc212882540 \h 16

HYPERLINK \l “_Toc212882541” 4. Дослідження суб’єктивної сторони
злочину, передбаченого статтею 262 КК України. PAGEREF _Toc212882541
\h 20

HYPERLINK \l “_Toc212882542” 5. Практика розгляду справ при
викраденні та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами,
вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними
матеріалами. PAGEREF _Toc212882542 \h 25

HYPERLINK \l “_Toc212882543” Висновок. PAGEREF _Toc212882543 \h 31

HYPERLINK \l “_Toc212882544” Задача 1. PAGEREF _Toc212882544 \h 33

HYPERLINK \l “_Toc212882545” Задача 2. PAGEREF _Toc212882545 \h 34

HYPERLINK \l “_Toc212882546” Список використаної літератури PAGEREF
_Toc212882546 \h 35

Вступ.

В наш час чинне законодавство України не здійснює регулювання питань,
які пов’язані з обігом зброї в Україні. Незначна кількість існуючих
підзаконних нормативних актів (наприклад, інструкція «Про порядок
виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання
вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного
виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними
за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та
зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових
матеріалів», затверджена наказом МВС України № 622 від 22 серпня 1998
року) в цілому не вирішують питання обігу зброї.

Якщо розглядати це питання в контексті 262 статі Кримінального Кодексу
України «Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових
припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння
ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем», то можна
відмітити такі основні позиції:

предмет злочину: вогнепальна зброя, бойові припаси, вибухові речовини,
вибухові пристрої та радіоактивні матеріали;

об’єктивна сторона злочину включає в себе вчинення таких дій, як:
викрадення, привласнення, вимагання, заволодіння шляхом шахрайства,
заволодіння шляхом зловживання службової особи своїм службовим
становищем, розбій. А також: придбання, носіння, зберігання, передача,
видозмінення, знищення, розпил та руйнування радіоактивних матеріалів
без відповідного дозволу;

з суб’єктивної сторони ці злочини можуть бути вчинені лише з прямим
умислом, проте їх мета і мотив можуть бути різними;

суб’єктом злочинів може бути будь-яка особа, яка досягла 16-річного
віку.

Метою цієї курсової роботи є розгляд наступних питань:

загальна характеристика об’єкту та предмету злочину передбаченого
статтею 262 КК України;

об’єктивна сторона злочину;

особливості суб’єкту досліджуваного злочину;

дослідження суб’єктивної сторони злочину, передбаченого статтею 262
Кримінального Кодексу України;

практика розгляду справ при викраденні та інше незаконне поводження зі
зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями
чи радіоактивними матеріалами;

розгляд практичних задач та їх вирішення.

1. Загальна характеристика об’єкту та предмету злочину, передбаченого
статтею 262 КК України.

Викликає занепокоєння висока латентність злочинів проти громадської
безпеки, особливо у сферах відносин, що забезпечують суспільно-політичні
інтереси держави та громадян, а також порочна практика недооцінки деяких
суспільно небезпечних правопорушень, нереагування на відомі факти таких
діянь або ж застосування до винних осіб м’яких, не передбачених законом
заходів впливу. Таке становище значною мірою зумовлюється правовим
нігілізмом, який на даний час має місце у державі. Все це, зрештою,
негативно позначається на реалізації вихідного принципу діяльності
правоохоронних органів: забезпечення невідворотності відповідальності
винних осіб за кожний вчинений злочин проти громадської безпеки.

Викрадення, привласнення, вимагання, вогнепальної зброї, бойових
припасів, вибухових чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними
шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем як склад злочину,
передбачений статтею 262 Кримінального Кодексу України саме і є одним з
видів злочинів проти громадського правопорядку та громадської безпеки,
юридичний аналіз ознак основного складу якого проведено в цій роботі.

Предметом цього злочину є вогнепальна зброя, бойові припаси, вибухові
речовини, вибухові пристрої і радіоактивні матеріали. Вони мають бути
придатними для використання за своїм цільовим призначенням.

До вогнепальної зброї відносяться всі види бойової, спортивної,
нарізної, мисливської (крім гладкоствольної) зброї, в якій для
проведення пострілу використовується сила тиску газів, що утворилася при
згоранні вибухової речовини (пороху або іншої спеціальної горючої
суміші).

Бойові припаси – це патрони, артилерійські снаряди, бомби, міни,
гранати, бойові частини ракет і торпед та інші вироби у зібраному виді,
споряджені вибуховою речовиною.

До вибухових речовин відносяться порох, динаміт, тротил, нітрогліцерин
та інші хімічні речовини, їх склад або суміші, здатні вибухати без
доступу кисню.

Вибухові пристрої – це пристрої, споряджені вибуховою речовиною та
призначені для вчинення вибуху.

Правильне вирішення питання про об’єкт злочину має важливе теоретичне і
практичне значення. Саме об’єкт дозволяє розкрити соціальну сутність
злочину, з’ясувати його суспільно небезпечні наслідки, сприяє правильній
кваліфікації діяння, а також відмежуванню його від суміжних суспільно
небезпечних посягань. Об’єкт відіграє істотну роль і для визначення
самого поняття злочину, значною мірою впливає на зміст об’єктивних і
суб’єктивних його ознак, є вихідним при кваліфікації злочинів. Все це
дає зробити висновок, що проблема об’єкта злочину є однією з основних у
науці кримінального права.

Загально визначено, що об’єктом злочину завжди виступає те благо, якому
злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння
такої шкоди. В науці Кримінального права найбільш визнаною є точка зору,
згідно з якою об’єктом будь-якого злочину є охоронювані законом про
кримінальну відповідальність суспільні відносини. Тому не тільки
безпосереднім і родовим, але й загальним об’єктом усіх злочинів є не вся
сукупність суспільних відносин, а тільки ті, з соціально схвалених
відносин, які законодавець поставив під охорону кримінального
законодавства. Природно, що при цьому йдеться тільки про найважливіші та
найзначимі для інтересів суспільства і держави суспільні відносини, яким
злочинні посягання можуть завдати значної шкоди.

У свою чергу, загальним об’єктом злочину є не постійна система
суспільних відносин (визначена раз і назавжди), а рухлива (змінювана),
тобто така, що залежить від закону про кримінальну відповідальність.

Отже, об’єктом будь-якого злочину, зрештою завжди є особливі відносини
між людьми, які існують у суспільстві і охороняються законом про
кримінальну відповідальність. Ці відносини досить різноманітні
(економічні, соціальні, політичні й ін.) і в суспільстві регулюються
різними соціальними нормами (нормами права моралі, звичаями).

Суспільні відносини, як об’єкт злочину мають об’єктивний характер, тобто
існують поза і незалежно від нашої свідомості, а значить і незалежно від
кримінального закону і є первинними стосовно нього.

Суспільні відносини, які виступають об’єктом злочину є первинними не
тільки щодо закону про кримінальну відповідальність, але й щодо самого
злочину. Не можна посягати на те і завдавати шкоди тому, чого ще немає в
об’єктивній реальності. Навіть більше, внаслідок злочинного посягання не
тільки завдається реальна шкода охоронюваним суспільним відносинам, але
й, у свою чергу, створюються нові – кримінально-правові відносини. Ці
відносини складаються вже між злочинцем і державою з приводу вчиненого
ним злочину.

Об’єктом злочину, передбаченого статтею 262 Кримінального кодексу
України, а саме викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї
(крім гладкоствольної, мисливської), бойових припасів, вибухових
речовин, вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів або заволодіння
ними шляхом шахрайства є громадська безпека в галузі обігу вогнепальної
зброї, бойових припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв чи
радіоактивних матеріалів.

Під предметом злочинного впливу слід розуміти той елемент суспільних
відносин, який охороняється законом про кримінальну відповідальність,
який піддається безпосередньому злочинному впливу і якому отже, в першу
чергу завдається шкода. Тому таким предметом може бути суб’єкт, сам
соціальний зв’язок, а також предмет суспільних відносин. Встановлення
предмета злочинного впливу в кожному конкретному злочині полегшує
з’ясування «механізму» завдання шкоди самому об’єкту, а також сприяє
встановленню розміру і характеру наслідків суспільно-небезпечного
діяння.

Предмети злочину вказані в диспозиції статті. Їх основною характерною
ознакою, як предметів аналізованого злочину, є призначення для ураження
живої цілі, а також знищення або пошкодження об’єктів оточуючого
середовища. Вони можуть бути як саморобні, так і виготовлені промисловим
шляхом.

Зазначені предмети є декількох видів. Спробуємо охарактеризувати їх:

вогнепальна зброя – та, в якій снаряд (куля, шрот тощо) приводиться в
рух миттєвим звільненням хімічної енергії заряду (пороху або іншої
пальної суміші) Також визначаються вогнепальною зброєю засоби,
перероблені для стрільби кулями чи іншими снарядами по цілях;

бойова нарізна вогнепальна зброя – це зброя армійських зразків, або
виготовлена за спеціальним замовленням (пістолети, револьвери,
гвинтівки, карабіни, автомати, кулемети тощо);

несучасна стрілецька зброя – вогнепальна і холодна зброя, яка знята з
озброєння сучасних армії та виробництва, або та, що існує в одиничних
екземплярах та малих партіях;

вихолощена зброя – це зброя армійських зразків, спеціально пристосованих
до стрільби холостими зарядами, з якої не можливо зробити постріл
бойовим зарядом;

гладкоствольна мисливська зброя: мисливські рушниці без нарізів у
стволах (не відноситься до вогнепальної зброї);

пневматична зброя: пістолети, револьвери, гвинтівки калібру понад 4,5
міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду, в яких
снаряд (куля) приводиться в рух за рахунок стиснутих газів;

холодна зброя: пристрої та предмети, конструктивно призначені для
ураження живої чи іншої цілі за допомогою м’язової сили людини чи
механічного пристрою (може бути холодною ручною та холодною метальною);

пристрої для відстрілу патронів, знаряджені гумовими чи аналогічними за
своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії – це
пістолети і револьвери, виготовлені у встановленому законом порядку,
конструктивно призначені тільки для відстрілу патронів, споряджених
гумовими або аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами
несмертельної дії, і технічно не придатні для стрільби бойовими
патронами. При цьому їхня конструкція має забезпечувати неможливість
взаємозаміни основних частин бойових і спортивної вогнепальної зброї;

бойові припаси – вид озброєння, призначений для ураження живої сили
противника, знищення його бойової техніки, руйнування укріплень, споруд,
виконання інших завдань (освітлення місцевості, розкидання агітаційної
літератури тощо).

Зокрема, до бойових припасів належать патрони до зброї, артилерійські
снаряди, бомби, міни, бойові частини ракет і торпед, а також інші вироби
або вибухові пристрої в зібраному виді, споряджені вибуховою речовиною
та призначенні для стрільби з вогнепальною зброї або здійснення вибуху.

До патронів належать патрони, споряджені гумовими чи аналогічними за
своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії призначення
для відстрілу їх тільки пристроями вітчизняного виробництва і допущені у
встановленому порядку до використання.

Порядок придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання зброї
та бойових припасів в міністерствах і відомствах на підприємствах, в
установах, організаціях і господарських об’єднаннях регламентується
відомчими інструкціями узгодженими з МВС України.

Вибухові речовини – це хімічні сполуки чи суміші, здатні під впливом
зовнішнього імпульсу до самопоширення з великою швидкістю хімічної
реакції із утворенням газоподібних продуктів та виділенням тепла. До них
належать амоніти, амонали, тротил, вибухові напівпродукти утилізації –
порох тощо.

Вибуховими пристроями (або вибуховими матеріалами) йменуються засоби
ініціювання вибуху – зовнішні джерела імпульсу для здійснення вибуху
(електродетонатори, капсуль-детонатори, вогнепровідний та детонаційний
шнури тощо).

У випадках коли для вирішення питання про те, чи є відповідні предмети
вогнепальною зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами,
вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами, а також для
з’ясування придатності зброї, бойових припасів, вибухових речовин і
пристроїв для використання, необхідні спеціальні знання, потрібно
призначити експертизу.

Викрадення деталей (складових частин) вогнепальної зброї і бойових
припасів повинно оцінюватись залежно від того, який комплект деталей
викрадений. Якщо викраденого комплекту деталей (складових частин)
достатньо для збирання придатних для використання зброї або бойових
припасів, вчинене треба кваліфікувати як закінчений злочин за
статтею 262. При цьому під останнім комплектом треба розуміти таку
сукупність деталей (складових частин), яка дозволяє без додаткової
доробки та пристосувань використати зброю для стрільби (наприклад: за
наявності ствола та ударного механізму), а бойових припасів – за їх
призначенням.

У випадку коли була викрадена окрема деталь або викрадені деталі
(складові частини) в комплекті, що є недостатнім для складання зброї чи
бойових припасів, з метою виготовлення відсутніх частин, вчинене треба
кваліфікувати за сукупністю як злочин проти власності і як підготовка до
виготовлення зброї або бойових припасів. Викрадення окремих деталей з
подальшими діями, безпосередньо спрямовані на виготовлення відсутніх
частин, якщо вони не були доведені до кінця з причин, що не залежать від
волі особи, утворює сукупність злочину проти власності та незакінченого
замаху на злочин, передбачений статтею 263 КК України. Якщо ж відсутні
деталі були виготовлені зі складанням зброї або бойових припасів,
вчинене потрібно кваліфікувати як закінчені злочини проти власності і
громадської безпеки.

Викрадення таких складових частин бойових припасів, які містять вибухові
речовини (запали, детонатори, гранати без детонаторів тощо), в
будь-якому випадку утворює закінчений склад злочину, передбачений
статтею 262 КК України – викрадення вибухових речовин.

Викрадення завідомо несправної вогнепальної зброї (наприклад: навчальної
чи вихолощеної) і приведення її в придатний для використання за
призначенням стан необхідно кваліфікувати як злочин проти власності та
за статтею 263 КК України.

2. Об’єктивна сторона злочину, передбаченого статтею 262 Кримінального
Кодексу України.

Кримінальне законодавство України установлює кримінальну
відповідальність тільки за конкретні суспільно-небезпечні винні діяння
(дію або бездіяльність), передбачені законом як злочин (ч.1 ст.2, ч.2
ст.11 КК України). Як і будь-який акт вольової поведінки людини, злочин
являє собою єдність його зовнішніх (об’єктивних) і внутрішніх
(суб’єктивних) властивостей і ознак. Зовнішня сторона злочину утворює
його сторону, а внутрішні – його суб’єктивну сторону.

Визначаючи нерозривний зв’язок об’єктивних та суб’єктивних ознак
злочину, наука кримінального права в той же час вивчає їх окремо, що
необхідно для їх більш глибокого розуміння. Такий підхід дозволяє глибше
пізнати об’єктивну і суб’єктивну сторони злочину, які складають у
реальній дійсності єдиний і неподільний акт злочинної поведінки.

При виявлені злочину насамперед стикаються з його об’єктивними ознаками:
конкретним актом поведінки суб’єкта у виді дії чи бездіяльності, що
завжди здійснюється у певній об’єктивній обстановці, у певному місці і у
певний час. Цей акт поведінки завжди відбувається відповідним способом,
наприклад: крадіжка з об’єктивної сторони виражається в таємному
викрадені майна (ст.185 КК України), грабіж – у відкритому викрадені
майна (ст.186 КК України). Злочин завжди тягне за собою певні
суспільно-небезпечні наслідки, тому що в результаті його вивчення
завдається істотна шкода суспільними відносинам. Ця ознака притаманна
будь-якому злочину як явищу реальної дійсності. Без цих ознак злочину не
може бути. Вони мають місце завжди у всіх випадках, коли вичиняється
злочин.

Іноді злочин вичиняється з використанням тих або інших предметів
матеріального світу: технічних пристосувань, вогнепальної або холодної
зброї, підроблених документів чи інших засобів. Їхнє вибіркове
використання багато в чому дозволяє злочинцю більш успішно вчинити
злочинний намір або заподіяти більш тяжку шкоду.

В об’єктивних ознаках виявляються як фактичні так і соціальні
властивості злочину, передусім його суспільна небезпечність. Об’єктивні
ознаки, які притаманні всім злочинам, вивчаються Загальною частиною
кримінального права, а індивідуальні ознаки конкретних злочинів
(наприклад: бандитизм, шахрайство, хуліганство) – Особливою частиною.

Викладене дозволяє зробити висновок, що об’єктивна сторона злочину – це
зовнішня сторона (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується
суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіянням), суспільно
небезпечними наслідками, причинним зв’язком між діянням і
суспільно-небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом,
а також засобами вчинення злочину.

Усі ознаки об’єктивної сторони злочину з погляду їх описання
(закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК України можна
поділити на дві групи: обов’язкові (необхідні) і факультативні.

До обов’язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності. Без
діяння або, інакше кажучи, без конкретного акту суспільно небезпечної
поведінки людини, не може бути вчинений жоден злочин.

Діяння завжди безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої
частини КК України або одночасно випливає з її змісту і, таким чином,
виступає обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину. Тому
встановлення ознак такого діяння (дії чи бездіяльності) є обов’язковим у
кожній кримінальній справі.

До факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину належать:
суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між діянням і суспільно
небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб та засоби
вчинення злочину. Ці ознаки, фактично притаманні злочину як явищу
реальної дійсності, далеко не завжди вказуються в законі як ознак
конкретного складу злочину. Так, диспозиції складу: шпигунства (ст.114
КК України), незаконного поводження зі зброєю, бойовими припасами або
вибуховими речовинами (ст.263 КК України), хуліганства (ст.296 КК
України) та інших, не містять вказівок та конкретні суспільно небезпечні
наслідки, які необхідно було б встановлювати при вирішенні питання про
притягнення особи до кримінальної відповідальності. Так само далеко не
завжди в статтях Особливої частини КК України вказується спосіб, місце,
час та обстановка вчинення злочину. Отже, зазначені ознаки об’єктивної
сторони складу злочину є не обов’язковими, а факультативними.

Об’єктивна сторона злочину характеризується, перш за все, способом
викрадення.

За ч.1 ст.262 КК України кваліфікуються дії щодо предмета злочину, які
становлять собою їх таємне викрадення (крадіжка), відкрите викрадення
(грабіж), вимагання, якщо воно не поєднане з насильством, небезпечним
для життя чи здоров’я особи, заволодіння ними шляхом шахрайства,
привласнення їх особою, якій вони були ввірені (у такому числі шляхом
зловживання службовою особою своїм службовим становищем), а також
привласненням цих предметів, якщо вони були знайдені винною особою або
випадково опинилися у неї.

Заволодіння предметом злочину шляхом зловживання службової особи своїм
службовим становищем без ознак привласнення утворює кваліфікований склад
злочину, передбачений ч.2 ст.262 К України.

Розбій з метою викрадення предмета злочину, а також вимагання, поєднане
з насильством, небезпечним для життя і здоров’я, кваліфікується за ч.3
ст.262 КК України.

Придбання права на вогнепальну зброю, бойові припаси, вибухові речовини,
вибухові пристрої чи радіоактивні матеріали шляхом шахрайства без
фактичного переходу відповідних предметів у володіння винної особи
повинно кваліфікуватися за ст.190. Як готування до злочину,
передбаченого ст.262 КК України, слід кваліфікувати такі дії (придбання
права на предмети цього злочину шляхом шахрайства), якщо вони вчинені з
метою реалізації такого права і отримання безпосередньо зброї, бойових
припасів, вибухових речовин, вибухових пристрої чи радіоактивних
матеріалів.

Розтрата вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин,
вибухових пристроїв (у тому числі шляхом зловживання службовою особою
своїм службовим становищем) є видом їх передачі чи збування і повинна
кваліфікуватися за ч.1 чт.263 КК України.

Розтрата радіоактивних матеріалів (у т.ч. шляхом зловживання службовою
особою своїм службовим становищем) є видом їх незаконної передачі й
повинна кваліфікуватися за ст.265 КК України.

Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових
припасів, вибухових речовин чи вибухових пристроїв або заволодіння ними
шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем без передбаченого
законом дозволу утворює реальну сукупність злочинів, передбачених
відповідною частиною ст.262 і ч.1 ст.263 КК України.

Викрадення, привласнення, вимагання радіоактивних матеріалів або
заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживанням службовим становищем
з наступним носінням, зберігання, використання, передачею,
видозміненням, знищенням, розпиленням або руйнуванням без передбаченого
законом дозволу утворює реальну сукупність злочинів передбачених
відповідною частиною ст.262 і ст. 265 КК України.

Повторність має місце тоді, коли особа раніше вчинила злочин,
передбачений ст.262, незалежно від того, чи була вона засуджена за
нього, якщо судимість не була знята або погашена, а також якщо до
моменту вчинення повторного злочину не минули строки давності притягання
до кримінальної відповідальності.

3. Особливості суб’єкта досліджуваного злочину.

Питання про суб’єкт злочину, по суті справи, є питанням про особу, яка
вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Це випливає із
назви розділу IV Загальної частини КК України: «Особа, яка підлягає
кримінальній відповідальності (суб’єкт злочину)».

Частина 1 ст.18 КК України визначає, що «суб’єктом злочину є фізична
осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може настати
кримінальна відповідальність». Отже, суб’єкт злочину як елемент складу
злочину характеризується трьома обов’язковими ознаками: це особа
фізична, осудна та яка досягла певного віку.

Передусім суб’єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто
людина. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК України,
де говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни
України, іноземці та особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані
суб’єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські
організації і таке інше). Якщо на якомусь підприємстві внаслідок
порушення певних правил виробництва, правил охорони праці було втрачено
зброю, кримінальній відповідальності підлягає не підприємство, а
конкретно винні в цьому службові особи.

Пропозиції, які зустрічалися в юридичній літературі, стосовно
передбачення в новому КК України кримінальної відповідальності юридичних
осіб, не дістали підтримки законодавця.

Як зазначено в ч.1 ст.15 КК України, обов’язковою ознакою суб’єкта
злочину є осудність особи. У частині 1 ст.19 КК України вказано, що
«осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла
усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними».

Отже, осудність – це здатність особи під час визначення злочину
усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Чинне
кримінальне законодавство виходить з того, що лише осудна особа може
вчинити злочин і отже, може підлягати кримінальній відповідальності.
Злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи.

Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об’єктивних ознак
злочину (об’єкта, суспільно небезпечного діяння, часу і місця, способу
вчинення, суспільно небезпечних наслідків). Здатність усвідомлювати свої
дії повинно бути пов’язане зі здатністю контролювати, керувати своїми
вчинками. Тут свідомість і воля взаємозалежні і лише в сукупності
визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації.

Питання про осудність особи виникає тільки у зв’язку з вчиненням нею
злочину. Саме щодо нього необхідно з’ясувати чи здатна особа правильно
оцінювати суспільно небезпечний характер вчиненого його суспільно
небезпечні наслідки і керувати своїми діями.

Стан осудності – це норма, типовий стан психіки людини, характерний для
її певного віку. На практиці питання про встановлення осудності виникає
тільки при наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка
вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Із
станом осудності пов’язане і досягнення (реалізація) мети покарання.
Відповідно до ч.2 ст.50 КК України покарання «має на меті не тільки
кару, а й виправлення засудженого а також запобігання вчиненню нових
злочинів як засудженими, так і іншими особами». Тільки осудна особа
здатна правильно усвідомлювати сутність скоєного злочину, а тому
розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного покарання. Лише
за таких умов призначене покарання багато в чому визначає подальшу
поведінку засудженого, спонукає його не вчинювати нових злочинів.

Важливість встановлення осудності особи обумовлено тим, що осудність є
передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної
відповідальності.

Згідно з частиною 1 ст.18 КК України суб’єктом злочину може бути тільки
фізична особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК
України може наставати кримінальна відповідальність. Цей вік
визначається саме до часу вчинення злочину. Тому дуже важливо при
розслідуванні і розгляді кримінальної справи встановити точний вік особи
(число, місяць, рік народження). У тому ж разі, коли відсутні документи,
що підтверджують вік, необхідне проведення судово-медичної експертизи.

Скоєння суспільно небезпечного діяння особою, яка не досягла на час
вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про відсутність
суб’єкта злочину, а, отже про відсутність складу злочину, внаслідок чого
виключається і кримінальна відповідальність.

У частині 1 ст.22 КК України прямо зазначено, що «кримінальній
відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося
шістнадцять років». Цей вік називається загальними віком кримінальної
відповідальності. У частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік
кримінальної відповідальності – чотирнадцять років – за окремі, прямо
перелічені злочини. Аналіз цих злочинів дає підставу для висновку, що
знижений вік кримінальної відповідальності встановлюється для:

насильницьких злочинів;

майнових злочинів.

В основу зниження віку кримінальної відповідальності за ці злочини
покарані такі критерії:

рівень розумного розвитку, свідомість особи, який свідчить про
можливість уже в чотирнадцять років усвідомити суспільно небезпечність і
протиправність злочинів, перерахованих у ч.2 ст. 21 КК України.

значну поширеність більшості з цих злочинів серед підлітків.

значну суспільну небезпечність (тяжкість) більшості з цих злочинів.

@Bx

z

@

B

ue

th

????H?H???468:>@BDF~?‚„2

4

6

j

j

l

n

r

t

v

x

z

|

~

?

?

1/4

??&?

$іншого злочину, за яке законом встановлена відповідальність з
чотирнадцяти років.

У ряді випадків кримінальна відповідальність можлива лише за злочини,
вчиненні повнолітніми особами, тобто особами, які досягли
вісімнадцятирічного віку, бо за характером цих злочинів їх фактично не
можуть вчинити неповнолітні.

Суб’єкт злочину, в якого є такі загальні ознаки, як «фізична осудна
особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної
відповідальності», називають загальним суб’єктом злочину. Відсутність
хоча б однієї з цих ознак виключає суб’єкт як елемент складу, а отже,
виключає склад злочину і кримінальну відповідальність.

Поряд з поняттям загального суб’єкта КК України передбачає і поняття
спеціального суб’єкта. Частина 2 статті 18 КК України визначає, що
спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці,
з якого може настати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом
якого може бути лише певна особа. Таким чином, спеціальний суб’єкт – це
особа, яка крім обов’язкових загальних ознак має додаткові спеціальні
(особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб’єкта
конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб’єкта доповнюють
загальне поняття суб’єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці
спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад: службове становище,
професія, певна діяльність, родинні відносини та інше.

Суб’єктом злочину, вчиненого в формі крадіжки, грабежу, розбійного
нападу, вимагання, може бути особа, яка досягла 14 років. Заволодіння
предметами злочину іншими способами тягне кримінальну відповідальність
осіб, яким виповнилось 16 років.

4. Дослідження суб’єктивної сторони злочину, передбаченого статтею 262
КК України.

Суб’єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона злочину, тобто
психічна діяльність особи, що відображає ставлення невідомості і волі до
суспільно небезпечного діяння котре нею вичиняється, і до його
наслідків. Зміст суб’єктивної сторони складу злочину характеризують
певні юридичні ознаки. Такими ознаками є: вина, мотив та мета вчинення
злочину. Вони тісно пов’язані між собою, проте їх зміст і значення у
кожному випадку вчинення злочину неоднакові. Вина особи – це основна
обов’язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму
наявність суб’єктивної сторони і значною мірою її зміст. Проте, в
багатьох злочинах суб’єктивна сторона потребує встановлення мотиву і
мети, що є її факультативними ознаками. Вони мають значення обов’язкових
ознак лише в тих випадках, коли названі в диспозиції закону як
обов’язкові ознаки конкретного злочину. Особливості деяких складів
злочинів визначають необхідність з’ясування емоцій, які відчуває особа
при вчиненні суспільно-небезпечного діяння. Вони різняться за своїм
характером, змістом та часом виникнення. Їх більшість перебувають за
межами суб’єктивної сторони злочину, тому що зовсім не впливають на
формування її ознак (каяття у вчиненому, страх покарання та інше) або
вплив їх настільки малий, що не має істотного значення при формуванні у
свідомості особи мотиву вчиненого злочину (співчуття, жалість), однак
деяким з них закон надає значення ознак суб’єктивної сторони. Так,
відповідно до статей 116 і 123 КК України стан сильного душевного
хвилювання виконує істотну роль у формуванні мотиву вчинення таких
злочинів і входить до змісту суб’єктивної сторони.

Встановлення всіх ознак суб’єктивної сторони – це завершальний етап у
констатації складу злочину як єдиної підстави кримінальної
відповідальності. Тому з’ясування суб’єктивної сторони має важливе
значення. По-перше, вона виступає обов’язковим елементом будь-якого
складу злочину, а її наявність чи відсутність дає можливість відмежувати
злочинне діяння від незлочинного. Відсутність певного мотиву або мети
також може виключати склад злочину і кримінальну відповідальність. Зміст
суб’єктивної сторони істотно впливає на ступінь тяжкості вчиненого
злочину ступінь суспільної небезпечності особи суб’єкта і тим самим на
призначення покарання.

У статті 62 Конституції України закріплений важливий принцип, щодо
особи, підозрюваної у вчиненні злочину. Це конституційне положення також
знайшло своє втілення в КК України. Особа вважається невинуватою у
вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її
вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним
вироком суду (частина 2 стаття 2 КК України). Законодавче закріплення
цього положення є важливою гарантією додержання законності в діяльності
правоохоронних органів і суду.

Положення статті 2 КК України знайшли своє подальше закріплення в
статті 23 КК України, де в перше в нашому законодавстві наведено
загальне визначення поняття вини, і в статтях 24 і 25 КК України, що
визначають поняття умислу та необережності і називають їх види. Більш
детально ознак суб’єктивної сторони конкретизуються в нормах Особливої
частини КК України. Це свідчить про недопустимість у нашому праві
об’єктивного ставлення за вину, тобто відповідальності особи за вчинене
небезпечне діяння і його наслідки без встановлення вини. Таким чином,
законодавство України закріплює форми вини і вказує на те, що їх
конкретний прояв можливий лише у вчиненні суспільне небезпечного діяння.
Отже, вина – це не тільки обов’язкова ознака суб’єктивної сторони, а й
передумова кримінальної відповідальності і покарання.

Загальне поняття вини вироблено наукою кримінального права, і закріплено
в КК України. Згідно статті 23 КК України, вина – це психічне
становлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим
Кодексом, та її наслідків, виражена у формі умислу або необережності.
Вина як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого складу
злочину нерозривно пов’язана з його об’єктивними ознаками. Її зміст
відображає об’єктивні ознаки злочину, що характеризують його об’єкт,
предмет і об’єктивну сторону. Тому не існує абстрактної вини, відірваної
від конкретного суспільно-небезпечного діяння. Саме це діяння і
становить предметний зміст вини, її матеріальне наповнення.

Зміст вини – перший найбільш важливий елемент у понятті вини. Однак, він
сам по собі не дає повної характеристики вини. Для цього необхідно
виділити і проаналізувати інші елементи.

Серед них важливе значення має спеціальна сутність. Вина – категорія
соціальна. Ця властивість вини знаходить свій прояв у негативному чи
зневажливому становленні особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння,
до тих інтересів, соціальних благ, цінностей (суспільних відносин), що
охороняються кримінальним законом. Тому вина особи у вчиненні
суспільно-небезпечного діяння оцінюються негативно і засуджуються
правом.

Важливе значення в понятті вини мають і так її елементи, як форма і
ступінь вини.

Форми вини – це зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак
свідомості і волі особи, що вчиняє суспільно-небезпечне діяння. У
сполученні таких ознак і виражається психічне становлення особи до
діяння і його наслідків. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві
форми вини: умисел і необережність. Це узагальнені законодавцем поняття,
які лише в загальних рисах характеризують становлення особи до того
діяння, що вичиняється нею та його наслідків. Умисел і необережність
мають свої види. Умисел може бути прямим і непрямим, а необережність
існує у виді злочинної самовпевненості (самодіяльності) та злочинної
недбалості. Поза цими конкретними видами вина відсутня.

Ступінь вини – завершальний елемент поняття вини. Це оціночна, кількісна
категорія. Вона багато в чому визначає тяжкість вчиненого діяння і
небезпечність особи винного. Ступінь вини має практичне значення, тому
що реалізація кримінальної відповідальності і призначення конкретного
покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом
вчинено злочин, який вид умислу мав місце: заздалегідь обдуманий чи
такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому
це проявилося.

Отже, вина особи – це не тільки обов’язкова суб’єктивна ознака, а й
важлива соціальна категорія, зміст якої визначається як характер і
тяжкість злочинного діяння, так і сама його наявність як такого. Відомо,
що свідомість і воля певною мірою визначені зовнішнім середовищем, його
об’єктивними умовами, проте ця залежність не є фатальною. Вона не
визначає цілком асоціальну поведінку особи, у цьому головну роль виконує
її свідомість і воля. Саме вони – основні важелі, що визначають характер
і форму поведінки людини в кожному конкретному випадку.

При встановлені вини та її змісту в кожному випадку слід виходити із її
об’єктивного існування в реальній дійсності. Тому вина підлягає
доказуванню на попередньому слідстві і в судовому розгляді на підставі
всіх зібраних у справі доказів. Вона входить до змісту предмета
доказування по кожній справі.

Встановлення вини, її форми і виду – необхідна умова правильної
кваліфікації злочину. Значення вини полягає і в тому, що вітчізняне
кримінальне право виходить із принципу суб’єктивного ставлення за вину.
Відсутність вини особи у вчиненні конкретного суспільно небезпечного
діяння виключає суб’єктивну сторону, а, відтак і склад злочину.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною виною. Умислом
особи охоплюється передусім соціальні ознаки предмета злочину. У
випадку, коли особа, намагаючись викрасти чуже майно, не знала, що вона
викрадає вогнепальну зброю, бойові припаси, вибухові речовини, вибухові
пристрої чи радіоактивні матеріали, вчинене розглядається як злочин
проти власності. Якщо особа, переконавшись в тому, що вона викрала
предмети розглядуваного злочину, вчиняє незаконне поводження з ними,
вчинене кваліфікується як замах на злочин проти власності і за статтею
263 КК України або за статтею 265 КК України.

Коли винна особа викрала несправну зброю або бойові припаси, а також
непридатні для використання вибухові речовини і вибухові пристрої або
матеріали, які насправді не є радіоактивними, і при цьому помилялася
щодо їх якостей чи властивостей, вчинене повинно оцінюватися як замах на
викрадення відповідних предметів або речовин і кваліфікуватися за
частиною 2 статті 15 КК України та за відповідною частиною статті 262 КК
України.

На відміну від злочинів проти власності, розглядуваний злочин може бути
вчинений не тільки з корисних мотивів. Мотив і мета можуть бути різними.
Разом з метою використати зброю для вчинення іншого злочину, дії
необхідно додатково кваліфікувати як готування до відповідного:
середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину.

За сукупністю злочинів, передбачених статтями 257 та 262 КК України,
треба кваліфікувати викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної
зброї, бойових припасів, вибухових речовин або заволодіння ними шляхом
шахрайства або зловживанням службовим становищем, якщо такі дії були
вчинені з метою організації банди або використання чи збуту зазначених
предметів членами банди.

5. Практика розгляду справ при викраденні та інше незаконне поводження
зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими
пристроями чи радіоактивними матеріалами.

Розглянувши практику розгляду судами злочинів, предметом яких є
вогнепальна, холодна зброя, бойові припаси, вибухові речовини, вибухові
пристрої чи радіоактивні матеріали, можна зазначити, що суди в основному
забезпечують правильне застосування закону при розгляді справ цієї
категорії. Разом з тим, діяльність судів ще має певні недоліки.

В окремих справах не завжди встановлюються джерела придбання та
виготовлення зброї, бойових припасів, вибухових речовин, вибухових
пристроїв чи радіоактивних матеріалів та допускаються помилки при
кваліфікації дії винних осіб. Суди не реагують належним чином на
обставини, які сприяли незаконному заволодінню цими предметами, у тому
числі на виявлені недоліки в їх обліку, зберіганні, користуванні чи
перевезенні.

Також виникають труднощі у визначенні предмета цих злочинів, правильному
розумінні добровільної здачі зброї, бойових припасів, вибухових речовин,
вибухових пристроїв у відмежуванні зазначеного злочину від замаху на
його вчинення тощо.

Таким чином, при розгляді вищезазначеної категорії справ, треба звернути
увагу на те, що забезпечення своєчасного та правильного розгляду справ
про злочини, пов’язаних з протиправними діяннями з вогнепальною чи
холодною зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими
пристроями або радіоактивними матеріалами, має важливе значення для
охорони громадської безпеки і запобігання іншим більш тяжким злочинам.

При розгляді цих справ необхідно вживати передбачені законом заходи до
всебічного, повного й об’єктивного з’ясування всіх обставин злочину,
звертаючи особливу увагу на виявлення джерел викрадення, придбання,
виготовлення зброї, бойових припасів, вибухових речовин, вибухових
пристроїв або радіоактивних матеріалів, встановлення мотиву та мети
винних осіб.

При вирішенні питання чи є незаконними носіями, зберігання, придбання,
виготовлення, ремонт, передача чи збут вогнепальної зброї, а також
носіння, виготовлення, ремонт або збут холодної зброї, бойових припасів,
вибухових речовин, вибухових пристроїв, необхідно керуватися: Положенням
про дозвільну систему; Інструкцією про порядок виготовлення, придбання,
зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної,
пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для
відстрілу патронів споряджених гумовими чи аналогічними за своїми
властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених
патронів а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів та іншими
нормативними актами.

Питання про відповідальність за незаконні діяння зі зброєю, бойовими
припасами, вибуховими речовинами, радіоактивними матеріалами осіб, які
ними користуються у зв’язку зі службовою діяльністю, вирішуються з
урахуванням нормативних актів (інструкцій, правил, наказів тощо), які
регулюють порядок поводження з ними предметами.

Слід також мати на увазі, що основною характерною ознакою зброї, бойових
припасів, вибухових речовин, вибухових припасів та радіоактивних
матеріалів є їх призначення: ураження живої цілі, знищення чи
пошкодження оточуючого середовища. Вони можуть бути як саморобними, так
і виготовленими промисловим способом.

Під незаконним зберіганням вогнепальної зброї, бойових припасів,
вибухових речовин чи вибухових пристроїв розуміють умисні дії, які
полягають у володінні (незалежно від тривалості в часі) без відповідного
дозволу або із простроченим строком його дії будь-яким із зазначених
предметів, що знаходиться не при особі, а в обраному нею місці.

Незаконне носіння холодної, вогнепальної зброї, бойових припасів,
вибухових пристроїв є умисними, вчиненими без передбаченого законом
дозволу діями по їх переміщенню, транспортуванню особою безпосередньо
при особі (в руках, одязі, сумці, спеціальному футлярі, транспортному
засобі тощо).

Незаконним придбанням вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових
речовин або вибухових пристроїв слід вважати умисні дії, пов’язані з їх
набуттям (за винятком викрадення, привласненням, вимагання або
заволодіння шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем)
всупереч передбаченому законом порядку – в результаті купівлі, обміну,
привласнення знайденого, одержання як подарунок, на відшкодування боргу
тощо.

Відповідальність за викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної
зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових
речовин, вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів або заволодіння
ними шляхом шахрайства чи зловживання службовою особою своїм службовим
становищем за статтею 262 КК України настає незалежне від місця
вилучення цих предметів.

Під викраденням вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин,
вибухових пристроїв, радіоактивних матеріалів слід розуміти протиправне
таємне чи відкрите, в тому числі із застосуванням насильства, яке не є
небезпечними для життя або здоров’я, чи з погрозою застосування такого
насильства їх вилучення у юридичних або фізичних осіб незалежно від
того, законно чи незаконно ті ними володіли.

Розбій з метою викрадення вогнепальної зброї, бойових припасів,
вибухових речовин або радіоактивних матеріалів утворює склад злочину,
передбаченого частиною 3 статті 262 КК України. Цей злочин вважається
закінченим з моменту вчинення нападу, поєднаного з насильством,
небезпечним для життя чи здоров’я особи яка зазнала нападу або з
погрозою застосування такого насильства.

Привласнення вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин,
вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів має місце при їх
утриманні, неповерненні володарю особою, якій вони були довірені для
зберігання, перевезення, пересилання, надані у зв’язку з виконанням
службових обов’язків тощо або в якій опинилися випадково чи якою були
вилучені в іншої особи, котра володіла ними незаконно.

Вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин,
вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів полягає в пред’явленні
особі, яка законно чи незаконно ними володіє або у віданні чи під
охороною якої вони перебувають вимоги про їх передачу.

За частинами 1, 2 статті 262 КК України кваліфікується вимагання
зазначених предметів, поєднане з погрозою обмеження прав і свобод або
законних інтересів щодо особи чи її близьких родичів, пошкодження чи
знищення їхнього майна розголошення відомостей, які вони бажають
зберегти в таємниці.

Відповідальність за частиною 3 статті 262 КК України настає за вимагання
вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин або
радіоактивних матеріалів, поєднане з насильством, небезпечним для життя
і здоров’я.

Вимагання вважається закінченим складом злочину з моменту пред’явлення
вимоги, поєднаної з відповідними погрозами чи насильством.

Заволодіння вогнепальною зброєю, бойовими припасами, вибуховими
речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами шляхом
шахрайства здійснюється за допомогою обману чи зловживання довірою та
шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем –
внаслідок протиправного використання нею своїх владних повноважень.

У разі викрадення складових частин, деталей чи вузлів, комплект яких
дозволяє виготовити придатну до використання вогнепальну зброю, дії
винної особи слід розцінювати як зазначений злочин і кваліфікувати за
статтею 262 КК України.

Викрадення складових частин і деталей бойових припасів, що містять
вибухові речовини (запали, детонатори, підривники, гранати без
підривників тощо), теж потрібно кваліфікувати за статтею 262 КК України
як закінчене розкрадання таких речовин.

Якщо винна особа незаконно заволоділа придатними для використання:
вогнепальною зброю, бойовими припасами або їх частинами чи деталями,
вибуховими речовинами, вибуховими пристроями та помилково вважає їх
такими, що можуть бути використані за призначенням, вчинене належить
розцінювати як замах на заволодіння цими предметами і кваліфікувати за
статтею 15 та відповідно частиною статті 262 КК України.

Незаконне заволодіння завідомо несправною вогнепальною зброю (наприклад,
учбовою) і переведення її в придатний до використання за призначенням
стан необхідно кваліфікувати як заволодіння чужими майном та незаконне
виготовлення вогнепальної зброї. Так само мають кваліфікувати дії
винного й у тому разі, коли для виготовлення придатної до використання
зброї частина деталей була ним викрадена, а решта виготовлена самостійно
чи придбана будь-яким іншим чином.

Незаконне заволодіння вогнепальною зброєю, бойовими припасами,
вибуховими речовинами, вибуховими пристроями або радіоактивними
матеріалами визначається повторним у разі вчинення його особою, яка
раніше вчинила злочин, передбачений статтею 262 КК України, незалежно
від того, чи було її за це засуджено, чи була вона виконавцем або іншим
співучасником такого злочину.

За ознакою повторності за частиною 2 статті 262 КК України слід
кваліфікувати також передбачені частиною 1 цієї статті дії вчиненні
після розбійного нападу або вимагання, поєднаного з насильництвом.

Оскільки незаконне заволодіння вогнепальною зброєю, бойовими припасами,
вибуховими речовинами, вибуховими пристроями є самостійним складом
злочину, подальше їх носіння, зберігання, ремонт, передача чи збут
утворюють реальну сукупність злочинів, передбачених статтею 262 та
частиною 1 статті 263 КК України.

Незаконне заволодіння радіоактивними матеріалами та подальше їх носіння,
зберігання, використання тощо слід, кваліфікувати за сукупністю
злочинів, передбачених частиною 1 статті 262 КК України і залежно від
наслідків – частина 1 чи частина 2 статті 265 КК України.

Якщо викрадення вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин,
вибухових пристроїв або радіоактивних матеріалів та їх незаконне
носіння, зберігання, передача чи збут здійсненні для вчинення іншого
злочину, то дії мають кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених
відповідною частиною статті 262 і частиною 1 статті 263 або статті 265
КК України, а також як готування чи замах до вчинення іншого злочину.

За сукупністю злочинів, передбачених статтями 257, 262 або частиною 1
статті 263 КК України, належить кваліфікувати незаконне заволодіння чи
незаконне придбання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових
речовин, вибухових пристроїв або радіоактивних матеріалів, вчинені з
метою організації банди чи використання цих предметів членами вже
існуючої банди.

Висновок.

Розглянувши склад злочину, передбаченого статтею 262 КК України –
викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових
припасів, вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів або
заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем
як склад злочину, а також нормативні акти стосовно зазначеного питання,
можна зробити наступні висновки.

До вогнепальної зброї, яка є предметом злочинів, передбачених статтею
262 КК України, належать усі види бойової, спортивної, нарізної
мисливської зброї: як серійно виготовленої, так і саморобної чи
переробленої, для проведення пострілу з якої використовується сила тиску
газів, що утворюється при згоранні вибухової речовини (пороху або інших
спеціальних горючих сумішей).

Пневматична зброя, сигнальні, стартові, будівельні, газові пістолети
(револьвери), пристрої для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи
аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної
дії, ракетниці, а також вибухові пакети й інші імітаційно-піротехнічні
та освітлювальні засоби, що не містять у собі вибухових речовин і
сумішей не можуть бути віднесені до предмета злочинів, відповідальність
за які настає за статтею 262 КК України. Патрони та набої до
гладкоствольної мисливської зброї, а також патрони, споряджені гумовими
чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами
несмертельної дії, також не є предметом злочинів, передбачених статтею
262 КК України.

З об’єктивної сторони злочин може виразитись в чотирьох формах:

викрадення вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин,
вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів;

їх привласнення;

їх вимагання;

заволодіння ними шляхом шахрайства.

Поняття викрадення, привласнення, вимагання та заволодіння шляхом
шахрайства аналогічні відповідним поняттям злочинів проти власності. Але
на відміну від злочинів проти власності, спричинення матеріальної шкоди
власності не є обов’язковою ознакою даного злочину.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, при якому
винний усвідомлює, що він викрадає, привласнює, вимагає вогнепальну
зброю, бойові припаси, вибухові речовини, вибухові пристрої чи
радіоактивні матеріали або заволодіває ними шляхом шахрайства, і бажає
цього.

Але на відміну від аналогічних посягань на власність, корисливий мотив і
корислива мета не є обов’язковими ознаками цього злочину, його мотиви і
цілі можуть бути різними. Наприклад: викрадення зброї на певний час для
вчинення злочину, перевірки пильності або для покарання відповідальних
за її збереження з послідуючим таємним поверненням зброї на те ж саме
місце. Тут теж має місце порушення громадської безпеки і тому
застосовується стаття 262 КК України.

У випадках викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї,
бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або
заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем
з метою вчинення іншого злочину скоєне слід кваліфікувати як сукупність
закінченого злочину, передбаченого статтею 263 КК України, та як
готування до вчинення іншого злочину.

Аналіз практики розгляду судами справ про злочини, предметом яких є
вогнепальна, холодна зброя, бойові припаси, вибухові речовини, вибухові
пристрої чи радіоактивні матеріали, можна зазначити, що суди в основному
забезпечують правильне застосування закону при розгляді справ даної
категорії. Разом з тим їх діяльність ще мають певні недоліки.

Задача 1.

Таран, користуючись з того що Січук у стані сп’яніння з застосуванням
фізичного насильства вступає з нею в статеві відносини. Коли потерпіла
після зґвалтування погрозила йому, що заявить в органи міліції, Таран
вбив її, а труп спалив з метою приховання вбивства.

Кваліфікуйте дії Тарана.

На мою думку, дії Тарана слід характеризувати за пунктом 10 частини 2
статті 115 «Умисне вбивство поєднане із зґвалтуванням або насильницьким
задоволенням статевої пристрасті неприродним способом» та частиною 1
статті 152 «Зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням
фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням
безпорадного стану потерпілої особи». Таким чином, Тараном було
здійснено злочин проти статевої свободи та статевої недоторканості особи
(розділ IV Кримінального Кодексу України), а згодом і злочин проти життя
та здоров’я особи (розділ ІІ Кримінального Кодексу України).

Об’єкт злочину: статева свобода і недоторканість, а також життя та
здоров’я особи.

Суб’єкт злочину – загальний (осудна особа, яка підлягає кримінальній
відповідальності).

Умисне вбивство поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням
статевої пристрасті неприродним способом карається позбавленням волі від
десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

Зґвалтування із застосуванням фізичного насильства, погрози його
застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи
карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

Задача 2.

Разін у стані алкогольного сп’яніння почав вимагати від продавця фірми
«Регіна» Бонар, щоб вона відчинила вхідні двері кіоску. Одержавши
відмову, Разін почав нецензурно лаятись, стукав по кіоску, розбив скло,
що впало на руку Бонар. Потерпілій було заподіяно легке тілесне
ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я. Фірмі «Регіна»
було заподіяно шкоду на суму 195 гривень.

Кваліфікуйте дії Разіна.

На мою думку, дії Разіна слід кваліфікувати за частиною 1 статті 296
«Хуліганство» (грубе порушення громадського порядку з мотивів явної
неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи
винятковим цинізмом).

Основний безпосередній об’єкт злочину – громадський порядок (порушено,
коли Разін у стані алкогольного сп’яніння почав нецензурно лаятись та
стукати по кіоску). В даному випадку маємо і факультативні об’єкти –
здоров’я особи (короткочасний розлад здоров’я Бонар, спричинене падінням
скла на руку) та приватне майно (фірми «Регіна» на суму 195 грн.).

Суб’єкт злочину – загальний.

Список використаної літератури

Вартилецька І.А., Плутагир В.С. Кримінальне право України.альбом схем:
навч. посібник / За заг. ред. В.Я. Горбачовського.- К.: Атіка, 2003.

. Коржанський М. Й. Кримінальне право і законодавство України: Частина
Загальна: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2001.

Коржанський М. Й. Кримінальне право і законодавство України: Частина
Особлива: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2001.

Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. (Ю. В.
Александров, В. І. Антипов, М.В. Володько та ін.) Вид. 3-тє, переробл.
та допов./ За заг. ред. М. І. Мельника, В.А. Клименка.- К.: Юридична
думка, 2004.

Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник. (Ю. В.
Александров, В. І. Антипов, М.В. Володько та ін.) Вид. 3-тє, переробл.
та допов./ За заг. ред. М. І. Мельника, В.А. Клименка.- К.: Юридична
думка, 2004.

Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид.
спец. вищ. закладів освіти / За ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В.
Я. Тація. — Київ—Харків: Юрінком Ін-тер—Право, 2001.

PAGE 35

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020